1.Поняття та основні види Конституції.

Поняття Конституції

Сам термін "конституція" походить від латинського слова "constitutio" – "встановлюю,закріплюю ". Він зустрічався ще в законодавстві Стародавнього Риму та позначав тоді різні акти,установлені,видані імператором,які закріплювали устрій держави, але єдиний основний закон держави, очолює піраміду законодавства. [1].

Термін «конституція» вживається багато століть, але й в античному світі, ні з середньовіччі його значення не збігалося із сучасним. Тоді немає основних законів, котрі були б юридичної базою поточного законодавства (хоч і деякі досить значимі акти, наприклад, Золота булла 1222 р. в Угорщині або Великий березневий ордонанс 1357 р. мови у Франції,включи, зазвичай, норми різних галузей права). Теоретичне обгрунтування необхідності конституції, розробка її поняття, прийняття перших конституцій (США в 1787 р., Франція та Польща в 1791 р.) пов'язані з боротьбою молодої, революційної буржуазії проти феодального ладу синапси і феодального права. ^[2]

Конституція у державі — це правовий акт найвищої юридичної сили, своєрідна ознака державності, юридичний фундамент державної влади і життя, головне джерело національної системи права.

Конституція як Основний Закон держави засновує політичну форму існування суспільства, систему державних органів, встановлює порядок формування та спосіб функціонування, закріплює права та свободи людини і громадянина.

Закріплює найважливіші суспільні відносини, принци стану та основні підвалини суспільства, політичну форму його існування. Конституція служить правовою базою для поточного законодавства. У цьому все в законодавстві переломлюються, розкриваються і конкретизуються становища конституції. Причому, важливо наголосити, що його неспроможна й не «розвивати» чи доповнювати конституцію.Відповідно до Основного Закону держави, поточне законодавство наповнює її положення конкретним змістом. У цьому конституційні норми зберігають свою визначеність і вищу юридичну чинность стосовно нормам поточного законодавства.

Конституція — передусім юридичний документ, основа державності, законності та правопорядку. Саме у цій ролі вона є предметом науки конституційного права.

У світовій конституційно-правовий теорії немає єдиного погляду змісту Конституції. Конституції різних країн є дуже різноманітними і ми бачимо неоднозначну картину, що проект відбиває відмінність історичних умов його ухвалення, й рівня конституційної правосвідомості. У Великобританії, наприклад, взагалі немає писаного основного закону, унаслідок чого часом важко сказати, чи мають ті чи інші акти конституційне значення (формально такої різниці між законами може і не спостерігається).

Конституції діють понад двох століть і адаптуються до мінливих умов з допомогою судових тлумачень — то її зміст за межі власне конституційного тексту. У Італії, ФРН конституції було прийнято після Першої та Другої Світової Війни з урахуванням новітнього соціально-політичного досвіду, тому їхній вміст дуже широкий. У колишніх соціалістичних країнах конституції підпорядковувалися ідеологічним цілям правлячих компартій розвитку державиці, акти переважно запозичують моделі розвинутих країн, часто вже не відповідаючи місцевих умов.У той самий час для світової конституційної теорії та практики характерна певна уніфікація поглядів на змісті сучасної конституції з урахуванням загальних поглядів на демократію. Ніхто поза сумнівами, що найпершим метою та завданням конституції у країні мають стати гарантії права і свободи людини і громадянина, що структура державної влади може бути демократичною і ефективною лише за дотримання принципу поділу влади, що народний суверенітет втілюється через представницьку систему, формовану з урахуванням загального виборчого права, тощо. Інакше кажучи, світове співтовариство хіба що склало певну модель демократичної держави, відповідного принципам сучасної цивілізації. Ця модель вказує, що неодмінно має бути включено в конституційний текст, що предмет поза конституційного законодавчого регулювання чи взагалі є зайвим. Така "селекція" уніфікувала іраціонувала конституційну теорію, надала їй більш-менш чітких меж. Новітні конституції у колишніх тоталітарних країнах (Росії, Україні, Казахстані, Киргизії, Румунії, Угорщини, Болгарії та ін.) майже відверто базуються в цій моделі, що, зрозуміло, не виключило у разі деякого відійти від неї з метою обліку національних політичних умов.

