31. Травня 2005 р.

Закон України «Про Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації» від 23 лютого 2006 р.

Інструкція про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та ін­ших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави. Затверджена постановою КМ№ 1893 від 27листопада 1998р.

Постанова КМУ № 1000 від 19 липня 2006 р. «Деякі питання обліку, зберігання і викорис­тання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфі­денційну інформацію, що є власністю держави».

Правила поводження з інформацією щодо фізичного захисту ядерних установок, ядерних матеріалів, інших джерел іонізуючого випромінювання, доступ до якої обмежується. Затвер­джені наказом МОПС N° 191 від 28 грудня 1998р. (додаток 2 до Правил).

Інструкція про порядок забезпечення режиму безпеки, що повинен бути створений на під­приємствах, установах та організаціях, які здійснюють підприємницьку діяльність у галузі криптографічного захисту конфіденційної інформації, що є власністю держави. Затверджена наказом Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації СБ N2 45 від 22 жовтня 1999 р.

Порядок контролю за додержанням ліцензійних умов провадження господарської діяль­ності з розроблення, виробництва, використання, експлуатації, сертифікаційних випробувань, тематичних досліджень, експертизи, ввезення, вивезення криптосистем і засобів криптографіч­ного захисту інформації, надання послуг в галузі криптографічного захисту інформації, торгівлі криптосистемами і засобами криптографічного захисту інформації; розроблення, виробництва, впровадження, обслуговування, дослідження ефективності систем і засобів технічного захисту інформації, надання послуг в галузі технічного захисту інформації; розроблення, виробництва, впровадження, сертифікаційних випробувань, ввезення, вивезення голографічних захисних еле­ментів. Затверджений наказом Держпідприємництва, Департаменту спеціальних телекомуні­каційних систем та захисту інформації СБ N2 151/72 від 12 грудня 2001 р.

Комплексна система захисту інформації в автоматизованій системі Міністерства. Інструкція користувача автоматизованої системи 3 класу. Затверджена наказом МЕ N9 121 від 23 квітня 2002 р.

Перелік відомостей, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, і яким надається гриф обмеження доступу «Для службового користування». Затверджений на­казом МАП N9 83 від 1 березня 2005 р.

Перелік відомостей, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, і яким у Міністерстві економіки України надається гриф обмеженого доступу «Для службового користування». Затверджений наказом МЕN9 185 від 31 травня 2006р.

Перелік конфіденційної інформації, що є власністю держави, перебуває у володінні, корис­туванні та розпорядженні Міністерства вугільної промисловості України і якій надається гриф обмеження доступу «Для службового користування». Затверджений наказом Мінвугле- прому України N9 175 від 16 березня 2006р.

Інструкція про порядок здійснення Службою безпеки України контролю за обігом докумен­тів, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави. Затверджена наказом СБ М? 550 від 17 серпня 2006р.

Стаття 331. (Стаття 331 виключена згідно із Законом № 1723-ІУ від 18.05.2004 р.)

Стаття 332. Незаконне переправлення осіб через державний кордон України

1. Організація незаконного переправлення осіб через державний кордон України, керівництво такими діями або сприяння їх вчиненню порадами, вка­зівками, наданням засобів або усуненням перешкод -

карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з конфіска­цією транспортних або інших засобів вчинення злочину.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років з конфіс­кацією засобів вчинення злочину.

1. Об’єкт злочину - порядок перетинання державного кордону України.

2. З об’єктивної сторони цей злочин може проявитися у трьох формах:

1. організація незаконного переправлення осіб через державний кордон України;

2. керівництво незаконним переправленням осіб через державний кордон України;

3. сприяння незаконному переправленню осіб через державний кордон України по­радами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод.

Специфікою цього злочину є те, що особа, яка організувала зазначене незаконне переправлення, керувала ним або сприяла йому, визнається виконавцем цього злочину, тому її дії треба кваліфікувати за ст. 332 без посилання на частини 3 або 5 ст. 27. Якщо у вчиненні одного злочину особа брала участь як організатор, в іншому - як керівник, а в третьому - лише давала поради чи вказівки тощо, її дії у кожному разі повинні одержува­ти самостійну правову оцінку у межах ст. 332.

