1998. Р. (статті 3, 16).

Указ Президії Верховної Ради УРСР «Про відповідальність за порушення вимог режиму ра­діоактивної безпеки, заготівлю, переробку і збут радіоактивно забруднених продуктів харчу­вання» від 28 січня 1991 р.

Наказ МОЗ України N9 255 від 19 серпня 1997 р. «Про затвердження Допустимих рівнів вмісту радіонуклідів Сз-137 і 5г-90 у продуктах харчування та питній воді (ДР-97)».

Наказ МОЗ України N9 329 від 2 липня 2004 р. «Методичні рекомендації «Періодичність контролю продовольчої сировини та харчових продуктів за показниками безпеки».

Наказ МОЗ України N9 54 від 2 лютого 2005 р. «Про затвердження державних санітарних правил «Основні санітарні правила забезпечення радіаційної безпеки України».

Наказ МОЗ України N9 7 від 13 січня 2006 р. «Про затвердження гігієнічного нормативу «Перелік речовин, продуктів, виробничих процесів, побутових та природних факторів, канцеро­генних для людини».

Наказ Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої полі­тики N9 28 від 1 лютого 2005 р. «Про затвердження Переліку продукції, що підлягає обов 'яз- ковій сертифікації в Україні».

ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ, НЕДОТОРКАННОСТІ ДЕРЖАВНИХ КОРДОНІВ, ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИЗОВУ ТА МОБІЛІЗАЦІЇ

Загальні положення до розділу

Більшість діянь, передбачених розділом XIV КК України, близькі до адміністратив­них правопорушень, оскільки не мають ступеня і характеру суспільної небезпеки, зви­чайно властивих злочинам. Це стосується, зокрема, діянь, передбачених частинами пер­шими статей 328, 329, 330, статтями 333, 334, 337.

За деякі з них КАП прямо передбачена адміністративна відповідальність, а в деяких інших випадках їх важко відмежувати від суміжних адміністративних правопорушень. Так, КАП передбачена адміністративна відповідальність за невиконання законних ви­мог посадових осіб спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань державного експортного контролю і порушення законодавства в галузі державного експортного контролю (статті 188-17, 212-4), порушення законодавства про державну таємницю (ст. 212-2), порушення порядку використання конфіденційної інформації (ч. З ст. 186-3), незаконне перетинання державного кордону України (ст. 204-1), пору­шення правил міжнародних польотів (ст. 113), порушення військовозобов’язаними чи призовниками законодавства про військовий обов’язок і військову службу та інші по­рушення у сфері призову та військового обліку (статті 210-211-6).

Отже, в одному випадку закон визнав деякі з відповідних діянь злочинами, в іншо­му - адміністративними деліктами. При цьому окремі з перелічених статей КАП були прийняті вже після прийняття КК від 5 квітня 2001 р. або навіть в один день з ним.

Незважаючи на те що згідно з ч. 2 ст. 9 КАП адміністративна відповідальність настає лише тоді, коли відповідні порушення не тягнуть за собою кримінальної відпо­відальності, практика слідує іншим шляхом.

Виходячи з того, що випадки, передбачені частинами першими статей 328, 329, 330, статтями 333, 334, 337, є прикладами надмірної криміналізації діянь, у разі порушення кримінальної справи слід обов’язково брати до уваги положення ч. 2 ст. 11, згідно з яким не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, а під час провадження у кримінальній справі - положення статей 44, 45, 47, 48, якими встановлені певні підстави звільнення від кримінальної відповідальності.

Стаття 328. Розголошення державної таємниці

1. Розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням служ­бових обов’язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства -

карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки,- карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є режим державної таємниці, тобто встановлений згідно з вимогами відповідних актів законодавства єдиний порядок за­безпечення охорони державної таємниці, що забезпечує безпеку держави. Його додат­ковим факультативним об’єктом можуть бути власність, життя та здоров’я особи тощо.

