- •1. Основні поняття. Міжнародна інформаційна діяльність
- •1. 1. Міжнародна інформація: основні поняття
- •1.2. Функції міжнародної інформації
- •1. 3. Джерела інформації
- •1. 5. Державна політика України в сфері національного інформаційного простору
- •1. 6. Національні інтереси в інформаційній сфері
- •1. 7. Політика формування національного інформаційного простору
- •1. 8. Міжнародні відносини в галузі інформації
- •9. Міжнародна інформаційна діяльність
- •1.10. Інформаційна безпека в сучасному світі
- •1.11. Стратегія інформаційної безпеки
- •1.12. Власники інформації, що захищається
- •1.13. Класифікація інформації за ступенями її таємності
- •1.14. Безпека інформації в комерційних мережах
- •Міжнародний аспект захисту інформації
- •1.16. Доступ до інформації в розвинутих країнах Європи, сша і Канаді
- •1.17. Світовий інформаційний ринок
- •2. Інформаційне законодавство україни: конституційний та цивільно-правові аспекти
- •2. 1. Конституційне право на інформацію в Україні
- •2. 2. Інформація та інформаційні відносини у Цивільному кодексі України
- •2. 3. Законодавче регулювання інформаційної сфери в Україні
- •2. 4. Комерційна та службова інформація
- •2. 5. Суб'єкти інформаційних відносин
- •2. 6. Захист права на інформацію
- •2. 7. Державне управління в галузі інформаційних ресурсів
- •3. Сучасні інформаційні і комунікаційні технології
- •3. 1. Основні поняття
- •3. 2. Загальна характеристика Інтернету
- •3. 3. Концепція комутації пакетів як технологія передачі інформації в мережі
- •3. 4. Історія виникнення Інтернету
- •3. 5. Клієнт-сервер архітектура
- •3. 6. Протоколи Інтернету: tcp/ip — основний протокол Інтернету
- •3. 7. Стек протоколів Інтернету
- •3. 8. Основні сервіси Інтернету
- •3. 9. Адресація в Інтернеті
- •3.10. Надання комунікаційних і інформаційних послуг в Інтернеті
- •3.11. Підключення до Інтернету
- •3.12. Постійне ip з'єднання через виділену лінію
- •3.13. Сеансові з'єднання по лінії, що комутується (dial-up ip)
- •3.14. Телекомунікації України
- •3.15. Мобільний Інтернет
- •3.17. Гіпертекстова система
- •3.18. Загальні відомості про www
- •3.19. Основні поняття, що складають сутність www (Веб)
- •3.20. Поняття Веб юзабіліті (web — usability): Що таке юзабіліті інженірінг (usability engineering)?
- •3.21. Роль юзабіліті-інженера в процесі проектування Веб-сайта
- •3.22. Пошук інформації в Інтернеті
- •3.23. Запит для інформаційно-пошукових систем
- •3.24. Можливості інформаційно-пошукових систем
- •1. Пошук за словом, усіканнями і словоформами
- •2. Пошук по фрагментах тексту (строгим словосполученням)
- •3. Використання логічних операторів
- •4. Використання операторів контекстної близькості
- •5. Пошук по полях
- •6. Пошук схожих документів
- •3.25. Основні пошукові системи і їх функціональні можливості
- •3.26. Інформаційно-пошукова система мета
- •3.27. Пошук у повнотекстовій базі даних
- •3.28. Інформаційно-пошукова система InfoRes
- •3.29. Інформаційно-пошукова система aSearch
- •4. Новітні технології обміну інформацією в штернеті
- •4. 1. Електронна пошта
- •4. 2. Протоколи роботи з електронною поштою
- •4. 3. Функціонування електронної пошти
- •4. 5. Приклади роботи в чаТі : чат
- •4. 6. Веб (www) конференції
- •4.7. Гостьова книга
- •4. 8. Форум
- •4. 9. Портал
- •4.10. Відеоконференція
- •4.11. Ціль використання відеоконференцій
- •6. Електронні бібліотеки
- •7. Електронна комерція
- •7. 3. Моделі електронної комерції
- •7. 6. Електронно-цифрова форма договору
- •7.10. Правові основи електронної комерції в Україні
- •7.11. Зразок електронного контракту
- •7.12. Регулювання обміну даними в міжнародній торгівлі
- •8. Віртуальні структури
- •8. 2. Віртуальне підприємство
- •9. Авторське право і мережеві технології
- •9. 1. Авторське право в Інтернеті
- •9. 9. Управління адресним простором в Інтернеті
- •10. Інформаційне суспільство
- •10.11. Передумови переходу України до інформаційного суспільства
- •10.13. Оцінка результатів руху до інформаційного суспільства
- •11. Інформаційна конфігурація сучасного світу
- •11. 7. Інформаційно-пошукові сервери з законодавства
- •11. 7.1. Інформаційний сервер liga Online
2. 5. Суб'єкти інформаційних відносин
Частина 2 статті 200 ЦК України надає право суб'єкту відносин у сфері інформації вимагати усунення його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданими такими правопорушеннями. Відповідно до статті 7 Закону, суб'єктами інформаційних відносин можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства.