Відповідно, якщо дії особи направляють, об’єднують інших співучасників злочину, а не осіб, які незаконно перетинають державний кордон України, або ж дії особи поля­гають, наприклад, у наданні порад, вказівок організатору переправлення чи його керів­нику, а не особам, які незаконно перетинають державний кордон України, то ці дії мають кваліфікуватися за ст. 332 з посиланням на частини 3 або 5 ст. 27.

ОрганЬація незаконного переправлення осіб через державний кордон України перед­бачає розробку та безпосередню реалізацію планів незаконного перетинання державного кордону України іншими особами. Ці дії можуть бути поєднані зі схилянням інших осіб до незаконного перетинання державного кордону України. Проте, відповідна ініціатива може виходити і не від організатора, а від осіб, які бажають незаконно перетнути державний кор­дон України або від інших осіб, і лише підтримуватися ним. Про організацію вчинення злочину див. коментар до ст. 27. Але слід мати на увазі, що, на відміну від дій організатора злочину (ст. 27), дії організатора незаконного переправлення осіб через державний кордон України направляють, об’єднують не інших співучасників, а осіб, які вчинюють адмініст­ративне правопорушення - незаконне перетинання державного кордону України. Якщо організаторів цих дій двоє і більше, то їх дії кваліфікуються за ч. 2 ст. 332.

Керівництво незаконним переправленням осіб через державний кордон України - це розпорядження діями осіб, які бажають незаконно перетнути державний кордон України, або інших осіб, з метою досягнення відповідного злочинного результату - не­законного переправлення осіб через державний кордон України. Це може виражатися у наданні відповідних настанов і проведення інструктажу щодо виконання тих чи інших фактичних дій, координації останніх, забезпеченні їх прикриття, виробленні заходів щодо нейтралізації діяльності органів ДПС та інших правоохоронних органів тощо.

Відмінністю дій по керівництву незаконним переправленням осіб через державний кордон України від організації такого переправлення є передусім те, що керівництво здійснюється безпосередньо під час зазначеного переправлення або безпосередньо пе­ред його початком.

На відміну від особи, яка керує підготовкою чи вчиненням злочину (ч. З ст. 27), ке­рівник незаконним переправленням осіб через державний кордон України спрямовує зусилля не інших співучасників, а осіб, які незаконно перетинають державний кордон України. Так само, як і організаторів цих дій, .осіб, які керують ними, може бути двоє і більше, і у такому випадку їх дії кваліфікуються за ч. 2 ст. 332.

Організатором і керівником переправлення осіб через державний кордон України може бути одна й та сама особа. Якщо одна особа здійснювала організаторські дії, а інша - без­посередньо керувала їх виконанням, їх дії підлягають кваліфікації за ч. 2 ст. 332.

На практиці злочин, передбачений ст. 332, найчастіше "вчинюється спільними діями двох чи більше осіб. А тому кваліфікація його за ч. 1 ст. 332 може відбуватися лише в окремих випадках, коли йдеться, скажімо, про дії «провідника-одинака», затриманого при переправленні ним однієї чи кількох осіб через державний кордон України.

Діяльність організатора (керівника) незаконного переправлення осіб через держав­ний кордон України на етапі підшукування або пристосування засобів чи знарядь, під­шукування співучасників або змови на вчинення злочину, усунення перешкод, а також іншого умисного створення умов для організації незаконного переправлення осіб через державний кордон України слід кваліфікувати не як готування до цього злочину за ст. 14 і ст. 332, а тільки за ст. 332. Адже, відповідно до ч. З ст. 27, поняттям «організація злочину» охоплюється і керівництво його підготовкою.

Сприяння незаконному переправленню осіб через державний кордон України по- радами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод не є пособництвом у злочині, передбаченому ст. 332, а також однією з його форм. Адже таке сприяння сто­сується не співучасників цього ж злочину, а осіб, які незаконно перетинають держав­ний кордон України.

