l1. Акцепт як стадія укладання договору купівлі-продажу
Укладання договору за Віденською конвенцією має проходити дві основні стадії: — пропозиція укласти договір (оферта);
— прийняття пропозиції (акцепт).
Акцепт - заява чи інша поведінка адресата оферти, що свідчить про згоду з офертою. Мовчання чи бездіяльність самі по собі не є акцептом. Акцепт не має чинності, якщо оферент не одержує зазначеної згоди у визначений ним строк, а якщо строк не встановлено, то в розумний строк, беручи до уваги обставини угоди, у тому числі швидкість використаних оферентом засобів зв´язку. Усна оферта має бути акцептована негайно, якщо обставини не зумовлюють інше.
Відповідь на оферту, яка має на меті бути акцептом, але містить доповнення, обмеження чи інші зміни, - виступає зустрічною офертою. Але якщо ці додаткові умови істотно не змінюють умов оферти, - це акцепт, якщо оферент не заперечить проти.
Відлік строку для акцепту розпочинається з моменту телефонного зв’язку…, подання телеграми, відправлення листа. Державні свята чи неробочі дні - не виключаються.
Місцем укладання договору за законодавством більшості країн є місце одержання акцепту, але в країнах "загального права" діє так звана "теорія поштової скриньки"-- країна, звідки відправлено акцепт.
2. Арбітражна угода
АУ - це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у конкретних правовідносинах, незалежно чи є вони договірними. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди.
Арбітражні угоди можуть відрізнятися і формулюванням, і обсягом. За обсягом арбітражні угоди, як правило, охоплюють питання, пов'язані з виконанням, припиненням контракту або ж визнанням контракту недійсним.
Основні вимоги до арбітражних угод встановлені міжнародними конвенціями, зокрема Нью-Йоркською Конвенцією ООН “Про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень” 58 р.: - має укладатися у письмовій формі; - повинна передбачати передачу до арбітражу всіх або певних спорів; -спір має бути арбітрабельним; - сторони повинні бути дієздатні за законодавством, що до них застосовується; - АУ має бути дійсною за законом, якому її підпорядкували сторони.
Вона повинна укладатися в належній формі дієздатними особами, котрі володіють необхідними повноваженнями, у ній мають бути відсутні дефекти волі, форми і змісту.
Хибно вважати, що досить буде домовитися про те, що “всі спори, що виникають з конкретних правовідносин, підлягають врегулюванню арбітражем”. Умовами, що обов'язково повинні узгоджуватися сторонами, оскільки без них арбітраж може не відбутися, або ускладнитися, є: - тип арбітражу;
- вибір арбітражної установи – її повне офіційне найменування;
- посилання на регламент, на підставі якого будуть розглядатися;
- види спорів, що підлягають вирішенню в арбітражі, місце проведення арбітражу.
3. Базові умови в договорі міжнародної купівлі-продажу
Умови зовнішньоекономічного договору поділяються на дві групи: істотні та
додаткові (факультативні). Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначає орієнтовний перелік умов договору:
- Назва, номер договору, дата і місце його укладення
- Преамбула; - Предмет договору; - Базисні умови поставки товарів
- Кількість і якість товару; - Ціна і загальна вартість товару; - Умови платежів
- Умови здачі (прийому) товарів; - Упакування та маркірування;- Форс-мажорні обставини
- Урегулювання спорів у судовому порядку; - Санкції та рекламації; - Місцезнаходження, поштові та платіжні реквізити
За домовленістю сторін у договорі можуть визначатися додаткові умови: - страхування, гарантії якості, умови залучення субвиконавців договору, агентів, - перевізників, визначення норм навантаження (розвантаження), умови передачі - технічної документації на товар, збереження торгових марок, порядок сплати
- податків, митних зборів, різного роду захисні застереження, з якого моменту договір - починає діяти, кількість підписаних примірників договору, можливість та порядок - внесення змін до договору тощо.