Основним суб'єктом інформаційних відносин, згідно зі статтею 38 Закону «Про інформацію», є власник інформації, який щодо об'єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії (ч. З ст. 38). Інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави (ч. 2ст. 38). Право власності на інформацію має такі підстави: створення інформації своїми силами і за свій рахунок; договір на створення інформації; договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи. Власник інформації має право призначати особу, яка здійснює володіння, використання і розпорядження інформацією, і визначати правила обробки інформації та доступ до неї, а також встановлювати інші умови щодо інформації. Отже, відповідно до названого Закону, суб'єктами відносин у сфері інформації є, також, власники та користувачі інформації.
Крім того, ст. 42 Закону називає, також, учасників інформаційних відносин, а саме: громадян, юридичних осіб або державу, які набувають передбачених законом прав і обов'язків у процесі інформаційної діяльності. Основними учасниками Закон називає авторів, споживачів, поширювачів інформації, визначаючи їх права та обов'язки у статтях 43 і 44. Серед найважливіших прав — право одержувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію у будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом. При цьому учасники інформаційних відносин зобов'язані поважати інформаційні права інших суб'єктів; використовувати інформацію згідно з законом або договором (угодою); забезпечувати додержання принципів інформаційних відносин, передбачених статтею 5 Закону; забезпечувати доступ до інформації усім споживачам на умовах, передбачених законом або угодою, зберігати її в належному стані протягом встановленого терміну і надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у передбаченому законом порядку; компенсувати шкоду, заподіяну за порушення законодавства про інформацію. Охорону права на інформацію та неприпустимість зловживання правом на інформацію регламентовано статтями 45 і 46 Закону.
2. 6. Захист права на інформацію
Порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність. Відповідальність несуть особи, винні у вчиненні порушень, визначених ст. 47 Закону «Про інформацію», серед них: необгрунтована відмова від надання відповідної інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності; несвоєчасне надання інформації, навмисне приховування інформації тощо. Протиправні дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду (ст. 48 Закону), а у випадках, коли правопорушення завдають громадянам, підприємствам, установам, організаціям, та державі матеріальної або моральної шкоди, особи, винні у цьому, відшкодовують її на підставі рішення суду. Розмір відшкодування визначає суд (ст. 49 Закону). Захист службової та комерційної таємниці від неправомірних посягань може здійснюватись на підставі норм цивільного, адміністративного або кримінального права.
Основним цивільно-правовим способом захисту ЦК України визначає відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої правопорушенням суб'єкту відносин у сфері інформації. Норми адміністративного права застосовують, якщо
права володільця комерційної таємниці порушили посадові особи органів державного управління (податкових, контролюючих, правоохоронних органів тощо), які мають доступ до такої інформації у встановлених законом випадках.
Порядок використання інформації та захисту прав на неї встановлюються Законом України «Про інформацію».
Важливим є положення статті 277 ЦК України, яка присвячена праву на відповідь, а також праву на спростування недостовірної інформації. Згідно з ч. І даної статті, такі права має фізична особа, особисті не майнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї такої недостовірної інформації.
Під недостовірною інформацією слід розуміти таку, що не відповідає дійсності. Цивільно-правове поняття спростування має конституційно-правове закріплення. Частина 4 ст. 32 Конституції України гарантує право кожному на спростування недостовірної інформації стосовно себе та членів своєї сім'ї. Особливість цього способу захисту полягає у специфічності тих благ, які підлягають захисту, а саме в їх не-майновому характері і в тому, що їх практично неможливо повернути до того рівня, який існував до порушення особистих немайнових прав. Цей спосіб захисту є спеціальним.