2. Предмет злочину - певним чином матеріалізовані відомості, що становлять державну таємницю (про їх поняття див. коментар до ст. 114).

У разі розголошення учасниками кримінального судочинства, попередженими про заборону такого розголошення, даних досудового слідства чи дізнання, які містять ві­домості, що становлять державну таємницю, відповідальність має наставати за ст. 387. Розголошення таких, що становлять державну таємницю, відомостей про заходи безпе­ки щодо осіб, взятих під захист, вчинене службовою особою, якою прийнято рішення про ці заходи, або особою, яка їх здійснює, або службовою особою, якій ці рішення стали відомі у зв’язку з її службовим становищем, кваліфікується за ст. 381.

В основному за предметом розглядуваний злочин відрізняється від злочинів, перед­бачених статтями 132 (розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження невиліковної інфекційної хвороби), 145 (незаконне розголошення лікарської таємниці), 168 (розголошення таємниці усиновлення), 232 (розголошення комерційної таємниці).

У зв’язку з тим, що відповідно до законодавства України не можуть вважатися дер­жавною таємницею деякі види інформації (інформація про стан правопорядку, про не­законні дії органів державної влади та їх посадових осіб тощо), розголошення в засобах масової інформації, скажімо, фактів незаконного експорту озброєння, військової техні­ки, окремих стратегічних видів сировини і продукції є суспільно корисною (чи суспіль­но нейтральною) діяльністю і не може тягнути кримінальної відповідальності.

3. З об’єктивної сторони злочин передбачає розголошення відомостей, яке зви­чайно полягає у діях (усна чи письмова розповідь стороннім особам, по радіо тощо про зміст таємних документів, про таємні вироби чи інші матеріали, аналогічні публікації у відкритій пресі, демонстрування таємних документів, виробів чи інших матеріалів на зібранні або по телебаченню та інше віддання гласності, обнародування певних відомо­стей). Про поняття розголошення відомостей див. також коментар до ст. 132.

Диспозиція ст. 328 є бланкетною: для вирішення питань про те, чи становлять дер­жавну таємницю ті чи інші відомості, чи є особа такою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків тощо, необхідно зверта­тися до інших нормативно-правових актів.

Злочин є закінченим з моменту, коли хоча б одна стороння особа була ознайомлена зі змістом документа, виробу чи іншого матеріалу, що становлять державну таємницю.

У зв’язку з тим, що існують різні ступені секретності і відповідні форми допуску до інформації («особливої важливості», «цілком таємної» і «таємної»), розповідь про інформацію більш високого ступеня секретності особі, яка, хоча й має допуск, але не допущена до інформації такого ступеня, також має розцінюватися як розголошення державної таємниці. При цьому наявність допуску в адресата розголошення державної таємниці може бути врахована як обставина, що пом’якшує покарання.

Викрадення на підприємствах, в установах чи організаціях офіційних документів, які містять відомості, що становлять державну таємницю, з наступним їх розголошен­ням кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених статтями 328 і 357.

4. Суб’єктом злочину є особа, якій відомості, що становлять державну таєм­ницю, були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків.

Такою визнається особа, що має відповідний допуск (першої, другої або третьої форм) до державної таємниці^ наданий відповідно до законодавства України.

Для кваліфікації злочину не має значення, були такі відомості довірені вказаній особі (надані за реєстром, іншим обліковим документом) чи стали відомі за інших об­ставин (за специфікою служби певні відомості, що становлять державну таємницю, можуть стати відомі такій особі і випадково).

Якщо зазначені відомості випадково стали відомі іншій особі (прибиральниця зна­йшла втрачений таємний документ, охоронець несподівано підслухав розмову тощо), вона не може нести відповідальність за їх розголошення.

