Політичні доктрини Античності. Платон і Аристотель.
В галузі політичної філософії працями “Держава”, “Політика”, “Закон” прославився Платон (427—347 рр. до н. е.). Він стверджував, що потреба в державі і законах виникає через те, що більшість людей одними кращими зусиллями не можуть наблизитися до удосконалення. Держава грунтується на поділі праці між розрядами вільних громадян, яка забезпечує найкраще, найкорисніше для суспільства (головним чином для рабовласників) виконання кожним розрядом його спеціальної діяльності. У вченні про поділ громадян на розряди в досконалій державі Платон керувався особливою класифікацією частин душі. Розумній частині душі повинен відповідати розряд правителів-філософів; афективній частині душі, що рухає пристрасті,— розряд воїнів, вихованих у дисципліні, необхідній для захисту держави від народних повстань усередині і від нападу ззовні; жаданій частині душі — розряд ремісників, навчених досконало виконувати своє ремесло. Кожний розряд повинен обмежуватися виконанням своїх обов’язків і стримуватися від втручання у функції інших розрядів.
Приватна власність і сім’я уявлялися Платону джерелом протилежних інтересів, які підтримували єдність суспільства, тому в своєму проекті ідеальної держави Платон розвинув план співжиття, заснованого на ліквідації для правителів і воїнів приватної власності, а також вчення про спільність жінок і про державне виховання дітей. До заперечення приватної власності і до питання про розподіл продуктів Платон підходив з точки зору інтересів класу експлуататорів. Ідеальна держава трактується Платоном в праці “Держава” як максимально можливе втілення ідей світу в земному суспільно-політичному житті — в полісі. Ідеальна держава як правління кращих і благородних — аристократичне державне утворення. Цьому кращому типу управління Платон протиставляє чотири інші — тимократію, олігархію, демократію, тиранію.
Висвітлюючи весь цей цикл градації, Платон створює динамічну картину політичного життя. Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності на землю і будівлі, перетворення вільних у рабів. Замість розумного початку в державі панує запеклий дух. Це тимократія, під якою Платон розуміє крітсько-спартанський тип державного ладу. Така держава вічно воюватиме. Війна, за Платоном, головне джерело приватного і суспільного лиха. В результаті розорення війною і розбратом тимократичної держави значне багатство скупчується у приватних осіб олігархії. Цей лад грунтується на маєтному цензі, при владі стоять багаті, бідні не беруть участі в управлінні. У незаможних зростає ненависть до жадібних і нікчемних багатіїв. Це стає причиною перевороту в державі і встановлення демократії. “Демократія, на мій погляд,— зазначав Платон,— здійснюється тоді, коли бідняки, отримавши перемогу, деяких із своїх противників знищують, інших проганяють, а тих, що залишилися, зрівнюють у громадянських правах і заміщенні державних посад”. В цілому демократію Платон розцінює як лад приємний і різноманітний, але як такий, що не має належного управління. Рівність при демократії зрівнює рівних і нерівних. За Платоном, демократія п’яніє від волі і з неї виростає її продовження — тиранія. Надмірна воля перетворюється в надмірне рабство. Тиран домагається влади як ставленик народу. Викриття злочинів тиранії у безсмертній Платоновій праці “Держава” є, можливо, найвиразнішим в усій світовій літературі.
Кожна форма держави, за Платоном, гине через внутрішні, властиві її власному принципу протиріччя і зловживання. У праці “Політика” Платон характеризує політику як царське мистецтво, для якого визначальною є наявність справжнього знання і уміння правити людьми. Суть цього знання полягає, очевидно, в розумінні суті наслідування божественних зразків правління. У цьому випадку, вважає Платон, для правителів немає значення — правлять вони, дотримуючись законів, чи без них, добровільно чи проти волі, бідні вони чи багаті. Розраховувати на це ніколи не буде правильним. В усіх інших державах, на чолі яких немає справжніх правителів, слід керуватися письмовими законами і вітчизняними звичаями. У праці “Політика” порушується проблема типології політичних лідерів.
Платон виділяє такі види правління, як монархію, владу небагатьох і владу більшості. Кожний з них залежно від наявності або відсутності законності ділиться на два підвиди: законна монархія — це царська влада, протизаконна — тиранія; законна влада небагатьох — аристократія, незаконна — олігархія; демократія з законами і без них.
Платон високо цінував політичне знання і політичне мистецтво. Саме володіння політичним мистецтвом відрізняє справжнього правителя від усіх інших, які мають владу. Суть політичного мистецтва полягає, за Платоном, в умінні розумно організовувати і вести загальнодержавне життя, плести політичну тканину.
