Культура періоду Едо

Остаточне оформлення традиційної японської культури припало на 17 — 19 століття. Протягом другої половини 17 — початку 18 століття всеяпонськими культурно-науковими центрами були Кіото й Осака, а з кінця 18 століття їх роль перебрало на себе місто Едо. Культуру часів кіотсько-осацького домінування прийнято називати культурою Ґенроку, а культуру едоського періоду — культурою Касей. Обидві назви походять від назв відповідних девізів правління Імператорів.

Культура Ґенроку характеризувалася появою ілюстрованих «сучасних оповідань», які описували повсякденне життя мешканців міст. Танок кабукі трансформувався у театр. Нового розвитку набула поезія у особі Мацуо Басьо, який підвищив хайку до рівня мистецтва. Ляльковий театр нінґьо-дзюрурі збагатився ліричними п'єсами драматурга Тікамацу Мондзаемона. В образотворчому мистецтві активно працювали художники шкіл Рін, Кано й Тоса. Водночас з'явився новий жанр гравюр укійо-е, основоположником якого став Хісікава Моронобу. Також мав місце розвиток точних і природничих наук, зокрема математики і агрономії.

Культура Касей позначилися розквітом міщанської субкультури та поширенням гедоністичні настроїв. Мешканці Едо зачитувалися комедійними оповіданнями «Подорож дорогою Східного моря» Дзіппенся Ікку, «Сучасні лазні» Сікітея Самби, та напівфантастичними творами на зразок «Переказу про вісім собак Сатомі» Кьокутея Бакіна. У поезії прославилися Йоса Бусон та Кобаясі Ісса. Театральне мистецтво було на піку своєї популярності. Підвищеним попитом користувались доми куртизанок. Міщанські гравюри укійо-е переживали свій «золотой вік» завдяки портретистам Кітаґаві Утамаро і Тосюсаю Сяраку, та пейзажистам Кацусіці Хокусаю й Утаґаві Хіросіґе. Між тим серед самураїв залишався популярним традиційний живопис у виконанні Іке но Тайґи й Ураґамі Ґьокудо.

У 18 — 19 століттях рівень освіти в Японії був одним з найвищих у світі. Окрім урядових шкіл для самураїв, діяли громадські теракоя для простолюдинів. Головними предметами були читання, писання, арифметика й основи конфуціанства. Вивчалися також нові науки, такі як «країнознавство» кокуґаку та «голландознавство» ранґаку. Основи першої заклав Мотоорі Норінаґа, який обґрунтовував японську унікальність. Його ідеї справили значний вплив на японців і знайшли свій розвиток у японському націоналізмі. Поштовхом для появи другої стали переклади європейських наукових праць Суґітою Ґемпаку і Маено Рьотаку. Вони сприяли становленню західного академізму в Японії. Кінець періоду Едо позначився й ростом інтересу до японської історії, чому сприяло видання «Неофіційної історії Японії» Рая Санйо.

Нова Японія

Формування Японської Імперії

Падіння сьоґунату

З кінця 18 століття у японських берегів почали часто з'являтися кораблі Британії, Росії, США та Франції, які вели гонитву за колоніями в Азії. Японський уряд дотримувався ізоляційної політики і відмовлявся вступати у дипломатичні зносини з цими країнами. 1825 року сьоґунат видав директиви, спрямовані на посилення берегової оборони, однак довго протистояти іноземному тиску не міг. У червні 1853 року до Японії прибула військова ескадра США під командуванням Меттью Перрі, яка силою змусила японців прийняти лист президента США з вимогою почати торгівлю. Голова японського уряду пообіцяв надати відповідь за рік і скликав для цього всеяпонські збори знаті. Втім спільного рішення вони не прийняли, а факт їхнього скликання похитнув авторитет сьоґунату. В січні 1854 року Перрі вдруге прибув до Японії й, загрожуючи війною, домігся підписання договору. Згідно з ним, сьоґунат відкривав для США два порти, а також дозволяв будувати в них американські поселення і консульства. Невдовзі подібні договори були підписані із росіянами, британцями та французами. 1858 року японці знову зробили поступки іноземним державам і уклали з ними нерівноправні договори, що позбавили Японію митної незалежності.

На тлі дипломатичних невдач та інфляції в країні виник опозиційний громадський рух «Шануймо Імператора, виженемо варварів!». Проти його лідерів сьоґунат розгорнув репресії. Серед покараних опинилися мислителі Токуґава Наріакі та Йосіда Сьоїн. У відповідь, 1860 року, невдоволені зарізали голову уряду, ініціатора політичних переслідувань, через що престиж сьоґунату знову постраждав.

Центрами антиурядової опозиції виступали західнояпонські уділи Сацума-хан і Тьосю-хан. На хвилі ксенофобських настроїв вони розв'язали сацумсько-британську й сімоносекську війни 1863 року, але зазнали поразки. Усвідомивши технічну відсталість Японії від Заходу і небезпеку колонізації, уділи розпочали модернізацію війська і переговори із Імператорським двором. 1864 року, для придушення опозиції, сьоґунат здійснив перший каральний похід проти Тьосю й змінив його керівництво. Проте наступного року в уділі стався переворот і опозиціонери повернулися до влади. 1866 року, за посередництва Сакамото Рьоми, Сацума і Тьосю уклали таємний союз з метою повалення сьоґунату та відновлення Імператорського правління. Завдяки цьому другий каральний похід сьоґунату в Тьосю закінчився розгромом урядових військ.

1866 року новим сьоґуном став малодосвідчений Токуґава Йосінобу. Одночасно замість покійного Імператора Комея на трон зійшов 14-річний Імператор Мейдзі. Сьоґун планував створити замість сьоґунату новий уряд за участі кіотської аристократії та регіональних володарів, в якому сам отримав би посаду прем'єр-міністра. З цією метою він зрікся посади і 9 листопада 1867 року повернув повноту державної влади Імператору. Цим скористалася антисьоґунатівська опозиція, яка 3 листопада 1868 року в односторонньому порядку сформувала новий уряд і прийняла від імені Імператора указ про реставрацію Імператорського правління. Сьоґунат Токуґава ліквідовувався, а екс-сьоґун усувався від влади, втрачаючи титули і землі. Ця подія завершила період Едо та ознаменувала кінець півтисячолітнього домінування самураїв у японській політиці.