6. Сократ, сократичні школи.

Сократ (приблизно 470-399 до н. е.), давньогрецький філософ, життя якого є втілена філософія. Сократ нічого не писав, і свідчення про його вчення відомі від його учнів – Ксенофонта та Платона. Сократ не був філософом у традиційному розумінні, а скоріше був народним мудрецем, образ життя, поведінки, вислови якого справляли враження на сучасників та наступні покоління. Еразм Роттердамський ставив його в один моральний ряд з Ісусом Христом.

Сократ негативно відносився як до передуючої натурфілософської проблематики, так і до гносеологічного та етичного релятивізму софістів. Сутність його філософії визначили девізи: “Я знаю, що я нічого не знаю” та “Пізнай самого себе”. У центрі філософії Сократа, як і деяких софістів, - людина, як моральна істота (філософія етичного антропологізму). Моральна теорія Сократа є раціоналістичною, оскільки доброчинність (стриманість, мужність, справедливість) тотожна знанню. Зло – результат незнання доброго. Але, же Арістотель показав, що мати знання про добро і зло та не використати це знання – не одне і те саме.

Сократ стоїть у витоків суб’єктивної діалектики, розробляє діалог (“майєвтика”) як метод знаходження істини, внаслідок названий сократичним. Мета майєвтики – дати понятійне знання, бо якщо нема поняття, то і нема знання. А воно досягається за допомогою індукції (наведення) , сходження від приватного до загального, в процесі співбесіди та ін.

Сократ значно вплинув на античну та світову філософію. Сократичні школи – філософські напрямки, засновані його учнями: кініки, кіренаіки, мегарики, платонівська Академія. Ці школи по-різному вирішували такі питання як: проблема загального та окремого, проблема досягнення щасливого та вільного життя.

1. Кініки (“кюнікас” – собачий, “собача філософія”) – Антісфен, Діоге Сінопський, Кратет, Керкід, Діон та ін. Розглядаючи проблему загального та одиничного, вважали, що існує тільки одиничне (чаша, стіл, а не “чашність”, “стольність”), ставши, тим самим, попередниками номіналізму. Відомі вони не стільки теорією, скільки нігілістичним образом життя (бочка Діогена, жебрацьке існування, презирство до громадської доброчинності…) космоподітизмом, анекдотами. Одна з ідей кініків: прагнути жити в гармонії з природою. Платон назвав Діогена “безумним Сократом”. Образ життя кініків вплинув на формування християнського аскетизму.

2. Кіренаіки (Арістіпп, Паребат, Гегесій) протиставили аскетизму кініків гедонізм (насолоду), в якому вбачали сенс життя. Проповідь гедонізму вела до аморалізму, коли критерієм добра і зла стає насолода. Гедонізм є аморальним і тим, що з проповіді радості життя легко перетворюється на проповідь смерті (Гегесій Олександрійський). Етичний гедонізм грунтувався на сенсуалізмі (див. філософський словник).

3. Мегарики (Евклід з Мегари, Діодор, Евбуліт). Розглядаючи проблему одиничного та загального, вчили, що існує тільки загальне, і використовували для доказу софізми: (“Лисий”, “Рогатий”, “Купа”, “Брехун” та ін.). В основному займались дослідженням питань мистецтва, еврістики, словесної суперечки, логіки. Сократівську етику пов’язували з вченням елеатів про вічне та незмінне єдине.

7. Його творчість має приблизно три періоди:

Перший починається після смерті Сократа. Він створює перші діалоги і трактат "Апологія Сократа". Форма всіх діалогів цього періоду подібна, в них завжди виступає Сократ, що говорить з кимсь з видних афінських чи других громадян. Сократ задає питання тому хто вважається знавцем предмета. Мистецьки підібраними питаннями Сократ заставляє опонента точніше формулювати свої відповіді і результат виявляється цілий ряд "протиріч" і безглуздостей. Сократ же послідовно, зважуючи всі "за" і "проти" робить визначені висновки.

Другий період збігається з першою подорожжю в Італію. Він відходить від власне сократичного "етичного ідеалізму" і закладає основи об'єктивного ідеалізму. У цей період у мисленні Платона дещо підсилюється вплив філософії Геракліта і піфагорейського підходу до світу. В другій половині цього періоду, що приблизно можна обмежити першою і другою подорожжю в Сіракузи, Платон дає цільний позитивний виклад своєї системи. Велику увагу в цей період Платон приділяє питанням методу пізнання ідеї. Він використовує для його визначення термін "діалектика" і прирівнює цей метод до тертя дерева об дерево, що зрештою приводить до виникнення іскри пізнання.

Початок третього періода вважають діалог "Парменид". Він переоцінює своє колишнє розуміння ідеї, раціоналізує його, додаючи йому характер спільності. Розуміння ідеї здобуває визначену відсталість (застиглість). У ньому, діалектика ідей визначена конфліктом буття і небуття, що відбувається прямо в царстві ідей. Тим самим у царство ідей вводиться рух і розвиток. Діалектика ідей була покликана підтримати ідеалістичний монізм Платона, у якому полягає вершина його раціоналізму. У наступних працях усе більше виявляється вплив піфагорейської філософії, що підсилює його містицизм і ірраціоналізм.