Сам собою термін «конституція» має глибоку, давню історію. Він походить від латинського поняття “constitutio” (стверджую, встановлюю), що у Стародавньому Римі визначалися найважливіші імператорські укази і запровадження. Значно згодом, лише у у вісімнадцятому сторіччі, з'являється сучасне розуміння конституції як основного закону й держави.

Першими такими документами прийнято вважати Конституцію США 1787 року (хоча фактично першої стала конституція однієї з Північно-Американських штатів — Конституція штату Віргінія 1776 року), Конституцію Франції 1791 року, Конституцію Польщі цього року. Ці та й інші конституції першої хвилі з'явилися переході від феодального до буржуазного устрою. Теоретичне обгрунтування необхідності конституції, розробка її поняття, прийняття перших конституцій (США в 1787 р., Франція та Польща в 1791 р.) пов'язані з боротьбою молодої, революційної буржуазії проти феодального ладу синапси і феодального права.^[3] Вони повинні були бути покликані закріпити перемогу буржуазно-демократичних революцій і досягнення їх головних цілей: скасування станових привілеїв, проголошення свободи приватно-підприємницької роботи і формальної рівноправності громадян, встановлення (як загальне правило) демократичного політичного режиму на відповідність до ідей народного суверенітету. Усе, це тій чи іншій мірі мало закріпити у перших конституціях, причому більше послідовно в конституціях пізнішого періоду, яка становила їх основний зміст.

Характеристика конституції як основного закону лише підводить нас до її сутності. Але цього замало для аналізу цікавої для нас проблеми, розуміння того, чому основний закон є. І тут важливого значення набуває таке запитання: чи існує у державі сила, яка справляла б впливом на зміст конституції, визначала її основні параметри і забезпечувала її дію, у заданих рамках?

Саме на це запитання слід дати позитивну відповідь: така сила існує. І сила ця, відповідно до соціологічним підходам, криється у фактичному співвідношенні соціальних сил, властивих кожному суспільству, і роблять конституцію такою, як вона є. У цьому плані конституція є зі своєї соціальної сутності вираженням дійсного співвідношення наснаги в реалізації країні, не бажаючи суспільні відносини, які виражають це співвідношення сил, становлять фактичну конституцію.Писаная ж конституція як основний закон країни є юридичною конституцією, що має закріплювати і відбивати на правовому рівні конституцію фактичну [4]. У разі, якщо юридична конституція відповідає фактичній, з нею, основний закон носить реальний характер, він підкріплений як формально-юридичними механізмами забезпечення, але дійсним (фактичним) співвідношенням наснаги в реалізації суспільства. Якщо ж фактична і юридична конституції не збігаються, остання у такому разі носить фіктивний характер, перетворюється на звичайнісінький папірець й у кращому випадку є свідченням нічим не підкріплених конституційних ілюзій певній його частині суспільства; ілюзій, котрі у будь-який момент може бути зметено реальною у суспільстві соціальної силою, придушені і знищені армією, і гарматами.

У розмежування поняття фактичної і юридичної конституції полягає основний сенс соціологічного підходу до аналізу сутності цього складного суспільно-політичного явища. Його раціональність очевидна, оскільки дає змогу виявити глибинні конституційні витоки, закорінені у реальних громадських відносинах, закріпити на вищому правовому рівні значно ширший крутий найважливіших громадських відносин, чому це можна говорити про, наприклад, у Конституції США. Слід проте визнати, що у другій половині ХІХ століття, і протязі перших десятиліть ХХ століття такий в чистому його вигляді недоотримав свого практичного конституційного втілення. І це пояснюється насамперед із тим, що у період зазнав суттєві деформації під впливом марксисько-ленінської ідеології класової боротьби. Через війну сутність конституції стала розглядатися виключно крізь призму класової боротьби як юридичний засіб закріплення її результатів, показник перемоги одного класу над іншим, тобто частині суспільства над іншою. Саме з цих політико-ідеологічних позицій розроблялися раніше, які діяли

нашій країні радянські конституції, як і конституції колишніх соціалістичних країн Східної Європи.

