35. Основні пріоритети в політиці соціального захисту населення

Для визначення пріоритетів у політиці соціального захисту населення необхідна оперативна і доступна інформація про зміни у рівнях життя різних груп населення. На жаль, такої інформації не завжди достатньо, а нерідко вона взагалі відсутня. За таких умов розробка й обґрунтування заходів щодо коригування соціаль­ної політики в економічній ситуації, що постійно і непередбачено змінюється, надзвичайно ускладнена.

Основними пріоритетами в політиці соціального захисту населення повинні стати:

зміщення акценту державної політики в боротьбі з інфляцією на тіньовий обіг грошей, запобігання падінню рівня життя населення темпами, що випереджають падіння виробництва продукції;

стримування випереджаючого зростання споживчих цін відносно грошових доходів населення;

скорочення розриву між вартістю життя і трудовими доходами населення;

пошук економічних можливостей для підтримки купівельної спроможності пенсій.

Для реалізації соціальних програм потрібні значні ресурси, створення яких — справа економіки, а подолання спаду виробництва і стабілізація економіки неможливі без кваліфікованої праці. Тому природно виникає питання про те, що соціальна політика не може бути повноцінною, якщо вона обмежує сфери свого впливу лише соціально вразливими верствами непрацюючої частини населення, у той час як необхідні для цього умови створюються економічно активною частиною населення.

В економіці все взаємозв’язане. Відсутність у держави достатніх коштів для соціального захисту малозабезпечених громадян важким тягарем лягає на решту населення через збільшення податків, підвищення цін на товари й послуги.

36. Основні моделі соціальної політики держави

За післявоєнні роки у розвинутих країнах світу з ринковою економікою склалися різні моделі соціальних держав і, відповідно, різні механізми реалізації соціальної політики. Серед них можна виділити три основні моделі: ліберальну, корпоративну і суспільну.

В основі ліберальної моделі соціальної держави лежить індивідуальний принцип, що припускає особисту відповідальність кожного члена суспільства за свою долю і долю своєї родини.При ліберальній моделі соціальної політики держава бере на себе відповідальність за збереження лише мінімальних доходів громадян і за благополуччя найменш знедолених прошарків населення. Але, з іншого боку, воно максимально стимулює створення та розвиток у суспільстві різних форм недержавного соціального страхування й соціальної підтримки.

Друга модель соціальної держави — корпоративна. В її основі лежить корпоративний принцип, який допускає, що максимум відповідальності за долю своїх працівників несе корпорація.

І остання модель соціальної держави — суспільна, в основі якої лежить принцип солідарності. Він означає відповідальність усього суспільства за долю своїх членів. Це перерозподільча модель соціальної політики, при якій багатий платить за бідного, здоровий — за хворого, молодий — за старого. Основним суспільним інститутом, що здійснює такий перерозподіл, є держава. У той самий час Європейський Союз, завданням якого є розробка уніфікованої модифікації соціальної політики для «Загальноєвропейського дому», виділяє дві основні моделі:

1. Перша модель, часто її називають «бісмарківською» установлює твердий зв’язок між рівнем соціального захисту й тривалістю професійної діяльності.

2. Друга модель, що Комісія ЄС називає «беверіджською» бере за базу, що будь-яка людина, незалежно від того, відноситься чи не відноситься вона до економічно активного населення, має право на мінімальну захищеність у випадку захворювання, втрати здоров’я, на старість, та з інших причин, що спричиняють зниження або втрату доходів. На основі спроможності подолання бідності, використання механізмів податкового перерозподілу і вирішення проблем зайнятості виділяють соціал-демократичну, консервативну, лібераль­ну і католицьку моделі соціальної політики