Контрольні запитання

1. Які основні політичні ідеї в Київської Русі?

2. Назвіть основні напрямки української політичної думки XVI –XVIII ст. і їх видатних представників.

3. Які основні ідеї українського просвітництва?

4. Розкрийте політичну структуру Української Козацької Республіки.

5. Яка роль Конституції 1710 р. в історії політичної думки України.

6. Назвіть основні напрямки української політичної думки XIX ст. і її основних теоретиків.

7. Охарактеризуйте роль і значення української революційної демократії.

8. Охарактеризуйте розвиток ідей федералізму в політичній думці України.

9. У чому суть політичної думки українського зарубіжжя?

10. Назвіть найбільш актуальні для сучасної України проблеми, розроблені в українській політичній думці XIX – початку XX ст.

Розділ II. Політика і влада

Тема 4. Політика як соціальне явище

У політиці немає моралі, а є тільки інтереси.

Н. Макіавеллі

Справедливість є головною чеснотою політики, як істина є головною чеснотою систем мислення.

Дж. Роулз

1. Що таке політика?

2. Структура і функції політики.

3. Взаємовідносини політики з іншими сферами суспільства.

1. Що таке політика?

Зміст поняття “політика” важко визначити через його багатозначність. Небагато знайдеться слів, настільки насичених значеннями. Ще давньогрецький політичний діяч Перікл стверджував: “Лише одиниці можуть творити політику, проте висловлюватись про неї можуть усі”. Ми говоримо про політику держави, політику партій; конфесіональну, економічну, національну, регіональну, гендерну, сімейну політику, політику ринку, батьків, роботодавців, керівників установи тощо. Чи слід вважати, що у всіх зазначених випадках ми говоримо про одне й те ж саме, чи існує різниця в змісті поняття “політика” стосовно кожного з них? Що таке політика, чим вона відрізняється від інших сфер суспільного життя? Які царини людської життєдіяльності пов’язані з політикою?

Роль та місце політики визначаються відмінностями в підходах до осягнення соціальності людини. Чи вважати соціальність природною для людини, розглядати життя у громадянському суспільстві як її найвищу форму чи, навпаки, визначити, що соціальність людини неприродна, а громадянське суспільство сприяє доведенню природної нерівності до небезпечної межі – в залежності від цього можна сконструювати дві протилежні моделі становлення політики в суспільстві як глобального соціального інституту. Таке питання частіше ставиться в негативній і гіпотетичній формі: якою було б соціальне життя людей за відсутності політичних зв’язків?

Згідно з Арістотелем, життя людей можливе й поза громадянським суспільством, про що свідчить існування дополітичних суспільств або спільнот, що діяли як етноси, без міст-держав (полісів), але це був нижчий рівень організації суспільного життя. За думкою Августина Блаженного, Лютера, Кальвіна та Гоббса, такий спосіб життя неможливий через злий характер людини. Порівняно з природним станом, вважає Руссо, громадянське суспільство призводить до занепаду та лиха, але з початком процесу цивілізації організоване співробітництво людей стає неминучим. Якщо Платон, Лютер, Гоббс приписують цьому фактору роль стабілізатора соціальних відносин, то Карл Шмітт розглядає поділ на друзів/ворогів як сутність політики, а Фрейд вважає, що нездатність провести відмінність між суперництвом та ворожістю є невикорненою, природженою властивістю людства, яка виникає як результат колективного злочину, котрий робить неможливим мистецтво управління.

Сама оцінка політичної діяльності з боку суспільства завжди роздвоюється:

вона може розцінюватися як “благородна справа”. Такою її вважав ще Арістотель. У цьому випадку політика – це мистецтво управління суспільством, це миротворча діяльність, спрямована на об’єднання суспільства навколо вищої мети;

навпаки, вона може вважатися “вульгарною справою”, бо є справою брудною, принизливою, яка зводиться то до “марних політичних ігор”, то до “пустих балачок”, то до “непомірного марнолюбства”.

У наукових колах оцінка сфери політики також не була єдиною: одні спеціалісти стверджують, що політика – це наука, а інші – що це мистецтво. Можливо, деякі з визначень поняття “політика” зроблять її більш прозорою:

політика – це прагнення до влади, її завоювання та утримання (М. Вебер);

політика – це концентрований вираз економіки; царина відносин між класами суспільства, їх відношення до держави як знаряддя пануючого класу (В. І. Ленін);

політика у вищому розумінні є життя, а життя є політика (О. Шпенглер);

політика – це боротьба за організацію людських можливостей (Д. Хелд);

політика – це владний розподіл цінностей всередині суспільства (Д. Істон);

політика – це вивчення впливу і того, хто впливає... інакше кажучи, хто і що отримує, коли і як (Г. Лассуелл);

політика – це сперечання навколо влади і статуса (О. С. Панарін);

політика – це результат усвідомлення суспільних протиріч як відносин “друзів – ворогів” (К. Шмітт);

політика, не маючи “самостійної екзистенції” (існування), є лише певною формою мислення, формою дискурсу (М. Хеттіх).

