1992. Р. Ратифікований Україною 15 липня 1994 р.

Договір між Україною та Угорською Республікою про режим українсько-угорського держав­ного кордону, співробітництво та взаємодопомогу з прикордонних питань від 19 травня 1995 р. Ратифікований Україною 22 листопада 1995 р.

Угода між Урядом України і Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців від 23 вересня 1996р. Ратифікована Україною 21 жовтня 1999 р.

Угода між Урядом України і Урядом Республіки Молдова про приймання та передачу осіб через українсько-молдовський державний кордон від 11 березня 1997р. Ратифікована Україною

11. Вересня 1998 р.

Договір між Україною та Румунією про режим українсько-румунського державного кордо­ну, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань. Ратифікований Україною

11. Травня 2004 р.

Протокол проти незаконного ввезення мігрантів сушею, морем та повітрям, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, від 15 листопада 2001 р. Ратифікований Україною 4 лютого 2004 р.

Статут Міжнародного військового трибуналу від 8 серпня 1945 р. (ст. 6).

Загальна декларація прав людини. Прийнята резолюцією 217А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р. (ст. 14).

Декларація про територіальний притулок. Прийнята резолюцією 2312 (XXII) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1967р.

КАП (статті 204-206-1).

Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р. (статті 1—12, 20-21, 35).

Закон України «Про біженців» в редакції від 21 червня 2001 р.

Закон України «Про порядок виїзду з України і в ’їзду в Україну громадян України» від 21 січ­ня 1994 р. (статті 1-3, 6, 9, 12).

Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994р. (статті 1, 4—5, 25—28).

Закон України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 р. (статті 1, 11).

Закон України «Про відповідальність за повітряні перевезення пасажирів через державний кордон України без належних документів для в'їзду в Україну» від 10 січня 2002 р.

Закон України «Про державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 р.

Закон України «Про прикордонний контроль» від 5 листопада 2009р.

Указ Президента України N2 194/93 від 5 червня 1993 р. «Про посвідчення особи моряка».

Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон. Затверджене указом Президента України N2 491/93 від 28 жовтня 1993 р.

Положення про посвідчення члена екіпажу: Затверджене постановою Кабінету Міністрів України N2 1346 від 21 листопада 2007 р.

Положення про службовий паспорт України. Затверджене Указом Президента України N2 153/98 від 26 лютого 1998 р_г

Положення про дипломатичний паспорт України. Затверджене Указом Президента України № 153/98 від 26 лютого 1998 р.

Угода між Урядом України і Урядом Румунії про спрощений порядок перетинання спільного державного кордону громадянами, які проживають у прикордонних районах і повітах. Затвер­джена постановою КМ№ 904 від 2 серпня 1996р.

Угода між Урядом України та Урядом Республіки Польща про передачу і прийом осіб через спільний державний кордон від 24 травня 1993 р.

Угода між Кабінетом Міністрів України і урядом Угорської Республіки про уніфікацію до­кументів, необхідних для перетинання українсько-угорського державного кордону в службових цілях, від 6 лютого 2002 р. Затверджена постановою КМ№ 1351 від 12 вересня 2002 р.

Положення про посвідчення особи на повернення в Україну. Затверджене постановою КМ N° 1079 від 25 серпня 2004р.

Правила перетинання державного кордону громадянами України. Затверджені постановою КМN2 57 від 27 січня 1995р.

Положення про посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон. Затверджене по­становою КМ N2 610 від 7 серпня 1995 р.

Правила оформлення візових документів для в ’іїзду в Україну. Затверджені постановою КМ №227 від 20лютого 1999р.

Положення про пункти пропуску через державний кордон. Затверджене постановою КМ № 1203 від 3 серпня 2000 р.

Правила в ’їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її тери­торію. Затверджені постановою КМ№ 1074 від 29 грудня 1995 р.

Порядок перетинання державного кордону України аварійно-рятувальними та аварійно-від­новними формуваннями для локалізації та ліквідації надзвичайних ситуацій, зумовлених стихійним лихом, аваріями і катастрофами. Затверджений постановою КМ№ 912 від 21 серпня 1997р.

Питання оформлення дозволу на спрощене перетинання іноземцями та особами без грома­дянства державного кордону України. Постанова КМ№ 64 від 22 лютого 2008 р.

Положення про зону прикордонного контролю. Затверджене наказом Держкомкордону № 61 від 6 лютого 1998 р.

Інструкція про порядок пропуску через державний кордон України дипломатичних агентів, консульських посадових осіб і членів їх сімей та транспортних засобів з дипломатичними номе­рами. Затверджена наказом Держкомкордону № 252 від 28 травня 1999 р.

Інструкція про заходи щодо недопущення незаконного проникнення сторонніх осіб у портах України та іноземних портах на судна закордонного плавання, що плавають під Державним Прапором України, Затверджена наказом Держкомкордону, МТ і ДКРГ № 502/568/156 від 29 листопада 1999 р.

Інструкція про порядок пропуску через державний кордон України вищих посадових осіб, офіцій­них делегацій. Затверджена наказом Держкомкордону, МЗС№ 19/21/6-410-98 від 22 лютого 2001 р.

Директива Ради ЄС «Про встановлення визначення для допомоги незаконному в "їзду, тран­зиту і перебуванню» № 2002/90/ЄС від 28 листопада 2002 р.

Рамкове рішення Ради ЄС «Про підвищення стандартів кримінальної відповідальності з метою покарання за допомогу незаконному в 'їзду, транзиту і перебуванню» № 2002/946/ЮВС від 28 листопада 2002 р.

Стаття 333. Порушення порядку здійснення міжнародних передач то­варів, що підлягають державному експортному контролю

1. Порушення встановленого порядку здійснення міжнародних передач то­варів, що підлягають державному експортному контролю,-

карається штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбав­ленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2. Те саме діяння, вчинене повторно або організованою групою,-

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі

на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займати­ся певною діяльністю на строк до трьох років.

(Стаття 333 в редакції Закону N8 668-І\/ від 03.04.2003 р.)

1. Суспільна небезпека злочину полягає у тому, що його вчинення створює умови для безконтрольного розповсюдження різних видів зброї у світі, зокрема в країнах з нестабільною політичною ситуацією, для озброєння екстремістських, терористичних угруповань тощо, і таким чином впливає на стан виконання Україною своїх міжнарод­них зобов’язань щодо нерозповсюдження зброї масового знищення та звичайних видів озброєння і на стабільність міжнародних відносин України з іншими державами.

2. Об’єктом злочину є встановлений порядок здійснення міжнародних передач то­варів, що підлягають державному експортному контролю.

Міжнародні передачі товарів - це експорт, імпорт, реекспорт товарів, їх тимча­сове вивезення за межі України або тимчасове ввезення на її територію, транзит това­рів територією України, а також будь-які інші передачі товарів, що здійснюються за межами України, за умови участі в них суб’єктів здійснення міжнародних передач товарів.

При цьому щодо міжнародних передач товарів відповідні терміни розуміються у такому значенні:

1. експорт - продаж або передача на інших законних підставах товарів іноземним суб’єктам господарської та іншої діяльності з вивезенням або без вивезення цих това­рів за межі митного кордону України, включаючи реекспорт товарів, у т. ч.: а) продаж або передача товарів в Україні посольству чи представнику будь-якої юридичної осо­би іноземної держави, іноземцю чи особі без громадянства; б) продаж або передача в Україні чи за її межами права управління (контролю) товарами відповідно юридичній особі іноземної держави чи її представнику, іноземцю чи особі без громадянства, у т. ч. через засоби зв’язку; в) розкриття технології іноземцю чи особі без громадянства;

г) фактичне відвантаження товарів з метою подальшої їх передачі або переміщення за межі України;

2. імпорт - купівля або отримання на інших законних підставах від іноземних суб’єктів господарської та іншої діяльності товарів із ввезенням або без ввезення цих товарів в Україну, включаючи їх купівлю для власного споживання філіями та представ­ництвами установ і організацій України, що знаходяться за її межами, а також дипло­матичними представництвами та консульськими установами України за кордоном;

3. реекспорт - продаж або передача на інших законних підставах іноземним суб’єк­там господарської та іншої діяльності з вивезенням або без вивезення за межі України товарів, раніше імпортованих в Україну;

4. транзит - перевезення товарів з однієї до іншої іноземної держави територією України між двома пунктами або в межах одного пункту пропуску через державний кордон України, за винятком випадків, коли право власності чи лраво володіння та ко­ристування товаром у разі такого перевезення на території України в установленому порядку переходить від однієї до іншої особи;

5. тимчасове вивезення товарів - вивезення товарів з України до іноземної держави з наступним їх поверненням в Україну;

6. тимчасове ввезення товарів — ввезення товарів в Україну з іноземної держави з наступним їх вивезенням за межі України.

3. Предметом злочину є товари, що підлягають державному експортному конт­ролю. Такими товарами згідно з законодавством України є товари: і) військового при­значення; 2) подвійного використання.

До товарів військового призначення в сукупності чи окремо належать: а) виро­би; б) послуги з розроблення, виробництва тощо вказаних виробів чи технологій;

в) самі технології.

Вироби військового призначення - це озброєння, боєприпаси, військова та спе­ціальна техніка, спеціальні комплектуючі вироби для їх виробництва, вибухові речовини, а також матеріали та обладнання, спеціально призначені для розроблення, виробництва або використання зазначених виробів. При цьому до озброєння (зброї) у ст. 333 треба відносити: а) хімічну, біологічну, ядерну, лазерну, інфразвукову, радіологічну, проме­неву та інші види зброї масового знищення; б) реактивну, ракетну, мінну, запалюваль­ну, торпедну та інші звичайні види військової зброї; в) вогнепальну зброю (стрілкову, артилерійську та гранатомети), крім мисливської. Про поняття боєприпаси, військова та спеціальна техніка дав. коментар до ст. 410.

Послуги військового призначення - надання іноземним юридичним чи фізичним осо­бам в Україні або за її межами послуг, у т. ч. посередницьких {брокерських), у сфері розро­блення, виробництва, будівництва, складання, випробування, ремонту, технічного обслуго­вування, модифікації, модернізації, експлуатації, управління, демілітаризації, знищення, збуту, зберігання, виявлення, ідентифікації, придбання або використання виробів чи техно­логій військового призначення, а також надання зазначеним юридичним особам іноземної держави чи її представникам або іноземцям послуг з фінансування таких робіт.

Технології військового призначення - спеціальна інформація в будь-якій формі (за винятком загальнодоступної інформації), необхідна для розроблення, виробництва або використання виробів військового призначення та надання послуг військового при­значення, а інформація може надаватися у формі технічних даних або технічної допо­моги. При цьому: а) технічні дані - проекти, плани, креслення, схеми, діаграми, моделі, формули, специфікації, програмне забезпечення, посібники та інструкції, розміщені на папері або інших, у т. ч. й електронних, носіях інформації; б) технічна допомога - про­ведення інструктажів, надання консультацій, здійснення заходів з метою підвищення кваліфікації, навчання, практичного освоєння методів роботи; в) базові технології — технології, які визначають принцип робота і використання техніки, та елементи техно­логій, без яких військова техніка не може бути створена і використана.

Термін «технології» не поширюється на загальнодоступну технологію (технологію, на подальше поширення якої не накладено ніяких обмежень, у т. ч. обмеження, що сто­суються авторського права) та фундаментальні наукові дослідження.

Товарами подвійного використання є: окремі види виробів, обладнання, матеріа­лів, програмного забезпечення і технологій, спеціально не призначені для військового використання, а також роботи і послуги, пов’язані з ними, які, крім цивільного призна­чення, можуть бути використані у військових або терористичних цілях чи для розроб­лення, виробництва, використання товарів військового призначення, зброї масового знищення, засобів доставки зазначеної зброї чи ядерних вибухових пристроїв, у т. ч. окремі види ядерних матеріалів, хімічних речовіш, бактеріологічних, біологічних та токсичних препаратів, перелік яких визначається КМ.

Такими товарами тиожуть бути, наприклад, такі вироби, обладнання і матеріали:

а) різноманітні види електронного, броньованого, захисного обладнання; б) різноманітні реакційні посудини, реактори та змішувачі, ємкості для зберігання, системи та датчики контролю тощо; в) обладнання для випробування, кокгролю і виробництва перспектив­них матеріалів, електроніки, комп’ютерів, систем зв’язку і захисту інформації, оптичних і лазерних, навігаційних систем тощо; г) реакторне обладнання, обладнання для поділу ізотопів урану, для виробництва важкої води, для розробки систем вибуху тощо.

Предметом розглядуваного злочину не є, зокрема:

1. будь-які товари, які переміщуються у зв’язку із заходами, що проводяться ЗС та іншими військовими формуваннями України за її межами або військовими формуван­нями іноземних держав на території України в рамках міжнародних договорів, що пе­редбачають відповідні механізми державного контролю за переміщенням товарів;

2. газова, спортивна чи мисливська зброя, її складові частини, патрони до газової та боєприпаси до спортивної чи мисливської зброї під час їх міжнародної передачі;

3. табельна та службово-штатна зброя, що належить військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, іншим особам, які відповід­но до законодавства мають право на носіння такої зброї, та яка вивозиться чи ввозиться згідно з міжнародними договорами.

4. З об’єктивної сторони злочин полягає у будь-якому порушенні встановленого порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експорт­ному контролю.

Диспозиція ст. 333 сконструйована як бланкетна. Тому для визначення тих чи ін­ших ознак складу злочину необхідно звертатися до відповідних нормативно-правових актів, передусім Закону України «Про державний контроль за міжнародними передача­ми товарів військового призначення та подвійного використання».

Стаття 24 цього Закону визначає вичерпний перелік порушень вимог законодавства в галузі державного експортного контролю. Відповідно, формами, в яких може прояви­тися розглядуваний злочин, відповідно до конструкції диспозиції ст. 333, є:

1. проведення діяльності, пов’язаної з міжнародними передачами товарів, без отри­мання в установленому порядку дозволу, висновку чи документа про гарантії.

Дозвіл - це документ, виданий спеціально уповноваженим органом виконавчої вла­ди з питань державного експортного контролю, який надає суб’єкту здійснення міжна­родних передач товарів право на експорт чи імпорт товарів. Дозвіл може бути разовим, генеральним або відкритим.

Висновок - документ, виданий спеціально уповноваженим органом виконавчої вла­ди з питань державного експортного контролю, який надає суб’єкту здійснення міжна­родних передач товарів право на тимчасове ввезення або вивезення товарів чи їх тран­зит, проведення переговорів, пов’язаних з укладанням зовнішньоекономічних договорів (контрактів) про міжнародні передачі товарів військового призначення або про експорт товарів подвійного використання та інших товарів до держав, стосовно яких установ­лено часткове ембарго на поставки таких товарів. Висновок може бути разовим, гене­ральним або відкритим.

Разовий дозвіл чи висновок надається суб’єкту здійснення міжнародних передач товарів для проведення відповідних переговорів або здійснення конкретної міжнарод­ної передачі товарів визначеному кінцевому споживачу із зазначенням їх наймену­вання, кількості, вартості, особливих умов поставки, назви іноземного суб’єкта гос­подарської або іншої діяльності, держави призначення або походження товарів та їх кінцевого споживача; генеральний - для неодноразового проведення відповідних пе­реговорів чи здійснення міжнародних передач товарів визначеному кінцевому спожи­вачу із зазначенням їх найменування, особливих умов поставки, назви іноземного суб’єкта господарської або іншої діяльності, держави призначення або походження товарів та їх кінцевого споживача; відкритий - для неодноразового проведення відпо­відних переговорів чи здійснення міжнародних передач товарів із зазначенням тільки їх найменування, особливих умов поставки та назви держави призначення або похо­дження товарів.

Документ про гарантію - документ, який містить письмове зобов’язання (підтвер­дження) уповноваженого на це державного органу України або іноземної держави щодо використання в заявлених цілях товарів і видається у формі міжнародного імпортного сертифіката, сертифіката підтвердження доставки чи іншого документа, що містить таке зобов’язання (підтвердження), а також документ, який містить письмове зобов’язання кінцевого споживача, що видається у формі сертифіката кінцевого споживача;

2. здійснення міжнародних передач товарів на підставі дозволів, висновків чи до­кументів про гарантії, отриманих шляхом подання підроблених документів або доку­ментів, що містять недостовірні відомості. Підроблення відповідних документів за на­явності підстав додатково кваліфікується за статтями 358 або 366;

3. укладання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) стосовно міжнародних передач будь-яких товарів або участь у їх виконанні в будь-який інший спосіб, ніж пе­редбачений Законом «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання», якщо суб’єкту зовнішньоеко­номічної діяльності стало відомо, що такі товари можуть бути використані іноземною державою або іноземним суб’єктом господарської діяльності з метою створення зброї масового знищення чи засобів її доставки;

4. здійснення міжнародної передачі товару, незважаючи на те, що суб’єкту зовніш­ньоекономічної діяльності стало відомо, що товар буде використано в інших цілях або іншим кінцевим споживачем, ніж це було визначено в зовнішньоекономічному догово­рі (контракті) чи пов’язаних з ним документах, на підставі яких було отримано дозвіл, висновок або міжнародний імпортний сертифікат;

5. умисне приховання відомостей, які мають значення для вирішення питання про надання дозволу, висновку чи міжнародного імпортного сертифіката;

6. здійснення міжнародних передач товарів з порушеннями умов, визначених у до­зволах, висновках чи міжнародних імпортних сертифікатах, у т. ч. після внесення без погодження із спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань держав­ного експортного контролю змін до зовнішньоекономічного договору (контракту), що стосуються найменувань та реквізитів експортерів, імпортерів, посередників та кінце­вих споживачів, а також найменувань товарів, зобов’язань про їх кінцеве використання та надання відповідних документів про гарантії;

7. проведення переговорів, пов’язаних з укладанням зовнішньоекономічних дого­ворів (контрактів) стосовно здійснення експорту товарів військового призначення, а також товарів подвійного використання, на поставки яких до відповідної іноземної держави встановлено часткове ембарго, без отримання відповідного позитивного ви­сновку спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань державного екс­портного контролю.

Під ембарго розуміється заборона чи обмеження експорту товарів до держав, ви­значених міжнародними організаціями, членом яких є Україна, або до держав, щодо яких проводиться відповідна національна політика;

8. неподання або несвоєчасне подання спеціально уповноваженому органу вико­навчої влади з питань державного експортного контролю звітів та відповідних докумен­тів про підсумки проведення згаданих вище переговорів, а також про фактично здійс­нені міжнародні передачі товарів військового призначення та подвійного використання на підставі отриманих дозволів чи висновків, а також про використання цих товарів у заявлених цілях;

9. створення перешкод для виконання службових обов’язків посадовими особами спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань державного експортного контролю та інших державних органів, що здійснюють державний експортний конт­роль, під час виконання ними своїх службових зобов’язань або невиконання законних вимог цих осіб. За наявності підстав злочин у цій формі додатково кваліфікується за статтями 350, 352 або 355;

10. безпідставна відмова в наданні інформації та документів, які вимагаються спе­ціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань державного експортного контролю або іншим державним органом, що здійснює державний експортний конт­роль у межах своїх повноважень, їх навмисне викривлення або приховування;

11. умисне знищення документів, пов’язаних з укладанням та виконанням зовніш­ньоекономічних договорів (контрактів) стосовно здійснення міжнародних передач товарів, на підставі яких були отримані дозволи, висновки чи міжнародні імпортні сертифікати, до закінчення передбаченого ст. 22 Закону «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використан­ня» строку їх зберігання. За наявності підстав злочин у цій формі додатково кваліфі­кується за частинами 1 або 2 ст. 357.

Злочин є закінченим з моменту, коли фактично порушено порядок здійснення між­народних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю, у будь- якій формі, хоча б зазначені товари і не були вивезені з України.

Фактичне переміщення через митний кордон України з порушенням встановленого порядку такого переміщення відповідних предметів (зокрема, матеріалів і обладнання до зброї масового ураження, отруйних, сильнодіючих, радіоактивних або вибухових речовин, військового майна, яке належить до певних видів сировини, матеріалів, облад­нання чи технологій, стратегічно важливих сировинних товарів, щодо яких встановлено відповідні правила вивезення за межі України) кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених статтями 201 і 333.

При кваліфікації цього злочину, вчиненого у сьомій, восьмій, дев’ятій і одинадцятій формах слід мати на увазі, що невиконання законних вимог посадових осіб спеціально уповноваженого органу виконавчої злади з питань державного експортного контролю щодо усунення порушень законодавства в галузі державного експортного контролю або створення перешкод для виконання покладених на них обов’язків тягне адміністратив­ну відповідальність за ст. 188-17, а проведення вказаних вище переговорів без отри­мання відповідного позитивного висновку зазначеного спеціально уповноваженого ор­гану, неподання або несвоєнасне подання йому звітів та відповідних документів про підсумки проведення цих переговорів* а також про фактично здійснені міжнародні пе­редачі товарів військового призначення та подвійного використання на підставі отри­маних дозволів чи висновків, а також про використання цих товарів у заявлених цілях, і умисне знищення документів, пов’язаних з укладанням та виконанням, зовнішньо­економічних договорів (контрактів) стосовно здійснення міжнародних передач товарів, на підставі яких були отримані дозволи, висновки чи міжнародні імпортні сертифікати, до закінчення передбаченого законом строку їх зберігання - за ст. 212-4 КАП.

5. Суб’єкт злочину загальний. Звичайно ним є фізичні особи - суб’єкти зовнішньо­економічної діяльності, які порушують законодавство в галузі державного експортного контролю, а також службові особи спеціально уповноваженого органу виконавчої вла­ди з питань державного експортного контролю та інших органів виконавчої влади, за­лучених до прийняття рішень у сфері експортного контролю.

6. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом або необережністю (за­лежно від конкретної форми цього злочину).

7. Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його: 1) повторно або 2) органі­зованою групою.

Про поняття повторність злочинів, вчинення злочину організованою групою див., відповідно, статті 32 і 28 та коментар до них.

8. Оскільки у цовій редакції ст. ЗЗЗ^посилено кримінальну відповідальність за пе­редбачене нею діяння, то, відповідно до^Уч. 2 ст. 5, ця стаття не має зворотної дії в часі.

Договір про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 р. Україна приєдналась до До­говору 16 листопада 1994 р.

Паризький договір про звичайні збройні сили в Європі від 19 листопада 1990 р. Ратифікова­ний Україною 1 липня 1992 р.

Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї та про її знищення від 13 січня 1993 р. Ратифікована Україною 16 жовтня 1998 р.

Конвенція про заборону розроблення, виробництва та накопичування бактеріологічної (біо­логічної) і токсичної зброї та про її знищення від 10 квітня 1972 р.

Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Сполученими Штатами Аме­рики про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь від 31 липня 1991 р.

Роттердамська конвенція про процедуру Попередньої обґрунтованої згоди відносно окремих небезпечних хімічних речовин та пестицидів у міжнародній торгівлі. Україна приєдналась до Конвенції 26 вересня 2002 р.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. (ч. 2 ст. 20).

Закон України «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання» від 20 лютого 2003 р.

Положення про Державну службу експортного контролю України. Затверджене указом Президента України № 342/2002 від 17 квітня 2002 р.

Порядок здійснення державного контролю за міжнародними передачами товарів подвійно­го використання. Затверджений постановою КМ № 86 від 28 січня 2004 р. (Додаток 1: Список товарів подвійного використання, що можуть бути використані у створенні звичайних видів озброєнь, військової чи спещальної техніки; Додаток 2: Список товарів подвійного використан­ня, що можуть бути використані у створенні ракетної зброї; Додаток 3: Список товарів по­двійного використання, що можуть бути використані у створенні ядерної зброї; Додаток 4: Список товарів подвійного використання, що можуть бути використані у створенні хімічної зброї; Додаток 5: Список товарів подвійного використання, що можуть бути використані у створенні бактеріологічної (біологічної) та токсичної зброї).

Стаття 334. Порушення правил міжнародних польотів

Вліт в Україну або виліт з України без відповідного дозволу, а також недо­держання зазначених у дозволі маршрутів, місць посадки, повітряних трас, коридорів або ешелонів -

караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбав­ленням волі на той самий строк, із конфіскацією повітряного судна.

Із Об’єктом цього злочину є безпека міжнародних польотів і порядок перетинання державного кордону України.

Міжнародний політ - це здійснюваний у повітряному просторі України заплано­ваний або незапланований політ повітряного судна, який виконується з перетинанням державного кордону України (у т. ч. кордону, щодо якого не проведено делімітацію і демаркацію).

2. З об’єктивної сторони цей злочин може проявитися у таких формах:

1. вліт в Україну або виліт із України без відповідного дозволу;

2. недодержання зазначених у дозволі маршрутів, трас і коридорів, а також ешело­нів і місць посадки.

Згідно з Повітряним кодексом України до елементів структури повітряного просто­ру України належать: повітряні траси і місцеві повітряні лінії України, повітряні кори­дори для перетинання державного кордону, встановлені та невстановлені маршрути польотів, райони виконання авіаційних робіт, заборонені зони, зони обмеження польо­тів і небезпечні ЗОНИ. 7

Відповідно до Закону України «Про державний кордон України» повітряні судна перетинають державний кордон України у спеціально виділених повітряних коридорах, а поза ними - тільки з дозволу уповноважених на те державних органів України.

Термін повітряний коридор має юридичні синоніми «коридор перельоту» і «повіт­ряні ворота», термін ешелон - синонім «висота польотів».

Термін повітряна траса означає маршрут у міжнародному сполученні (на відмі­ну від «місцевої повітряної лінії»,яка означає маршрут у внутрішньому сполученні). При цьому згідно з повітряним законодавством повітряна траса - це диспетчерський ра­йон або його частина, що являють собою коридор у повітряному просторі, обмежений за висотою та шириною, призначений для безпечного виконання польотів повітряними суднами і забезпечений аеродромами, засобами навігації, контролю та управління повіт­ряним рухом, а повітряна лінія - визначений та сертифікований встановленим порядком маршрут польоту між погодженими пунктами для здійснення повітряних перевезень.

Термін місце посадки у повітряному законодавстві не вживається. Виліт україн­ських та іноземних повітряних суден з території України, а також їх посадка після вльоту на територію України згідно із законодавством України провадяться в аеропор­тах (на аеродромах), відкритих для міжнародних польотів, де є контрольно-пропускні пункти ДПС і митні установи. Інший порядок вильоту і посадки повітряних суден до­пускається тільки з дозволу компетентних державних органів України. Аеродром (гідро­аеродром) - це земельна чи водна ділянка, спеціально обладнана для зльоту, посадки, руління, стоянки та обслуговування повітряних суден, а аеропорт - комплекс споруд, призначений для прийому чи відправлення повітряних суден, обслуговування повітря­них перевезень, проведення авіаційних робіт і який має для цієї мети аеродром, аеро­вокзал, інші наземні споруди і необхідне обладнання.

Перелічені вище порушення стосуються тільки повітряних суден, які здійснюють запланований або незапланований політ на міжнародних авіалініях України.

Інші, крім безпосередньо вказаних у диспозиції ст. 334, порушення правил міжна­родних польотів (скажімо, міжнародний політ повітряного судна з виключеними через необережність радіозв’язком або апаратурою світлового чи радіолокаційного впізна­вання, недотримання мінімуму погоди при вильоті, посадці чи польоті, самовільне ски­дання вантажу тощо), за відсутності підстав кваліфікувати їх як порушення правил без­пеки руху повітряного транспорту (ст. 276), як порушення правил повітряних польотів (ст. 281), або як порушення порядку використання повітряного простору України (ст. 282), можуть потягти адміністративну відповідальність за ст. 113 КАП.

Такий вид порушення правил міжнародних польотів, як провіз на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин, кваліфікується за ст. 269, якщо це було вчинено пасажиром, або за ст. 276 - якщо це було вчинено членом екіпажу повітря­ного судна.

Склад злочину, передбаченого ст. 334, є спеціальним (за певними елементами су­спільних відносин, що становлять його безпосередній об’єкт, об’єктивною стороною і суб’єктом) стосовно складу злочину, передбаченого ст. 276: він також передбачає по­рушення певними категоріями працівників транспорту (а саме, членами екіпажу пові­тряного транспорту) правил безпеки руху, але тільки під час польотів у міжнародно­му сполученні.

На відміну від порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту пору­шення правил міжнародних польотів не передбачає як обов’язкову ознаку настання суспільно небезпечних наслідків і є злочином з формальним складом.

Перетинання державного кордону України при виконанні міжнародних польотів здійснюється: а) цивільними повітряними суднами України та іноземними повітряними суднами, які виконують регулярні польоти - на підставі міждержавних домовленостей і угод; б) цивільними повітряними суднами України та іноземними повітряними судна­ми, які виконують нерегулярні польоти (літаки з офіційними урядовими делегаціями, літаки сільгоспавіації тощо),- за дозволом органу управління повітряним рухом на під­ставі спеціальних рішень МЗС або за погодженням з ним; в) державними (тобто таки­ми, що використовуються на військовій, митній, прикордонній та міліцейській службі) повітряними суднами України - за поданням заяв міністерствами, відомствами, підпри­ємствами, установами й організаціями, погоджених з МЗС. Екіпаж повітряного судна за 5-10 хвилин до моменту перетинання державного кордону України зобов’язаний, по­відомивши певні відомості про себе, запросити у відповідного органу управління повіт­ряним рухом України дозвіл на перетинання державного кордону.

Таким чином, вліт в Україну або виліт з України без відповідного дозволу пе­редбачає перетинання повітряним судном державного кордону України у повітрі без дозволу відповідного органу управління повітряним рухом України, виданого на під­ставі міждержавної домовленості (угоди), рішення МЗС або заяви відповідного мі­ністерства, відомства, підприємства, установи чи організації, погодженого з МЗС, підтверджених безпосередньо перед моментом перетинання державного кордону України.

Закінченим злочин у цій формі є з моменту фактичного незаконного перетинання повітряним судном лінії державного кордону України у повітрі.

Згідно із законодавством України: а) переліт державного кордону України повітря­ними суднами здійснюється у спеціально виділених коридорах перельоту, визначених документами по плануванню використання повітряного простору України і регулюван­ню повітряного руху та опублікованих у документах аеронавігаційної інформації. Лише при виконанні міжнародних польотів державними повітряними суднами та іншими по­вітряними суднами України за спеціальним завданням орган управління повітряним рухом України за погодженням з органами повітряної оборони України та з органами організації повітряного руху суміжних держав може дозволити перетинання державно­го кордону України поза повітряними коридорами. Цей порядок стосується польотів у повітряному просторі України й іноземних повітряних суден, якщо при укладенні між­народної угоди або виданні дозволу не встановлено іншого; б) виліт іноземних повіт­ряних суден з України, а також їх посадка на території України відбувається в аеропор­тах (на аеродромах), відкритих для міжнародних польотів; в) при польотах заздалегідь визначеними повітряними трасами (маршрутами) відхилення за їх межі забороняється, за винятком обходу небезпечних явищ погоди, в аварійних та інших ситуаціях, які за­грожують безпеці польоту; г) при виконанні польотів для надання допомоги у випадках стихійного лиха, катастрофи, аварії, аварійної ситуації та в інших випадках, що загро­жують життю і здоров’ю людей, збереженню вантажів і авіаційної техніки, повітряні судна, у т. ч. іноземні, можуть здійснювати вліт у повітряний простір України і виліт із нього, виконувати польоти поза міжнародними трасами та здійснювати посадку в аеро­портах (на аеродромах), заборонених для міжнародних польотів, лише з дозволу органу управління повітряним рухом; д) повітряне судно зобов’язане дотримувати наданої йо­му для польоту висоти польоту (ешелону), тобто відстані від земної поверхні верти­кально вгору до повітряного судна.

Таким чином, недотримання зазначених у дозволі маршрутів, місць посадки, по­вітряних воріт чи висоти польотів означає порушення членами екіпажу повітряного судна, яке здійснює міжнародний політ, відповідних вимог органів управління повітря­ним рухом України, і може полягати, зокрема, у відхиленні від маршруту, заданого ешелону польоту, посадці повітряного судна на незапланований аеродром, крім аварій­них випадків.

Закінченим злочин у цих формах є з моменту, відповідно, вильоту за межі повітря­ної траси, коридору перельоту або невльоту у них, посадки у необумовленому аеропор­ту (на аеродромі), зниження нижче або підняття вище дозволеного ешелону.

Засобами вчинення злочину, передбаченого ст. 334, є повітряні транспортні засоби, що пілотуються під час здійснення міжнародних польотів (літаки, гелікоптери, дири­жаблі, повітряні кулі тощо). Адже вони є речами, які знаходяться у динамічному стані і за допомогою яких суб’єкт впливає на нематеріальний об’єкт цього злочину. У разі несанкціонованого вльоту в Україну, вильоту із України, інших порушень правил між­народних польотів космічними об’єктами або безпілотними повітряними об’єктами (безпілотними літаками, планерами, ракетами, зенітними снарядами тощо) відповідаль­ність осіб, які керують ними із землі, може настати за ст. 282.

Місце вчинення вльоту в Україну або вильоту із України без відповідного дозволу є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину у цій його формі: таким місцем може бути тільки державний кордон України (в даному випадку - вертикальна поверх­ня, яка проходить по відповідній лінії і визначає межі повітряного простору України).

У другій формі цей злочин може бути вчинений у повітряному просторі України (ним є частина повітряної сфери, розташована над суходолом і водною територією

України, у т. ч. над її територіальними водами), а якщо закони країни перебування ко­ристувача не передбачають іншого,- і за межами України; у повітряному просторі ін­шої країни чи у відкритому повітряному просторі (використання міжнародного повіт­ряного простору регулюється міжнародними правилами).

2. Суб’єкт злочину спеціальний — член екіпажу (або пілот-одинак) іноземного чи українського повітряного судна, що здійснює політ міжнародними авіалініями, для яко­го правила міжнародних польотів є обов’язковими.

Особи, які вчинили незаконний вліт в Україну або виліт з України шляхом угону чи захоплення повітряного судна, у т. ч. члени екіпажу повітряного судна, несуть відпові­дальність за ст. 278.

Порушення правил міжнародних польотів, поєднане з порушенням працівником повітряного транспорту правил безпеки руху, якщо це спричинило настання наслідків, передбачених частинами 2 або 3 ст. 276, потребує кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених ст. 334 і частинами 2 або 3 ст. 276, оскільки у даному випадку спеціальний склад злочину (порушення правил міжнародних польотів) таких наслідків, на відміну від загального складу злочину (порушення правил безпеки руху або експлуатації транспор­ту), не передбачає. Порушення ж правил міжнародних польотів, поєднане з недотриман­ням працівником повітряного транспорту правил безпеки руху, якщо це завідомо ство­рювало загрозу настання тяжких наслідків, кваліфікується тільки за ст. 334.

2. З суб’єктивної сторони злочин у будь-якій його формі може бути вчинений лише з прямим умислом.

Вліт в Україну чи виліт із України або інші умисні порушення правил міжнарод­них польотів, які були обумовлені несправністю літака, втратою орієнтування у зв’язку зі стихійним лихом або іншими подібними причинами, не є злочином. У Повітряному кодексі України прямо вказано, що командир цивільного повітряного судна має право відступати від правил і вимог нормативних документів, що регламентують безпеку польоту, зокрема змінити маршрут польоту, здійснювати переліт державного кордону і (або) виконувати посадку повітряного судна на аеродромі, не передбаченому завданням на політ, у випадках виникнення загрози для життя та здоров’я пасажирів та членів екі­пажу, пов’язаних з актами незаконного втручання в діяльність авіації, в екстремальній ситуації, що загрожує загибеллю людей, для врятування їх життя. Відповідно до Закону України «Про державний кордон України» та актів міжнародного законодавства, що регулюють безпеку польотів, відхилення від плану польоту дозволяються у разі, коли вони були спричинені погодними умовами, що негативно впливають на безпеку польо­тів, технічними труднощами, пов’язаними з літаком, необхідністю надання термінової медичної допомоги будь-якій особі на борту літака або інструкціями управління повіт­ряним рухом, що стосуються умов, які викликані форс-мажорними (вимушеними) об­ставинами. Тому порушення правил міжнародних польотів за перелічених обставин має розглядатися з урахуванням положень статей 39 і 42.

Чиказька конвенція про міжнародну цивільну авіацію від 7 грудня 1944 р. СРСР приєднався до Конвенції 14 листопада 1970 р.

Монреальська конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки ци­вільної авіації від 23 вересня 1971 р. Ратифікована СРСР 27 грудня 1972р., УРСР 16 січня 1973р.

Гельсінський договір з відкритого неба від 24 березня 1992 р. Ратифікований Україною 2 березня 2000 р.

КАП (ст. 113).

ПК (статті 1-2,9-10, 12,15, 38, 51, 57-58).

Закон України «Про державний кордон України» від 4листопада 1991 р. {ст. 10).

Закон України «Про відповідальність за повітряні перевезення пасажирів через державний кордон України без належних документів для в'їзду в Україну» від 10січня 2002 р.

Закон України «Про державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 р.

Державна програма авіаційної безпеки цивільної авіації. Затверджена Законом України від 20 лютого 2003 р.

Положення про пункти пропуску через державний кордон. Затверджене постановою КМ N° 1203 від 3 серпня 2000 р.

Постанова КМ N2 1017 від 18 грудня 1995 р. «Про порядок повітряного сполучення через державний кордон України».

Положення про об'єднану цивільно-військову систему організації повітряного руху України. Затверджене постановою КМ N2 1281 від 19 липня 1999р.

Положення про використання повітряного простору України. Затверджене постановою КМ№ 401 від 29 березня 2002 р

Постанова КМ «Про регулювання діяльності в галузі використання повітряних суден спор­тивного призначення, повітряних куль, надлегких повітряних суден та повітряних суден ама­торської конструкції» N°470 від 20 травня 1997р.

Постанова КМ N° 1989 від 24 грудня 2003 р. «Питання пропуску через державний кордон автомобільних, водних, залізничних та повітряних транспортних засобів перевізників і товарів, що переміщуються ними».

Наказ МТ, МО «Про введення в дію системи вертикального ешелонування ІКЛО» N2 441/241 від 13 липня 2001 р.

Стаття 335. Ухилення від призову на строкову військову службу

Ухилення від призову на строкову військову службу - карається обмеженням волі на строк до трьох років.

1. Об’єкт злочину - порядок комплектування ЗС та інших військових формувань. Щодо поняття останніх див. коментар до ст. 401.

2. Об’єктивна сторона злочину проявляється в ухиленні від призову на строкову військову службу шляхом дії або так званої змішаної бездіяльності (ухилення від вико­нання певного обов’язку вчинюється шляхом вчинення активних дій).

