РОЗДІЛ 4. Уміння “жити мудро” як предмет філософії доби

еллінізму

Коло питань: Іпостась філософії як “мистецтво жити”.

Варіанти раціоналістичного тлумачення “мистецтва жити”: скептицизм, епікуреїзм, стоїцизм.

Александрія: світ на порозі християнства.

Ірраціоналістична інтерпретація “мистецтва жити”

неоплатонізмом. Плотин.

Е

Причини

та сутність змін

у поглядах

на людину

ллінізмом називають історичний період у житті Східного Середземномор’я, Передньої Азії та Причорномор’я, що тривав від часу завоювань Александра Македонського (334 – 322 рр. до н. е.) приблизно по IV століття н. е., а термін “елліни” є самоназвою греків. На цьому велетенському терені людина вже не почувалася громадянином суверенного полісу, а підданцем однієї з багатьох монархічних держав, якому зась до справ державного рівня, оскільки влада перебувала в руках військово-бюрократичного апарату на чолі зі спадкоємним монархом, для якого цей апарат є слухняним інструментом абсолютної влади.

Самотня, замкнена в собі і своєму житті, на власних інтересах, людина у великих монархіях начебто губилася. Невидимі до того просторово-часові рамки світу її лякали й вона прагнула піти в себе, приглушити в собі бажання й пристрасті, які прив’язували її до світу, вона хотіла отримати мир і спокій, перебуваючи у вузькому колі своїх однодумців. Ця людина – індивідуаліст, який добре розуміє, що якогось істотного впливу на хід подій у державі він не чинить. А тому дивиться на світ лише з позиції власних оцінок і потреб. Це спонукає до пошуків сутності людського буття як пошуку його смислів. Суб’єктом таких пошуків, безумовно, є кожна людина зокрема. Вони виявні в її щоденному житті як пошуки щастя. У цьому ракурсі софійне знання постає як знання способів досягнення щастя, їх засвоєння та вміння влаштувати своє особисте життя згідно з цими способами. Філософія виявляє себе як сукупність умінь, способів жити, або мистецтво жити.

Цей напрям філософського знання відчутний вже в моральній філософії Сократа, але свого яскравого виразу набуває в еллінській філософії.

Сократ перший в античній філософії трактував її як уміння жити мудро, а не як сукупність знань про світ. Мудрість, на його думку, це впорядкованість життя на основі знання основоположних моральних чеснот: добра, справедливості, мужності. Їх особистісна значущість, за Сократом, дорівнює суспільній цінності тоді, коли індивід у своїх вчинках відштовхуватиметься від того, що є добро взагалі, справедливість узагалі, мужність тощо. Саме тоді індивід чинить морально. Отже, Сократ розуміє цінність моральних чеснот виключно як зміст знань про ці чесноти. Для нього “цінне” означає “пізнане”.

Еллінське розуміння “жити мудро”, як бачимо, прикметне втечею людини від проблем навколишнього світу у свій внутрішній світ через розчарування світом політики та моралі. Індивід переключається на власні почуття, уподобання, прагне знайти внутрішній спокій, хоче, аби його якомога менше хвилювали події соціального життя. Спосіб досягнення внутрішнього спокою запропонувала в IV ст. до н. е. філософська течія скептицизму.

З

Скептицизм: щастя – це відсутність страждань

гідно із засновником скептицизму Пірроном (365 – 275 рр. до н. е.), філософом є кожний, хто прямує до щастя, яке він розумів як внутрішню незворушність і відсутність страждань. Той, хто до нього прямує, має бути переконаний, що не можна назвати якийсь вчинок достеменно справедливим чи несправедливим. Так само не можна назвати якийсь спосіб пізнання достеменно істинним чи хибним. Будь-якому твердженню можна протиставити протилежне твердження й не можна якомусь із них віддати перевагу щодо істинності. Тому важливим кроком до щастя є утримуватися від будь-яких оцінок стосовно речей чи подій. Єдине, чому людина має довіряти, – це її чуттєві враження, бо це її враження. Твердження людини повинні виражати лише те, що їй видається таким, а не іншим. Тобто, якщо людина стверджує: “це мені видається гірким”, – то це зовсім не означає, що воно воістину є таким. Вигода, яку людина має, утримуючись від міркувань про істинну природу речей, – це надбана нею незворушність, що дорівнює, згідно зі скептицизмом, щастю. Практичне значення цієї позиції полягає в тому, що індивід, узгодивши свій спосіб життя зі звичаями, традиціями, мораллю країни, в якій живе, не надає своїм думкам та поведінці статусу достеменно істинних.

Позитивне значення скептицизму в плані розвитку філософської думки передовсім полягає у його опозиції до догматизму, у постановці проблеми критерію істини, в акцентуванні уваги на своєрідності філософського знання.

Розуміння щастя як відсутність страждань, що його сформулював скептицизм, властиве й іншому філософу IV ст. до н. е. – Епікуру (341 – 271 до н. е.). Більшу частину життя Епікур провів у Афінах, де заснував філософську школу. Повторюючи у своїй концепції ідеї Демокріта, він спрямовує їх у зовсім інше річище. Відштовхуючись від твердження Демокріта про те, що атоми рухаються в порожнечі доконечно, він робить припущення, що атом також ще й виявляє властивість “самочинного відхилення” від лінії необхідності, тобто Епікур допускає випадковість. Якщо детермінізм Демокріта призводить до фаталістичного заперечення свободи волі, то Епікур дає навздогад про свободу волі, тобто, за ним, людина може сподіватися на щось краще в житті за умови, якщо не чинитиме зла. Людина, як “соціальний атом”, виявляє й автономний, цілком самостійний ґрунт своєї життєдіяльності. Головний сенс ідеї самочинного відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачав в основному правилі мудрого життя – у “відхиленні від незадоволення”, ідеться, перш за все, про шлях, який веде до мудрого життя – самозаглиблення, відсторонення від злигоднів і переживань повсякденного життя, до так званої “атараксії” (незворушності). Пізніше ця позиція Епікура була дещо звульгаризована, бо ухиляння від незадоволення почали трактувати як гонитву за задоволенням у його спримітизованому розумінні. Річ у тім, що Епікур насправді вважав задоволення початком і кінцем щасливого життя людини, її першим і притаманним від народження благом. Але підкреслював, у якому саме значенні він розглядає задоволення. Коли ми кажемо, роз’яснював він, що задоволення є кінцевою метою, то ми розуміємо не розкоші розпусників, не втіхи, що дає чуттєва насолода, як гадає дехто. Ні, ми розуміємо під задоволенням свободу від тілесних страждань і від духовних тривог.¹