Кожна з істотних умов договору впливає на проведення зовнішньоекономічних операцій, тому їх чітке, зрозуміле та достовірне формулювання є підставою для належного виконання умов договору сторонами, своєчасних розрахунків за зовн-економ. операціями та уникнення спорів між ними.
4. Віденська конвенція про міжнародний договір купівлі-продажу було прийнято 1980 р. на конференції Генеральної Асамблеї ООН у Відні, набула чинності 1988 р. Умовою приєднання до Віденської конвенції є денонсування Гаазьких конвенцій 1964 р.
Віденська конвенція складається з чотирьох частин: сфера застосування і загальні положення; укладення договору; купівля-продаж товарів; заключні положення.
Сфера застосування: застосовується до договорів купівлі-продажу товарів між сторонами, комерційні підприємства яких розміщені в різних державах:
а) коли ці держави є учасницями Конвенції;
б) коли відповідно до норм МПП застосовується право держави-учасниці Конвенції (ст. 1).
Конвенція обумовлює, що її норми не застосовуються до продажу товарів для особистого, сімейного чи домашнього використання, з аукціону; у порядку виконавчого провадження або іншим способом в силу закону; фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборотних документів і грошей; судів водного й повітряного транспорту, а також судів на повітряній подушці; електроенергії.
Виключається застосування Конвенції до договорів підряду і договорів на надання послуг. Конвенція не регулює питання: дійсності договору; перехід права власності на товар;
відповідальність продавця за заподіяні товаром ушкодження здоров'я або смерть будь-якої особи.
Сторони можуть виключити для себе застосування Конвенції цілком або в частині чи відступити від її положень, зазначивши про це в договорі. Таким чином, конвенція носить диспозитивний характер щодо положень зовнішньоекономічного договору (контракту): більшість її положень діє, якщо сторони не домовилися про інше. Однак спеціального посилання на Конвенцію в тексті договору не потрібно — вона діє автоматично як частина національного законодавства країн, що її підписали.
Конвенція докладно регулює порядок укладення договору: направлення оферти, акцепт, вступ договору в дію. Визнання і виконання іноземних судових рішень
У Конвенції закріплено поняття передбачуваного порушення договору. Порушення є передбачуваним, якщо до настання дати виконання договору стає ясним, що одна із сторін допустить істотне порушення договору (не виконає своїх зобов'язань). У такому разі контрагент вправі призупинити виконання своїх зобов'язань за договором або заявити про розірвання договору.
7. Визнання іноземця обмежено дієздатним і недієздатним
Загальноприйнятим у всіх правових системах є положення, за яким питання визнання іноземця недієздатним чи обмежено дієздатним вирішується за законодавством тієї держави, де ця особа має постійне місце проживання. Підстави визнання особи обмежено дієздатною в законодавстві держав є різними.
Відповідно до Конвенції про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ: "1. У справах про визнання особи обмежено дієздатною чи недієздатною, за винятком випадків, передбачених пунктами 2 і 3 цієї статті, є компетентним суд Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа. 2. У випадку, коли суду однієї Договірної Сторони стануть відомими підстави визнання обмежено дієздатною або недієздатною особи, що проживає на її території, яка є громадянином іншої Договірної Сторони, він повідомить про це суд Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.
3. Якщо суд Договірної Сторони, якого повідомили про підстави для визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною, протягом трьох місяців не розпочне справи чи не повідомить про свою думку, справу про визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною розглядатиме суд тієї Договірної Сторони, на території якої цей громадянин має місце проживання. Рішення про визнання особи обмежено дієздатною чи недієздатною надсилається компетентному суду Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.
4. Положення пунктів 1-3 цієї статті застосовуються відповідно і до відновлення дієздатності".
5. Визнання і виконання міжнародних комерційних арбітражних рішень
Добровільне: Незалежно від того, у якій країні арбітражне рішення було винесене, , підлягає добровільному виконанню сторонами.
