2. Політична участь

Безпосереднім показником самореалізації особистості у сфері владних відносин є її участь у політичному житті. Участь у політиці підрозумівається як один із основних засобів, котрі використовує людина для досягнення своїх власних цілей. До основних форм політичної участі особистості відносяться: а) участь у масових політичних заходах, кампаніях (виборах, демонстраціях, референдумах, страйках тощо); б) участь у діяльності суспільних, політичних організацій, рухах (рядова й у ролі керівників, лідерів і т. ін.); в) участь у професійній політичній діяльності.

М. Вебер виділяє три типи особистості, що беруть участь у політиці: а) політик „з нагоди” (епізодична участь); б) політик за “сумісництвом” (участь у політиці не основна); в) політик-професіонал.

Політична участь у найзагальнішому вигляді підрозділяється на автономну й мобілізовану. Як критерій даної типології взятий характер стимулу участі індивіда в політиці. Мобілізована участь припускає зовнішнє джерело, що виходить від влади, держави, їхніх примусових органів. Вони створюють умови для прилучення особистості до політичного життя, крім її бажання, волі. Мобілізована політична участь характерна для авторитарних і тоталітарних режимів. Автономна політична участь спонукається стимулами, які виходять від самої особистості. Індивід у даному випадку самостійно приходить до участі в політичному процесі, вибираючи найбільш допустимі для нього форми політичної активності.

В умовах демократичної політичної системи політична участь є найважливішим засобом проведення політики держави, контролю за її здійсненням, добору підготовлених осіб до керування справами суспільства і держави.

Своєрідною формою політичної участі населення є протестанська. Політичний протест віддзеркалює негативне відношення соціальних суб'єктів на сформовані в суспільстві несприятливі політичні та соціально-економічні умови, на неефективну діяльність держави. Політичний протест протікає в конвенціональних (дозволених владою) і неконвенціональних (підпільних, заборонених і ін.) формах. У демократичних державах діє інститут опозиції, що представляє діяльність неурядових партій і рухів.

Крайньою формою неконвенціонального політичного протесту є політичний тероризм. Тероризм – це привселюдно чинені загально-небезпечні дії чи погрози, спрямовані на залякування населення чи соціальних груп з метою прямого або непрямого впливу на прийняття якого-небудь рішення чи відмовлення від нього в інтересах терористів. Тероризм відноситься до числа найнебезпечніших явищ сучасності, що набуває все більш різноманітних форм і загрозливих масштабів. Терористичні акти приносять масові людські жертви, вбивства видних або значних політичних діячів, руйнування матеріальних і духовних цінностей. Тероризм, давно вийшовши за національні рамки, набував міжнародного характеру. В даний час тероризм перетворився в серйозну проблему для всього світового співтовариства. Її рішення вимагає величезних ресурсів, об'єднання зусиль різних держав, їхніх спеціальних служб і правоохоронних органів.

Характер і ступінь участі особистості в політиці залежить від сукупності визначених передумов (умов) і факторів (безпосередніх причин, що обумовлюють діяльність індивіда). Умовно передумови політичної участі можна розділити на чотири групи: матеріальні, політико-правові, соціокультурні й інформаційні. У рамках цих передумов розкривається дія комплексу факторів, що представляють головні причини активного включення особистості в політичний процес: роль держави в політичній соціалізації, добробут, стать, вік, рід занять, культурно-освітній рівень, релігійна приналежність, психологічний тип і т. ін. Зараз у політичній науці найбільшого значення надається психологічним факторам, що спричиняють вплив на ті чи інші форми політичної участі людей: (бажання протистояти загрозі своєму суспільному становищу, прагнення домогтися життєвого успіху, завоювати більш високий соціальний статус, розуміння громадського обов'язку тощо). Дані соціологічних досліджень показують, що чим багатше суспільство, тим воно більш відкрите до демократичних форм. Матеріально забезпечені люди є більш ліберальними. Як правило, більш освічені громадяни – політично більш активні в порівнянні з тими громадянами, які мають невисокий культурно-освітній рівень.