2.2. Волинське князівство

На відміну від Галичини, Волинь ще тривалий час перебувала в залеж­ності від Києва. Окремим князівством вона стала в 1135 році за часів правління правнука Володимира Мономаха — Мстислава Ізяславича, який разом зі своїм батьком хоч і започаткував місцеву династію, проте не полишав думки захопити владу в Києві.

Довідка.

Володимиро-Волинське князів­ство — давньоруське князівство, що займа­ло територію по Бугу та правих притоках Прип'яті. Утворилося на землях волинян, центр — м. Володимир (тепер Володимир-Волинський). З X ст. у складі Київської Русі. Як самостійне князівство виділилося в пер­шій половині XII ст. Найбільшої могутності досягло за володарювання Романа Мстиславича, який 1199 р. об'єднав Галицьке та Володимиро-Волинське князівства в єдине Галицько-Волинське

Галицько-Волинське князівство — півден­но-західне українське князівство, що існувало в XIII—XIV ст. Утворилося 1199 р. внаслідок об'єднання Галицького та Володимиро-Волинського князівств волинським князем Романом Мстиславичем. Найбільшої могутності досяг­ло за Данила Галицького. На той час до його складу входили території Київського, Турово-Пінського князівств, Берестейська та Люблін­ська землі. У середині XIV ст. землі князівства стали володіннями Польщі та Литви.

Після смерті Мстислава в 1170 році володарем Волинського князівства став його син Роман, який до цього князював у Новгороді. Протягом три­дцяти років володарювання Роману вдалося створити власну модель дер­жавного управління, він послідовно й рішуче обмежував свавілля бояр, придушував опозицію. Як наслідок — боярська знать, яка не мала значного впливу в князівстві, повністю зале­жала від щедрот князя й усіляко підтри­мувала його.

Першу спробу захопити Галицьке кня­зівство Роман Мстиславич здійснив, ско­риставшись змовою галицьких бояр, по смерті Ярослава Осмомисла 1187 року.

Проте затримався він тут не надовго: на запрошення Володимира Ярославича до Галичини вдерлися угорці. Хоч на деякий час іноземці й спробували захопити владу, ув'язнивши українського князя, Воло­димир за допомогою поляків спромігся її повернути.

Лише 1199 року, після смерті галицько­го князя Володимира Ярославича, який не залишив після себе спадкоємців, волин­ський князь Роман об'єднав Галичину й Волинь у єдину Галицько-Волинську дер­жаву зі столицею в Галичі.

3. Піднесення Галицько-Волинської держави

3.1. Роман Мстиславич

Під час правління Романа Галицько-Волинське князівство досягло великої могутності. Автор Галицько-Волинського літопису назвав його великим князем, «царем на Русі», «самодержцем усія Русі». Першим зав­данням, що постало перед Романом, стало при­душення галицького боярства, з чим він блис­куче впорався завдяки підтримці середнього та дрібного боярства. Розв'язавши внутрішні су­перечки в князівстві, Роман почав проводити активну зовнішню політику: успішно воював проти половців на сході та Литви на заході, приєднав до свого князівства землі балтського племені ятвягів.

Щоб припинити спроби втручання в справи Галичини київського князя — Романового тес­тя — Рюрика Ростиславича, стосунки з яким зі­псувалися ще раніше (Роман одружився з візан­тійською принцесою Анною, а колишню свою дружину відправив до батька в Київ), 1202 року Роман розпочав з ним запеклу боротьбу. Цього ж року галицько-волинські війська підійшли до Києва, мешканці якого відчинили перед ними міські брами. Рюрик був змушений зректися київського престолу. Так, на початку XIII ст. Київ також опинився під впливом Галицько-Волинсько­го князівства та його союзника — Володимиро-Суздальського князівства, де престол належав князеві Всеволодові Юрійовичу.

Роман Мстиславич увійшов в історію як видатний політик та державотворець. Як зазначає історик М. Котляр, Романові належить честь скла­дання проекту додержання «доброго порядку» на Русі, тобто припинення князівських чвар та організації виборної центральної влади у федера­тивній Давньоруській державі. Проте руські князі відмовилися обговорю­вати цей проект, і завершити свою справу Романові не вдалося. У 1205 році він загинув поблизу польського міста Завихоста над Віслою, потрапивши у ворожу засідку. Після його раптової смерті Галицько-Волинське князівство починає швидко розпадатися на окремі землі, проіснувавши всього шість років.