Розголошення державної таємниці у сфері оборони (відомостей військового харак­теру, що становлять державну таємницю), вчинене військовослужбовцем або військо­возобов’язаним під час проходження останнім зборів, кваліфікується за ч. 1 ст. 422. За ст. 328 вказані особи несуть відповідальність лише у випадку розголошення ними ін­формації у сфері економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки й охорони правопорядку, яка становить державну таємницю. Робітники і службовці ЗС та інших військових формувань України за розголошення відомостей військового харак­теру, що становлять державну таємницю, несуть відповідальність за ст. 328.

Іноземець або особа без громадянства можуть бути суб’єктом злочину, передбаче­ного ст. 328, у випадку, коли відповідний доступ до державної таємниці їм було надано як виняток на підставі міжнародного договору України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або письмового розпорядження Президента України відповідно до законодавства України.

Допуск до державної таємниці надається тільки осудним особам віком, як правило, від 18 років (як виняток такий допуск можуть отримати й особи у віці від 16 до 18 років - скажімо, студенти деяких вищих навчальних закладів). Якщо особа, яка не досягла 18-річ- ного віку, фактично отримала відповідний допуск і розголосила відомості, що становлять державну таємницю, вона, відповідно до ст. 21, є суб’єктом цього злочину. Недосяг- нення нею 18-річного віку саме по собі не виключає особу зі сфери суспільних від­носин, пов’язаних з охороною державної таємниці, і не припиняє ці відносини. Якщо відомості, що становлять державну таємницю, були розголошені психічно хворою осо­бою, питання про притягнення її до кримінальної відповідальності вирішується на під­ставі даних про осудність чи неосудність особи, незалежно від того, чи правомірно їй було надано відповідний допуск. Останнє ж може бути враховане судом лише при ви­рішенні питання про призначення покарання, звільнення від кримінальної відповідаль­ності чи від покарання.

5. З суб’єктивної сторони злочин може бути вчинений як умисно, так і з необе­режності.

Непрямий умисел є характерним для випадків, коли фактичні наслідки у вигляді сприйняття сторонніми особами відомостей, що становлять державну таємницю, особа, якій такі відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, передбачає не як бажаний, а як можливий результат, і ставиться до цього байдуже (наприклад, не прибравши зі столу в сейф секретні папери, виходить на пев­ний час із кабінету і залишає там наодинці сторонню особу). Для прямого ж умислу характерним є бажання ознайомити сторонніх осіб із вказаними відомостями (із похвальби, з корисливих мотивів, з метою помсти начальнику тощо).

З необережності цей злочин може бути вчинений, наприклад, коли відповідні відомо­сті повідомляються особою надто голосно без урахування того, що їх можуть почути сто­ронні особи (злочинна самовпевненість), або в присутності інших осіб, яких вона помил­ково вважає такими, що мають допуск до цих відомостей (злочинна недбалість).

Ставлення винного до тяжких наслідків (ч. 2 ст. 328) може характеризуватися тільки необережністю.

Розголошення державної таємниці кваліфікується за ст. 328 тільки за відсутності ознак державної зради або шпигунства. Відмежування злочинів, передбачених ст. 328 і статтями 111 і 114, здійснюється в першу чергу за змістом умислу винного: державна зрада або шпигунство передбачають, що суб’єкт злочину бажає передати відомості, що становлять державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх пред­ставникам, а при розголошенні державної таємниці суб’єкт злочину, який діє навіть і з прямим умислом, бажає передати зазначені відомості сторонній особі, яка не є одним із вказаних адресатів. Крім того, злочин, передбачений ст. 328, відрізняється від держав­ної зради і шпигунства змістом безпосереднього об’єкта та об’єктивної сторони і спе­ціальним суб’єктом.

Недодержання встановленого законодавством порядку передачі державної таєм­ниці іншій державі чи міжнародній організації, порушення встановленого законодав­ством порядку надання допуску та доступу до державної таємниці, недодержання вимог законодавства щодо забезпечення охорони державної таємниці за відсутністю ознак шпигунства тягне адміністративну відповідальність, передбачену ст. 212-2 КАП.

