Список використаних джерел та літератури

1.  Административные системы стран Центральной и Восточной Европы [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nicbar.narod.ru/adm_sist_lekzia16.htm

2. Конституция Венгерской Республики [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://constitutions.ru/archives/172

3. Конституция Латвийской Республики [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://latius.narod.ru/law/constitution.htm

4. Конституция Республики Молдова [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.president.md/const.php?lang=rus

5. Кріль, М. М. Історія країн Центрально-Східної Європи (кінець ХХ - початок ХХІ ст.) / М. М. Кріль: Навч. посіб. – К.: Знання, 2008. - 284 с.

6. Политическая система Греции [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.greekvrn.ru/greece/polit/

Класифікація та структура парламентів

План:

1.Структура парламентів

2.Організація роботи палат

3.Постійний і сесійний порядок роботи палат

4.Позачергові сесії

5.Суб’єкти права скликання палат

Структура парламентів.

Під парламентом звичайно розуміють одно- або двопалатну представницьку установу чи нижню палату двопалатного парламенту, хоча з юридичних позицій це поняття значно складніше. В англосаксонському праві парламент - триєдина установа, яка включає главу держави (монарха у Великобританії, президента в Індії), верхню і нижню палати. У країнах, які зазнають впливу англійського права, де представницький орган має одну палату а главою держави є президент, парламент розглядається як двоєдина установа, що складається із зазначених органів. Навпаки, у континентальному праві під парламентом розуміють його обидві палати (єдину палату), а глава держави не може бути його складовою.

У сучасний період у більшості країн діють двопалатні парламенти, Двопалатність (бікамералізм) тривалий час була типовою рисою парламентаризму. Ще для буржуазних парламентів у період їх виникнення була характерна двопалатна структура. В унітарних державах вона відобразила насамперед компроміс між буржуазією, що прагнула влади і дворянством. При цьому нижні палати формувались шляхом прямих виборів. Представницьким нижнім палатам протистояли верхні, призначувані главою держави чи сформовані за спадковою ознакою, або утворені тим і іншим шляхом. За таким принципом донедавна формувалася Палата лордів Великобританії.

Характеристика парламентів передбачає детальний розгляд організації роботи їхніх палат. Найважливішими елементами палат є парламентські фракції, керівні органи і комісії (комітети). Усі вони своєю діяльністю забезпечують функціонування представницького органу та реалізацію його завдань.

Парламентські фракції (групи, клуби) утворюються за принципом належності депутатів до тієї чи іншої політичної партії, репрезентованої у представницькому органі. Угруповання депутатів за іншими принципами звичайно забороняються, хоч існують країни, де, крім, фракцій, у парламентах функціонують об'єднання депутатів на основі спільних професійних інтересів, регіональної належності тощо.

Парламентські фракції звичайно формуються з членів однієї політичної партії, хоч у ряді розвинутих країн існує практика утворення спільних фракцій з представників кількох партій, що проводять єдину або близьку лінію в політиці. У деяких країнах (Австрія, Італія) створюють так звані змішані фракції, до складу яких входять депутати, які не є членами будь-якої партії або які не побажали стати членами фракцій, що утворилися на партійній основі.

Фракції мають свою внутрішню організацію. Вони звичайно утворюють керівні органи. Для розв'язання питань поточної парламентської роботи фракції у своєму складі формують так звані робочі груші, які, зокрема, вивчають ті питання, що є предметом окремих законопроектів з порядку денного. Робочі групи мають тимчасовий характер і діють до розв'язання відповідних питань. Фракції орієнтуються на рекомендації робочих груп, до складу яких призначають найбільш компетентних депутатів.

Фракції виконують суттєву роль у підготовці і прийнятті практично всіх парламентських рішень. Від них залежать зміст порядку денного роботи палати, хід законодавчого процесу, ініціативи щодо контролю за урядом тощо. Фракції беруть активну участь у формуванні інших парламентських структур - постійних і спеціальних комісій (комітетів), а також керівних органів палат. У країнах із змішаною республіканською і парламентарними формами правління в тих випадках, коли жодна з партій не завоювала більшості місць у представницькому органі, фракції відіграють вагому, а нерідко і вирішальну роль у формуванні уряду. Через фракції політичні партії впливають на уряд, якщо вважають, що дії останнього суперечать їхнім настановам.

