3) Існують конституції юридичні (формальні) та фактичні (матеріальні).

Юридична конституція - це основний закон держави, який пропонує те, що повинно бути. Однак під час застосування її приписів на практиці може скластися дещо інший порядок здійснення державної влади, ніж запропонований юридичною конституцією. Цей реальний порядок здійснення державної влади називається фактичною конституцією. Зазначені конституції можуть як збігатися, так і відрізнятися одна від одної. Наприклад, у Німеччині під час фашистського правління в 1933-1945 рр. продовжувала діяти Веймарська конституція 1919 р., проте більшість її положень повсякденно порушувалися, і вона фактично перетворилася на фіктивний документ.

В юридичній літературі вирізняють і інші види конституцій:

- за формою політико-територіального устрою країни конституції поділяються на унітарні тафедеративні. У федеративних державах, крім федеральної (національної) існують також конституції суб'єктів федерації (штатів - у Бразилії, Мексиці, США, земель - у Німеччині, автономних республік - у Росії, кантонів - у Швейцарії). З урахуванням суб'єктів федерацій в світі діє понад 300 конституцій;

- за способом прийняття конституції поділяються на октроїрува-ні (прийняті під тиском демократичних сил одноособово монархом і даровані народу), народні (прийняті установчими зборами, парламентом або народом на референдумі) та договірні;

- за терміном дії у часі конституції поділяються на постійні та тимчасові. Постійність конституції означає, що в ній не встановлено хронологічних меж її дії. У більшості держав світу діють постійні конституції. Тимчасові конституції приймаються на встановлений строк або до настання певної події, що визначається історичними умовами та процесами, які відбуваються в окремих країнах. Тимчасовими конституціями були, наприклад, конституційна декларація Єменської Арабської Республіки 1974 р., конституції Об'єднаних Арабських Єміратів 1971 р., Судану 1985 р., Таїланду 1992 р., Південно-Африканської Республіки 1994 р. У 1949 р., як тимчасовий був прийнятий і Оснований Закон ФРН. У 1991 р. після об'єднання ФРН з НДР, була створена спільна комісія Бундестагу та Бундесрату щодо підготовки нової, постійної конституції об'єднаної Німеччини. Пропрацював декілька років, комісія дійшла висновку, що Основний Закон ФРН 1949 р. забезпечує стабільність в країні, повністю відповідає сьогоденню і тому немає потреби підготовки нової конституції;

- за формою державного режиму конституції поділяються на демократичні (які закріплюють принципи демократичної, правової, соціальної держави, демократичні вибори, права і свободи людини),авторитарні (які містять недемократичні положення, обмежують права і свободи людини, посилюють виконавчу владу) та тоталітарні (які закріплюють диктатуру певних сил);

- за формою правління залежно від порядку формування органів влади та обрання глави держави конституції поділяються на республіканські та монархічні.

Згідно наведеної класифікації Конституцію України 1996 р. можна охарактеризувати як кодифіковану, жорстку, унітарну, народну, постійну, демократичну, республіканську.

2.Правова охорона Конституції

Правова охорона конституції є неодмінною умовою забезпечення її верховенства і стабільності. Вона здійснюється у двох основних формах - конституційний контроль та конституційний нагляд. Існують два погляди на співвідношення цих понять:

1) контроль - це така система відносин між органами публічної влади, за якої контролюючий орган має право скасовувати акти підконтрольного органу, а нагляд - така система відносин, за якої наглядовий орган має право лише звернути увагу піднаглядного органу на його помилку та найбільше - зупинити дію його акта, але скасовувати або змінювати акт повинен сам піднаглядний орган;

2) контроль - це перевірка діяльності підконтрольного органу, що проводиться контролюючим органом або вибірково, за власною ініціативою, або за якимось сигналом, а нагляд - постійне спостереження за діяльністю піднаглядного органу.

Такі відмінності розуміння зазначених понять зумовлені неоднаковим їх застосуванням у законодавстві зарубіжних країнах або ж однієї країни.

Надалі під конституційним контролем ми будемо розуміти будь-яку форму перевірки на відповідність конституції актів та дій органів публічної влади, а також об'єднань громадян, що здійснюють публічні функції або створені для участі у здійсненні публічних функцій.

Необхідність конституційного контролю обумовлена тим, що конституція в державі має вищу юридичну силу, а отже, всі правові акти повинні їй відповідати або не суперечити (відмінність між цими поняттями було з'ясовано вище).