Призов на строкову військову службу - це передбачений чинним законодавством України спосіб комплектування ЗС та деяких інших військових формувань України (неконтрактний спосіб комплектування). За призовом частково комплектуються, крім ЗС, також СБ, ДПС, внутрішні війська МВС, Державна спеціальна служба транспорту.

Спосіб вчинення злочину, передбаченого ст* 335, може бути різним, але визначення конкретного способу має значення для правильного визначення моменту закінчення злочину. Так, ухилення від призову може полягати в самокаліченні, симуляції хвороби, підробленні документів (зміст відповідних понять див. у коментарі до ст. 409), іншому обмані (скажімо, у доведенні до членів призовної комісії завідомо неправдивих відомо­стей про смерть близького родича або у свідомому замовчуванні яких-небудь відомо­стей), а так само в прямій відмові від несення обов’язків військової служби, і в таких випадках злочин є закінченим з моменту отримання повного або тимчасового звіль­нення від військової служби. При цьому самі самокалічення, симуляція хвороби, під­робка документів, інший обман можуть за наявності відповідних підстав кваліфікува­тися як замах на ухилення від призову на строкову військову службу. У разі ж, якщо наявними є ознаки лише готування до вчинення цього злочину, то кримінальна відпо­відальність згідно з ч. 2 ст. 14 виключається.

При ухиленні шляхом бездіяльності, коли призовник без поважних причин не при­буває у строки, встановлені військовим комісаріатом та вказані у повістці, до призовної дільниці для відправлення у військову частину, зшочин є закінченим з моменту нез’яв­лення призовника до призовної дільниці. Поважними причинами нез’явлення у даному випадку вважаються лише такі, що підтверджуються відповідними документами: а) пе­решкода стихійного характеру, хвороба громадянина або інші обставини, що позбавили громадянина можливості особисто прибути у вказані пункт і строк; б) смерть його близь­кого родича (батька, матері, дружини, дитини, рідних брата, сестри, діда, баби) або близького родича його дружини.

Незгода призовника з рішенням комісії у справах альтернативної служби про від­мову в проходженні ним такої служби та оскарження такого рішення в судовому по­рядку не звільняють особу від обов’язку з’явитися для проходження строкової військо­вої служби.

Нез’явлення військовозобов’язаного або призовника до військового комісаріату без поважних причин не для відправлення у військову частину у зв’язку з призовом на строкову військову службу, а за іншим викликом тягне адміністративну відповідаль­ність за ст. 210 КАП. За цією ж статтею військовозобов’язаний або призовник несуть відповідальність за ухилення від подання до військового комісаріату відомостей про зміну місця проживання, освіти, місця роботи, посади, навіть якщо це вчинено ними з метою ухилення в майбутньому від призову на військову службу (адже готування до вчинення злочину, передбаченого ст. 335, не тягне кримінальної відповідальності).

Службові особи органів реєстрації актів громадянського стану за неподання військо­вим комісаріатам відомостей про зміну призовниками прізвища, імені, по батькові, про внесення до актів громадянського стану змін про дату і місце їх народження несуть адміністративну відповідальність за ч. 2 ст. 211-6, керівники та інші відповідальні за військово-облікову роботу службові особи за несвоєчасне подання у військові комісарі­ати документів на жильців, які є призовниками, для оформлення взяття на військовий облік - за ст. 211-5, а за перешкодження своєчасній явці призовників на збірні пункти чи призовні ділянки - за ст. 211-4 КАП. Якщо ж вказані дії вчинено з метою сприяння призовникові в ухиленні від призову на військову службу, зазначені особи повинні нести відповідальність за пособництво в ухиленні від призову на строкову військову службу (статті 27 і 335).

Початком проходження військової служби для призовників є день відправлення у військову частину з районного (міського) військового комісаріату. Тому особа, яка при­була у районний (міський) військкомат і була відправлена у військову частину, але вже після цього ухилилась від відправлення у війська, є військовослужбовцем і її дії треба кваліфікувати за статтями 407,408 або 409.

3. Суб’єктом злочину є громадянин України, який підлягає черговому призову на строкову військову службу і якому не надано відстрочку.

Не підлягають призову на строкову військову службу, тобто не є суб’єктами роз­глядуваного злочину особи: які не досягли 18 років або на день відправки на строкову військову службу вже досягли 25 років; які визнані за станом здоров’я непридатними до військової служби в мирний час; батько (мати), рідний (повнорідний, неповнорід- ний) брат чи сестра яких під час проходження військової сл)окби або зборів військово­зобов’язаних загинули чи померли або стали інвалідами; які до набуття громадянства України пройшли військову службу в інших державах; яким після закінчення вищих навчальних закладів присвоєно військові (спеціальні) звання; які були засуджені до по­збавлення волі, обмеження волі, арешту, виправних робіт, у т. ч. із звільненням від від­бування покарання (при цьому повторне ухилення від призову на строкову військову службу після відбуття покарання (крім зазначених покарань) за такий злочин не звіль­няє особу від кримінальної відповідальності); які припинили громадянство України, а також особи жіночої статі.

Підлягають виключенню з військового обліку особи, засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів. Тому вони не можуть бути суб’єктами ухилення від призову на строкову військову службу. Те саме стосується осіб, до яких застосовано примусові заходи медичного характеру (про їх поняття і види див. статті 92, 94 та коментар до цих статей).

Особи, виконання якими військового обов’язку суперечить їхнім релігійним пере­конанням та які належать до діючих відповідно до законодавства України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, проходять невійськову (альтернативну) службу на підставі рішення комісій у справах альтернативної служби. Такі особи можуть стати суб’єктами ухилення від призову на строкову військову службу лише у випадку, коли вказане рішення було скасоване на підставах, передбаче­них законодавством.

Особи, які мають духовний сан, але не мають посади в одній із зареєстрованих релі­гійних конфесій, також призиваються на строкову військову службу і, відповідно, є суб’єктами розглядуваного злочину. Не є обставиною, що звільняє громадянина Украї­ни від військового обов’язку, й те, що він проживає за кордоном.

Не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за ухилення від при­зову на строкову військову службу особи, яким за рішенням призовної комісії була надана відповідна відстрочка,- протягом дії відстрочки. Законодавство України пе­редбачає такі види відстрочок: а) за сімейними обставинами; б) за станом здоров’я;

в) для здобуття освіти; г) для продовження професійної діяльності; д) інші, визначені законом.

Особа, яка підмовила призовника до самокалічення, симуляції хвороби, підроблення документів, іншого обману, до прямої відмови від несення обов’язків військової служби чи до нез’явлення до призовної дільниці, організувала цей злочин, сприяла його вчинен­ню порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод, переховувала при­зовника, притягується до відповідальності за статтями 27 і 335, а за відповідних обставин і за статтями 121, 122, 125, 130, 133 (якщо, скажімо, самокалічення було вчинене з допо­могою такої особи), 358 чи 366 (якщо нею було підроблено відповідні документи).

4. Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 335, характеризується прямим умислом. Якщо призовник не з’явився на призовний пункт у зв’язку з тим, що, скажімо, своєчасно не отримав повістку, кримінальна відповідальність виключається.

Конституція України (ст. 65).

Закон України «Про військовий обов ’язок і військову службу» в редакції від 4 квітня 2006р.

Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» в редакції від 18 лютого 1999 р. (статті 2, 8, 12).

Положення про проходження громадянами України служби у військовому резерві Збройних Сил України. Затверджене Указом Президента України N9 66 від 1 лютого 2007р.

Положення про військовий облік військовозобов ’язаних і призовників. Затверджене поста­новою КМN9 377 від 9 червня 1994р.

Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби. Положення про комісії у справах альтернативної (невійськової) служби. Перелік підприємств, установ, організа­цій, що перебувають у державній або комунальній власності, на яких громадяни можуть прохо­дити альтернативну (невійськову) службу. Перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Затверджені постановою КМN9 2066 від 10 листопада 1999р.

Положення про підготовку і проведення призову громадян України на строкову військову службу та прийняття призовників на військову службу за контрактом. Затверджене постано­вою КМ N9 352 від 21 березня 2002 р.

Інструкція з військового обліку військовозобов ’язаних і призовників на підприємствах, в уста­новах, організаціях і навчальних закладах. Затверджена наказом МО№ 165 від 27 червня 1995р.

Інструкція з військового обліку військовозобов ’язаних і призовників в органах місцевого само­врядування. Затверджена наказом МО N9 166 від 27 червня 1995р.

Стаття 336. Ухилення від призову за мобілізацією Ухилення від призову за мобілізацією -

карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

1. Своєчасне та швидке проведення мобілізації є запорукою ефективного відбиття воєнного нападу на країну або виконання Україною відповідних міжнародних зобов’я­зань по спільній обороні від агресора. Тому ухилення від призову до лав ЗС військово­зобов’язаних контингентів в умовах таких, що розпочалися або передбачаються, воєн­них дій, створює серйозну загрозу для безпеки держави у сфері оборони.

Мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація в Україні може проводитися відкрито чи приховано і може бути загальною або частковою, а також цільо­вою. Цільова мобілізація може проводитись у мирний час - з метою ліквідації наслідків стихійного лиха, аварій та катастроф. Вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілі­зації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення.

Під час мобілізації громадяни, які підлягають призову на військову службу, зо­бов’язані з’явитися на збірні пункти у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних посвідченнях, повістках або розпорядженнях військових комісарів).

2. Об’єкт цього злочину, а також його об’єктивна і суб’єктивна сторони збіга­ються з відповідними елементами складу злочину, передбаченого ст. 335. Проте ухи­лення від призову за мобілізацією у формі бездіяльності полягає у нез’явленні суб’єкта не обов’язково до призовної дільниці, а й безпосередньо до військової частини, війсь­кової установи, які зазначені у повістці або наказі військового комісара. Крім того, при ухиленні від призову за мобілізацією можливі й інші способи (наприклад, незаконне отримання так званої «броні»).

3. Суб’єктами злочину є громадяни України (у т. ч. й ті, які під час мобілізації перебувають за кордоном) чоловічої або жіночої статі - військовозобов’язані, що пере­бувають в запасі першої (військовозобов’язані* які проходили військову службу й отримали під час її проходження військово-облікову спеціальність) або другої (військо­возобов’язані, які не здобули військово-облікової спеціальності під час проходження військової служби або не проходили її взагалі, а також військовозобов’язані-жінки) ка­тегорій (про поняття військовозобов’язаний див. коментар до ст. 401).

Щодо вікової ознаки суб’єкта цього злочину, то ним можуть бути особи віком від 18 років до граничного віку перебування в запасі першого або другого розряду (цей гра­ничний вік встановлено Законом «Про військовий обов’язок і військову службу»).

Перелік осіб, які не можуть нести відповідальність за ухилення від призову на стро­кову військову службу, значно відрізняється від переліку осіб, які не можуть нести від­повідальність за ухилення від призову за мобілізацією. Так, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов’язані: а) заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними орга­нами, органами місцевого самоврядування, а також за підприємствами, установами і організаціями в порядку, встановленому КМ; б) визнані відповідно до висновку ВЛК тимчасово непридатними до військової служби за станом здоров’я на термін до шести місяців (з наступним проходженням військово-лікарської комісії); в) чоловіки, на утри­манні яких перебувають п’ять і більше дітей віком до 16 років (такі чоловіки можуть бути призвані на військову службу у разі їх згоди тільки за місцем проживання);

г) жінки, на утриманні яких перебувають діти віком до 16 років (такі жінки можуть бути призвані на військову службу в разі їх згоди і тільки за місцем проживання);

д) зайняті постійним доглядом за особами, що його потребують, відповідно до зако­нодавства України, в разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд; є) народні депутати України, депутати Верховної Ради АРК; е) інші військовозобов’я­зані або окремі категорії громадян у передбачених законами випадках.

Підлягають виключенню з військового обліку у районних (міських) військових комі­саріатах громадяни України, які: а) призвані чи прийняті на військову службу або на­правлені для проходження альтернативної (невійськової) служби; б) проходять військову службу (навчання) у вищих військових навчальних закладах і військових навчальних під­розділах вищих навчальних закладів; в) визнані ВЛК непридатними до військової служби з виключенням з військового обліку; г) досягли граничного віку перебування в запасі;

д) припинили громадянство України; є) були раніше засуджені до позбавлення волі за

вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину; е) направлені для відбування пока­рання до установ виконання покарань або до яких застосовано примусові заходи медич­ного характеру; ж) не отримали до 40-річного віку військово-облікової або спорідненої з нею спеціальності. Тому такі особи також не можуть бути суб’єктами ухилення від призову за мобілізацією. Законами України можуть бути передбачені й інші категорії громадян, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.

Конституція України (ст. 65, п. 20 ч. 1 ст. 106).

Закон України «Про військовий обов ’язок і військову службу» в редакції від 4 квітня 2006р.

Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» в редакіїіївід 2 березня 2005 р.

Закон України «Про оборону України» в редакції від 5 жовтня 2000 р. (статті 1, 17).

Положення про проходження громадянами України служби у військовому резерві Збройних Сил України. Затверджене Указом Президента України Л? 66 від 1лютого 2007р.

Положення про підготовку і проведення призову громадян України на строкову військову службу та прийняття призовників на військову службу за контрактом. Затверджене постано­вою КМ N2 352 від 21 березня 2002 р.

Інструкція з військового обліку військовозобов ’язаних і призовників в органах місцевого само­врядування. Затверджена наказом МО N2 166 від 27 червня 1995р.

Стаття 337. Ухилення від військового обліку або спеціальних зборів

1. Ухилення військовозобов’язаного від військового обліку після попере­дження, зробленого відповідним військовим комісаріатом,-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.

2. Ухилення військовозобов’язаного від навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів -

карається штрафом до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

1. Об’єктом злочину є встановлений з метою забезпечення нормальної діяльності органів державної виконавчої влади порядок ведення військового обліку і підготовки військовозобов’язаних.

2. З об’єктивної сторони злочин може мати дві форми:

1. ухилення від військового обліку після попередження, зробленого відповідним військовим комісаріатом (ч. 1 ст. 337);

2. ухилення від навчальних (перевірних) або спеціальних зборів (ч. 2 ст. 337).

Військовий облік усіх військовозобов’язаних ведеться за місцем їх проживання і

поділяється за обсягом і деталізацією на персонально-якісний, персонально-первинний і персональний, а за призначенням - на загальний і спеціальний.

Ведення персонально-якісного обліку покладається на районні (міські) військові комісаріати. Персонально-якісний облік військовозобов’язаних СБ покладається на відповідні облікові органи СБ. Персонально-первинний облік військово-зобов’язаних передбачає облік відомостей щодо військовозобов’язаних за місцем їх проживання. У сільській місцевості, а також у містах і селищах, де відсутні військові комісаріати, облік ведеться органами місцевого самоврядування. Персональний облік військово­зобов’язаних передбачає облік відомостей щодо військовозобов’язаних за місцем їх роботи або навчання та покладається на керівників підприємств, установ, організацій і навчальних закладів незалежно від підпорядкування і форм власності.

На загальному військовому обліку перебувають військовозобов’язані, не заброньо­вані за органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємства­ми, установами та організаціями на період мобілізації та на воєнний час. На спеціаль­ному військовому обліку перебувають військовозобов’язані, заброньовані за органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями на період мобілізації та на воєнний час. Військовий облік громадян України, які тимчасово перебувають за кордоном, ведеться дипломатичними та консульськими представництвами України. Військовий облік громадян України, які постійно прожи­вають за кордоном, не ведеться.

Військовозобов’язані після прибуття на нове місце проживання зобов’язані у семиден­ний строк стати на військовий облік. Для постановки на військовий облік усі військовозо­бов’язані повинні у семиденний строк прибути до районних (міських) військових комісарі­атів за місцем постійного або фактичного проживання. Невиконання цього обов’язку після попередження, зробленого відповідним військовим комісаріатом, протягом терміну, необ­хідного для проїзду до військового комісаріату, містить закінчений склад злочину у першій його формі, незалежно від того, чи притягувався військовозобов’язаний до адміністративної відповідальності за раніше вчинене ухилення від військового обліку.

Інше порушення військовозобов’язаним правил військового обліку, крім безпосеред­нього ухилення від військового обліку (скажімо, нез’явлення військовозобов’язаного до воєнного комісаріату без поважних причин за викликом, якщо такий виклик не сто­сується обов’язку стати на військовий облік або пройти навчальні (перевірні) чи спеці­альні збори, або ухилення від подання в орган військового обліку відомостей про зміну їх сімейного стану, стану здоров’я, адреси місця проживання (перебування), освіти, міс­ця роботи і посади, навіть і з метою унеможливити таким шляхом наступний виклик на навчальні (чи перевірні) або спеціальні збори), у т. ч. повторне, тягне адміністративну відповідальність за ст. 210 КАП.

Порядок проходження навчальних (перевірних) та спеціальних зборів встановлений Законом України «Про військовий обов’язок і військову службу». Час і строки прове­дення навчальних зборів військовозобов’язаних визначаються Генеральним штабом ЗС та органів управління іншими військовими формуваннями, перевірні збори строком до

15. днів (без відриву чи з відривом від виробництва) проводяться в період між навчаль­ними зборами за планом Генерального штабу ЗС та органів управління іншими війсь­ковими формуваннями за погодженням з Генеральним штабом ЗС. Спеціальні збори відбуваються у разі прийняття Президентом України схваленого ВР рішення про вве­дення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації.

Способами ухилення військовозобов’язаного від військового обліку або від зборів можуть бути: самокалічення, симуляція хвороби, підроблення документів, які, скажімо, можуть свідчити про наявність поважних причин непостановки на військовий облік або нез’явлення на збори, інший обман, пряма відмова від постановки на військовий облік або від з’явлення на збори, а так само фактичне неприбуття у відповідний строк до вій­ськового комісаріату без поважних причин. Поважні причини такого нез’явлення по­винні бути підтверджені відповідними документами, лише на підставі яких районний (міський) військовий комісар за місцем військового обліку військовозобов’язаного мо­же прийняти рішення про звільнення від проходження зборів. Поважними причинами неприбуття чи несвоєчасного прибуття військовозобов’язаного до військового коміса­ріату для призову на збори визнаються перешкоди стихійного характеру, сімейні обста­вини та інші причини, перелік яких встановлюється КМ.

3. Суб’єктами злочину є військовозобов’язані (про поняття військовозобов’яза­ний див. коментар до ст. 401), взяті на військовий облік, і не є ними допризовники, призовники і військовослужбовці.

Взяттю на військовий облік військовозобов’язаних у районних (міських) військових комісаріатах підлягають громадяни України: а) звільнені з військової служби в запас; б) звільнені з альтернативної (невійськової) служби; в) військовозобов’язані, які при­були з інших місцевостей (адміністративно-територіальних одиниць) України або з-за кордону на нове місце проживання; г) звільнені зі служби начальницького та рядового складу МВС, центрального органу виконавчої влади з питань цивільного захисту, ДЦПВП, ДПА; д) які набули громадянства України і згідно з Законом підлягають взяттю на облік військовозобов’язаних; є) виключені з військового обліку СБ; е) звільнені від­повідно до Закону від призову на строкову військову службу; ж) жінки, які мають фах, споріднений з відповідною військово-обліковою спеціальністю, визначеною в переліку, затвердженому КМ, та придатні до проходження військової служби за станом здоров’я, віком та сімейним станом.

Не можуть бути суб’єктами розглядуваного злочину військовозобов’язані, зняті з військового обліку або виключені з військового обліку.

Крім того, суб’єктами злочину у формі ухилення від навчальних (перевірних) або спеціальних зборів не можуть бути військовозобов’язані, які згідно з законом звільня­ються від проходження таких зборів: а) працівники ЗС та інших військових формувань;

б) працівники підприємств, установ і організацій цивільної авіації, які безпосередньо забезпечують перевезення, обслуговування та ремонт повітряних суден і аеродромної техніки; в) плавучий склад суден морського і річкового транспорту та суден рибної промисловості в період навігації; г) особи, які працюють у сільському господарстві, а також зайняті на підприємствах з ремонту сільськогосподарської техніки,- в період посівних і збиральних робіт, за винятком перевірочних зборів; д) науково-педагогічні (педагогічні) працівники вищих, професійно-технічних і середніх навчальних закладів - в період, коли у цих закладах проводяться заняття; є) студенти вищих навчальних за­кладів з денною і вечірньою формами навчання - на весь строк навчання, а студенти вищих навчальних закладів із заочною формою навчання і такі, що здають іспити екс­терном, а також аспіранти та докторанти - в період екзаменаційних сесій; е) військово- зобов’язані-жінки, за винятком перевірних зборів; ж) особи, звільнені з військової служ­би,- протягом року після звільнення в запас, за винятком перевірних зборів; з) військо­возобов’язані, які мають дітей віком до трьох років або трьох і більше дітей віком до

15. років; і) військовозобов’язані - у зв’язку з депутатською діяльністю; й) військово­зобов’язані, заброньовані за органами державної влади, органами місцевого самовряду­вання, підприємствами, установами та організаціями на період мобілізації та воєнний час; к) студенти, які навчаються у вищих і середніх духовних навчальних закладах; л) священнослужителі, які займають посаду в одній з релігійних організацій, що діє за статутом (положенням), зареєстрованим у встановленому порядку; м) кандидати в на­родні депутати України, зареєстровані в установленому порядку, за їх заявою - до дня опублікування результатів виборів включно.

4. З суб’єктивної сторони злочин може бути вчинений лише з прямим умислом.

Закон України «Про військовий обов ’язок і військову службу» в редакції від 4 квітня 2006р.

Закон України «Про оборону України» в редакції від 5 жовтня 2000 р. (ст. 17).

Положення про проходження громадянами України служби у військовому резерві Збройних Сил України. Затверджене Указом Президента України № 66 від 1 лютого 2007р.

Постанова КМ від 14 жовтня 1994 року № 711 (Не для друку. Постановою затверджено Перелік спеціальностей жінок, споріднених з відповідними військовими спеціальностями).

Положення про військовий облік військовозобов 'язаних і призовників. Затверджене поста­новою КМ № 377 від 9 червня 1994 р.

Інструкція з військового обліку військовозобов'язаних і призовників на підприємствах, в уста­новах, організаціях і навчальних закладах. Затверджена наказом МО N9 165 від 27 червня 1995р.

Інструкція з військового обліку військовозобов’язаних і призовників в органах місцевого самоврядування. Затверджена наказом МО №166 від 27 червня 1995р.

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ АВТОРИТЕТУ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА ОБ’ЄДНАНЬ ГРОМАДЯН

Стаття 338. Наруга над державними символами

1. Публічна наруга над Державним Прапором України, Державним Гербом України або Державним Гімном України-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Публічна наруга над офіційно встановленим або піднятим прапором чи гербом іноземної держави -

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або позбавленням волі на строк до двох років.

(Стаття 338 із змінами, внесеними згідно із Законом N9 1441-\/і від

2009. р.)

1. Об’єктом злочину є авторитет Української держави, який підривається у разі посягання на державні символи як України, так і іноземної держави. В останньому випадку авторитет України у світі страждає тому, що представники української влади начебто не спромоглися політичними та іншими засобами попередити демонстрацію неповаги до державних символів певної іноземної держави, а тим самим і до неї самої.

2. Стаття 338 містить два простих склади злочину, кожен з яких має свій предмет.

Предметом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 338, є державні символи України - Дер­жавний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Державний Прапор України - прямокутний стяг із двох рівновеликих горизон­тальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великий Державний Герб України встановлюється законом з урахуванням малого Державного Герба України (тризуб) та герба Війська Запорізького (козак з мушкетом). Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Во­лодимира Великого (малий Державний Герб України). Оскільки вказаний закон на сьо­годні не прийнято, то Державним Гербом України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (тризуб).

Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського у редакції, встановленій Законом України «Про Державний Гімн України».

Предметом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 338, є офіційно встановлені або підняті державний прапор і державний герб будь-якої іншої держави, незалежно від того, чи визнана вона Україною і чи підтримує Україна з нею дипломатичні відносини. Прапор та герб іноземної держави - це її офіційні символи. Дипломатичне представництво та

глава дипломатичного представництва мають право встановлювати Державний прапор та Державний герб акредитуючої держави на приміщеннях дипломатичного представ­ництва в Україні, а також на резиденції та засобах пересування глави дипломатичного представництва. Державний прапор та Державний герб акредитуючої держави може вивішуватися (встановлюватися) також на приміщенні консульської установи, на ре­зиденції глави консульської установи і, коли це пов’язано з виконанням службових обов’язків, на засобах пересування глави консульської установи. У цих випадках вони вважаються офіційно встановленими або піднятими.

До предмета цього злочину не належать: а) прапори і герби, які не є символами іно­земних держав (наприклад, прапор суб’єкта федерації, або полотнище, лише схоже на прапор іноземної держави); б) прапори і герби міжнародних організацій (скажімо, прапор ООН); в) прапори і герби іноземних держав, які не були офіційно встановлені або підняті.

Знищення чи пошкодження прапора (герба) іноземної держави, який не був офіцій­но піднятий (встановлений), інша публічна наруга над ним або над прапором (гербом) міжнародної організації, якщо це було поєднано з порушенням громадського порядку і супроводжувалось особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, можуть бути ква­ліфіковані за ст. 296.

3. З об’єктивної сторони злочини, передбачені частинами 1 і 2 ст. 338, полягають у публічній нарузі (про її поняття див. коментар до ст. 297).

Способами наруги можуть бути знищення чи пошкодження прапора (герба) шляхом його спалення, ламання, розмальовування, нанесення на прапор образливих написів, зле шаржування герба чи гімну тощо.

Наруга над державними символами тягне відповідальність за ст. 338 лише у разі, якщо вона була публічною (спрямованою на публіку). При цьому винна особа може, скажімо, розмалювати прапор як у присутності інших людей, так і без їх присутності, але з наступним винесенням такого прапора на людські очі.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення описаних у ст. 338 дій.

Публічна наруга над державними символами, поєднана з опором представникові влади, працівникові правоохоронного органу, члену громадського формування з охоро­ни громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві, потребує додаткової кваліфікації за частинами 1, 2 або 3 ст. 342.

Імітація зображення Державного Герба України, Державного Прапора України та звучання Державного Гімну України, зображення державних символів інших держав у рекламній діяльності не тягне відповідальності за ст. 338, але створює підстави для притягнення суб’єктів підприємницької діяльності до фінансової відповідальності.

4. Суб’єкт злочину загальний.

5. З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом. Мотив зло­чину не має значення для кваліфікації. Тому публічна наруга над державними симво­лами, вчинена з хуліганських мотивів, кваліфікується тільки за частинами 1 або 2 ст. 338. Якщо такий злочин вчинено групою осіб за попередньою змовою чи організо­ваною групою, це може бути враховано судом при призначенні покарання відповідно до ст. 67.

Конституція України (статті 8, 20).

Закон України «Прорекламу» від 3 липня 1996р. (статті 8, 27).

Закон України «Про Автономну Республіку Крим» від 17 березня 1995 р. (ст. 7).

Закон України «Про Державний Гімн України» від 6 березня 2003 р.

Постанова ВР «Про Державний Прапор України» від 28 січня 1992 р.

Постанова ВР «Про Державний Герб України» від 19 лютого 1992 р.

Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні. Затверджене указом Президента України N2 198/93 від 10 червня 1993 р. (пункти 7, 22).

Постанова ПВС № 3 від 28 червня 1991 р. «Про судову практику в справах про хуліганст­во» (п. 11).

Стаття 339. Незаконне підняття Державного Прапора України на річко­вому або морському судні

Підняття Державного Прапора України на річковому або морському судні без права на цей Прапор -

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

1. Об’єктом злочину є встановлений законодавством порядок, відповідно до якого право плавання під Державним Прапором України має лише судно, яке: а) є державною власністю України або перебуває у власності фізичної особи - громадянина України, або юридичної особи в Україні, заснованої виключно українськими власниками, а так само яке перебуває у цих осіб на умовах договору бербоут-чартеру; б) зареєстроване у Державному судновому реєстрі України або Судновій книзі України; в) отримало сві­доцтво про право плавання під Державним Прапором України. Отримання судном, придбаним за кордоном, тимчасового свідоцтва від консула України також надає право зареєструвати судно у Державному судновому реєстрі України або Судновій книзі України і підняти на ньому Державний Прапор України, але не більше ніж протягом одного року.

Цей порядок забезпечує, зокрема, суверенні права України на її виключну (морську) економічну зону, додержання митних, санітарних та імміграційних правил, правил ри­бальства тощо. Умови реєстрації судна у Державному судновому реєстрі України або у Судновій книзі України встановлюються законодавством України.

2. Предмет злочину - Держаний Прапор України. Про поняття Державний Прапор України див. коментар до ст. 338.

Річкове або морське судно - це самохідна чи несамохідна плавуча споруда, що ви­користовується для перевезення вантажів, пасажирів, багажу і пошти, для рибного чи іншого морського промислу, розвідки і добування корисних копалин, рятування людей і суден, що зазнають лиха на морі, буксирування інших суден та плавучих об’єктів, здійснення гідротехнічних робіт чи піднімання майна, що затонуло у морі, для несення спеціальної державної служби (охорона промислів, санітарна і карантинна служби, за^ хист моря від забруднення тощо), для наукових, навчальних і культурних потреб, для спорту чи інших потреб.

3. З об’єктивної сторони злочин полягає у піднятті Державного Прапора України без права на цей Прапор.

Керування судноводіями річковими або маломірними суднами, не зареєстрованими у встановленому порядку, але такими, на яких не піднято Державний Прапор України, тягне адміністративну відповідальність за ч. 1 ст. 116, а випуск (направлення) у плаван­ня річкового судна без документів, що посвідчують його належність, чй маломірного судна, не зареєстрованого у встановленому порядку, але на яких не піднято Державний Прапор України,- за частинами 1 або 2 ст. 116-1 КАП.

4. Суб’єкт злочину загальний. Звичайно ним є капітан відповідного судна або осо­ба, яка виконує його обов’язки.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Конвенція про відкрите море від 29 квітня 1958 р. Ратифікована СРСР 20 жовтня 1960 р. (статті 4-6).

Конвенція ООН з морського права від 10 грудня 1982 р. Ратифікована Україною 3 червня

1999. р. (ст. 94).

КТМ (статті 15, 26-34, 203).

Порядок ведення Державного суднового реєстру України і Суднової книги України. Затвер­джений постановою КМ№ 1069 від 26 вересня 1997р. (пункти 6, 28, 44, 48, 51, 56)

Положення про Регістр судноплавства України. Затверджене постановою КМ N9 814 від 8 червня 1998 р. (п. 7).

Стаття 340. Незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій

Незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, якщо це діяння було вчинене службовою особою або із застосуванням фізичного насильства,-

карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або по­збавленням волі на той самий строк.

1. Конституція України надає громадянам «право збиратися мирно, без зброї і прово­дити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування». Збори, мітинги, вуличні походи і демонстрації є формами безпосередньої демократії, які мають підтримуватися суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, якою нама­гається стати Україна. Відповідно до статті 315 ЦК фізичні особи мають право вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо, а обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону.

2. Основним безпосереднім об’єктом злочину є внутрішній та міжнародний авто­ритет нашої держави. Його альтернативним додатковим обов’язковим об’єктом можуть бути життя та здоров’я, воля, честь і гідність особи або ж встановлений порядок вико­нання службовими особами своїх повноважень.

3. З об’єктивної сторони злочин проявляється у незаконному перешкоджанні орга­нізації або проведенню зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, і може бути вчинений:

1. службовою особою - із застосуванням насильства або без такого;

2. службовою або іншою особою - із застосуванням насильства.

Під зборами слід розуміти спільну присутність групи громадян, які зібралися у по­рядку, передбаченому законом, в одному місці, визначеному їх організаторами, з мож­ливим використанням звукопідсилюючої апаратури, для прилюдного обговорення та вираження свого ставлення до дій органів державної влади і місцевого самоврядування, органів самоорганізації населення, їх посадових і службових осіб, керівників політич­них партій, профспілкових, громадських організацій та установ, підприємств, незалеж­но від форми власності, подій в політичному, економічному, соціальному, духовному житті країни, суспільстві та світі в цілому.

Мітинг - організоване, мирне масове зібрання громадян з можливим використан­ням як державної, так і іншої незабороненої законами України символіки, плакатів, транспарантів, портретів, а також звукопідсилювальної апаратури, у випадках, перед­бачених законом, у визначеному його організаторами місці для прилюдного обговорен­ня окремих подій чи питань політичного, економічного, соціального життя, вираження протесту або підтримки дій органів державної влади, органів місцевого самоврядуван­ня, керівників політичних партій, профспілкових, громадських організацій, установ, підприємств, незалежно від форми власності, політичних, профспілкових, громадських організацій, посадових осіб, а також із метою вирішення проблем та питань, що нале­жать до сфери політичних, економічних, партійних, релігійних, національних та інших інтересів учасників мирних заходів та акцій.

Вуличний похід - організований, з можливими перервами для проведення мітингів, пікетувань, мирний масовий рух громадян, у випадках, передбачених цим Законом, за заздалегідь розробленими його організаторами міським, районним у місті, селищним чи сільським маршрутами з метою привернення уваги органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників політичних партій, профспілко­вих, громадських організацій, підприємств, незалежно від форми власності, до важливих, на погляд організаторів, проблем, проблем місцевої територіальної громади, а також із метою прилюдного виявлення своїх політичних, економічних, соціальних, партійних, релігійних, національних та інших поглядів, підтримки чи протесту.

Демонстрація - це організоване, мирне масове проходження громадян з можливим використанням як державної, так і іншої незабороненої законами України символіки, плакатів, транспарантів, портретів, а також звукопідсилювальної апаратури по тротуару чи проїжджій частині вулиці (дороги), бульвару, проспекту, площі за визначеним її ор­ганізаторами маршрутом з метою привернення уваги органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників політичних партій, профспіл­кових, громадських організацій, установ, підприємств, незалежно від форми власності, громадськості до розв’язання нагальних політичних, економічних, соціальних та інших проблем і питань держави, суспільства, місцевої територіальної громади або з метою прилюдного протесту проти рішень, заходів, здійснюваних органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, а також проти окремих подій життя в державі чи світі в цілому, або навпаки - їх підтримки.

Не створюють злочину, передбаченого ст. 340, незаконне перешкоджання організа­ції або проведенню заходів, не перелічених у ст. 340, якими можуть бути:

а) похід, який не належить до вуличних - організований, довготривалий, з можли­вими перервами на проїзд транспортом та проведення мітингів, пікетувань та відпочин­ку, мирний масовий рух громадян, у випадках, передбачених законом, за завчасно роз­робленими його організаторами на території України, кількох областей або місцевими маршрутами з метою привернення уваги органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників політичних партій тощо, до важливих, на погляд організаторів, проблем, а також з метою прилюдного виявлення своїх політич­них, економічних, соціальних, партійних, релігійних, національних та інших поглядів, підтримки чи протесту;

б) пікетування - прилюдне виявлення громадянами особистих, групових, політич­них, економічних, соціальних, партійних, релігійних, національних інтересів чи протес­ту (без демонстрацій, мітингів, походів), у т. ч. шляхом голодування, біля та навколо адміністративних будинків органів державної влади тощо з використанням чи без ви­користання закликів, плакатів, транспарантів, портретів;

в) інші мирні заходи протестного характеру (голодування, наметове містечко, фа­кельний вуличний похід чи інша подібна акція);

г) інші мирні заходи не протестного характеру (автомотовелопробіг, фестиваль, благодійний культурний захід, виставка, інша акція комерційного характеру, конфе­ренція, семінар тощо);

ґ) збори трудових колективів, політичних партій, професійних спілок, громадських організацій, які проводяться у закритих приміщеннях або поза ними у відповідності із законами України, їхніми статутами та положеннями;

д) мирні заходи та акції, які проводяться органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

е) публічні богослужіння, церемонії, паломництва, процесії чи інші релігійні обряди;

є) мирні заходи та акції громадян з метою відпочинку, весільні процесії, народні

свята, похорони тощо.

Незаконне перешкоджання організації або проведенню таких заходів, вчинене служ­бовою особою, за відповідних підстав може бути кваліфіковано за ст. 364 (423) або ст. 365 (424), а вчинене іншою особою із застосуванням фізичного насильства - як відповідний злочин проти життя та здоров’я, проти волі, честі та гідності особи, проти власності тощо.

Незаконне перешкоджання здійсненню публічного богослужіння, церемонії, проце­сії чи іншого релігійного обряду кваліфікується за ч. 1 ст. 180.

Перешкоджання означає створення перепон, недопущення організації або прове­дення вказаних мирних заходів. Способами його можуть бути винесення рішення про заборону їх проведення, погроза застосування до їх організаторів чи учасників насиль­ства або фактичне його застосування, спроба підкупу організаторів відповідного заходу

чи їх обман тощо. Якщо такі дії були пов’язані із вчиненням іншого злочину, це вима­гає самостійної правової оцінки і кваліфікації за сукупністю із ст. 340.

Проте поняттям фізичне насильство, передбаченим ст. 340, повністю охоплюється завдання побоїв, мордування, заподіяння легких чи середньої тяжкості тілесних ушко­джень. Умисне заподіяння особі тілесних ушкоджень середньої тяжкості, вчинене з метою залякування потерпілого або його родичів чи з метою примусу до відмови від організації відповідного мирного заходу або участі у ньому, а так само заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження або його вбивство кваліфікуються за сукупністю зло­чинів, передбачених ст. 340 і, відповідно, ч. 2 ст. 122, ст. 121 або 115.

Відповідно до ст. 39 Конституції України у нашій державі встановлено реєстрацій­ний, а не дозвільний порядок проведення зборів, мітингів, лоходів і демонстрацій, а їх проведення може бути обмежене лише за рішенням суду та виключно у випадках, ви­значених безпосередньо Основним Законом. Такі обмеження можуть встановлюватися судом відповідно до закону і в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою: а) запобігання заворушенням чи злочинам; б) для охорони здоров’я населення;-

в) для захисту прав і свобод інших людей. Крім того, сам зміст розглядуваного права містить певні обмеження, адже Конституція дозволяє збиратися лише мирно, без зброї. Певні тимчасові обмеження права громадян на мирні збори можуть встановлюватися в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Таким чином, збори, мітинги, вуличні походи і демонстрації здійснюються на закон­них підставах, коли вони відповідають сукупності таких умов: а) місце зборів та мітингів, маршрут проходження демонстрацій і походів були визначені їх організаторами, про що останні своєчасно сповістили виконавчі органи сільських, селищних, міських рад; б) вка­зані заходи є мирними і провадяться без зброї; в) вони провадяться поза межами воєнного або надзвичайного стану, або хоча і в умовах воєнного або надзвичайного стану, але від­повідні обмеження на їх проведення встановлені не були; г) їх організація та проведен­ня не заборонені судовим рішенням, яке набрало чинності і не скасоване.