Проте не всі фракції володіють такими можливостями в повному обсязі. Зазначені можливості притаманні правлячим партіям. Більш-менш реально реалізувати свої політичні настанови можуть фракції великих партій. Що ж стосується інших партій, то вплив їхніх фракцій на роботу парламентів і урядів визначається лігше тим, наскільки їхні вимога і пропозиції відповідають загальному курсу домінуючих політичних сил.

Питання організації та діяльності парламентських фракцій вирішуються в ряді новітніх конституцій. Існування фракцій визнається конституціями Болгарії, Греції, Данії, Естонії, Іспанії, Італії, Румунії, Словенії, Швеції. При цьому звичайно йдеться про пропорційне представництво фракцій у парламентських структурах. У Конституції Португалії ці гопання регламентуються докладніше. Вона містить ст. 183 «Парламентські групи», де визначено головні напрями їхньої діяльності і права, У Швейцарії питання організації і діяльності парламентських фракцій врегульовано у спеціальному законі, У більшості країн відповідне регулювання здійснюється на основі парламентських регламентів.

Однак не завжди існування фракцій передбачено навіть у парламентських регламентах. Інколи в них, як у вище згадуваних основних законах, про фракції йдеться лише у зв'язку з функціонуванням парламентських комісій (Нідерланди, Норвегія, Фінляндія). Причому це робиться в такій самій непрямій формі, як і у конституційних текстах. Іноді в нормах конституційного права взагалі не згадується про фракції, що, однак, не заперечує їх. Нині фракції є невід'ємним елементом парламентської структури практично в усіх країнах з демократичними політичними режимами.

У більшості випадків визначається мінімальна кількість депутата, яка є достатньою для створення фракцій. Цей мінімум у різних країнах неоднаковий і певною мірою залежить від чисельного складу самих палат. Так, для створення фракцій у нижніх палатах парламентів встановлено таку кількість депутатів: Бельгія - 3, Австрії та Швейцарія - 5, Італія і Франція - 20, Росія - 35. У ФРН створення фракції можливе за умови, якщо вона нараховує не менше 5 % загальної кількості членів бундестагу. Разом з тим у деяких країнах для утворення фракцій вважається за достатнє саме існування будь-якої за чисельністю групи депутатів за умов визнання ними своєї спільної партійної належності.

Значні особливості характеризують партійну організацію парламентів англомовних країн. У СІЛА кожна з політичних партій у палатах конгресу також має свої фракції. Вони слабо пов'язані з іншими партійними структурами поза конгресом і в питаннях своєї діяльності повністю самостійні. Фракції тут - неформалізований конституцією елемент парламентської структури, що ні в якому разі не заважає відповідній партійно-політичній активності. Щодо внутрішньої організації, фракції у конгресі США є досить цікавими об'єднаннями. Закриті збори членів партії в кожній з палат називаються кокусом (у демократів) або конференцією (у республіканців). Ці збори проводяться на початку кожної сесії для обговорення політичних та організаційних питань. Вони узгоджують кандидатури на різні парламентські посади і насамперед на заміщення місць у постійних комітетах палат конгресу. Палати лише формально затверджують пропоновані кандидатури. Рішення кокусів або конференцій мають обов'язковіш характер, хоча парламентарії можуть відступати від них, коли зміст цих рішень прямо суперечить їхнім передвиборним заявам.

Важливим елементом внутрішньої структури палат парламентів є їхні керівні органи - одноосібні або колегіальні. В Японії, в англомовних і деяких інших країнах керівництво палатами здійснюється одноосібно їхніми головами. В однопалатних парламентах і в нижніх палатах голів обирають самі палати, іноді лише на час сесії. Проте реально вони завжди залишаються на своєму місці протягом усього періоду роботи парламенту даного скликання.

В усіх англомовних країнах одноосібний голова парламенту або нижньої палати зветься спікером. Його повноваження і фактичне становище в палаті в різних країнах помітно різняться. Так, спікер палати громад парламенту Великобританії має широкі повноваження в питаннях процедури. Він стежить за дотриманням регламенту, керує парламентськими дебатами, організовує виконання внутрішньопарламентських рішень тощо. Спікер несе відповідальність за роботу адміністративно-допоміжних служб палати. Важливим є його право самотужки встановлювати правила парламентської процедури. Так звані правіша спікера становлять важливу частину офіційних регламентів палати громад. Вони діють доти, поки сама палата спеціальним рішенням їх не скасує.

