Культура Асука і Темпьо

Період у розвитку культури Японії 7 століття називається культурою Асука, за назвою тогочасного адміністративно-політичного центру країни. Характерними рисами цієї культури був імпорт мистецьких традицій Кореї і Китаю, буддизму і конфуціанства. До цінних пам'яток епохи Асука належать Золота зала і П'ятиярусна пагода монастиря Хорюдзі, які є найстарішими дерев'яними спорудами світу, а також численні монастирські скарби: триптих з буддою Шак'ямуні майстра Курацукурі но Торі, статуя «Пекчеської Каннон» та інші.

Японську культуру 8 століття прийнято називати культурою Темпьо, за назвою девізу правління Імператора Сьому. Завдяки активізації контактів з Китаєм у Японію через шовковий шлях надходили твори мистецтва з Центральної і Західної Азії, які справляли значний вплив на місцевих художників. Більшість рідкісних заморських шедеврів того часу були зібрані у Імператорських коморах. У столиці і провінціях збудували 66 буддистських монастирів Кокубундзі, які дали поштовх розвитку мистецтв і освіти, а також сприяли одержавленню буддизму. Пам'ятками архітектури тієї доби є Зала Квітки Закону монастиря Тодайдзі та центральні будівлі монастиря Тосьодайдзі. Буддистська скульптура 8 століття набула більш реалістичних рис. Вона представлена фігурою юнаколицого Асура з монастиря Кофукудзі та серією статуй з Тодайдзі: бодхісаттвами сонячного і місячного світла Нікко і Ґакко, грізними чотирма небесними королями та Великим буддою Вайрочаною. Також бурхливо розвивалася література: було укладено першу антологію японських віршів вака, «Збірку міріад листків», яка містила близько 4500 творів за останні 130 років. Відомими поетами того часу були Какіномото но Хітомаро, Яманоуе но Окура, Отомо но Якамоті та інші.

Поступ «правової держави»

Період Хей'ан і правління Фудзівара

У 8 столітті боротьба за контроль над центральним урядом між аристократією і буддистськими монахами загострилась. Роль монаршого дому поступово занепадала. У зв'язку з цим, прагнучи позбутися впливу буддистів столичного району Нара, Імператор Камму у 794 році переніс столицю країни до міста Хей'ан — «столиці миру і спокою», яке з часом стала називатися Кіото. Добу, що почалась від заснування цього міста і закінчилась утворенням першого сьоґунату, іменують періодом Хей'ан (794—1185).

З нової столиці Імператор розпочав реформи, спрямовані на оновлення «правової держави» і придушення аристократичного свавілля у регіонах. Було встановлено жорстокий нагляд центру над дотриманням «Закону про видачу земельних наділів» у провінціях. Селяни були звільнені від військової служби, а замість них захист провінційної адміністрації мусила виконувати місцева знать, яка формували загони так званих «здорованів» кондей. Крім цього було санкціоновано серію військових походів проти автохтонів півдня Кюсю і півночі Хонсю, з метою розширити кордони японської держави.

Пацифікація автохтонів

Після переносу столиці і налагодження виконавчої вертикалі, влада Імператора укріплась і потреба у його безпосередньому втручанні у всі справи відпала. Проте водночас, зросла роль Імператорських радників, посади яких узурпували представники роду Фудзівара. Вони усунули з великої політики інші аристократичні роди і стали постачальниками головних дружин Імператору, перетворившись таким чином на родичів японських монархів. Голови роду Фудзівара виконували функції сессьо — регентів малолітнього Імператора, і кампаку — радників дорослого Імператора. Фактично, вони перейняли усю повноту влади в країні та започаткували правління регентів і радників від імені монарха. Апогеєм Фудзівара вважається 11 століття, доба головування Фудзівара но Йоріміті, сина Фудзівари но Мітінаґи, під час якої цей рід володів величезною кількістю приватних маєтків сьоен і займав усі провідні посади в уряді.

З початком 10 століття почала даватися взнаки нестача земель державного фонду, через що виконання «Закону про видачу земельних наділів» загальмувалось. Імператорський двір змінив курс і переклав збір податків на плечі провінціалів кокусі. Останні отримали джерело збагачення і призначили своїх управителів у регіонах. Водночас, заможні селяни почали покидати державні наділи і піднімати цілинні землі, щоб перетворити їх на приватні маєтки. Держава брала високий податок з таких маєтків, тому їхні власники дарували свою власність впливовим аристократам і монастирям, щоб платити менше. В обмін за це нові господарі призначали дарителів управителями у своїх володіннях. Таким чином формувався прошарок нової регіональної знаті з селян.