Історія української соціології.

1. Історичний контекст виникнення та розвитку української суспільної думки у XVI—ХІХ ст.

2. Головні риси української суспільної думки у XVI—ХІХ ст.

3. Ідеї та діяльність М. Драгоманова в українській соціології кінця XIХ—початку ХХ ст.

4. Соціологічна творчість І. Франка.

5. Проект створення наукової соціології Б. Кістяківського.

6. Наукова діяльність М. Ковалевського в контексті української, російської та світової соціології.

7. Генетична соціологія М. Грушевського.

8. Специфіка української соціологічної думки другої половини XIХ—початку ХХ ст.

9. Сучасна українська соціологія: основні дослідницькі центри, представники, напрямки теоретичних та емпіричних досліджень.

1. Історичний контекст виникнення та розвитку української суспільної думки у XVI—хіх ст.

Яків Павлович Козельський (1729 – 1794) - Суспільство розглядає як продукт природного права й суспільного договору, в наслідок якого виникає держава. Людина спочатку є природною істотою з її потребами в їжі, відпочинку, самозахисті тощо. Однак при переході від природного права до громадянського суспільства людина втрачає цілковиту свободу, яку надавало їй природне право, й приймає “суспільну волю” та закони громадянського суспільства.

Іоган Шад (1758 – 1834) – розум людини має божественне походження, а сама людина виникає еволюційним шляхом з тваринного світу. Розум дано людині не лише для піклування про власне благополуччя, а й про інших. Людині не личить бути рабом – рабство суперечить природному праву і є проявом найбільшого насильства людини над людиною, суперечить суспільному устрою, в основі якого закладено принцип загального блага.

Петро Дмитрович Лодій (1764 – 1828) - Люди народжуються вільними і мають однакові права бути людиною, право на життя й розвиток своєї особистості, право дбати про своє благополуччя, право на чесне ім’я. Спочатку люди жили окремими сім’ями, але необхідність боротьби з силами природи і самозахисту спонукала до добровільного об’єднання кількох сімей в одну спільність – так виник рід. Але оскільки у ньому не було верховної влади, рід був слабким і не мав потрібних для забезпечення власного самозахисту засобів і сил. Це зумовило появу держави, головною причиною якої був Бог. Отже, ми бачимо певну подібність розвитку соціальної думки в Україні загальним тенденціям кінця XVIIІ – початку ХІХ ст. Однак, разом із спільними моментами, формування української соціології мало і достатньо доволі специфічних рис, обумовлених більш раннім історичним контекстом. До такого контексту слід віднести певні історичні події та реакцію на них провідних українських мислителів. Наслідком історичних подій XVI століття, цікавим щодо нашого розгляду видається виникнення так званої “полемічної літератури” – публіцистики, в якій осмислювались церковні справи в Україні взагалі (зокрема, занепад православ’я) та значення Брестської унії 1596 року (якою створювалася греко-католицька церква). Серед визначних мислителів, які присвятили свою діяльність осмисленню цих питань, слід назвати імена таких авторів, як Петро Скарга, Христофор Філалет, Іван Вишенський, Лаврентій Зизаній-Тустановський, Захарій Копистенський, Герасим та Мілетій Смотрицькі та ін. У творах цих авторів знайшли відображення не тільки думки авторів щодо суто релігійних питань, але й їх філософія, опис суспільного стану на українських землях, погляди на устрій та розвиток суспільства тощо. Саме історіографія та полемічна література мали досить великий вплив на розвиток самосвідомості українського народу, оскільки в ній було присутнє протиставлення “нашої” – “їхньої” церкви й віри, через яке усвідомлювалось і протиставлення “ми” – “вони”. Подальші спроби осмислення як історичних подій, так і проблем філософських та суспільно-політичних пов’язані переважним чином із діяльністю, яка, власне, лежить в руслі загального для Європи тих часів Просвітництва. Серед українських просвітителів найвідомішими є Петро Могила, Феофан Прокопович, та найвідоміший з українських філософів – Григорій Сковорода.

Наприкінці XVII – початку ХІХ століття українська суспільна думка розвивається переважним чином у територіальних, а, значить, і у “духовних” межах Російської імперії. Тематика суспільної думки відтепер зосереджується на ствердженні української самобутності не у протиставленні польсько-католицькому впливу, як це було у XVI – XVIIІ ст., а у спробах її виокремлення із російської культури.

1845-1846 року виникає “Братство св. Кирила й Мефодія”. Братство ставило метою ліквідацію кріпосництва, знищення привілеїв для вищих станів суспільства, встановлення республіканської форми державного правління та об’єднання усіх слов’янських народів. Чільне місце організатора й теоретика у Кирило-Мефодіївському братстві посідає особистість Миколи Івановича Костомарова (1817 – 1885). М. Костомаров розробляє програму та ідеологію Братства, що були закладені в основу його головного програмного документу, який мав назву “Закон божий” чи “Книга буття українського народу”. У “Книзі буття…”. Зокрема, говорилося, що слов’яни мають дві біди – відсутність злагоди між собою та схильність до сприйняття чужого.

Іншим визначним учасником Братства був Пантелеймон Олександрович Куліш (1819 – 1897), насилля та революційні акти вважав головною причиною занепаду України. Шляхом досягнення справедливого суспільного устрою, на його думку, може бути лише просвітництво, яке розкриє зматеріалізований в українському фольклорі творчий потенціал, та повернення до цінностей минулого, які мають в своїй основі християнські цінності.

Також М. Костомаров, порівнюючи менталітет росіян та українців у праці “Дві руські народності” (1861), протиставляє домінанту загального, нетерпимість до інших народів, вірувань, звичаїв, байдужість до природи росіян повазі особистості, толерантності до чужих народів і культур, опоетизованій любові до природи українців. Попри всю спірність висновків цих та інших дослідників, їх аналіз певною мірою можна вважати соціологічним або ж соціально-психологічним, побудованим на вивченні історичних та етнографічних джерел.