Перешкоджання організації або проведенню названих заходів, які здійснюються на законних підставах, є незаконним. Крім того, таке перешкоджання є незаконним і у випадках, коли воно вчинюється: 1) не службовою особою і пов’язане із застосуванням фізичного насильства до організаторів чи учасників мирних заходів, навіть якщо про них не були своєчасно сповіщені виконавчі органи місцевих рад, чи їх проведення було заборонене судом, чи вони проводились в умовах воєнного або надзвичайного стану;

2. службовою особою, яка діє не на підставі закону, не у межах своїх повноважень або не у спосіб, передбачені Конституцією і законами України (наприклад, службова особа застосовує до учасників мітингу зброю чи спеціальний засіб, які за законом у даних умовах застосовані бути не можуть, або, не чекаючи рішення суду, на свій розсуд визначивши, що мітинг суперечить інтересам національної безпеки, віддає наказ про витіснення учасників мітингу з площі тощо).

4. Суб’єктом злочину, якщо він не пов’язаний з насильством, може бути тільки служ­бова особа. Незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, по­ходів і демонстрацій, вчинене суддею шляхом постановлення завідомо неправосудного рішення, ухвали або постанови, кваліфікується за ст. 375. Такі самі дії, якщо вони були вчинені іншою службовою особою, крім судді, шляхом зловживання владою або службо­вим становищем і спричинили тяжкі наслідки, кваліфікуються за ч. 2 ст. 364 (ч. 2 ст. 423), якщо цією службовою особою є працівник правоохоронного органу - за ч. З ст. 364.

Про поняття службової особи див. примітки 1 і 2 до ст. 364 та Загальні положення до розділу XVII Особливої частини КК.

Суб’єкт злочину, якщо цей злочин пов’язаний з насильством,- осудна особа, яка досягла 16-річного віку, у т. ч. і службова особа. Якщо передбачені ст. 340 дії вчинені службовою особою, крім судді, шляхом перевищення влади або службових повнова­жень, вони кваліфікуються за частинами 1, 2 або 3 ст. 365 (частинами 1 або 3 ст. 424).

5. З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом.

Конституція України (статті 1, 39, 64).

ЦК (ст. 315).

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997р. (ст. 8, п. «б»

ч. 1 ст. 38).

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організаі{ії» від 23 квітня 1991 р. (ст. 21).

Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» від 28 липня 1988р.

Стаття 341. Захоплення державних або громадських будівель чи споруд

Захоплення будівель чи споруд, що забезпечують діяльність органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, з ме­тою незаконного користування ними або перешкоджання нормальній роботі підприємств, установ, організацій -

карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є нормальна діяльність органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян; нормальна робота будь-яких інших підприємств, установ, організацій, а додатковим об’єктом - відносини власності або встановлений порядок користування будівлями чи спорудами.

2. Предметом злочину виступають будівлі і споруди. Характерною ознакою цих будівель і споруд є те, що вони забезпечують діяльність органів державної влади (зако­нодавчої, виконавчої, судової*), органів місцевого самоврядування та об’єднань грома­дян. До них, зокрема, належать будівлі і споруди, що забезпечують діяльність ВР, Пре­зидента України, РНБО, КМ та всіх міністерств і відомств України, РП, НБ, КС, ВС та підпорядкованих йому судів, ВРЮ, прокуратури України, Верховної Ради АРК, Ради міністрів АРК, місцевих державних адміністрацій, місцевих рад, політичних партій, громадських організацій. Забезпечувати діяльність названих у диспозиції ст. 341 орга­нів можуть будівлі та споруди, в яких знаходяться ці органи, а також будівлі і споруди, які належать господарюючим суб’єктам різних форм власності, діяльність яких пов’я­зана із нормальним функціонуванням вищевказаних органів. Так, предметом цього зло­чину може бути визнана будівля, в якій розташована приватна АТС, що обслуговує відповідні органи. Також предметом цього злочину можуть бути будівлі, де знаходять­ся пошта, телеграф, телефон, а також споруди, за допомогою яких здійснюється техніч­не забезпечення роботи цих установ.

Предметом цього злочину не є будівлі і споруди підприємств, установ, організацій, які не відносяться до органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи до об’єднань громадян і які не забезпечують діяльності цих органів. Це, наприклад, будів­лі і споруди державних закладів освіти, релігійних організацій, благодійних фондів.

3. Об’єктивна сторона злочину характеризується однією обов’язковою ознакою - суспіль­но небезпечною дією. Вона виражається у захопленні зазначених вище будівель і споруд.

Під захопленням розуміється протиправне зайняття названих об’єктів шляхом на­сильства або обману. При цьому не має значення, зайнято весь об’єкт чи його частину. Суттєвим є те, що таке зайняття не дає можливості використовувати ці будівлі, споруди їх законним власникам чи користувачам для виконання своїх функцій, а також пере­шкоджає нормальній роботі інших підприємств, установ, організацій, будівлі чи спору­ди яких не захоплено.

Застосування насильства до осіб, які перешкоджають захопленню, чи до будь-яких інших осіб, знищення чи пошкодження майна у захоплених будівлях чи спорудах потребують самостійної кримінально-правової оцінки.

Закінченим злочин вважається з моменту фактичного захоплення всієї будівлі чи спо­руди або її частини. Причому не має значення, чи мало місце реальне перешкоджання нор­мальній роботі підприємств, установ, організацій і чи використовувалась будівля чи спору­да особами, які її захопили. Не є важливим для кваліфікації цього діяння за ст. 341 час, протягом якого будівля чи споруда перебували у розпорядженні осіб, що їх захопили.

4. Суб’єкт злочину загальний.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і метою неза­конно користуватися захопленими будівлею чи спорудою або перешкодити нормальній діяльності підприємств, установ, організацій.

Закон України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб» від 4 березня 1998 р. (ст. 9).

Стаття 342. Опір представникові влади, працівникові правоохорон­ного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військо­вослужбовцеві

1. Опір представникові влади під час виконання ним службових обов’язків -

карається штрафом до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів

громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

2. Опір працівникові правоохоронного органу під час виконання ним службо­вих обов’язків, члену громадського формування з охорони громадського поряд­ку і державного кордону або військовослужбовцеві під час виконання цими осо­бами покладених на них обов’язків щодо охорони громадського порядку -

карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до чотирьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, поєднані з примушенням цих осіб шляхом насильства або погрози застосування такого насильства до виконання явно незаконних дій,—

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням во­лі на строк від двох до п’яти років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину виступає нормальна діяльність пра­воохоронних органів та інших органів державної влади, громадських формувань з охо­рони громадського порядку і державного кордону та законних військових формувань на території України. Додатковим об’єктом може бути особиста недоторканність особи.

2. Потерпілими від злочину є: 1) представник влади (ч. 1 ст. 342); 2) працівник правоохоронного органу; 3) член громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону; 4) військовослужбовець (ч. 2 ст. 342).

Про поняття представника влади див. Загальні положення до розділу XVII Особ­ливої частини КК.

Посягання підлягає кваліфікації за ч. 1 ст. 342, якщо воно вчинене щодо потерпіло­го, який є представником влади, але не є працівником правоохоронного органу, членом громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцем.

До працівників правоохоронних органів слід відносити працівників органів: проку­ратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Зброй­них Силах України, митної служби, охорони державного кордону, державної податко­вої служби, виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, АК, розвідувальних органів України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України та інших органів, які здійснюють право- застосовні або правоохоронні функції.

Відмітною ознакою вказаних працівників як працівників саме правоохоронних органів є те, що вони беруть безпосередню участь у: а) розгляді судових справ у всіх інстанціях; б) провадженні і розслідуванні кримінальних справ та справ про адміністра­тивні правопорушення; в) оперативно-розшуковій та розвідувальній діяльності; г) охо­роні громадського порядку і громадської безпеки; д) виконанні вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і досудового слідства; е) контролі за перемі­щенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордони України; є) нагляді і контролі за виконанням законів.

Особи, які уклали трудовий договір із СБ, ДПС, ДЦПВП тощо і не є атестованими службовими особами цих органів, а становлять їх технічний, допоміжний персонал, не визнаються потерпілими від цього злочину. Так само не виступають потерпілими у складі злочину, передбаченому ч. 2 ст. 342, особи, які здійснюють функції з охорони і захисту лісів і є працівниками недержавних органів чи організацій. Адже органи лісової охорони недержавних постійних лісокористувачів хоч і наділені повноваженнями з охорони і захисту лісів на території України, але не названі у переліку правоохоронних органів, що закріплений у законі.

Представники влади та працівники правоохоронних органів можуть визнаватись потерпілими не тільки тоді, коли вони виконували свої службові обов’язки, перебуваю­чи безпосередньо на службі, діючи за наказом чи розпорядженням, а й тоді, коли вони діяли в межах своїх повноважень з власної ініціативи (наприклад, припиняли правопо­рушення у неробочий час).

Член громадського формування з охорони громадського порядку і державного кор­дону - громадянин України, який відповідно до закону є членом зареєстрованого у встановленому порядку громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону. Такими формуваннями виступають зведені загони громадських формувань, спеціалізовані загони (групи) сприяння міліції та ДПС, асоціації громад­ських формувань тощо, має посвідчення члена такого формування і відповідну нарукавну пов’язку. Член громадського формування може виступати потерпілим від цього злочи­ну лише під час здійснення ним функцій по забезпеченню охорони громадського по­рядку чи державного кордону.

Військовослужбовець виступає потерпілим від цього злочину лише під час вико­нання обов’язків по охороні громадського порядку. Про поняття військовослужбовців див. коментар до ст. 401, а про поняття громадського порядку - коментар до ст. 1.

3. Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діянням - опором представ­никові влади, працівникові правоохоронного органу, члену відповідного громадського формування або військовослужбовцю; 2) часом вчинення злочину - під час виконання представником влади, у т. ч. працівником правоохоронного органу, службових обов’яз­ків; членом громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцем - покладених на них обов’язків щодо охорони гро­мадського порядку.

Опір - це активна фізична протидія здійсненню відповідними працівниками своїх обов’язків. Коло обов’язків, здійсненню яких вчиняється опір, залежить від виду потер­пілого, якому вчиняється опір.

Опір потрібно відрізняти від злісної непокори. Злісною непокорою (ст. 185 КАП) є відмова від виконання наполегливих, неодноразово повторених законних вимог чи роз­поряджень працівника міліції при виконанні ним службових обов’язків, члена громад­ського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовця у зв’язку з їх участю в охороні громадського порядку або відмова, виражена у зухвалій формі, що свід­чить про явну зневагу до осіб, які охороняють громадський порядок. Адміністративна відповідальність за вказані дії настає за відсутності застосування фізичної сили з боку винної особи. Опір, на відміну від злісної непокори, може полягати в таких, наприклад, діях, як спроба вирватися при затриманні, перешкодження законному застосуванню сили. Ознаками опору є такі: а) він полягає в активних діях; б) дії винного полягають у застосу­ванні до потерпілого фізичної сили; в) дії винного перешкоджають (протидіють) вико­нанню потерпілим своїх функцій, реалізації повноважень; г) дії винного вчинено під час виконання потерпілим своїх службових або громадських обов’язків.

Вчинення злочину під час виконання представником влади, у т. ч. працівником правоохоронного органу, службових обов’язків означає, що посягання має місце під час реалізації ним наданих йому прав та виконання обов’язків, які передбачені відпо­відними нормативно-правовими актами, що регулюють діяльність представника влади або органу, в якому він працює.

Член громадського формування з охорони громадського порядку і державного кор­дону та військовослужбовець можуть виступати потерпілими у складі злочину, що ана­лізується, лише під час виконання цими особами покладених на них обов’язків щодо охорони громадського порядку. Злочин матиме місце у разі опору цим особам як при виконанні покладених на них обов’язків, так і при реалізації прав, наданих їм у зв’язку з виконанням їх завдань.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Винний усві­домлює, що вчиняє незаконні дії щодо представника влади, працівника правоохоронно­го органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і держав­ного кордону і бажає так вчинити. Якщо ж особа не усвідомлює, кому саме вона вчиняє опір, то склад злочину, передбачений ст. 342, відсутній.

5. Кваліфікований вид злочину (ч. З ст. 342) має місце при поєднанні опору з при­мушенням потерпілого шляхом насильства або погрози застосування такого насильства до виконання явно незаконних дій.

Під насильством у складі злочину, передбаченого ч. З ст. 342, розуміється будь-яке фізичне насильство - тілесні ушкодження, незаконне позбавлення волі, зв’язування або інші насильницькі дії. Заподіяння потерпілому при вчиненні опору тяжкого тілесного ушкодження або смерті за наявності підстав потребує додаткової кваліфікації залежно від виду потерпілого та тяжкості наслідків, що настали, відповідно, за ч. З ст. 345, ч. З ст. 350, ст. 348 чи п. 8 ч. 2 ст. 115. Поняттям погрози охоплюється залякування потерпі­лого будь-яким фізичним насильством.

ЛК (статті 87, 88).

Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. (статті 2, 10, 11).

Закон України «Про держаний кордон України» від 4 листопада 1991 р.

Закон України «Про державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 р.

Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. (статті 5, 17, 20, 56).

Закон України «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України» від 26 бе­резня 1992 р. (статті 1, 2).

Закон України «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р. (статті 19, 24, 25).

Закон України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992р.

Закон України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26 січня 1993 р. (статті 9, 16).

Закон України «Про Антимонопольний комітет» від 26 листопада 1993 р.

Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р. (статті 1, 2).

Закон України «Про державну податкову службу в Україні» в редакції від 24 грудня 1993 р.

Закон України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордо­ну» від 22 червня 2000р.

Положення про Державний департамент з питань виконання покарань. Затверджене Ука­зом Президента України від 31 липня 1998 р.

Тимчасовий порядок ведення рибного господарства і здійснення рибальства. Затверджений постановою КМ№ 1192 від 28 вересня 1996 р. (п. 38).

Постанова ПВС «Про судову практику у справах про хабарництво» № 5 від 26 квітня

2002. p. (п. 1).

Стаття 343. Втручання в діяльність працівника правоохоронного органу

1. Вплив у будь-якій формі на працівника правоохоронного органу з ме­тою перешкодити виконанню ним службових обов’язків або добитися прийнят­тя незаконних рішень -

карається штрафом від п’ятдесяти до двохсот неоподатковуваних мініму­мів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.

2. Ті самі дії, якщо вони перешкодили запобіганню злочину чи затриманню особи, яка його вчинила, або вчинені службовою особою з використанням свого службового становища,-

караються позбавленням права обіймати певні посади чи займатися пев- ною діяльністю на строк до п’яти років або арештом на строк до шести міся­ців, або обмеженням волі на строк до чотирьох років.

1. Об’єктом злочину є нормальна діяльність правоохоронних органів.

2. Потерпілим від злочину є працівник правоохоронного органу. Про його поняття див. коментар до ст. 342.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у впливі в будь-якій формі на працівника правоохоронного органу.

Вплив на працівника правоохоронного органу може полягати у конкретних діях, спрямованих на перешкоду виконанню цим працівником службових обов’язків або для того, щоб добитися прийняття незаконних рішень. Вплив може проявлятися в умовлянні, шантажуванні потерпілого, погрозі відмовити у наданні законних благ, а також у будь- якій іншій формі. Умовляння - це наполегливі прохання про вчинення чи невчинення будь-яких дій, що полягають у невиконанні потерпілим своїх службових обов’язків або прийнятті незаконних рішень. Це прохання може супроводжуватись обіцянками про на­дання якихось майнових чи немайнових благ, переваг, пропозицією хабара. Прохання батьків або інших родичів правопорушника про прийняття працівником правоохоронного органу рішення в інтересах цього правопорушника не утворює складу цього злочину. Шантажування може здійснюватися шляхом погрози розголосити відомості, які потерпі­лий бажає зберегти в таємниці. Іншими формами впливу може бути позбавлення певних благ, переваг, втручання в особисте життя, застосування насильства тощо.

Якщо вплив на працівника правоохоронного органу здійснюється шляхом погрози вбивством, насильством, погрози знищенням чи пошкодженням майна щодо самого працівника правоохоронного органу або його близьких родичів, або шляхом застосу­вання насильства, то вчинене підлягає додатковій кримінально-правовій оцінці за від­повідними статтями Особливої частини КК (зокрема, за ст. 345).

Злочин вважається закінченим з моменту застосування впливу у будь-якій формі на працівника правоохоронного органу.

4. Суб’єкт злочину загальний.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом та метою - перешкодити виконанню потерпілим службових обов’язків або добитися прийняття незаконних рішень. Про поняття виконання службових обов’язків див. коментар до ст. 342.

6. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 343) є вчинення дій, передбачених ч. 1 ст. 343, якщо вони: 1) перешкодили запобіганню злочину чи затриманню особи, яка його вчинила; 2) вчинені службовою особою з використанням свого службового становища.

Перешкодження запобіганню злочину чи затриманню особи, яка його вчинила, має місце тоді, коли саме через втручання винної особи працівник правоохоронного органу не зміг запобігти злочину чи затримати особу, яка вчинила злочин. Про поняття службової особи див. примітки 1 і 2 до ст. 364 та Загальні положення до Розділу XVII Особливої частини КК.

Постанова ПВС № 8 від 26 червня 1992 р. «Про застосування судами законодавства, що пе­редбачає відповідальність за посягання на життя, здоров ’я, гідність та власність суддів та працівників правоохоронних органів» (п. 11).

Стаття 344. Втручання у діяльність державного діяча

1. Незаконний вплив у будь-якій формі на Президента України, Голову Верховної Ради України, народного депутата України, Прем’єр-міністра Украї­ни, члена Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або його представника, Голову Рахункової палати або члена Рахункової палати, Голову або члена Центральної виборчої комісії, Голову Національного банку України, члена Національної ради України з питань те­лебачення і радіомовлення, Голову Антимонопольного комітету України, Го­лову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телеба­чення і радіомовлення України з метою перешкодити виконанню ними службо­вих обов’язків або добитися прийняття незаконних рішень -

карається штрафом від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк від трьох до шести місяців, або обме­женням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені особою з використанням свого службово­го становища,-

караються штрафом від трьохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбав­ленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

(Стаття З44 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270-VI від 15 квіт- ня 2008 р.)

1. Об’єктом злочину є нормальна діяльність названих у диспозиції ч. 1 ст. 344 службових осіб, а також авторитет органів державної влади, в яких вони працюють.

2. Потерпілими від цього злочину є лише службові особи, названі в диспозиції ч. 1 ст. 344. При цьому потерпілими можуть виступати особи, обрані чи призначені на зазначені посади у порядку, встановленому законом.

Правильна кваліфікація дій винного за ст. 344 потребує встановлення часових меж, в яких та чи інша особа виконує повноваження державного діяча (про це див. коментар до ст. 112).

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у незаконному впливі у будь-якій формі на державного діяча.

Про поняття незаконного впливу див. коментар до ст. 343. Якщо незаконний вплив здійснюється шляхом погрози вбивством, заподіянням шкоди здоров’ю, знищенням або пошкодженням майна, а також викраденням або позбавленням волі, або застосуванням насильства щодо осіб, які названі як потерпілі у диспозиції ч. 1 ст. 346 і водночас ви­ступають потерпілими від злочину, що аналізується, то вчинене слід кваліфікувати за відповідними частинами статей 344 і 346.

Злочин вважається закінченим з моменту здійснення незаконного впливу на держав­ного діяча.

4. Суб’єкт злочину загальний.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і метою пере­шкодити виконанню потерпілим службових обов’язків або добитися прийняття неза­конних рішень. Під виконанням державним діячем службових обов’язків слід розумі­ти реалізацію ним наданих йому Конституцією чи законами України повноважень. Прийняття незаконних рішень - це прийняття рішень, які не входять до компетенції державного діяча, або рішень, які суперечать чинному законодавству.

6. Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 344) є використання винним свого службового становища при здійсненні незаконного впливу на державного діяча.

Конституція України (статті 79, 88, 104, 106, 114, 122, 128, 148).

Закон України «Про статус народного депутата України» в редакції від 22 березня 2001 р.

Закон України «Про Антимонопольний комітет» від 26 листопада 1993 р.

Закон України «Про Рахункову палату України» від 12 липня 1996р.

Закон України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» від 23 вересня 1997р.

Закон України «Про Центральну виборчу комісію» від ЗО червня 2004 р.

Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997р. (статті 6, 9).

Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999р.

Указ Президента України N9 1574/99 від 15 грудня 1999 р. «Про склад Кабінету Міністрів України».

Стаття 345. Погроза або насильство щодо працівника правоохоронно­го органу

1. Погроза вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо працівника правоохоронного органу, а також щодо його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків -

карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, або по­збавленням волі на той самий строк.

2. Умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу чи його близь­ким родичам побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків -

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

3. Умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу або його близь­ким родичам тяжкого тілесного ушкодження у зв’язку з виконанням цим пра­цівником службових обов’язків -

карається позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років.

4. Дії, передбачені частинами першою, другою або третьою цієї статті, вчинені організованою групою,-

караються позбавленням волі на строк від семи до чотирнадцяти років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є нормальна діяльність правоохорон­них органів, їх авторитет, а додатковим об’єктом - психічна недоторканність працівни­ків правоохоронних органів або їх близьких родичів, їх здоров’я.

2. Потерпілими від цього злочину можуть бути: 1) працівник правоохоронного органу; 2) його близькі родичі. Про поняття працівника правоохоронного органу див. коментар до ст. 342, а про поняття близьких родичів - коментар до ст. 115.

3. Об’єктивна сторона злочину може бути виражена у:

1. погрозі (ч. 1 ст. 345);

2. заподіянні побоїв, а також тілесних ушкоджень - легких, середньої тяжкості (ч. 2 ст. 345) або тяжких (ч. З ст. 345).

Відповідальність за ч. 1 ст. 345 настає, коли мала місце погроза вбивством, насиль­ством або знищенням чи пошкодженням майна. Про поняття погрози див. коментар до статей 66, 189.

Під погрозою насильством слід розуміти погрозу заподіяння потерпілому побоїв, тілесних ушкоджень, інших насильницьких дій. Про поняття погрози вбивством див. коментар до ст. 129, а про поняття погрози знищенням майна - коментар до ст. 195.

Обов’язковою ознакою погрози у складі цього злочину є те, що вона вчиняється у зв’язку з виконанням працівником правоохоронного органу службових обов’язків. Про поняття виконання службових обов'язків працівником правоохоронного органу див. коментар до ст. 342.

Про поняття побоїв, легких, середньої тяжкості та тяжких тілесних ушко­джень див., відповідно, статті 126, 125, 122, 121 і коментар до них.

Злочин вважається закінченим з моменту висловлення погрози (ч. 1 ст. 345), запо­діяння побоїв чи тілесних ушкоджень (частини 2 або 3 ст. 345).

4. Суб’єктом цього злочину у вигляді погрози, заподіяння побоїв або легких тілес­них ушкоджень може бути осудна особа, яка досягла 16-річного віку, а у вигляді запо­діяння середньої тяжкості або тяжких тілесних ушкоджень - 14-річного віку.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

6. Кваліфікуючою ознакою злочину є вчинення його організованою групою. Про поняття організованої групи див. ст. 28 і коментар до неї.

Стаття 346. Погроза або насильство щодо державного чи громад­ського діяча

1. Погроза вбивством, заподіянням шкоди здоров’ю, знищенням або по­шкодженням майна, а також викраденням або позбавленням волі щодо Пре­зидента України, Голови Верховної Ради України, народного депутата Украї­ни, Прем’єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Голови чи суд­ді Конституційного Суду України або Верховного Суду України чи вищих спеціалізованих судів України, Генерального прокурора України, Уповнова­женого Верховної Ради України з прав людини, Голови Рахункової палати, Голови Національного банку України, керівника політичної партії України, а також щодо їх близьких родичів, вчинена у зв’язку з їх державною чи громад­ською діяльністю,-

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Умисне заподіяння особам, зазначеним в частині першій цієї статті, се­редньої тяжкості тілесних ушкоджень чи легких тілесних ушкоджень, нане­сення побоїв чи вчинення інших насильницьких дій у зв’язку з їх державною або громадською діяльністю -

караються позбавленням волі на строк від чотирьох до семи років.

3. Умисне заподіяння особам, зазначеним в частині першій цієї статті, тяжких тілесних ушкоджень у зв’язку з їх державною або громадською діяльністю -

карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років.

(Стаття 346 зі змінами, внесеними згідно із Законом Ns 270-VI від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є нормальна робота органів держав­ної влади та об’єднань громадян, їх авторитет, а додатковим обов’язковим об’єктом - недоторканність державних чи громадських діячів, їх здоров’я.

2. Перелік осіб, які можуть бути потерпілими від цього злочину, дано у ч. 1 ст. 346, і він є вичерпним (див. також коментар до статей 112 і 344). Про поняття близьких ро­дичів див. коментар до ст. 115.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у:

1. погрозі (ч. 1 ст. 346);

2. заподіянні тілесних ушкоджень - легких, середньої тяжкості (ч. 2 ст. 346) або тяж­ких (ч. З ст. 346);

3. нанесенні побоїв (ч. 2 ст. 346);

4. вчиненні інших насильницьких дій (ч. 2 ст. 346).

Відповідальність за ч. 1 ст. 346 настає за погрозу вбивством, заподіянням шкоди здоров’ю, знищенням або пошкодженням майна, викраденням або позбавленням волі зазначених у ній осіб.

Погроза заподіянням шкоди здоров’ю має місце тоді, коли потерпілому погрожують побоями, заподіянням тілесних ушкоджень будь-якого ступеня тяжкості, у т. ч. шляхом застосування наркотичних засобів, психотропних, отруйних, сильнодіючих речовин, електроструму тощо. Про поняття погрози вбивством і погрози знищенням майна див. коментар, відповідно, до статей 129 і 195. Про поняття позбавлення волі або викра­дення людини див. коментар до ст. 146. Погроза пошкодженням майна полягає у заля куванні потерпілого погіршенням якості, зменшенням цінності речі або приведенням її на якийсь час у не придатний до використання за цільовим призначенням стан.

Про поняття тяжких, середньої тяжкості, легких тілесних ушкоджень і побоїв див. коментар, відповідно, до статей 121, 122, 125 і 126.

Під іншими насильницькими діями розуміється застосування будь-якого насиль­ства, яке не охоплюється поняттям тілесних ушкоджень і побоїв. Це, зокрема: незакон­не позбавлення волі, викрадення, зв’язування, насильницьке застосування наркотичних засобів, психотропних, отруйних, сильнодіючих речовин, електроструму тощо.

Обов’язковою ознакою погрози є те, що вона пов’язана з державною або громад­ською діяльністю державного чи громадського діяча.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 346, вважається закінченим з моменту доведення погрози до потерпілого, а злочини, передбачені частинами 2 і 3 ст. 346,- з моменту застосування до потерпілого насильства, нанесення побоїв чи заподіяння тілесних ушкоджень.

4. Суб’єктом цього злочину у вигляді погрози, заподіяння побоїв або легких тілес­них ушкоджень може бути осудна особа, яка досягла 16-річного віку, а у вигляді запо­діяння середньої тяжкості або тяжких тілесних ушкоджень - 14-річного віку.

Погроза вбивством щодо осіб, перелік яких міститься у ч. 1 ст. 346, вчинена членом організованої групи, кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 346 і

ч. 2 ст. 129.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Стаття 347. Умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу

1. Умисне знищення або пошкодження майна, що належить працівникові правоохоронного органу чи його близьким родичам, у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків -

караються штрафом від п’ятдесяти до двохсот неоподатковуваних мініму­мів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п’яти років.

2. Ті самі дії, вчинені шляхом підпалу, вибуху або іншим загальнонебезпеч- ним способом, або такі, що спричинили загибель людей чи інші тяжкі на­слідки,-

караються позбавленням волі на строк від шести до п’ятнадцяти років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є авторитет органів державної влади. Обов’язковим додатковим його об’єктом виступає право приватної власності, а факуль­тативним може виступати громадський порядок, екологічна безпека, життя або здо­ров’я людини.

2. Предметом злочину є рухоме або нерухоме майно, яке належить працівникові правоохоронного органу або його близьким родичам (є їхньою власністю або перебуває в їх володінні). Однак сам факт належності майна зазначеним особам не є достатньою підставою для кваліфікації його знищення чи пошкодження за ст. 347. Для цього необ­хідно встановити наявність зв’язку між такими діями і виконанням працівником право­охоронного органу службових обов’язків. Про поняття виконання працівником право­охоронного органу службових обов’язків див. коментар до ст. 342. При цьому для ква­ліфікації діяння за ст. 347 не має значення, коли саме було здійснено знищення чи пошкодження майна - до чи після виконання працівником правоохоронного органу вказаних обов’язків.

3. Потерпілими від злочину можуть бути працівник правоохоронного органу або його близькі родичі. Про поняття працівника правоохоронного органу див. коментар до ст. 342, а про поняття близьких родичів - до ст. 115.

4. Об’єктивна сторона злочину характеризується суспільно небезпечними діями, наслідками у вигляді знищення чи пошкодження майна та причинним зв’язком між вказаними діями і наслідками. Про поняття знищення та пошкодження майна див. коментар до ст. 194.

На відміну від загального складу умисного знищення або пошкодження майна, від­повідальність за яке передбачена ст. 194, заподіяння шкоди у великих розмірах не є обов’язковою ознакою складу умисного знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу. Таким чином, формально будь-яке знищення або пошко­дження майна працівника правоохоронного органу підлягає кваліфікації за ст. 347. Водночас слід зазначити, що знищення малоцінного майна або незначне пошкоджен­ня майна такого працівника без кваліфікуючих ознак, передбачених ч. 2 ст. 347, через малозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11) і не є злочином. Вирішу­ючи питання, чи є злочином умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу, потрібно враховувати не тільки вартість і розмір майна в на­туральному вигляді (вага, обсяг, кількість), а й значення знищеного чи пошкодженого майна для потерпілого.

Злочин вважається закінченим з моменту доведення майна до повної непридатності для використання за цільовим призначенням (при знищенні) або погіршення його якос­ті, зменшення цінності або приведення на деякий час у стан, непридатний для викорис­тання за цільовим призначенням (при пошкодженні).

5. Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 347, є осудна особа, яка досягла 16-річного віку, а злочину, передбаченого ч. 2 ст. 347,- 14 років.

6. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Умислом винного охоплюється усвідомлення ним факту: 1) належності знищуваного чи пошко­джуваного ним майна працівникові правоохоронного органу або його близьким роди­чам; 2) зв’язку між вчинюваними ним діями та виконанням працівником правоохорон­ного органу своїх службових обов’язків.

Мотивом цього злочину зазвичай є помста за виконання працівником правоохорон­ного органу своїх службових обов’язків. Мета цього злочину може бути різною. Якщо винний шляхом умисного знищення чи пошкодження майна працівника правоохорон­ного органу прагнув вплинути на нього з метою перешкодити виконанню ним службо­вих обов’язків або добитися прийняття незаконних рішень, вчинене слід визнавати су­купністю злочинів і кваліфікувати за статтями 347 і 343. Умисне знищення чи пошко­дження майна працівника правоохоронного органу при вчиненні йому опору під час виконання ним службових обов’язків слід також кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 347 (якщо знищене чи пошкоджене майно не є малоцінним, що відпо­відно до ч. 2 ст. 11 через малозначність виключає кримінальну відповідальність) та час­тинами 2 або 3 ст. 342.

Ставлення винного до заподіяння шкоди факультативному об’єкту є необе­режним.

Умисне заподіяння смерті в результаті умисного знищення чи пошкодження майна працівника правоохоронного органу не охоплюється ч. 2 ст. 347 і потребує додаткової кваліфікації залежно від конкретних обставин справи за статтями 115 або 348. За сукуп­ністю злочинів (за ч. 1 ст. 347 і статтями 121, 122 або ч. 2 ст. 125) слід кваліфікувати дії винного, який при вчиненні розглядуваного злочину бажав чи свідомо допускав запо­діяння потерпілому тяжких, середньої тяжкості тілесних ушкоджень або легких тілес­них ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності.

Якщо психічне ставлення винного щодо людських жертв чи інших тяжких наслідків було необережним, вчинене слід кваліфікувати лише за ч. 2 ст. 347.

7. Кваліфікуючими цей злочин обставинами є: 1) вчинення його шляхом підпалу, вибуху або іншим загальнонебезпечним способом; 2) спричинення ним загибелі людей чи інших тяжких наслідків.

Про поняття вибуху див. коментар до ст. 113, підпалу, іншого загальнонебезпечно- го способу - коментар до ст. 194.

Під загибеллю людей розуміється смерть двох чи більше осіб, а під іншими тяжки­ми наслідками, зокрема, смерть однієї людини, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній або кільком особам, заподіяння майнової шкоди у великих або особливо великих розмірах. Інші тяжкі наслідки - поняття оціночне і його визначення є питанням факту.

Постанова ПВС № 8 від 26 червня 1992 р. «Про застосування судами законодавства, що пе­редбачає відповідальність за посягання на життя, здоров ’я, гідність та власність суддів і пра­цівників правоохоронних органів» (п. 13).

Стаття 348. Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця

Вбивство або замах на вбивство працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця у зв’язку з їх діяль­ністю щодо охорони громадського порядку -

караються позбавленням волі на строк від дев’яти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

1. Основний безпосередній об’єкт злочину - нормальна службова діяльність пра­цівників правоохоронних органів, авторитет цих органів, а також встановлений поря­док охорони громадського порядку. Додатковим об’єктом злочину є життя зазначених у диспозиції ст. 348 осіб.

2. Потерпілими від злочину можуть бути працівник правоохоронного органу, його бли­зький родич, член громадського формування з охорони громадського порядку і держав­ного кордону або військовослужбовець (про їх поняття див. коментар до статей 115,342).

Норма, передбачена ст. 348, є спеціальною стосовно ч. 2 ст. 115, у п. 8 якої йдеться про умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку. У разі вбивства або замаху на вбивство пра­цівника правоохоронного органу, його близького родича, члена громадського форму­вання з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця за умов, описаних у ст. 348, дії винного повністю охоплюються цією статтею і додатко­вої кваліфікації за ч. 2 ст. 115 (у т. ч. у зв’язку з інкримінуванням п. 8) не потребують. Роз’яснення, відповідно до якого, якщо умисне вбивство зазначених осіб чи замах на нього вчинені за інших (крім п. 8) обтяжуючих обставин, передбачених ч. 2 ст. 115, то дії винної особи потрібно додатково кваліфікувати і за відповідними пунктами цієї статті, суперечить правилу про неприпустимість одночасної кваліфікації злочину за загальною і спеціальною кримінально-правовими нормами, призводить до штучного створення множинності злочинів, а тому є неприйнятним.

Посягання на життя державного чи громадського діяча, вчинене у зв’язку з їх дер­жавною чи громадською діяльністю, слід кваліфікувати за ст. 112.

3. З об’єктивної сторони злочин виражається у посяганні на життя відповідної особи, а саме у: 1) вбивстві або 2) замаху на вбивство.

Про поняття вбивства див. коментар до ст. 115, а про поняття замаху - коментар дост. 15.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони даного злочину є те, що посягання на життя потерпілого причиново обумовлене виконанням службових обов’язків потер­пілого або його діяльністю щодо охорони громадського порядку (про ці поняття див. коментар до ст. 342).

Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського фор­мування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбов­ця, вчинене в процесі опору потерпілому під час виконання ним службових обов’язків або обов’язків щодо охорони громадського порядку, охоплюється ст. 348 і додаткової кваліфікації за ст. 342 не потребує.

Злочин визнається закінченим з моменту настання смерті потерпілого або вчинення діяння, яке утворює замах на вбивство. В останньому випадку ст. 15 не застосовується. Готування до цього злочину слід кваліфікувати за статтями 14 і 348.

4. Суб’єкт злочину - осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом. При цьому зміст умислу включає усвідомлення винним специфічних ознак потерпілого та зв’язку посягання з його певною службовою чи громадською діяльністю. Належність потерпілого до пра­цівників правоохоронних органів може підтверджуватись формою, демонстрацією по­свідчення, особистим знайомством тощо.

Замах на вбивство може бути вчинений лише з прямим умислом (див. ч. 1 ст. 15).

Якщо працівникові правоохоронного органу у зв’язку з виконанням службових обов’язків або його близькому родичеві заподіяно тілесне ушкодження, однак винна особа не мала прямого умислу на позбавлення потерпілого життя, її дії потрібно квалі­фікувати за відповідною частиною ст. 345.

Вжите у ст. 348 поняття «у зв’язку» означає, що мотивами злочину можуть бути:

1. прагнення перешкодити потерпілому у момент посягання або в майбутньому вико­нувати свої службові обов’язки або здійснювати діяльність щодо охорони громадського порядку; 2) помста за виконання цих обов’язків або за таку діяльність у минулому. Таким чином, посягання на життя потерпілого за часом може не збігатися із службо­вою діяльністю або діяльністю щодо охорони громадського порядку, яка зумовила посягання. Однак посягання на життя колишніх працівників правоохоронних органів, членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордо­ну та військовослужбовців у зв’язку з їх минулою службовою діяльністю та діяльніс­тю з охорони громадського порядку слід кваліфікувати не за ст. 348 (відсутній належ­ний потерпілий), а за п. 8 ч. 1 ст. 115 (з посиланням у разі необхідності на відповідну частину ст. 15).

Якщо особу, вказану у ст. 348, вбито не у зв’язку з її службовою діяльністю чи діяльністю щодо охорони громадського порядку, а з інших мотивів (особиста неприязнь, ревнощі, хуліганські спонукання, помста на побутовому ґрунті тощо), відповідальність за ст. 348 виключається. Дії винного потрібно розцінювати як злочин проти життя осо­би (ст. 115). Таку саму кримінально-правову оцінку треба робити у разі неусвідомлення винним належності особи, на життя якої здійснюється посягання, до визначеного ст. 348 кола специфічних потерпілих.

Посягання на життя працівника правоохоронного органу, викликане не бажанням перешкодити його службовій діяльності або помститись за неї, а прагненням заволодіти службовою зброєю, слід кваліфікувати за п. 9 ч. 2 ст. 115 як убивство з метою полегши­ти вчинення іншого злочину (із посиланням у разі необхідності на ст. 15) і за ч. З ст. 262 як розбій з метою викрадення вогнепальної зброї.

Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 p. (ст. 2).

Закон України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордо­ну» від 22 червня 2000 р.

Постанова ПВС № 8 від 26 червня 1992 р. «Про застосування судами законодавства, що пе­редбачає відповідальність за посягання на життя, здоров \я, гідність та власність суддів і пра­цівників правоохоронних органів» (п. 14).

Постанова ПВС № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про­ти життя та здоров \я особи» (п. 12).

Стаття 349. Захоплення представника влади або працівника право­охоронного органу як заручника

Захоплення або тримання як заручника представника влади, працівника правоохоронного органу чи їх близьких родичів з метою спонукання дер­жавної чи іншої установи, підприємства, організації або службової особи вчинити або утриматися від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника -

караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.

1. Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є авторитет органів державної влади. Його додатковим обов’язковим об’єктом можуть бути життя чи здоров’я особи, її воля, честь і гідність.

2. Потерпілими від цього злочину (заручниками) можуть бути: 1) представник вла­ди; 2) працівник правоохоронного органу (зміст відповідних понять розкритий у стат­тях 342 і 364); 3) їхні близькі родичі (про їх поняття див. коментар до ст. 115).

Напад на представника адміністрації виправної установи з подальшим захопленням або триманням його як заручника кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених статтями 349 і 392. Вплив на представника влади або працівника правоохоронного органу шляхом захоплення чи утримання заручниками його знайомого або родича, який не є близьким, кваліфікується за ст. 147.

3. Об’єктивна сторона цього злочину збігається з об’єктивною стороною злочину, передбаченого ст. 147. Про поняття заручник, захоплення, тримання див. коментар дост. 147.

Захоплення або тримання представника влади, працівника правоохоронного орга­ну або їх близьких родичів, поєднані з погрозою вбивства заручника, або із заподіян­ням йому легких, середньої тяжкості або тяжких тілесних ушкоджень, повністю охоплюються ст. 349 і додаткової кваліфікації за статтями 121, 122, 125, 129 не по­требують.

Смерть потерпілого внаслідок його умисного вбивства або вбивства через необ­ережність, самогубство потерпілого внаслідок утримання його як заручника кваліфі­куються за сукупністю злочинів, передбачених ст. 349 і, відповідно, статтями 115, 119 або 120.

4. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Обов’язковою ознакою його суб’єктивної сторони є мета. Вона може мати альтернативний характер - спонукати державну чи іншу установу, підприємство, організацію, або службову особу до: а) вчинення будь-якої дії; б) утримання від учинення будь-якої дії,- як умови звіль­нення заручника (детальніше про це див. у коментарі до ст. 147).

На відміну від ст. 147, адресатом вимоги у ст. 349 не можуть бути такі суб’єкти, як родичі затриманого або інші фізичні особи. Тому якщо вимоги заявлені саме до них, діяння треба кваліфікувати за ст. 147.

6. На відміну від ст. 147, ст. 349 не містить кваліфікуючих ознак. Тому захоплення або тримання як заручника, наприклад, неповнолітнього близького родича працівника правоохоронного органу, або захоплення чи тримання як заручника працівника право­охоронного органу, вчинене організованою групою, або поєднане з погрозою знищення людей кваліфікується тільки за ст. 349.

Конституція України (статті 28, 29).

Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників від 17 грудня 1979р. Рати­фікована УРСР 8 травня 1987р.

Токійська конвенція про злочини та деякі інші акти, що вчинюються на борту повітряних суден, від 14 вересня 1963 р. УРСР приєдналась до Конвенції 21 грудня 1987р.

Постанова ПВС «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров ’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів» N9 8 від 26 червня 1992 р. (п. 11).

Постанова ПВС N.9 2 від 26 березня 1993 р. «Про судову практику в справах про злочини, пов'язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі» (пункти 10—11).

Постанова ПВС № 10 від 6 листопада 2009 р. «Про судову практику у справах про злочини проти власності».

Стаття 350. Погроза або насильство щодо службової особи чи грома­дянина, який виконує громадський обов’язок

1. Погроза вбивством, заподіянням тяжких тілесних ушкоджень або зни­щенням чи пошкодженням майна загальнонебезпечним способом щодо служ­бової особи чи її близьких або щодо громадянина, який виконує громадський обов’язок, застосована з метою припинення діяльності службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок, або зміни її характеру в інтересах того, хто погрожує,-

карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.

2. Умисне нанесення побоїв або заподіяння легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження службовій особі або громадянинові, який виконує гро­мадський обов’язок, у зв’язку з їхньою службовою чи громадською діяль­ністю, а також вчинення таких дій щодо їх близьких -

караються обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбав­ленням волі на той самий строк.

3. Умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження службовій особі або громадянинові, який виконує громадський обов’язок, у зв’язку з їхньою службовою чи громадською діяльністю, а також вчинення такої дії щодо їх близьких -

караються позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років.

1. Основний безпосередній об’єкт злочину - правомірна діяльність підприємств, установ, організацій, встановлений порядок виконання громадських обов’язків. Додат­ковими об’єктами виступають здоров’я особи, право власності.

2. Потерпілими від злочину є: 1) службова особа (крім тих осіб, які виступають потерпілими від інших посягань, передбачених, зокрема, статтями 345, 346, 377, 405);

2. громадянин, який виконує громадський обов’язок, у т. ч. член громадського фор­мування з охорони громадського порядку і державного кордону (за умови, що скоєне не охоплюється статтями 342, 377); 3) особи, які є близькими щодо службової особи;

потерпілими від злочину, передбаченого ч. 2 і ч. З ст. 350, також можуть бути особи, які є близькими щодо громадянина, який виконує громадський обов’язок. Про понят­тя службової особи див. примітки 1 і 2 до ст. 364 та Загальні положення до розді­лу XVII Особливої частини КК.

До громадян, які виконують громадський обов’язок, належать особи, які беруть участь у діяльності громадських організацій та громадській діяльності підприємств, установ, організацій, у запобіганні та припиненні злочинів, порушень громадського порядку, наглядають за поведінкою осіб, взятих на поруки, або беруть участь в обгово­ренні питання про взяття винного у злочині на поруки, виконують заходи по запобіган­ню порушень трудової дисципліни тощо. До громадян, які виконують громадський обов’язок, слід також відносити тих представників громадськості, які беруть участь у вирішенні окремих питань місцевого значення (члени будинкових, вуличних, кварталь­них комітетів тощо).

Примушування особи до відмови від давання показань або до давання завідомо неправдивих показань шляхом погрози вбивством, насильством або знищенням майна є злочином проти правосуддя (ст. 386). Перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референдуму чи діяльності офіційного спостерігача, а так само законній діяльності професійних спілок, політичних партій і громадських організацій шляхом погроз і насильства слід квалі­фікувати не за ст. 350, а, відповідно, за статтями 157 і 170.

Близькими у ст. 350 визнаються близькі родичі (про їх поняття див. коментар до ст. 115), а також інші особи, життя, здоров’я та благополуччя яких з різних підстав не є байдужими для службової особи або громадянина, який виконує громадський обов’язок (член сім’ї, коханка, наречена тощо).

3. З об’єктивної сторони злочин виражається у:

1. погрозі вбивством, заподіянням тяжких тілесних ушкоджень або знищенням чи пошкодженням майна загальнонебезпечним способом щодо службової особи чи її близьких або щодо громадянина, який виконує громадський обов’язок (ч. 1 ст. 350);

2. нанесенні побоїв або заподіянні легкого, середньої тяжкості або тяжкого тілесно­го ушкодження службовій особі або громадянинові, який виконує громадський обов’я­зок, у зв’язку з їхньою службовою чи громадською діяльністю, а також вчинення таких дій щодо їх близьких (частини 2 і 3 ст. 350).

Про поняття погрози див. коментар до статей 129, 189, 345. Погроза вбивством що­до службової особи або громадянина, який виконує громадський обов’язок, потребує самостійної правової оцінки лише тоді, коли вона вчинена членом організованої групи (ч. 2 ст. 129). Погроза відповідного змісту може мати місце як до службової діяльності чи виконання громадських обов’язків, так і під час відповідної поведінки потерпілих; головне, щоб ця погроза відігравала роль засобу припинення або зміни службової чи громадської діяльності.

Погроза заподіяти легкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження, а також погро­за знищити чи пошкодити майно, належне потерпілим, способом, який не є загальноне­безпечним, складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 350, не утворює.

Про поняття загальнонебезпечного способу знищення чи пошкодження майна див. коментар до статей 67,194, а про поняття побоїв, легкого, середньої тяжкості і тяжко­го тілесного ушкодження див. коментар, відповідно, до статей 126, 125, 122 і 121. Умисне завдання удару, а так само вчинення відмінних від побоїв насильницьких дій, що завдали потерпілому фізичного болю, не охоплюються диспозицією ч. 2 ст. 350 і можуть кваліфікуватись за відповідними частинами ст. 342 або ст. 126.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 350, визнається закінченим з моменту доведення від­повідної погрози до потерпілої особи незалежно від того, чи була сприйнята вона як реальна, а також чи вдалося винному фактично припинити чи змінити службову або громадську діяльність потерпілого.

Злочин, передбачений частинами 2 і 3 ст. 350, є закінченим з моменту заподіяння внаслідок застосування фізичного насильства відповідної шкоди здоров’ю потерпілої особи.

4. Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 350 і ч. 2 ст. 350 (в частині нанесен­ня побоїв та заподіяння легкого тілесного ушкодження), є осудна особа, яка досягла 16-річного віку. За умисне заподіяння середньої тяжкості та тяжкого тілесного ушко­дження несуть відповідальність осудні особи, які досягли 14-річного віку.

5. Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 350, характеризується прямим умислом. Обов’язковою ознакою цього злочину є мета - припинити діяль­ність службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок, або змі­нити характер цієї діяльності в інтересах того, хто погрожує. Погрозу вбивством або знищенням майна загальнонебезпечним способом, яка хоч і спрямована відповідному адресатові, однак не переслідує зазначену мету, потрібно кваліфікувати за ст. 129 або ст. 195.

Суб’єктивна сторона злочинів, передбачених частинами 2 і 3 ст. 350, характеризу­ється прямим або непрямим умислом.

Умисне нанесення побоїв або заподіяння тілесного ушкодження має бути виклика­не службовою чи громадською діяльністю потерпілої особи. Про зміст такої обумовле­ності див. коментар до ст. 348.

Якщо службовій особі або громадянинові фактично заподіяно тілесне ушкодження, однак встановлено, що умисел винного був спрямований на позбавлення життя потер­пілого у зв’язку з виконанням ним службового чи громадського обов’язку, дії винного потрібно кваліфікувати за відповідною частиною ст. 15, п. 8 ч. 2 ст. 115 як замах на вбивство без додаткового інкримінування йому ч. 2 або ч. З ст. 350.

Заподіяння службовій особі або громадянинові у зв’язку з їхньою службовою чи громадською діяльністю умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке через необереж­ність спричинило смерть, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. З ст. 350 і ч. 1 ст. 119.

Закон України «Про органи самоорганізації населення» від 11 липня 2001 р.

Стаття 351. Перешкоджання діяльності народного депутата України та депутата місцевої ради

1. Невиконання службовою особою законних вимог народного депутата України, депутата місцевої ради, створення штучних перешкод у їх роботі, на­дання їм завідомо неправдивої інформації -

караються штрафом від ста до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

2. Невиконання службовою особою законних вимог комітетів Верховної Ради України чи тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України, ство­рення штучних перешкод у їх роботі, надання недостовірної інформації-

караються штрафом від п’ятисот до двох тисяч неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або по­збавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Об’єктом злочину є нормальна діяльність народних депутатів України, депута­тів місцевих рад, парламентських комітетів і тимчасових слідчих комісій, а також їх авторитет.

2. Потерпілим від цього злочину може бути: 1) народний депутат України; 2) депу­тат місцевої ради.

Народний депутат України - це обраний відповідно до закону представник Ук­раїнського народу у Верховній Раді України і вповноважений ним протягом певного строку здійснювати депутатські повноваження, передбачені Конституцією і законами України.

Депутат місцевої ради - представник інтересів територіальної громади, обраний в порядку, установленому Конституцією та законами України до обласної, районної, міської, районної в місті, сільської чи селищної ради, повноваження якого визнані, роз­почалися і не припинені в установленому законом порядку.

Відповідно до ст. 89 Конституції України комітети Верховної Ради України здійс­нюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України. Тимчасові слідчі комісії створюються Вер­ховною Радою України для проведення розслідування з питань, що становлять су­спільний інтерес.

3. Об’єктивна сторона злочину може бути виражена у таких формах:

1. невиконання законних вимог народного депутата України, депутата місцевої ра­ди, комітету ВР або тимчасової слідчої комісії ВР;

2. створення штучних перешкод у їх роботі;

3. надання завідомо неправдивої інформації народному депутатові України, депута­ту місцевої ради;

4. надання недостовірної інформації комітету ВР чи тимчасовій слідчій комісії ВР.

Законними є такі вимоги народних депутатів України, депутатів місцевих рад, ко­мітетів ВР або тимчасових слідчих комісій ВР, які зроблені ними в межах повноважень, наданих їм Конституцією та законами України. У зв’язку з цим у кожному конкретному випадку необхідно з’ясувати, чи мали право зазначені особи та органи за законом пред’являти вимоги, які не виконала певна службова особа.

Невиконанням законних вимог народного депутата України чи парламентського комітету буде, наприклад, ігнорування депутатського звернення чи запиту, направлено­го винній особі, відмова керівника відповідного періодичного друкованого видання, що виходить у виборчому окрузі депутата, чи місцевого радіо дати оголошення про зу­стріч депутата з виборцями, або порушення права законодавчої ініціативи народного депутата.

Створення штучних перешкод у роботі вказаних осіб (органів) полягає у вчинен­ні дій, що перешкоджають реалізації ними своїх повноважень.

Поняття неправдивої (ч. 1 ст. 351) і недостовірної (ч. 2 ст. 351) інформації є сино­німами. Відповідальність за надання неправдивої (недостовірної) інформації настає лише у разі, коли винна особа відповідно до закону зобов’язана була надавати її депу­тату, парламентському комітету чи тимчасовій слідчій комісії у відповідь на депутат­ське звернення, запит тощо або коли вона за власною ініціативою, з метою ввести депу­тата, парламентський комітет чи тимчасову слідчу комісію в оману, направила їм лист

з певною інформацією.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення описаних у ст. 351 дій чи без­діяльності.

Не утворює складу розглядуваного злочину невиконання законних вимог тимчасо­вих спеціальних комісій, які можуть створюватися ВР, а також перешкоджання їх діяль­ності і надання їм неправдивої (недостовірної) інформації. За наявності підстав такі діяння можуть бути кваліфіковані за статтями про злочини у сфері службової діяльності, а останнє із названих діянь - як правопорушення, передбачене п. «г» ч. 1 ст. 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією».

4. Суб’єкт злочину спеціальний. Ним є службова особа, на яку покладено обов’я­зок виконувати вимоги народного депутата України чи депутата місцевої ради, коміте­тів ВР чи тимчасових слідчих комісій ВР надавати їм певну інформацію, забезпечувати діяльність цих осіб або органів. Про поняття службової особи див. примітки 1 і 2 до ст. 364 та Загальні положення до розділу XVII Особливої частини КК.

Службова особа, яка відповідно до закону не зобов’язана виконувати ті чи інші вимоги осіб та органів, зазначених у диспозиціях частин 1 чи 2 ст. 351 (наприклад, суддя з приводу вирішення ним конкретної справи), надавати їм певну інформацію чи забезпечувати діяльність цих осіб, суб’єктом злочинів, що розглядаються, не виступає.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною формою вини. При цьому надання завідомо неправдивої інформації народному депутату України або депу­тату місцевої ради може бути вчинено лише з прямим умислом.

Конституція України (ст. 89).

Закон України «Про статус народного депутата України» в редакції від 22 березня 2001 р.

Закон України «Про статус депутатів місцевих рад» від 11 липня 2002 р. Закон України «Про комітети Верховної Ради України» від 4 квітня 1995 р.

Рішення КС у справі про запити народних депутатів України № 4-рп/99 від 19 травня

1999. р.

Рішення КС у справі про запити народних депутатів України до прокуратури N2 4-рп/2000 від 11 квітня 2000 р.

Рішення КС у справі про статус народного депутата України № 8-рп/2000 від 10 травня

1999. р.

Рішення КС у справі про запити і звернення народних депутатів України до органів дізнання і досудового слідства N9 4-рп/2002 від 20 березня 2002 р.

Рішення КС у справі про звернення народних депутатів України до Національного банку України N9 5-рп/2003 від 5 березня 2003 р.

Рішення КС у справі про гарантії діяльності народного депутата України N9 7-рп/2003 від 10 квітня 2003 р.

Рішення КС у справі про направлення запиту до Президента України N9 1б-рп/2003 від 14 жовтня 2003 р.

Стаття 352. Умисне знищення або пошкодження майна службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок

1. Умисне знищення або пошкодження майна_} що належить службовій осо­бі чи громадянинові, який виконує громадський обов’язок, у зв’язку з їхньою службовою чи громадською діяльністю, а також вчинення таких дій щодо їх близьких родичів -

караються штрафом від п’ятдесяти до двохсот неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або позбав­ленням волі на строк до чотирьох років.

2. Дії, передбачені частиноіб першою цієї статті, вчинені шляхом підпалу, вибуху або іншим загальнонебезпечним способом, або такі, що спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки,-

караються позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є авторитет органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян. Обов’язковим додатковим об’єктом виступає право приватної власності, а факультативним можуть виступати громадський порядок, екологічна безпека, життя або здоров’я людини.

2. Предметом злочину є рухоме або нерухоме майно, яке належить службовій особі, громадянинові, який виконує громадський обов’язок, або їх близьким родичам.

3. Потерпілими від злочину можуть бути: 1) службова особа органу державної влади, органу місцевого самоврядування та об’єднань громадян; 2) громадянин, який виконує громадський обов’язок; 3) їх близькі родичі.

Про поняття службової особи див. примітки 1 і 2 до ст. 364 та Загальні положення до розділу XVII Особливої частини КК, близьких родичів та особи, яка виконує гро- мадський обов’язок - коментар до ст. 115.

4. Об’єктивна сторона злочину характеризується суспільно небезпечними діями, спрямованими на знищення чи пошкодження майна, суспільно небезпечними на­слідками у вигляді майнової шкоди та причиновим зв’язком між вказаними діями і наслідками. Про поняття знищення та пошкодження майна див. коментар до ст. 194.

Для кваліфікації умисного знищення або пошкодження майна, що належить служ­бовій особі, громадянинові, який виконує громадський обов’язок, чи їх близьким роди­чам, за ст. 352 необхідно встановити, що це діяння вчинюється у зв’язку з службовою діяльністю службової особи чи громадською діяльністю особи, яка виконує громадсь­кий обов’язок. Під службовою діяльністю слід розуміти діяльність службової особи, яка обумовлюється її службовим становищем і спрямована на реалізацію нею своїх службових повноважень відповідно до функцій та завдань органу, установи чи органі­зації, в якій вона працює. Громадською діяльністю визнається діяльність громадянина, обумовлена його належністю до певного об’єднання громадян і спрямована на реаліза­цію функцій і виконання завдань, які стоять перед цим об’єднанням. Такою діяльністю, зокрема, є участь громадян в охороні громадського порядку та державного кордону, в діяльності політичних партій, профспілкових та інших громадських організацій, орга­нів самоорганізації населення тощо. Не є громадською діяльність, пов’язана з виконан­ням обов’язків депутатів місцевих рад на громадських засадах, народних засідателів, присяжних. Такі особи за здійснення зазначених функцій є членами органів місцевого самоврядування і представниками влади (депутати) або здійснюють державну функцію правосуддя (народні засідателі, присяжні), а відповідні посягання щодо них кваліфіку­ються за статтями 347 або 378.

Умисне знищення чи пошкодження майна громадянина, який виконує громадський обов’язок, у зв’язку з його громадською діяльністю, а також вчинення таких дій щодо його близьких родичів слід відмежовувати від перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій або їх органів, відпо­відальність за яке передбачена ст. 170. Таке відмежування слід робити: а) за об’єктом (об’єктом злочину, передбаченого ст. 170, є конституційне право громадян на свободу об’єднання у професійні спілки, політичні партії, громадські організації, права та за­конні інтереси цих організацій); б) за ознаками об’єктивної сторони (перешкоджання, відповідальність за яке встановлена ст. 170, може виразитись у створенні перепон за­конній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських об’єднань будь- яким шляхом, тоді як діяння, передбачене ст. 352, полягає лише в знищенні та пошко­дженні майна відповідних осіб).

Злочин вважається закінченим з моменту знищення чи пошкодження майна.

5. Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 352, є осудна особа, яка досягла 16-річ- ного віку, а злочину, передбаченого ч. 2 ст. 352,- 14 років.

6. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Психічне став­лення винного до загибелі людей або інших тяжких наслідків є необережним.

7. Кваліфікуючими цей злочин обставинами є: 1) вчинення його шляхом підпалу, вибуху або іншим загальнонебезпечним способом; 2) спричинення ним загибелі людей чи інших тяжких наслідків.

Про поняття вибуху див. коментар до ст. 113, підпалу, іншого загальнонебезпечно- го способу, загибелі людей - коментар до статей 194 і 347.

Поняттям інші тяжкі наслідки охоплюються, зокрема, смерть однієї людини, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній або кільком особам, заподіяння майнової шкоди у великих або особливо великих розмірах. Інші тяжкі наслідки - поняття оціноч­не і його визначення є питанням факту.

Стаття 353. Самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи

Самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової осо­би, поєднане із вчиненням будь-яких суспільно небезпечних діянь,-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

1. Об’єктом злочину є нормальна діяльність та авторитет органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

2. Об’єктивну сторону злочину утворює сукупність двох взаємопов’язаних ознак:

1. самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи; 2) вчи­нення особою, яка присвоїла такі повноваження чи звання, суспільно небезпечного діяння.

Під самовільним присвоєнням владних повноважень або звання службової особи розуміється неправомірне (в порушення встановленого порядку, за відсутності підстав) прийняття особою на себе таких повноважень або звання і введення в оману оточуючих стосовно свого дійсного статусу. Форма, в якій це подається, може бути різноманітною: пред’явлення підроблених документів, використання форменого одягу, замовчування свого дійсного статусу у випадку помилкового сприйняття іншими особами винного як службової особи тощо.

Владними повноваженнями є сукупність прав та обов’язків службової особи, яка за своїм статусом є представником влади, наданих їй для виконання функцій держави і конкретних завдань органу, в якому вона працює. Про поняття представник влади див. Загальні положення до розділу XVII Особливої частини КК. Під званням службової особи слід розуміти військові та спеціальні звання, які присвоюються певним категоріям службових осіб (військовослужбовцям, працівникам міліції і податкової міліції). Самовільне присвоєння певного фаху або професії (юриста, лікаря, інженера тощо) не утворює складу злочину, передбаченого ст. 353.

Самовільне присвоєнням владних повноважень або звання службової особи утво­рює склад злочину, передбаченого ст. 353, лише тоді, коли воно поєднане із вчинен­ням будь-яких суспільно небезпечних діянь. Такими діяннями слід визнавати адміні­стративні правопорушення та злочини. У випадку, коли самовільне присвоєння влад­них повноважень або звання службової особи поєднується з вчиненням злочину, дії винної особи підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів - за ст. 353 та стат­тею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинене при цьому діяння.

Склад злочину, передбаченого ст. 353, відсутній, якщо самовільне присвоєння влад­них повноважень або звання службової особи не супроводжувалось вчиненням суспільно небезпечних діянь (наприклад, особа видає себе за суддю з тим, щоб лише продемонст­рувати свою суспільну значущість) або було поєднане з вчиненням суспільно корисно­го діяння (наприклад, особа представляється працівником міліції з тим, щоб припинити протиправні дії чи затримати правопорушника).

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення особою, яка самовільно присвоїла владні повноваження або звання службової особи, суспільно небезпечного діяння.

3. Суб’єкт злочину загальний. Якщо службова особа самовільно присвоює собі владні або звання іншої службової особи, використовуючи при цьому надані їй владу чи службові повноваження, вчинене за наявності підстав може бути визнане відповід­ним злочином у сфері службової діяльності.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Стаття 354. Одержання незаконної винагороди працівником державно­го підприємства, установи чи організації

Незаконне одержання шляхом вимагання працівником державного підпри­ємства, установи чи організації, який не є службовою особою, в будь-якому вигляді матеріальних благ або вигід майнового характеру у значному розмірі за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням становища, яке він займає на підприємстві, в установі чи організації,-

карається штрафом до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмежен­ням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

Примітка. Під незаконною винагородою у значному розмірі в цій статті слід розуміти незаконну винагороду, яка в два і більше разів перевищує неоподатко­вуваний мінімум доходів громадян.

1. Об’єктом злочину є авторитет державних установ, підприємств та організацій.

2. Предмет злочину - матеріальні блага та вигоди майнового характеру. Під ма­теріальними благами розуміються будь-які матеріальні цінності, вартість яких може бути виражена у грошовому еквіваленті (гроші, різні речі, товари тощо). Вигоди май­нового характеру - право на майно, послуги, пільги майнового характеру, а також будь-які дії, пов’язані з можливістю одержати матеріальні блага або послуги чи з мо­жливістю уникнути матеріальних витрат. Такими вигодами можуть бути безоплатне одержання для використання транспорту, приміщення, іншого майна, квитків для проїзду в транспорті чи квитків на відвідування видовищних заходів (концерти, спор­тивні змагання) тощо.

Склад злочину, передбаченого ст. 354, дії особи утворюють лише у разі, коли одер­жані матеріальні блага або вигоди майнового характеру становлять значний розмір. Згідно з приміткою до ст. 354 значний розмір незаконної винагороди має місце тоді, коли вона в два і більше разів перевищує нмдг (про порядок визначення суми неопо­датковуваного мінімуму в частині кваліфікації злочинів, у т. ч. злочину, передбачено­го ст. 354, див. коментар, викладений у Загальних положеннях до Розділу VI Особли­вої частини КК).

3. З об’єктивної сторони злочин виражається у незаконному одержанні шляхом вимагання в будь-якому вигляді матеріальних благ або вигоди майнового характеру за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням становища, яке особа посі­дає на підприємстві, в установі чи організації. Таким чином, склад злочину, передбаче­ного ст. 354, одержання зазначеної винагороди утворює за наявності сукупності ознак, а саме, коли: 1) така винагорода є незаконною; 2) способом її одержання є вимагання;

3. вона є платою за виконання чи невиконання винним певних дій.

Незаконним слід визнавати таке одержання матеріальних благ або вигоди майнового характеру, яке офіційно не передбачене для винного за виконання ним роботи на під­приємстві, в установі чи організації (на яке він за законом не має права).

Кримінально караним зазначене одержання винагороди є лише у разі, коли воно здійснюється шляхом вимагання. Про поняття вимагання див. коментар до ста­тей 189 і 368. Якщо незаконна винагорода одержується за відсутності ознак вимаган­ня (наприклад, особа з власної ініціативи вручає працівникові гроші чи товари або надає послуги матеріального характеру), кримінальна відповідальність за ст. 354 виключається. За таких обставин вчинене може розглядатися як дисциплінарний проступок.

Для кваліфікації діяння за ст. 354 необхідно, щоб незаконна винагорода одер­жувалась працівником за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням становища, яке він посідає на підприємстві, в установі чи організації. Такі дії можуть

як входити до кола його повноважень, так і обумовлюватись його офіційним статусом (наприклад, секретар керівника підприємства, розраховуючи на прихильність в силу свого становища з боку певної службової особи, може звернутись до неї з проханням вирішити те чи інше питання). Якщо винагорода одержується за виконання чи невико­нання дій, які не обумовлюються використанням працівником становища, яке він посі­дає на підприємстві, в установі чи організації (наприклад, надання консультації за фа­хом, сприяння вирішенню питання на підставі дружніх відносин), кваліфікація його дій за ст. 354 виключається.

Злочин вважається закінченим з моменту одержання незаконної винагороди у вказа­ному розмірі. Те, коли саме винний одержав таку винагороду - до виконання (невиконан­ня) ним певних дій з використанням становища, яке він посідає на підприємстві, в установі, організації, чи після їх виконання (невиконання), значення для кваліфікації не має.

Одержання особою шляхом вимагання лише частини незаконної винагороди, якщо її розмір є меншим двох нмдг (за умови, що вся винагорода має становити два і більше нмдг), слід розглядати як замах на вчинення цього злочину і кваліфікувати за статтями 15 та 354.

4. Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути лише працівник державного під­приємства, установи чи організації, який не є службовою особою. Про поняття служ­бової особи див. примітки 1 і 2 до ст. 364 та Загальні положення до розділу XVII Особ­ливої частини КК.

Отримання незаконної винагороди працівником державного підприємства, устано­ви чи організації, який є службовою особою, за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням службового становища утворює склад одержання хабара і підлягає кваліфікації за ст. 368.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливим мотивом.

Стаття 355. Примушування до виконання чи невиконання цивільно- правових зобов’язань

1. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зо­бов’язань, тобто вимога виконати чи не виконати договір, угоду чи інше ци- вільно-правове зобов’язання з погрозою насильства над потерпілим або його близькими родичами, пошкодження чи знищення їх майна за відсутності ознак вимагання,-

карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зо­бов’язань, вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, або із погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або поєдна­не з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я, або з пошко­дженням чи знищенням майна,-

карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

3. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зо­бов’язань, вчинене організованою групою або поєднане з насильством, не­безпечним для життя чи здоров’я, або таке, що завдало великої шкоди чи спричинило інші тяжкі наслідки,-

карається позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є встановлений порядок виконання цивільно-правових зобов’язань, обов’язковим додатковим - психічна чи тілесна недо­торканість, воля, здоров’я людини, право власності (залежно від конкретного змісту погрози, якою супроводжується примушування до виконання чи невиконання цивільно- правових зобов’язань).

Потерпілими від злочину є фізична особа, яка має цивільно-правове зобов’язання, а також її близькі родичі.

2. З об’єктивної сторони злочин вчиняється у формі примушування потерпілого до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Зміст такого примушування складають дві взаємопов’язані дії: 1) вимога виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов’язання; 2) погроза застосувати насильство, пошкодити чи знищити майно.

Цивільно-правовим зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (борж­ник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання цього його обов’язку.

Кримінально караним діянням вимогу виконати чи не виконати цивільно-правове зобов’язання робить протиправний спосіб впливу на потерпілого. Маючи право на пред’явлення вимоги про виконання певного зобов’язання, винний при вчиненні зло­чину, передбаченого ст. 355, не вправі добиватися задоволення цієї вимоги насиль­ницьким способом.

За ст. 355 відповідальність може наставати лише тоді, коли особа примушується до виконання (невиконання) існуючого зобов’язання, що виникло з підстав, передбачених чинним законодавством. Предметом такого зобов’язання можуть бути гроші майно, послуги, результати творчості тощо. Відповідно до ЦК (ст. 525), зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.

Підставами виникнення зобов’язань у цивільному праві, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов’язки можуть вини­кати: безпосередньо з актів цивільного законодавства; з актів органів державної влади, органів влади АРК або органів місцевого самоврядування; з рішення суду. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов’язків може бути настання або ненастання певної події.

При з’ясуванні змісту цивільно-правового зобов’язання, обсягу прав кредитора та обов’язків боржника (що е важливим для визначення об’єктивної сторони злочину, пе­редбаченого ст. 355) необхідно мати на увазі кілька важливих цивільно-правових поло­жень зобов’язального права. За загальним правилом, зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжу­вати для третьої особи права щодо боржника та/або кредитора. Закон передбачає певні випадки зміни кредитора у зобов’язанні. Боржник у зобов’язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускаються, якщо інше не встановлено договором або законом. З’ясування у кожному конкретному випадку цих та інших положень зобов’язального права дасть можливість дати правильну правову оцінку вчиненому, у т. ч. відмежувати злочин, передбачений ст. 355, від суміжних зло­чинів (зокрема, самоправства, вимагання).

При вчиненні злочину, передбаченого ст. 355, особа може примушуватись до вико­нання цивільно-правових зобов’язань не лише за дійсними, а й за недійсними. До не­дійсних (нікчемних та оспорюваних) правочинів закон відносить, зокрема, фіктивні, удавані, а також правочини, вчинені: малолітньою особою за межами її цивільної діє­здатності; без дозволу органу опіки та піклування; з порушенням публічного порядку; під впливом помилки, обману, насильства, тяжкої обставини; в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною та інші.

Недійсність правочину не є перешкодою для кваліфікації діяння за ст. 355, оскільки так само, як і дійсний, недійсний правочин породжує певні цивільно-правові зобов’я­зання для однієї із сторін. Наприклад, у разі визнання правочину недійсним з причин укладення його внаслідок обману сторона, яка застосувала обман, зобов’язана відшко­дувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням цього правочину.

Стаття 355 встановлює відповідальність за примушування до виконання чи невико­нання лише цивільно-правових, а не будь-яких зобов’язань, обов’язок виконання яких встановлюється іншими нормами права. Так, примушування повнолітніх дітей, на яких законом покладається обов’язок утримувати непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги, і піклуватися про них, не утворює складу цього злочину, оскільки за чинним законодавством вказаний обов’язок не є цивільно-правовим зобов’язанням. Примушування до виконання чи невиконання будь-яких інших (крім цивільно-право­вих) зобов’язань за наявності для того підстав може бути кваліфіковано як самоправство чи інший злочин.

Вимога виконати (не виконати) цивільно-правове зобов’язання означає викладену в рішучій (категоричній) формі пропозицію винного до потерпілого негайно або у визна­чений час вчинити (не вчинити) певні дії, які становлять предмет зазначеного зо­бов’язання. Така вимога може висловлюватись у будь-якій формі (усно, письмово). Вона має бути конкретною, зрозумілою для потерпілого. У складі цього злочину вимога може бути як правомірною (найчастіше), так і неправомірною. Правомірною вимога може бу­ти, наприклад, коли винний вимагає повернення боргу, своєчасного виконання обумов­леної договором роботи, виплати вартості купленої речі тощо. Неправомірною ж є, ска­жімо, вимога про негайну передачу всієї обумовленої договором суми коштів, хоча за умовами договору боржник зобов’язаний зробити це частинами, або вимога про заміну розбитого з вини потерпілого автомобіля на новий, хоча розбитий автомобіль може бути відремонтований. При оцінці правомірності вимоги слід мати на увазі, що цивільне зако­нодавство певним чином регулює питання виконання цивільно-правових зобов’язань.

Так, відповідно до загальних правил, зобов’язання має виконуватися належним чи­ном відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Зобов’язання має виконуватися належними сторонами і в установлений строк (якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка не­минуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’яв­лення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного за­конодавства.

Склад злочину, передбаченого ст. 355, примушування до виконання чи невиконан­ня цивільно-правових зобов’язань утворює лише у разі, коли воно поєднане з погрозою застосування насильства, пошкодження чи знищення майна щодо потерпілого або його близьких родичів. Погроза повинна бути дійсною і реальною (про дійсність та реаль­ність погрози див. коментар до ст. 189).

Про поняття близьких родичів див. коментар до ст. 115.

Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань підлягає кваліфікації за ст. 355 за відсутності в діях винної особи ознак вимагання. Відмежовуючи примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань від вимаган­ня, слід виходити з того, що при вчиненні злочину, відповідальність за який передбачена ст. 355, винний не посягає на чуже майно, право на нього, не вимагає від потерпілого вчи­нення інших дій майнового характеру, які останній не зобов’язаний вчиняти. Він примушує потерпілого виконати свій юридичний обов’язок, який випливає з цивільно-правових зо­бов’язань, або ж утриматись від його виконання. При вчиненні цього злочину посягання на власність відсутнє, більше того, винний шляхом примушування може прагнути поновити порушені з вини потерпілого відносини власності. Таким чином, вимога при вчиненні злочину, передбаченого ст. 355, як уже зазначалось, може мати правомірний характер. Ви­магач же такого права не має навіть у принципі, його вимога завжди позбавлена будь- яких законних підстав. За таких обставин утворюється ще одна відмінність вимаган­ня від примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань: у першому випадку обидві складові злочину (вимога і насильницька дія) мають проти­правний характер, у другому - вимога може мати правомірний характер.

Злочин, передбачений ст. 355, є спеціальним складом самоправства, тому його слід відмежовувати від самоправства, відповідальність за яке встановлена ст. 356. Ці злочини відрізняє, насамперед, сфера їх вчинення: перший з них (примушування) може вчинюва­тися лише у сфері цивільно-правових зобов’язань, тоді як вчинення іншого (самоправст­ва) закон не обмежує якоюсь певною сферою. Відрізняються ці злочини і за способом вчинення - якщо примушуванню (ст. 355) завжди притаманний насильницький спосіб вчинення, то для самоправства (ст. 356) це не є характерним. Самоправні дії, які утворю­ють склад злочину, передбачений ст. 356, можуть і не заподіювати фізичну чи іншу шко­ду конкретній фізичній особі, тоді як для складу примушування наявність конкретного потерпілого є обов’язковою. Обов’язковою ознакою загального складу самоправства є оспорюваність правомірності дій винного, тобто визнання їх такими, що суперечать за­кону. Відсутність факту такого оспорювання свідчить про відсутність злочину, передба­ченого ст. 356. Натомість ст. 355 такої обов’язкової ознаки для примушування до вико­нання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань не передбачає (хоча закон перед­бачає такий різновид правочинів, як оспорювані). Як не визначає вона і заподіяння значної шкоди інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтере­сам власника, що відповідно до ст. 356 є необхідною ознакою об’єктивної сторони са­моправства. Слід зазначити, що за правилами конкуренції загальної і спеціальної норм вчинення примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань повністю охоплюється ст. 355 і додаткової кваліфікації за ст. 356 не потребує.

Злочин вважається закінченим з моменту пред’явлення вимоги виконати чи не ви­конати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов’язання, поєднаної із зазначеною у ч. 1 ст. 355 погрозою, незалежно від досягнення винною особою поставленої мети.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Його суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. Мотивація дій винного у таких випадках на кваліфікацію вчиненого не впливає. При примушуванні до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань в основі дій винної особи корисливі спонукання можуть бути відсутні. Більше того, винний за допомогою вказа­них дій може прагнути повернути майно, належне йому на законних підставах.

Психічне ставлення винної особи до таких наслідків примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, як велика шкода та інші тяжкі наслідки, може бути умисним або необережним.