6. Кваліфікованим видом розглядуваного злочину є розголошення державної таємни­ці, якщо воно спричинило тяжкі наслідки. Чи є ті або інші наслідки тяжкими - питання факту, яке має вирішуватися залежно від сукупності обставин, що характеризують ступінь секретності інформації, її якість і кількість, до кого вона потрапила, чи була фактично використана на шкоду інтересам України, правам та законним інтересам громадян тощо.

До тяжких наслідків можна віднести випадки, коли внаслідок розголошення відо­мостей, що становлять державну таємницю, відповідні державні органи вимушені були істотно змінювати зміст стратегічних, оперативних, мобілізаційних та інших важливих планів, організацію охорони певних об’єктів, систему зв’язку, напрями науково-дослід­них чи конструкторських робіт, що було пов’язано із заподіянням державі значної ма­теріальної шкоди. Тяжкими наслідками розголошення відповідних відомостей про осіб, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, їхніх близьких родичів, осіб, які на конфіденційній основі залучаються, плануються до залучення чи залучалися раніше до співпраці з метою виконання завдань оперативно-розшукової чи розвідувальної діяль­ності (ці відомості відповідно до законодавства є такими, що становлять державну таєм­ницю), мають визнаватися посягання на їх життя, здоров’я чи свободу або створення серйозної небезпеки для їхнього життя чи здоров’я.

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992р. (ст. 27).

Закон України «Про державну таємницю» в редакції від 21 вересня 1999 р.

Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» від 31 травня 2005 р.

Закон України «Про Державну службу спеціального зв ’язку та захисту інформації» від 23 лютого 2006р.

КАП (ст. 212-2).

Положення про порядок надання суб ’єктам зовнішньоекономічної діяльності повноважень на право здійснення експорту, імпорту товарів військового призначення та товарів, які міс­тять відомості, що становлять державну таємницю. Затверджене постановою КМ № 838 від 8 червня 1998 р.

Звід відомостей, що становлять державну таємницю. Затверджений наказом СБУ N2 440 від 12 серпня 2005 р.

Порядок здійснення Міністерством фінансів України та його органами своїх функцій щодо органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, що провадять діяльність, пов 'язану з державною таємницею. Затверджений наказом МФ N2 3 від 3 січня 2002 р.

Порядок заповнення форм документів для оформлення громадянам допуску до державної таємниці. Затверджений наказом СБ № 26 від 4 лютого 2002 р.

Перелік психічних захворювань (розладів), які можуть завдати шкоди охороні державної таємниці і за наявності яких громадянинові допуск до державної таємниці не надається. Затверджений наказом МОЗ та СБ№ 174/136 від 13 травня 2002 р.

Положення про експертні комісії з питань державної таємниці. Затверджене наказом СБ N9 696 від 14 грудня 2004 р.

Стаття 329. Втрата документів, що містять державну таємницю

1. Втрата документів або інших матеріальних носіїв секретної інформації, що містять державну таємницю, а також предметів, відомості про які станов­лять державну таємницю, особою, якій вони були довірені, якщо втрата стала результатом порушення встановленого законом порядку поводження із за­значеними документами та іншими матеріальними носіями секретної інфор­мації або предметами,-

карається позбавленням волі на строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки,-

карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

1. Об’єкт цього злочину аналогічний об’єктові злочину, передбаченого ст. 328.

2. Предметом злочину є: 1) документи, що містять державну таємницю; 2) інші ма­теріальні носії секретної інформації, що містять державну таємницю; 3) предмети, ві­домості про які становлять державну таємницю.

Документ - це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, ви­користання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві. Це можуть бути книги, брошури, рукописи (наприклад, оперативно-розшукові справи, дисертації та автореферати дисертацій, дип­ломні роботи), окремі листи паперу (скажімо, видані для нотаток під час проведення нарад чи іспитів), карти, схеми, плани, фотонегативи та фотознімки, кіно- та відеостріч- ки, магнітні диски тощо.