Сприяння порадами чи вказівками полягає в наданні зазначеним особам інформації щодо найбільш зручних маршруту руху до державного кордону, місця і часу його неза­конного перетинання та інших обставин, яка є необхідною для реалізації їх намірів на незаконне перетинання кордону.

Надання засобів полягає у передаванні особам, які незаконно перетинають держав­ний кордон України, транспортних засобів, тимчасового сховища, засобів маскування і засобів приховування слідів злочину, документів, карт, схем або інших предметів мате­ріального характеру, за допомогою яких вони можуть полегшити досягнення зазначено­го результату. На відміну від ч. 5 ст. 27 та інших статей КК, у ст. 332 поняттям засоби охоплюються і відповідні знаряддя.

Під усуненням перешкод розуміється ліквідація перепон, що заважають (усклад­нюють, унеможливлюють) реалізації планів по незаконному перетинанню державного кордону України. Воно може виразитись, наприклад, у відволіканні уваги прикордон­них нарядів.

Обіцянка переховувати осіб, які намагаються незаконно переправитися через державний кордон України, навіть і висловлена заздалегідь, сама по собі не є злочи­ном, оскільки ці особи вчинюють не злочин, а адміністративне правопорушення.

Викрадення або підробка документів, які надають право на перетинання державно­го кордону України, з наступним наданням їх для використання іншим особам під час переправлення їх через державний кордон України кваліфікуються за сукупністю зло­чинів, передбачених, відповідно, статтями 332 і 357 або 358.

Переправлення через державний кордон України - це дії, спрямовані на переве­дення, перевезення тощо осіб через умовну лінію, яка визначає межі території України. При цьому всі дії організатора, керівника такого переправлення або особи, яка сприяє йому, можуть бути повністю виконані ще до того, як особи, яких вони переправляють через державний кордон України, перетнули його.

Тому вчинений ними злочин є закінченим у момент, коли виконано відповідні дії: організаційні дії по переправленню осіб через державний кордон України, дії по керів­ництву таким переправленням, надані необхідні поради, вказівки чи засоби для неза­конного перетинання державного кордону України іншими особами або усунені відпо­відні перешкоди для цього, незалежно від того, чи фактично опинились особи, яких вони переправляють через державний кордон України, за межами України. Злочин та­кож вважається закінченим, якщо зазначені дії стосувались незаконного переправлення через державний кордон України лише однієї особи.

У ст. 204-1 КАП міститься норма, згідно з якою перетинання або спроба перетинання державного кордону України будь-яким способом поза пунктами пропуску через держав­ний кордон України або в пунктах пропуску через державний кордон України без відпо­відних документів або за документами, що містять недостовірні відомості про особу, чи без дозволу відповідних органів влади тягне адміністративну відповідальність.

Тому незаконним переправлення через державний кордон України є у випадках, коли особи переправляються через державний кордон України:

1. будь-яким способом поза відповідними пунктами пропуску;

2. у пунктах пропуску, але без відповідних документів;

3. у пунктах пропуску, але за документами, що містять недостовірні відомості про особу;

4. у пунктах пропуску, але без дозволу відповідних органів влади.

Державний кордон є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього складу злочину, яка характеризує місце його вчинення. Про поняття державний кордон України і перелік міжнародних договорів, які його визначають, див. коментар до ст. 110.

Пункти пропуску через державний кордон України - це спеціально виділена тери­торія на залізничних та автомобільних станціях, у морських і річкових портах, аеропор­тах (аеродромах) з комплексом будівель, споруд і технічних засобів, де здійснюються прикордонний, митний та інші види контролю і пропуск через державний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна.