5. Кваліфікуючими ознаками примушування до виконання чи невиконання цивільно- правових зобов’язань є вчинення його: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) із погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень; 4) у поєднанні з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я; 5) у поєднанні з пошкодженням чи знищенням майна (ч. 2 ст. 355), а особливо кваліфікуючими - вчинення його: 1) органі­зованою групою; 2) у поєднанні з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я;

3. завдання ним великої шкоди чи спричинення інших тяжких наслідків (ч. З ст. 355).

Про поняття повторності для- ст. 32 і коментар до неї.

Велика шкода у складі цього злочину є оціночним поняттям і повинна визначатися судом у кожному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи. Під великою шкодою тут слід розуміти майнову шкоду - прямі збитки та упущену вигоду. Виходячи із законодавчого визначення значної майнової шкоди, а також шкоди у вели­ких та особливо великих розмірах як кваліфікуючих ознак у деяких суміжних злочинах (зокрема, вимагання), видається, що великою шкода у складі примушування до вико­нання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань може бути визнана тоді, коли цим злочином спричинено матеріальні збитки приблизно на суму, яка у 250 і більше разів перевищує нмдг.

До інших тяжких наслідків, які також є оціночним поняттям, належать, зокрема, заподіяння одній чи декільком особам тяжкого тілесного ушкодження, двом і більшій кількості осіб середньої тяжкості тілесних ушкоджень, вбивство або самогубство особи, банкрутство організації тощо. Заподіяння в результаті примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань умисного тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого способом, що має характер особливого мучення, а також з метою залякуван­ня потерпілого, або яке спричинило його смерть, умисне вбивство або вбивство через необережність потерпілого чи його близьких родичів потребують кваліфікації за сукуп­ністю злочинів - за ч. З ст. 355 і відповідно за ч. 2 ст. 121, статтями 115 та 119.

Інші кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки цього злочину за своїм змістом збігаються з аналогічними ознаками у складі вимагання. Про їх поняття див. коментар дост. 189.

ЦК (статті 11, 228-230, 231, 234, 509, 511, 525, 526-546).

Постанова ПВС №10 від 6 листопада 2009 р. «Про судову практику у справах про злочини проти власності».

/*

Стаття 356. Самоправство

Самоправство, тобто самовільне, всупереч установленому законом по­рядку, вчинення будь-яких дій, правомірність яких оспорюється окремим громадянином або підприємством, установою чи організацією, якщо такими діями була заподіяна значна шкода інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника,-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до трьох місяців.

1. Об’єкт злочину - встановлений законодавством порядок реалізації фізичними та юридичними особами своїх прав та виконання обов’язків, нормальна управлінська діяль­ність і авторитет органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

2.3 об’єктивної сторони злочин характеризується сукупністю таких ознак: 1) само­вільним, всупереч встановленому законом порядку, вчиненням будь-яких дій; 2) оспо- рюваністю правомірності цих дій з боку інших громадян або юридичних осіб; 3) запо­діянням такими діями значної шкоди правоохоронюваним інтересам; 4) причиновим зв’язком між діями винної особи та значною шкодою.

Самовільне вчинення будь-яких дій - це здійснення особою свого дійсного або уявно­го права чи вчинення інших дій всупереч встановленому порядку і без законних повнова­жень. Дійсним визнається право, яким особа володіє в силу закону, договору чи на іншій підставі, однак це право реалізується з порушенням порядку (наприклад, особа, яка на за­конній підставі отримала ордер на квартиру, не очікуючи виїзду попередніх мешканців, самовільно її займає). Під уявним (передбачуваним, гаданим) слід розуміти право, стосовно належності якого собі винна особа помиляється. Насправді цим правом суб’єкт не володіє.

Зокрема, за ст. 356 за наявності всіх ознак цього складу злочину належить кваліфіку­вати привласнення ввіреного майна працівником, якому роботодавець не виплачує належ­ну зарплату, заволодіння майном, яке є предметом цивільно-правового спору або перебу­ває у спільній власності суб’єкта та інших осіб, а також заволодіння майном, щодо якого особа передбачає, хоч і помилково, наявність у неї певних прав (наприклад, винний вилу­чає у потерпілого річ, помилково вважаючи її своєю власністю, кредитор вилучає майно у несумлінного боржника з тим, щоб примусити його до виконання цивільно-правового зобов’язання, або працівник підприємства вилучає списане майно, з огляду на те, що на його утримання та ремонт він витрачав власні кошти). Заволодіння майном за відсутності дійсного або уявного права на це майно має розцінюватись як злочин проти власності (див. також Загальні положення до розділу VI Особливої частини КК).

До інших самовільних дій, які не пов’язані з реалізацією дійсного або уявного права, належать: самовільне будівництво будинків або споруд (крім випадків самовільного будів­ництва, поєднаного із самовільним зайняттям земельної ділянки, див. коментар до ст. 197-1); створення перешкод для реалізації особою права користуватись квартирою, належного їй за договором найму житлового приміщення; самовільне використання для зайняття під­приємницькою діяльністю приміщення іншої особи; самовільне виконання рішення суду про виселення боржника або звільнення приміщення від його майна; порушення порядку заготівлі другорядних лісових матеріалів та здійснення побічних лісових користувань; самовільне зайняття кімнати, що звільнилась у комунальній квартирі, особою, яка усві­домлює відсутність у неї переважного права на одержання цієї кімнати, тощо.

Оспорюваність правомірності дій особи означає, що інший громадянин або під­приємство, установа, організація вважають дії того, хто вчиняє самоправні дії, незакон­ними, відкрито не погоджуються з ними, оскаржують їх. При цьому не обов’язково, щоб оскарження відбувалось саме у передбаченому законом порядку (судовому, адмі­ністративному тощо). Відсутність оспорюваності дій виключає визнання їх криміналь­но караним самоправством. Із тексту ст. 356 випливає, що зазначена оспорюваність може мати місце до вчинення дій, у процесі їх вчинення або після їх вчинення.

Злочин визнається закінченим з моменту заподіяння самовільним вчиненням пев­них дій значної шкоди інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника. Самоправство, яке не заподіяло значної шкоди правоохороню- ваним інтересам, розглядається як адміністративний проступок (ст. 186 КАП).

Питання про те, чи є спричинена самоправством шкода значною, потрібно вирішу­вати окремо у кожному конкретному випадку (оціночна ознака). До нематеріальної значної шкоди при самоправстві потрібно відносити, зокрема, заподіяння шкоди здо­ров’ю особи, порушення політичних, трудових, житлових та інших конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Самоправство, поєднане з побоями і мордуванням, катуванням або заподіянням тілесних ушкоджень, потрібно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 356 і відповідною статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за злочин проти здоров’я особи (зокрема, статтями 121, 122, 125, 126, 127).

У разі, коли самоправні дії утворюють інші самостійні склади злочинів, вони охоп­люються відповідними статтями КК і додаткової кваліфікації за ст. 356 не потребують. Це стосується, зокрема, порушення недоторканності житла (ст. 162), самовільного за­йняття земельної ділянки (ст. 197-1), незаконної порубки лісу (ст. 246), примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань (ст. 355).

3. Суб’єкт злочину загальний. Самоправні дії службової особи, які явно виходять за межі наданих їй повноважень, слід кваліфікувати, зокрема, за ст. 162 або ст. 365.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом. Психічне ставлення винного до суспільно небезпечних наслідків у вигляді значної шкоди за загальним пра­вилом також характеризується умислом. Відповідальність за ст. 356 виключається, якщо особа сумлінно помиляється у питанні належності їй права, яке вона реалізує всупереч установленому законодавством порядку.

ЦК (ст. 19).

Стаття 357. Викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зло­вживання службовим становищем або їх пошкодження

1. Викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем, а так само їх умисне знищення, пошкодження чи приховування, а також здійснення таких самих дій відносно приватних до­кументів, що знаходяться на підприємствах, в установах чи організаціях не­залежно від форми власності, вчинене з корисливих мотивів або в інших особистих інтересах,-

караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, якщо вони спричинили порушення роботи підприємства, установи чи організації або вчинені щодо особливо важливих документів, штампів, печаток,-

караються штрафом до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.

3. Незаконне заволодіння будь-яким способом паспортом або іншим важ­ливим особистим документом -

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до трьох місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

1. У сучасному суспільстві реалізація прав та законних інтересів утруднюється, а інколи стає неможливою без належного документального посвідчення юридично зна­чимих фактів і відносин. У зв’язку з цим статті 357 і 35S варто розглядати як важливу законодавчу гарантію здійснення і захисту прав та законних інтересів громадян і юридич­них осіб.

2. Об’єктом злочину є встановлений законодавством порядок обігу і використання офіційних та деяких приватних документів, який забезпечує нормальну діяльність під­приємств, установ, організацій незалежно від форми власності, а також права і законні інтереси громадян, порядок документального посвідчення фактів, які мають юридичне значення.

3. Предметом злочину є: 1) офіційні документи, у т, ч. електронні, штампи, печат­ки; 2) приватні документи, що знаходяться на підприємствах, в установах чи органі­заціях незалежно від форми власності (частини 1 і 2 ст. 357); 3) паспорт або інший важливий особистий документ (ч. З ст. 357).

Документом визнається передбачена законом матеріальна форма одержання, збе­рігання, використання і поширення інформації, зафіксованої на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці, оптичному диску або на іншому носієві. Під документом як пред­метом цього злочину слід розуміти не лише ділові папери, які підтверджують факти, що мають юридичне значення, а й інші матеріальні об’єкти, наділені здатністю посвід­чувати такі факти (фотографії, фотоплівки, аудіо- та відеоплівки, відтиски тощо).

Електронним визнається документ, інформація в якому зафіксована у вигляді елект­ронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуа­льну форму. Це - відображення даних, які містить електронний документ, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною. Елект­ронний документ не може бути застосовано як оригінал: а) свідоцтва про право на спад­щину; б) документа, який відповідно до законодавства може бути створений лише в од­ному оригінальному примірнику (крім випадків існування централізованого сховища оригіналів електронних документів); в) в інших випадках, передбачених законом.

Штампи і печатки - це спеціальні форми (прилади, кліше), на яких містяться рельєфні або заглиблені дзеркальні відображення текстів, малюнків, інших позначок і які призначені для отримання відбитків на папері, сургучі, воску, металі, інших матеріалах. Відбитки печаток і штампів на документах посвідчують справжність останніх. Вимоги щодо скріплення печатками документів встановлені, зокрема, господарським, цивіль­ним, банківським, податковим і бухгалтерським законодавством. Печатки можуть використовуватися для посвідчення не лише документів, а й фактів, які мають юридич­не значення. Гербові печатки виготовляються круглої форми (див., наприклад, опис печатки національного закладу). Відбиток штампа як особливого різновиду печатки, як правило, містить додаткову інформацію у вигляді, наприклад, поштової або електрон­ної адреси, телефону, факсу підприємства, установи* організація чи відповідної фізич­ної особи.

Документи, штампи і печатки визнаються офіційними, якщо їх зміст стосується від­носин, врегульованих правом, і якщо вони видаються або використовуються у встанов­леному законодавством порядку для посвідчення конкретних подій і фактів, що мають юридичне значення. Офіційні документи можуть походити від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, громадян-підприємців, інших осіб (у т. ч. самозайнятих- лікарів, адвока­тів, приватних нотаріусів, аудиторів, бухгалтерів тощо), які у зв’язку зі своєю професій­ною чи службовою діяльністю мають право видавати або посвідчувати такі документи. Офіційні документи за формою повинні бути складені належним чином і мати необхідні реквізити - відбиток печатки, підпис, номер, дату тощо. Офіційними слід визнавати також документи приватних осіб за умови, що вони у встановленому законодавством порядку використовуються у правозастосовній діяльності як докази або посвідчені у встановленому порядку (зокрема, нотаріально). Чинне законодавство передбачає, що заповіти і доручення громадян, крім нотаріуса, можуть посвідчувати і деякі інші особи (головні лікарі лікувальних закладів, санаторіїв, будинків для престарілих та інвалідів, капітани суден, начальники експедицій, командири військових частин тощо). Таким чином, основними ознаками офіційного документа є підстави визнавати: походження від уповноваженого суб’єкта; формальну визначеність; виконання в системі докумен­тообігу посвідчувальної функції.

Предметом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 357, виступають будь-які офіційні до­кументи, а не лише ті, які надають права або звільняють від обов’язків (див. коментар до ст. 358).

Приватні документи визнаються предметом цього злочину за умови, що вони зна­ходяться на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності або у віданні уповноважених працівників цих підприємств, установ, організацій.

Паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу власника та під­тверджує громадянство України. Паспорт дійсний для укладання цивільно-правових угод, здійснення банківських операцій, оформлення доручень іншим особам для представ­ництва перед третьою особою лише на території України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Паспорт громадянина України видається кожному громадянинові України паспортною службою органів внутрішніх справ після досягнення 16-річного віку. Крім паспорта громадянина України, існують паспорт громадянина Ук­раїни для виїзду за кордон, дипломатичний паспорт, службовий паспорт.

До інших важливих особистих документів слід відносити посвідчення (див. ко­ментар до ст. 358), військовий квиток, трудову книжку, диплом про закінчення вищого закладу освіти, свідоцтво про народження, проїзний документ дитини, картка фізичної особи - платника податків, інші офіційні або приватні документи, які засвідчують важ­ливі факти і події в житті людини і втрата яких істотно ускладнює реалізацію її прав, свобод і законних інтересів. Предметом злочину, передбаченого ч. З ст. 357, є також паспорт громадянина (підданого) іншої держави, а також інші важливі особисті доку­менти іноземців. Питання про те, чи є той або інший документ для даної особи важли­вим, має вирішуватись судом у кожному конкретному випадку з урахуванням, зокрема, важливості фактів, які засвідчуються документом, можливості його відновлення, розмі­ру збитків від втрати документа.

Заволодіння документом, який містить державну таємницю, комерційну чи банків­ську таємницю або конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, за наявності підстав слід кваліфікувати, відповідно, за статтями 111 (114), 231, 330.

4. Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 357, виражається у таких альтернативних діях стосовно відповідних документів, штампів, печаток: 1) викраден­ня; 2) привласнення; 3) вимагання; 4) заволодіння шляхом шахрайства; 5) заволодіння шляхом зловживання особи своїм службовим становищем; 6) знищення; 7) пошко­дження; 8) приховування, а злочину, передбаченого ч. З ст. 357,- у незаконному заво- лодінні будь-яким способом паспортом або іншим важливим особистим документом.

Під викраденням слід розуміти вилучення документів, штампів або печаток із офі­ційного обігу підприємств, установ, організацій і заволодіння ними шляхом крадіжки, грабежу або розбою.

Застосування фізичного насильства під час викрадення документів, штампів, печаток, заволодіння важливим особистим документом потребує додаткової кваліфікації за відпо­відними іншими статтями Особливої частини КК (зокрема, статті 121, 122, 125, 126, 350).

Про поняття привласнення, заволодіння шляхом зловживання службовим ста­новищем, вимагання, шахрайства див., відповідно, коментар до статей 191, 189, 190.

Знищення - це дії, внаслідок яких документи, штампи і печатки перестають фізич­но існувати. Вони приводяться у стан, який повністю і назавжди виключає їх викорис­тання за цільовим призначенням. Наприклад, спалені документи втрачають властивість зберігати і передавати у просторі й часі інформацію, яка була зафіксована на них.

Пошкодження — це таке заподіяння шкоди документа, штампу або печатки, коли їх використання за цільовим призначенням без відновлювальних заходів істотно усклад­нюється або стає повністю неможливим (документ розривається на шматки, відбува­ється часткове витравлювання його тексту або заливання фарбою, окремі аркуші вилу­чаються з матеріалів судової справи тощо). Від пошкодження слід відрізняти підроб­лення документа, яке також може поєднуватись із частковим пошкодженням його змісту (див. коментар до ст. 358).

Приховування - це відмінне від викрадення, привласнення, заволодіння шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем утаювання документів, штампів, печаток, переміщення їх з місць належного зберігання, внаслідок чого підприємство, установа, організація або громадянин позбавляються можливості використовувати зазначені предмети за їх цільовим призначенням.

Умисне, знищення або пошкодження паспорта чи іншого важливого особистого до­кумента складу злочину, передбаченого ч. З ст. 357, не утворює. Спосіб заволодіння паспортом або іншим важливим особистим документом (крадіжка, шахрайство, розбій тощо) на кваліфікацію не впливає і може бути врахований при призначенні покарання як показник ступеню тяжкості вчиненого злочину.

Злочин визнається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з дій, зазначених у диспозиції ч. 1 ст. 357, або з моменту заволодіння паспортом чи іншим важливим осо­бистим документом (ч. З ст. 357). Подальше використання документів, штампів, печа­ток за наявності для цього підстав повинне одержати самостійну кримінально-правову оцінку (наприклад, за статтями 190, 192).

5. Суб’єкт злочину загальний. Проте суб’єктом заволодіння документами, штампами, печатками шляхом зловживання службовим становищем може бути лише службова особа.

6. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Якщо предме­том посягання виступають особливо важливі документи, штампи, печатки, умислом винного має охоплюватись усвідомлення специфічних ознак предмета злочину.

Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 1 ст. 357, є мотив - корисливий або інші особисті інтереси. Про поняття корисливого мотиву та інших особистих інтересів див. коментар до статей 115, 148.

На кваліфікацію незаконного заволодіння будь-яким способом паспортом або іншим важливим особистим документом мотиви вчинення діяння не впливають. При цьому

ч. З ст. 357 може бути інкримінована особі лише у разі, коли встановлено, що її умисел був спрямований саме на заволодіння відповідним документом. Якщо заволодіння паспортом або іншим важливим особистим документом фактично відбулося за відсут­ності умислу на це (наприклад, під час крадіжки валізи з іншим майном), дії винного утворюють склад відповідного злочину проти власності.

7. Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст, 357, є: 1) спричи­нення ним порушення роботи підприємства, установи чи організації; 2) вчинення його щодо особливо важливих документів, штампів, печаток (ч. 2 ст. 357).

Порушення роботи підприємства, установи чи організації означає, що заволо­діння, знищення, пошкодження чи приховування документів, штампів, печаток істотно ускладнило чи унеможливило на певний час виконання підприємством, установою чи організацією покладених на них функцій, завдань та обов’язків (наприклад, видачу су­дом дозволу на обшук, огляд, арешт тощо, посвідчення нотаріусом документів, видачу установою чи організацією довідок).

Питання про визнання документів, штампів, печаток особливо важливими слід вирішувати у кожному конкретному випадку з урахуванням матеріалів конкретної кримінальної справи. До таких предметів можуть бути віднесені, наприклад, особові справи працівників установи, печатки із зображенням Державного Герба України, докази у кримінальних та цивільних справах.

КПК (ст. 83).

Закон України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 p. (ст. 40).

Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 p. (cm. 1).

Правила роботи архівних підрозділів органів державної влади, місцевого самоврядування, під­приємств, установ, організацій. Затверджені наказом Держкомархіву N2 16 від 16 березня 2001 р.

Перелік типових документів, що створюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших установ, організаіщі і підприємств, із зазначенням термінів зберігання документів. Затверджені наказом Держкомархіву № 93 від 26 листопада 2001 р.

Стаття 358. Підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів

1. Підроблення посвідчення або іншого документа, який видається чи по- свідчуеться підприємством, установою, організацією, громадянином-підпри- ємцем, приватним нотаріусом, аудитором чи іншою особою, яка має право видавати чи посвідчувати такі документи, і який надає права або звільняє від обов’язків, з метою використання його як підроблювачем, так і іншою осо­бою, або збут такого документа, а також виготовлення підроблених печаток, штампів чи бланків підприємств, установ чи організацій незалежно від форми власності, а так само інших офіційних печаток, штампів чи бланків з тією са­мою метою або їх збут -

караються штрафом до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, якщо вони вчинені повтор­но або за попередньою змовою групою осіб,-

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням во­лі на той самий строк.

3. Використання завідомо підробленого документа -

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або- обмеженням волі на строк до двох років.

1. Об’єкт цього злочину за своїм змістом аналогічний об’єктові злочину, передба­ченого ст. 357. Відсутність в обігу підроблених документів, штампів і печаток виступає передумовою інформаційного забезпечення правомірної управлінської діяльності.

2. Предметом злочину є: 1) посвідчення або інший документ (у т. ч. електронний), який видається чи посвідчується підприємством, установою, організацією незалежно від форми власності, громадянином-підприємцем, приватним нотаріусом, аудитором чи іншою особою, яка має право видавати чи посвідчувати такі документи, і який надає права або звільняє від обов’язків; 2) печатки, штампи, бланки підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, інші офіційні печатки, штампи, бланки.

Про поняття документ, печатка, штамп, офіційні документи, штампи, печат­ки див. коментар до ст. 357, а також до ст. 366.

Посвідчення - це документ, який містить відомості про володільця і офіційно посвід­чує його особу та (або) правовий статус. Необхідними реквізитами посвідчення, як пра­вило, є фотографія, підпис керівника відповідної установи, підприємства чи організації, який скріплюється їхньою печаткою, а також особистий підпис володільця документа (посвідчення: особи моряка, інваліда, водія, учасника ліквідації аварії на ЧАЕС, пенсійне, судді або працівника правоохоронного органу, біженця, ветерана війни, батька або дити­ни з багатодітної сім’ї тощо).

Іншими документами можуть визнаватися, зокрема, атестат про повну загальну середню освіту, диплом про закінчення вищого навчального закладу, трудова книжка, рішення суду, виконавчий лист, листок тимчасової непрацездатності, свідоцтво про шлюб або розірвання шлюбу, ліцензія, свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності, свідоцтво про право на спадщину, свідоцтво про придбан­ня майна на аукціоні, атестат доцента або професора, сертифікат про проходження профілактичного наркологічного огляду, медична довідка щодо придатності до керу­вання транспортним засобом, талон про проходження державного технічного огляду, дозвіл на використання праці іноземця та особи без громадянства тощо.

Така характеристика предмета коментованого складу злочину, як надання прав або звільнення від обов’язків означає, що з точки зору кваліфікації за ст. 358 документами визнаються письмові акти, тобто предмети, на яких певна інформація зафіксована за допомогою письмових знаків. При цьому не має значення, якою мовою виконано доку­мент, з якого матеріалу він виготовлений, а також спосіб виконання письмових знаків (від руки, друкарська машинка, комп’ютер, типографський спосіб тощо). Предметом злочину є ті письмові документи, які посвідчують наявність юридично значимих фактів і мають своїм джерелом походження підприємство, установу, організацію незалежно від форми власності, громадянина-підприємця, аудитора або іншу особу, яка у зв’язку зі своєю професійною або службовою діяльністю має право видавати чи посвідчувати відповідні документи (наприклад, адвокат, лікар, який займається медичною практи­кою, ветлікар, який займається ветеринарною практикою).

Підроблення документів, які мають своїм джерелом походження фізичну особу, яка не уповноважена видавати чи посвідчувати документи, що надають права або звільня­ють від обов’язків, а також неіснуючу насправді юридичну особу, складу цього злочину не утворює. Залежно від спрямованості умислу винного підроблення вказаних докумен­тів (листів, розписок тощо) за наявності підстав може кваліфікуватися як готування до вчинення відповідного злочину, наприклад до шахрайства за обтяжуючих обставин.

Разом з тим предметом розглядуваного злочину повинні визнаватись документи, видані (посвідчені) уповноваженим органом чи особою іноземної держави, а так само копії документів, які надають права або звільняють від обов’язків, якщо за допомогою таких копій можна вчинити юридично значущі дії.

Бланк - це аркуш паперу з відбитком на ньому штампа або інший документ з част­ково надрукованим друкарським або іншим способом текстом, який для остаточного складання документа потребує подальшого заповнення відповідних реквізитів (на­приклад, існують бланки паспортів, трудових книжок, документів про освіту та вчені звання, нотаріальних документів, складських документів на зерно, свідоцтв про атеста­цію дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних і професійно-технічних навчальних закладів).

Підроблення документів, передбачене ст. 358, за об’єктом і предметом посягання слід відмежовувати від підроблення документів, визначених законом предметом інших зло­чинів. Йдеться, зокрема, про злочини, предметом яких виступають: виборчі документи і документи референдуму (ст. 158), державні цінні папери, білети державної лотереї (ст. 199), документи на переказ, платіжні картки чи інші засоби доступу до банківських рахунків (ст. 200), знаки поштової оплати і проїзні квитки (ст. 215), марки акцизного збору або контрольні марки для маркування примірників аудіовізуальних творів та фо­нограм, голографічні захисні елементи (ст. 216), недержавні цінні папери (ст. 224), до­кументи, які дають право на отримання наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів (ст. 318).

Предметом злочину не визнаються документи, які хоч і мають певне юридичне значення, але не надають конкретних прав або не звільняють від обов’язків (напри­клад, різноманітні заявки, запити, характеристики, супроводжувальні листи, вкладиші до посвідчень, первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій).

3. Об’єктивна сторона злочину виражається у таких формах:

1. підроблення посвідчення або іншого документа з метою використання його як самим підроблювачем, так і іншою особою;

2. збут підробленого документа;

3. виготовлення підроблених печатки, штампу або бланку;

4. збут таких штампів, печаток, бланків (ч. 1 ст. 358);

5. використання завідомо підробленого документа (ч. З ст. 358).

Під підробленням документа потрібно розуміти як повне виготовлення сфальси­фікованого документа, так і часткову фальсифікацію змісту справжнього документа. В останньому випадку (так звана переробка) перекручення істини відбувається шляхом внесення у документ неправдивих відомостей (виправлення, внесення фіктивних за­писів, знищення частини тексту, витравлення, підчистка, змивання, підробка підпису, переклеювання фотографії, проставлення на документі відбитка підробленої печатки тощо). Підроблення документа становлять, наприклад, дії особи, яка, скориставшись бланком підприємства або організації, на якому є підпис уповноваженої особи, запов­нює його відповідним текстом.

Якщо особа підроблює відбиток штампу або печатки, її дії слід вважати підроблен­ням документа, оскільки вказаний відбиток є необхідним реквізитом документа.

Під збутом підроблених документів, штампів, печаток, бланків слід розуміти будь-яке оплатне чи безоплатне відчуження цих предметів та запускання їх в обіг, здійс­нюване особою, яка усвідомлює їх характер (продаж, обмін, дарування, передача в ра­хунок погашення боргу тощо). Придбання підробленого документа з метою його вико­ристання є готуванням до використання завідомо підробленого документа. Згідно з ч. 2 ст. 14 така поведінка не є злочинною, однак за наявності до цього підстав вчинене може розцінюватись як підбурювання до злочину, передбаченого ч. 1 або ч. 2 ст. 358.

Виготовлення підроблених штампів, бланків або печаток означає повне виготов­лення сфальсифікованих форм і бланків, а також внесення змін у справжні штампи, пе­чатки або бланки, що спотворює їх належний зміст. Способом такого виготовлення може бути вирізання на гумі, лінолеумі, шкірі, дереві або гравіювання на м’яких металах.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 358, вважається закінченим з моменту вчинення од­нієї з чотирьох дій, які альтернативно становлять його об’єктивну сторону.

Використання завідомо підробленого документа, виокремлене в самостійний склад злочину (ч. З ст. 358), може бути вчинене одним із двох способів: 1) пред’явлення документа; 2) подання документа. Із тексту кримінального закону випливає, що вико­ристання може стосуватись не лише тих документів, які надають права або звільняють від обов’язків.

При пред’явленні документа суб’єкт, видаючи підробку за справжній документ, знайомить з його змістом інших осіб. При цьому підроблений документ залишається

у володінні винного (наприклад, пред’явлення підробленого посвідчення водія праців­никові міліції), і в разі невикриття підробки вона може бути використана винним знову.

Подання документа також передбачає, що певне коло осіб ознайомлюється із змістом підробленого документа. Але підробка не залишається у винного, а переда­ється уповноваженим особам для посвідчення тих чи інших фактів (наприклад, особа подає на підприємство підроблений документ про закінчення вищого закладу освіти для того, щоб зайняти певну посаду; особа, вступаючи до вищого навчального закладу, подає підроблений атестат про середню освіту).

За ч. З ст. 358 мають кваліфікуватися дії службової особи, яка використовує під­роблений нею документ (адже ст. 366 не передбачає відповідальності за використання особою підроблених документів), а також дії особи, яка використовує завідомо підроб­лені документи, підроблення яких тягне відповідальність за спеціальними щодо ч. 1 ст. 358 нормами КК.

Кримінально каране використання завідомо підробленого документа відсутнє, якщо ознайомлення з його змістом відбувається всупереч волі володільця такого до­кумента (наприклад, при затриманні особи працівники міліції вилучають у неї підроб­лений паспорт і вивчають його).

Використання завідомо підробленого документа є закінченим злочином з моменту, коли документ пред’явлено або подано винним незалежно від того, чи вдалося йому досягти поставленої мети. Незаконне придбання права або звільнення від обов’язку внаслідок використання підробленого документа знаходиться поза межами коментова­ного складу злочину. Наступне безперервне або періодичне користування тими чи ін­шими правами на підставі раніше поданого або пред’явленого документа не перетво­рює злочин, передбачений ч. З ст. 358, у триваючий або продовжуваний. Обманне за­подіяння внаслідок використання підробленого документа значної майнової шкоди за відсутності ознак шахрайства потребує додаткової кваліфікації за ст. 192.

Використання штампів і печаток, які не можна ні пред’явити, ні подати, означає проставлення за їх допомогою відбитків на документах, тобто підроблення останніх, і охоплюється ч. 1 ст. 358.

Неправомірне використання справжнього документа, який належить іншій особі (наприклад, чужого паспорта або посвідчення), хоч і містить елементи обману, але за

ч. З ст. 358 кримінальної відповідальності не тягне. Справжній документ, на якому від­сутні сліди будь-якої підробки, є антиподом підробленого документа, про використання якого йдеться у ч. З ст. 358. Відсутній даний склад злочину і у разі, коли особа: а) де­монструє предмет, який лише із зовнішнього боку нагадує документ, але насправді таким не є (наприклад, пред’явлення обкладинки посвідчення замість посвідчення);

б) обманним шляхом, використовуючи справжній документ, видає його за інший (на­приклад, під виглядом посвідчення працівника міліції демонструє читацький квиток);

в) неправильно тлумачить зміст справжнього документа, що характеризується невизна­ченістю або неповнотою.

Дії особи, яка спочатку підробила документ, а згодом його використала, слід квалі­фікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 і ч. З ст. 358, оскільки за таких обставин має місце реальна сукупність злочинів, утворена діяннями, передбаченими різними частинами однієї статті Особливої частини КК. Використання підробленого документа є самостійним складом злочину, який не охоплюється поняттями підроблен­ня та збуту і передбачений окремою кримінально-правовою нормою із самостійною санкцією. Якщо строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за рані­ше вчинене підроблення документа сплив, винний повинен відповідати лише за його використання (ч. З ст. 358).

4. Суб’єкт злочину загальний. Підроблення офіційних документів, вчинене служ­бовою особою з використанням свого службового становища, визнається службовим підробленням (ст. 366). Дії службової особи, яка отримала завідомо підроблений доку­мент, діючи за попередньою домовленістю з тим, хто його подав до підприємства, установи чи організації, слід розцінювати як пособництво у використанні підробленого документа, а за наявності до цього підстав - і як відповідний злочин у сфері службової діяльності (наприклад, передбачений статтями 364, 368).

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Обов’язко­вою суб’єктивною ознакою підроблення документа, виготовлення підробленого штам­па, печатки або бланку є мета використання зазначених предметів як підроблювачем, так і іншою особою. Мета використання підробленого документа означає прагнення винного отримати певні права або звільнитись від обов’язків і має конкретний харак­тер (приховати шлюб або судимість, збільшити стаж роботи за спеціальністю, влаш­туватись на певну посаду, вступити до вузу тощо). Склад цього злочину не утворю­ють випадки підроблення документів, виготовлення підроблених штампів і печаток, наприклад, для демонстрації своїх художніх здібностей, жарту, поповнення колекції. Порушення правил виготовлення печаток та штампів може тягнути адміністративну відповідальність (ст. 189-2 КАП).

Підроблення документів, штампів, печаток або бланків з метою використати їх на­далі для незаконного і безоплатного заволодіння чужим майном шляхом обману слід кваліфікувати за сукупністю злочинів - за ч. 1 ст. 358 і за ч. 1 ст. 14, частинами 2, 3 або

4. ст. 190 як готування до шахрайства за обтяжуючих обставин.

Кваліфікація за ст. 358 не виключається, якщо особа шляхом підроблення докумен­та прагне реалізувати своє дійсне право, що ґрунтується на чинному законодавстві, оскільки і в такій ситуації відбувається посягання на встановлений порядок документаль­ного посвідчення фактів, які мають юридичне значення.

6. Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 358, є вчинення йо­го: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб.

Поняттям повторності охоплюється юридична (пов’язана із засудженням) і фак­тична (не пов’язана із засудженням) повторність як тотожних, так і однорідних діянь, зазначених у ч. 1 ст. 358. Наприклад, особа, яка спочатку виготовила підроблену печат­ку, згодом підроблює документ. Як різновид множинності злочинів повторність перед­бачає наявність певного проміжку часу між діяннями, які її утворюють, у зв’язку з чим не повинні кваліфікуватись за ч. 2 ст. 358 дії особи, яка одночасно підроблює декілька документів або одночасно збуває декілька фальшивок. Відсутня повторність і у разі, коли винний в різний час вносить в один і той же документ кілька фіктивних записів. Не утворюють повторності підроблення документа та його наступний збут особою, винною у його підробленні. Про поняття вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб див. ст. 28 і коментар до неї.

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992p. (ст. 27).

Закон України «Про обов ’язковий примірник документів» від 9 квітня 1999 р.

Закон України «Про страховий фонд документації України» від 22 березня 2001 р.

Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» від 22 травня 2003 р.

Закон України «Про електронний цифровий підпис» від 22 травня 2003 р.

Постанова КМ «Про встановлення порядку виготовлення бланків цінних паперів і документів суворого обліку» № 283 від 19 квітня 1993 р.

Правила виготовлення бланків цінних паперів і документів суворого обліку. Затверджені на­казом МФ, СБ та МВС N9 98/118/740 від 15, 24 і 25 листопада 1993 р.

Інструкція про порядок видачі міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям, громадським об ’єднанням та громадянам до­зволів на право відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів. Умови і правила провадження діяльності з відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів. Затверджені наказом МВС Ns 17 від 11 січня 1999 р.

Наказ МОЗ «Про впорядкування використання бланків суворого обліку» N9 573 від 7 жовтня 2008 р.

Стаття 359. Незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації

1. Незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації -

карається штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян або обмеженням волі на строк до чотирьох років, або позбав­ленням волі на той самий строк.

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, за попередньою змовою групою осіб або організованою групою, або заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам чи інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є встановлений порядок використан­ня спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, який забезпечує авторитет органів державної влади. Додатковим факультативним об’єктом злочину можуть бути виборчі, трудові та інші права і свободи людини та громадянина, влас­ність, економічні інтереси суб’єктів господарювання тощо.

2. З об’єктивної сторони злочин полягає у суспільно небезпечних діях - незакон­ному використанні вказаних технічних засобів.

Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації - це технічні засоби, устаткування, апаратура, прилади, пристрої, препарати та інші вироби, спеціально ство­рені, розроблені, модернізовані, запрограмовані або пристосовані для виконання завдань з негласного отримання інформації під час здійснення оперативно-розшукової діяльності

До таких засобів належать спеціальні технічні засоби для негласного: а) отримання та реєстрації аудіоінформації (спрямований мікрофон, радіозакладний пристрій тощо);

б) візуального спостереження та документування (малогабаритна фотокамера, мініатюр­на зорова труба, прилад нічного бачення з можливістю реєстрації зображення тощо);

в) прослуховування телефонних переговорів (відповідні системи проводового зв’язку і радіоапаратура); г) перехоплення та реєстрації інформації з технічних каналів зв’язку (спеціалізовані пристрої зняття інформації з оптичних, кабельних і проводових ліній зв’язку, спеціалізоване програмне забезпечення тощо); д) контролю поштових повідом­лень і відправлень (переносний рентгенотелевізійний пристрій, портативний рентгено- пристрій); е) обстеження предметів і документів (портативний рентгенопристрій, уні­версальний засіб відмикання замків тощо); є) проникнення у приміщення, транспортні засоби, інші об’єкти та їх обстеження (радіостанція для прихованого носіння, нелінійні локатори та радіолокатори, універсальний засіб відмикання замків тощо); ж) контролю за переміщенням транспортних засобів та інших об’єктів (радіопеленгаторні засоби, апаратура для негласного запису та хімічні препарати для відтворення маршруту руху машини, що контролюється, мініатюрні датчики тощо); з) отримання (зміни, знищення) інформації з технічних засобів її зберігання, обробки та передачі (контейнери для тер­мінового знищення інформації на аудіо-, відеокасетах, магнітних носіях). Спеціальні технічні засоби можуть бути як закамуфльовані під побутові предмети, так і незакаму- фльовані. Спірні питання щодо належності предмета до спеціальних техічних засобів вирішуються експертним шляхом.

Вироблені кустарним способом технічні засоби негласного отримання інформації, а також такі звичайні технічні засоби, як відеокамери, фотоапарати, диктофони, телефони тощо, не є спеціальними, і будь-яке їх використання з метою негласного отримання ін­формації не може бути кваліфіковане за ст. 359. За певних обставин такі дії можуть кваліфікуватися за статтями 111, 114, 182, 231, 330.

Під використанням спеціальних технічних засобів розуміється застосування їх, залежно від конкретного виду, за прямим призначенням - незалежно від того, робиться це для установлення фактів подружньої зради, виготовлення «піратської» продукції, крадіжок на виробництві або для контролю за підлітками, пошуку певних осіб чи пере­вірки кандидатів на певну посаду. Використання спеціальних технічних засобів в Украї­ні дозволяється тільки відповідним оперативним підрозділам на підставах і за умов, визначених законом. У будь-якому іншому випадку їх використання є незаконним.

Злочин вважається закінченим з моменту початку фактичного незаконного викори­стання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, незалежно від того, чи була за допомогою їх отримана така інформація.

Незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання ін­формації, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам чи інте­ресам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб (ч. 2 ст. 359), вважається закінченим з моменту заподіяння вказаної істотної шкоди.

Незаконна діяльність, пов’язана з розробленням, виготовленням і реалізацією спе­ціальних технічних засобів, за відповідних підстав кваліфікується за ч. 1 ст. 202.

3. Суб’єкт злочину загальний. Вчинення його службовою особою кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених статтями 359 і 364 (423) або 365 (424).