Особа спікера вважається політично нейтральною. Депутат, обраний спікером, відразу ж припиняє всі формальні зв'язки зі своєю партією. Самі ж вибори стакера проводяться на непартійній основі Іноді спікер репрезентує опозиційну партію. У виборчому окрузі де балотується спікер, не прийнято висувати кандидата-конкурента. Новий склад палати майже завжди знову обирає на строк своїх повноважень «старого» спікера. Все це має бути запорукою його політичної неупередженості. Через це спікер не бере безпосередньої участі в парламентських дебатах і голосує тільки тоді, коли під час голосування голоси депутатів розділились нарівно.

У більшості країн керівну роботу в палатах парламентів здійснюють виборні колегіальні органи (бюро, президія, правління тощо). Голову цього органу, як правило, обирає палата і він є водночас її головою. Значну частину функцій керівництва палатою голова здійснює самостійно. Титули він має різні: власне голова (у більшості країн), маршалок (у Польщі), президент (в Австрії, Норвегії, ФРН), тальман (у Швеції) тощо.

Найголовнішим елементом внутрішньої структури парламентів є комісії (комітети). Теоретично їхня роль визначається як попередня підготовка питань, які потім мають розглядатись на сесійних засіданнях. Фактично ж комісії самі вирішують наперед багато з цих питань, а палати і парламенти в цілому нерідко майже автоматично затверджують їхні пропозиції. При цьому вважається, що діяльність комісій дає змогу швидше, ніж у самих палатах, і на вищому професійному рівні вирішувати парламентські справи.

Парламентські комісії бувають кількох видів. Чи не основними з них є постійні комісії. В англомовних та деяких інших країнах вони називаються постійними комітетами. У двопалатних парламентах постійні комісії, як правило, утворюються в кожній з палат. Постійні комісії звичайно працюють протягом сесії парламенту, але в цілому ряді країн вони утворюються на весь строк скликання парламенту. На практиці ця різниця не має великого значення, тому що формування комісій на початку кожної сесії здебільшого не призводить до значних змін у їхньому складі.

Однією з головних функції постійних комісій є детальний розгляд законопроектів. Ця діяльність становить зміст окремої стадії законодавчого процесу. В Італії постійні комісії мають право не тільки розглядати, а й затверджувати законопроекти, що виключає подальшу парламентську процедуру їх прийняття. І хоча з ініціативи уряду або визначеного числа депутатів законопроект до затвердження його комісією тут може бути повернутий для розгляду і прийняття в палату, постійні комісії в багатьох випадках виступають як основний центр законодавчої діяльності.

Організація роботи палат.

Свого часу, коли парламенти боролися проти абсолютизму, виконавча влада, що очолювалася монархами, добивалася обмеження часу роботи парламентів, щоб хоч на якісь періоди позбавлятися від парламентського контролю, та набувати можливості законодавствувати без парламенту. Тоді-то і було встановлено, що парламент працює в сесійному порядку, а в міжсесійні періоди виконавча влада може приймати тимчасові законодавчі акти (ордонанси, декрети і т.п.), які потім могли відмінятися або змінюватися парламентом. Неважко зрозуміти, що після того, як декрет діяв декілька місяців і породив масу правовідносин, відміна його може поставити в скрутне положення багато ні в чому неповинних підданих. Природно, що королівська влада боролася за те, щоб сесії' проводились рідше і були коротшими, а парламенти прагнули до зворотного. Врешті-решт парламенти добилися того, що сесії почали займати майже весь рік, за винятком порівняно коротких періодів парламентських канікул, а у ряді країн поняття «сесія» взагалі зникло з парламентського права: вважається, що парламент працює постійно, що не перешкоджає йому самому вирішувати питання про перерви в своїй роботі, включаючи канікули.

У «соціалістичних» країнах парламенти збиралися і збираються на сесії буквально на декілька днів, а то і години в році. У Китаї єдина в році чергова сесія Всекитайських зборів народних представників триває зазвичай два-три тижні. Тривалість кожної з двох в році чергових сесій Національної асамблеї народної влади Куби складає два-три дні. Саме цим пояснюється те, що багато конституцій постсоціалістичних країн відмовилися від інституту парламентської сесії, віддавши перевагу системі, при якій парламенти працюють постійно.