До інших матеріальних носіїв секретної інформації можуть бути віднесені не пе­редбачені законодавством форми зберігання таємної інформації (незареєстровані у встановленому порядку блокноти, «чернетки» тощо, в яких зроблено виписки із відпо­відних документів).

Предмети, відомості про які становлять державну таємницю,- це комплекси, системи, засоби, окремі агрегати, блоки, вузли, прилади, матеріали, хімічні продукти, апаратура, устаткування, макети, зразки та інші матеріальні носії інформації, що стано­вить державну таємницю, які не є документами (зразки зброї, військової та спеціальної техніки, обладнання, палива, сировини тощо).

3. З об’єктивної сторони цей злочин сформульований як злочин з матеріальним складом і полягає у двох взаємопов’язаних фактах, перший із яких є причиною, а дру­гий - наслідком:

1. порушення особою, якій було довірено матеріальні носії секретної інформації, що містить державну таємницю, або предмети, відомості про які становлять державну таємницю, встановленого законом порядку поводження із ними;

2. втрата зазначених матеріальних носіїв інформації або предметів. Між цими фак­тами обов’язково має бути безпосередній причиновий зв’язок.

Порушення порядку поводження із вказаними матеріальними носіями інформації або предметами містить склад злочину, передбаченого ст. 329, лише у випадку, якщо воно стосувалось порядку, встановленого саме законом, а не будь-яким іншим нормативно- правовим актом, і може полягати в недотриманні: а) режиму секретності при роботі з від­повідними документами чи предметами: неправильна організація обліку таємних предме­тів (скажімо, передавання їх іншим працівникам без оформлення у відповідних облікових документах), відсутність належної охорони приміщень, де зосереджені таємні документи, недотримання належних умов транспортування таких документів (предметів) (наприклад, пересилання звичайними засобами поштового зв’язку замість фельд’єгерського чи інших спеціальних засобів зв’язку), робота з таємними документами в умовах, що не гарантують їх збереження (скажімо, у місцях, які не обмежують вільний доступ до них сторонніх осіб); б) правил таємного діловодства: передавання таємних документів на доповідь, ознайомлення чи виконання без належного оформлення такого передавання, несанкціо­новане виготовлення копій таємних документів і т. ін.

Ключовим поняттям у цьому складі злочину є поняття «втрата». Втрата передба­чає вихід хоча б одного носія інформації, що містить державну таємницю, або предме­та, відомості про який становлять таку таємницю, поза волею особи, якій вони були довірені, із її правомірного володіння - назавжди або на певний час.

Злочин слід вважати закінченим з моменту втрати носія інформації (предмета), не­залежно від того, чи ознайомились з ним сторонні особи. Проте, якщо в результаті втрати такого носія інформації (предмета) з ним реально не мали можливості ознайо­митися сторонні особи (наприклад, якщо втрата предмета була поєднана з його негай­ним знищенням), склад цього злочину відсутній, адже шкода об’єкту у такому випадку не заподіюється.

У випадках, коли в результаті втрати вказаного носія інформації (предмета) на те­риторії режимного об’єкта з ним ознайомились тільки особи, які мали відповідний до­пуск, це діяння може розглядатися з урахуванням правил ч. 2 ст. 11 як таке, що через малозначність не становить суспільної небезпеки.

Якщо порушення порядку поводження з зазначеними носіями інформації (предме­тами) не потягло їх втрати, або якщо їх втрата не була результатом порушення вказано­го порядку (наприклад, документ викрадено у працівника фельд’єгерського зв’язку під час грабежу чи розбійного нападу), кримінальна відповідальність за ст. 329 виключа­ється.

За відсутності ознак шпигунства передавання сторонній особі вказаного документа (матеріалу, предмета) для ознайомлення з ним кваліфікується за ст. 328 як розголошен­ня державної таємниці.

