Вступ до курсу «Людина і світ»
Уже в назві курсу «Людина і світ» визначено його основну мету: привернути увагу до найвищої цінності — людини, яка живе в об'єктивно існуючому, якісно різноманітному світі.
Мета курсу:
- формування поваги до прав людини;
- здатності реалізувати свої права і свободи, поважаючи при цьому права і свободи інших громадян;
-діяти у відповідності до власних переконань і цінностей на принципах плюралізму і демократії;
Завдання курсу:
- набуття знань про процеси та явища суспільного буття;
- про філософські, культурні, політико-правові та соціально-економічні основи життя демократичного суспільства.
Вивчення курсу має сприяти соціалізації учнівської молоді та активному включенню її в суспільне життя, виховуватиме в учнів такі громадянські риси як правова відповідальність, толерантність, ініціативність, громадянська активність, національна самосвідомість.
Методи вивчення курсу:
- поєднання лекційних і пояснювально-ілюстративних форм викладу матеріалу вчителем з активною самостійною роботою студентів;
- розвиток уміння критично ставитися до фактів реальної дійсності та усвідомлювати власний життєвий досвід на основі висновків природничих наук, міфології, релігії, філософії;
- поєднання роботи з підручником та опрацювання додаткової літератури, довідкових джерел тощо;
- формування самостійності мислення.
1. Поняття "суспільство" у широкому розумінні охоплює способи взаємозв'язку людей і форми їхнього об'єднання. Суспільство і природа взаємозалежні.
2. Серед найважливіших інститутів суспільства - сім'я, держава, система освіти.
3. Суспільство - динамічна система. її основними підсистемами є сфери суспільного життя - економічне, політичне, соціальне, духовне.
4. Немає суспільства, яке не створювало б свою культуру. Нема культури, що розвивалася б поза суспільством.
5. Вивчаючи суспільство і суспільні відносини, люди здавна намагалися осягти сутність самої людини, виявити її основні риси і специфічні особливості. За зміною поглядів на сутність людського буття можна простежити основні віхи розвитку людинознавства.
6. Багатозначність і складність феномена людини відбивається в різноманітті понять, використовуваних при його вивченні. Поняття "людина" вбирає в себе як біологічну природу, так і соціальну сутність людей. Поняття "особистість" характеризує суспільне в людині, її риси і ролі, що вона знаходить тільки у взаємодії з іншими людьми.
Питання до вступу
1. Чи можна зрозуміти людину, не вивчаючи суспільство, у якому вона живе?
2. Чи можна вивчити суспільство, не вивчаючи діяльність людей?
3. У чому полягає взаємозв'язок природи, суспільства і людини?
4. Навіщо кожній людині потрібні знання про людину і суспільство?
1. Поняття людини як біосоціальної істоти
Чи треба порівнювати людину з тваринами? Душевність і духовність: чи є відмінність? У чому полягає загадка людського буття? Яка людина як індивід і як особистість? Звернемося до одного з вічних питань: що таке людина?
Філософська думка завжди виявляла особливий інтерес до вивчення проблемилюдини та всього, що її стосується. Якою є своєрідність людської істоти? Як у ній пов'язані природне й соціальне, індивідуальне і родове? На що спрямовані думки та дії людини? Чого вона бажає, у що вірить, на що сподівається?
До усвідомлення цих та інших питань людського буття незмінно звертається кожне покоління людей, прагнучи виробити нові шляхи, цілісний підхід до осягнення людини.
Хто така людина ?
За походженням людина є біологічною істотою. Разом із тим між людиною та людиноподібними мавпами існують принципові відмінності.
З усіх живих істот лише людина має свідомість і мислення. Фізіологічне обґрунтування принципової відмінності розумової діяльності людини було сформульовано в концепції І. Павло ва про другу сигнальну систему. Відповідно до цієї концепції, тварини сприймають навколишній світ через збудження, які впливають безпосередньо на органи чуття, тобто вони вловлюють сигнали, що надходять із зовнішнього середовища, завдяки зору, слуху, нюху, дотику та ін. Це і є першою сигнальною системою. Вона властива й людині, яка успадкувала її від своїх тваринних предків. Але, крім неї, у людини сформувалася ще й друга сигнальна система, де сигналами виступають слова — написані, почуті або лише обмірковані. Вони є висловленням наших думок.
«Слово зробило нас людьми» (І. Павлов).
Але водночас кожний із нас належить до суспільства — соціуму, тому людина є соціальною істотою. Тільки вона здатна на усвідомлену колективну (соціальну) працю, тільки вона може створювати знаряддя виробництва, творити в науці та мистецтві. Лише еволюція людини набула соціального характеру, звільнившись від жорсткого контролю біологічних чинників.
Таким чином, людина —це біосоціальна істота, яка органічно поєднує у своїй життєдіяльності фізичний, практичний і духовний способи існування та спроможна цілеспрямовано вдосконалювати світ і саму себе.
Питання про походження і сутність людини по-різному вирішується філософією, наукою і релігією, хоча між ними і з'являються сьогодні точки дотику.
Учені вважають, що людина є продуктом тривалої біологічної і соціально-культурної еволюції (згадайте, що ви довідалися про процес становлення людини з курсу біології).
Вивчаючи людину, дослідники сходяться на тому, що більш високий рівень її розвитку в порівнянні з тваринами виявляється в прямоходінні, досконалості руки як виробляючої знаряддя, а особливо в ускладненні будови мозку. З розвитком цих якостей людини відбувалося послаблення деяких її фізичних властивостей: притупилася гострота почуттів, зменшилися фізичні сили, послабшали захисні властивості організму стосовно несприятливих зовнішніх факторів.
