П

Новітній психоаналіз е. Фромма

редметом аналізу німецько-американського філософа, соціолога та психолога Е.Фромма стала функціональна розірваність людського буття. Він розглядає його через призму таких, на його погляд, онтологічних опозицій: матріархальний і патріархальний принципи організації життя; авторитарна та гуманістична свідомість; оволодіння і буття як два протилежні способи життєдіяльності; екзистенційне та історичне існування людини; експлуататорський та рецептивний типи характерів.

За Е. Фроммом, особистісний та онтологічний елементи людського буття воднораз і доповнюють одне одного, і витісняють одне одного, оскільки окреме та загальне є різними сутностями. На відміну від Фрейда, Фромм розглядає символіку несвідомого не в плані витіснення біологічних інстинктів і поривань, а у зв’язку з конфліктними ситуаціями, зумовленими соціокультурними причинами. Він простежує, як у пересічної людини при певних соціальних умовах прокидаються деструктивні інстинкти. Фромм описує схожі з Фрейдовими поняттями Еросу (інстинкту життя) і Танатосу (інстинкту смерті) соціальні явища “любов до життя” та “любов до мертвого”. Вони виражають собою два види ставлення людей до світу. Так, люди-некрофіли люблять неживе, охоче говорять про смерть, хвороби, похорон тощо. Вони живуть минулим. За Фроммом, той, хто любить мертве, той любить силу, владу. До видатних людей-некрофілів належить Гітлер і Сталін, хоча вони й склали про себе уявлення як про щирих захисників.

Некрофіли та біофіли по-різному розуміють універсальні цінності, такі, наприклад, як справедливість, добро. Для некрофілів зміст справедливості зводиться до правильного розподілу. У біофілів зміст справедливості виражає створення як самоствердження, а добром є все, що слугує життю.

Якщо, за Фрейдом, життя людини – це поле битви між Еросом і Танатосом, який прагне все повернути в неорганічний стан, то, за Фроммом, соціальні умови життя людини формують її некрофільну чи біофільну орієнтацію. Щоб сформувати в дитини орієнтацію на життя, для неї достатньо, аби вона проживала з тими людьми, котрі люблять життя, бо любов передається без слів і пояснень. Любов, за Фроммом, є основною вартістю людського буття й формує гуманістичну спрямованість свідомості.

З

Структурний аналіз

проблематикою новітнього психоаналізу пов’язані філософські аспекти популярного у ХХ ст. структурного аналізу. Його відомими представниками є М. Фуко Леві-Стросс. Центральним поняттям цього методу є поняття структури.

Уперше його застосував у лінгвістиці Фердинанд де Соссюр у “Курсі загальної лінгвістики”. Для нього мова “у самій собі і для себе” постала як система або структура, що регулює мовні вияви індивідів. Виявляє ж себе мова через мовлення. Таким чином, першим підходом до аналізу мови стала дихотомія “мова – мовлення”. Мова є системою знаків-слів, а слово як елемент системи виявляє свій смисл через зв’язок з іншими словами. Мова як система (а такою вона склалася) є формалізуючим первнем, активним носієм форми, що накладається на хаотичний і невпорядкований потік мовлення суб’єктів мовного спілкування.

Соссюр ввів процедуру вияву значення знака, яка полягає в тому, що знак “означується” лише співвідносячись із чимось іншим, що відрізняється від нього, або, говорячи мовою лінгвістів, утворює опозицію іншому знакові. Процедуру опозицій (протилежні значення) від Соссюра запозичив Леві-Стросс, застосувавши її в дослідженнях примітивних суспільств. Особливе місце в його етнології посіла опозиція “природа –культура”. Досліджуючи культуру примітивних народів, Леві-Стросс дійшов висновку, що в структурі людської діяльності визначальну роль відіграє сфера несвідомого. Несвідоме ховає в собі структуру, тобто сукупність регулятивних залежностей, соціальних взаємин, що виявні в мові спілкування. Отже, воно – ірраціональне, а тому виявити ірраціональну структуру культури можна лише символічно, користуючись засобами мови. У такий спосіб ірраціональне раціоналізується, стає досяжним для свідомості.

За Леві-Строссом, несвідоме є ареною дії універсальних законів (тут виявляє себе загальне). В опозиції “природа – культура” все, що є спонтанним, універсальним стосується природи (сфера несвідомого в людині), а все, що має ознаки унікального, неповторного й підпорядковане нормі, належить культурі. Несвідоме завдяки універсальності виконує в культурі специфічну людську функцію – символічну. Ця функція є лише формальною умовою мовної діяльності, яка організовує словниковий запас у потік мови. Несвідоме є специфічним сховищем словникового запасу і як сукупність регулятивних залежностей людей, або структура, є визначальним щодо словника мови. Отож, в основі людської діяльності лежить, за Леві-Строссом, концептуальна схема, що вкорінена в несвідомому і постає активним формоутворюючим моментом діяльності. У такий спосіб у культурі можна виявити упорядкованість і закономірність, тобто здійснити раціоналізацію несвідомого. Структура культури містить у собі найпотаємніші смисли, які ховають праобрази, або, згідно з психоаналізом, архетипи колективного несвідомого. Архетип виявляє себе в усіх часових вимірах: минулому, теперішньому, майбутньому. Міф, де архетип виявний у нераціоналізованій безпосередній формі, не ділить час на теперішній, минулий і майбутній. Так само це стосується й простору. Архетип (міф) усеохопний. Наблизитися до смислу, що несе архетип, можна лише через мову та символи, які виражені бінарними опозиціями.

