Тема 6. Особистість і політика

Відмовитися від волі – значить відмовитися від людської гідності, від прав людства, навіть від його обов'язків.

Ж.-Ж. Руссо

1. Індивід як суб’єкт політики.

2. Політична участь.

3. Права людини.

1. Індивід як суб'єкт політики

Політика являє собою діяльність різноманітних суб'єктів у сфері взаємин їх із владою. Під суб'єктами політики розуміються індивіди, суспільні групи, політичні інститути, що приймають реальну участь у політичному житті. Первинним суб'єктом політики є особистість (індивід). Саме із сукупності дій індивідів розвивається політична активність класів, націй, партій, громадських організацій, рухів.

Особистість як суб'єкт політики вкрай специфічна в порівнянні з іншими учасниками політичного життя. Специфіка індивіда як суб'єкта політики виражається в наявності у ньому двох суперечливих начал – прагнення до волі, щастя, до реалізації своїх інтересів, з одного боку, і необхідність дотримання встановлених державою політичних порядків і форм поведінки – з другого.

Специфічний і сам процес формування індивіда як суб'єкта політики. Для формування політично активної особистості необхідний процес політичної соціалізації. Тільки процес політичної соціалізації забезпечує засвоєння індивідом політичних цінностей, норм політичної культури, формування певних установок на політичну систему. Активна участь особистості в політичному житті сприяє створенню умов для повного розкриття всіх потенційних можливостей людини, для його творчого самовираження. У демократичній системі розвиток індивіда як суб'єкта політики є важливою умовою тісного зв'язку політичних інститутів з цивільним суспільством.

Проблема особистості як суб'єкта політики здавна цікавила і захоплювала вчених і мислителів. У стародавності найбільш цікаві моделі взаємин особистості і влади представлені патерналістськими (Конфуцій) і етатістськими (Платон, Арістотель, Заратустра) теоріями. У цих теоріях обґрунтовується ідея пріоритету влади держави над людиною. Безумовне підпорядкування людини державі виключало можливість визнання його як повноправного партнера держави. Арістотель вважав державу вищою формою соціального спілкування; на відміну від Платона виступав за активну участь громадян у політичному житті.

Ліберальні мислителі Нового часу (Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Т. Джеферсон, Дж. Медісон та ін.) обґрунтували модель відносин держави і людини, засновану на ідеї суверенітету особистості. Особистість оголошувалася вищою соціальною цінністю, що володіє цивільними правами незалежно від походження, соціальних, матеріальних та інших характеристик. Стверджувалося, що в основі політики держави повинні лежати права і свобода людини. Лібералізм відокремив особистість і суспільство від держави, наділив особистість фундаментальними правами (на життя, волю, безпеку, власність тощо), проголосив політичну рівність усіх громадян.

Своєрідною моделлю відносин людини і влади є серединна модель, що має древнє походження (VII – VI ст. до н. е.) В її основі лежить ідея компромісу у відносинах між державою й особистістю. В сучасних умовах подібна позиція знаходить своє вираження в християнсько-демократичній концепції. Ця концепція виходить з абсолютної цінності кожної особистості, солідарності громадян, відповідальності кожної людини за своє благополуччя, наданні з боку держави підтримки тим, хто сам не може забезпечити себе (принцип субсідарності).

Мотиви участі особистості в політиці різноманітні. Питання про мотивацію політичної участі чи неучасті є складним. З цього приводу висловлюють свої судження і політологи, і соціологи, і психологи. Мотиви участі особистості в політиці можуть бути ситуаційними, тобто випливати з умов життєдіяльності особистості. Наприклад, в умовах політичної системи, що загрожує інтересам та свободи особи, в політику включається ця особистість, будучи навіть аполітичною.

З погляду психології існують два основних типи мотивів до участі в політиці:

а) егоцентричні. У цьому випадку політика розглядається як гра, спосіб досягнення багатства, слави, політичної влади і т. п.;

б) соціоцентричні. Участь у політиці визначається шляхетним прагненням особистості служити суспільству.

Участь у керуванні державою і суспільством представляє для особистості в одному випадку право реалізувати свої потреби, в іншому – морально-політичний обов'язок, у третьому – зацікавленість (матеріальну чи морально-політичну).