Пункти пропуску класифікуються: 1) за категоріями - на міжнародні (пропуск через державний кордон громадян і транспортних засобів будь-яких держав); міждержавні (пропуск через державний кордон громадян і транспортних засобів України і суміжної держави); місцеві (пропуск через державний кордон громадян України і суміжної дер­жави, які проживають у прикордонних областях (районах), і транспортних засобів, що їм належать); 2) за видами сполучення - для автомобільного, залізничного, морського, пішохідного, повітряного, поромного, річкового; 3) за характером транспортних пере­везень - на пасажирські, вантажні, вантажно-пасажирські; 4) за режимом функціону­вання - на постійні, тимчасові; 5) за часом роботи - на цілодобові та такі, що працюють у визначений на підставі двосторонніх договорів час.

Таким чином, перетинання державного кордону поза пунктами пропуску через державний кордон може означати, що особа перетнула державний кордон: а) поза міс­цем розташування пункту пропуску; б) поза місцем, визначеним у пункті пропуску для безпосереднього перетинання державного кордону; в) хоча і в зазначеному місці, але в час, коли пункт пропуску не функціонував.

Проникнення особи на іноземне судно, що перебуває у територіальних водах України чи в українському порту, з метою виїзду за кордон морським (річковим) шляхом має ква­ліфікуватися як замах на незаконне перетинання державного кордону України. Проте незаконне переміщення особи у відкритому морі з українського на іноземне судно не може розглядатися як незаконне перетинання державного кордону України.

Під відповідними документами розуміються:

1. для громадян України: паспорт громадянина України для виїзду за кордон і про­їзний документ дитини; свідоцтво про належність до громадянства України; тимчасове посвідчення громадянина України; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; посвід­чення особи на повернення в Україну; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; внутрішній паспорт громадянина України, військовий квиток або свідоцтво про народження дитини тощо (для безвізових поїздок до Російської Федерації та інших країн СНД). Останні три види документів можуть використовуватися для виїзду за кор­дон та в’їзду в Україну замість інших перелічених документів тільки у передбачених міжнародними договорами України випадках;

2. для іноземців та осіб без громадянства, які не проживають в Україні постійно:

а) паспортний документ - документ, виданий уповноваженими державними органами України чи іншої держави або статутними організаціями ООН, що підтверджує грома­дянство, посвідчує особу пред’явника і дає право на в’їзд або виїзд з держави і визна­ний Україною (таким документом можуть бути: національний паспорт, дипломатичний чи службовий паспорт, книжка чиновника ООН, посвідчення особи моряка, посвідчен­ня члена екіпажу), та віза (передбачені такі види віз: дипломатична, службова, ділова, віза для працівників рятувальних служб, студентська, віза для науковців, віза для праців­ників засобів масової інформації, віза для представників релігійних місій, віза для представників гуманітарних місій, віза для в’їзду з метою культурного та спортивного обміну, віза для в’їзду з метою туризму, приватна віза, імміграційна віза, віза для об­слуговуючого персоналу транспортних засобів міжнародного сполучення, транзитна віза), а також інші документи, які подавались для оформлення візи (запрошення вста­новленого зразка, належним чином оформлене органами МВС, документи, що підтвер­джують туристичний характер поїздки, підтвердження Комісії при Кабінеті Міністрів України з питань координації, приймання, транспортування, охорони та розподілу гу­манітарної допомоги, що надходить з іноземних держав, запрошення на навчання, ви­дане Міносвіти України, запрошення релігійної організації, засвідчене Держкомрелігії України, дозвіл на імміграцію, ліцензія на здійснення міжнародних перевезень тощо);

б) паспортний документ та належним чином оформлене запрошення МЗС України (розпорядження МЗС щодо оформлення візи у випадку, коли дипломатичні чи службові візи можуть оформлятися на території України) - для в’їзду в Україну; в) тільки паспорт­ний документ та відповідний дозвіл (при спрощеному перетинанні кордону відповід­но до правил місцевого прикордонного руху); г) комплект документів: паспортний до­кумент, транзитний український візовий документ, візовий документ країни призна­чення (за наявності візового режиму між відповідними країнами), а також проїзні квитки або інші документи, що підтверджують транзитний характер поїздки (путівка на відпочинок, посвідчення про відрядження, направлення на лікування тощо) - для пере­тинання кордону при транзитних поїздках; д) документ, що замінює паспортний доку­мент, та спеціальний візовий документ на виїзд з України (у випадку, якщо іноземець, перебуваючи на території України, втратив первинні документи); є) паспортний доку­мент, у т. ч. військовий квиток, свідоцтво про народження дитини тощо (для громадян країн СНД). Пропуск через державний кордон України дипломатичних агентів, кон­сульських посадових осіб і членів їхніх сімей здійснюється за дійсними дипломатични­ми й службовими паспортами та візами України, якщо інше не передбачено міжнарод­ними договорами та законодавством України;