У минулому столітті скликання парламенту на сесії здійснювалося переважно главою держави. Нині ця тенденція ослабіла: все частіше парламенти збираються за власним правом або скликаються спікерами. Помітна і тенденція до скликання за рішенням урядів, а також груп парламентаріїв. Конституції, як правило, передбачають, що парламент скликається або збирається на чергову сесію у встановлений термін після чергових або позачергових виборів. Наприклад, Палата депутатів Греції скликається на чергову сесію протягом ЗО днів після виборів.

Пленарні засідання - це збори членів палат, які скликані і проводяться в установленому порядку, що дозволяє їм ухвалювати рішеная. Звертає на себе увагу в зв'язку з цим положення ч. З ст. 67 Конституцій Іспанії, згідно якого «збори парламентаріїв, що проводяться без скликання, передбаченого регламентом, не зв'язуватимуть Палати і не зможуть здійснювати їх функції або володіти їх привілеями». Воно направлене проти будь-яких спроб яких-небудь груп парламентаріїв узурпувати владу парламенту.

Серед засідань палат (відповідно однопалатних парламентів) слід особливо виділити організаційні, або засновницькі, засідання, що проводяться після загальних виборів і спеціально врегульовані регламентами, а деколи і конституціями. На цих засіданнях палата конституюється, тобто організовується: обирає своє керівництво, іноді створює робочі органи, а також зазвичай формує ті найвищі державні органи, формування яких входить в її компетенцію і термін повноважень яких співпадає з її власним. Так, Стортинг Норвегії і Альтинг Ісландії утворюють на своєму першому після виборів засіданні свої верхні палати.

Процедура звичайних засідань також детально регулюється регламентами. Нерідко основні її принципи можна зустріти і в конституціях, що свідчить про те важливе значення, яке надається цим, здавалося б, рутинним проблемам. Адже проблеми дійсно важливі: мова йде про те, щоб палата, що налічує декілька десятків, а частіше декілька сотень чоловік, працювала ефективно, не витрачала високо оплачуваний платниками податків час на порожні суперечки, на демонстрації депутатами своєї особи, на даремні спори і в той же час щоб кожен учасник засідань мав реальну можливість додатки свій внесок до вирішення обговорюваної проблеми.

Поєднанню цих в чомусь суперечливих цілей і покликаний служити порядок засідань палати, що встановлюється її регламентом. У різних країнах ми можемо бачити відмінності в регламентарному регулюванні цього порядку, але певна спільність в підході до багатьом проблемам теж є видимою.

Щоб палата могла ухвалювати рішення, погрібшій кворум, тобто встановлене мінімальне число присутніх парламентаріїв - членів палати. Японська Конституція передбачила, що «кожна палата може проводити роботу тільки на засіданні не менше однієї третини загального числа її членів» (частіша перша ст. 56). У Палаті общин британського Парламенту, що налічує 651 депутата, кворум складають всього 40, а в Палаті лордів, що складається з понад 1200 перш, для кворуму достатньо присутності трьох з них. У палатах філіпіінського Конгресу і в Національній асамблеї народної влади Куби кворум вимагає присутності більшості парламентаріїв (ч. 2 розд. 16 ст. VI Конституції Філіппін; ст. 77 Конституцій Куби). Звертає на себе увагу те, що питання про кворум в Японії, на Філіппінах і Кубі, як і у ряді інших країн, вирішується конституцією.

Пленарні засідання палат, як правило, відкриті, хоча передбачається і можливість проведення за певних умов закритих засідань. Наприклад, відповідно до ст. 42 німецького Основного Закону засідання публічні; за пропозицією 1/10 членів Бундестагу або за пропозицією Федерального уряду публічність може бути виключена, якщо Бундестаг в закритому засіданні ухвалить про це рішення більшістю 2/3 голосів.

Отже, сучасні парламенти звичайно діють у режимі сесій - ряду засідань, які в сукупності можуть розтягнутись на багато днів чи навіть місяців, але фактично продовжують одне інше й тому є ніби одним і тим самим засіданням.

Постійний і сесійний порядок роботи палат.

