50. Україна та українці в роки Першої світової війни.

Перша світова війна, в якій Росія і Австро-Угорщина виступали в протилежних військово-політичних коаліціях, була справжньою трагедією для українського народу. Протягом цієї війни Східна Галичина, Північна Буковина і частково Закарпаття стали ареною військових дій, унаслідок чого зазнали страшних збитків від руйнувань і спустошень. Чимало районів було зруйновано дотла, населення евакуйоване, а їхнє господарство та майно втрачено. У запеклій Галицькій битві, яка тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р., австро-угорську армію було розгромлено, вона втратила більш як 336 тис. солдатів. Галичину й Буковину окупувала царська Росія. Однак у квітні 1915 р. австро-німецькі війська змусили російську армію відступити з Галичини.

За сім місяців окупації царська адміністрація робила все, щоб придушити національно-визвольний рух галичан. Правлячі кола Росії вважали приєднання західноукраїнських земель одним із завдань війни .Окупанти нищили все, що було українським: гімназії, культурно-освітні установи, господарські й спортивні організації, які створювалися десятиріччями. Натомість почала здійснюватися насильницька русифікація регіону. Тисячі борців за національне відродження було депортовано до Сибіру. Почалося переслідування греко-католицької церкви. Одним із перших ув'язнили митрополита Андрія Шептицького, який з 1900 р. очолював греко-католицьку церкву Галичини.

У цій національній трагедії українського народу ганебну роль відіграло галицьке москвофільство. Воно допомагало царській адміністрації вишукувати і арештовувати діячів українського національного руху, руйнувати осередки культури. Зійшовши до ролі нікчемних перевертнів, москвофіли втратили будь-який вплив на галичан.

Шовіністична політика царської окупаційної адміністрації в Галичині так шокувала демократичну громадськість Росії, що відомий політичний діяч П. Мілюков назвав її у Державній думі "Європейським скандалом".

27 липня 1914 р. українські партії утворили у Львові єдиний об'єднаний представницький орган — Головну українську раду в складі національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної партій. Головою ради обрали К. Лівицького. Рада закликала всіх українців стати проти царської імперії . Згодом Головна українська рада створила Центральну бойову раду, яка звернулася до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати національну військову організацію — легіон Українських січових стрільців (УСС). Протягом двох тижнів на звернення відгукнулося більш як 28 тис. національно-свідомих юнаків, багато з яких належали до організацій "Січ", "Пласт" і "Сокіл". Це надзвичайно занепокоїло насамперед впливові польські кола. Під тиском польських політиків австрійський уряд обмежив чисельність легіону двома тисячами. Це було перше українське військове формування того часу, яке в складі австро-угорської армії брало активну участь в бойових діях. Українські січові стрільці вели успішні бойові дії в Карпатах.

Група діячів українського визвольного руху, які змушені були в різні часи емігрувати з Російської імперії, утворили також у Львові позапартійну організацію — "Союз визволення України" (СВУ). На чолі її стояли Д. Донців, В. Дорошенко, А. Жук, М. Залізняк та інші. 1 вересня 1914 р. було надруковано платформу Союзу, якою передбачалося з допомогою австрійських властей утворення на території Російської імперії самостійної української держави з демократичним ладом і повною свободою для всіх національностей, із самостійною українською церквою.

Серед західних українців програма і діяльність СВУ, як украй політизованої організації, не знайшли широкої підтримки. У часи окупації Львова Союз діяв у Відні, де наприкінці 1918 р. припинив свою діяльність.

1916 р. австрійські власті, намагаючись заручитися підтримкою після тяжких поразок, пообіцяли галицьким полякам широку автономію після закінчення війни. Певні послаблення одержали й українські організації, зокрема СВУ дістав дозвіл працювати з українськими солдатами царської армії в таборах військовополонених в Австро-Угорщині та Німеччині. Появилася можливість утворювати з полонених національні збройні формування на зразок легіону Українських січових стрільців, які поповнили б вичерпані військові резерви Центральних держав. Це привело до створення так званих Сірожупанної та Синьожупанної дивізій, які згодом взяли участь у боротьбі за захист української держави.

51. І-V універсали ЦР: еволюція українського державотворення.