У книзі Г. Грабовича “Поет як міфотворець” (Семантика символів у творчості Тараса Шевченка) зроблено аналіз творчості з позиції структурної антропології. Грабович показує, що Шевченко торкається архетипу Великої Матері, Дитини, Мудреця, Тіні. Центральною опозицією є “Реальний соціальний світ – Ідеальний світ”. Україна ж, згідно з цим аналізом, є для Шевченка не місце, не територія, не країна, а стан буття – форма ідеального й реального існування:

“Стоїть одним одна хатина

З хатини видно Україну

І всю Гетьманщину кругом”.

Архетип Великої Матері на різних рівнях буття прибирає відповідні образи. На рівні сім’ї – це мати; на рівні героя – жінка; на рівні соціального макрокосмосу – вона, Україна. Над реальним світом тяжіє ірраціональна Доля, Фатум – це кара України. За Шевченком, у реальному світі існують маски, а не люди, у ньому немає Правди, вона була в минулому в ідеальній спільноті, яка можлива й у майбутньому. Тому поет закликає: “Обніміте, брати мої, найменшого брата…”

З розгляду розмаїття напрямів, течій та філософських шкіл ХХ ст. видно, що є всі підстави наголошувати на науковому статусі філософського знання. І все ж філософське знання не тотожне науковому. Воно різне за такими основними параметрами. Якщо філософія у відношенні “людина – світ” охоплює світ у його цілості, то наука за свій об’єкт бере лише якийсь із “фрагментів світу”. Наука вивчає життя лише в його конкретних формах чи проявах. Філософія ж охоплює життя в його тотальності і тому може ставити питання про його значення для людини, його сенс. Так само є багато наук про людину. Але питання про смисли людського буття, сутність самої людини може ставити лише сама філософія. Філософські вчення, що за об’єкт дослідження беруть життя людини в його цілості відносно до цілості світу, отримали назву філософської антропології. Якщо наука пізнає світ у межах емпіричного досвіду, то філософія може виходити за його межі. Спираючись на духовний світ, філософія торкається сфери трансцендентного. Вихід філософського знання за межі емпіричного досвіду надає йому ознаки гіпопетичності. Якщо поняття науки однозначні і чітко визначені, то філософські поняття не мають чіткої визначеності й однозначності. Вони можуть бути поняттями-символами. Як айсберги ховають під водою свою потугу, так під поверхнею поняття-символу ховається потуга смислу (значення).

Якщо наука є результатом теоретичного пізнання на основі емпіричних та раціонально-логічних методів, то філософія не лише результат теоретичного освоєння світу та філософської рефлексії над дією нашого духу, а й вчування у світ та життя й символічно-інтуїтивне його осягнення, а також рефлексія над досвідом людини, який завжди ґрунтується на вартостях.

Із специфіки філософського знання випливає вся сукупність “іпостасей”, які воно прибирає. Це передовсім, як ми вже зазначили, філософія як метафізика, філософія як онтологія, коли вона спрямована на пізнання “макросвіту”, філософія як світогляд, філософія як гносеологія, філософія як аксіологія.

Філософія, торкаючись сфери трансцендентного, стає близькою релігії, оскільки прагне означити універсальну основу світу, вартості буття через пізнання чи осягнення Абсолюту. Як Бог виявляє свої сутнісні риси – вічне, абсолютне, нескінченне, через відсутність існування назверхнього світу, скінченність і перебутність його форм, так пізнання світу як цілого йде через відкриття в минущому вічного, у скінченному нескінченного, у відносному абсолютного. Це ж стосується і вартостей людського буття (Абсолютне Добро, Свобода, Краса). Як релігія, так і філософія ведуть пошуки смислів буття. Але релігія має за мету задовольняти власні потреби людської душі в спасінні. Мета ж філософії лежить поза власними інтересами: вона прагне завершального осягнення людського життя та буття світу через вияв їх абсолютної першооснови.

Виявляючи свою відмінну від науки іпостась, тобто постаючи в культурологічному плані, філософія не втрачає своєї поняттєво-теоретичної сутності. Тут теоретична форма (науковість) відходить на друго- чи третьорядні ролі, поступаючись місцем притчі, повісті, новелі, п’єсі тощо. Поняттєво-теоретична форма системи філософського знання в естетичній, етичній чи етико-релігійній інтерпретації існує в неявному, знесеному вигляді. Щоб її виявити, треба дешифрувати смисло-образи й символи твору.

Розуміння предмета, призначення та сутності філософії закладено в кожній філософській концепції в її дефініції філософії, що буде показано в наступних лекціях.