Характеризуючи загальну організацію роботи палат у парламентах розвинутих країн, слід зазначити, що вони працюють посесійно. Початок і черговість засідань встановлені за принципом «осінь - весна». Перерви між першою і другою сесіями або в одній сесії називаються парламентськими канікулами і в розвинутих країнах звичайно приурочені до великих християнських свят - Різдва Христового та Великодня.

За тривалістю сесії у різних країнах неоднакові. Так, у Фінляндії парламент засідає 120 днів, у Данії, Португалії - 8 місяців, у Великобританії сесія палати громад триває в середньому 175 днів. Осіння сесія палат іспанських кортесів триває 3-4, весняна - 4-5 місяців. У національних зборах Франції тривалість першої сесії становить 80, другої - 90 днів. У всіх парламентах літній період є часом відпусток.

Крім чергових, проводяться надзвичайні, або позачергові, сесії, які, у разі потреби, скликаються під час канікул або літньої відпустки депутатів.

Сесійний характер роботи представницьких органів є свідченням їх професійного характеру. Однак тривалість сесій парламентів не слід переоцінювати. У Бельгії, Швейцарії, Японії та деяких інших країнах палати засідають в середньому не більше 80 днів на рік. Головне, щоб парламенти здійснювали реальні владні повноваження і посідали належне місце в державному механізмі.

Сесійні засідання палат звичайно мають відкритий характер. Водночас припускається проведення і закритих парламентських засідань. Кворум для проведення засідань встановлений різний: від трьох і сорока депутатів відповідно у верхній і нижній палаті парламенту (Великобританія), до однієї третини (Австрія, Туреччина, Чехія і Японія) або половини складу палати (майже всі інші країни).

У двопалатних парламентах припускається можливість спільних засідань обох палат. У Норвегії, де внутрішню побудову парламенту лише умовно можна вважати двопалатною, спільні засідання звичайно проводяться для усунення розбіжностей, що виникають у процесі обговорення і прийняття законопроектів. У Росії такі засідання передбачені для заслуховування послань президента і конституційного суду та виступів керівників іноземних держав. У деяких країнах спільні засідання палат скликають з приводу важливих питань державно-політичного життя, наприклад щоб призначити членів уряду (Швейцарія), щоб прийняти присягу в обраного президента (Австрія) тощо.

Позачергові сесії.

Крім чергових, проводяться надзвичайні, або позачергові, сесії, які, у разі потреби, скликаються під час канікул або літньої відпустки депутатів, їхні строки обмежені початком чергових сесій або вирішенням питань порядку денного. На відміну від чергових, які скликаються за власним правом палати або за формальною ініціативою глави держави, згідно з датами і строками, встановленими в конституціях, порядок скликання надзвичайних сесій пов'язаний з волевиявленням ширшого кола суб'єктів конституційно-правових відносин.

В окремих республіках та монархіях скликання позачергової сесії здійснюється виключно главою держави, хоча реальним ініціатором такої дії здебільшого виступає уряд.

Так, шведський Акт про Риксдаг встановив, що Риксдаг збирається на позачергову сесію на вимогу Уряду або тальману, причому тальман зобов'язаний оголосити про позачергову сесію на мотивовану вимогу не менше 150 депутатів. У разі надходження такої вимоги сесія починається протягом 20 днів.

На Філіппінах спеціальна (тобто позачергова) сесія Конгресу може бути скликана тільки Президентом, і він може зробити це у будь-який час (пропозиція друга розд. 15 ст. VІ Конституції).

У Японії рішення про скликання надзвичайної сесії Парламенту ухвалюється Кабінетом, який зобов'язаний ухвалити таке рішення на вимогу більше 1/4 загального числа членів однієї з палат (ст. 53 Конституції). У разі розпуску Палати представників Палата радників теж не засідає, проте згідно частинам другої і третьої ст. 54 Конституції, Кабінет може в цей період скликати надзвичайну сесію верхньої палати і вона має право прийняти тимчасові заходи, які втрачають силу, якщо не будуть схвалені Палатою представників протягом 10 днів після відкриття наступної сесії Парламенту.

Палати іспанських Генеральних кортесів можуть збиратися на позачергові засідання на вимогу Уряду, постійної депутації або абсолютної більшості членів будь-якій з палат; при цьому вони повинні розглядати тільки певний порядок денний і засідання підлягає закриттю, як тільки порядок вичерпаний (ст. 74 Конституції).

