Skorocheny_konspekt_lektsiy_T_1-6

21

тому, що при збереженні нинішніх темпів розвитку ресурси землі вичерпаються протягом одного століття. Для попередження цього вони запропонували концепцію глобальної рівноваги, тобто контрольованого балансу сил, ідея нульового зростання.

У 1974 р. М.Месаровичем та Є.Пестелем було підготовлено доповідь Римського клубу “Людство у роздоріжжі Стратегія виживання” друга доповідь Римського клубу. В ній була сформульована ідея органічного зростання, згідно з якою кожен регіон світу має виконувати свою особливу функцію. Світ досліджувався як система взаємопов’язаних регіонів. Головною ознакою суспільства другої половини ХХ ст. вважався притаманний йому кризовий синдром, який має стати стимулом переходу до світової системи, що буде знаходитись у стані органічного зростання. У цьому стані система розвиватиметься як єдиний організм, де кожна частина відіграватиме свою виключну роль і користуватиметься тією часткою загальних благ, які відповідають даній ролі та забезпечують подальший розвиток цієї частини на користь цілого. Було зроблено висновок, що світ з простої сукупності незалежних частин перетворюється на всесвітню систему, тобто на зібрання функціонально взаємозалежних частин. Виокремлено 10 регіонів, взаємодія між якими здійснюється через експорт-імпорт та міграцію населення за економічними, географічними критеріями, але з урахуванням соціальних і культурних характеристик.

При визначенні перспектив розвитку світової економіки представники Римського клубу дійшли висновку про існування глобальних проблем,

розв'язання яких можливе лише на шляху об'єднання зусиль усього світового співтовариства. Суть цього підходу полягає у відомому заклику: "Мислити -

глобально, діяти - локально".

Друга школа глобалістики представляє концепцію "Сталого розвитку",

розроблену Інститутом всесвітніх спостережень, що знаходиться у Вашингтоні.

Представники цієї школи вважають за необхідне зупинити глобальний демографічний вибух у країнах, що розвиваються, і скорегувати економічне

22

зростання в розвинутих країнах.

Нагальним завданням, що стоїть нині перед цивілізацією, є проблема екологічної безпеки на планеті.

Разом з тим існують різночитання базисних положень концепції,

особливо в галузі взаємозв'язку функцій економіки, екології й права. Це потребує постійного переосмислення реалій, глобальних процесів, їх аналізу в нових і передбачуваних умовах. Мета дослідження полягає у розгляді трьох основних складових стабільного розвитку, а саме: економічної, соціальної,

екологічної у їх діалектичному взаємозв'язку. Також зроблена спроба довести,

що перехід до сталого розвитку неможливий без змін функцій держави, без зміни і удосконалення законодавства.

Для реалізації сформульованої мети поставлені та розв'язані такі завдання:

- показати, що тільки в узгодженому розвитку суспільства, економіки та природи можливий перехід до сталого розвитку;

- проаналізувати функції сучасних держав з погляду ідеї сталого розвитку;

- дослідити сутність екологічної функції держави.

Термін "сталий розвиток" був уведений у науковий обіг Міжнародною комісією з оточуючого середовища і розвитку (Комісія Брунтланд) у 1987 р. Під сталим розуміється такий розвиток, який задовольняє потреби сучасності, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби.

У нашому розумінні, сталий розвиток включає в себе два ключових взаємопов`язаних поняття:

1)поняття потреб, в тому числі пріоритетних (необхідних для існування найбідніших верств населення);

2)поняття обмежень (обумовлених станом технології і організацією суспільства), які накладаються на здатність оточуючого середовища

Головним завданням сталого розвитку багато авторів вважають задоволення

23

людських потреб і прагнень. Важливо зазначити, що сталий розвиток потребує задоволення найбільш важливіших для життя потреб усіх людей і надання їм можливості задовольняти свої прагнення до кращого життя в рівній мірі.