4. З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом.

Психічне ставлення винного до істотної шкоди охоронюваним законом правам чи інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб може бути умисним або необережним.

5. Кваліфікованими видами злочину є незаконне використання спеціальних тех­нічних засобів негласного отримання інформації, вчинене: 1) повторно; 2) за поперед­ньою змовою групою осіб; 3) організованою групою; 4) таке, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам чи інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб.

Про поняття повторність злочинів, вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, вчинення злочину організованою групою див., відповідно, статті 32 і 28 та коментар до них.

Істотною шкодою охоронюваним законом правам чи інтересам окремих грома­дян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб у ст. 359 слід вважати шкоду, яка полягає, наприклад, у такому, що поєднане із вчинен­ням діянь, які самі по собі визнаються злочинними, порушенні конституційних прав людини на недоторканність житла чи іншого володіння, таємницю листування, теле­фонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, на заборону втручання в особи­сте і сімейне життя, на свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, на влас­ність або інших прав людини і громадянина, у заподіянні значної матеріальної шкоди юридичній особі, підриві авторитету органів державної влади, суттєвому ускладненні відносин з іншими країнами і розірванні важливих політичних чи економічних угод з ними тощо.

6. Незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, поєднане з порушенням таємниці листування, телефонних розмов, телеграф­ної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер, кваліфікується за ч. 2 ст. 163, а за наявності кваліфікуючих обставин, передбачених ч. 2 ст. 359,- за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 163 і ч. 2 ст. 359.

Незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання ін­формації, поєднане з незаконним збиранням відповідної інформації, за наявності під­став кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ст. 359 і статтями 111, 114, 159, 182,231,330,361.

Конституція України (розділ II).

ЦК (статті 302, 306—307, 311).

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992р. (статті 5, 6, 8, 9). Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з розроблення, виготовлення спеціальних

технічних засобів для зняття інформації з каналів звязку, інших засобів негласного отримання інформації, торгівлі спеціальними технічними засобами для зняття інформації з каналів зв'язку, іншими засобами негласного отримання інформації. Затверджені наказом Держпідприємництва, СБ №17/17 від 29 січня 2001 р.

Порядок контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльнос­ті з розроблення, виготовлення спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв 'язку, інших засобів негласного отримання інформації, торгівлі спеціальними технічними за­собами для зняття інформації з каналів зв ’язку, іншими засобами негласного отримання інфор­мації. Затверджений наказом Держпідприємництва, СБ N9 101/309 від 16 вересня 2002 р.

Наказ СБ і ДПА N9 1 76/278 від 9 вересня 2001 р. «Про взаємодію Служби безпеки України та органів державної податкової служби України з профілактики, виявлення, припинення, роз­криття та розслідування злочинів, інших правопорушень у сфері розроблення, виготовлення спе­ціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв ’язку, інших засобів негласного отримання інформації та торгівлі ними».

Стаття 360. Умисне пошкодження ліній зв’язку

Умисне пошкодження кабельної, радіорелейної, повітряної лінії зв’язку, проводового мовлення або споруд чи обладнання, які входять до їх складу, якщо воно спричинило тимчасове припинення зв’язку,-

карається штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян або виправними роботами на строк до одного року, або об­меженням волі на строк до двох років.

1. Об’єкт злочину - встановлений порядок забезпечення інформаційного обміну за допомогою засобів електричного зв’язку.

2. Предметом злочину є: 1) лінії зв’язку (кабельні, радіорелейні, повітряні, прово­дового мовлення); 2) споруди та обладнання, які входять до складу ліній зв’язку.

Споруди зв’язку - це будівлі, вежі, антени, що використовуються для організації електричного зв’язку (підземні і наземні регенераційні (підсилювальні) пункти, стан­ційні та лінійні споруди тощо). Під обладнанням ліній зв’язку слід розуміти технічні засоби, які використовуються для організації зв’язку, забезпечують його надійне функ­ціонування. Це, наприклад, кабельні ящики та шафи, розподільчі коробки і шафи, ко­лодязі телефонної каналізації. Комплекс технічних засобів телекомунікацій та споруд, призначених для маршрутизації, комутації, передавання та/або приймання повідомлень будь-якого роду через електромагнітні системи, становить телекомунікаційну мережу.

Предметом злочину визнається також морський телеграфний кабель.

Електричний зв’язок (телекомунікації) - це передача, випромінювання та/або при­ймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або будь-яких повідомлень по радіо, проводових, оптичних або інших електромагнітних системах. Видом електро­зв’язку є телеграфія, при якій інформація, що передається, призначена для запису під час прийому у вигляді графічного документа. Передана інформація може бути в деяких випад­ках представлена в іншому вигляді або записана для наступного використання. Видом електрозв’язку є також радіозв’язок - зв’язок, який здійснюється з використанням радіохвиль.

Умисне руйнування або пошкодження засобів зв’язку на транспорті за наявності підстав кваліфікується за ст. 277.

3. Об’єктивна сторона злочину характеризується сукупністю трьох ознак: 1) діяння - пошкодження ліній зв’язку, відповідних споруд чи обладнання; 2) наслідки у виді тимча­сового припинення зв’язку; 3) причиновий зв’язок між діянням та наслідками.

Пошкодження ліній зв’язку, споруд чи обладнання, які входять до їх складу,- це при­ведення зазначених носіїв інформації на певний час у непридатний за їх цільовим призна­ченням стан. Способи пошкодження інфраструктури зв’язку на його кваліфікацію за ст. 360 не впливають. Це може бути, наприклад, обривання проводів, накидання на них сторонніх

предметів, руйнування стояків повітряних ліній зв’язку та проводового мовлення, облаш­тування в охоронних зонах кабельних ліній зв’язку стоків кислот, розчинів солей та лугів.

На трасах кабельних (підземних, підводних) і повітряних ліній зв’язку та проводового мовлення і навколо випромінюючих споруд електрозв’язку встановлюються охоронні зони. У межах цих зон без письмової згоди підприємств, у віданні яких перебувають лінії зв’язку, а також без присутності їх представника забороняється, зокрема: виконувати різ­ного виду будівельні, монтажні, вибухові і земляні роботи; проводити сільськогосподар­ські земляні роботи на глибині більш як 0,3 метра; проводити геологознімальні, геодезич­ні та інші роботи, пов’язані з бурінням свердловин, розробкою шурфів і взяттям проб ґрунту; саджати дерева, розташовувати польові стани, утримувати худобу, складати ма­теріали, корми, добрива, розпалювати вогнища, влаштовувати стрільбища; облаштовува- ти проїзди та стоянки автотранспорту, тракторів та інших механізмів; провозити велико­габаритні вантажі під проводами ліній зв’язку та проводового мовлення; розміщувати причали для стоянки суден, барж та плавучих кранів, проводити навантажувально-роз- вантажувальні, днопоглиблювальні і землечерпальні роботи, опускати якорі, проходити з випущеними якорями, ланцюгами, лотами, волоками і тралами, виділяти рибопромислові ділянки, добувати рибу або інших водних тварин та рослин придонними знаряддями вилову, влаштовувати водопої, колоти та заготовляти лід.

Умисне вчинення вказаних заборонених дій, внаслідок чого було пошкоджено лі­нію зв’язку, відповідну споруду чи обладнання, що спричинило тимчасове припинення зв’язку, слід кваліфікувати за ст. 360.

Злочин вважається закінченим з моменту спричинення тимчасового припинення зв’язку. Порушення правил охорони ліній і споруд зв’язку, яке не викликало такого наслідку, тягне адміністративну відповідальність (ст. 147 КАП). За спрямованістю умис­лу дії особи, яка шляхом пошкодження вказаних у ст. 360 предметів прагнула тимчасо­во припинити зв’язок, можуть кваліфікуватись як замах на розглядуваний злочин.

Тимчасове припинення зв’язку означає неможливість протягом певного періоду ви­користовувати лінії і засоби зв’язку за їх цільовим призначенням, тобто для передачі, ви­промінювання або прийому знаків, сигналів, інших повідомлень. Тривалість припинення зв’язку, не впливаючи на кваліфікацію, може бути врахована при призначенні покарання.

4. Суб’єкт злочину загальний.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом.

Якщо лінії зв’язку, обладнання та устаткування належать до об’єктів, які мають важ­ливе народногосподарське чи оборонне значення, їх пошкодження, вчинене з метою ослаблення держави, має кваліфікуватися за ст. 113.

Необережне пошкодження ліній зв’язку, їх обладнання чи устаткування, вчинене внаслідок порушення правил охорони ліній і споруд зв’язку, утворює склад злочину, передбаченого ст. 196, за умови спричинення тяжких тілесних ушкоджень або загибелі людей. В інших випадках пошкодження ліній, обладнання та споруд зв’язку, вчинене з необережності, розглядається як адміністративний проступок (ст. 147 КАП).

Паризька конвенція «Про охорону підводних телеграфних кабелів»1884 р.

Закон України «Про ратифікацію Статуту і Конвенції Міжнародного союзу електро­зв'язку» від 15 липня 1994 р.

Закон України «Про телекомунікації» від 18 листопада 2003 р.

Закон України «Про радіочастотний ресурс України» в редакції від 24 червня 2004 р.

Правила охорони ліній зв 'язку. Затверджені постановою КМ№ 135 від 29 січня 1996р.

Правила надання та отримання телекомунікаційних послуг. Затверджені постановою КМ Ns 720 від 9 серпня 2005 р.

Інструкція про порядок обліку заяв і усунення пошкоджень на місцевих телефонних мере­жах. Затверджена наказом ДКЗ Ns 155 від 10 жовтня 1997 р.

Інструкція про порядок здійснення ДерЬкінспекцією електрозв'язку України цільових інспек­ційних перевірок щодо дотримання законодавства в галузі зв'язку. Затверджена наказом ДКЗ І Ns 119 від 18 липня 2003 р.

ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ ЕЛЕКТРОННО-ОБЧИСЛЮВАЛЬНИХ МАШИН (КОМП’ЮТЕРІВ), СИСТЕМ ТА КОМП’ЮТЕРНИХ МЕРЕЖ І МЕРЕЖ ЕЛЕКТРОЗВ’ЯЗКУ

Стаття 361. Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчис- лювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку

1. Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних ма­шин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку, що призвело до витоку, втрати, підробки, блокування інфор­мації, спотворення процесу обробки інформації або до порушення встанов­леного порядку її маршрутизації,-

карається штрафом від шестисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк від двох до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до двох років або без такого та з конфіскацією програмних та технічних засобів, за допомогою яких було вчинено несанкціоноване втручання, які є власністю винної особи.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або якщо вони заподіяли значну шкоду,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до шести років з позбавлен­ням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією програмних та технічних засобів, за допомогою яких було вчинено несанкціоноване втручання, які є власністю винної особи.

Примітка. Значною шкодою у статтях 361-363-1, якщо вона полягає у запо­діянні матеріальних збитків, вважається така шкода, яка в сто і більше разів пере­вищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

(Стаття 361 зі змінами, внесеними згідно з Законом № 2289-1V від

2004. р.)

1. Розвиток методів обробки інформації за допомогою комп’ютерів спричинив за­стосування цих машин в усіх галузях національної економіки та інших сферах суспіль­ного життя. Значна кількість таких машин об’єднана комп’ютерними мережами, деякі з них набули інтернаціонального характеру. Комп’ютерна та інша інформація швидко передається на значні відстані за допомогою засобів електричного зв’язку. За цих умов виникли і набули суспільної небезпеки різні діяння, що заподіюють шкоду нормальній роботі електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, яка поряд зі встановленим порядком їх використання становить об’єкт цього злочину. Додатковим факультативним його об’єктом може бути право власності на комп’ютерну інформацію.

2. Предметом злочину є: 1) електронно-обчислювальні машини (комп’ютери) (далі у цьому розділі - ЕОМ); 2) автоматизовані системи (далі у цьому розділі - АС);

3. комп’ютерні мережі; 4) мережі електрозв’язку.

Під електронно-обчислювальною машиною (комп ’ютером) розуміється комплекс електронних та інших технічних пристроїв, за допомогою якого здійснюється автома­тична обробка даних. Основними складовими елементами ЕОМ, як правило, є систем­ний блок, монітор та клавіатура. Найбільш типовими різновидами ЕОМ є сервери (по­тужні комп’ютери, призначені для обробки великої кількості інформації, одночасного функціонування великої кількості програм, забезпечення роботи АС, мереж тощо) та персональні комп’ютери.

Під автоматизованою системою розуміється організаційно-технічна система, в якій реалізується технологія обробки інформації з використанням технічних і програм­них засобів. Зокрема, АС слід вважати сукупність ЕОМ, засобів зв’язку та програм, за допомогою яких ведеться документообіг, формуються, оновлюються та використову­ються різного роду бази даних, накопичується та обробляється інформація, яка є ре­зультатом наукових спостережень чи експериментів, збирається, систематизується та оновлюється в електронному вигляді статистична інформація. Оскільки обробка певних даних, як правило, можлива і в результаті роботи одного комп’ютера, то АС - це і окре­мо взятий комп’ютер разом з його програмним забезпеченням.

Комп’ютерна мережа - це сукупність програмних і технічних засобів, за допомо­гою яких забезпечується можливість доступу з однієї ЕОМ до програмних чи технічних засобів іншої (інших) ЕОМ та до інформації, що зберігається у системі іншої (інших) ЕОМ, а мережа електрозв’язку - сукупність засобів та споруд електричного зв’язку, поєднаних в єдиному технологічному процесі для забезпечення інформаційного обміну. Про поняття електричного зв’язку див. коментар до ст. 360.

3. Об’єктивна сторона злочину проявляється у формі несанкціонованого втручан­ня у роботу ЕОМ, їх систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку, наслідком якого є: 1) витік; 2) втрата; 3) підробка; 4) блокування інформації; 5) спотворення про­цесу обробки інформації або 6) порушення встановленого порядку її маршрутизації.

Несанкціоноване втручання в роботу ЕОМ, їх систем чи комп’ютерних мереж - це проникнення до цих машин, їх систем чи мереж і вчинення дій, які змінюють режим роботи машини, її системи чи комп’ютерної мережі, або ж повністю чи частково при­пиняють їх роботу, без дозволу (згоди) відповідного власника або уповноважених ним осіб, а так само вплив на роботу АЕОМ за допомогою різних технічних пристроїв, здат­них зашкодити роботі машини.

Під несанкціонованим втручанням в роботу мереж електрозв’язку слід розуміти будь-які (окрім втручання в роботу ЕОМ, їх систем чи комп’ютерних мереж, що забез­печують роботу мереж електрозв’язку) вчинені без згоди власника відповідної мережі чи службових осіб, на яких покладено забезпечення її нормальної роботи, дії, внаслідок яких припиняється (зупиняється) робота мережі електрозв’язку або відбуваються зміни режиму цієї роботи.

Оскільки заборонене ст. 361 діяння полягає у втручанні в роботу комп’ютерів і комплексів, робота яких пов’язана з роботою комп’ютерів, то слід вважати, що інфор­мацією, про яку йдеться у статті, головним чином є комп’ютерна інформація. Комп’ю­терна інформація - це текстова, графічна чи будь-яка інша інформація (дані), яка існує в електронному вигляді, зберігається на відповідних носіях і може створюватись, змінюватись чи використовуватись за допомогою ЕОМ. У той же час дія статті поши­рюється і на передачу каналами зв’язку іншої інформації (наприклад, передачу інфор­мації за допомогою факсу, телетайпу, телексу).

Частиною 1 ст. 361 охоплюються як випадки проникнення (впливу) у працюючу ЕОМ, систему чи мережу (наприклад, проникнення до системи одного працюючого персонального комп’ютера з такого ж іншого), так і несанкціоноване увімкнення не­працюючої машини і проникнення до неї (вплив на її роботу).

Витік інформації - це ситуація, коли внаслідок певних дій інформація в системі стає відомою чи доступною фізичним та/або юридичним особам, що не мають права доступу до неї, а втрата інформації - ситуація, коли інформація, яка раніше існувала в АС, перестає існувати для фізичних або юридичних осіб, які мають право власності на неї, в повному чи обмеженому обсязі.

Підробка інформації означає несанкціоновану власником чи уповноваженою ним особою зміну інформації, яка зберігається в АС, а блокування інформації - дії, внаслі­док яких унеможливлюється доступ до інформації в системі.

Спотворення процесу обробки інформації - зміна методики чи процесу обробки інформації комп’ютером чи АС, внаслідок якої обробка інформації не дає результатів взагалі, дає неправильні результати або ж дає лише частину тих результатів, які можна було отримати до цієї зміни.

Порушенням встановленого порядку маршрутизації інформації слід вважати змі­ну режиму роботи мережі електрозв’язку, внаслідок якої певна інформація, що переда­ється у цій мережі, потрапляє чи може потрапити у розпорядження особи, яка за умов нормальної роботи мережі не повинна була отримати цю інформацію.

Злочин вважається закінченим з моменту настання хоча б одного із зазначених у ч. 1 ст. 361 наслідків.

4. Суб’єкт злочину загальний.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною виною. Злочинні дії можуть бути вчинені лише з прямим умислом, тоді як ставлення винного до наслідків злочину може характеризуватись як прямим, так і непрямим умислом.

6. Кваліфікуючими ознаками (ч. 2 ст. 361) злочину є вчинення його: 1) повтор­но; 2) за попередньою змовою групою осіб, а так само 3) заподіяння ним значної шкоди.

Про поняття повторності див. ст. 32 та коментар до неї, про поняття вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою - ст. 28 та коментар до неї.

Поняття значної шкоди для випадків, коли вона полягає у заподіянні матеріальних збитків, визначене у примітці до ст. 361. Про порядок розрахунку розміру шкоди див. коментар до ст. 199. Однак із змісту примітки випливає, що значна шкода може мати і нематеріальний характер. Нематеріальна шкода у разі вчинення діянь, передбачених статтями 361-363-1, може виразитися у тимчасовому зупиненні (припиненні) роботи або іншому порушенні нормального режиму роботи певного підприємства, організації, установи, їх окремих структурних підрозділів, підриві ділової репутації громадянина чи юридичної особи, заподіянні громадянину моральної шкоди внаслідок втрати, незакон­ного поширення чи витоку інформації, яка є результатом його наукової чи творчої діяль­ності тощо. Значна шкода нематеріального характеру є оціночним поняттям. Отже, пи­тання про те, чи слід визнати таку шкоду значною, вирішується органами досудового слідства, прокурором або судом з урахуванням конкретних обставин справи.

Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» в редакції від 31 травня 2005 р.

Закон України «Про Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації» від 23 лютого 2006р.

Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» від 22 травня

2003. р.

Стаття 361-1. Створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут

1. Створення з метою використання, розповсюдження або збуту, а також розповсюдження або збут шкідливих програмних чи технічних засобів, при­значених для несанкціонованого втручання в роботу електронно-обчислю- вальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку,-

караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або по­збавленням волі на той самий строк, з конфіскацією програмних чи технічних засобів, призначених для несанкціонованого втручання в роботу електронно- обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютер­них мереж чи мереж електрозв’язку, які є власністю винної особи.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або якщо вони заподіяли значну шкоду,-

караються позбавленням волі на строк до п’яти років з конфіскацією про­грамних чи технічних засобів, призначених для несанкціонованого втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизова­них систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку, які є власністю винної особи.

(Статтею 361-1 Кодекс доповнено згідно з Законом № 2289-tV від 23.12.2004р.)

1. Заборонені цією статтею дії визнані небезпечними, оскільки вони несуть загро­зу для роботи ЕОМ, АС, комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, а іноді і безпосе­редньо завдають їм шкоди. Ці дії також створюють програмно-технічний інструментарій для вчинення діянь, передбачених ст. 361. Тому основним об’єктом даного злочину слід вважати нормальну роботу ЕОМ, АС, комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, а додатковим факультативним об’єктом - право власності на комп’ютерну інформацію,

2. Предметом злочину є шкідливі програмні та технічні засоби, призначені для несанкціонованого втручання в роботу ЕОМ, АС, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку.

Шкідливі програмні та технічні засоби, операції з якими заборонені даною стат­тею КК, можуть мати вигляд шкідливих комп’ютерних програм або ж технічних при­строїв, які працюють з використанням таких програм. Найпоширенішими різновидами шкідливих програмних засобів, які підпадають під дію цієї статті, є:

1. комп’ютерні віруси - комп’ютерні програми, здатні після проникнення до операцій­ної системи ЕОМ чи до АС порушити нормальну роботу комп’ютера, АС чи комп’ютерної мережі, а також знищити, пошкодити чи змінити комп’ютерну інформацію;

2. програми, призначені для нейтралізації паролів та інших засобів захисту комп’ютерних програм чи комп’ютерної інформації від несанкціонованого доступу;

3. програми-шпигуни, які після їх проникнення до певної АС, комп’ютерної мере­жі, операційної системи ЕОМ чи окремої комп’ютерної програми забезпечують несанк­ціонований доступ сторонньої особи до інформації, яка зберігається у ЕОМ, АС, мере­жі чи програмі або ж непомітно для власника чи законного користувача здійснюють несанкціоновану передачу такої інформації сторонній особі.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у: 1) створенні шкідливих програмних чи технічних засобів з метою їх подальшого використання, розповсюдження або збуту;

2. їх розповсюдженні; 3) їх збуті.

Створенням слід вважати як розробку (виготовлення) абсолютно нового шкідливо­го програмного чи технічного засобу, так і модифікацію уже існуючого засобу, наслід­ком якої є зміна його властивостей.

Використання шкідливих програмних чи технічних засобів - це дії, спрямовані на застосування цих засобів відповідно до їх властивостей і призначення.

Розповсюдженням шкідливих програмних чи техдічних засобів є відкриття досту­пу до них невизначеному колу осіб, а також дії, внаслідок яких ці засоби (зокрема, комп’ютерні віруси) починають автоматично відтворюватися і поширюватися в ЕОМ, АС чи комп’ютерних мережах.

Збутом шкідливих програмних чи технічних засобів є здійснена будь-яким спосо­бом оплатна чи безоплатна передача їх у розпорядження іншої особи. Збутом слід вва­жати і передачу копій шкідливих програмних засобів.

Злочин, вчинений у формі створення шкідливих програмних чи технічних засобів, є закінченим з моменту завершення процесу створення хоча б одного такого засо­бу. У разі вчинення злочину у формі розповсюдження його слід вважати закінченим з моменту надання доступу до такого засобу іншим особам, або ж дій, після яких почи­нається його автоматичне відтворення і поширення. У разі збуту таких засобів злочин є закінченим з моменту передачі іншій особі хоча б однієї програми чи технічного при­строю, які є шкідливими програмними чи технічними засобами.

У випадку використання особою раніше створеного нею шкідливого програмного чи технічного засобу для несанкціонованого втручання в роботу ЕОМ, АС, комп’ютер­них мереж чи мереж електрозв’язку такі дії, за умови настання відповідних наслідків, мають кваліфікуватись як сукупність злочинів, передбачених статтями 361 та 361-1 КК.

4. Суб’єктивна сторона такого злочину характеризується виною у формі прямого умислу. Особа має усвідомлювати шкідливі властивості створеного, поширеного чи збутого нею програмного чи технічного засобу. Для вчинення злочину у формі ство­рення шкідливого програмного чи технічного засобу обов’язковою ознакою суб’єктив­ної сторони є мета подальшого використання, розповсюдження або збуту такого засобу.

5. Суб’єкт злочину загальний.

6. Кваліфікуючі ознаки цього злочину збігаються з кваліфікуючими ознаками зло­чину, передбаченого ст. 361 (див. коментар до цієї статті).

7. Особливістю додаткового покарання, яке застосовується до винного у вчиненні злочину, передбаченого цією статтею, є те, що конфіскації підлягають будь-які належні винному програмні та технічні засоби, призначені для несанкціонованого втручання в роботу ЕОМ, АС, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку, а не лише ті, що були створені, розповсюджені чи збуті під час вчинення даного злочину.

Стаття 361-2. Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-об- числювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інфор­мації

1. Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим до­ступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ю­терах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації, створеної та захищеної відповідно до чинного законодавства,-

караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до двох років з конфіска­цією програмних або технічних засобів, за допомогою яких було здійснено несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим досту­пом, які є власністю винної особи.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або якщо вони заподіяли значну шкоду,-

караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з конфіска­цією програмних або технічних засобів, за допомогою яких було здійснено несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим досту­пом, які є власністю винної особи.

(Статтею 361-2 Кодекс доповнено згідно з Законом № 2289-IV від 23.12.2004р.)

1. Об’єктом злочину є право власності на комп’ютерну інформацію з обмеженим доступом.

2. Предметом злочину є інформація з обмеженим доступом* яка зберігається в ЕОМ, АС, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації, тобто комп’ютерна інформація з обмеженим доступом.

Відповідно до закону, інформація з обмеженим доступом може бути конфіден­ційною чи таємною.

Конфіденційна інформація - це відомості, які знаходяться у володінні, користу­ванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Громадяни, юридичні особи, які володіють певною інформацією, самостійно визна­чають режим доступу до неї, а у разі віднесення її до категорії конфіденційної самостійно встановлюють для неї систему (способи) захисту. Проте не може бути оголошена конфі­денційною інформація, приховування якої являє загрозу життю і здоров’ю людей. Для окремих категорій інформації ВР за поданням КМ може бути встановлено спеціальний правовий режим, який, зокрема, може передбачати і вільний доступ до такої інформації.

В окремих випадках статус конфіденційної може бути надано також і інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи орга­нів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власнос­ті, за винятком відомостей: про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту; про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян; іншої інформації, до­ступ до якої відповідно до законів України та міжнародних договорів, згода на обов’яз­ковість яких надана ВР, не може бути обмеженим.

До категорії конфіденційної інформації відносити інсайдерську інформацію, про яку див. коментар до ст. 232-1.

Таємна інформація - це інформація, що містить відомості, які становлять держав­ну та іншу передбачену законом таємницю (комерційну, банківську, лікарську, адво­катську тощо), розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі. Режим доступу до таємної інформації встановлюється законом, який визначає обсяг відомос­тей, що є державною чи іншою таємницею.

Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інте­ресу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист.

Під носіями інформації, про які йдеться у цій статті, слід розуміти носії комп ^ую- терної інформації, тобто жорсткі магнітні диски різних типів, які є частиною систем­ного блоку ЕОМ або долучаються до нього за допомогою спеціальних пристроїв, гнуч­кі магнітні диски (дискети), оптичні диски (компакт-диски), флеш-диски тощо.

Будь-яка інформація є предметом даного злочину лише у тому разі, якщо вона створена на законних підставах і захищена відповідно до чинного законодавства. За­хист комп’ютерної інформації від несанкціонованого доступу здійснюється її власни­ком на його розсуд, однак законодавство передбачає випадки, коли певна інформація захищається в обов’язковому порядку із застосуванням спеціально визначених для цьо­го засобів. Такими засобами можуть служити паролі, які вимагаються для доступу у відповідну програму, АС чи мережу, програми та пристрої, які здійснюють кодування інформації, програми, які відстежують і блокують несанкціоноване втручання в роботу ЕОМ, АС чи комп’ютерної мережі, спеціальні пристрої, які виключають можливість негласного одержання інформації за допомогою технічних засобів (наприклад, тих, що працюють на основі фіксації випромінювання працюючого комп’ютера) тощо.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає в несанкціонованому збуті або розповсю­дженні комп’ютерної інформації з обмеженим доступом. Основний склад злочину (ч. 1 ст. 361-2) є формальним, для його наявності настання після вчинення заборонених дій якихось наслідків не вимагається.

Збутом комп’ютерної інформації з обмеженим доступом є її оплатна чи безоплатна передача хоча б одній особі, яка не має доступу до цієї інформації, а розповсюдженням - розміщення в АС чи комп’ютерній мережі з наданням вільного доступу до неї або інші дії, які створюють можливість вільного доступу до неї невизначеного кола осіб.

Збут або розповсюдження комп’ютерної інформації з обмеженим доступом слід вважати несанкціонованими, якщо ці дії вчинені без дозволу (згоди) власника інфор­мації. Несанкціоновані збут або розповсюдження містять ознаки коментованого злочи­ну як в тому випадку, коли вони вчинені особою, якій в установленому порядку було надано доступ до відповідної інформації, так і у випадку вчинення їх особою, яка тако­го доступу не мала.

Несанкціонований збут або розповсюдження комп’ютерної інформації з обмеженим доступом, вчинені після одержання такої інформації внаслідок несанкціонованого втру­чання у роботу ЕОМ, їх систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку, утво­рюють сукупність злочинів і мають кваліфікуватись за цією статтею та ст. 361.

У випадках умисного поширення чи збуту комп’ютерної інформації, яка є держав­ною таємницею чи іншою конфіденційною інформацією, що є власністю держави, дії винного мають кваліфікуватись за цією статтею та, за наявності відповідних ознак, за статтями 111, 114, 328 або 330. У випадках вчинення таких же дій щодо захищеної інформації, яка є комерційною чи банківською таємницею, вони, за наявності відпо­відних ознак, мають додатково кваліфікуватись за ст. 231 або ст. 232; щодо такої ж інформації, яка є лікарською таємницею - за ст. 145; щодо відповідної інформації, яка є таємницею усиновлення (удочеріння) - за ст. 168; щодо захищеної інформації, яка є листуванням чи іншою приватною кореспонденцією громадянина - за ст. 163; щодо інсайдерської інформації - за ст. 232-1.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим чи непрямим умислом.

5. Суб’єкт злочину загальний.

6. Кваліфікуючі ознаки цього злочину збігаються з кваліфікуючими ознаками зло­чину, передбаченого ст. 361 (див. коментар до цієї статті).

Цивільний кодекс України (статті 505—508).

Господарський кодекс України (статті 36, 162).

Сімейний кодекс України (ст. 228).

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 p. (ст. ЗО).

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19листопада 1992p. (ст. 40).

Закон України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 p. (ст. 9).

Закон України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р.

Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» в ре­дакції від 31 травня 2005 р.

Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000р. (статті 60-62).

Стаття 362. Несанкціоновані дн з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), авто­матизованих системах, комп’ютерних мережах або зберіга­ється на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї

1. Несанкціоновані зміна, знищення або блокування інформації, яка оброб­люється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизо­ваних системах чи комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї,-

караються штрафом від шестисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років з конфіс­кацією програмних або технічних засобів, за допомогою яких було вчинено несанкціоновані зміна, знищення або блокування інформації, які є власністю винної особи.

2. Несанкціоновані перехоплення або копіювання інформації, яка оброб­люється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизо­ваних системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої ін­формації, якщо це призвело до її витоку, вчинені особою, яка має право до­ступу до такої інформації,^

караються позбавленням волі на строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на той самий строк та з конфіскацією програмних чи технічних засобів, за допомогою яких було здійснено несанкціоновані перехоплення або копіювання інформації, які є власністю винної особи.

3. Дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті, вчинені по­вторно або за попередньою змовою групою осіб, або якщо вони заподіяли значну шкоду,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до шести років з позбав­ленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією програмних або технічних засобів, за допомогою яких було здійснено несанкціоновані дії з інформацією, які є влас­ністю винної особи.

(Стаття 362 зі змінами, внесеними згідно з Законом № 2289-IV від

2004. р.)

1. Об’єкт злочину - власність на комп’ютерну інформацію, встановлений порядок її зберігання та використання.

2. Предметом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 362, є інформація, яка оброблюється в ЕОМ, АС, комп’ютерних мережах або зберігається на відповідних носіях, тобто комп’ютерна інформація, а предметом злочину, передбаченого ч. З ст. 362,- комп’ю­терна інформація, що не призначена для відкритого доступу і вільного користування, тобто комп’ютерна інформація з обмеженим доступом або комп’ютерна інформація, доступ до якої є платним.

Про поняття комп’ютерної інформації див. коментар до ст. 361, а про поняття но­сіїв комп ’ютерної інформації - коментар до ст. З 61 -2.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у вчиненні щодо відповідної комп’ютерної інформації несанкціонованих: 1) зміни; 2) знищення; 3) блокування (ч. 1 ст. 362);

4. перехоплення; 5) копіювання (ч. 2 ст. 362). У двох останніх випадках обов’язковим елементом об’єктивної сторони є наслідки у вигляді витоку інформації.

Зміною комп’ютерної інформації слід визнавати заміну або вилучення будь-якої складової частини відповідної інформації чи внесення до цієї інформації будь-яких до­даткових, раніше відсутніх у ній складових частин. Під знищенням комп’ютерної ін­формації розуміються дії, наслідком яких є зникнення інформації в ЕОМ, АС, комп’ютерній мережі чи на носії. При цьому знищенням слід вважати не лише ліквіда­цію файла, каталогу тощо, у вигляді яких існувала інформація, а й приведення певної інформації у такий стан, який виключає можливість її використання, оскільки у цьому випадку результатом також є зникнення початкової інформації.

Якщо зміна чи знищення комп’ютерної інформації здійснювались задля викра­дення чи заволодіння чужими грошовими коштами, іншим чужим майном, дії винної особи, за наявності відповідних ознак, мають додатково кваліфікуватись за стаття­ми 185, 190 або 191.

Блокування комп’ютерної інформації - це дії, внаслідок яких унеможливлюється доступ до інформації, а перехоплення її - дії, внаслідок яких комп’ютерна інформація, що передається певному адресату каналами зв’язку, потрапляє у розпорядження іншої особи. Копіювання комп’ютерної інформації означає виготовлення із застосуванням можливостей комп’ютера електронної копії певної комп’ютерної інформації.

Під доступом ^до комп’ютерної інформації слід розумі™ можливість ознайомлення з інформацією та Ії обробки із застосуванням можливостей комп’ютера.

Зміна, знищення, блокування, перехоплення, копіювання інформації є несанкціоно­ваними, якщо вони здійснені без дозволу (згоди) власника інформації або уповноваже­ної ним особи.

Несанкціоноване перехоплення чи копіювання можуть бути визнані злочином, пе­редбаченим у ч. 2 ст. 361, лише у випадку настання передбачених цією нормою наслід­ків злочину, тобто витоку перехопленої чи скопійованої інформації. Про поняття вито­ку інформації див. коментар до ст. 361.

У випадках зміни, знищення, блокування інформації злочин вважається закінченим з моменту фактичної зміни, знищення чи блокування відповідної інформації, а у випад­ках перехоплення чи копіювання інформації - з моменту настання наслідків, спеціально передбачених законом.

4. Суб’єктом даного злочину є особа, яка має право доступу до інформації, що є предметом злочину, у зв’язку з виконанням нею трудових, службових обов’язків або внаслідок наданого власником інформації дозволу, і зловживає цим правом, використо­вуючи надані їй можливості для вчинення заборонених цією статтею дій.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом щодо заборо­нених дій і прямим або непрямим умислом щодо передбачених у ч. 2 ст. 362 наслідків злочину.

6. Кваліфікуючі ознаки цього злочину збігаються з кваліфікуючими ознаками зло­чину, передбаченого ст. 361 (див. коментар до цієї статті).

Закон України «Про захист \нформах\й в інформаційно-телекомунікаційних системах» в редакції від 31 травня 2005 р.

Стаття 363. Порушення правил експлуатації електронно-обчислюваль- них машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ю­терних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи пра­вил захисту інформації, яка в них оброблюється

Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж елек­трозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблю­ється, якщо це заподіяло значну шкоду, вчинені особою, яка відповідає за їх експлуатацію,-

караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років з позбавлен­ням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на той са­мий строк.

(Стаття 363 зі змінами, внесеними згідно з Законом № 2289-1V від

2004. р.)

1. Об’єктом злочину є порядок експлуатації (у т. ч. захисту) ЕОМ, АС, комп’ю­терних мереж та мереж електричного зв’язку.

2. Об’єктивна сторона злочину полягає у вчиненні порушень правил експлуатації ЕОМ, АС, комп’ютерних мереж та мереж електричного зв’язку, які можуть бути здійс­нені як шляхом певних дій, так і шляхом бездіяльності, за умови настання в результаті таких порушень передбачених цією статтею наслідків. Після викладення ст. 363 у новій редакції зміст ознак об’єктивної сторони змінився: закон вимагає наявності порушень (отже, їх має бути принаймні два), а не поодинокого порушення, як це було раніше.

Під правилами експлуатації ЕОМ, АС, комп’ютерних мереж чи мереж електро­зв’язку слід розуміти будь-які правила, які регламентують користування цими маши­нами, їх системами чи мережами, проведення робіт з їх^ використанням, захисту таких машин; їх систем та мереж або інформації, яка в них знаходиться, тощо.

Захист інформації (у т. ч. комп’ютерної), що є власністю держави або захист якої гарантується державою, здійснюється з дотриманням правил, що встановлюються спе­ціально уповноваженим державним органом. На цей час таким органом є Департамент спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації СБ.

Порушення правил експлуатації ЕОМ, їх систем чи комп’ютерних мереж визнають­ся злочинними лише у разі, коли їх наслідком було заподіяння значної шкоди, розмір якої визначено у примітці до ст. 361. При цьому шкода, яка береться до уваги при ква­ліфікації злочину, може стати значною або як результат одного із допущених пору­шень, або як сукупний результат усіх допущених порушень.

Злочин вважається закінченим з моменту настання передбачених у ст. 363 наслідків.

3. Суб’єкт злочину спеціальний. Це особа, яка відповідає за експлуатацію ЕОМ, АС, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку. Такою особою є користувач зазна­чених машин, систем чи мереж, а так само будь-яка інша особа, яка відповідно до своїх трудових, службових обов’язків або на основі відповідної угоди з власником (адмініст­ратором) цих машин, систем чи мереж виконує роботу, пов’язану з підтриманням їх у робочому стані, оновленням інформації, вдосконаленням ЕОМ, системи чи мережі, їх захистом, або іншу подібну роботу і зобов’язана при її виконанні дотримуватись вста­новлених відповідних правил експлуатації (і, зокрема, захисту).

4. Суб’єктивна сторона злочину визначається ставленням винного до його наслід­ків і характеризується необережною формою вини. Дії особи, яка умисно порушила правила експлуатації ЕОМ, бажаючи настання передбачених цією статтею наслідків чи свідомо припускаючи їх настання, мають за наявності підстав кваліфікуватись як вчи­нення чи співучасть у вчиненні відповідного злочину проти власності.

Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» в ре­дакції від 31 травня 2005 р.

Положення про порядок здійснення криптографічного захисту інформації в Україні. За­тверджене Указом Президента України № 505 від 22 травня 1998р.

Положення про технічний захист інформації в Україні. Затверджене Указом Президента України № 1229 від 27 вересня 1999р.

