5. Проаналізуйте процес обмеження та остаточної ліквідації царським урядом автономії України (друга половина 17-18 ст). Виділіть етнополітичний аспект цієї проблеми.

Як зазначають дослідники, на перегово­рах у Переяславі 19-20 січня позиції гетьмана і старшини визначалися політикою козацького автономізму, не відповідали потребам часу й створювали до­сить небезпечні прецеденти для майбут­ніх відносин з царем. Це стосувалося насамперед обмежень суверенітету гетьманського уряду в підтримці дипло­матичних відносин з варшавським і стамбульським дворами, у справі збирання податків.

Оточення Хмельницького вбачало основним завданням уряду Українського гетьманату включення до його складу західного регіону Руси-України. У цьо­му Хмельницький розраховував сперти­ся на московську військову допомогу. Проте вже влітку 1654 р. між Україною та Москвою почалися тертя. Московські воєводи спорудили в Києві форте­цю, чого не передбачалося в договорі. Московський уряд рушив свої війська до Білорусії й Литви, маючи плани закріпитися в Прибалтиці. Туди ж цар вимагав надіслати 20 тис. козаць­кого війська. Але основну силу війська Речі Посполитої становила не литовська, а польська армія.

Неодноразові звернення гетьмана до царя про вирядження в Україну московського війська залишилися без від­повіді. До того ж після укладення польсько-кримського договору про вічну приязнь (липень 1654 р.) стала реальною небезпека нападу на Украї­ну кримського війська. Об'єднання польських і татарських військ таки відбулося на початку 1655 р., внаслі­док їхніх дій Брацлавщину було спус­тошено [17, c. 122].

Під час спільного походу московського та українського війська на Білорусь царські воєводи оголошували про при­єднання їх до Московщини, хоча насе­лення краю визнавало владу гетьмана. У вересні 1655 р. царські титули були доповнені словами «великий князь Ли­товський і Білої Руси, і Волинський, і Подільський». Тим самим територія Української держави обмежувалася лише Київщиною, Брацлавщиною й Чернігівщиною. Але вже тоді Богдан Хмельницький бачив своїм завданням об'єднання в єдине ціле всіх україн­ських земель, що суперечило планам московського уряду. З кінця 1655 р. принципові розходження зовнішньопо­літичних курсів обох держав чітко окре­слилися.

Крім того, після початку війни з Польщею між царським урядом та українським гетьманом виникли незго­ди в білоруському питанні. Московське й козацьке військо, діючи спільно, ви­гнали з Білорусії польсько-литовські війська. Але цар став вважати ці території новим воєводством у складі Московії.

5. В чому проявлялося посилання національного гніту на українських землях у складі Російської та Австрійської імперій? Розкрийте суть процесу українського національного піднесення кінця XVIII-ХІХ ст., назвіть його етапи.

входження Галичини та Буковини до Австрійської корони покращило їх становище внаслідок реформ, які проводила Марія-Терезія та її наступники. Проте вони тривали недовго. Після смерті Йосифа ІІ модернізація припиналася, а соціально-економічне становище населення, особливо селян, стало нестерпним.

Дійшло до того, що власне господарство не давало селянину можливості забезпечити мінімальні потреби сім'ї. Середня тривалість життя не перевищувала 30-40 років. Значна маса українського населення виснажувалася й вимирала. Практично українські землі ставали колоніальним придатком промислово розвинутих централь-них та західних провінцій імперії.

В Російській імперії соціально-економічне становище переважної більшості населення як новоприєднаних, так і старих губерній характеризувалося крайнім політичним безправ'ям, національним гнітом та економічним зубожінням. Модер-нізаційні процеси, що розпочалися з селянської реформи і могли привести до покращення соціально-економічного становища, проводилися з запізненням, зали-шалися обмеженими, непослідовними, незавершеними, суперечливими і не мали системного характеру.

Це, як і в Австрійській частині України, ускладнювало процеси переходу суспільства до більш прогресивного способу виробництва, до нового типу людської цивілізації, що отримала в нашій літературі назву “капіталізму”. Соціально-еко-номічні утиски переважної частини населення українських земель викликали протидію.

Для культурного розвитку України першої половини XIX ст. характерним є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася українська інтелігенція. У січні 1805 р. з ініціативи В. Н. Каразіна (1773-1842), громадського діяча, економіста, просвітителя, було створено Харківський університет. У 1820 р. в Ніжині засновано гімназію вищих наук; у 1834 р. на базі Кременецького ліцею відкрито Київський університет Св. Володимира. Першим його ректором став М. О. Максимович.

Навчальні заклади створювалися з метою поширення "общерусской" культури, але з часом вони ставали вогнищами культури на українських землях. Харківський університет до середини XIX ст. підготував три тисячі спеціалістів з різних галузей знань. Формувалася українська національна інтелігенція, яка по-різному ставилася до імперської ідеологічної доктрини.

У середовищі української інтелігенції вчені виділяють три основні суспільні течії, які по-своєму пояснювали імперську тріаду в цілому та кожну з її частин зокрема. Представники першої течії (М. Гоголь, М. Гнєдич, В. Капніст, В. Наріжний) названу тріаду сприймали беззастережно, поділяли й пропагували. Українці за походженням, вони, за збігом обставин, працювали на ниві російської культури.

До другої течії належить когорта освічених людей, які не поділяли офіційної думки про народність як ознаку "єдинонеподільності" (Г. Квітка-Основ´яненко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський, з певних питань - М. Костомаров та ін.). Представники цієї групи не заперечували самодержавства, поділяли погляди на православ´я, а щодо народності, то її важливими ознаками вважали рідну мову, народні звичаї, фольклор. До представників третьої течії належали члени Кирило-Мефодіївського братства. Виступаючи проти імперської тріади, не заперечуючи лише православ´я, братчики закликали до повалення самодержавства, скасування кріпацтва і станових привілеїв. Майбутнє української мови вони вбачали в рівноправності з іншими мовами - російською, польською, чеською, болгарською і сербо-хорватською, а України - в єдиній федеративній слов´янській державі, побудованій на демократичних засадах.

Отже, в умовах посилення асиміляторських дій проти України частина її інтелігенції спрямовувала свою діяльність на українське національно-культурне відродження, під яким розуміла усвідомлення національної ідентичності, а народ - як діяльну особу історії та сучасного світу. Українське національне відродження виникло як антитеза тяжкому політичному і соціально-економічному становищу та культурному занепаду, в яких опинився тоді український народ на всьому просторі заселеної ним землі.

У тогочасному українському суспільстві серед частини інтелігенції з´явився інтерес до історії, мови та культури свого народу й на противагу офіційній ідеології обґрунтовувалася ідея самобутності історії України, що сприяло формуванню національної самосвідомості українців.