Концепція сталого розвитку ґрунтується на п`яти головних принципах:

1. Людство дійсно може надати розвитку сталого і довготривалого характеру,

для того щоб він відповідав потребам людей, що живуть зараз, не втрачаючи при цьому можливості майбутнім поколінням задовольняти свої потреби. 2. Обмеження, які існують в галузі експлуатації природних ресурсів, відносні.

Вони пов`язані з сучасним рівнем техніки і соціальної організації, а також із здатністю біосфери до самовідновлення.

3.Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати можливість реалізувати свої надії на більш благополучне життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток просто неможливий. Одна з головних причин виникнення екологічних та інших катастроф - злидні, які стали у світі звичайним явищем.

4.Необхідно погодити стан життя тих, хто користується надмірними засобами

(грошовими і матеріальними), з екологічними можливостями планети, зокрема відносно використання енергії.

5. Розміри і темпи росту населення повинні бути погоджені з виробничим потенціалом глобальної екосистеми Землі, що змінюється.

В літературі підкреслюється динамічний характер сталого розвитку, що цілком закономірно. Відзначається, що він являє собою не незмінюваний стан гармонії,

а скоріше процес змінний, в якому масштаби експлуатації ресурсів, напрямок капіталовкладень, орієнтація технічного розвитку та інституційні зміни погоджуються із нинішніми і майбутніми потребами.

Розрізняють також школи глобальної екології, мітозу біосфер, світ-

системного аналізу та контрольованого глобального розвитку Д. Гвішиани.

Третю школу називають також школою глобальної екології, тому що нею запропоновано нову етику ставлення людини до природи — етику

«екологічного імперативу». У межах цієї школи розроблено глобальну

24

комп’ютерну модель «Гея», за допомогою якої прораховані наслідки світової ядерної війни («ядерна зима»), доведено можливість світових угод кооперативного типу для розв’язання глобальних проблем, запропоновано ідею створення «Інститутів злагоди» для досягнення стабільних і ефективних компромісів. Методологічним забезпеченням своїх розробок школа вважає матеріалістичну діалектику, досягнення ситемно-структурного аналізу і неопозитивістське вчення В. І. Вернадського про «ноосферу».

Четверта школа ввійшла в історію глобалістики під назвою «Школа мітозу біосфер». Її репрезентують французькі послідовники вчення Е. Леруа, П.

Т. де Шардена і В. І. Вернадського про ноосферу. Суто практична праця Міжнародного інституту екотехніки в галузі космонавтики спрямована на створення штучних біосфер малого масштабу із заданими якостями. Досягнуті результати, на думку М. Нельсона, можна також використовувати для поліпшення земної біосфери і для формування ноосфери. Суть ноосфери в такому розумінні тлумачиться як гармонійний синтез біосфери і техносфери.

При цьому поняття «техносфера» за змістом є тотожним поняттю «глобатех»,

але «глобатех» на відміну від «техносфери» поширюється за межі планети.

Експансія «глобатеху» в космосі означає, що повна екологічна рівновага можлива лише в разі виходу за межі земної біосфери в космос. На цьому підґрунті «ноосфера» перетворюється у важливий фактор еволюції Всесвіту. У

розробках школи мітозу біосфер відчувається вплив філософії російського космізму.

П’ята школа заснована Д. М. Гвішиані. Вона відома у глобалістиці як школа контрольованого глобального розвитку. Створена з метою опрацювання системи моделей альтернативного глобального розвитку й оптимальних управлінських стратегій. Пропонує развивати глобалістику з позицій загальносоціологічної теорії і методології історичного матеріалізму. Перехід до інформаційного суспільства розглядає як магістральний шлях розв’язання глобальних проблем.