4. Суб’єктом злочину є особа, яка мала відповідний допуск до документів або ін­ших матеріальних носіїв секретної інформації, що містять державну таємницю, а також до предметів, відомості про які становлять державну таємницю. Про поняття такої осо­би див. коментар до ст. 328.

Військовослужбовці та військовозобов’язані під час проходження ними зборів за втрату документів, матеріалів, що містять державну таємницю у сфері оборони, або предметів, відомості про які становлять державну таємницю у будь-якій сфері, несуть відповідальність за ч. 2 ст. 422, а за втрату документів і матеріалів, що містять держав­ну таємницю в інших сферах,- за ст. 329.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом або необережністю до діяння (порушення встановленого законом порядку поводження з відповідними носія­ми секретної інформації або предметами) і необережністю до наслідків у вигляді втрати вказаних носіїв інформації (предметів), а також до тяжких наслідків.

Умисне знищення чи приховування документів, що містять державну таємницю, вчинене, наприклад, з метою помсти особі, якій вони були довірені, має кваліфікувати­ся за ст. 357.

Для кваліфікації цього злочину має істотне значення, чи сталася втрата вказаних матеріальних носіїв секретної інформації (предметів) внаслідок дій або бездіяльності особи, яка здійснювала володіння ними, чи внаслідок умисних дій інших осіб (скажімо, крадіжки документа підлеглим) або їхньої необережності (необережного викидання прибиральницею документа до сміття тощо). Оскільки кримінальна відповідальність базується на принципі суб’єктивного ставлення у вину, відсутність вини особи виклю­чає притягнення її до кримінальної відповідальності. При цьому вина, як і в інших складах злочинів, розглядається окремо стосовно дій і стосовно наслідків. Так, якщо особа не прибрала таємний документ у сейф у час, коли вона не працює з ним, вона умисно або з необережності порушила порядок поводження з цим документом. Вини ж особи у тому, що документ вкрадено або знищено третьою особою, немає. Адже діяння інших осіб, якщо суб’єкт не перебуває з ними у змові, взагалі перебувають за межами його психічного ставлення. Наявність вини тільки стосовно порушення зазначеного порядку може потягнути лише дисциплінарну відповідальність особи.

Від розголошення державної таємниці злочин, передбачений ст. 329, відрізняється переважно змістом суб’єктивної та об’єктивної сторони. Крім того, на відміну від розголошення державної таємниці, відповідальність за втрату матеріальних носіїв інформації, що містять державну таємницю, або предметів, відомості про які станов­лять державну таємницю, несуть тільки особи, яким ці документи (предмети) було довірено.

У багатьох випадках, коли відповідний носій (предмет) втрачено, буває неможли­вим встановити, де саме і за яких обставин він вийшов із володіння особи, котрій був довірений. Якщо всебічно й об’єктивно перевірено різні версії (документ викрадено колегою, який працює в цьому ж кабінеті, документ знищено замість іншого, документ знищено, але його забули зняти з обліку тощо), але жодна з них не знайшла підтвер­дження, особа, якій документ було довірено, відповідно до ст. 62 Конституції України не може нести відповідальність за ст. 329. У такому випадку може йтися лише про дис­циплінарну відповідальність.

Як службова недбалість за статтями 367 (425) втрата матеріального носія інформа­ції, що містить державну таємницю, або предмета, відомості про який становлять таку таємницю (що є істотною шкодою), може бути кваліфікована, якщо така втрата допу­щена службовою особою внаслідок невиконання або неналежного виконання нею служ­бових обов’язків через несумлінне ставлення до них.

6. Кваліфікованим видом розглядуваного злочину є втрата матеріального носія інформації, що містить державну таємницю, або предмета, відомості про який станов­лять таку таємницю, яка спричинила тяжкі наслідки. Про їх поняття див. коментар до ст. 328.