Стаття 363-1. Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних ма­шин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютер­них мереж чи мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку

1. Умисне масове розповсюдження повідомлень електрозв’язку, здійснене без попередньої згоди адресатів, що призвело до порушення або припинення роботи електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку,-

карається штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, якщо вони заподіяли значну шкоду,-

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням во­лі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади або за­йматися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією про­грамних або технічних засобів, за допомогою яких було здійснено масове розповсюдження повідомлень електрозв’язку, які є власністю винної особи.

(Статтею 363-1 Кодекс доповнено згідно з Законом NB2289-IV від

2004. р.)

1. Легкість створення, копіювання, відносна дешевизна повідомлень, які надсила­ються по комп’ютерних мережах за допомогою електронної пошти, стали передумо­вами для масової їх розсипки, зокрема, з рекламною метою. При цьому, як правило, не береться до уваги бажання чи небажання адресата одержувати такі повідомлення. Небажані повідомлення електронної пошти адміністратори комп’ютерних мереж та користувачі комп’ютерів зазвичай називають «спамом».

Одержання надмірно великої кількості повідомлень, відправлених електронною поштою, може мати наслідком порушення звичайного режиму роботи комп’ютера. Пе­редача повідомлень такого роду в АС чи комп’ютерній мережі може зашкодити її нор­мальній роботі, а іноді призводить до припинення роботи системи чи мережі. Отже, не санкціонована адресатами масова розсипка повідомлень може призвести до значних перешкод у роботі організацій, які використовують комп’ютери, а також багатьох тисяч індивідуальних користувачів комп’ютерів. Тому в сучасних умовах ця діяльність ста­новить суспільну небезпеку і забороняється під загрозою кримінального покарання.

2. Об’єкт злочину - нормальна робота ЕОМ, АС, комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у масовому розповсюдженні повідомлень електрозв’язку без попередньої згоди адресатів таких повідомлень, наслідком якого є порушення або припинення роботи ЕОМ, АС, комп’ютерних мереж чи мереж електро­зв’язку.

Розповсюдження повідомлень електрозв’язку слід вважати масовим у випадках, коли такі повідомлення не готуються окремо для кожного адресата, а створюються з використанням можливостей комп’ютера шляхом багаторазового автоматичного ко­піювання і розсилаються відправником автоматично, на адреси, які тим чи іншим спо­собом опинились у розпорядженні відправника і внесені ним до певного списку, згідно з яким провадиться розсипка.

Обов’язковою ознакою злочинного діяння є відсутність попередньої згоди адресата на одержання повідомлень, які йому надсилаються. При цьому відсутністю згоди слід вважати як ситуацію, коли така згода ніколи не надавалась, так і випадки, коли адресат, спочат­ку погодившись одержувати певні повідомлення, пізніше відмовився від їх одержання.

Порушенням роботи ЕОМ, АС, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку є зміна встановлених власником чи уповноваженими ним особами параметрів процесу обробки інформації у зазначених машинах, системах чи мережах, зокрема, прискорен­ня, уповільнення цього процесу, припинення обробки частини інформації, перекручен­ня результатів обробки інформації тощо.

Припиненням роботи ЕОМ, АС, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку є ситуація, коли обробка інформації у названих машинах, системах чи мережах повністю припиняється.

3. Суб’єктивна сторона злочину характеризується виною у формі прямого умислу щодо забороненого діяння і виною у формі прямого чи непрямого умислу щодо його наслідків.

4. Суб’єкт злочину загальний.

5. Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його: 1) повторно, якщо зло­чинними діями завдано значної шкоди; 2) за попередньою змовою групою осіб, якщо при цьому злочином заподіяно значної шкоди.

Про поняття повторності див. ст. 32 та коментар до неї, про поняття вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою - ст. 28 та коментар до неї.

Поняття значної шкоди визначене у примітці до ст. 361, про порядок її розрахунку див. коментар до ст. 199. Шкода може бути завдана фізичним особам - власникам і ко­ристувачам комп’ютерів, підприємствам, установам, організаціям, органам місцевого самоврядування, органам державної влади, які є адресатами розповсюджених повідом­лень або використовують автоматизовані системи, комп’ютерні мережі, мережі електро­зв’язку, по яких розповсюджуються ці повідомлення.

Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» в ре­дакції від 31 травня 2005 р.

Розділ XVII

ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Загальні положення до розділу

1. Відповідно до ст. 19 Конституції України посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та закона­ми нашої держави. Від реалізації цього положення значною мірою залежить правильна діяльність державного апарату, функціонування підприємств, установ та організацій усіх форм власності, своєчасне і справедливе вирішення соціальних проблем, забезпе­чення реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина, законних інте­ресів юридичних осіб.

КК 2001 р. вживає термін «службова особа», який за своїм змістом є ідентичним поняттю «посадова особа», що вживалось у КК 1960 р. Назва Розділу XVII Особливої частини КК 2001 р. видається більш вдалою за ту, яку мала відповідна глава КК 1960 р. (глава VII Особливої частини КК «Посадові злочини»), оскільки, по-перше, суб’єктами окремих злочинів, передбачених у цьому розділі (давання хабара), можуть бути і не службові особи, і, по-друге, ряд злочинів, які можуть бути вчинені лише службовими особами, знаходяться за межами розділу XVII.

2. Родовим об’єктом злочинів у сфері службової діяльності є встановлений зако­ном порядок здійснення посадовими та службовими особами органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх апарату, об’єднань громадян, підприємств, уста­нов та організацій незалежно від форм власності своїх повноважень.

При визначенні безпосереднього об’єкта таких злочинів, виходячи з розподілу управлінської праці взаємопов’язаних і взаємодіючих ланок апарату управління, кожна з яких має відносну самостійність і виконує чітко визначені функції, за основу слід бра­ти функціональну ознаку. Отже, безпосереднім об’єктом злочинів у сфері службової діяльності є правильна (нормальна) діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, окремих організацій, установ, підприємств (неза­лежно від форми власності), зміст якої визначається законодавством України.

У випадку посягання службовою особою на інші суспільні відносини вчинене слід кваліфікувати (за наявністю для того підстав) як інший злочин, що міститься в іншому розділі Особливої частини КК. Якщо ж службова особа посягнула одночасно на суспільні відносини, які визначають правильну діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, окремої організації, установи, підприємства (неза­лежно від форми власності) і, наприклад, господарську діяльність, власність, довкілля, то її дії треба кваліфікувати за наявності відповідних ознак як злочин у сфері службової діяльності і той чи інший злочин у сфері господарської діяльності або злочин проте влас­ності чи довкілля (крім випадків, коли діяння, яке описане у статтях про злочини у сфері службової діяльності, є способом вчинення іншого злочину). Останнє, наприклад, має місце при заволодінні чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, що підлягає кваліфікації за відповідною частиною ст. 191. До­даткова кваліфікація вчиненого ще й за ст. 364 у цьому випадку непотрібна.

Чотири злочини - зловживання владою або службовим становищем, перевищення влади або службових повноважень, службове підроблення (кваліфікований склад - ч. 2 ст. 366) і службова недбалість можуть посягати і на охоронювані законом блага особи (трудові, політичні та інші права і свободи людини й громадянина, власність тощо), які є факультативним додатковим об’єктом цих злочинів. Але для злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365, такі блага, як здоров’я і гідність особи, є обов’язковим додатковим об’єктом. Тому перевищення влади або службових повноважень, поєднане, наприклад, з умисним запо­діянням тілесних ушкоджень (крім тяжких), повністю охоплюється ч. 2 ст. 365.

3. З об’єктивної сторони злочини у сфері службової діяльності (крім давання хабара) характеризуються спільними рисами, до яких належать вчинення діяння: 1) з вико­ристанням влади чи службового становища і 2) всупереч інтересам служби.

Використання службовою особою свого службового становища вказано як обов’яз­кова ознака об’єктивної сторони тільки у ст. 364. Однак, перевищення влади або служ­бових повноважень, службове підроблення, службова недбалість, одержання хабара, провокація хабара не можуть бути вчинені без використання службовою особою свого службового становища.

Використання службовою особою влади чи службового становища передбачає використання тих повноважень, якими службова особа наділена у зв’язку із зайняттям нею певної посади чи здійсненням певної службової діяльності. Іншими словами, йдеться про соціально-правовий статус службової особи, під яким слід розуміти сукуп­ність прав і обов’язків, що утворюють службову компетенцію винного, а також його соціальне значення, під яким розуміється службовий авторитет службової особи, пре­стиж органу, організації чи установи, в якій вона здійснює свою службову діяльність, наявність службових зв’язків і можливостей, що виникають завдяки займаній посаді, можливість здійснення впливу на діяльність інших осіб тощо.

Другою обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочинів у сфері службової діяльності є вчинення дії (або бездіяльності) всупереч інтересам служби. Службові злочини (за винятком давання хабара) завжди пов’язані зі службовою діяльністю служ­бових осіб, порушенням ними функціональних обов’язків. Діяння, що становлять їх об’єктивну сторону, вчиняються всупереч інтересам служби, тобто є незаконними і та­кими, що суперечать цілям і завданням, заради яких функціонує апарат управління від­повідних органів, підприємств, установ та організацій і для виконання яких службові особи цих апаратів наділяються певними повноваженнями.

Беручи певні обов’язки й отримуючи пов’язані з ними права, особа укладає з дер­жавою (або з підприємством, установою, організацією незалежно від форми власності) своєрідну угоду про те, що вона зобов’язується безумовно виконувати обов’язки і пра­вильно користуватись правами. Така угода може мати умовну форму контракту, трудо­вого договору, ознайомлення з наказом про призначення на посаду. Після укладення вказаної угоди (чи внесення певних змін до неї) особа займає певне службове станови­ще, або, іншими словами, те місце в апараті органів державної влади, органів місцевого самоврядування (або в апараті управління недержавної юридичної особи), на якому вона звичайно бажає і повинна здійснювати свої службові повноваження. Ігнорування службовою особою наданими їй обов’язками або перевищення прав і може свідчити про використання їх всупереч інтересам служби. Реальним виразом вчинення діяння всупереч інтересам служби є його незаконність.

До обов’язкових ознак об’єктивної сторони трьох злочинів у сфері службової діяльності (зловживання владою або службовим становищем, перевищення влади або службових повноважень і службової недбалості) належить також настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді істотної шкоди охоронюваним законом правам (сво­бодам) та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб. Слід зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 11 діяння є злочи­ном лише у тому випадку, коли воно становить суспільну небезпеку - заподіяло чи мо­гло заподіяти істотну, шкоду фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Це означає, що й інші, крім трьох вказаних, злочини у сфері службової діяльності запо­діюють істотну шкоду охоронюваним кримінальним законом відносинам. Різниця по­лягає тільки в тому, що стосовно зловживання владою або службовим становищем, пе­ревищення влади або службових повноважень і службової недбалості КК визначає від­повідні критерії такої шкоди, а стосовно інших злочинів у сфері службової діяльності - ні (в останніх така ознака як істотна шкода є у всіх випадках оціночною).

Істотна шкода може полягати у заподіянні як матеріальної шкоди, так і шкоди не­матеріального характеру.

Відповідно до п. З примітки до ст. 364 істотною шкодою у статтях 364, 365, 367, якщо вона полягає у заподіянні матеріальних збитків, вважається така шкода, яка в 100 і більше разів перевищує нмдг. Про порядок визначення суми неоподатковуваного мінімуму в частині кваліфікації злочинів, див. коментар, викладений у Загальних по­ложеннях до Розділу VI Особливої частини КК.

Із змісту п. З примітки до ст. 364 випливає, що істотна шкода повинна обчислюва­тися у вказаних розмірах, незалежно від форми та виду вини, якими характеризується психічне ставлення винного до суспільно небезпечних наслідків, а також незалежно від того, чи була вона результатом діяння, що призвело до втраченої вигоди чи до прямого зменшення наявних фондів.

Істотна шкода, якщо вона полягає у заподіянні шкоди нематеріального виміру,- ка­тегорія оціночна. Питання про істотність шкоди нематеріального характеру вирішуєть­ся органом досудового слідства, прокурором або судом з урахуванням конкретних об­ставин справи і в межах своєї компетенції. Зокрема, істотною шкодою можуть визнава­тися порушення охоронюваних Конституцією України чи іншими законами прав та свобод людини і громадянина (право на свободу й особисту недоторканність та недотор­канність житла, виборчі, трудові, житлові права тощо), підрив авторитету та престижу органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, порушення громадської безпеки та громадського порядку, створення обстановки й умов, що утруднюють вико­нання підприємством, установою, організацією своїх функцій, приховування злочинів.

Така істотна шкода, як створення обстановки, що утруднює установі, організа­ції, підприємству здійснення основних функцій, може виражатися у призупиненні виробничих процесів, діяльності окремої ланки чи підприємства, організації, уста­нови в цілому, створенні суттєвих перешкод у їх роботі. Істотна шкода у вигляді порушення конституційних прав та свобод людини і громадянина може полягати в суттєвому їх обмеженні, забороні їх реалізовувати відповідно до закону тощо. Судо­ва практика, як правило, визнає істотною шкодою вчинення винним або іншими особами іншого злочину або його приховування завдяки зловживанню ним службо­вим становищем. В умовах ринкової економіки підрив авторитету, скажімо, комер­ційного банку в результаті зловживання службовим становищем однією із його службових осіб може призвести до втрати клієнтів, розірвання угод на банківське обслуговування, що також може бути визнане істотною шкодою. Істотною шкодою, якщо вона полягає у заподіянні фізичної шкоди, слід визнавати умисні насильницькі дії, які потягли за собою завдання фізичного болю, заподіяння, як правило, легкого чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень або були пов’язані з незаконним позбав­ленням волі, незаконним введенням в організм особи наркотичних засобів тощо.

При вирішенні питання про те, чи є заподіяна шкода істотною, потрібно також ура­ховувати кількість потерпілих громадян, розмір моральної шкоди чи упущеної вигоди тощо. У разі заподіяння поряд із матеріальними збитками шкоди нематеріального харак­теру загальна шкода від злочину може визнаватись істотною навіть у випадку, коли зазначені збитки не перевищують 100 нмдг.

У чотирьох статтях розділу XVII Особливої частини КК (статті 364-367) як злочин­ний результат, що обтяжує відповідальність, названі тяжкі наслідки. Поняття «тяжкі наслідки» відрізняється від поняття «істотна шкода» більшим ступенем суспільної небезпеки. Тяжкі наслідки можуть полягати у матеріальній, фізичній, моральній шкоді тощо. Якщо тяжкі наслідки полягають у заподіянні матеріальних збитків, ними, згідно з п. 4 примітки до ст. 364, вважається шкода, яка у 250 і більше разів перевищує нмдг.

Тяжкими наслідками, не пов’язаними з матеріальними збитками, можуть бути: пов­ний розвал діяльності підприємства (наприклад, внаслідок доведення його до банкрут­ства); катастрофа; масове отруєння людей; смерть однієї або більше осіб; заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній чи декільком особам; виникнення масових завору­шень; наслідки, які суттєво ускладнюють відносини з іншими державними або міжна­родними організаціями та підривають авторитет держави або її окремих органів на міжнародній арені; приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочин­ної організації (за відсутності ознак співучасті); найбільш серйозні порушення консти­туційних прав громадян (наприклад, протиправне позбавлення житла, безпідставне не- нарахування пенсії або соціальної допомоги дітям, що позбавило потерпілого засобів до існування) тощо. Оскільки у таких випадках ознака «тяжкі наслідки», як і ознака «істотна шкода», є оціночною, то її наявність чи відсутність у кожному конкретному випадку встановлюється слідчим, прокурором та судом.

Істотна шкода та тяжкі наслідки можуть бути інкриміновані винному лише за наяв­ності причинового зв’язку між його діянням (дією чи бездіяльністю) та настанням зазначених наслідків. Для цього необхідно встановити, що порушення службових обов’язків передувало настанню істотної шкоди чи тяжких наслідків, що це порушення було їх необхідною умовою і що службова особа усвідомлювала чи повинна була усві­домлювати розвиток причинового зв’язку, тобто те, що її діяння стане причиною на­стання зазначених наслідків.

4. Суб’єктом злочинів у сфері службової діяльності, крім давання хабара (ст. 369), може бути лише службова особа.

Загальне поняття службової особи дано у п. 1 примітки до ст. 364. КК визнає пев­них осіб службовими незалежно від сфери їх діяльності. Такими можуть бути визнані особи, які займають відповідні посади чи виконують відповідні функції в органах дер­жавної влади, органах місцевого самоврядування, на державних підприємствах, в уста­новах і організаціях, підприємствах приватної чи колективної форм власності (у т. ч. спільних, кооперативних та інших підприємствах), комерційних банках тощо.

Представники влади - це, зокрема, працівники державних органів та їх апарату, які наділені правом у межах своєї компетенції ставити вимоги, а також приймати рі­шення, обов’язкові для виконання фізичними та юридичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості. До представників влади належать, зокрема, народні депутати України, депутати Верховної Ради АРК, депутати місцевих рад, суд­ді, прокурори, слідчі, оперативний склад СБУ, працівники міліції і податкової міліції, інспектори державних інспекцій, лісничі, військові коменданти та інші. Представниками влади визнаються члени громадських формувань з охорони громадського порядку під час її здійснення.

Органпаційно-розпорядчі обов’язки - це обов’язки по здійсненню керівництва га­луззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від фор­ми власності. Такі функції, зокрема, виконують керівники міністерств, інших централь­них органів виконавчої влади, державних, колективних чи приватних підприємств, установ та організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідуючі відділами, лабораторіями, кафедрами), їх заступники, особи, які керу­ють ділянками робіт (майстри, виконроби, бригадири тощо).

Адміністративно-господарські обов’язки - це обов’язки з управління або розпоря­дження державним, колективним чи приватним майном (установлення порядку його збері­гання, переробки, реалізації, забезпечення контролю за цими операціями тощо). Такі повно­важення у тому чи іншому обсязі є у начальників планово-господарських, постачаль­них, фінансових відділів і служб, завідуючих складами, магазинами, майстернями, ательє, їх заступників, керівників відділів підприємств, відомчих ревізорів та контролерів тощо.

Особа є службовою не тільки тоді, коли вона виконує відповідні функції чи обов’язки постійно, а й тоді, коли вона робить це тимчасово або за спеціальним повноваженням за умови, що зазначені функції чи обов’язки покладені на неї у вста­новленому законом порядку правомочним органом або правомочною службовою особою.

Зайняття певної посади або доручення тимчасово виконувати відповідні обов’язки повинно бути оформлено відповідним рішенням (наказом, розпорядженням, постано­вою тощо).

Не вважаються службовими особами працівники підприємств, установ і організацій, які виконують професійні (адвокат, лікар, вчитель, викладач тощо), виробничі (напри­клад, водій) або технічні (друкарка, технічний секретар, охоронник, провідник вагонів тощо) функції. Такі працівники можуть визнаватися службовими особами лише за умо­ви, що поряд з цими функціями вони виконують організаційно-розпорядчі або адмі­ністративно-господарські обов’язки.

Громадянин - суб’єкт підприємницької діяльності може бути визнаний службовою особою, а значить і суб’єктом злочинів у сфері службової діяльності лише тоді, коли у нього реально виникає можливість виконання вказаних у п. 1 примітки до ст. 364 обов’язків. А це можливо у випадку, коли такий громадянин на умовах трудового дого­вору наймає працівників для сприяння йому у здійсненні підприємницької діяльності. За таких обставин він набуває організаційно-розпорядчих повноважень стосовно най­маних працівників (право ставити перед ними певні завдання, визначати розмір заробіт­ної плати, розпорядок робочого дня, застосовувати дисциплінарні стягнення тощо). Зазначене не поширюється на випадки, коли сприяння громадянину - суб’єкту підпри­ємницької діяльності здійснюється на умовах цивільно-правового договору підряду, а не трудового договору.

Власника приватного підприємства, який не має найманих працівників, не можна визнати службовою особою, оскільки функціями службової особи не може охоплюва­тись керівництво самим собою чи своїм власним майном. Кримінально-правова оцінка участі такого власника приватного підприємства у вчиненні злочину у сфері службової діяльності (за винятком давання хабара) можлива лише з урахуванням положень інсти­туту співучасті.

Відповідно до п. 2 примітки до ст. 364, службовими особами визнаються не лише громадяни України, а й іноземці або особи без громадянства, які виконують обов’язки, зазначені в п. 1 цієї примітки. Про поняття іноземця та особи без громадянства див. коментар до статей 7 і 8.

Відповідальність за злочини у сфері службової діяльності, суб’єктом яких може бу­ти лише службова особа, настає лише за умови, що дії службової особи були зумовлені її службовим становищем і пов’язані з її владними або службовими повноваженнями. Якщо такого зв’язку не встановлено, дії винного за наявності до того підстав можуть кваліфікуватися за статтями Особливої частини КК, що передбачають відповідальність за злочини проти особи, власності, громадського порядку тощо.

Організаторами, підбурювачами, пособниками умисних злочинів у сфері службової діяльності можуть визнаватися як службові, так і не службові особи. Дії таких співучас­ників потрібно кваліфікувати за відповідними частинами ст. 27 та статті, що передбачає відповідальність за конкретний злочин у сфері службової діяльності.

5. З суб’єктивної сторони злочини у сфері службової діяльності, за винятком служ­бової недбалості, характеризуються умисною формою вини.

Зміст вини у злочинах з формальними складами (одержання хабара, давання хабара, провокація хабара, а також службове підроблення, передбачене ч. 1 ст. 366) включає в себе усвідомлення винним суспільно небезпечного характеру вчинюваних дій і бажан­ня їх вчинити. При одержанні хабара і службовому підробленні свідомістю винного охоп люється вчинення діяння з використанням свого службового становища і всупереч інтересам служби.

У злочинах у сфері службової діяльності з матеріальним складом вина визна­чається психічним ставленням до самого діяння і до суспільно небезпечних наслідків, що настали в результаті його вчинення. До таких складів належать злочини, передба­чені ст. 364, частинами 1 і 3 ст. 365, ч. 2 ст. 366 і ст. 367. Три із цих злочинів умисні. У статтях, які передбачають відповідальність за два з них, прямо йдеться про умисне використання службовою особою влади або службового становища всупереч інтере­сам служби (ст. 364), або умисне вчинення дій, які явно виходять за межі наданих законом прав і повноважень (ст. 365), а у третьому випадку про умисний характер дій свідчить вживання терміна «завідомо» (ст. 366). При цьому психічне ставлення служ­бової особи до настання вказаних у законі наслідків (істотної шкоди або тяжких на­слідків) може характеризуватися як умисною, так і необережною (або лише необереж­ною) формою вини.

Таким чином, при визначенні суб’єктивної сторони злочину у сфері службової діяль­ності необхідно, насамперед, встановити, що службова особа: 1) усвідомлювала факт використання свого службового становища і той факт, що це суперечить інтересам служби; 2) передбачала, що такі дії завдають шкоди змісту правильної роботи держав­ного чи іншого апарату або створюють загрозу настання такої шкоди, і бажала вчинити такі дії. Якщо при цьому винний передбачав можливість заподіяння істотної шкоди і бажав цього або ставився до цього байдуже, то все скоєне охоплюється однією формою вини - умислом (прямим чи непрямим). Водночас, у випадках, коли службова особа передбачала абстрактну можливість настання суспільно небезпечних наслідків (істотної шкоди або тяжких наслідків), але легковажно розраховувала на їх відвернення, або вза­галі не передбачала можливості заподіяння істотної шкоди чи тяжких наслідків, однак, вчиняючи службове зловживання, перевищення влади або службових повноважень чи службове підроблення, повинна була і могла їх передбачити, виникає необхідність встановлення двох самостійних форм вини: умислу стосовно діяння і необережності стосовно наслідків, що настали. Загалом же такі злочини (які характеризуються умис­ним ставленням до діяння, умисним або необережним ставленням до наслідків) слід визнавати умисними.

Рішення КС у справі про службових осіб підприємств, установ та організацій Ns 18-рп від 30 жовтня 2003 р.

Постанова ПВС № 2 від 2 березня 1973р. «Про судову практику в справах про обман покуп­ців» (п. 14).

Постанова ПВС Ns 5 від 26 квітня 2002р. «Про судову практику у справах про хабарництво» (п. 1).

Постанова ПВС Ns 15 від 26 грудня 2003 р. «Про судову практику у справах про перевищен­ня влади або службових повноважень» (пункти 3, 6, 18).

Постанова ПВС Ns 15 від 8 жовтня 2004 р. «Про деякі питання застосування законодавст­ва про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов \язкових платежів» (пункти 10, 14).

Постанова ПВС Ns 17 від 10 грудня 2004 р. «Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля» (пункти 3, 5, 8, 9, 12).

Постанова ПВС Ns 10 від 6 листопада 2009 р. «Про судову практику у справах про злочини проти власності».

Стаття 364. Зловживання владою або службовим становищем

1. Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з ко­рисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним зако­ном правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб,-

карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, із по­збавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки,-

карається позбавленням волі на строк від трьох до шести років з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони вчинені працівником правоохоронного органу,-

караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

Примітка: 1. Службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійс­нюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарсь­ких обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням.

2. Службовими особами також визнаються іноземці або особи без громадянства, які виконують обов’язки, зазначені в пункті 1 цієї примітки.

3. Істотною шкодою у статтях 364, 365, 367, якщо вона полягає у заподіянні ма­теріальних збитків, вважається така шкода, яка в сто і більше разів перевищує не­оподатковуваний мінімум доходів громадян.

4. Тяжкими наслідками у статтях 364-367, якщо вони полягають у заподіянні матеріальних збитків, вважаються такі, які у двісті п’ятдесят і більше разів пере­вищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

(Стаття 364 зі змінами, внесеними згідно із Законом N2 27Q-VI від 15 квіт- ня 2008 р.)

1. Зловживання владою або службовим становищем визнається злочином за наяв­ності трьох спеціальних ознак в їх сукупності: 1) використання службовою особою вла­ди чи службового становища всупереч інтересам служби; 2) вчинення такого діяння з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб; 3) за­подіяння такими діями істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридич­них осіб. Відсутність однієї із зазначених ознак свідчить про відсутність складу злочи­ну, передбаченого ст. 364.

Таким чином, з об’єктивної сторони цей злочин може мати такі форми: 1) зловжи­вання владою або 2) зловживання службовим становищем, які заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи гро­мадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

Під зловживанням владою слід розуміти умисне використання службовою осо­бою, яка має владні повноваження, всупереч інтересам служби своїх прав щодо пред’явлення вимог, а також прийняття рішень, обов’язкових для виконання іншими фізичними чи юридичними особами. Зловживати владою може як представник вла­ди, так і службова особа, яка виконує організаційно-розпорядчі обов’язки, оскільки остання також має владні повноваження, що розповсюджуються на підпорядкованих їй осіб.

Зловживання службовим становищем - це будь-яке умисне використання служ­бовою особою всупереч інтересам служби своїх прав і можливостей, пов’язаних з її посадою. У цілому зловживання службовим становищем - це більш широке поняття, воно охоплює зловживання владою, оскільки використовувати всупереч інтересам служ­би службова особа може і владні права та можливості, якщо вона ними наділена.

Зловживання владою або службовим становищем передбачає наявність взаємо­зв’язку між службовим становищем винного і його поведінкою, яка виражається в не­законних діях або бездіяльності. Службова особа при зловживанні у будь-якій формі прагне скористатися своїм службовим становищем, яке передбачає як наявність перед­бачених законами та іншими нормативно-правовими актами повноважень (прав і обо­в’язків), так і наявність фактичних можливостей, які надає їй сама посада (її загально­визнана вага, важливість, впливовість). Так, службова особа може використати свою посадову впливовість для дачі відповідних розпоряджень, вказівок підпорядкованим організаціям, їх службовим особам і вжиття заходів для їх виконання.

Словосполучення всупереч інтересам служби передбачає, що службова особа не бажає рахуватися з покладеними на неї законом чи іншим нормативно-правовим актом обов’язками, діє всупереч їм, не звертає увагу на службові інтереси. Про поняття цієї ознаки детальніше див. коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу.

Під інтересами служби слід розуміти, насамперед, інтереси суспільства та держа­ви взагалі, і крім того, інтереси певного органу, підприємства, установи або організації, що не суперечать, не протиставляються інтересам суспільства та держави. Тому дії службової особи, вчинені у вузьковідомчих інтересах на шкоду загальнодержавним інтересам чи інтересам інших підприємств, установ та організацій, також можуть ви­знаватися вчиненими всупереч інтересам служби.

Про поняття істотної шкоди див. коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу. Фактичне настання істотної шкоди необхідне для визнання цього злочину закінченим, адже склад його за своєю конструкцією є матеріальним. Необхідною озна­кою об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 364, є наявність причиново­го зв’язку між зловживанням владою або службовим становищем і істотною шкодою.

2. Суб’єктом зловживання владою або службовим становищем може бути лише службова особа. Про поняття службової особи див. п. 1 примітки до цієї статті та ко­ментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу.

3. З суб’єктивної сторони цей злочин є умисним. Він характеризується умисним ставленням винного до діяння і умисним або необережним ставленням до його наслід­ків. Тобто, вина при вчиненні цього злочину може мати змішаний (складний) характер.

Корисливий мотив, інші особисті інтереси та інтереси третіх осіб є обов’язковими ознаками зловживання владою або службовим становищем і підкреслюють той факт, що цей злочин може бути вчинено під впливом саме таких спонукань.

Корисливий мотив можна визначити як прагнення службової особи шляхом зло­вживання владою або службовим становищем отримати незаконну матеріальну вигоду (отримати майно, майнові права, звільнитися від особистих майнових витрат тощо).

Інші особисті інтереси як мотив зловживання владою чи службовим становищем полягають у прагненні отримати вигоду немайнового характеру, обумовлену такими спонуканнями, як кар’єризм, заздрість, протекціонізм, бажання отримати взаємну по­слугу, заручитися підтримкою у вирішенні якого-небудь питання, приховати свою не­компетентність тощо. Інші особисті інтереси можуть проявитися і у зв’язку з бажанням помститися кому-небудь, отримати перевагу у недобросовісній конкурентній боротьбі та ін. Наприклад, почуття кар’єризму спонукає службову особу вчинити дії, які можуть задовольнити її прагнення просунутись по службі, що об’єктивно не відповідає досвіду, знанням, моральним якостям цієї особи.

Інтереси третіх осіб необхідно розуміти як такі, що не охороняються у такому ви­падку законом. Прагнення їх задовольнити є своєрідним аморальним мотивом службової особи. Таке бажання може збігатися, наприклад, з негативним розумінням кар’єризму, наведеним вище, якщо кар’єра залежить від третьої особи, або проявитися у незаконному наданні послуг, переваг родичу, знайомому, звільненні їх від передбачених законом обов’язків, догідництві перед начальником тощо. Третіми особами можуть бути родичі, приятелі, знайомі, начальники службової особи, які бажають разом з останньою скорис­татися правами, які належать їй за посадою, або пов’язаними з посадою можливостями.

4. Кваліфікуючою ознакою злочину є спричинення тяжких наслідків (ч. 2 ст. 364), а особливо кваліфікуючою - вчинення його працівником правоохоронного органу (ч. З ст. 364). Про поняття тяжких наслідків див. п. 4 примітки до ст. 364 та коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу, а про поняття працівник право­охоронного органу - коментар до ст. 342.

Стаття 365. Перевищення влади або службових повноважень

1. Перевищення влади або службових повноважень, тобто умисне вчи­нення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інте­ресам, або інтересам юридичних осіб,-

карається виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися пев­ною діяльністю на строк до трьох років.

2. Перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супрово­джувалося насильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що обра­жають особисту гідність потерпілого, діями, за відсутності ознак катування,-

карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років із позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки,-

караються позбавленням волі на строк від семи до десяти років з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

(Стаття 365 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270-Vi від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. З об’єктивної сторони злочин може вчинятися у формі: 1) перевищення влади або 2) перевищення службових повноважень, які заподіяли істотну шкоду охоронюва­ним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

Злочинний характер дій службової особи при перевищенні влади або службових повноважень виражається у тому, що службова особа вчиняє те чи інше діяння по службі, яке не входить до її компетенції (вона виходить за межі наданих їй повноважень, діє у незаконний спосіб (незаконними методами)). Саме в цьому полягає принципова відмінність цього злочину від зловживання владою або службовими повноваженнями, при якому службова особа в межах її повноважень, визначених законом, використовує їх всупереч інтересам служби. На відміну від загального складу зловживання владою або службовим становищем (ст. 364) перевищення влади або службових повноважень не може проявлятися у бездіяльності. Його об’єктивну сторону характеризує лише вчи­нення службовою особою дії.

Перевищення влади проявляється в діях службової особи, яка, маючи владні повно­важення стосовно підлеглих або більш широкого кола осіб, під час виконання своїх владних чи організаційно-розпорядчих функцій виходить за межі цих повноважень.

Перевищення службових повноважень - це дії службової особи, яка не має влад­них функцій і виходить під час виконання своїх адміністративно-господарських функ­цій за межі своїх повноважень, або дії службової особи, яка має владні повноваження, але у конкретному випадку перевищує не їх, а інші свої повноваження, або перевищує свої владні повноваження стосовно осіб, які не входять до числа підлеглих.

Судова практика виходить з того, що як перевищення влади або службових повно­важень кваліфікуються: а) вчинення дій, які є компетенцією вищестоящої службової особи цього відомства чи службової особи іншого відомства; б) вчинення дій, виконан­ня яких дозволяється тільки в особливих випадках, або з особливого дозволу, або з до­держанням особливого порядку,- за відсутності цих умов; в) вчинення одноособово дій, які могли бути вчинені колегіально; г) вчинення дій, які ніхто не має права викону­вати або дозволяти.

Перевищення влади або службових повноважень утворює склад злочину, передба­ченого ст. 365, лише у випадку вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй законом прав і повноважень. Явний вихід службової особи за межі на­даних їй повноважень слід розуміти як відкритий, очевидний, зрозумілий для всіх, у т. ч. для винного, безсумнівний, відвертий. При вирішенні питання про те, чи є вихід за межі наданих прав або повноважень явним, слід враховувати, наскільки він був очевид­ним для службової особи і чи усвідомлювала вона протиправність своєї поведінки.

Для того, щоб визначити, чи мало місце перевищення службовою особою влади або службових повноважень, необхідно з’ясувати компетенцію цієї службової особи і порів­няти її із вчиненими діями.

Повноваження, за межі яких виходить службова особа при їх перевищенні, повинні бути передбачені відповідним нормативно-правовим актом: законом, указом, постано­вою, статутом, положенням, інструкцією, правилами тощо. У зв’язку з цим до матеріа­лів кримінальних справ про перевищення влади або службових повноважень мають бути долучені копії нормативно-правових актів та інших документів, що розкривають характер повноважень службової особи. Якщо з’ясується, що службова особа діяла в межах своїх службових повноважень, її дії не можуть бути кваліфіковані за ст. 365. За наявності підстав вони можуть бути розцінені як зловживання владою або службовим становищем (ст. 364).

Можливі випадки, коли службова особа, хоча й виходить за межі наданих їй повно­важень, робить це у зв’язку з надзвичайними обставинами, коли затягування часу для одержання спеціального дозволу потягло б тяжкі наслідки. Якщо дії такої службової осо­би в умовах надзвичайних обставин нормативно-правовими актами не врегульовані, вчи­нене необхідно розглядати з урахуванням положень про крайню необхідність або виправ­даний ризик (див. статті 39 і 42). Коли службова особа перевищила владу або службові повноваження з метою запобігти шкідливим наслідкам, більш значним, ніж фактично заподіяна шкода, і їх не можна було відвернути іншими засобами, її дії як вчинені в стані крайньої необхідності відповідно до ст. 39 не можуть бути визнані злочинними.

Питання про відповідальність службової особи, яка перевищила владу або службові повноваження на підставі наказу чи розпорядження керівника, і це потягло шкідливі наслідки, вирішується з урахуванням вимог ст. 41.

Для застосування ст. 365 необхідно, щоб дії винної службової особи були зумовлені її службовим становищем і перебували у зв’язку із службовими повноваженнями щодо потерпілого. Встановлення наявності чи відсутності такого зв’язку потребує з’ясування всіх фактичних обставин справи* зокрема: службового становища і кола повноважень особи, обвинуваченої у вчиненні злочину; мотиву, мети і характеру вчинених дій, їх зв’язку зі службовим становищем зазначеної особи та наслідками, що настали. За від­сутності такого зв’язку дії винного підлягають кваліфікації за статтями КК, що перед­бачають відповідальність за злочини проти життя та здоров’я особи, власності, громад­ського порядку та моральності тощо.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є заподіяння істотної шкоди. Про поняття цієї ознаки див. п. З примітки до ст. 364 та коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу. Момент закінчення злочину, передбаченого ст. 365, пов’язується з настанням істотної шкоди.

2. Суб’єктом перевищення влади або службових повноважень може бути лише службова особа.

Злочини, які являють собою спеціальні види перевищення влади або службових по­вноважень, можуть бути вчинені лише точно вказаними у цих випадках службовими особами (спеціальними суб’єктами) і потребують кваліфікації за відповідними статтями Особливої частини КК, які встановлюють відповідальність за ці види перевищення вла­ди або службових повноважень (зокрема, за ст. 157, ч. 2 ст. 162, статтями 371-373, ч. 2 ст. 376). Кваліфікація дій виконавців і співучасників цих злочинів ще й за ст. 365 мож­лива лише за наявності реальної сукупності останніх. Військова службова особа за пе­ревищення влади або службових повноважень несе відповідальність за ст. 424.

Члени громадських формувань з охорони громадського порядку під час її здійснен­ня мають спеціальні владні повноваження, а отже, виконують функції представників влади. У зв’язку з цим, за наявності в їхніх діях ознак перевищення влади або службових повноважень, вони притягаються до відповідальності за відповідною частиною ст. 365.

3. З суб’єктивної сторони розглядуваний злочин характеризується умисною фор­мою вини. Ставлення ж суб’єкта до наслідків вчинюваних ним дій може бути як умисним, так і необережним. Службова особа за будь-якої форми перевищення влади чи службових повноважень усвідомлює, що дії, які вона вчинює, виходять за межі наданих їй законом владних чи інших службових повноважень, і бажає їх вчинити. При цьому винна особа передбачає настання істотної шкоди (ч. 1 ст. 365), наслідки застосування насильства, факт застосування зброї і т. п. (ч. 2 ст. 365) або настання тяжких наслідків (ч. З ст. 365) і бажає (прямий умисел) чи свідомо допускає (непрямий умисел) їх настання або передбачає лише можливість настання зазначених наслідків і легковажно розраховує на їх відведення або не передбачає можливості їх настання, хоч повинна була і могла їх передбачити (відповідно, злочинна самовпевненість і не­дбалість стосовно наслідків і змішана форма вини загалом стосовно перевищення влади або службових повноважень).

