2.2. Відомості з історії виникнення та розвитку ландшафтознавства

Ландшафтознавство як окремий науковий напрямок почало формуватися у кінці XIX ст. у Росії. Засновниками цього напрямку були В. В. Докучаєв та Г. М. Висоцький. Природничо-наукові передумови зародження ландшафтознавства полягають у тому, що вчення про ландшафт базувалося на поглибленні розробки галузевих географічних дисциплін, які вивчають окремі компоненти природи Землі. Виникнення ландшафтознавства пов’язане із соціально-економічними передумовами і перш за все, споживацьким ставленням до природи, тобто людьми освоювалися нові території, для чого необхідно було осмислити різноманітність природи з метою розвитку певних галузей господарства.

Докучаєвська географічна школа є унікальним явищем в історії науки завдяки її згуртованості, прогресивності ідей, прагненням, впливом на подальший розвиток географії. Серед знаменитих учнів В. В. Докучаєва – М. М. Сибірцев, В. І. Вернадський, К. Д. Глінка. Його послідовниками були Л. С. Берг, С. С. Неуструєв, Б. Б. Полинов та ін. Завдяки роботам послідовників В. В. Докучаєва було конкретизовано систему природних зон, їх межі уточнювалися на карті. У цей період з’явився термін «фізико-географічне районування».

Перше районування для території Росії здійснив у 1897 році Г. І. Танфільєв. У подальшому для цієї ж території фізико-географічне районування за іншими схемами здійснили П. І. Броунов, О. О. Крубер та ін.

Перше зональне районування усієї території Росії здійснив у 1913 р. Л. С. Берг, зокрема зони вперше названі ним ландшафтами. Ця схема є класичною і більшість наступних робіт ґрунтувались саме на ній. До цього ж періоду належать перші спроби детального фізико-географічного районування деяких територій Росії. Найкращою серед них є робота С. С. Неуструєва, Л. І. Прасолова і О. І. Безсонова, в якій зональний принцип поєднується з аналізом ролі рельєфу та материнських порід, що обумовлені геологічною історією розвитку територій, а головним індикатором є ґрунт.

Докучаєвська традиція характеризувалася тим, що багато робіт щодо районування мали прикладну спрямованість. Досвід детального районування і географічних досліджень з прикладною спрямованістю підводив до з’ясування причин і закономірностей фізико-географічної диференціації, які б не виключали принцип зональності, а доповнювали його.

Деякі дослідники стали приділяти велику увагу геологічній будові та рельєфу як факторам фізико-географічної диференціації, аж до вивчення локального розмаїття умов ґрунтоутворення і розповсюдження рослинності, що пов’язані з мікрорельєфом і складом материнських порід (Г. Ф. Морозов, Г. М. Висоцький, І. М. Крашенінніков та ін.). Приділялася увага висотній поясності в горах (С. О. Захаров). У 20 – 30 роках ХХ сторіччя розвиток ландшафтознавства був пов’язаний із експедиційними роботами. Кращі роботи по районуванню першого періоду розвитку радянського ландшафтознавства належали С. С. Неуструєву та Р. І. Аболіну. Роботами Л. І. Прасолова, В. Л. Комарова, С. С. Неуструєва, Б. О. Келлера було доведено, що клімат, ґрунти, рослинність змінюються не тільки за широтою, а й за довготою, зокрема, одним із факторів цих змін є взаємодія суходолу і океанів, а іншим – геологічне минуле території, від якого залежать рельєф, склад гірських порід, та вік ландшафту. Зонально-кліматичні фактори, таким чином, накладаються на області з різними геологічною історією, рельєфом, ступенем континентальності клімату.

Другим напрямком розвитку ландшафтознавства в 20-і роки ХХ ст. стала польова ландшафтна зйомка зачинателями якої були Б. Б. Полинов, І. П. Крашенінніков, І. В. Ларін. Результатом робіт було встановлення різноманіття природних територіальних комплексів, визначення елементарної ланки ландшафтного поділу, поява перших ідей у галузі динаміки й еволюції ландшафту.

Початок генетичного напрямку в ландшафтознавстві належить Б. Б. Полинову.

У 1930 р. виходить в світ книга Л. С. Берга «Ландшафтно-географические зоны СССР». Л. С. Берг розумів ландшафт дуже широко, що обумовило двояке тлумачення ландшафту. Протиріччя помітив М. О. Первухін, який у 1932 р. висловив думку, що основними науковими методами ландшафтознавства є районування і типологічний аналіз території.