3. для осіб без громадянства, які постійно проживають на території України,- по­свідчення особи без громадянства для виїзду за кордон.

Документ вважається відповідним (дійсним), якщо він належить пред’явникові, відповідає установленому зразку, виданий компетентним органом і належним чином оформлений, а термін дії його не закінчився.

Таким чином, перетинання державного кордону в пунктах пропуску через держав­ний кордон, але без відповідних документів може означати, що особа перетнула дер­жавний кордон без будь-яких документів, сховавшись від прикордонного контролю у тайнику або іншому місці.

Перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон, але за документами, що містять недостовірні відомості про особу, означає перетинання державного кордону України з підробленим документом на право перетинання держав­ного кордону України або дійсним, але оформленим на іншу особу. При цьому не мож­на вважати дійсним документ, отриманий хоча й у встановленому законом порядку, але на підставі введення службових осіб, які оформлюють такий документ, в оману щодо реальної особистості громадянина.

Нарешті, перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон, але без дозволу відповідних органів влади означає, що особа перетинає держав­ний кордон України, не маючи при собі необхідних для перетинання кордону доку­ментів, оскільки у даному випадку вони не перевіряються, проте не маючи й спеціаль­ного дозволу відповідних органів державної влади, який фактично замінює відсут­ність документів. Тут йдеться про таке: 1) прикордонні представники України або їх заступники для виконання своїх обов’язків можуть перетинати державний кордон України в будь-якому місці на встановленій ділянці і в будь-який час на підставі спе­ціальних повноважень; 2) військовослужбовці ДПС, СБ, працівники митної, ветери­нарної, фітосанітарної служби, міліції, рибоохорони, деяких інших державних органів України, а також суміжних держав, яким необхідно перетинати кордон для вирішення робочих питань, пов’язаних із здійсненням своїх службових обов’язків, та внесені до списків, що знаходяться на пунктах пропуску, мають право виходити на лінію кордо­ну і перетинати її за усним дозволом відповідного начальника ДПС; 3) особи, які вхо­дять до складу аварійно-рятувальних та аварійно-відновних формувань з метою лока­лізації та ліквідації надзвичайних ситуацій, зумовлених стихійним лихом, аваріями і катастрофами, пропускаються через державний кордон України за внутрішніми пас­портами на підставі списків, підписаних особами, уповноваженими МЧС, а військо­вослужбовці строкової служби, які прямують через державний кордон із зазначеною метою,- за документами, що посвічують їхню особу, і на підставі списків, підписаних командирами військових частин; 4) працівники авіаційної служби безпеки, лінійного відділу внутрішніх справ мають вільний доступ у зони прикордонного контролю при пред’явленні перепустки; інші працівники внутрішніх справ, СБ і прокуратури Украї­ни мають доступ у ці зони при пред’явленні тимчасової перепустки і службового по­свідчення; працівники підприємства, яке функціонує у пункті пропуску на підставі відповідного дозволу, допускаються в пункт пропуску за перепустками, виданими командиром з’єднання (частини) ДПС; 5) особи, які зустрічають або забезпечують зустріч дипломатичних агентів, консульських посадових осіб і членів їхніх сімей, транспортних засобів з дипломатичними номерами, дипломатичної пошти, а також особистого майна, речей та багажу дипломатичних агентів і консульських посадових осіб, допускаються в пункти пропуску за акредитаційними дипломатичними, кон­сульськими, службовими картками та національними паспортами з дозволу команди­ра з’єднання (частини) ДПС або особи, яка його заміщає.