Арістотель (384—322 рр. до н. е.), великий античний мислитель, заклав основи політичної науки як самостійної дисципліни. Політична тематика висвітлена в його працях “Політика”, “Афінська політика”, “Етика”, “Риторика”. Спираючись на результати платонівської політичної філософії, Арістотель спеціально виділив наукове вивчення визначеної галузі суспільних відносин в самостійну науку про політику. Але те, що Арістотель вважав наукою про політику, було нерозчленованою, комплексною предметною галуззю, яка включала в себе, крім політики, етику й економіку. Етику Арістотель розглядав як початок політики і складову частину її вступу. В ієрархії цілей, до яких змагають різні мистецтва і науки, політична наука, за Арістотелем, належить вищій меті. Вона охоплює цілі всіх інших наук про практику. Сама ж політика — теж наука про практику, діяльність, про вищі блага людини і держави. Саме на реалізацію цієї цілі вона спрямована. Хоч політичній науці Арістотеля був властивий інтерес до практичної політики, однак саму практику політики він сприймав в етично обмежених рамках і конструював світ людських відносин за допомогою цілісних ідеально-етичних моделей.
Порівняно з Платоном Арістотсль зробив величезний крок у бік практики. Це засвідчують як методи і прийоми його аналізу, так і серйозне реалістичне сприйняття ним об’єкта дослідження (політичної практики), а також теоретичні узагальнення. В цілому соціально-політична і державно-правова проблематика висвітлюється Арістотелем з позиції ідеального розуміння держави як політичного спілкування вільних і рівних людей. У своєму розумінні і визначенні держави Арістотель виходив з ідеальних параметрів античного поліса. Те, що він позначає як державу, є лише результатом еллінської культури і вищою формою спілкування греків. Варвари (європейські й азіатські), за Арістотелем, не здатні до державного життя. Погляди Арістотеля на державу спиралися на великий зібраний і вивчений в його школі матеріал — опис конституційного устрою 158 грецьких міст-держав.
Арістотель відзначав такі класи і стани вільних людей давньогрецького суспільства: хлібороби, ремісники, торговці, наймані робітники, заможні люди, військові, судді, посадові особи. Найбільш корисним класом він вважав хліборобів, які внаслідок свого способу життя і територіальної розпорошеності не схильні активно втручатися у питання правління державою. Цією справою повинні займатися люди, що посідають помірний достаток. Арістотель позначив їх поняттям ”середній клас“.
Що стосується державної влади, то за аналогією з відносинами, можливими в сім’ї, Арістотель розрізняв три хороші і три погані способи правління державою. Хороші способи виключають можливість корисливого використання влади, а сама влада служить суспільству в цілому. Такими є монархія, аристократія і політея, тобто влада середнього класу, заснована на суміщенні олігархії і демократії. Поганими, неправильними і такими, що виродилися, способами правління Арістотель вважав тиранію, олігархію і крайню демократію. При поганих формах державної влади правителі мають на увазі тільки своє особисте благо.
За своєю формою держава, за Арістотелем, є організацією і певною сукупністю громадян. Тут йдеться уже не про такі первинні елементи держави, як індивід, сім’я тощо, а про громадянина. Визначення держави як форми залежить великою мірою від того, кого вважати (формально і фактично) громадянином.
Громадянин, на думку Арістотеля, це той, хто може брати участь у законодавчій і судовій владі держави. Кожній формі держави відповідає своє визначення поняття громадянина, свій добір кола осіб, які наділені сукупністю громадянських прав. Разом зі зміною поняття громадянина і форми держави змінюється і сама держава. Більш глибоким кореням держави, що входять в економіку, Арістотель не надавав значення.
6. Виникнення та еволюція соціально-політичних утопій (ранній, класичний та революційно-демократичний утопічний соціалізм).
Критичне сприйняття концепції класичної школи було характерне також для того напрямку суспільної думки, в основі якого лежала соціалістична ідея. Суть її полягала у переконанні в можливій побудові суспільства всезагальної рівності і справедливості, вільного від засилля, гніту та злиднів. Очевидно, що ідея класичної школи про "природність" і незмінність порядків, які характерні ринковій економіці, вступала в протиріччя з подібним уявленням. Прибічники соціалістичної ідеї багато і переконливо критикували пороки сучасного їм суспільства, протиставляючи йому моделі соціальної структури, здатної забезпечити справедливість і рівноправ'я для всіх членів общини. Пропоновані проекти мали чисто умоглядний характер і не були результатом попереднього аналізу закономірностей суспільного процесу. Це були скоріше фантазії на тему про можливість майбутнього щастя, засновані більше на вірі, ніж на раціональних доказах. Не випадково біля витоків цієї ідеї лежать релігійні уявлення про рух шляхом випробовувань і удосконалювань до реалізації божественного задуму. Результатом цього руху повинно стати Боже царство, у якому установляться загальний мир і благоденство. Подібні вірування характерні для усіх світових релігій, особливо на ранніх етапах їхнього формування. Згодом ці ідеї відтворювалися в навчаннях релігійних єресей, які дорікали офіційній церкві у відступі від первісного божественного задуму, а в особі найбільш радикальних своїх представників ратували за побудову Божого царства на землі.