Шосту школу засновано І. Уоллерстайном (США). Вона відома як школа

25

«світ-системного аналізу». Розробляє парадигму, у центрі якої є розвиток економік, історія систем і цивілізацій. Кінець ХХ ст. розглядає як кризу,

пов’язану з переходом від капіталістичної світ-системи (домінує на планеті з

1500 року) до поки ще непевної посткапіталістичної системи. Причому капіталістична світ-система розглядається як перша історична форма глобальної системи, яка безупинно розвивається у взаємодії ядра («золотого мільярда»), напівпериферії і периферії світу. Для цієї світ-системи характерні циклічні кризи з періодичністю 50—100 років, котрі нагадують довгі економічні хвилі М. Д. Кондратьєва. Парадигма світ-системного аналізу схиляється до концепції «глобальної соціалізації» майбутнього розвитку,

висунутої Міжнародною соціологічною асоціацією 1994 року.

Наявність різних шкіл глобалістики свідчить про те, що, з одного боку,

формуються загальні засади теорії глобалістики, визначено такі її основні напрями, як економічна, політична, соціальна, екологічна, а з іншого - не досягнуто розуміння процесів глобалізації, повного усвідомлення позитивних та негативних його рис.

3. Основні моделі економічної глобалізації.

Проекти і моделі глобального розвитку поділяються на алярмістські,

максималістські, комплексні (системні). Перші з них попереджують про кризу апокаліптичного характеру, якщо тенденції розвитку не зміняться на краще;

другі - потребують максимального наближення до ідеальних параметрів глобальних моделей розвитку; треті - висувають помірковані системні вимоги досягнення стану «глобальної рівноваги».

Нещодавно багато футурологів доводили, що бурхливий науково-

технічний прогрес неминуче приведе суспільство до повного економічного розквіту і «загального добробуту», позбавить економічних, соціальних і культурних суперечностей.

До цих учених належить Д. Белл. Він уважає, що визначальним фактором розвитку в «постіндустріальному суспільстві» має бути не капітал, а

26

нове знання і влада у вигляді «нового класу» технократів і

висококваліфікованої інтелігенції. На його думку, «індустріальне суспільство»

характеризується п'ятьма головними ознаками:

зміщення акцентів з виробництва товарів на виробництво послуг;

поява і поширення впливу «нового класу» технократів і інтелектуалів;

визначальна роль теоретичного знання як «нервового вузла соціальної системи», джерела її розвитку і підґрунтя вибору політики майбутнього;

здійснення свідомого контролю над технологічним зростанням, що має спричинити принципово нову форму суспільної еволюції;

розроблення нової «інтелектуальної технології», яка позбавить анархії стихійного ринку завдяки широкому застосуванню системного аналізу,

теорії ігор, імітаційного моделювання і сучасних методів опрацювання й аналізу інформації на комп'ютерних системах.

Іншим «футурологічним проектом» оптимістичного спрямування стала книжка Г. Кана і А. Вейнера «Рік 2000». Утопічні картини існування суспільства «соціальної рівності» і «зростаючого дозвілля» перемежовуються тут описом майбутніх досягнень у галузях фізики, хімії, біології, медицини, які начебто усунуть усі суперечності в суспільстві. Зокрема, расові питання передбачається вирішити за рахунок широкого застосування хімічних засобів для депігментації шкіри чорношкірих американців; проблеми працевлаштування - народженням дітей із заздалегідь запрограмованими нахилами, фізичними й інтелектуальними якостями тощо.

Не менш оптимістичну «технотронну ідилію» пропагує З. Бжезинський.

Його футурологічний проект теж пов'язаний з «технологічною елітою», до складу якої входять учені і техніки, котрі, скинувши владу партій і профспілок,

забезпечать свідомий контроль за розвитком суспільства й особисту свободу його громадян.

Теорії «технотронного» і «постіндустріального» суспільства в дещо

27

модифікованому вигляді дістали свого продовження в доповіді О. Кінга (ФРН)

Римському клубу «На радість і горе, мікроелектроніка і суспільство».

Уперше спробував побудувати глобальну динамічну модель Дж.