Згідно з ч. З ст. 204-1 КАП, чинність цієї статті не поширюється на випадки повер­нення в Україну без встановлених документів громадян України, які стали жертвами зло­чинів, пов’язаних з торгівлею людьми, а також на випадки прибуття в Україну іноземців чи осіб без громадянства з метою отримання притулку або набуття статусу біженця, якщо вони в установлений законом термін звернулися до відповідних органів державної влади щодо надання їм притулку чи статусу біженця. Виходячи з цього, не можна визнати неза­конним переправлення через державний кордон України (тільки у напрямку з-за кордону в Україну): 1) громадян України, які стали жертвами злочинів, пов’язаних з торгівлею людьми, і повертаються в Україну без встановлених документів, незалежно від того, пе­ретнули вони раніше державний кордон України з метою виїзду з України законно чи незаконно; 2) іноземців чи осіб без громадянства, які мають за мету отримати притулок або набути статусу біженця, якщо вони в установлений законом термін звернулися до відповідних органів державної влади щодо надання їм притулку чи статусу біженця.

Згідно з ч. 2 ст. 33 Конституції України, громадянин України не може бути позбав­лений права в будь-який час повернутися в Україну. Тому притягнення до відповідаль­ності осіб, які б організували таке повернення, керували б його здійсненням або сприя­ли б йому, суперечить зазначеному положенню Конституції України.

Під жертвами злочинів, пов’язаних з торгівлею людьми, слід розуміти не тільки осіб, визнаних потерпілими у справах про злочин, передбачений ст. 149 КК України. Жертвами злочинів, пов’язаних з торгівлею людьми, мають визнаватися будь-які особи, які постраждали від злочинів, передбачених КК України або кримінальними законами інших країн, пов’язаних із здійсненням будь-якої незаконної угоди, предметом якої є передача людини у фактичну власність інших осіб, і вчитаних як на території України, так і на території інших країн, як громадянами України, так і іноземцями чи особами без громадянства. При цьому не має значення також і те, були чи не були винні особи притягнуті до кримінальної відповідальності.

Дії винного, пов’язані з незаконним переміщенням через державний кордон України людини, яку вона незаконно купила або придбала іншим способом, повністю охоплю­ються ч. 1 ст. 149 і додаткової кваліфікації за ст. 332 не потребують.

Відповідно до Конституції України і міжнародних договорів, ратифікованих Украї­ною, кожна людина має право шукати притулок від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком за рішенням Президента України у порядку, встановле­ному законом.

Під біженцем розуміється іноземець, який внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, грома­дянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань знаходиться поза межами країни своєї громадянської належності і не може користува­тися захистом цієї країни, або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або не маючи громадянства (підданства) і знаходячись поза межами країни свого попереднього постійного проживання, не може або не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань, та щодо якого у відповідному порядку прийнято рі­шення про надання статусу біженця. Особи, які мають намір набути статусу біженця, повинні звернутися до відповідного органу із заявою про надання їм статусу біженця протягом п’яти діб - якщо вони перетнули державний кордон України у порядку, вста­новленому чинним законодавством, або трьох діб - якщо вони вимушені були незакон­но перетнути державний кордон України з наміром набути статусу біженця. Законом України «Про біженців» визначені умови, за яких статус біженця не надається. Крім того, притулок в Україні не може бути наданий, доки порядок його надання не буде встановлено відповідним законом. Проте, у будь-якому випадку особа, яка у встанов­леному законом порядку звернулася з проханням надати їй статус біженця або приту­лок, не може бути притягнута до відповідальності за незаконне перетинання державно­го кордону. Адже у ч. 2 ст. 204-1 КАП йдеться не про осіб, які мають право на викорис­тання притулку чи на отримання статусу біженця, а про осіб, які прибули в Україну з відповідною метою. Тому і особи, які організували незаконне переправлення осіб через державний кордон України, керували такими діями або сприяли їм завідомо з метою допомогти іншим особам отримати притулок в Україні або набути статусу біженця, не можуть бути притягнуті до відповідальності за ст. 332.

