Тема 8. Соціальні групи як суб’єкти політики

У будь-якому суспільстві, у будь-які часи відбувається боротьба між силами стратифікації і силами вирівнювання.

П. Сорокін

1. Соціальна стратифікація.

2. Система соціального представництва.

3. Соціальна мобільність.

4. Роль соціальних класів у політиці.

1. Соціальна стратифікація

У будь-якому складноорганізованому суспільстві люди завжди відрізняються один від одного як за природженими, так і за здобутими в процесі життя характеристиками. У тій мірі, в якій маються однакові риси і властивості, вони утворюють групи; розходження між цими групами створюють той рівень суспільної диференціації, котра може мати найсерйозніші політичні наслідки. У політиці знаходять висвітлення інтереси і потреби різних соціальних груп, які є базою і опорою державної влади. Різні наукові дисципліни підходять до визначення й класифікації груп зі своїх методологічних позицій. Групи розрізняють за об'ємом (великі, малі, середнього рівня), за соціально-економічними критеріями, етнонаціональними, географічними, культурними ознаками. У політології соціальні групи розглядаються як суб'єкти й об'єкти політики.

Під суб'єктом політики розуміється носій практичної діяльності, джерело активності, спрямованої на об'єкт політики (див. рис. 6). У свою чергу, об'єкт у політиці – та частина політичної реальності, системи, на яку спрямована діяльність суб'єкта в політиці. Суб'єкт і об'єкт знаходяться у взаємозв'язку, взаємозумовленості і здатні мінятися місцями.

Основними ознаками політичної суб’єктності є: здатність і можливість прийняття політичних рішень; наявність засобів і можливостей реалізувати прийняті рішення; практична участь у політичній діяльності; відповідальність за наслідки своїх політичних дій перед керівництвом, виборцями, політичними союзниками й ін.

Суб'єкти влади (політики) Учасники політичного життя, що мають особливі, усвідомлювані ними потреби й інтереси, здатні визначати засоби їхньої реалізації і впливати на процес здійснення політичної влади
	Види
що беруть участь безпосередньо: держава, партії, політичні лідери й еліти, громадські організації і рухи		що приймають опосередковану участь: великі соціальні групи і спільності, різні групи інтересів
Рушійна сила діяльності – соціальний інтерес – це прагнення суб'єкта політики зберегти або поліпшити свій соціальний стан, свої життєві умови. Соціальний інтерес, реалізований за допомогою політичних засобів, є політичним інтересом.

Рис. 6. Соціальні суб’єкти влади

Найбільш повно риси суб’єктності виражені у тих групах, які безпосередньо наближені до політичного життя. Такі групи можуть бути малими, або контактними, (парламентські фракції, політичні “команди”), і відносно великими (активні прихильники партій і інших громадських організацій). Багато хто з таких груп є інституціональними, наприклад, політична партія є одночасно і політичним інститутом, і групою. Безпосереднім суб'єктом політики є і ті інституціональні організації, що формуються з метою захисту інтересів соціальних груп. До них відносяться підприємницькі, профспілкові, лобістські, молодіжні й інші громадські організації.

Переплетення інтересів груп, їхні різні зв'язки і взаємини впливають на зміст політичних процесів. Норми поводження, на які орієнтуються різні групи, способи комунікації між ними, доступ до різних ресурсів не є однорідними. Вони відповідають статусові даної групи або її положенню в суспільстві. Характер впливу груп на політику визначається насамперед тим, чи зберігаються розходження у володінні тими або іншими ресурсами, які вони можуть використовувати для захисту своїх інтересів. Іншими словами, як своє найважливіше джерело політика має реально існуюче розшарування населення, що характеризує нерівність суспільного становища груп. Там, де структурна диференціація груп приймає ієрархічний характер, заходить мова про “соціальну стратифікацію”.

Соціальна стратифікація (лат. stratum – шар, facere – робити) – система соціальної нерівності, що складається із сукупності взаємозалежних і ієрархічно організованих соціальних шарів. Властива сучасному суспільству система багатомірної стратифікації формується на основі таких вимірюваних ознак, як престиж професій, обсяг владних повноважень, рівень доходу й утворення. Це поняття характеризує ту постійно існуючу асиметрію у відносинах груп, що структурує суспільство, але завжди є результатом впливу конкретних соціально-економічних та інших суспільних відносин у конкретній країні. Як писав В. Парето, „змінюючись за формою, соціальна стратифікація існувала у всіх суспільствах” і навіть у тих, котрі „проголошували рівність людей gene” (Pareto V. Traite de sociologio rale. P., 1919. Vol.1. P. 613). У той же час соціальна стратифікація – це результат взаємодії тенденцій до розшарування населення і його подолання. „У будь-якому суспільстві, у будь-які часи, – писав П. Сорокін, – відбувається боротьба між силами стратифікації і силами вирівнювання” [118, С. 334].