Французький Парламент скликається декретом Президента на позачергову сесію на вимогу Прем'єр-міністра або більшості членів Національних зборів, притому також для розгляду певного порядку денного. Якщо скликання мало місце на вимогу членів Національних зборів, декрет Президента про закриття сесії видається негайно після вичерпання порядку денного і, в усякому разі, не пізніше 12 днів після скликання. Протягом наступного місяця нову позачергову сесію скликати можна тільки на вимогу Прем'єр-міністра (ст. 29, ЗО Конституцій). Проте окрім цього, Конституція передбачила випадки, коли Парламент збирається на позачергові сесії по праву, без видання відповідного декрету Президента. Це має місце, наприклад, у разі застосування Президентом надзвичайних мір, передбачених ст. 16 Конституцій.

Наведений порядок скликань позачергових і надзвичайних сесій свідчить, що в більшості випадків у країнах зі змішаною республіканською і парламентарними формами ця подія не відбувається без участі уряду. Відповідне право уряду ставить парламент у залежність від нього. З іншого боку, недемократичним є значне обмеження або відсутність права депутатів (точніше парламентських фракцій) на скликання надзвичайних сесій. Встановлена в окремих конституціях вимога підтримки ініціативи про скликання позачергової сесії парламенту абсолютною більшістю членів палати не тільки позбавляє опозицію відповідного права, а й ставить під сумнів його зміст. Практично в подібних випадках скликання позачергової сесії визнається суто урядовою прерогативою.

Суб'єкти права скликання палат.

В окремих республіках (Ісландія, Португалія) та монархіях (Нідерланди, Норвегія) скликання позачергової сесії здійснюється виключно главою держави, хоча реальним ініціатором такої дії здебільшого виступає уряд. У Данії відповідне право належить прем'єр-міністру або 2/5 загальної кількості депутатів, у Швеції - уряду, голові парламенту або 150 його членам, в Іспанії - уряду, постійним комісіям або абсолютній більшості членів кожної з палат, у Франції -прем'єр-міністру або такій самій більшості членів нижньої палати.

У Швейцарії можливими ініціаторами надзвичайної сесії визнані уряд, будь-які п'ять суб'єктів федерації 1/4 складу нижньої палати. Так, згідно ст. 151 Федеральної конституції Швейцарії палати регулярно збираються на сесії. Закон регулює скликання сесій. Одна четверта членів Палати або Федерального уряду може вимагати скликання Палат на надзвичайну сесію.

Згідно з Конституцією Іспанії в кожної палаті передбачено створення постійної депутатської комісії, що складається не менше як із 21 члена, організованою пропорційно до чисельності парламентських груп. Вони мають повноваження скликання палат на надзвичайні сесії, забезпечують відправлення владних повноважень палат у період сесіями. По закінченні термін дії мандатів чи разі розпуску палат, постійні депутатські комісії продовжують здійснювати своїх функцій до скликання нових Генеральних кортесів. Постійна депутатська комісія звітує перед відповідної палатою про прийняті рішення.

Для відкриття засідання необхідно присутність понад половина членів кожної палати, а ухвалення рішення необхідно згоду більшості членів палати, тоді як відповідність до Конституції, органічними законами чи регламентом передбачається інше більшість. Голосування депутатів і сенаторів здійснюється персонально не може бути доручено іншим особам. При необхідності пленарних засідань палат у вирішенні більшості присутніх членів можуть відбуватися у зачиненому порядку.

Конституція передбачає можливість делегувати їм повноваження Генеральних кортесів Уряду, надаючи йому надав право видавати нормативні акти, мають силу закону, за наперед установленими питанням, крім право видавати законодавчі акти, регулюючі розвиток основних права і свободи, закони, які схвалювали статути про автономію, про порядок проведення загальних виборів. Законодавчі повноваження можуть надаватися Уряду у конкретних питань, і на суворо встановлених термінів дії. Вони можуть бути надані у формі або невизначений час.

Список використаних джерел та літератури:

1.Зайчук В.О. Структура парламентів. Функції та обов’язки.

2.Суховій Б.М. Розвиток та сучасний стан державного управління.

3.Ратульский В.В. Суб’єкти права скликання палат

4.Карповець Б.І. Постійний і сесійний порядок роботи палат