Примусове: Є ефективна система визнання й виконання арбітражних рішень, що складається з міжнародно-правових актів, насамперед Нью-Йоркської конвенції 1958 р про визнання й виконання іноземних арбітражних, а також внутрішнього процесуального законодавства держав, у яких просять визнання й виконання арбітражних рішень.
Обов’язковість рішення: Нью-Йоркська конвенція зобов’язує державу, яка її підписала, визнавати іноземні арбітражні рішення обов’язковими й виконувати їх. При позитивному завершенні справи видається виконавчий документ, необхідний для примусового виконання арбітражного рішення.
Порядок визнання та виконання рішення здійснюється відповідно до процесуальних норм тієї території, де запитується визнання й виконання цих рішень. Як правило, норми, які стосуються національного порядку визнання й виконання арбітражних рішень, містяться в національних законах про арбітраж та/або в цивільних процесуальних кодексах, де, крім цього, визначений орган «компетентної влади» – компетентний суд (найчастіше – суди першої інстанції за місцем перебування боржника та/або його майна чи апеляційні суди).
Єдиний перелік документів для примусового виконання: У Конвенції встановлений єдиний для всіх держав-учасниць вичерпний перелік документів, який сторона має надати органу «компетентної влади» при зверненні з проханням про визнання й примусове виконання. У цьому переліку лише два документи: 1) оригінал належним чином засвідченого арбітражного рішення або належним чином засвідчена копія такого; 2) оригінал арбітражної угоди (застереження) або належним чином засвідчена копія такої.
Вичерпний перелік підстав для відмови: Нью-Йоркська конвенція передбачає вичерпний, такий що не підлягає розширеному тлумаченню перелік підстав, на яких компетентний суд може відмовити у визнанні й виконанні арбітражного рішення.
Конвенція надає стороні, яка клопочеться про визнання й виконання арбітражного рішення, право обрати «більш вигідну норму». Право вибору «вигіднішої норми» належить позивачеві. Суд, до якого надійшло клопотання про виконання арбітражного рішення, може застосувати за власною ініціативою таку «вигіднішу» з точки зору визнання іноземного арбітражного рішення норму.
8. Виконання рішень іноземних судів
Судове рішення має виконавчу силу лише в межах тієї держави, суд якої постановив це рішення. Для виконання рішення за межами цієї держави необхідно особливе розпорядження («екзекватуру»). Порядок визнання та звернення до виконання рішень іноземних судів, що підлягають примусовому виконанню в Україні визначається відповідними міжнародними договорами України, а також ЦПК.
Відповідно до ЗУ «Про виконавче провадження» умовами визнання та виконання рішення іноземного суду є наявність міжнародного договору України або взаємність за домовленістю ad hoc з іноземною державою. Суд з’ясовує наявність такого між нар. Договору. Міжнародні договори визначають, куди подається клопотання. В Україні - за місцем проживання (перебування) або місцем знаходження боржника.
Якщо держава не є учасницею Конвенції, міжнародного договору про правову допомогу, клопотання не розглядаються, суд постановляє ухвалу про відмову на підставі ЦПК.
Клопотання не задовольняють у випадках, передбачених міжнародними договорами. Наприклад, згідно з Конвенцією держав-членів СНД, якщо:
– рішення не набрало чинності чи не підлягає виконанню території держави, де ухвалене;
– відповідач не брав участі у процесі, оскільки не отримав у встановленому порядку виклику до суду;
- закінчився строк давності примусового виконання,
– якщо виконання рішення загрожувало б інтересам країни
Перелік передбачених договорами підстав для відмови у задоволенні клопотання зазвичай є вичерпним. Тому суди не мають права відмовляти у видачі дозволу на примусове виконання рішення з інших підстав.
На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, суд України видає виконавчий лист, далі – за ЗУ “Про виконавче провадження”.