Вважається, що ідея конституційного контролю з'явилася у XVII ст. у Великій Британії і була пов'язана з діяльністю Таємної ради, яка визнавала закони легіслатур колоній недійсними, якщо вони суперечили законам англійського Парламенту, виданим для цих колоній, або загальному праву. Однак конституційний судовий контроль у сучасному розумінні вперше з'явився у США у 1803 р., коли Верховний Суд США у справі У. Мербері проти Дж. Медісона оголосив, що будь-який закон Конгресу, що суперечить Конституції США, може бути визнаний судом неконституційним.

Після Першої світової війни в Європі було вироблено власну модель конституційного контролю, яку, зокрема, запозичили багато постсоціалістичних країн, у тому числі й Україна. Автором цієї моделі є австрійський юрист Хане Кельзен.

Найчастіше конституційний контроль здійснюється судовими або квазісудовими органами (також главою держави, парламентом, урядом, судами загальної юрисдикції у процесі здійснення ними інших своїх функцій).

Судовий конституційний контроль має дві моделі:

1) американська (децентралізована) модель, за якою конституційність законів та інших актів перевіряють суди загальної юрисдикції при розгляді конкретних справ (конкретний наступний контроль). За цієї моделі в деяких країнах конституційність законів мають право перевіряти всі загальні суди, але рішення про неконституційність закону ухвалює верховний суд (Аргентина, США, Японія). В інших країнах (Австралія, Індія, Мальта) конституційність закону вправі перевіряти тільки верховний сул після того, як справа доходить до нього після розгляду нижчими судами, які не мають права перевіряти конституційність законів;

2) європейська (централізована) модель передбачає утворення спеціальних судових або квазісудових органів конституційного контролю. Головна відмінність судових та квазісудових органів тут полягає у тому, що у квазісудових органах зазвичай використовується закрита, заснована на письмовому провадженні, процедура, тому вони не розглядають індивідуальних конституційних скарг.

Основним об'єктом конституційного контролю є конституційність законів (слід мати на увазі, що світова практика йде тим шляхом, що закони, прийняті на референдумі, не підлягають конституційному контролю.

Конституційний контроль (як судовий, так і позасудовий) поділяється на види за такими критеріями:

1) за часом здійснення:

o попередній контроль, за якого акт перевіряється до набрання ним чинності. Можливість здійснення попереднього конституційного контролю передбачена ст. 159 Конституції України;

o наступний контроль, який поширюється на чинні, принаймні офіційно опубліковані, акти. Можливість здійснення наступного конституційного контролю передбачена ст. 150 Конституції України;

2) за місцем здійснення:

o внутрішній контроль - проводиться самим органом, який видає акт;

o зовнішній контроль - проводиться іншим органом (наприклад, главою держави, якому на підпис або для промульгації надійшов закон);

3) за правовими наслідками:

o консультативний контроль, що не має обов'язкової юридичної сили;

o постановляючий контроль, за якого, якщо акт визнаний неконституційним, він втрачає юридичну силу або повертається на розгляд органу, який його видав. Конституційний судовий контроль в Україні є постановляючим, оскільки відповідно до ст. 69 Закону України "Про Конституційний Суд України" рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання;

4) за обов'язковістю проведення:

o обов'язковий контроль, коли акт обов'язково підлягає конституційному контролю, зазвичай попередньому. Таким є контроль, передбачений ч. 2 ст. 151, ст. 159 Конституції України;

o факультативний контроль, коли конституційний контроль проводиться за ініціативою уповноваженого суб'єкта. Найчастіше конституційний контроль є саме факультативним;

5) за формою:

o абстрактний контроль, що означає перевірку конституційності акта або норми без зв'язку із конкретною справою. Попередній контроль може бути тільки абстрактним. Причому в окремих державах питання про конституційність може бути порушене з ініціативи органу конституційного контролю (Австрія, Франція);

o конкретний (інцидентний) контроль, що здійснюється у зв'язку із конкретною, найчастіше судовою, справою, при вирішенні якої підлягає застосуванню певна норма або акт, що оспорюється з точки зору конституційності. Він - завжди наступний;

o індивідуальний контроль, за якого індивід, об'єднання громадян, юридичні особи наділені правом подавати до конституційного суду скарги про порушення своїх конституційних прав і свобод законами, іншими нормативно-правовими актами, судовими рішеннями (сьогодні не застосовується в Україні);