Під поняттям спростування розуміють доведення неправильності, помилковості, хибності будь-чого, будь-чиїх тверджень, переконань, заперечення, відкидання будь-яких тверджень. Спростування має відбуватися, як правило, в ідентичній до порушення формі, а якщо це неможливо чи недоцільно — в адекватній чи іншій формі, з урахуванням того, що воно має бути ефективним. Крім того, спростування обов'язково має проводити або підписати особа, яка поширила неправдиву інформацію і порушила тим самим особисті немайнові права фізичної особи. У протилежному випадку йдеться скоріше про інші способи захисту (відповідь, висловлювання своєї думки тощо). Спростування недостовірної інформації, як спеціальний захист особистих немайнових прав фізичної особи, відповідно до ч. 6 ст. 277 ЦК України, слід застосувати незалежно від того, чи була в діях заподіювана вина, чи ні.
Ще одним спеціальним способом захисту фізичної особи в разі порушення її особистих немайнових прав, поширення про неї та (або) членів її сім'і недостовірної інформації є право на відповідь. Між поняттями «спростування» та «відповідь» є істотна відмінність. Спростування, по суті, є добровільним визнанням факту порушення таких прав. В цьому разі фізична особа, права якої порушено, дістає право вимагати відшкодування збитків та компенсації моральної шкоди.
Подібним до права на відповідь є право на власне тлумачення обставин справи, що є виявом реалізації конституційного права на свободу думки, свободу слова та вільне вираження своїх поглядів та переконань (ст. 34 Конституції України). Однак, право на власне тлумачення обставин справи передбачає суто тлумачення обставин справи, а не відмову від певної інформації. Це право реалізується у разі, якщо поширена інформація є цілком правильною, а особа бажала б пояснити мотиви своєї поведінки. Іноді в літературі відрізняють ще право на коментар та репліку.
Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить, відповідно до ч. 2 ст. 277 ЦК, членам її сім'ї, близьким родичам та іншим зацікавленим особам, тобто фактично необмеженому колу осіб, що є додатковою гарантією захисту особистих немайнових прав, які належать фізичній особі довічно.
Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
У пункті 1 ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод зазначено: «Кожен має право на свободу вираження своїх поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання з боку державних органів і незалежно від державних кордонів».
Свобода виражати свій погляд є «правом людини», визнаним у світі, мабуть, найбільш широко. У своїй основі ст. 10 зазначеної Конвенції має за зразок ст. 19 Загальної декларації прав людини і забезпечує загальний захист «вираження поглядів».
Аргументи, які висувають як обгрунтування необхідності особливого захисту свободи вираження поглядів, іноді поділяють на дві групи. За аргументами першої групи, свобода слова визначається цінною, оскільки публічні обговорення є корисним інструментом досягнення інших суспільних цілей; другої — вираження особистих поглядів саме по собі є людським благом, благом пошуку істини, досягнення справедливості, викриття негативних тенденцій у суспільстві та взаємовідносинах між людьми.
Тією мірою, якою свободу слова розцінюють як соціальний інструмент, вона співвідноситься з двома спорідненими цілями. В найбільш широкому значенні свободу слова обґрунтовують як найкращий засіб забезпечити можливість з'ясувати істину. Стверджують, що безперешкодне зіткнення і, як результат цього, перевірка думок і ідей, є найкращим способом поповнення знань.
Друга група аргументів, якими обґрунтовується необхідність вільного вираження поглядів, спирається на ідею про те, що вільна передача почуттів, поглядів та ідей є суттєвим чинником ровного розвитку людської особистості в суспільстві. Так само і здатність людини сприймати заперечення, спонукання, заохочення через ідеї, висловлені іншими людьми, може бути вкрай важливою для формування тих особистих переконань, що лежать в основі нашої здатності до самовизначення.
Подібну оцінку двостороннього характеру цього права висловив Європейський суд з прав людини, наполягаючи на тому, що свобода вираження поглядів «становить одну з основних підвалин демократичного суспільства і одну з принципових умов його прогресу і самореалізації кожної особи (справа «Лінгенс проти Австрії»).
За статтею 34 Конституції України, «кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір». В Основному Законі ніде не йдеться про винятки щодо «негативної» інформації.