3-4 березня 1917 року в Києві була організована Українська Центральна Рада (УЦР), яка об'єднала представників головних українських політичних партій. Керівником (головою) Української Центральної Ради був обраний Михайло Грушевський, видатний український історик і політичний діяч. Знаними діячами Центральної Ради були також Б. Мартос, С. Петлюра, І. Стешенко, П. Христюк.

10 червня 1917 року на другому українському військовому з'їзді (2 тис. делегатів) Володимир Винниченко проголосив Перший універсал Центральної Ради. Головний зміст універсалу — проголошення автономії України та українізації, окреслення рис майбутньої національно-культурної автономії.15 червня 1917 року був створений Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком — перший у XX ст. український уряд.

Тимчасовий уряд та консервативні кола Росії засудили Перший універсал Центральної Ради, оголосивши його виявом сепаратизму. На цих позиціях стояли й загальноросійські партії, що діяли в Україні.

Уряд готовий був застосовувати проти Ради силу, але його руки зв'язувала політична криза, яка виникла внаслідок багатолюдних демонстрацій, що відбулися 18 червня в Петрограді.

29 червня до Києва прибула делегація міністрів Тимчасового уряду в складі О. Керенського, М. Терещенка, І. Церетелі. Вони провели переговори з керівництвом Центральної Ради, у результаті яких обидві сторони пішли на взаємні поступки:• Тимчасовий уряд зобов'язався визнати Центральну Раду «найвищим крайовим органом управління в Україні»;• склад Генерального секретаріату мав затверджувати Тимчасовий уряд;• Центральна Рада зобов'язувалася відмовитися від самочинного введення автономії та погоджувалася чекати затвердження автономного статусу Всеросійськими установчими зборами.

Підсумки компромісу викладено в документі, який Центральна Рада оформила 3 липня 1917року як Другий універсал.

Зміст Другого універсалу свідчить, що Центральна Рада зробила істотні поступки Тимчасовому урядові, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними рамками. Для українців важливість укладеної угоди істотно знижувалася тим, що:• не окреслювалася територія, на яку мала поширюватися влада Центральної Ради та її Генерального секретаріату;• не уточнювалися повноваження Секретаріату, зокрема в його стосунках з місцевими органами Тимчасового уряду.

Другий універсал був зустрінутий неоднозначно. На знак протесту проти поступок Україні з Тимчасового уряду вийшли міністри-кадети. Спалахнула урядова криза, що поклала початок загальнополітичній кризі та кривавим липневим подіям у Петрограді.

7 листопада 1917 року більшовики в Петрограді повалили Тимчасовий уряд О. Керенського й узяли владу в свої руки. Відлуння цих подій прийшло й в Україну. У Києві склалося своєрідне двовладдя: місто контролювали війська Центральної Ради й більшовиків (Ради робітничих і солдатських депутатів). Ураховуючи небезпеку, яка загрожувала Україні, 7 листопада 1917року Центральна Рада виступила з Третім універсалом, що проголошував Українську Народну Республіку (УНР), яка мала перебувати у федеративних відносинах з Росією. Згідно з цим документом уся влада в новоствореній державі повинна була належати Центральній Раді та її виконавчому органу — Генеральному секретаріатові, а на місцях — думам і земствам.

Універсал також проголошував:• 8-годинний робочий день;• контроль держави над промисловістю й банками;• ліквідацію поміщицького землеволодіння та передачу його селянам без викупу;• демократичні свободи (свободу слова, друку, віри, зібрань, спілок, страйків, недоторканність особи й помешкання);• скасування смертної кари;• рівність прав національних меншин з правами українців. Особливу увагу в універсалі приділили відносинам з Росією.

Уже в умовах громадянської війни, 22 січня 1918 року, Центральна Рада проголосила Четвертий універсал, у якому підкреслювалося, що віднині Українська Народна Республіка стала самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Проголошуючи державну незалежність України, Центральна Рада все-таки не відкидала можливості федеративного зв'язку з оновленою Російською державою. Керівник УНР М. Грушевський мотивував прийняття Четвертого універсалу необхідністю виходу України зі стану світової війни, захисту своїх кордонів від наступу з півночі та бажанням якнайшвидше впорядкувати соціальні, економічні та фінансові справи. У Четвертому універсалі проголошувалися широкі соціально-економічні заходи:

• передача землі селянам;

• державний контроль за виробництвом і фінансами;

• піднесення добробуту трудового народу тощо.