6) за обсягом:

o повний контроль, що охоплює всю систему суспільних відносин, врегульованих конституцією;

o частковий контроль, який поширюється лише на певні сфери таких відносин (права людини і громадянина, відносини з приводу територіального устрою тощо);

7) за змістом:

o формальний контроль, за якого перевіряється дотримання конституційних вимог та умов щодо видання акта;

o матеріальний контроль, що передбачає перевірку відповідності змісту акта положенням конституції.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 152 Конституції України закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України (матеріальний контроль), або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності (формальний контроль). Згідно зі ст. 15 Закону України "Про Конституційний Суд України" підставою для прийняття Конституційним Судом України рішення щодо неконституційності правового акта повністю чи в окремій частині є також перевищення конституційних повноважень при його прийнятті (підстава для формального контролю); 8) з точки зору зворотної сили:

o контроль ex tunc, за якого рішення про визнання неконституційності має зворотну силу, і норма або акт, визнані неконституційними, вважаються недійсними з самого початку: з моменту їх видання або набрання чинності конституційно-правовою нормою, якій вони суперечать;

o контроль ex nunc, коли рішення про неконституційність дійсне тільки на майбутнє, а всі колишні наслідки дії неконституційної норми або неконституційного акта залишаються в силі1. Так, відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність (тобто закріплюється правило ex nunc).

У деяких країнах (наприклад, у США) існують особливості дії рішень органів спеціального конституційного контролю з точки зору їх зворотної сили: судові рішення, в яких визнаються неконституційними певні правові акти або їх окремі положення, мають зворотний характер, але лише стосовно сторін у справі. Винятком є законодавчі акти, які регулюють питання притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності та відбування покарання за скоєні злочини.

Ідею про необхідність існування спеціальних органів конституційного контролю сприймають не в усіх демократичних державах. Так, за конституційною теорією Люксембурга, Нідерландів, Фінляндії, Швеції, оскільки парламент посідає вище місце у системі державних органів, то над ним не може стояти жоден інший орган, що здійснював би конституційний контроль. Тому тільки парламент має право вирішувати питання про долю закону, що суперечить конституції. При цьому у Швеції, Фінляндії, Канаді парламент та уряд мають право попередньо проконсультуватися у спеціальному органі або у Верховному Суді, аби отримати їх висновок з питання конституційності законопроекту, що підлягає розгляду. Але остаточну долю законопроекту вирішує все-таки парламент3.

Аргументи на користь необхідності розгляду питань про конституційність законів та інших нормативних актів саме судовим органом зводяться до того, що:

1) суперечність про конституційність закону чи іншого нормативно-правового акта є виключно юридичною, а тому повинна вирішуватися органом, який має для цього відповідну компетенцію;

2) це випливає з принципу поділу влади;

3) незалежність і неупередженість як принципи діяльності судової влади є гарантією того, що рішення у справі базуватиметься на правовій основі;

4) правила судочинства, що ґрунтуються на засадах змагальності та гласності, забезпечують найбільш повний та всебічний розгляд відповідної справи1.

Незважаючи на значну кількість позитивних моментів в інституті конституційного контролю, слід звернути увагу па те, що іноді конституційний контроль використовується для обмеження прав парламенту, відіграючи негативну роль у конкретній державі. У цілому ж функція конституційного контролю залежить від складу органу, що його здійснює, та від соціально-політичної ситуації в країні.

Також необхідність охорони конституції будь-якої держави пов'язана з тим, що вона (конституція) закріплює підвалини організації і функціонування суспільства й держави, регулює механізм влади, впорядковує політико-правові процеси, встановлює норми поведінки суб'єктів державно-правових відносин, зумовлює зміст і особливості національної правової системи, забезпечує конституювання держави, основних елементів її політичної системи.

Конституція має велику соціальну цінність і, отже, її можливо й необхідно розглядати в аксеологічному (ціннісному) аспекті. Вона становить цінність не тільки для держави, оскільки впорядковує державний механізм і взаємозв'язки її різноманітних ланок, а й для суспільства. Це пов'язано насамперед з її обмежувальною функцією, оскільки конституція забезпечує обмеження держави правом.

Цінність конституції виявляється ще й у тому, що за її допомогою забезпечується стійкість інститутів влади, що є однією з умов стабільності й рівноваги в суспільстві. Саме конституція держави є фактором єдності правових норм, їх несуперечливості, поєднання стабільності й динамізму. Вона забезпечує демократичний вектор розвитку суспільства, гарантує стійкість правового статусу людини і громадянина, державних інституцій.