Принципи, викладені у ст. 10 Конвенції, мають особливе значення там, де справа стосується преси, навіть якщо вона «негативна», погана. Хоча преса не повинна переступати межі, встановлені, зокрема, для «захисту репутації інших осіб», на ній лежить обов'язок повідомляти інформацію та ідеї в різних сферах, які становлять громадський інтерес. І не лише засоби масової інформації мають завдання повідомляти таку інформацію та ідеї, а й громадськість має право отримувати їх.
Все вищевикладене можна підтвердити положеннями Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р., в якому визначено, що свобода слова і вільне виявлення у друкованій формі своїх поглядів і переконань, відповідно до Закону, означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації. Цей Закон встановив заборону цензури масової інформації. Незаконне обмеження права на свободу слова, втручання в професійну організаційно-творчу діяльність засобів масової інформації та індивідуальну творчу діяльність журналістів, інші посягання на свободу інформаційної діяльності з боку посадових осіб тягнуть за собою кримінальну відповідальність.
Отже, журналіст має право на критичний матеріал, має право висвітлювати не тільки позитивні сторони життєдіяльності суспільства, а й звертати увагу на необхідність викорінення певних недоліків, порушень закону, про які йому стало відомо. В ряді випадків перешкоджання у поширенні інформації, поганої з погляду певних осіб — «негативної», можна навіть розглядати як цензуру, що заборонено в Україні.
Так звана «негативна» інформація у певному розумінні може стати результатом дій журналіста, який діяв добросовісно, здійснював її перевірку і має не лише права, а й обов'язки інформувати про будь-які прояви у суспільстві, не замовчувати інформацію заради суспільної та особистої безпеки членів суспільства, наприклад, якщо це стосується екологічної безпеки, корупції тощо. Подібні підходи існують на сьогодні в низці чинних законів України, зокрема, «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення» «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» тощо.
Важливо дотримуватись основних принципів інформаційних відносин, які викладено у статті 5 Закону України «Про інформацію», а саме:
- гарантованість права на інформацію;
- відкритість, доступність інформації та свобода її обміну;
- об'єктивність, вірогідність інформації;
- повнота і точність інформації;
- законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.
Логічним є те, що відповідно до ч. 4 ст. 277 ЦК України, спростування недостовірної інформації здійснюється безпосередньо тією особою, яка поширила інформацію. Юридична особа вважається поширювачем інформації, що її подає посадова чи службова особа, яка у неї працює, при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків. У разі поширення недостовірної інформації невідомою особою, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування. Така заява подається до суду за правилами, встановленими Цивільно-процесуальним кодексом України щодо окремого впровадження.
Недостовірна інформація може міститися у документі, який прийняла (видала) юридична особа. Такий документ має бути відкликаний. До документів, про які йдеться у ст. 277, можуть належати довідки за місцем роботи чи місцем проживання, виробничі характеристики, рекомендаційні листи тощо.
Особливу увагу в ЦК приділено питанням порушення особистих немайнових прав фізичної особи у друкованих або інших засобах масової інформації. Ця особа має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом, а якщо це неможливо у тому ж засобі масової інформації у зв'язку з його відсутністю, таку відповідь, а також спростування має бути оприлюднено в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію, і незалежно від вини особи, яка поширила недостовірну інформацію. Спростування має бути набрано тим же шрифтом і поміщено під заголовком «Спростування» на тому самому місці шпальти, де містилася інформація, яку спростовують. Вважається, що місце доцільно обирати з урахуванням найбільшої ефективності його дії. В Україні на сьогодні законодавче вирішено питання обсягу спростування поширеної неправдивої інформації, що ганьбить честь, гідність та репутацію осіб. Наприклад, щодо спростування такої інформації, що поширена в друкованих ЗМІ, закон визначає верхню та нижню межу обсягу тексту спростування. У статті 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. вказано, що «обсяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг спростовуваного фрагменту опублікованого повідомлення або матеріалу». Законодавець вводить заборону, що стосується будь-яких скорочень чи інших змін у тексті спростування заявника без його згоди. Спростування інформації, поширеної комп'ютерними газетами, журналами в мережі Інтернет в Україні практично не регламентовано. Проведений аналіз не вичерпує, а лише відкриває дослідження комплексу проблемних питань, врегульованих Цивільним кодексом України, набуття чинності яким, безперечно, стане новою віхою у розвитку інформаційних відносин в Україні.