2. Головні риси української суспільної думки у XVI—хіх ст.

Головними рисами української суспільної думки являлося те, що ідеї значення фольклору, народних вірувань, звичаїв і традицій з точки зору вивчення суспільства загалом поділялися багатьма діячами того часу, а дослідники народної творчості досить часто висловлювались щодо питань, які можна вважати соціологічними. Так, зокрема, слід згадати так звану “Руську трійцю”, що працювала на західноукраїнських землях і видала відому збірку народної творчості “Русалка Дністровая” (1838). Це Іван Вагілевич (1811 – 1855), Маркіян Шашкевич (1811 – 1843) та Яків Головацький (1814 – 1888). На основі історичних даних вони показували, що класовий поділ слов’ян існував не вічно, а кріпосницьке поневолення є наслідком економічного та політичного насильства.

Взагалі ж можна назвати багато прикладів досліджень, які поєднують у собі елементи етнографічного та соціологічного аналізу. Так, наприклад, у другому томі журналу “Записки о Южной Руси” (1857) під тією самою назвою “Про причини ворожості поляків і українців у XVII ст.” опубліковано дві статті, авторами яких були польський учений М. Грабовський та згадуваний нами П. Куліш. М. Грабовський відзначав позитивну роль в історії України Речі Посполитої, яка допомагала освоювати й захищати українські землі, не експлуатувала українців. Запровадження ж унії було зумовлене не намаганням поляків ліквідувати православну церкву, а необхідністю створити уніфіковану державу через введення єдиного релігійного культу. Конфлікти між поляками та українцями виникали з вини незадоволених козаків, стосовно яких польське військо вимушене було застосовувати жорстокі засоби приборкання. П. Куліш вбачав причини боротьби в тому, що українське населення було об’єктом зневаги й знущання, розглядалося поляками як істоти нижчого гатунку. Причиною цього була різниця в менталітеті й світогляді двох народів. П. Куліш зазначав, що полякам притаманний аристократичний світогляд, пов’язаний з відчуттям зверхності, тоді як серед українців панував демократичний світогляд, якому було притаманне розуміння рівності людей, а не переваги однієї людини над іншою чи одного народу над другим.

Також М. Костомаров, порівнюючи менталітет росіян та українців у праці “Дві руські народності” (1861), протиставляє домінанту загального, нетерпимість до інших народів, вірувань, звичаїв, байдужість до природи росіян повазі особистості, толерантності до чужих народів і культур, опоетизованій любові до природи українців. Попри всю спірність висновків цих та інших дослідників, їх аналіз певною мірою можна вважати соціологічним або ж соціально-психологічним, побудованим на вивченні історичних та етнографічних джерел.

Отже, як висновок, слід зазначити, що передумовами формування української соціологічної думки можна вважати такі:

• осмислення подій української історії (полонізація та спротив їй, церковна унія та розвиток православ’я, кріпацтво та становлення суспільних станів тощо);

• самоусвідомлення та осмислення українського суспільства та культури, їх своєрідності та бажаних шляхів їх розвитку;

• спорідненість певним світовим тенденціям розвитку суспільної думки (Просвітництво, ідеї суспільного договору).

Слід додати також, що, якщо європейська соціологія до певної міри “витікала” із філософських, економічних та юридичних “роздумів”, до того ж пов’язаних переважним чином із осмисленням розвитку всього людства (приводом до яких слугувало становлення капіталістичного суспільства), то українська – скоріше із історичних та культурознавчих, спрямованих на самоусвідомлення українського народу та суспільства.