9. Вимоги до оферти у Віденській конвенції про міжнародний договір купівлі-продажу
У Віденській конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.) зазначено, що оферта - це дія (або бездіяльність) однієї зі сторін угоди, з яких очевидно, що вона бажає укласти договір купівлі-продажу. Офертою вважаються тільки такі дії, що відповідають усім із зазначених нижче вимог: 1) оферта має бути пропозицією укласти договір; 2) вона повинна передбачати, що оферент буде пов'язаний її умовами у випадку акцепту. Публічне оголошення не є офертою, якщо тільки в ньому прямо не передбачено інше; 3) оферта має бути достатньо визначеною, вказувати на: - товари; - якість товарів; - ціну товарів.
Віденська конвенція містить досить гнучкі правила встановлення "визначеності" оферти: 1) оферта вважається визначеною навіть тоді, коли товари просто "позначаються". Інших вимог у Віденській конвенції не передбачено; 2) оферта вважається визначеною, якщо вона: - встановлює ціну або якість товару, - передбачає порядок визначення ціни або якості.
ВК має перелік питань, що вважаються суттєвими: - ціна; - порядок платежу; - якість і кількість товару; ь і кількість товару; - місце і термін поставки; - обсяг відповідальності однієї зі сторін перед іншою; - вирішення спорів)..
10. Громадяни України як спадкоємці за кордоном
Відповідно до українського законодавства, права спадкування, що виникають у силу іноземних законів цілком визнаються в Україні. Іноземна спадщина в Україні не обкладається податком, у той час як, наприклад, у Франції спадкоємний податок складає 55 %, у штатах Пенсільванії, Нью Джерсі – 15 %.
Консульські установи України сприяють українським громадянам у захисті спадкових прав, що виникли під дією іноземного закону. Відповідно до Консульських конвенцій, компетентні органи держави перебування повинні негайно сповіщати консульську установу про відкриття спадщини після смерті громадянина акредитуючої держави. Представництво консула продовжується доти, доки сам спадкоємець не візьме на себе захист своїх прав чи не призначить свого представника. Консул вживає заходів для охорони майна, що залишилося після смерті громадянина України. Якщо залишене майно, повністю або частково складається з предметів, що можуть зіпсуватися, а так само при надмірній дорожнечі зберігання такого майна, консул має право продати це майно і надіслати виручені гроші за належністю. Консул приймає на зберігання спадкове майно для передачі спадкоємцям, що знаходяться в Україні. (Консульський Статут України).
11. Джерела міжнародного приватного права
Джерело МПрП – форми в яких знаходять вираження правова норма.
1) внутрішнє законодавство - мається на увазі не тільки закони, але й підзаконні акти.
2) міжнародні угоди - норми міжнародних угод у більшості правових систем є основним джерелом регулювання питань, які належать до сфери міжнародного приватного права. Міжнародні договори (угоди) досягають такого становища тому, що містять уніфіковані норми, які спеціально створюються для врегулювання міжнародних невладних відносин.
3) міжнародні й торговельні звичаї - Міжнародні звичаї засновані на послідовному й тривалому застосуванні певних правил. Обумовлені суверенітетом і рівністю держав, міжнародні звичаї стають обов'язковими для них. Торгівельні - є обов'язковими для застосування, якщо: 1) норми законодавства безпосередньо відсилають до них; 2) сторони під час укладення контракту дійшли згоди регулювати свої відносини певним звичаєм.
4) судова та арбітражна практика - це погляди суддів на певне питання, зафіксовані у рішеннях суду (судові прецеденти). Вони мають вирішальне значення для вирішення судами аналогічних питань у майбутньому.
Деякі до джерел відносять доктрину МПрП - Можна вказувати на її допоміжне значення в розвитку й удосконаленні права, в правозастосувальному процесі, особливо, коли мова йде про встановлення змісту норм іноземного права.