Сучасний підхід, характерний конституціоналізму країн розвиненою демократії, грунтується не визнання того чинника, що сутність конституції демократичної держави має виявлятися в юридичному закріпленні узгоджених інтересів волі всіх соціальних груп, націй і народностей, складових державно-організованого суспільства. Узгодження, приведення до спільного знаменника відповідних інтересів волі різних груп суспільства відбувається з урахуванням об'єктивно складається співвідношення соціальної наснаги в реалізації суспільства. Проте показником цього співвідношення та її результатом мусить бути не класова, національно-етнічна, релігійна чи інша боротьба частині суспільства з іншого, а досягнення громадянського світу та згоди у суспільстві. Сутнісна ж характеристика конституції у разі в тому, що вона є юридично узаконеним балансом інтересів всіх соціальних груп суспільства.

Тому конституція - це основний закон як держави, так і суспільства.Вона має висловлювати інтереси тільки держави, скільки громадянського суспільства загалом. Залишаючись вираженням сформованого співвідношеня сил, вона є показник не їх протистояння, і боротьби, невиражениям волі панівної соціальної сили у особі певного класу, партії тощо, а мірою свободи, досягнутої у суспільстві та що є надбанням всього суспільства, кожного члена. У цьому вся таки не тільки соціологічний, а загальний гуманістичний підхід до сутності конституції з позиції визнання пріоритету інтересів і самоцінності людської особистості, інших загальнодемократичних загальних гуманістичний ідеалів.

Виділяють два значення поняття "конституція":

1) матеріальне значення, відповідно до якого конституція являє собою писаний акт або сукупність актів чи конституційних звичаїв, які перш за все проголошують та гарантують права і свободи людини і громадянина та визначають основи суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, основи організації центральних та місцевих органів влади, їх компетенцію та відносини, державну символіку та столицю;

2) формальне значення, за яким конституція - це закон або група законів, що мають вищу юридичну силу щодо всіх інших законів та інших актів. Конституція в цьому розумінні - закон для законів, що виражається в її особливому порядку прийняття та внесення до неї змін, у верховенстві в правовій системі держави.

Усі держави мають конституцію у матеріальному змісті, але не в усіх державах є конституція у формальному розумінні (наприклад, у Великій Британії і Новій Зеландії існує конституція у матеріальному значенні, тобто сукупність правових норм, що регулюють зазначені суспільні відносини, але ці норми мають такий самий статус у правовій системі, як і інші норми права, тобто вони не характеризуються верховенством, особливим порядком прийняття чи внесення змін, що свідчить про те, що в цих країнах відсутня конституція у формальному розумінні)1.

Виділяють такі основні теорії походження конституцій:

1) договірна теорія, яка виходить із того, що члени суспільства уклали договір, утілений в конституції, відповідно до якого встановлюються принципові основи існування суспільства та правила, за якими воно функціонує;

2) природно-правова теорія, згідно з якою конституція є проявом волі народу, його суверенітету;

3) теологічна теорія виходить із того, що конституція - втілення божественних приписів суспільству про правила життя;

4) теорія, що пов'язує виникнення конституції тільки з державною владою, відкидаючи народний суверенітет. Державна влада згідно з цією теорією сама себе обмежує шляхом закріплення в конституції меж своїх повноважень;

5) марксистсько - ленінська теорія, відповідно до якої конституція виражає волю не всього суспільства, а економічно панівного класу.

Конституція України - це єдиний нормативно-правовий акт, що має особливі юридичні властивості, через який Український народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні принципи державного та суспільного ладу, визначає систему і структуру державної влади та місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень, основи правового статусу особи, територіальний устрій держави.

Розрізняють поняття юридичної та фактичної конституції.

Юридична конституція - це визначена система правових норм, що регулює відповідні суспільні відносини.

Фактична конституція - це самі ці відносини, тобто ті, що реально існують. Ця конституція існує незалежно від того, знайшла вона своє юридичне закріплення чи ні.

Розходження між юридичною та фактичною конституцією зазвичай виникають унаслідок змін у співвідношенні політичних сил, що відбулися після прийняття юридичної конституції. Розходження між фактичною та юридичною конституцією свідчить про те, що частина норм стала або спочатку була і залишається фіктивною. Виникає необхідність або юридичну конституцію привести у відповідність до фактичної, або навпаки. Останнім часом дедалі більше значення у подоланні розбіжностей між фактичною та юридичною конституцією відіграють органи конституційної юстиції.

Фіктивність конституції, як правило, характерна для держав з авторитарними і тоталітарними політичними режимами1. У демократичних країнах у разі існування розбіжності між фактичною та юридичною конституцією вживають відповідних заходів для якнайшвидшого подолання такої розбіжності.

