Тема 17. Сутність політичного процесу і його різновиди

Розвиток політичного процесу відбиває не що інше, як зростання складності і структурованості його змісту, що веде до підвищення адаптивності владних структур зовнішнім соціальним умовам.

Т. Парсонс

1. Сутність політичного процесу: інтерпретації у вітчизняній і західній політичній науці.

2. Типологія політичного процесу: критерії і різновиди.

1. Сутність політичного процесу: інтерпретації у вітчизняній і західній політичній науці

Якщо в цілому політична система відбиває цілісність політики, то політичний процес, навпаки, відображає її мінливість. Зміст політичних взаємодій складає або явна, або прихована боротьба за владу, ресурси і статуси, перерозподіл яких кожен раз порушує сформовану колись рівновагу інтересів і переводить систему в новий стан.

Політичний процес – одна з тих універсальних категорій, що найбільш широко вживається як у політичній науці, так і в засобах масової інформації. Незважаючи на те, що дана категорія активно використовується, трактується вона досить вільно. Необхідність чітко зафіксувати зміст і границі даної дефініції, обумовлена не тільки науковими потребами, але й потребою аналізу реальних політичних змін і перетворень, що відбуваються в сучасній Україні. Зрозуміти спрямованість змін у політичній сфері українського суспільства, класифікувати і концептуально пояснити зміни, що відбуваються, не можна без з'ясування змісту поняття “політичний процес”.

Термін “процес” запозичений політологією з кібернетики, де під ним розуміється будь-яка послідовність наступаючих один за одним, а нерідко і по черзі, взаємозалежних подій, що ведуть до конкретного результату. У вітчизняній політологічній думці дана категорія трактується подвійно. У першому випадку “політичний процес” ототожнюється з поняттям „політика”, де специфіка політичної сфери розкривається через діяльність владних структур. У другому випадку дана категорія відбиває динамічний аспект політики, зміни її звичайного стану.

Дані точки зору також знайшли своє відображення й у західній дослідницькій парадигмі, наприклад, Р. Доуз ототожнює політичний процес з політикою в цілому, а Ч. Мерріам – із усією сукупністю поведінкових акцій суб'єктів влади, зміною їхніх статусів впливів. Деякі дослідники пов'язують політичний процес з функціонуванням і трансформацією інститутів влади (наприклад, С. Хантінгтон). Д. Істон розуміє його як сукупність реакцій політичної системи на виклики навколишнього середовища. Р. Дарендорф наголошує на динаміці суперництва груп за статуси і ресурси влади, а Дж. Мангейм і Р. Річ трактують його як складний комплекс подій, що визначає характер діяльності державних інститутів і їхнього впливу на суспільство [80].

Усі ці підходи, що характеризують найважливіші джерела, стани і форми політичного процесу, дозволяють говорити, що в сучасній політичній науці сформувалися три основних напрямки у визначенні “політичного процесу”: по-перше, політичний процес – це один із суспільних процесів (на відміну від економічного, правового, ідеологічного й інших); по-друге – форма функціонування політичної системи суспільства, що еволюціонує в просторі і часі, і, нарешті, в-третіх – позначення конкретного, з кінцевим результатом дії певного масштабу, що припускає три режими існування: функціонування, розвиток й упадок.

Режим функціонування. Функціонування політичної системи не виводиться за рамки сформованих взаємин громадян і інститутів влади, а також відбиває здатність влади до простого відтворення відносин між елітою й електоратом, громадянином і державою. Наприклад, на рівні суспільства в цілому – це спосіб підтримки сформованої політичної системи, відтворення тієї рівноваги сил, що відбиває їхні базові відносини, продукування основних функцій структур і інститутів, форм взаємодії еліти й електорату, політичних партій і органів місцевого самоврядування тощо. При такому способі змін традиції і наступність мають незаперечний пріоритет перед будь-якими інноваціями.

Режим розвитку. Влада адекватно реагує на зміни співвідношення сил усередині країни і на міжнародній арені. Наприклад, у рамках соціуму розвиток може означати такі зміни, при яких державна політика виводиться на рівень, що дозволяє владі адекватно реагувати на внутрішні і зовнішні зміни, при цьому задовольняти соціальні вимоги населення. Такий характер політичних змін сприяє збереженню відповідності політичної системи змінам в інших сферах громадського життя.

Режим упадку. Даний режим характеризується розпадом політичної цілісності, ентропією, перевагою відцентрових сил над інтеграцією, коли політичні рішення втрачають управлінську здатність, а сам політичний режим – легітимність. Іншими словами, такі зміни в суспільстві можуть свідчити про те, що прийняті режимом рішення усе менше допомагають йому ефективно керувати і регулювати соціальні відносини, внаслідок чого режим утрачає достатню для свого існування стабільність і легітимність.

Найбільш адекватним, на наш погляд, є визначення „політичного процесу”, сформульоване відомим російським політологом О. І. Соловйовим: політичний процес являє собою сукупність усіх динамічних змін у поведінці і відносинах суб'єктів, у виконанні ними ролей і функціонуванні інститутів, а також у всіх інших елементах політичного простору, що здійснюються під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів [117].