Існує безліч стратифікаційних критеріїв, за якими можна будь-як поділяти суспільство, і з кожним із них позв'язані особливі способи відтворення соціальної нерівності. Характер соціального розшарування і спосіб його твердження утворюють стратифікаційну систему. Стратифікаційною системою називається система регульованої нерівності, при якій члени суспільства розташовуються вище або нижче відповідно до прийнятих ступенів розходження.

Сутність сучасних концепцій соціальної стратифікації полягає в розміщенні людей і груп, на певних соціальних позиціях, що ранжируються як володарі різних ступенів соціального престижу.

Деякі фахівці висловлюють думку, що соціальна стратифікація виражає тільки ієрархічні зв'язки між групами. Однак більшість учених усе-таки вважає, що це поняття характеризує суспільну дистанцію, яка складається між людьми не тільки по вертикалі, але й по горизонталі. Різнобічність і різноманіття соціальної стратифікації, крім фіксації групових розходжень, означає також і те, що людина одночасно належить до різних соціальних страт (скажімо, особа водночас є батьком родини і членом визначеної професійної, а також національної групи, жителем того або іншого міста тощо). Кожна із соціальних позицій, позв'язана з визначеними правами й обов'язками, називається статусом. Таким чином, соціальна стратифікація показує, що людина володіє різними соціальними статусами, серед яких є “головний статус” (Н. Смелзер), який обумовлює найбільш важливу для людини групову характеристику. Статуси поділяються на “приписані” (аскриптивні) і “досягнуті” (придбані). Аскрипція означає одержання статусу завдяки зовнішнім, неконтрольованим з боку людини характеристикам (вік, стать, національність). Придбані статуси аналізуються за допомогою професійних, економічних, політичних критеріїв. Люди прагнуть відтворювати дійсність відповідно до норм, що визначаються більш високим статусом. Однак “опір” представників інших статусів найчастіше викликає певну конфліктність у сприйнятті свого місця в суспільстві і – як наслідок – їхню загострену політичну реакцію на різні ситуації.

У доіндустріальному суспільстві багатство, утворення, престиж і влада були тісно зв'язані, і це призводило до нагромадження нерівності і домінування однієї соціальної групи над іншими. В економічно розвинутому суспільстві складається зовсім інша модель розподілу нерівності, котру визначають як систему дисперсійних (розсіяних) нерівностей, а розбіжність рангів того самого суб'єкта в різних соціальних ієрархіях становить соціальну декомпозицію. Таким чином, одна тільки різниця соціальних статусів (“соціальна декомпозиція”) здатна викликати соціальну і політичну напруженість у поводженні людини. Здійснення такої моделі руйнує нерівність, дає можливість доступу до найважливіших політичних ресурсів з боку різних суб'єктів. Коли групи людей починають задаватися питанням про те, що вони повинні мати, і водночас відчувати різницю з тим, що є і що могло б бути, тоді з'являється почуття відносної депривації.

Як відзначає американський учений С. Ліпсет, “положення багатьох людей у різних вимірах стратифікаційної системи піддає їх суперечливим політичним впливам. Як показали численні дослідження, коли люди займають несумісні соціальні стани, два взаємосуперечливих статуси можуть породити реакції, відмінні від дії кожного з них, узятого самого по собі, а інший раз навіть викликати до життя більш екстремістську реакцію”.

Соціальна стратифікація в широкому змісті містить у собі всі групи, що володіють різними, у тому числі й політичними статусами і ресурсами. Г. Моска і В. Парето писали, наприклад, про пануючу меншість (еліту) і неелітарні шари суспільства, які не виконують у політиці управлінських функцій. Однак у вузькому, більш спеціальному змісті важливо розрізняти власне соціальні і політичні види стратифікації.

Види соціальної стратифікації.

Люди здавна намагалися осмислити причини появи соціальної нерівності. Про соціальну ієрархію суспільства, про зв'язок соціальної стратифікації з визначеними системами політичної влади мріяли античні філософи Платон і Арістотель, мислителі Нового часу й епохи Просвітництва. Велика увага вивченню соціальної стратифікації приділяють сучасні вчені.