Слід мати на увазі, що не всі дослідники підтримують думку про розмежування юридичної та фактичної конституцій. Так, наприклад, О. Ф. Фрицький критикує ідею виділення фактичної конституції і зауважує, що вона є "абстракцією, що суперечить основним засадам юридичної теорії та практиці застосування", оскільки, за його переконанням, предмет конституційно-правового регулювання включає дві взаємопов'язані складові - суспільні відносини і норми, що їх регулюють. Фактична конституція - це власне суспільні відносини, які існують поза нормативним регулюванням, тому не може бути так званої фактичної конституції, доки вона не буде "одягнена" у відповідну правову форму.

Конституції виконують цілу низку функцій, зокрема: юридичну, політичну, ідеологічну, установчу, правотворчу, регулятивну, охоронну, економічну, культурну, інформативну, зовнішньополітичну тощо.

Характеристика Конституції України має охоплювати визначення її формально-юридичних властивостей та основних рис.

Формально-юридичні властивості Конституції України - це її ознаки як основного нормативно-правового акта держави. До цих властивостей належать такі ознаки.

1) Конституція України є Основним Законом держави. Це означає, що Конституція України посідає найвищу сходинку в ієрархії нормативно-правових актів.

2) Конституція України має найвищу юридичну силу. Необхідно розрізняти поняття "найвища юридична сила" і "верховенство Конституції", оскільки останнє визначає місце Основного Закону держави не тільки в правовій системі, а й у суспільстві та державі. Термін "найвища юридична сила конституції" визначає її місце в системі нормативно-правових актів. Найвища юридична сила Конституції України закріплена у ч. 2 ст. 8 Основного Закону нашої держави та проявляється у двох аспектах:

а) усі нормативно-правові акти приймаються органами, передбаченими Конституцією України та в установленому нею порядку;

б) норми конституції мають пріоритет над нормами законів та інших нормативно-правових актів, тобто жоден нормативно-правовий акт держави не може суперечити положенням Основного Закону. Хоча у ч. 2 ст. 8 Конституції України йдеться про необхідність відповідності, а не несу переч пості нормативно-правових актів Конституції України1.

Терміни "відповідність" та "несуперечність" конституції різні за обсягом (останнє має більш широке тлумачення). Невдалість використання терміна "відповідність" у Конституції України, як підкреслюють вітчизняні дослідники, зумовлена тим, що він може застосовуватися лише щодо тих актів, предмет регулювання яких закріплено в Конституції України. Стосовно всіх інших актів, про предмет яких в Основному Законі України не згадується (оскільки Конституція України містить лише загальні норми), то доцільніше говорити про "несуперечність".

Слід також розрізняти поняття "вища юридична сила" та "обов'язковість конституційних норм". Так, обов'язковість - це абсолютна властивість кожного нормативного акта, тоді як вища юридична сила - властивість конституції, зміст якої ми розглянули вище, зумовлена її особливим предметом регулювання. Тому твердження деяких авторів про те, що конституційне регулювання має найвищий ступінь обов'язковості, є хибним.

3) Конституція України є юридичною базою законодавства. Це проявляється у тому, що вона:

а) визначає зміст усіх нормативно-правових актів, що приймаються у державі;

б) встановлює види нормативно-правових актів, що приймаються на розвиток її положень;

в) визначає ієрархію нормативно-правових актів;

4) передбачає особливий порядок прийняття та внесення змін до неї;

5) має особливий зміст та структуру;

6) характеризується прямою дією норм, тобто для реалізації конституційних норм не потрібні спеціальні акти, які б їх конкретизували. Крім того, відповідно до ч. З ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Основні риси конституції характеризують її зв'язок як політико-юридичного документа з суспільним розвитком, специфіку впливу суспільних відносин на її характер і, навпаки, роль конституції в реальних процесах життя. До них належать:

1) особливий суб'єкт, що приймає конституцію (народний характер);

2) основоположний (установчий) характер;

3) всеохоплюючий характер конституційної регламентації (широта предмета регулювання);

4) стабільність, поєднана з динамізмом (у сучасній юридичній літературі наголошується на існуванні не лише стабілізуючого, а її конфліктогенного аспекту існування конституції як чинника впливу на суспільні відносини1);

5) реальність.