Таким чином, дана категорія розкриває рух, динаміку й еволюцію політичних явищ, конкретну зміну їхніх станів у часі і просторі.

Виходячи з даного тлумачення політичного процесу, визначають його структуру, що включає суб'єкт (реальну владу або її носія, якому влада делегована); об'єкт, який повинен бути створений або досягнутий як мета процесу; засоби, методи, ресурси виконавців процесу, що зв'язують суб'єкт і об'єкт – ціль, а також етапи.

Етапи політичного процесу:

I етап: артикуляція інтересів, тобто представлення політичних інтересів певних соціальних груп політичним інститутам, які приймають політичні рішення;

II етап: агрегація інтересів, тобто ухвалення рішення і формулювання політичної волі. З цією метою виокремлюють конкретні проблеми з політичного контексту, збирають необхідну інформацію з цього питання і, нарешті, розглядають можливі альтернативи рішення;

III етап: вибір і коректування прийнятого плану дій, регулювання інформаційного режиму здійснення влади;

IV етап: реалізації політичної волі, що виражена у формі політичних рішень.

Політичне рішення – це здійснюваний в колективній або індивідуальній формі процес визначення завдань політичної дії, етапів, способів їхнього досягнення. Політичне рішення передбачає, насамперед, узгодження зусиль різнорідної маси людей, що діють за обставин, які постійно змінюються; внесення змін у тактику в силу виникнення нових обставин; вибір ефективного способу комбінації цілей і засобів раціонального варіанта діяльності. Існує ряд методів, дотримання яких дозволяє забезпечити високий рівень об'єктивності і реалістичності політичного рішення, – це раціонально-універсальний, метод послідовних обмежень, змішано-скануючий.

Раціонально-універсальний метод припускає раціональне виокремлення проблеми і вибір шляхів її вирішення, які найбільш відповідають поставленим завданням.

Метод послідовних обмежень дозволяє внести в звичайну управлінську практику постійні виправлення на непередбачені обставини.

Змішано-скануючий метод з'єднує в собі широкий раціональний підхід до політичних проблем суспільства і виділення їхній найбільш типових властивостей, що дозволяють побачити глибинні основи наявних протиріч і конфліктів. Даний метод включає ряд процедур:

керівництво країни розрізняє політичні цілі всієї суспільної системи й окремих її ланок;

при прийнятті рішень здійснюється попередній аналіз ситуації групами експертів;

завчасно визначається коло проблем, що можуть зажадати політичного рішення;

проробляються альтернативні варіанти і сценарії розвитку подій;

інтенсивно йде збір даних щодо реалізації цілей, відслідковуються проміжні результати, вносяться корективи;

оцінюються стимули масової поведінки;

проробляється процес реалізації програм за стадіями;

на випадок невдалих дій уряду передбачаються заходи недопущення дестабілізації влади.

Особливості політичного процесу. Будь-який тип політичних змін має власну ритміку, тобто йому притаманні циклічність, повторюваність, комбінація стадій і взаємодій суб'єктів, структур, інститутів. Наприклад, електоральний процес формується у зв'язку з виборчими циклами, тому політична активність населення розвивається відповідно до фаз висування кандидатів у законодавчі або виконавчі органи влади, обговорення їхніх кандидатур, а також обрання і контроль за їхньою діяльністю. У періоди ж трансформації суспільства вирішальний вплив на характер функціонування державних установ і способи політичної участі населення чинять окремі політичні події, які змінюють розміщення і співвідношення політичних сил у суспільстві. Такими подіями можуть бути військові перевороти, міжнародні кризи, стихійні лиха тощо.

Також політичний процес включає у свій зміст технології і процедури дій, які використовуються політичним режимом. Іншими словами, характер політичного процесу залежить від діяльності конкретного суб'єкта, що застосовує в конкретний час і у визначеному місці, найбільш адекватні способи і прийоми діяльності, наприклад, виборчий процес, де кожен кандидат використовує різний набір засобів своєї діяльності. Тому застосування різних технологій для вирішення навіть однорідних завдань відповідно припускає різні за характером зміни.

Як справедливо помітив О. І. Соловйов, політичний процес поши-рюється не тільки на конвенціональні (договірні, нормативні) зміни, але й на ті зміни, які свідчать про порушення суб'єктами їхніх рольових функцій, зафіксованих у нормативній базі (перевищення ними своїх повноважень) [117]. Таким чином до змісту політичного процесу потрапляють і зміни, що мають місце в діяльності суб'єктів, які не поділяють загальноприйняті стандарти у відносинах з державною владою, наприклад, діяльність партій, які знаходяться на нелегальному становищі, тероризм, кримінальні діяння політиків у сфері влади тощо. Відображаючи реально сформовані, а не тільки плановані зміни, політичні процеси мають яскраво виражений ненормативний характер, що пояснюється наявністю в політичному просторі різноманітних типів руху (хвильового, циклічного, лінійного, інверсійного та інших), що мають власні форми і засоби змін політичних явищ. Комбінація нормативного і ненормативного політичних процесів позбавляє їх суворої визначеності і стійкості. При цьому унікальність і дискретність змін виключає можливість перенесення значень сучасних фактів на майбутнє тих або інших оцінок політичного процесу й утрудняє політичне прогнозування.