Якщо ми звернемося до іншої сторони людини - її свідомості, то тут відмінності від тварин будуть ще разючішими. У той час, як поведінка тварини нерозривно пов'язана з навколишнім середовищем і направляється інстинктами, діяльність людини не є жорстко запрограмованою, у ній завжди є місце вільному вибору. Ця значно менша, ніж у тварин, залежність людини від середовища проживання дозволила спеціалізувати її органи почуттів і розширити її функції, створила умови для розвитку самостійного мислення, почуття, волевиявлення, появи пам'яті і фантазії. Людина володіє не тільки свідомістю, але і самосвідомістю.
На думку ряду філософів, над душею людини піднімається індивідуальний дух, який встановлює зв'язок не стільки з зовнішнім матеріальним світом, скільки із сутністю (ідеями) речей. Це ще більше піднімає людину над світом тварин і людину над природою.
Проблема буття людини також здавна цікавила філософів. У найдавніших філософських системах Китаю, Індії, Греції людина мислилася як частина Космосу, усеосяжного світу. І сама людина сприймалася як своєрідний "мікрокосмос". Природа розумілася як живий організм, а людина — як сполучення різних елементів чи "стихій" космосу. Одному з давньокитайських мудреців належать слова: "Між Небом і Землею людина найдорожча за все". При цьому світ створений не заради людини, тому людина має право диктувати свою волю природі. Вона покликана наслідувати природності, принаймні, "упорядковувати", переборювати збої, що відбуваються у світі час від часу, але вона відповідальна за свої діяння на вищому, космічному рівні.
Древньоіндійська філософія висунула ідею переселення душ і зробила дуже умовною і рухливою межу між живими істотами. Суть цієї ідеї полягає в тому, що душа людини після її смерті не гине, а знаходить собі інше пристановище. В що саме вона втілиться, залежить від поведінки людини в теперішньому житті: за уявний гріх - у представника нижчої касти, за словесний - у тварину, за гріховний учинок - у неживий предмет.
Грецька філософія, що проголосила тезу про людину як про міру всього існуючого, орієнтувалася на її розум, закликала до самопізнання. Вислів "Пізнай самого себе", висічений при вході в храм Аполлона в Дельфах, з'явився одним з дороговказних у розвитку наук про людину.
Середньовічна християнська філософія протиставляла "справжнє", божественне і " неістинне" створене буття, розрізняючи при цьому сутність і існування, зміст і символ.
Своєрідність християнського біблійного уявлення про людину як про "образ і подобу Бога", внутрішньо роздвоєної внаслідок гріхопадіння, сполучалося з вченням про поєднання божественної і людської сутності в особистості Христа. Таке поєднання відкривало можливість внутрішнього прилучення кожної людини до божественної благодаті, подолання гріховності і смертності тіла через безсмертя душі.
Епоха Відродження дала науці уявлення про безмежність творчих можливостей людини. Ідея філософа Пікоделла Міран доли полягала в тому, що людина займає особливе становище у світобудові, оскільки причетна до всього земного і небесного від нижчого до найвищого. У поєднанні з волею вибору призначення людини дає їй творчу здатність самовизначення. Людина-творець уподібнюється Богу. У цей період філософи захоплювалися людиною, проголошували гімни її розуму, творчому початку.
Філософи ХІІ-ХVІІІ ст. розглядали буття як реальність, що протистоїть людині, як суще, котре людина освоює в діяльності. Для європейської філософії цього часу буття найчастіше обмежується природою, світом природних тіл, а духовний світ статусом буття не володіє.
Поряд з цією натуралістичною лінією в новоєвропейській філософії формується прямо протилежний спосіб тлумачення буття: справжньою реальністю є саме думка. Цей підхід представлений у вихідній тезі Р. Декарта: "Мислю, отже, існую". Надалі ця ідея одержала розвиток у німецькій ідеалістичній філософії. Так, філософ І. Фіхте стверджував, що справжнім буттям є вільна, чиста діяльність абсолютного "Я", матеріальне буття - продукт усвідомлення і самосвідомості "Я". Такі погляди, що відривалися категорію буття від зовнішнього світу, незабаром були піддані справедливій критиці.
І. Кант питання "Що таке людина?" формулює як основне питання філософії, а саму людину розглядає як істоту, що належить двом різним світам природній необхідності і моральній свободі. У німецькій філософії ХУІІІ-ХІХ ст. провідним було уявлення про людину як творця духовного життя, культури, носія всезагального ідеального початку - духу чи розуму.
Великий був інтерес до проблеми людини і наприкінці XIX- XX ст. Пошук сутнісних властивостей людини сконцентрував увагу вчених на таких проявах, як почуття, воля, потяг. Тоді ж у науці почали розрізняти поняття "індивідуальність" і "особистість". Індивідуальність стала розумітися насамперед як своєрідність, неповторність психічного життя людини, а особистість - це її індивідуальні прояви на тлі соціальних відносин.
Французький філософ і письменник Ж.-П. Сартр розмежовує буття матеріальне і людське. Перше є для нього щось відстале, що опирається людській волі і дії. Основна характеристика людського буття, на думку Сартра, вільний вибір можливостей.
Отже, буття людини - специфічний спосіб її унікального, неповторного існування. Це поняття трактується у світовій філософії по-різному. Однак при всіх відмінностях воно оцінюється як особлива реальність, збагнення якої дозволяє людині краще зрозуміти саму себе.
Російський філософ М.О. Бердяев писав: "Проблема людини є основна проблема філософії. Ще греки зрозуміли, що людина може почати філософствувати тільки із себе. Розгадка буття людини для людини схована в людині. У пізнанні буття людини є зовсім особлива реальність, що не стоїть в ряді інших реальностей. Людина не є дробова частина світу, у ній закладена цілісна загадка і розгадка світу".