У період розпаду соціалізму і первісного нагромадження капіталу у Західній Європі з'явився ранній утопічний соціалізм. Його представники: Т. Мюнцер (1490-1525) - німецький мислитель. Він був активним лідером Реформації, виступав проти заселення католицької церкви разом з М. Лютером, а в роки селянської війни в Німеччині (1524-1525) очолював бунт повсталих селян. Мюнцер критикував феодальний лад, проповідував суспільство без класів, що грунтується на засадах повної рівності, справедливості і відсутності гноблення.
Однак першим завершеним проектом соціалістичного суспільного устрою, не пов'язаним з релігійними віровченнями, стала книга англійського мислителя, письменника і державного діяча Томаса Мора (1478-1535) "Утопія" (повна назва: "Дуже корисна, а також цікава, воістину золота книжечка про найкращий державний устрій і про новий острів Утопія"), яка вийшла у 1516 році. В книзі "Утопія" Т. Мор змалював безкласове суспільство. Причиною всіх людських бід вважав приватну власність і гроші. Пропонував рівномірний розподіл благ між членами суспільства. В Утопії нема ні багатих ні бідних, а всі займаються корисними справами. Мор не претендує на реалізацію свого проекту на практиці. Мова йде лише про його уявлення про ідеальний суспільний пристрій. Але ці уявлення виявилися настільки типовими для соціалістичних проектів, що всі їх стали об'єднувати поняттям "утопічні".
Однією з найхарактерніших рис цих проектів було негативне ставлення до приватної власності. У ній утопісти бачили джерело всіх бід і нещасть сучасних їм суспільств і пропонували замінити її колективними і суспільними формами власності.
Загальна власність припускала і відповідний спосіб розподілу: продукт, який належав усім, розподілявся централізовано за зрівняльним принципом, чим і досягалася бажана рівність.
Творча праця на загальну користь, як і все життя суспільства, строго організовані, регламентовані і відбуваються за планом. Кожний виконує доручений йому вид праці, відповідно до завдань змінює вид діяльності (у того ж Мора кожен житель Утопії незалежно від роду занять зобов'язаний два роки відробити в сільському господарстві), за строго визначеними нормами одержує належну йому частку продукту. Планомірна організація виробництва, розподілу і споживання продукту виключала, як правило, товарно-грошову форму економічного зв'язку. Обмін замінявся безпосереднім централізованим розподілом; гроші або виключалися узагалі, або замінялися сурогатами-квитанціями, які дають право на отримання своєї частки із суспільних складів.
Утопічні проекти суспільного устрою з'являлися час від часу в різних країнах, як правило, у періоди загострення соціальних конфліктів (революції, повстання, війни), коли проблема нерівності і несправедливості ставала особливо актуальною. Італієць Томмазо Кампанелла ("Місто Сонця"), англієць Джерард Уінстенлі ("Закон волі"), французи Жан Мельс ("Заповіт"), Жак Мореллі ("Кодекс природи"), Габріель Маблі ("Суспільне право, засноване на договорі") і ін. протягом XVII - першої половини XVIII ст. запропонували низку варіантів соціалістичного і комуністичного устрою суспільства. Не дивлячись на відмінності в дрібницях, ці моделі об'єднувало те, що економіка проектованих співтовариств базувалася на "трьох китах" утопічного віровчення: суспільній власності, зрівняльному розподілі продукту і планомірній організації виробництва.
Економічні ідеї пізнього утопічного соціалізму
У результаті буржуазних революцій виник пізній утопічний соціалізм, представниками якого були: Клод Анрі де Сен-Сімон, Шарль Фур'є, Роберт Оуен та соціалісти рікардіанці.
Вони критикували капіталістичний лад і змальовували "фантастичні картинки" світового майбутнього. Соціалісти-утопісти стверджували, що ринкові відносини і приватна власність в історичному плані минущі. Вони вірили в прихід такого ладу, який принесе людям свободу, рівність, братерство і щастя.