Стратифіковане ранжирування (градація) груп може здійснюватися на різних підставах (ресурсах), кожна з яких має неоднакову політичну значимість. У науці склалися різноманітні способи визначення соціальних розходжень між групами:

психологічний підхід (Р. Парк і Э Богарадус), відповідно до якого, чим більшу симпатію люди відчувають один до одного, тим вони більш соціально близькі, і навпаки, якщо відчувають взаємну ворожнечу чи навіть ненависть, то вони соціально віддалені;

репутаційний метод (У. Уорнер), при якому поділ суспільства на страти відбувається на основі самоідентифікації громадян, тобто віднесення ними себе до тієї чи іншої соціальної групи. У результаті такого стратифікування виділяються наступні значущі для суспільства групи: вищий шар вищого класу, нижчий шар вищого класу, вищий шар середнього класу, нижчий шар середнього класу, вищий шар нижчого класу і нижчий шар нижчого класу;

характеристика соціальної структури з погляду виділення великих (класи, професійні групи, етнічні спільності й ін.), середніх (виробничі та деякі територіальні об'єднання) і малих груп (родини, сусідські громади і т. ін.);

специфіка цільових (функціонуючих відповідно до заздалегідь установлених цілей) і соціально-психологічних (неформальних) об'єднань.

Однак більш розповсюдженими виявилися підходи, що кладуть в основу соціальної стратифікації об'єктивно існуючі розходження у володінні тими або іншими ресурсами. Так К. Маркс запропонував варіант диференціації суспільства на класи, що розділяє великі групи людей за їх відношенням до засобів виробництва та припускає тверду прихильність індивідів до такого роду груп. На противагу йому Т. Парсонс і інші “інтеграціоністи” висунули ідею, відповідно до якої соціальна стратифікація є набором статусів і ролей, що позначають гнучку, рухливу і тимчасову приналежність людей до тих або інших груп.

Широкий вплив на наукову думку зробив підхід до соціального стратифікування, розроблений М. Вебером. Як фактори, що визначали нерівність у розподілі ресурсів між групами, він запропонував розглядати: багатство, яке визначає положення соціальної групи в залежності від величини благ, що привласнюються нею; престиж, котрий виражає прийняті в суспільстві оцінки і стандарти щодо способу життя того або іншого шару; владу, яка характеризує здатність різних об'єднань впливати на сферу керування.

Сучасні трактування стратифікації досить різноманітні, серед них виділяються теорія функціоналізму і теорія конфлікту.

Функціональна теорія, яка обумовлена поглядами французького соціолога Е. Дюркгейма, була створена в 40-і рр. XX ст. американськими соціологами Т. Парсонсом, Р. Мертоном, К. Девисом, У. Муром і ін. У роботі “Поділ праці в суспільстві” Е. Дюркгейм зробив висновок, що в усіх суспільствах деякі види діяльності вважаються більш важливими, ніж інші, і найталановитіші люди повинні виконувати в процвітаючому суспільстві найважливіші функції. Для залучення найкращих, суспільство сприяє їхньому доступу до соціальної винагороди. На думку функціоналістів, соціальна нерівність функціональна й універсальна, соціальна стратифікація неминуче існує у всіх суспільствах.

Прихильники теорії конфлікту не згодні з функціоналістами в тім, що нерівність – це природний спосіб забезпечити виживання суспільства. З їхнього погляду, нерівність виникає тоді, коли люди, під чиїм контролем знаходяться суспільні цінності (в основному, багатство і влада), мають можливість витягати для себе вигоди.

В останнє десятиліття деякі західні і вітчизняні вчені звернули увагу і на ряд порівняно нових соціальних джерел політичних відносин. За їхніми спостереженнями, у процесі інтенсивного динамічного розвитку в постіндустріальних суспільствах намітилися стійкі тенденції до диверсифікованості й індивідуалізації суспільного становища людей. Це виразилося насамперед у виникненні і навіть посиленні розходжень соціокультурного характеру.

Підсумовуючи уявлення про соціальні розходження, що мають політичне значення, можна виділити ряд різновидів, які характеризують соціальну дистанцію між групами:

статтево-вікові (між молоддю і пенсіонерами, жінками і чоловіками т. ін.);

родинні й етнічні (між тими або іншими сімейними групами, національними й етнічними спільностями);

конфесійно-релігіозні (між віруючими й атеїстами, представниками різних віросповідань);

соціокультурні (розходження в стилях поводження, життєвих орієнтаціях, що домінують в традиціях і інших культурно значимих компонентах поводження громадян);

соціально-економічні (розходження в доходах, рівні утворення, професійної компетенції тих або інших груп працівників);

територіально-мовні;

соціальні розходження за характером оцінки суспільством важливості і значимості тих або інших сторін або форм поводження групи (престиж, повага і честь різноманітних людських об'єднань у соціумі);

розходження за ступенем владної могутності і впливу (по можливості прямого або непрямого впливу на прийняття управлінських рішень).

Кожний із цих різновидів групових розходжень має власні джерела політичної активності громадян.