3. Злочин, передбачений ст. 332 КК, слід відмежовувати від адміністративних пра­вопорушень, передбачених статтями 204-206-1 КАП.

Так, порушення посадовими особами підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, у т. ч. іноземних суб’єктів господарської діяльності, що діють на території України, встановленого порядку працевлаштування, прийняття на навчання іноземців та осіб без громадянства, надання їм житла, а також інші порушення, якщо вони будь-яким чином сприяють іноземцям та особам без громадянства в ухиленні від виїзду з України після закінчення терміну перебування або спрямовані на їх незакрнну реєстрацію, оформлення документів на проживання, тягне адміністративну відповіда­льність за ст. 204 КАП.

Надання громадянами іноземцям та особам без громадянства житла, транспортних засобів, сприяння їх незаконній реєстрації, оформленню документів на проживання чи навчання, прийнятно на роботу, а також надання інших послуг на порушення встанов­лених правил перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні і правил тран­зитного проїзду їх через територію України, якщо ці дії безпосередньо не пов’язані із незаконним переправленням осіб через державний кордон України, тягне адміністратив­ну відповідальність за ст. 206 КАП.

Відповідно до ст. 206-1 КАП, адміністративними правопорушеннями визнаються:

1. перевезення водіями іноземців та осіб без громадянства на порушення встановлених правил перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні і транзитного проїзду їх через територію України, якщо ці дії безпосередньо не пов’язані із незаконним пере­тинанням осіб через державний кордон України; 2) обладнання власниками або водіями транспортних засобів спеціально прихованими або замаскованими місцями, які викори­стовуються для перевезення нелегальних мігрантів; 3) перевезення іноземців та осіб без громадянства в обладнаних власниками транспортних засобів або водіями спеціальних схованках для перевезення людей. У цій статті йдеться про перевезення зазначених осіб внутрішніми шляхами. Перевезення ж або спроба перевезення іноземців та осіб без громадянства безпосередньо через державний кордон України, у т. ч. у спеціальних схованках, має кваліфікуватися за ст. 332 КК.

Особи, які організували незаконне переправлення інших осіб через державний кордон України, керували такими діями або сприяли їх вчиненню порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод, а також і самі вчинили незаконне перетинання державно­го кордону України, несуть відповідальність як за ст. 332 КК, так і за ст. 204-1 КАП.

4. Суб’єкт злочину загальний.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Мотиви і мета злочину не мають значення для його кваліфікації. Водночас, якщо злочин, передбаче­ний ч. 2 ст. 332, вчинено з корисливих мотивів, до засудженого, як це випливає із ч. 2 ст. 59, може бути застосована конфіскація майна (засобів вчинення злочину) як додат­кове покарання.

6. Кваліфікованими видами злочину є вчинення його повторно або за поперед­ньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 341). Про поняття повторність і вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб див. коментар, відповідно, до статей 32 і 28.

7. Підприємства (їх об’єднання), установи та організації, незалежно від форм власнос­ті, які здійснюють міжнародні пасажирські повітряні перевезення, за переміщення через державний кордон України пасажирів-іноземців чи осіб без громадянства без документів для в’їзду в Україну або з документами, оформленими з порушенням вимог, установле­них законодавством України, несуть відповідальність згідно із Законом України «Про відповідальність за повітряні перевезення пасажирів через державний кордон України без належних документів для в’їзду в Україну» від 10 січня 2002 р. Проте притягнення їх до такої відповідальності не звільняє фізичних осіб, які діяли від імені зазначених підпри­ємств, установ і організацій, від кримінальної відповідальності за ст. 332.

Конституція України (статті 26, 33, п. 26 ч. 1 ст. 106).

Протокол N2 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листо­пада 1950р. Ратифікований Україною 17липня 1997р. (ст. 3).

Договір між Україною і Словацькою Республікою про режим українсько-словацького дер­жавного кордону, співробітництво та взаємодопомогу з прикордонних питань від 14 жовтня