Мотиви та мета вчинення перевищення влади або службових повноважень, як прави­ло, не мають значення для кваліфікації розглядуваного злочину. Але їх встановлення є важливим для визначення покарання за цей злочин, а також для відмежування для ін­ших видів перевищення влади або службових повноважень.

3. Кваліфікованими видами злочину є: 1) перевищення влади або службових пов­новажень, яке супроводжувалось насильством; 2) перевищення влади або службових повноважень, яке супроводжувалось застосуванням зброї; 3) перевищення влади або службових повноважень, яке супроводжувалось болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями (ч. 2 ст. 365).

Відповідальність за кваліфіковані види перевищення влади або службових повнова­жень настає лише за наявності всіх ознак злочину, передбачених ч. 1 ст. 365, і хоча б од­нієї кваліфікуючої ознаки, передбаченої ч. 2 або ч. З зазначеної статті. При цьому необ­хідно мати на увазі, що перевищення влади або службових повноважень, супроводжуване насильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що ображають особисту гід­ність потерпілого, діями (ч. 2 ст. 365), як правило, вже за змістом цих дій свідчить про заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам громадян.

Насильство при перевищенні влади або службових повноважень, передбаченому

ч. 2 ст. 365, може бути як фізичним, так і психічним. Якщо фізичне насильство полягає в незаконному позбавленні волі, завданні побоїв або ударів, заподіянні легких або се­редньої тяжкості тілесних ушкоджень, у мордуванні, а психічне - у реальній погрозі за­подіяння фізичного насильства щодо потерпілого чи його близьких, дії винної особи потрібно кваліфікувати за ч. 2 ст. 365. Погроза вчинити вбивство охоплюється ч. 2 ст. 365 і додаткової кваліфікації за ст. 129 не потребує.

Перевищення влади або службових повноважень, поєднане з незаконним позбав­ленням особи волі (ч. 1 або ч. 2 ст. 146), кваліфікується за ч. 2 ст. 365, а якщо таке по­збавлення волі потягло тяжкі наслідки (ч. З ст. 146),- за ч. З ст. 365. Вчинення цих зло­чинів організованою групою належить кваліфікувати за сукупністю ч. З ст. 146 і ч. З ст. 365.

Болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, слід вважа­ти дії, що завдають йому особливого фізичного болю і моральних страждань. Особли­вого фізичного болю можуть завдати протиправне застосування спеціальних засобів (наручники, гумові кийки, отруйні гази, водомети тощо), тривале позбавлення людини їжі, води, тепла, залишення її у шкідливих для здоров’я умовах, використання вогню, електроструму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути тощо.

Вказані дії утворюють кваліфікуючий склад перевищення влади або службових по­вноважень за відсутності ознак катування (про поняття катування див. ст. 127 та комен­тар до неї). Відсутність ознак катування у даному разі передбачає, передусім, відсут­ність мети, з якою застосовується катування,- примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у т. ч. отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякуван­ня чи дискримінації його або інших осіб. У разі встановлення такої мети, вчинені служ­бовою особою болісні і такі, що ображають особисту гідність потерпілого, дії, за наяв­ності інших ознак катування потребують правової оцінки за ст. 127.

Під зброєю у ч. 2 ст. 365 слід розуміти предмети, призначені для ураження живої цілі. Вона може бути як вогнестрільною (у т. ч. гладкоствольною), так і холодною. Не можуть визнаватися зброєю в розумінні ч. 2 ст. 365 сигнальні, стартові пістолети, ви­бухові пакети та інші імітаційно-піротехнічні та освітлювальні засоби, які не містять у собі вибухових речовин та сумішей, предмети, які мають господарське або інше призначення (сокира, столовий ніж) або не мають ніякого призначення, але присто­совані для нанесення тілесних ушкоджень (загострена палка), предмети, визнані за­конодавством спеціальними засобами (гумові кийки, ручні газові гранати, газові ба­лончики), і службові собаки. Про поняття зброї див. також коментар до статей 36, 262, 404.

Застосування зброї передбачає не тільки заподіяння нею тілесних ушкоджень або смерті, а й погрозу зброєю.

Для кваліфікації дій службової особи, яка застосувала зброю при перевищенні вла­ди або службових повноважень, за ч. 2 ст. 365 не потрібно фактичного нанесення шко­ди здоров’ю чи позбавлення життя потерпілого.

Для наявності вказаного кваліфікованого виду перевищення влади або службових повноважень слід встановити, що застосування зброї було незаконним, тобто службова особа застосувала зброю всупереч положенням, передбаченим спеціальними норматив- но-правовими актами, що встановлюють підстави і порядок застосування зброї. Пред­ставники влади, працівники правоохоронних органів та інші службові особи, які у зв’язку з виконанням службових обов’язків заподіяли шкоду нападаючому чи затрима­ному, у т. ч. шляхом застосування зброї не несуть за це кримінальної відповідальності, якщо діяли за наявності підстав для застосування зброї і з дотриманням встановленого порядку її застосування (зокрема, не допустили перевищення заходів, необхідних для правомірного затримання злочинця).

У разі застосування службовою особою при перевищенні влади або службових пов­новажень зброї, якою вона володіла незаконно, її дії необхідно додатково кваліфікувати за ст. 262 або ст. 263.

Особливо кваліфікуючою ознакою розглядуваного злочину є перевищення влади або службових повноважень, яке спричинило тяжкі наслідки (ч. З ст. 365). Про понят­тя тяжких наслідків див. п. 4 примітки до ст. 364 та коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу. Стосовно перевищення влади або службових повнова­жень тяжкими наслідками визнаються заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушко­джень або смерті, доведення його до самогубства, спричинення матеріальних збитків, які у 250 і більше разів перевищують нмдг (п. 4 примітки до ст. 364), розвал діяльності підприємства, установи, організації, їх банкрутство, створення аварійної ситуації, що потягла людські жертви, тощо.

Умисне заподіяння смерті чи тяжкого тілесного ушкодження при перевищенні вла­ди або службових повноважень кваліфікується за сукупністю злочинів - за ч. З ст. 365 та однією з таких статей Особливої частини КК: 112, 115, 121, 348, 379, 400). Необе­режне заподіяння смерті або необережне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження при перевищенні влади або службових повноважень охоплюється ч. З ст. 365 і додаткової кваліфікації за статтями 119 або 128 не потребує. Умисне вбивство чи умисне заподіян­ня тяжкого тілесного ушкодження, вчинене службовою особою при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочин­ця, підлягає кваліфікації лише за статтями 118 або 124. Якщо перевищення влади або службових повноважень призвело до самогубства потерпілого чи спроби його вчинити, наслідком якої стало тяжке тілесне ушкодження, дії службової особи підлягають квалі­фікації за ч. З ст. 365 і додаткової кваліфікації за ст. 120 не потребують.

3. Перевищення влади або службових повноважень, поєднане з умисним знищен­ням чи пошкодженням чужого майна без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 194, ч. 1 ст. 347, ч. 1 ст. 352, ч. 1 ст. 378, ч. 1 ст. 399), кваліфікується за відповідною частиною ст. 365 і додаткової кваліфікації за переліченими статтями про злочини проти власності не потребує. Якщо перевищення влади або службових повноважень було поєднане з діями, відповідальність за які передбачена частиною 2 зазначених статей, а також ч. З ст. 399, вчинене винним має кваліфікуватися за сукупністю злочинів.

Конституція України (ст. 28).

Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гід­ність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р. Ратифікована УРСР 26 січня 1986р.

Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. (статті 12-15-1).

Постанова ПВС Ns 1 від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про необхідну оборону» (п. 6).

Постанова ПВС Ns 3 від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибухо­вими пристроями чи радіоактивними матеріалами» (п. 4).

Постанова ПВС Ns 15 від 26 грудня 2003 р. «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень» (пункти 2, 4, 5, 6-19).

Стаття 366. Службове підроблення

1. Службове підроблення, тобто внесення службовою особою до офіцій­них документів завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення докумен­тів, а також складання і видача завідомо неправдивих документів -

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років з позбавленням пра­ва обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки,-

карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Основним безпосереднім об’єктом службового підроблення є визначений зако­ном порядок діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, їх апа­рату, об’єднань громадян, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності в частині підготовки, складання, використання і видачі офіційних документів, а також посвідчення фактів, які мають юридичне значення. Факультативним додатко­вим об’єктом цього злочину можуть бути права та свободи людини і громадянина, влас­ність тощо.

2. Предметом цього злочину є документ (про його поняття див. коментар до ст. 357). Офіційними є документи, що складаються і видаються службовими особами від імені органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань грома­дян, а також підприємств, установ та організацій будь-якої форми власності, які посвід­чують конкретні факти й події, що мають юридичне значення, складені належним чином за формою і мають необхідні реквізити (штамп, печатку, номер, дату, підпис). Приватний документ також може бути офіційним, якщо його складено, наприклад, нотаріусом, або якщо його передано громадянином для зберігання або використання в державне чи приватне підприємство (наприклад, довіреність на одержання зарплати).

3. З об’єктивної сторони злочин може полягати у таких формах:

1. внесення службовою особою до офіційних документів завідомо неправдивих ві­домостей;

2. інше підроблення документів;

3. складання завідомо неправдивих документів;

4. видача завідомо неправдивих документів.

Внесення у офіційні документи неправдивих відомостей передбачає внесення у дійсний офіційний документ даних, що не відповідають дійсності повністю або частко­во (наприклад, внесення неправдивих відомостей у бухгалтерські книги).

Про поняття підроблення документів див. коментар до ст. 358.

Складання неправдивих документів - це внесення до документа, який зовні оформ­лено правильно, відомостей, що не відповідають дійсності повністю або частково (наприклад, запис у дійсний бланк, який має відтиск печатки і підпис, неправдивих відомостей про фактичне використання сировини та матеріалів).

Видача неправдивих документів - надання або випуск службовою особою докумен­тів, зміст яких повністю або частково не відповідає дійсності і які були складені цією ж або іншою службовою особою (наприклад, надання певним суб’єктам підприємницької діяльності завідомо фіктивних документів з метою приховування їх злочинної діяльності, або випуск фіктивних ліцензій, патентів з метою їх подальшого продажу тощо).

Внесення в офіційні документи, які не є предметом службової діяльності службової особи, завідомо неправдивих відомостей, виготовлення таких документів (документів, підроблення яких доступне будь-якому громадянину) без використання службового становища тягне за наявності інших необхідних ознак відповідальність за злочин, пе­редбачений частинами 1 або 2 ст. 358.

Якщо службове підроблення виступало способом вчинення іншого злочину, такі дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів - за ст. 366 та відповідною статтею, що пе­редбачає відповідальність за вчинений злочин (розкрадання, обман покупців та замов­ників тощо). Якщо ж службове підроблення мало характер готування до злочину, який не був вчинений винним, його дії необхідно кваліфікувати як службове підроблення і готування до відповідного злочину, якщо він не є злочином невеликої тяжкості.

У випадку, коли службове підроблення є основною ознакою іншого злочину (на­приклад, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності - ст. 381) або створює спеціальний склад злочину (скажімо, підробку виборчих документів чи документів референдуму - ст. 158), за правилами конкуренції норм відповідальність настає лише за такий злочин.

Службове підроблення, вчинене з метою приховати зловживання владою або служ­бовим становищем, кваліфікується за сукупністю ст. 366 і ст. 364.

У разі, коли ухилення від сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) або його приховання вчинено шляхом службового підроблення, дії винної особи мають кваліфі­куватися за статтями 212 і 366, а якщо вчинено приховування злочину, передбаченого

ч. З ст. 212,- за статтями 396 і 366. При цьому підроблення, вчинене службовою осо­бою, може кваліфікуватися за ст. 366 незалежно від того, до якої відповідальності (кримінальної чи адміністративної) її буде притягнуто за ухилення від сплати податків і зборів (обов’язкових платежів).

Злочин, передбачений ст. 366, вважається закінченим з моменту підроблення або складання завідомо неправдивого документа незалежно від подальшого його вико­ристання, а при видачі документа - з моменту його випуску або надання зацікавленій особі.

4. Суб’єктом службового підроблення може бути лише службова особа. Якщо пе­редбачені ст. 366 дії вчиняє приватна особа, то відповідальність може наставати залеж­но від конкретних обставин справи, зокрема, за ст. 358.

5. З суб’єктивної сторони злочин може бути вчинено лише з прямим умислом. Психічне ставлення винного до тяжких наслідків, передбачених ч. 2 ст. 366, може харак­теризуватись непрямим умислом або необережністю.

6. Кваліфікуючою ознакою службового підроблення є тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 366). Про їх поняття див. п. 4 примітки до ст. 364 та коментар, викладений у Загаль­них положеннях цього розділу.

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992p. (ст. 27).

Закон України «Про обов’язковий примірник документів» від 9 квітня 1999p. (cm. 1).

Постанова ПВС № 2 від 2 березня 1973 р. «Про судову практику в справах про обман покуп­ців» (п. 15).

Постанова ПВС Ns 15 від 10 жовтня 2004 р. «Про деякі питання застосування законодав­ства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов ’язкових пла­тежів» (п. 14).

Стаття 367. Службова недбалість

1. Службова недбалість, тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свобо­дам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтере­сам, або інтересам окремих юридичних осіб,-

карається штрафом від п’ятдесяти до ста п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох ро­ків, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки,-

карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та зі штрафом від ста до двохсот п’ятдесяти неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян або без такого.

1. З об’єктивної сторони службову недбалість характеризує наявність трьох ознак у їх сукупності: 1) дія або бездіяльність службової особи; 2) наслідки у вигляді істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або держав­ним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб; 3) причиновий зв’язок між вказаними діями чи бездіяльністю та шкідливими наслідками.

Службова недбалість може проявлятись у формі: 1) невиконання службових обо­в’язків через несумлінне ставлення до них або 2) неналежного виконання службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, які заподіяли істотну шкоду охоронюва­ним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громад­ським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб.

Невиконання службових обов’язків означає невиконання службовою особою дій, передбачених як безумовних для виконання нею по службі. Цей вид недбалості нази­вають «чистою» бездіяльністю - службова особа повністю не виконує свої обов’язки.

Неналежне виконання службових обов’язків - це такі дії службової особи в ме­жах службових обов’язків, які виконані не так, як того вимагають інтереси служби. Такий вид службової недбалості називають «змішаною» бездіяльністю, за якої служ­бова особа виконує свої обов’язки неналежно, діє не до кінця, не вчиняє всіх очікува­них від неї дій.

Відповідальність за ст. 367 настає лише у випадку, якщо дії, невиконання чи нена­лежне виконання яких спричинило передбачені у зазначеній статті наслідки, входили у коло службових обов’язків цієї службової особи, іншими словами, якщо обов’язок дія­ти відповідним чином юридично був включений (законом, указом, постановою, нака­зом, інструкцією тощо) до кола службових повноважень такої особи.

Для наявності складу службової недбалості слід встановити, що службова особа мала реальну можливість виконати належним чином свої обов’язки. Визначення мож­ливості (чи неможливості) виконання нею своїх обов’язків здійснюється за допомогою відповідних об’єктивних та суб’єктивних факторів. До об’єктивних факторів належать зовнішні умови, в які поставлена службова особа (забезпечення охорони матеріальних цінностей, наявність транспорту чи людських ресурсів), а до суб’єктивних - особливос­ті цієї особи (її фізичні дані, ступінь інтелектуального розвитку, наявність спеціальних знань, досвіду роботи тощо).

При службовій недбалості за наявності об’єктивної можливості діяти так, як того вимагають інтереси служби, службова особа безвідповідально, неякісно ставиться до виконання своїх обов’язків, у зв’язку з чим виконує їх неналежним чином (поверхово, неуважно, несумлінно) або взагалі не виконує.

Склад службової недбалості передбачає заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтере­сам, або інтересам окремих юридичних осіб. Про поняття цієї ознаки див. п. З примітки до ст. 364 та коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу.

Для кваліфікації діяння за ст. 367 слід встановити, що воно вчинене службовою особою під час виконання владних, організаційно-розпорядчих чи адміністративно- господарських функцій. Діяння, яке полягало у невиконанні чи неналежному виконанні професійних функцій, навіть якщо воно призвело до істотної шкоди, не може розціню­ватись як службова недбалість (наприклад, застосування лікарем неправильного ліку­вання, невдала операція тощо).

Шкода, заподіяна через недосвідченість, недостатню кваліфікацію службової особи або з інших обставин, що не залежали від неї і не давали можливості справитись належ­ним чином з роботою, не дають підстав говорити про наявність злочинної службової недбалості. Так само не утворюють складу цього злочину шкідливі наслідки, що наста­ли з причин, які службова особа не могла усунути.

Службова недбалість вважається закінченим злочином з моменту настання наслідків, зазначених у ч. 1 або ч. 2 ст. 367.

2. Суб’єктом службової недбалості може бути лише службова особа.

3. Службова недбалість - це єдиний необережний злочин у сфері службової діяль­ності. З суб’єктивної сторони він характеризується злочинною самовпевненістю (служ­бова особа передбачає, що внаслідок невиконання чи неналежного виконання нею своїх службових обов’язків правам і законним інтересам може бути завдано істотну шкоду, але легковажно розраховує на її відвернення) або злочинною недбалістю (службова особа не передбачає, що в результаті її поведінки може бути завдано істотну шкоду, хоча повинна була і могла це передбачити). При цьому ставлення службової особи до недбалого виконання своїх службових обов’язків може бути як умисним, так і необе­режним.

4. Кваліфікуючою ознакою злочину є спричинення тяжких наслідків. Про поняття тяжких наслідків див. п. 4 примітки до ст. 364 та коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу.

Стаття 368. Одержання хабара

1. Одержання службовою особою в будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища -

карається штрафом від семисот п’ятдесяти до однієї тисячі п’ятисот не­оподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Одержання хабара у великому розмірі або службовою особою, яка за­ймає відповідальне становище, або за попередньою змовою групою осіб, або повторно, або поєднане з вимаганням хабара,-

карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

3. Одержання хабара в особливо великому розмірі або службовою осо­бою, яка займає особливо відповідальне становище,-

карається позбавленням волі на строк від восьми до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

Примітка: 1. Хабарем у великому розмірі вважається такий, що у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, в особли­во великому - такий, що у п’ятсот і більше разів леревищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

2. Службовими особами, які займають відповідальне становище, є особи, за­значені у пункті 1 примітки до статті 364, посади яких згідно зі статтею 25 Закону України «Про державну службу» віднесені до третьої, четвертої, п’ятої та шостої категорій, а також судді, прокурори і слідчі, керівники, заступники керівників орга­нів державної влади та управління, органів місцевого самоврядування, їх струк­турних підрозділів та одиниць. Службовими особами, які займають особливо від­повідальне становище, є особи, зазначені в частині першій статті 9 Закону України «Про державну службу», та особи, посади яких згідно із статтею 25 цього Закону віднесені до першої та другої категорій.

3. Повторним у статтях 368 і 369 цього Кодексу визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених цими статтями.

4. Вимаганням хабара визнається вимагання службовою особою хабара з по­грозою вчинення або невчинення з використанням влади чи службового стано­вища дій, які можуть заподіяти шкоду правам чи законним інтересам того, хто дає хабара, або умисне створення службовою особою умов, за яких особа вимушена дати хабара з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів.

1. Хабар - це незаконна винагорода матеріального характеру, тобто предмет хабара має виключно матеріальний характер. Ним можуть бути майно (гроші, матеріальні цін­ності та інші речі), право на майно (документи, які надають право отримати майно, ко­ристуватися ним або вимагати виконання зобов’язань тощо), будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигод, відмова від них, відмова від прав на майно, безо­платне надання послуг, санаторних чи туристичних путівок, проведення будівельних чи ремонтних робіт тощо).

Послуги, пільги і переваги, які не мають майнового змісту (похвальні характерис­тики чи виступ у пресі, надання престижної роботи, інтимний зв’язок тощо), не можуть визнаватися предметом хабара. Одержання такого характеру послуг, пільг чи переваг може розцінюватися як інша (некорислива) заінтересованість при зловживанні владою чи службовим становищем і за наявності для того підстав кваліфікуватися за ст. 364.

Давання й одержання як хабара предметів, збут і придбання яких утворює само­стійний склад злочину (вогнепальної (крім гладкоствольної мисливської), холодної зброї, бойових припасів або вибухових речовин, наркотичних засобів, отруйних або сильнодіючих речовин тощо), кваліфікується за відповідною частиною ст. 369 чи ст. 368 і відповідною статтею КК, яка передбачає відповідальність за збут чи придбання цих предметів (зокрема за статтями 263, 307, 321).

3. Об’єктивна сторона злочину полягає в одержанні хабара у будь-якому вигляді.

Одержання хабара означає прийняття службовою особою незаконної винагороди за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.

Хабар може даватися хабародавцем службовій особі особисто або через посередника. Способи давання-одержання хабара можуть бути різноманітними і для кваліфікації одер­жання хабара значення не мають, але вони тісно пов’язані з питанням про предмет хабара.

Із усього розмаїття способів давання-одержання хабара можна виділити дві основні форми: просту і завуальовану. Проста полягає у безпосередньому врученні предмета хабара службовій особі, її рідним чи близьким, передачі його через посередника чи тре­тіх осіб. Сутність завуальованої форми полягає у тому, що факт давання-одержання хабара маскується у зовні законну угоду і має вигляд цілком законної операції: різні виплати, премії, погашення боргу, договору купівлі-продажу, кредиту, консультації, експертизи тощо. Така винагорода кваліфікується як хабарництво у випадку, коли вона надавалась-одержувалась незаконно (виплата коштів була безпідставною, речі чи неру­хомість продавались за ціною, явно нижчою від реальної, оплата послуг була нееквіва­лентною тощо). Факт давання-одержання хабара у завуальованій формі має бути відо­бражено у справі і належним чином доведено доказами, які б свідчили, що гроші, мате­ріальні цінності чи послуги були передані або надані службовій особі як хабар та що це усвідомлювали і той, хто його дав, і той, хто одержав.

Якщо встановлено, що службова особа давала згоду на прийняття предмета хабара її родичами чи близькими або була поінформована про надання матеріальних цінностей чи послуг матеріального характеру зазначеним особам і не вжила заходів до їх повернення, то її слід визнавати хабарником. Слід також мати на увазі, що склад злочину, передбаче­ного ст. 368, має місце не лише тоді, коли службова особа одержала хабар для себе осо­бисто, а й тоді, коли вона зробила це в інтересах близьких їй осіб (родичів, знайомих тощо). При цьому не має значення, як саме фактично було використано предмет хабара.

Відповідальність за одержання хабара настає тільки за умови, якщо службова особа одержала його за виконання або невиконання в інтересах того, хто дає хабара, або тре­тьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища. При цьому важливо, щоб вона одержала незаконну винагороду за виконання чи неви­конання таких дій, які вона могла або повинна була виконати з використанням нада­ної їй влади або покладених на неї організаційно-розпорядчих чи адміністративно- господарських обов’язків, або таких, які вона не уповноважена була вчинювати, але до вчинення яких іншими службовими особами могла вжити заходів завдяки своєму служ­бовому становищу. Одержання службовою особою незаконної винагороди від підлег­лих чи підконтрольних осіб за протегування чи потурання, за вирішення на їх користь питань, які входять до її компетенції, також слід розцінювати як одержання хабара.

Дії винних належить визнавати даванням і одержанням хабара й у тих випадках, коли умови одержання матеріальних цінностей або послуг хоча спеціально і не обумов­лювались, але учасники злочину усвідомлювали, що особа дає хабар з метою задово­лення тих чи інших власних інтересів або інтересів третіх осіб.

Якщо ж службова особа, виконуючи будь-які дії, використовує не можливості, пов’я­зані з її посадою, а, наприклад, особисте знайомство, дружні, а не службові зв’язки тощо, то у її діях відсутній склад злочину, передбаченого ст. 368.

Не буде складу цього злочину і у випадку одержання незаконної винагороди не у зв’язку з реалізацією можливостей, обумовлених посадою, а за виконання сугубо про­фесійних функцій (наприклад, вручення матеріальних цінностей чи грошей лікарю за вдало проведену операцію).

Одержання службовою особою подарунків не за певні дії по службі, а з метою підлабуз­ництва, для встановлення з нею «добрих» стосунків не є кримінально караним. Такі дії, у разі вчинення їх службовою особою органів державної влади або органів місцевого само­врядування, можуть підпадати під дію ст. 1 Закону України «Про боротьбу з корупцією».

Відповідальність за одержання хабара настає незалежно від того, виконала чи не виконала службова особа обумовлене, збиралася чи ні вона його виконувати. Вчинені хабарником за винагороду дії можуть бути як цілком законними (входити до його ком­петенції, здійснюватися в установленому порядку тощо), так і неправомірними. Якщо виконані службовою особою у зв’язку з одержанням хабара дії самі є злочинними (службове підроблення, зловживання владою або службовим становищем тощо), вчи­нене слід кваліфікувати за сукупністю відповідних злочинів.

Відповідальність за одержання хабара настає незалежно від того, до чи після вчи­нення обумовлених дій був отриманий хабар.

Одержання хабара вважається закінченим з моменту, коли службова особа прийня­ла хоча б частину хабара. Якщо ж службова особа виконала певні дії, спрямовані на одержання хабара, але не одержала його з причин, які не залежали від її волі, вчинене нею слід кваліфікувати як замах на одержання хабара. Одержання службовою особою хабара від особи, яка діє з метою її викриття і звільняється від кримінальної відпові­дальності з підстав, передбачених законом, є закінченим складом злочину і кваліфіку­ється залежно від обставин справи за відповідною частиною ст. 368.

Третя особа, в інтересах якої винний за хабар має вчинити певні дії з використан­ням наданої йому влади чи службового становища,^ це будь-яка фізична (крім хабаро- давця) або юридична особа.

3. Суб’єктом одержання хабара може бути лише службова особа. Про поняття службової особи див. пункти 1 та 2 примітки до ст. 364 і коментар, викладений у Загаль­них положеннях до цього розділу.

4. Суб’єктивна сторона одержання хабара характеризується лише прямим умис­лом і наявністю корисливого мотиву.

Особливістю суб’єктивної сторони складу цього злочину є тісний зв’язок між умис­лом хабарника і умислом хабародавця. Змістом умислу першого повинно охоплюватися, крім іншого, усвідомлення того, що хабародавець розуміє сутність того, що відбувається, і усвідомлює факт незаконного одержання службовою особою винагороди. Якщо особа, надаючи службовій особі незаконну винагороду, з тих чи інших причин не усвідомлює, що вона дає хабар (наприклад, у зв’язку з обманом чи зловживанням довірою), вона не може нести відповідальність за давання хабара, а службова особа - за одержання хабара. Дії останньої за наявності для того підстав можуть кваліфікуватися як зловживання вла­дою чи службовим становищем, обман покупців чи замовників, шахрайство тощо.

Дії службової особи, яка, одержуючи гроші чи матеріальні цінності начебто для передачі іншій службовій особі як хабар, мала намір не передавати їх, а привласнити, належить кваліфікувати не за ст. 368, а за відповідними частинами статей 190 і 364 як шахрайство і зловживання владою чи службовим становищем, а за наявності для того підстав - і за відповідними частинами статей 27, 15 і 369 (підбурювання до замаху на давання хабара). Особа, яка в такому випадку передала гроші чи цінності, вважаючи, що вона дає хабар, несе відповідальність за замах на давання останнього.

5. До кваліфікованих видів злочину закон відносить одержання хабара: 1) у вели­кому розмірі; 2) службовою особою, яка займає відповідальне становище; 3) за поперед­ньою змовою групою осіб; 4) повторно; 5) поєднане з вимаганням хабара (ч. 2 ст. 368); до особливо кваліфікованих - одержання хабара: 1) в особливо великому розмірі; 2) службовою особою, яка займає особливо відповідальне становище (ч. З ст. 368).

Поняття великого й особливо великого розміру хабара визначено в п. 1 примітки до ст. 368.

Не об’єднане єдиним умислом одержання декількох хабарів, кожен із яких в 200 (500) і більше разів не перевищує нмдг, не може кваліфікуватися як одержання хабара у великому (особливо великому) розмірі, навіть якщо їх загальна сума перевищує ці роз­міри. У зв’язку з цим послідовне одержання одного хабара у великому, а другого - в особливо великому розмірах треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, тобто за час­тинами 2 і 3 ст. 368. Якщо ж умисел службової особи при одержанні декількох хабарів був спрямований на збагачення у великих чи особливо великих розмірах (наприклад, у випадках систематичного одержання хабарів на підставі так званих «такс» або у формі «поборів», «данини» тощо), її дії слід розцінювати як один злочин і залежно від фак­тично одержаного кваліфікувати як одержання хабара у великому чи особливо велико­му розмірі.

Якщо при умислі службової особи на отримання хабара у великому або особливо великому розмірі з причин, що не залежали від її волі, нею було отримано лише частину обумовленого хабара, її дії слід кваліфікувати як замах на одержання хабара у великому чи особливо великому розмірі.

Оскільки від розміру хабара залежить кваліфікація злочину, предмет хабара пови­нен отримати грошову оцінку в національній валюті України. Це є необхідним і у випад­ках, коли як хабар було передано майно, яке з тих чи інших причин не купувалося (викрадене, подароване, знайдене тощо). При визначенні вартості предмета хабара слід виходити з мінімальних цін, за якими в даній місцевості на час вчинення злочину мож­на було вільно придбати річ або одержати послуги такого ж роду та якості.

Про порядок визначення суми неоподатковуваного мінімуму в частині кваліфіка­ції одержання хабара у великому або в особливо великому розмірі див. коментар, ви­кладений у Загальних положеннях до Розділу VI Особливої частини КК.

Відповідно до п. З примітки до ст. 368 повторним визнається одержання хабара, вчинене особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 368 або 369.

Одночасне одержання службовою особою хабара від декількох осіб слід кваліфіку­вати як вчинене повторно тоді, коли хабар передається за вчинення дій в інтересах кожної особи, яка дає хабар, а службова особа усвідомлює, що вона одержує хабар від декількох осіб.

Оскільки цією ознакою (повторністю) охоплюються як перший, так і наступні зло­чини, кваліфікувати перший злочин додатково ще й за ч. 1 ст. 368 (ч. 1 ст. 369) не по­трібно. Це не стосується тих випадків, коли одні злочини були закінченими, а інші - ні, і випадків, коли особа одні злочини вчинила як виконавець, а інші - як організатор, підбурювач чи пособник. У таких випадках незакінчені злочини і злочини, які особа вчинила не як виконавець, повинні отримувати окрему кваліфікацію з посиланням на

ч. 1 ст. 14, відповідну частину статей 15 чи 27.

Одержання службовою особою в декілька прийомів одного хабара за виконання чи невиконання обумовлених з тим, хто дає хабар, дій, слід розглядати як продовжу­ваний злочин. Кваліфікувати у таких випадках дії винного за ознакою повторності не можна.

Одержання й давання хабара не можуть кваліфікуватись як вчинені повторно у випад­ках, коли: судимість за раніше вчинений злочин знята або погашена в передбаченому законом порядку; на момент вчинення особою нового злочину минули строки давності притягнення її до відповідальності за раніше вчинений злочин; особа була звільнена від відповідальності за раніше вчинений злочин у встановленому законом порядку.

Визначення понять службова особа, яка займає відповідальне становище і службова особа, яка займає особливо відповідальне становище дано у п. 2 примітки до цієї статті.

Переліки осіб, які визнані п. 2 примітки до ст. 368 такими, що займають відповідаль­не або особливо відповідальне становище, є вичерпними і розширювальному тлума­ченню не підлягають. Висновок суду про те, що службова особа займала відповідальне або особливо відповідальне становище, має бути належним чином мотивованим.

Хабар слід вважати одержаним групою осіб за попередньою змовою, якщо у вчи­ненні злочину як співвиконавці брали участь дві і більше службові особи, які заздале­гідь, тобто до його початку, домовилися про спільне одержання хабара (як до, так і після надходження пропозиції про давання хабара, але до його одержання). Змова при вчиненні цього злочину - це насамперед згода на спільне з іншими службовими особами використання службового становища для одержання одного чи декількох хабарів.

Кваліфікація дій хабарників за зазначеною ознакою може здійснюватись тоді, коли учасниками групового одержання хабара є лише службові особи - одержувачі хабара, тобто співвиконавці, а не пособники у хабарництві як співучасники одержання хабара. Співвиконавцями слід вважати службових осіб, які одержують хабар за виконання чи невиконання дій, які кожен із них міг чи повинен був виконати з використанням служ­бового становища. Для кваліфікації одержання хабара як вчиненого групою осіб за по­передньою змовою не має значення, як були розподілені ролі між співвиконавцями, чи всі вони повинні були виконувати або не виконувати обумовлені з тим, хто дав хабар, дії, чи усвідомлював той, хто дав хабар, що в його одержанні бере участь декілька служ­бових осіб. Злочин за таких обставин вважається закінченим з моменту, коли хабар прийняв хоча б один із співучасників.

Розмір одержаного групою осіб хабара визначається загальною вартістю одержаних цінностей чи послуг. Якщо хабар одержано у великому або особливо великому розмірі, кожен із учасників злочину, якому про це було відомо, несе відповідальність за одер­жання хабара за таких кваліфікуючих ознак, навіть якщо розмір одержаного ним осо­бисто не є великим або особливо великим. У випадку, якщо службова особа одержала хабар без попередньої домовленості з іншою службовою особою, а після цього переда­ла їй частину одержаного як хабар, вона несе відповідальність за сукупністю злочинів - за одержання і давання хабара.

Поняття вимагання хабара визначено у п. 4 примітки до цієї статті.

Вимагання може бути вчинене як у формі прямого примушування, коли службова особа пред’являє вимогу дати хабар, погрожуючи у випадку невиконання цієї вимоги вчинити (або не вчинити) з використанням влади чи службового становища дії, які мо­жуть заподіяти шкоди правам і законним інтересам того, до кого звернута ця вимога, так і в завуальованій формі - шляхом умисного створення службовою особою умов, за яких особа вимушена дати хабара з метою запобігти шкідливим наслідкам для своїх прав та законних інтересів.

У випадках, коли особа, в якої вимагали хабар, незважаючи на вчинення щодо неї дій, спрямованих на примушування до давання хабара, з тих чи інших причин хабар не дала, дії службової особи, яка вимагала хабар, залежно від конкретних обставин справи, слід кваліфікувати як готування до одержання хабара шляхом вимагання чи замах на вчинення цього злочину.

6. Дії особи, яка одержала один хабар за наявності ознак, передбачених і ч. 2 і ч. З ст. 368, мають кваліфікуватися лише за ч. З цієї статті. При цьому в мотивувальній час­тині вироку (обвинувального висновку) необхідно зазначати всі кваліфікуючі ознаки злочину.

7. Як співучасть у даванні чи одержанні хабара належить кваліфікувати дії особи, яка сприяла у вчиненні злочину тому, хто дав чи одержав хабар, або організувала цей злочин, або підбурила до його вчинення. При цьому питання про кваліфікацію дій спів­учасника потрібно вирішувати з урахуванням характеру його дій, спрямованості його умислу, виходячи з того, в чиїх інтересах, на чиїй стороні і за чиєю ініціативою - того, хто дав, чи того, хто одержав хабар,- він діяв.

Посередник у хабарництві може бути визнаний пособником давання - одержання хабара лише у тому випадку, коли він своїми діями по передачі предмета хабара усував перешкоди, які унеможливлювали чи ускладнювали хабародавцю або хабарнику відпо­відно давання або одержання хабара.

Кваліфікуючі ознаки, які свідчать про підвищену суспільну небезпечність одер­жання чи давання хабара (вимагання, великий або особливо великий розмір хабара, відповідальне чи особливо відповідальне становище службової особи, яка його одер­жала), належить ставити за вину і співучасникам, якщо ці ознаки охоплювалися їхнім умислом.

Постанова ПВС N9 5 від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про хабарни­цтво» (пункти 2—5, 7—11, 13—20).

Стаття 369. Давання хабара

1. Давання хабара -

карається штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк від двох до п’яти років.

2. Давання хабара, вчинене повторно,-

карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з конфіс­кацією майна або без такої.

3. Особа, яка дала хабар, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо стосовно неї мало місце вимагання хабара або якщо після давання ха­бара вона добровільно заявила про те, що сталося, до порушення кримі­нальної справи щодо неї органу, наділеному законом правом на порушення кримінальної справи.

і .

1. Предмет давання хабара є аналогічним предмету одержання хабара. Про його поняття див. коментар до ст. 368.

2. Давання хабара з об’єктивної сторони погіягає у передачі службовій особі майна, права на майно чи вчинення на її користь дій майнового характеру за вико­нання чи невиконання дії, яку службова особа повинна була або могла виконати з ви­користанням службового становища чи наданої їй влади. Склад цього злочину наяв­ний не тільки тоді, коли хабар дається за вчинення певних дій в інтересах того, хто його дає, а й тоді, коли це робиться в інтересах інших фізичних чи юридичних осіб (в інтересах третіх осіб).

Склад давання хабара утворюють і дії службової особи, яка віддала підлеглому вка­зівку (розпорядження, наказ) домагатися певних благ, пільг чи переваг шляхом підкупу інших службових осіб, надала для цього кошти чи інші цінності або розпорядилася їх виділити, надала законного вигляду виплатам у випадках давання хабарів у завуальованих формах тощо. Якщо ж службова особа лише рекомендувала підлеглому домагатися благ, пільг чи переваг у такий спосіб, відповідальність за давання хабара несе той працівник, який, виконуючи таку рекомендацію, передав незаконну винагороду. Дії службової осо­би в цьому випадку можуть кваліфікуватися як підбурювання до давання хабара, а за наявності певної мети - як провокація хабара.

Службова особа, яка дала хабар за одержання певних благ, пільг або переваг для установи, організації чи підприємства, несе відповідальність за давання хабара, а за на­явності для того підстав - і за інший злочин (зловживання владою або службовим ста­новищем, незаконне заволодіння чужим майном тощо).

Цей злочин вважається закінченим з моменту, коли службова особа прийняла хо­ча б частину хабара. Якщо запропонований хабар не прийнято, дії хабародавця слід кваліфікувати як замах на давання хабара. Таким чином, правова оцінка дій особи, яка дає хабар, залежить певною мірою і від дій особи, яка одержує хабар.