2. Права власності господарюючих систем.

В сучасній економічній теорії отримав розвиток цілий напрямок економічного аналізу, який називається неоінституціоналізмом. Одна з найбільш відомих теорій цього напряму є економічна теорія прав власності (Коуз, Алчіан). Не ресурс сам по собі є власністю, а “пучок або частка прав” на використання ресурсу складає власність.

Певний “пучок прав” складається з слідуючи 11 елементів:

1. Право володіння, (право виняткового фізичного контролю над благами).

2. Право використання (право застосування корисних вла­стивостей благ для себе).

3. Право управління (право вирішувати хто і як буде забез­печувати використання благ).

4. Право на доход (право володіти результатами від використання благ).

5. Право суверена (право на відчуження, споживання, зміну чи знищення блага).

6. Право на безпеку (право на захист від експропріації добра та від шкоди з боку зовнішнього середовища).

7. Право на передачу благ у спадщину.

8. Право на безстроковість володіння добром.

9. Заборона на використання способом, що завдає шкоду зов­нішньому (навколишньому) середовищу.

10. Право на відповідальність у вигляді стягнення (тобто мож­ливість стягнення блага за борги).

11. Право на існування процедур і інституцій, що забезпечують відновлення порушених прав.

Право власності – санкціоновані суспільством (за­конами держави, адміністративними розпорядженнями, традиція­ми, звичаями тощо) відносини щодо поведінки між людьми, які виникають у зв'язку з існуванням благ і стосуються їх використання.

Тобто права власності - це певні "правила гри", що прийняті в суспільстві. "Права власності" - це права контролювати використання певних ресурсів і розподіляти витрати і вигоди, що виникають у зв’язку з цим. Інша відмінна риса теорії права власності полягає в тому, що феномен власності виводиться в ній з проблеми відносної рідкісності або обмеженості ресурсів. Австр. економіст Менгер відмічав: “Без рідкісності ресурсів безглуздо говорити про власність”.

Центральним місцем відносин власності стає їх виключаючий характер. Відносини власності – система виключень з доступу до матеріальних і нематеріальних ресурсів. Відсутність виключень з доступу до ресурсів (тобто вільний доступ до них) означає, що вони нічиї, що вони не належать нікому або, що те саме всім. Такі ресурси не складають об’єкта власності, з приводу їх використання не виникають економічні ринкові відносини.

В господарській діяльності людей відомі два основних типи власності: приватна власність і державна власність, а також змішана (на основі цих двох).

Право приватної власності означає, що окрема фізична або юридична особа володіє всією низкою її прав власності або деякими із перелічених прав. Наприклад, ви можете володіти шістьома із перелічених прав, але не володіти рештою прав. Комбінації вищеназ­ваних прав з врахуванням того, що ними володіють різні фізичні і юридичні особи, можуть бути різноманітними. Звідси об’єктивно ви­пливає різноманітність форм приватної власності.

Право державної власності означає, що всією низкою прав або різними його компонентами володіє виключно держава, причому чим більшою мірою всі 11 прав на переважну масу обмежених ресурсів реалізуються державою, тим більшою мірою така система госпо­дарювання претендує на звання ієрархії.