7.1. Історія виникнення внз

В Україні ступенева освіта започаткована з 988 року, коли київський князь Володимир відкрив у великих містах так звані “школи книжного вчення”. В 1037 році Ярослав Мудрий на базі української (руської) та візантійської шкіл створює при Софії Київській школу нового типу. В новоствореній школі була бібліотека, велика кількість перекладачів та переписувачів книг. Школа забезпечувала не лише розвиток освіти, але й примножувала наукові знання, шляхом проведення оригінальних наукових досліджень.

В подальшому розвиток освіти на Русі продовжували нащадки Ярослава. Святослав піклувався про переклади навчально-енциклопедичної літератури, Всеволод опікувався вивченням мов. У 1085 році Анною, онукою Ярослава, була відкрита школа для дівчат, де вивчали не лише загальноосвітні дисципліни (богослов’я, філософію, риторику, історію, географію, арифметику, природничі науки, грецьку мову, античних авторів), але й навчали співу, вишивці, гаптуванню та кравецькому ремеслу.

Сприяв розвитку освіти Києво-Печерський монастир. У цьому монастирі, в ХІ століття виникає центр підготовки вищого духовенства, художників, лікарів, перекладачів, каліграфістів. Набуло свого розвитку літописання. В монастирі працювали літописці Нестор, Никон, Сильвестр. Княжі вищі школи на думку фахівців, можна називати давньоруськими університетами, які виникли значно раніше вищих навчальних закладів в західній Європі.

Вищі школи у Європі з’явилися в ХІ – ХІІ століттях і, насамперед, в Італії (Болонський університет, 1119), у Вінченце (1205), Ареццо (1215), Падуб (1222), Неаполі (1224), Рим (1303), Перудже (1308), Флоренції (1349). В Англії першим університетом стали Оксфордський (1168), Кембріджський (1202), у Франції – Монпельє (1180), Паризький (1150), Сорбона (1253), в Іспанії – Сієнський (1240).

В центральній Європі університетська освіта була започаткована в Празькому університеті (1348), Кракові (Ягелонській університет, 1364), Відня (1365), Гейдельберзі (1385), Кельні (1388), Лейпцігу (1404).

З ХІІ по ХVІ століття в Україні, із-за війни з половцями, монголо-татарської навали та влади литовських, польських та угорських феодалів, вища освіта занепадає. Традиційним в Україні стає самостійне навчання та поширюється тенденція здобувати вищу освіту за кордоном. У 1576 році в Острозі започаткував діяльність новий культурно-освітній центр в складі колегії, літературно-наукового гуртку, бібліотеки та друкарні, який отримав назву академії. В академії викладали богослов’я, філософію, математику, астрономію, діалектику та логіку, старослов’янську, польську, грецьку та латинську мови. Згодом подібні вищі школи в Україні було створено в Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), Слуцьку (1580), Львові (1586). Період розквіту Острозької академії припадає на дев’яності роки ХVІ століття, а занепад розпочався після смерті 1608 року її фундатора К.В. Острозького. За період 1576 – 1636 роки Острозьку академію закінчило 500 осіб.

Вагомий вклад в розвиток освіти в Україні внесли церковні братства, які започаткували братські школи, в яких вивчали церковнослов’янську, грецьку, польську та слов’янську мови. Перша така школа була заснована при Успенському братстві у м. Львові (1568). В 1631 – 1932 роках на базі Лаврської школи було засновано Київську колегію, яка пізніше отримала назву Києво-Могилянської академії. Братські школи були засновані майже в тридцяти містах України. При Київській колегії створювалися філії, де викладання велося за єдиною програмою. Випускники Києво-Могилянського колегіуму, маючи добру підготовку, були здатними продовжувати освіту в європейських університетах. У ХVІІІ столітті в Україні здійснюється перехід до загальнодержавної системи народної освіти. У ХІХ столітті в Росії створюється перший вищий навчальний заклад в м. Харкові (Харківській університет).

В ХХ столітті на теренах Західної Європи та СРСР здійснювали свою освітянську діяльність тисячі університетів, академій та інститутів.

У другій половині ХХ століття намітилась тенденція створення єдиного освітянського простору. Започаткували цей процес Європейські конвенції. Вища освіта у Європі стає значно різноманітнішою, виникають приватні навчальні заклади, зростає мобільність студентів та викладачів. Досвід окремих університетів стає надбанням інших. Намічається тенденція кооперації навчальних закладів, з метою забезпечити доступ студентів та викладачів до світових досягнень в освітній сфері не лише в Європі, але й в світових масштабах.

Країни світу намагаються створити єдиний освітній простір, гармонізуючи свої системи вищої освіти шляхом диверсифікації навчальних курсів і програм, створення передумов професійної кар’єри та організацією навчання людини упродовж життя. Для розвитку освіти в Європі історичне значення має так званий Болонський процес, що розпочався в 1968 році. Виходячи з того майбутнє людства великою мірою залежить від культурного, наукового і технічного розвитку, що ґрунтується на університетах як центрах культури, знань, наукових досліджень, що знання повинні слугувати суспільству, а університети мають вчити наступні покоління цінувати гармонію з навколишнім середовищем і власне життя, ректори європейських університетів визначили основні принципи їх діяльності.

1. Університет як автономна інституція є історичною спадщиною. Він примножує і передає цю спадщину молоді в процесі навчання і проведенні наукових досліджень, а тому університетські дослідження і навчання мають бути моральними та інтелектуально незалежними від будь-якої політичної влади та економіки.

2. Процеси навчання і дослідження мають бути нероздільними.

3. Свобода навчання і досліджень є основним законом університету, де дотримуються принципів толерантності та вільного діалогу.

4. Університет є місцем формування європейських гуманістичних традицій, де знімаються бар’єри та відбувається пізнання та взаємовплив різних культур.

Були узгоджені і основні засоби реалізації цих принципів: додержання свободи досліджень і навчання для всіх членів університетського співтовариства, підбір викладачів і регулювання їх статусу з метою додержання принципу нероздільності досліджень і навчання, забезпечення свободи студентам, обмін інформацією, реалізація спільних проектів, тобто сприйняття мобільності студентів і викладачів, а також визначення статусу, титулів, дипломів.

В 1992 році під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було прийняте рішення про розробку спільної конвенції метою якої було визначення кваліфікацій, навчальних курсів, дипломів та студентів вищої освіти, яка була підписана учасниками в 1997 році в Лісабоні.

У Парижі за участю міністрів освіти Франції, Німеччини, Італії та Англії була прийнята “Сумісна декларація про гармонізацію системи європейської вищої освіти” 25 травня 1998 року, в якій визначилась трьохступенева система вищої освіти в Європі (бакалаврат у три роки, магістратура - п’ять років і докторантурою – вісім років). Дана декларація не передбачала дотримуватися певного змісту навчальних планів підготовки бакалаврів та магістрів.