Стаття 330. Передача або збирання відомостей, що становлять конфі­денційну інформацію, яка є власністю держави

1. Передача або збирання з метою лередачі іноземним підприємствам, установам, організаціям або їх представникам економічних, науково-техніч- них або інших відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства,-

караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2. Ті самі дії, вчинені з корисливих мотивів, або такі, що спричинили тяжкі наслідки для інтересів держави, або вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб,-

караються позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років з по­збавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років,

1. Основний безпосередній об’єкт злочину - встановлений режим конфіденційної інформації, що є власністю держави, який забезпечує державну безпеку. Його додатко­вим факультативним об’єктом можуть бути власність або інші блага.

2. Предмет злочину - економічні, науково-технічні та інші відомості (до останніх можна віднести інформацію в сфері державного управління, громадської безпеки, про кадрову політику, технологічну інформацію тощо), які містять конфіденційну інформа­цію, що є власністю держави, та матеріалізовані в певному документі.

Конфіденційною інформацією, що є власністю держави, має визнаватися інфор­мація, для якої характерна сукупність таких ознак. Так, вона:

а) не є інформацією, яка становить державну, комерційну або іншу таємницю, що охороняється КК (таємницю усиновлення, голосування тощо);

б) не є відкритою інформацією, загальнодоступність якої охороняється законодав­ством України (скажімо, інформацією, приховування якої являє загрозу життю і здо­ров’ю людей);

в) є такою, що являє певну цінність та її передавання іноземним підприємствам, установам, організаціям або їх представникам може завдати шкоди державі;

г) є інформацією, порядок обігу та захисту якої визначено відповідними державни­ми органами (міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Ра­дою міністрів АРК, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями), в яких вона утворюється або у володінні, користуванні чи розпоря­дженні яких перебуває відповідно до Закону України «Про інформацію»;

д) закріплена на матеріальному носієві інформації у письмовій, аудіовізуальній, електронній чи іншій формі.

Наприклад, до вказаної інформації законодавством України прямо віднесені такі ві­домості, як опис дій, які необхідно виконати для переробки ядерного матеріалу і ство­рення ядерного вибухового пристрою, відомості про графік і маршрут запланованого перевезення (у т. ч. транзитного) ядерного матеріалу другої і третьої категорій тощо.

Режим конфіденційної інформації, що є власністю держави, її ознаки встановлено нормативно-правовими актами України. Відповідно до них, зокрема, зовнішньою озна­кою того, що документ містить вказану інформацію, є наявність грифа «Для службово­го користування» і номера примірника у правому верхньому кутку першої сторінки, для видань - на обкладинці та на титулі, а якщо документ міститься на магнітному носієві інформації - безпосередньо на ньому або у супровідному документі. Гриф про­ставляється виконавцем та особою, яка підписує документ, а на виданні - автором (укладачем) і керівником, який підписав видання до друку. Крім того, до конфіденцій­ної інформації, що є власністю держави, належать відомості, які містяться в усіх доку­ментах органу законодавчої влади, вищого органу виконавчої влади та вищих судових органів без грифів обмеження доступу, не опублікованих в офіційних виданнях, з яких знято гриф секретності, а також в тиражованих документах: що вийшли у світ у 1991 р. та пізніше з грифом «Для службового користування» або з нумерацією кожного примі­рника тиражу; виданих з грифом «Для службового користування» до 1991 р.; випуще­них у світ у різний час з іншими обмежувальними грифами (крім грифів «Службова таємниця», «Таємно», «Цілком таємно», «Особливої важливості»), якщо немає письмо­вої згоди організацій, що їх підготували, або їх правонаступників, розглядати їх як відкриті.

3. З об’єктивної сторони злочин може виразитися у таких двох формах:

1. передача іноземним підприємствам, установам, організаціям або їх представни­кам відомостей, що містять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави;

2. збирання таких відомостей.

За своїм змістом ці дії аналогічні тим, що вчинюються при шпигунстві (див. комен­тар до ст. 114). Зміст понять «іноземна організація» та «представники іноземних організацій» у статтях 111, 114 і 330 також майже однаковий (за тим винятком, що у ст. 330 поняття «іноземна організація» не охоплює собою поняття «іноземне підприєм­ство» та «іноземна установа»).

