8. Роль івана франка в розвої літературної мови

Переглядаючи літературу Галичини, пересвідчуємось, що тут не було письменника, який глибше зрозумів би вагу соборної літературної мови й закликав би до неї інших. Найбільший письменник Іван Франко (27.VIII.1856 — 28.V. 1916), поет і вчений, мав багато даних перейти на всеукраїнську літературну мову, але того не зробив.* Над культурою своєї мови Франко спочатку працював мало, пишучи звичайною галицькою говіркою. На форму своїх писань Франко взагалі звертав малу увагу, бо й часу на це не мав за звичайною в нього навалою буденної праці. Його збірник "З вершин і низин" 1887 р., щодо мови, стоїть не високо — це звичайна галицька говірка. Але Драгомановова наука про літературну мову проте не пішла Франкові на марне, а він був його вірним учнем, і пізніш Франко рішуче повернув у своїй мові на Схід, і став більше працювати над своєю мовою, і мову його новіших збірок, чи, скажемо, поему "Мойсей" не можна й рівняти до мови "З вершин і низин".

Один з кращих критиків Франкових, Микола Зеров, згладжуючи занадто гострі вислови Ол. Дорошкевича про Франкову мову, писав: "Так, не можна заперечити, що мова раннього Франка страждає на численні діялектизми, провінціялізми, що в ній зустрічаються інколи й елементи рутенщини".**

* Див. статтю Іл. Свєнціцкого "Місце Івана Франка в історії української філології" // "Діло", 1933 р., за 31. V, 1. VI і окремо.

** До джерел, 1943 р., с. 120.

Та й не було звідки Франкові добре навчатися літературної мови, бо тяжке оточення в Галичині за його часу мовно нікого не окрилювало. В мові його багато полонізмів, і це не дивно, бо він скінчив польську гімназію, не мало й писав по-польському, особливо за час своєї примусової десятилітньої "польської панщини" (1887-1897). Єдина людина, що мовно впливала на Франка, був М. Драгоманів, але молодий письменник спочатку його мовної науки не розумів глибше.

Та Франко навбач переконувався, як високо стояла літературна мова в Україні Великій в порівнянні з Галичиною, і міцно взявся й за вивчення її. Його перша збірка віршів, "З вершин і низин", вийшла 1887 року, а вже друге видання її року 1893-го поет мовно значно переробив. І всі дальші Франкові твори щодо мови були все сильніші та кращі, наприклад, "Зів’яле листя" 1896 р., "Мій ізмагард" 1898 р., "Іван Вишенський" 1900 р., "Із днів журби" 1900 р., "Мойсей" 1905 p., "Semper tiro" 1906 р. й ін. У своїх прозових творах Франко працював над мовою значно менше.

Але значення мови в житті народу Франко розумів глибоко. Над нашою мовою сміялися, звучи її діялектом, а Франко на це відповів:

Діялект... А ми його надишем

Міццю духа і огнем любови,

І нестертий слід його запишем

Самостійно між культурні мови!

А в передмові до "Мойсея" 1905 року Франко натненно писав:

...Народе мій!

В слові твойому іскряться

І сила, і м’якість, дотеп і лотуга,

І все, чим може вгору дух підняться.

Сорок літ працював Франко на літературній ниві, і хоч не виробив собі зразкової мови, проте важливість літературної мови він розумів і свідомо йшов до неї. Мук слова спочатку він мало знав, але пізніш скоштував і всю їх солодкість, і всю тяготу та тернистість.

Франко виховувався на літературі європейській та окремих слов’янських народів. Москвофілом він ніколи не був, а його заява — "Ми всі русофіли: ми любимо великоруський народ і бажаємо йому всякого добра, любимо й виучуємо його мову" — це виплив із пошани Франка до російської літератури. І Франко багато перекладав, наприклад, із Пушкіна.

Сам Франко добре пізнав недостачі своєї мови, і в передмові до нового видання "З вершин і низин" 1893 р. писав: "Що в моїх давніших віршах мова ще не зовсім чиста, це ще тим легче зрозуміти, що я особисто переходив деякі такі ступні розвитку (а хто в Галичині не переходив їх у тім часі!), де панувало намагання притлумити почуття живої чистої мови, котре ще змалку було в мене сильно розвинуте. На мені в мініятурі повторилося те, що в великім розмірі бачимо на всій галицько-руській літературі: школа, граматика й спори язикові прибили й закаламутили чистоту народньої мови".

В живій народній галицькій мові дуже багато відмінних від наддніпрянських наголосів; взагалі треба сказати, що галицька мова має свою відмінну систему наголосів, і ці наголоси повстали дуже давно, бо їх стрічаємо в акцентованих пам’ятках ще XVI-XVII віків.*

* Див. мої праці: 1. Український наголос в XVI віці // "Сборник статей в честь акад. А. И. Соболевского", Ленініград, 1928 р., с. 444 451; 2. Український наголос на початку XVII-го віку // "Записки чину Св. Василія Великого", 11, зш. 1-2; 3. Український літературний наголос // "Рідна Мова", 1939 р.; 4. Відміни наголосу галицького від літературного // "Рідна Мова", 1939 р., ч. 4 і 5.

З такими наголосами говорить у Галичині і селянин, і інтелігент, цих же наголосів уживає й галицький поет у своїх віршах. Ось чому галичанин звичайно не може правильно читати творів наддніпрянських поетів, а наддніпрянець — галицьких. Цього не знав Драгоманів, і жалівся Франкові: "У вас якась інша просодія!", й висловлював своє бажання почути вірші "З вершин і низин" в читанні доброго читця "із ваших". Через це й Ол. Дорошкевич зве наголоси Франкових поезій "штучними", а М. Зеров — "надуманими",* — ні, це зовсім не так: це звичайні західноукраїнські наголоси, від віків тут уживані, але відмінні від літературних східноукраїнських. Всеукраїнської, всіма визнаної, літературної мови довго в нас не було, тому галицькі поети писали "по-своєму".

* М. Зepов. До джерел, 1943 р., с. 120.

Коли б Франко прийшов був до ідеї соборної української літературної мови, він зробив би був у цій ділянці дуже багато, і своїм прикладом переродив би бодай молоду Галичину. Але так не сталося. Більше того, Франко вкінці посварився зі своїм відсталим громадянством, і десять довгих літ (1887-1897) був "на панщині": змушений був служити польській культурі. Та все-таки треба сказати, що з часом Франкова мова стала таки найкращою в Галичині, чому його твори знаходили й знаходять широкого читача і в Україні Наддніпрянській.