42. Стратегічні напрями розвитку національної соціальної політики

   Для подолання соціальної кризи необхідна розробка єдиної і цілісної стратегії соціальної політики. Під стратегією соціальної політики розуміється корінне вирішення системи соціальних проблем на конкретному історичному етапі розвитку суспільства. Стратегічні цілі соціальної політики визначаються комплексом умов перехідної економіки, станом соціально-трудової сфери, обсягом фінансових ресурсів, змінами функцій держави

Генеральною стратегічною метою сучасної соціальної політики України є підвищення якості життя населення. На її реалізацію повинна бути спрямована діяльність всієї системи державного управління.

       У процесі проведення аналізу ситуації в суспільстві виникає можливість і необхідність формулювання своєрідних індикаторів, орієнтування на які дає можливість чіткіше формувати соціальну політику конкретного регіону, визначати її основні стратегічні напрями. До таких індикаторів належать: фізичний стан і якість життя населення працездатного віку; демографічне співвідношення працюючого і непрацюючого населення; можливості (індекс) працюючої частини населення утримувати непрацюючу частину населення; рівень середньої зарплати в Україні ; рівень латентного безробіття; співвідношення прожиткового мінімуму; рівень бідності. Соціальні індикатори визначають стан суспільства, вони є найважливішим орієнтиром при формуванні соціальної політики і визначенні її основних стратегічних напрямів.

          При формуванні напрямів соціальної політики дуже важливо вирішити питання розміщення соціальних пріоритетів. У зв'язку з цим першочерговим об'єктом державних зусиль має стати людина, яка працює, створює конкретні матеріальні блага і за рахунок якої в суспільстві утримуються всі непрацюючі верстви населення: діти, студенти, інваліди, пенсіонери.

Поступальний та динамічний розвиток країни повинен орієнтуватися на соціалізацію економічної системи з найповнішим урахуванням потреб, інтересів населення, його стимулів до продуктивної трудової діяльності з метою реалізації власного професійно-кваліфікаційного потенціалу, всебічного розвитку, одержання гідної винагороди за результати праці. Пріоритетність вирішення соціальних завдань логічно випливає з об'єктивної необхідності створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів України, їх оптимальної інтеграції до світового економічного простору, який висуває нові вимоги до процесу відтворення населення, формування соціально-трудових відносин, розвитку всіх сфер життєзабезпечення населення та його основної складової - робочої сили. У зв'язку з цим необхідно трансформувати функції держави в управлінні соціальним розвитком; еволюція сучасних методів державного регулювання повинна відбуватися у напрямі зростання їх гнучкості, зміщення акцентів з регламентуючих та обмежуючих заходів на суто стимулюючі.

43.Соціально вразливі категорії населення як пріоритетний напрям соціальної політики і соціального захисту

Соціально вразливими верствами населення, в широкому розумінні, є представники вразливих/пригнічених верств населення, а саме: індивіди або соціальні групи, що мають більшу, ніж інші, ймовірність зазнати негативних впливів соціальних, екологічних факторів або дістати хвороби. Синонімом цього поняття є «групи ризику», які є об’єктом постійної уваги представників соціальних служб. Вони є потенційними клієнтами відділів соціальної роботи за місцем їх проживання. Тому такими клієнтами працівників соціальних служб є різні за віком люди (від немовлят до престарілих) і представники різних рас, етнічних груп, соціоекономічних рівнів, релігій.

Серед них можна виділити такі категорії:

бездомні;

родини, в яких є проблеми дитячої занедбаності, сексуальних фізичних зловживань стосовно дитини або одного з партнерів;

подружні пари, які мають серйозні подружні конфлікти;

родини, в яких дитину виховує лише один із батьків та в яких мають місце серйозні конфлікти;

ВІЛ-інфіковані люди та їхні родини;

особи, які мають низькі доходи через безробіття, відсутність годувальника, фізичні вади, низький рівень професійної підготов­ки тощо;

особи, які порушили закон і були за це покарані;

вагітні дівчата-підлітки;

гомосексуалісти/лесбіянки, які мають особисті або сімейні проблеми;

особи, які мають соматичні (тілесні) чи психічні захворювання або інвалідність;

залежні від алкоголю, наркотиків та їхні родини;

іммігранти та меншини, що мають недостатні ресурси та можливості;

особи із затримками розвитку (інваліди розвитку) та їхні родини;

особи похилого віку, які не можуть адекватно функціонувати;

мігранти та біженці, які мають недостатні необхідні ресурси;

діти, які мають проблеми, пов’язані з навчанням в школі, та їхні родини.

Очевидно, що не всі наведені категорії однаковою мірою охоп­лені соціальним захистом. Не завжди ми можемо констатувати, що в Україні надаються необхідні послуги всім цим категоріям клієнтів¹. Соціальну роботу серед них здійснюють як державні, так і громадські організації, а також церковні громади.

Соціально вразливі групи громадян, які на рівних умовах не можуть конкурувати на ринку праці:

молодь, яка закінчила або припинила навчання у середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилася зі строкової військової служби і якій надається перше робоче місце; діти сироти, які залишилися без піклування батьків, а також особи, котрим випов­нилося п’ятнадцять років і які можуть, як виняток, прийматись на роботу;

жінки, які мають дітей віком до шести років;

одинокі матері, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дітей інвалідів;

багатодітні сім’ї;

неповні сім’ї та сім’ї з дітьми;

інваліди;

особи передпенсійного віку тощо.

Кожна із зазначених категорій потребує особливої уваги з боку суспільства і держави в аспекті побудови диференційованого підходу до соціального захисту низько конкурентних груп населення на ринку праці. І хоча законодавством України визначено права і гаран­тії зайнятості для соціально вразливих верств населення, реальний досвід свідчить про існування певних обмежень в економічній і в політичній діяльності жінок, молоді, інвалідів, осіб передпенсійного віку. Законодавство, що існує в Україні, створює лише певне правове поле і передумови для рівноправності, але не забезпечує її.

44. Місце України у сучасній системі міжнародних відносин у соціальній сфері