Аналіз різноманітних підходів до теоретичної інтерпретації політичної сфери дозволяє зробити висновок про її багатомірний характер. Політика постає у єдності трьох взаємопов’язаних аспектів: 1) як сфера суспільного життя; 2) як один із видів активності соціальних суб’єктів; 3) як тип соціальних відносин (між індивідами, малими групами тощо).

У перекладі з давньогрецької слово “політика” означає “державні або суспільні, громадські справи”. Сам термін набув поширення під впливом трактату Арістотеля про державу, політичний устрій та державний лад, що був названий ним “Політика”. Людина є політичною істотою у тому сенсі, що вона є соціальною істотою, а також через те, що тільки вона здатна жити у „громадянському суспільстві”. Сьогодні зрозуміло, що політику неможливо визначити, якщо керуватися якимось одним критерієм.

Найбільш поширеним підходом до інтерпретації політики є її ідентифікація з феноменом влади. При цьому розрізняють дві позиції. Перша: політику визначають як відносини з приводу державної влади, її організації, напрямків діяльності. Друга: політику ототожнюють з усіма різновидами влади, тобто не обмежуються лише державною владою та її інститутами. Згідно з цією “екстенсивною” тезою, політика – явище універсальне, без якого суспільство не може обійтися. “Політика – це все”: вибори глави держави, виховання дітей, розповсюдження СНІДу, поширення міграції, зубожіння населення, легалізація проституції, одностатевих шлюбів, заборона абортів, розбудова держави, пісні Ж. Агузарової і т. ін. Ідентифікація політики з усіма різновидами влади дає можливість вивчати її на всіх рівнях, у тому числі й на мікрорівні, між окремими суб’єктами (мова йде про малу політику).

Проте владні концепції політики є лише одними з багатьох спроб “спіймати” її субстанцію (першоджерело). Серед інших концепцій слід зазначити теологічні, натуралістичні та соціоцентричні пояснення політики.

Теологічний підхід спирається на політико-філософський доробок А. Августина і Ф. Аквінського. Останній здійснив синтез арістотелівського вчення про державу з християнським поглядом на природу та призначення людини. Значення політичної теорії Аквіната полягає перш за все у захисті недоторканості духовного та приватного життя людини. Теологічне пояснення політики свідомо відкидає логічні та раціональні підходи, ґрунтується на принципах віри у могутність і довершеність божественного плану історії людства, де держава і політика – речі, підпорядковані провіденційному управлінню.

Натуралістичний підхід пояснює природу політики, виходячи з домінуючого значення її несоціальних чинників: природного середовища, географічного розташування, клімату тощо. У рамках цього підходу виокремлюють:

географічні концепції політики, що надають виключного значення територіальним, економіко-географічним, фізико-кліматичним детермінантам політичного життя. Засновниками цього напрямку вважають Ж. Бодена і Ш. Монтеск’є. На межі ХІХ – ХХ ст. їх погляди здобули інтелектуальну підтримку з боку Ф. Ратцеля, Г. Маккіндера, К. Хаусхофера, які заснували відносно самостійні наукові напрямки – геополітику (як метафізику світового панування) і політичну географію;

біологічні концепції, що пропагують пріоритет інстинктивних, генетично природжених властивостей, якостей людини над культурними, моральними чинниками політики. Основним об’єктом вивчення біополітиків є людська поведінка, а метою дослідження – доведення її біологічної природи. Серед фундаторів цієї течії відзначають Ч. Дарвіна, Ч. Ламброзо, К. Лоренца;

психологізаторські теорії, головна ідея яких полягає у редукції (спрощенні) всіх політичних явищ до переважаючого впливу психологічних якостей людини. Все політичне життя пояснюється потаємними бажаннями, прагненнями, підсвідомими „комплексами” людини і широких соціальних верств. Прибічники цього напрямку звертаються до авторитету Г. Тарда, Г. Лебона, Л. Гумпловича, З. Фрейда, К. Юнга.

Соціоцентричний підхід до політики наголошує на її соціальному походженні (за допомогою відкриття її субстанції, якою визначаються або влада, або держава, або право). Соціоцентричний підхід об’єднує ряд течій, серед яких слід згадати про:

теорію К. Шмітта. Німецький правознавець, теоретик держави та відомий політичний філософ Карл Шмітт (1888 – 1985 рр.) вважав, що поняття політичного є більш фундаментальним, ніж поняття права, та навіть і поняття держави. Політичне визначається розмежуванням, готовністю до боротьби та боротьбою, здатністю до прийняття рішення та рішучістю. Політиці як сфері одвічного конфлікту відповідає первісне, притаманне самій природі людини розрізнення – друг/ворог. Це розрізнення є основою будь-якої політичної дії, заперечення ж цього поділу робить політичну дію неможливою. Політичне, проте, не має власної субстанції – будь-яке розрізнення, протистояння може стати політичним, якщо досягне певного рівня інтенсивності. За думкою Шмітта, “політична протилежність – це протилежність найінтенсивніша, найгостріша, але будь-яка конкретна протилежність є протилежністю політичною тим більш, чим більш вона наближається до розподілу на групи “друг/ворог” [132, С. 41]. Ця теоретична схема зовсім не передбачає тотальної війни до повного знищення ворога: поняття політичного передбачає збереження політичного. К. Шмітт, можливо першим з відомих політичних філософів, підкреслив здатність політики виростати з найрізноманітніших відносин, обґрунтував механізм політизації соціального світу.