Форрестер 1971 року. Його метод системної динаміки базується на системному підході і широкому використанні імітаційних експериментів з математичними моделями систем, що вивчаються.

За такого підходу реальна динамічна система замінюється аналогом - її математичною моделлю, яка «програвається» на комп'ютері за різних початкових умов, змін внутрішньої структури, функцій окремих блоків моделі тощо. Це дає змогу за короткий проміжок часу вивчити можливі варіанти розвитку складного процесу чи системи, проаналізувати їх і вибрати необхідну стратегію, яка приведе до бажаних результатів.

Дж. Форрестер розвинув також спеціальну техніку розроблення програм

«програвання» моделі. Їхня перевага полягає у простоті і зручності застосування. Досить сказати, що людина, яка ніколи не займалася програмуванням і навіть не має спеціальної математичної освіти, може навчитись писати програми на запропонованій ученим мові «Динамо» і

програвати їх на комп'ютері за лічені години.

Головне значення наукових досягнень Дж. Форрестера в тому, що він успішно застосував методи природничих і інженерних наук для вивчення часових змін характеристик явищ соціальної природи, синтезував засоби кількісних оцінок еволюції соціальних умов. Його підхід уможливлює передбачення головних тенденцій глобального характеру і керований вплив на їхній перебіг та ймовірні наслідки.

Через кілька місяців після виходу з друку книжки Дж. Форрестера

«Світова динаміка» було опубліковано першу доповідь Римському клубу під назвою «Ліміти зростання» (1972). Її підготували співробітники Масачусетського технологічного інституту на чолі з Д. Медоузом. На відміну від праці Дж. Форрестера, написаної в академічному стилі, перша доповідь Римському клубу була розрахована на широке коло читачів (її видано

28

тридцятьма мовами, загальним тиражем понад 4 мільйони примірників).

Основний висновок доповіді полягає в тому, що сучасні тенденції світового розвитку неминуче призведуть до «світової екологічної катастрофи» глобального характеру, вона супроводжуватиметься масовим голодом і епідеміями, викликаними перенаселенням планети, вичерпанням природних ресурсів і зростанням токсичних забруднень.

Варіанти моделі Д. Медоуза, обчислені за зміни початкових умов, також прогнозували людству неминучу катастрофу. Взаємозалежність змінних призводила до того, що спроби поліпшити одні параметри моделі викликали погіршання інших. Так, припущення, що природні ресурси планети сьогодні ще повністю не вивчені і їхня кількість має бути принаймні подвоєна, зумовлювало висновок про масове вимирання населення планети внаслідок катастрофічно зростаючого забруднення навколишнього середовища тощо.

У другій доповіді Римському клубу «Людство біля зворотного пункту»,

розробленій М. Месаровичем (США) і Е. Пестелем (ФРН), була зроблена спроба більш конкретного опису демографічних процесів, урахування впливу соціально-економічних факторів і нерівномірності розвитку окремих країн.

Характерною рисою їхньої моделі є детальний розгляд механізму цін і зростання виробництва енергії, аналіз природи регіональних криз і їх впливу на розвиток і стан інших регіонів. Цікаво, що на відміну від своїх попередників,

автори другої доповіді із самого початку відмежувались від апокаліптичних пророцтв «судного дня». Вони наполягають лише на можливості серії регіональних криз, позбавлення яких потребує спільних зусиль усього людства.

Результати цієї розвідки узагальнені в таких висновках:

сучасні кризи (екологічні, енергетичні, економічні, демографічні і т.

д) - не тимчасове явище, вони віддзеркалюють постійну тенденцію світового розвитку і свідчать про те, що людство зупинилось біля зворотного пункту своєї історії;

відвертання цих криз можливе лише в контексті інших глобальних процесів і потребує впровадження «нового економічного порядку»;

29

альтернативою майбутнім кризам на шляху розвитку людства може бути «стратегія виживання» у вигляді «органічного зростання», для здійснення якої необхідні «глобальні зусилля всіх націй», співпраця в ім'я виживання людського роду.

