9. Передумови появи школи стоїків

Оскільки перед нами філософське вчення, важко чітко назвати причини його появи, але, безперечно, важливо, від яких традицій воно має витоки й за яких умов формувалося. Дослідники називають різні школи, що вплинули на три основні аспекти вчення стоїків:

· Фізика їх формувалася під впливом Арістотеля (вчення про єдність світу) та Геракліта (пневма – божественний вогонь, який втілюється в усіх живих створіннях) ;

· В логіці, що займалася в основному теорією пізнання й наголошувала на важливості специфічно людського мислення поняттями, відбилася важлива й для раціоналістичної за своєю природою етики стоїків тенденція до, так би мовити, «відновлення репутації розуму» після того, як кініки та скептики «піднесли стримане сократівське визнання невідання до метафізичної висоти» - фактично їхній раціоналізм разом із філософією епікурейців став відповіддю цим двом впливовим школам;

· Етика базувалася на дещо змінених і пом’якшених доктринах кінізму (таке пом’якшення відбувалося в трьох основних напрямках – по-перше, людина не має повністю придушувати будь-які емоції, а лише вміти їх контролювати; по-друге, серед «нейтральних» (не злих і не добрих) об’єктів зовнішнього світу стоїки почали виокремлювати ті, яким варто надавати перевагу, яким не варто і зовсім нейтральні; по-третє, для Стої люди вже не поділялися на «абсолютно досконалих» і «абсолютно поганих», а мали закладений всередині потенціал до розвитку)[3].

За Хрісіппа, коли стоїцизм остаточно склався як система, до цієї основи долучилися ще платонічні та перипатетичні елементи, які створили досить цікаве поєднання, здавалося б, непоєднуваних речей: кінічної зневаги до будь-яких цінностей з перипатетичним твердженням, що є речі, цінні через саму свою природу. В окремих аспектах етика стоїків відновлює забуті сучасниками традиції – так, самообмеження заради щастя практикували ще піфагорійці[6], а категорії раннього гомерівського періоду мойра (доля), лахесіс (влада випадку) і номос (закон, даний від Зевса й одночасно – природи), набули актуальності в стоїчному розумінні фатуму та провіденції. В. Ф. Асмус також вбачає витоки стоїцизму в етичному вченні Полемона.

Особливість стоїчної етики, зумовлена спочатку полісним характером грецької культури, а потім – «домінантною властивістю Римської епохи – законом» (що, як форма примусу, має бути виправданим найвищим благом)[9] – орієнтація на благо суспільства (як громадян своєї держави, так і всього світу). Отже, на формування засад стоїчної етики впливали два головних чинники – філософське підґрунтя й ментальність епохи. Слід також зауважити, що ця ментальність для різних періодів розвитку вчення неоднакова – далі це буде показано на розумінні окремих аспектів етики в різні періоди (космополітизм, чеснота, саморозвиток по-різному коментовані різними авторами).

2) Історія розвитку і представники стоїцизму

Слово «стоїцизм» походить від грецького stoa – назви розписної зали з колонадою в Афінах, же Зенон з Кітіона (336 – 264 рр.), засновник, вперше виступив з промовою. Традиційно вирізняють три періоди існування цієї доктрини: Ранній (Зенон, Клеанф, Хрісіпп та їх учні, 3 – 2 ст. до н. е.), Середній (Діоген із Селевкії, Панетій, Посідоній, Гекатон та ін., 2 - 1 ст. до н.е.), Пізній (Римський) (Сенека, Мусоній Руф, Гієрокл, Епіктет, Марк Аврелій, 1 – 2 ст. н. е.) . У ранній період елемент кінічної етики посилився за Арістона з Хіоса, а вплив стоїцизму посилився за Хрісіппа завдяки перемозі над скептиками з Академії. Щодо римського періоду, то В. Асмус виокремлює тут 2 течії – популярну (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій) та науково-коментаторську (Корнут, Гієрокл). Також у цей час працювали Антонін, Аріан, Ціцерон, Секст Емпірик, Діоген Лаертський. Загалом для римського стоїцизму характерна більша схильність до риторики й етики.