культурологічні концепції, що вважають політику продуктом ментальної діяльності людини і суспільства, актуалізують дослідження його культурних цінностей і норм, традицій і звичаїв. При цьому політика розглядається не як сфера регулювання міжгрупових конфліктів, а як царина вільного самоздійснення людини. Запропонований Д. Сарторі фундаментальний розподіл політики на „політику як війну” та „політику, орієнтовану на мир”, безперечно, спирався на вже сталу традицію філо-софського аналізу. Перший підхід було продемонстровано К. Шміттом у роботі „Поняття політичного”, в якій вихідним принципом політики стало „розрізнення друга та ворога”. Найбільш відомим прихильником другого підходу була Х. Арендт, яка ототожнювала поняття політичного з „простором свободи”, політику – зі свободною дією та владу – з самою свободою [19, С. 79 – 92]. Культурологи (М. Шеллєр, Ф. Боас, Е. Канетті, Х. Арендт) виходять з того, що цілісність політики визначається цілісністю людини як такої, тобто динаміка соціальних і політичних змін спричинена її соціокультурними якостями (властивостями);

соціально-економічні теорії, що пояснюють походження і розвиток політики визначальним впливом економічних відносин суспільства. Вони характеризують політику як надбудову над економічним базисом, як концентрований вир економіки, її потреб і інтересів. Економічний детермінізм, що проголошується в ортодоксальному марксизмі, абсолютизує лише одну складову світу політики – матеріальний добробут суспільства та його класовий (соціальний) перерозподіл;

конфліктологічні теорії, що живляться твердженням про первинність конфліктів для політичного життя. Серед найвпливовіших теоретиків відзначимо Г. Зіммеля, К. Маркса, А. Бентлі, К. Боулдінга, Л. Козера, Р. Дарендорфа. Для останнього конфлікт відображає фундаментальний зміст суспільства в цілому і політичного життя зокрема. Разом з тим наявність конфліктів не розглядається як загроза політичному розвиткові суспільства, бо конкуренція з приводу ресурсів влади, соціального дефіциту чи статусних позицій розуміється як джерело саморозвитку і еволюції політичних систем;

консенсусні концепції виходять із визнання вторинної ролі конфлікту, його підпорядкованості тим цільностям і ідеям, які сповідує більшість населення і за якими в суспільстві досягнуто повного консенсусу. Для свого органічного існування політика повинна запобігати конфліктам і кризам, підтримувати стан „соціальної солідарності” (Е. Дюркгейм), робити постійний „педагогічний” вплив на громадян суспільства (Д. Дьюї). Варто зауважити, що консенсусні трактовки політики походять з класичного тлумачення демократії і лібералізму Д. Локка, Ш. Монтеск’є, Д.-С. Мілля, А. Сміта;

з системної точки зору (Т. Парсонс) політика є відносно самостійною системою, складним соціальним організмом, цілісністю, що відокремлена від навколишнього середовища – інших сфер суспільства – і знаходиться з ним у безперервній взаємодії.

Різноманітність поглядів на природу, сутність політики не заперечує того факту, що вона є засобом раціоналізації міжгрупових конфліктів і інституціалізації міжгрупового діалогу, надання конкуренції за владу легальних форм. Потреба у свідомій регуляції поведінки людей і соціальних груп, які керуються, перш за все власними інтересами, і призвела до появи держави і інститутів публічної влади, що й уособлюють „субстанцію” політики.

Зважаючи на це, політику можна визначити як „сукупність відносин, що постають як результат цілеспрямованої взаємодії груп з приводу завоювання, утримання і використання державної влади з метою реалізації своїх суспільно значущих інтересів” [117, С. 53].

До складу суб’єктів політики належать діючі у сфері політики громадяни, соціальні групи, верстви, суспільно-політичні організації, громадські об’єднання, інститути, державні органи. В залежності від політичної ситуації суб’єктно-об’єктні позиції можуть змінюватися. Наприклад, участь студентства у акціях громадської непокори, демонстраціях і мітингах, що мають економічний характер і спричинені вимогою підвищення стипендій, надання певних освітніх пільг, зайвий раз нагадує суспільству про невичерпний потенціал молодих людей, їх суб’єктне самовизначення. Коли ж мова йде про свідоме маніпулювання поведінкою, заангажованість, примусову участь у політичних виступах, студентство розглядається скоріше у якості об’єкта політики.

Об’єкти політики – це суспільні явища, процеси, ситуації, факти, а також громадські організації і люди, на яких спрямована діяльність суб’єктів політики. Об’єктно-суб’єктна дихотомія у політичному житті постає як органічна єдність. Проте, доцільно сприймати об’єкти політики відносно самостійними явищами. Так як найважливіші об’єкти політики розглядаються влада, політична система суспільства в цілому.