Майже одночасно з моделлю М. Месаровича і Е. Пестеля були розроблені ще дві регіональні моделі, присвячені проблемам зменшення розриву між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються. Першу з них під назвою «Новий погляд на розвиток» запропонувала група вчених Токійського університету під керівництвом Я. Кайя. Вона поставила на меті завдання проаналізувати можливі шляхи вирівнювання доходів на душу населення у розвинених країнах і країнах «третього світу» за рахунок постійної допомоги слаборозвиненим країнам і оптимального перерозподілу структури економіки всіх дев'яти регіонів, на які умовно був поділений світ.

Дещо інший підхід до вивчення проблем країн «третього світу» був запропонований у другій із цих двох доповідей «Латиноамериканська модель глобального розвитку». Її підготувала група аргентинських учених на чолі з А.

Ерерою. Модель мала чітко виражений нормативний характер і визначала альтернативні шляхи досягнення країнами «третього світу» задовільних умов життя.

Радикальне політичне рішення проблеми забезпечення населення планети продуктами харчування запропонувала група вчених Амстердамського університету на чолі з Г. Лінеманом 1975 року. У моделі «Проблеми подвійного населення» цією групою розглянуто становище у розвинутих країнах з ринковою економікою, у країнах централізовано-планової економіки і країнах,

що розвиваються. Мета дослідження - вивчити можливості забезпечення кожної людини матеріальними передумовами гідного життя, навіть у разі подвоєння населення планети. Розв'язання проблеми, на думку групи Г.

Лінемана, полягає в тому, щоб забов'язати найзаможніші країни світу, які виробляють і експортують продукти харчування (США, Канаду, Нідерланди та ін.), виконувати так звані буферні функції, тобто взяти на себе відповідальність

30

за забезпечення світу продуктами харчування і коригування торгової політики,

навіть на шкоду своїм власним національним інтересам.

Третя доповідь Римському клубу під назвою «Перебудова міжнародного порядку» складена під керівництвом Я. Тінбергена в 1976 р. На погляд її авторів, стан людства характеризується значною нерівністю у прибутках і темпах розвитку різних країн. Нерівність між багатими і бідними країнами стає нестерпною і загрожує небезпекою глобального конфлікту. Єдиною альтернативою політичній нестабільності в майбутньому є перебудова міжнародного порядку, добровільне регулювання темпів розвитку і політики різних країн під наглядом «наднаціональних авторитетів». З метою розроблення «нового економічного порядку» автори проекту аналізують усі елементи добробуту людей як матеріального, так і нематеріального характеру.

Результати аналізу подано у вигляді сценаріїв, розрахованих на 42 роки, у

котрих передбачається зменшення розриву між багатими і бідними країнами за рахунок наближення людства до «гуманістичного соціалізму», заснованого на

«загальнолюдських цінностях».

Проект «Майбутнє світової економіки» виконаний групою експертів ООН під керівництвом В. Леонтьєва (США). Мета проекту полягала у вивченні екологічних аспектів майбутнього світової економіки, виявленні оптимальної стратегії, яка б сприяла збереженню екологічного балансу, необхідного для виживання людства. Модель має міжрегіональний характер і поділяється на 15

регіональних блоків, кожен з яких складається із 45 секторів економічної діяльності. Вона враховує принципові питання екологічної політики:

забруднюючі біосферу речовини умовно поділено на вісім підгруп і враховано п'ять видів діяльності, спрямованої на її (біосфери) очищення.

Автори розробили науково обґрунтований аналітичний підхід до визначення параметрів і структурних коефіцієнтів регіонів. Більшість демографічних і економічних параметрів визначалась на підставі офіційної статистики ООН і низки міжнародних і регіональних організацій. За браком надійних статистичних даних на регіональному рівні параметри