Перші післявоєнні роки в радянському ландшафтознавстві характеризувалися поновленням і розповсюдженням ландшафтної зйомки. Розвиваючи ідеї Л. Г. Раменського в 1947 р. М. А. Солнцев дав визначення ландшафту – це основна таксономічна одиниця в ряді природних територіальних комплексів; генетично єдина територіальна система, що побудована з закономірно поєднаних морфологічних частин – урочищ і фацій.

В учбових закладах провідних університетів було введено курс «Учение о ландшафтах».

У 1944 – 1946 роках Б. Б. Полинов розробив основи геохімії ландшафту. В розробках колективу спеціалістів Академії наук СРСР та С. П. Суслова поряд із зональним поділом знайшов своє відображення азональний принцип у вигляді виділення крупних регіональних одиниць – країн. У 1965 році вийшов у світ перший учбовий посібник з основ ландшафтознавства. У зв’язку зі створенням оглядових ландшафтних карт постало питання класифікації ландшафтів.

У 60-х роках в ландшафтознавстві вивчаються структура, функціонування і динаміка ландшафтів та техногенний вплив на них.

В. Б. Сочава розвивав структурно-динамічне ландшафтознавство; М. А. Глазовська та О. І. Перельман – геохімію ландшафтів; Д. Л. Арманд – фізику і геофізику ландшафту.

Для сучасного етапу характерна підвищена увага до вивчення різного роду часових змін геосистем. В ужиток ландшафтознавця входять побудова графічних і математичних моделей геосистем. Значно розширюються сфери прикладних ландшафтних досліджень. Популярними стали ландшафтно-рекреаційні, ландшафтно-інженерні, ландшафтно-меліоративні дослідження. Спостерігається тенденція до об’єднання різних окремих прикладних напрямків у межах загального – територіально-планувального.

В Україні існують ландшафтознавчі центри й осередки. Львівський ландшафтознавчий центр існував з 1954 року, пов’язаний з діяльністю К. І. Геренчука, Г. П. Міллера, С. І. Кукурудзи, А. В. Мельника, В. М. Петліна.

Чернівецький ландшафтознавчий центр почав своє становлення на географічному факультеті Чернівецького університету з 1953 року, пов’язаний з іменами К. І. Геренчука, Л. І . Воропай, М. М. Рибіна, М. О. Куниці, Я. І. Жупанського, В. М. Гуцуляка.

Київський університетський ландшафтознавчий центр почав формуватись наприкінці 1950-х – початку 1960-х років. Його становлення і розвиток пов’язані з діяльністю О. В. Поривкіної, О. М. Маринича, А. І. Ланько, Н. П. Сироти, П. Г. Шищенка, М. Д. Гродзинського, Л. Л. Малишева, С. П. Романчука, Ю. В. Щу-ра, О. П. Гавриленка, Ю. А. Силецького, О. Ю. Дмитрука, Н. М. Михайленка, В. Г. Пазинича, О. В. Аріона, В. Г. Потапенка, Н. В. Петриної, Л. Ф. Білоуса, О. В. Савицької, В. В. Удовиченко, Ю. А. Олішевської, Н. П. Корогоди.

Київський академічний ландшафтознавчий центр був започаткований в середині 1960-х років. Його становлення і розвиток пов’язані з іменами П. С. Погребняка, Л. М. Шевченко, В. І. Галицького, С. Р. Кияка, О. М. Петренка, І. І. Вінниченка, М. М. Лебединського, С. В. Міхелі, Ю. Г. Тютюнника, В. Ю. Пес-тушка, В. Т. Гриневецького, К. Ф. Коваленка, Ю. А. Силецького, Л. Ю. Сорокіної, Я. І. Ющенко, Д. Д. Гурової, В. В. Харченко, В. М. Чехнія.

Кримський ландшафтознавчий центр започаткований у 1960 – 1961 р.р. У його становленні та розвитку брали участь В. Г. Єна П. Д. Подгородецький, Л. А. Багрова, М. А. Оліферов, Г. Є. Гришанков, В. О. Боков, К. А. Позаченюк, Т. В. Бобра, О. І. Личак, І. М. Огородник.

Одеський ландшафтознавчий центр сформувався в 1973 році. Його становлення і розвиток пов’язані з діяльністю Г. І. Швебса, Т. Д. Борисевича, Г. П. Пилипенко, Т. М. Безверхнюк, Ф. М. Лісецький.

Вінницький ландшафтознавчий центр почав формуватися у Вінницькому педагогічному університеті в середині 80-х років ХХ століття. Його становлення і розвиток пов’язані з іменами Г. І. Денисика, Л. І. Воропай, А. В. Гудзевича, Ю. В. Яцентюка, О. А. Бабчинської, О. М. Вальчука, О. П. Чижа.