Розділ 5. Християнський світ та орієнтири середньовічної філософії

Коло питань: Недовідомі шляхи філософії в християнстві.

Патристика та неоплатонізм.

Звернення до авторитету мислення.

Питання сумісності віри та розуму.

Полеміка навколо універсалій.

Зацікавленість індивідуальним існуванням речей.

Номіналізм.

Перші початки формування християнської філософії відносяться ще до античних часів, коли християнство рішуче відкидало античну філософію як творіння облудного світу, вбачаючи в Євангеліях єдино спасенну мудрість. Але після визнання імператором Константином 324 року християнства державною релігією змінилося його ставлення й до античної філософії, зокрема – неоплатонізму, який згодом стає однією із найважливіших вихідних точок середньовічної філософії і теології. Процес відкидання і прийняття античної філософії припадає насамперед на період патристики, який можна поділити на два підперіоди: перший – апологетичний, коли закладаються основи християнської догматики з утворенням єдиної церкви (до 325 р., коли відбувся Нікейський собор), і другий – систематичний, коли розробляються догматика і філософія (до VIII ст.).

Апологетика християнства, яке до того ж переслідувалося і було загнане в катакомби, неминуче заперечувала й ту мудрість, що йшла з боку світу гонителів, і визнавала лише істину, яка дається в Об’яві (Одкровенні) як божиста мудрість. Виступаючи проти язичницької релігії та філософії, проти єретиків і нападок ворогів християнства, апологети звертаються до правителів та освічених людей за підтримкою, розкриваючи переваги християнського вчення.

С

Тeртулліан: “Вірую, тому що це безглуздо”

еред апологетів, які діяли в Римі, визначне місце посідає уродженець Карфагена Квінт Септимій Тертулліан (160 – 230) – юрист, філософ і теософ. Його основна праця – “Апологетикум” (“Захист”), а основна теза, яку він обстоював, – несумісність філософії і релігійної віри. У філософії Тертулліан був під впливом стоїцизму, проте, обстоюючи позиції християнства, відкидав античну філософію, протиставляв моральність – чуттєвості, Об’яв (Одкровення) – людському розумові, релігію – філософії, християнство – язичництву, виступав проти поєднання філософії і християнства, стверджуючи, що між вірою і розумом немає жодної дотичності.

Тертулліан виходив з того твердження, що Бог усе визначає і кермує людським життям. А оскільки Євангеліє, що містить у собі найвищу божисту мудрість, є єдиним авторитетним джерелом пізнання Бога і, отже, найвищої мудрості, то наукові знання вже тим самим є зайвими, бо відвертають людину від божистої мудрості в бік облуди: наука, філософський розум ведуть до єресі.

Тертулліан твердив: “Нам після Христа не потрібна жодна наука; після Євангелії не потрібне жодне дослідження”. “Філософи – патріархи єретиків”.

За твердженням Тертулліана, божиста мудрість безмежно досконала, тоді як людський розум обмежений і недосконалий. А тому обмежений просторово й часово людський недосконалий розум не може збагнути вічну, всеосяжну, безмежно досконалу мудрість Божу, яка до того ж може людському розумові видатися абсурдною. Для людини залишаєься один шлях до Божої правди – шлях віри. Апологет закликає: “Син Божий був розп’ятий; не соромімся цього, тому що це соромно; Син Божий помер, – цілком віримо цьому, тому що це безглуздо. І похований воскрес; це вірно, тому що це неможливо”. Звідси й виростає принцип віри Тертулліана: “Credo, quia absurdum est” (“Вірю, тому що це абсурдно”).

У вченні Тертулліана чітко виділено поняття віри як вищої істини, зверхність віри над розумом або підлягання розуму вірі, що є підготовкою теоретичного ґрунту для підпорядкування філософської науки теології, характерного для всього наступного періоду розвитку християнської філософії.