Отримання, використання, розголошення конфіденційної інформації, яка є власні­стю держави, з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця тягне адміністративну відповідальність за ч. З ст. 164-3 КАП.

4. Суб’єкт злочину поряд із загальними має спеціальні ознаки. Категорії працівників, які допускаються до роботи з виданнями з грифом «Для службового користування», визначаються керівниками організацій. Інші особи (наприклад, журналісти) можуть бути допущені до конфіденційної інформації з грифом «Для службового користування», що є власністю держави, у відповідному порядку (зокрема, за письмовим клопотанням керів­ників відповідних організацій, в яких вони працюють), і факт надання допуску означає, що вказані відомості довірені їм у зв’язку з виконанням службових обов’язків.

5. З суб’єктивної сторони злочин може бути вчинений тільки з прямим умислом: особа усвідомлює, що передає відповідні відомості іноземним підприємству, установі, організації або їхнім представникам, або що збирає ці ж відомості для передачі їм, і ба­жає це зробити.

Обов’язковою ознакою такої форми злочину, як збирання відомостей, що містять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, є мета їх передачі іноземним під­приємству, установі, організації або їхнім представникам.

Психічне ставлення винної особи до тяжких наслідків для інтересів держави (ч. 2 ст. 330) може характеризуватися тільки необережністю. В усіх випадках, коли суспіль­но небезпечні наслідки є невизначеними, психічне ставлення до них не може бути умис­ним саме через те, що вони не визначені у законі, і особа, вчинюючи злочин, не могла спрямовувати своє діяння на досягнення таких наслідків (її діяння мали інші спряму­вання, прямо визначені у простих складах злочинів), тобто не могла ставитися до них ні як до бажаних і неминучих, ні як до імовірних (винятками є випадки, коли за конструк­цією складу особа спрямовує своє діяння на досягнення будь-яких наслідків).

Від шпигунства (ст. 114) злочин, передбачений ст. 330, відрізняється за своїм без­посереднім об’єктом (а саме за певними елементами суспільних відносин, які його складають), предметом (у ст. 114 ним є відомості, що становлять державну таємницю) і суб’єктом (у ст. 330 суб’єкт спеціальний).

Злочин, передбачений ст. 330, відрізняється від комерційного шпигунства (ст. 231) за предметом (поняття комерційної таємниці визначено в законодавстві досить чітко), об’єктивною стороною (комерційне шпигунство передбачає поняття «використання ві­домостей», яке є більш широким, ніж поняття «передача відомостей», а також настання істотної шкоди; крім того, адресатом отримання відомостей у злочині, передбаченому ст. 231, може бути будь-яка заінтересована юридична чи фізична особа, а не тільки іно­земні організації чи їхні представники) і за суб’єктом (у ст. 231 він загальний).

6. Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ст. 330, є вчинення його:

1. з корисливих мотивів; 2) повторно; 3) за попередньою змовою групою осіб, а також

4. спричинення ним тяжких наслідків для інтересів держави.

Про поняття корисливі мотиви, повторність, вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб див. коментар, відповідно, до статей 115 і 232, 32, 28.

На відміну від злочинів, передбачених статтями 328 і 329, у злочині, передбаченому ст. 330, йдеться не загалом про тяжкі наслідки, а про тяжкі наслідки для інтересів дер­жави. Тяжкими наслідками для інтересів держави слід визнавати випадки, коли в результаті розголошення економічних, науково-технічних та інших відомостей, які міс­тять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, державі було заподіяно знач­ної матеріальної шкоди чи суттєвої шкоди організаційного характеру. Чи є ті або інші наслідки тяжкими - питання факту, яке має вирішуватися залежно від сукупності обста­вин, що характеризують якість і кількість відповідних відомостей, до кого саме вони потрапили, чи були фактично використані на шкоду інтересам України тощо.

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р.

Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» від