Клод Анрі де Рувруа Сен-Сімон (1760-1825) - французький соціаліст утопіст, виходець з сім'ї аристократів, сучасник антифеодальної революції 1789-1794 рр. Його праці: "Листи женевського мешканця до сучасників" (1802), "Про промислову систему" (1821), "Катехізис індустріалів" (1824), "Нове християнство" (1825).
Сен-Сімон уперше спробував обґрунтувати об'єктивну необхідність руху до соціалізму посиланням на процес історичної еволюції. Людство проходить ряд послідовних етапів у своєму розвитку, причому кожен наступний прогресивніший, ніж попередній. Оскільки сучасне йому суспільство було далеким від ідеалу, воно закономірно повинно було змінитися більш прогресивним суспільним ладом. Рушійною силою зміни історичних етапів є боротьба класів. Саме боротьбою дворянства і третього стану пояснює він французьку революцію, але вона не вирішила остаточно проблеми класових антагонізмів.
Сучасне йому суспільство складається з двох основних класів: дозвільних власників і трудящих індустріалів. Перші отримують паразитичні доходи - ренту, відсоток - шляхом експлуатації тих, хто одержує трудові доходи, до яких він відносить зарплату і прибуток.
Рушійною силою розвитку людства Сен-Сімон оголосив освіченість людей. Майбутнє справедливе суспільство він називав індустріальною системою, яка розвиватиметься на основі великого промислового виробництва не стихійно, а планомірно, управлятись така система буде індустріальною елітою - вченими, які будуть здійснювати планування, і підприємцями, які організовують виробництво, а втілюють його у життя робітники. Фактично Сен-Сімон змалював сучасне постіндустріальне суспільство, його "золотий вік".
А. Сен-Сімон вважав, що лише всесвітній розвиток промисловості на основі використання наукових принципів організації праці може позбавити трудящих від злиднів та страждань. До основних принципів такого розвитку належать:
^ запровадження для всіх продуктивної праці;
^ забезпечення рівних можливостей застосування здібностей суб'єктів економіки;
^ створення планової організації виробництва.
Тобто, на зміну анархії виробництва прийде планомірна його організація, метою якої буде "можливо більш корисне поєднання всіх окремих робіт в області наук, мистецтв і ремесел". Регулюючим центром буде держава, яка поступово буде втрачати свої політичні функції, залишаючи за собою лише функції "управління речами", тобто виробництвом і розподілом.
Історію держави Сен-Сімон розглядав як процес еволюційного перетворення суспільства на промислове, яке включає три стадії (рис. 7.2).
Рух до нового суспільства буде реалізовуватися шляхом поступових мирних перетворень, на основі досягнення матеріального благополуччя, з одного боку, і духовного перевиховання силою переконання й особистого прикладу, з іншого. Еволюція завершиться створенням єдиного класу асоціації виробників зі спільними інтересами та світову асоціацію народів, у якій політика з науки управління людьми перетвориться в науку управління виробництвом.
Сен-Сімон звертається до Наполеона, потім до Людовика XVIII, закликаючи їх зрозуміти ті вигоди, які принесе індустріальна система і сприяти її впровадженню, але розуміння не зустрів. Послідовники Сен-Сімона перетворилися в релігійну секту, які намагалися представити його вчення у вигляді нової релігії, але симпатіями і популярністю не користувалися.
Революційно-демократичний напрям в економічній думці. Економічні концепції ліберального народництва
Революційно-демократичний напрям в економічній думці склався під впливом Французької буржуазної революції 1789-1794р.р., яка повалила феодальний режим на значній території Європи.
Видатну роль при цьому відіграли французькі матеріалісти, які у економічній "Енциклопедії" піддали різнобічній критиці першооснови феодального світогляду. Так, в економічній думці склався революційно-демократичний напрям, представниками якого були Жан Жак Руссо, Жан Мільє та ін.
Жан Мільє (1664-1729) написав твір "Заповіт", у якому сформулював програму соціального оновлення Франції в цілому, і сільського господарства зокрема, яка відзначалась крайнім радикалізмом. Вона вимагала ліквідації привілеїв дворянства, духовенства, чиновництва, ліквідацію приватної власності і усіх проявів економічної нерівності.
Ідеї соціалістів-рікардіанців частково знайшли своє відображення у чартистському русі.
Революційно-демократичний напрям в економічній думці Росії у другій половині XVIII ст. був тісно пов'язаний з боротьбою проти кріпосництва та феодальної системи. Революційний напрям в економічній думці знайшов своє відображення в поглядах О.М.Радищева, декабристів О.І. Герцена, М.П. Чернишевського, народників та інших.