2. Теорії нації.

1. Веберівське розуміння розвитку нації та мови

Один з класиків соціології та політології Макс Вебер також не оминув проблеми нації. Він продовжував німецьку традицію ототожнення нації з кровно – культурною спільнотою. Проте вказував, що жоден чинник не відіграє вирішальної ролі, так расово – антропологічна спільність не може бути визначальною, оскільки відомо чимало випадків коли іноземці ставали ярими націоналістами в Німеччині. Однак безумовно цей чинник дуже важливий, бо він забезпечує єдність нації[9, 46]. Інший об'єктивний чинник, мова, за Вебером, — один із найважливіших. Мовна спільнота, на його думку, с нормальною основою дія держави, і нація може існувати па основі спільності мови і літератури. У ньому підно­шенні Вебер не виходив за рамки традиційного німець­кого розуміння терміна «нація», з його наголосом па культурних аспектах, розуміння, започаткованого те Гердером. Щоправда, і цей чинник був хоча й необхідним. проте недостатнім для існування нації, як категорії суб'єктивної. Вебер згадував швейцарців, французьких канадців та німецькомовних ельзасців як ті народи, які складають нації без спільності мови. Туг діяли інші ви­значальні чинники: спільні звичаї, суспільні структури, світосприйняття, історичні традиції[9, 46].

Жодний з об'єктивних складників «нації» не відігравав, на думку Вебера, визначальної ролі. Кожний з них був важливим, необхідним, бажаним, але починав віді­гравати якусь роль у формуванні нації лише у взаємодії з іншими, передусім, суб'єктивними складниками.

У цьому контексті постає логічним той факт, що ней­тральним поняттям, яке синтезувало в собі різноманітні характеристики національної індивідуальності, була, за визначенням М. Вебера, «культура». Культура в методології Вебера не зводилась лише до сфер літератури та мистецтва, хоча саме вони були найвиразнішими її виявами й «двигунами». Культура охоплює ширше коло цінностей, які формують індивідуальність суспільної гру­пи під назвою «нація»: у цьому сенсі можна віднести до культури й такі категорії, як національний характер, спо­сіб мислення і спілкування, звичаї — усі вияви духов­ності, які відрізняють одну національну спільноту від ін­шої. «Значення «нації», — писав М. Вебер, загалом пов'язується з вищістю, або ж, принаймні, з унікальністю культурних цінностей", які можна зберегти і розвивати лише шляхом культивування індивідуальності спіль­ноти»[9, 47.]

У веберівській концепції культури як визначального елемента суттєвих характеристик нації, сполучались універсалістський і партикуляристський підходи.

Перший із них полягав у тому, що існують певні фор­мальні ознаки, «стандарти», притаманні будь-якій куль­турі будь-якої нації. Одним із таких стандартів, на думку Д. Бітсма, с існування літературної мови і літератури

Спільноти, які не відповідали ньому стандартові, були, за визначенням М. Вебера, «некультурними. Відповідно, маси залишаються "некультурними” доти, доки вони перебувають поза впливом «високої» культури, що виробляється елітами[9, 45].

Другий підхід полягав у тому, що кожна культура має індивідуальні, унікальні риси, які. власне, дають мож­ливість відрізняти одну національну спільноту під іншої. І ця індивідуальність, культурна унікальність проявляються, насамперед., у літературі та мистецтві. Здатність спіль­ноти створювати і свідомо плекати духовні цінності, якіс­но підмінні від цінностей інших спільнот, пов'язувалась зі здатністю розвивати писемну культуру[]. Культуру твориться на двох рівнях, масовому всім народом і вищому інтелектуалами, які роблять масову культуру спільною для всього населення країни.

Спільноту можна вважати нацією лише тоді, вважає Вебер, коли вона оформлена у власну держану, або ж свідомо прагне нього; наприклад, угорців, чехів і греків націями пробило їхнє прагнення до державності. Це прагнення природно виникає на ґрунті визнання цінності певної культури і намагань зберегти і розвинути її[9, 47]. Держава може вижи­ти лише тоді, коли існує почуття єдності національної спільноти, особливо в питанні підтримки державної вла­ди. Водночас нація здатна зберегти свою культуру, тобто свою національну індивідуальність, лише завдяки про­текції державної влади. Нація, яка має весь набір наведених Вебером ознак розглядалася ним як „ідеальний тип” такі нації на його думку склалися лише в Європі.

2. Комунікативна теорія нації. Найбільш повно і чітко ця теорія була сформульована професором Масачусетського технологічного інституту Карлом Дойчем в праці «Націоналізм та соціальна взаємодія». Одне з базових понять К.Дойча – взаємна відповідність або «компліментарність» (complementarity), здатність елементів певної структуривзаємно доповнювати, замінювати одне одного.

Спільнота, яка претендує на власну спільну історію, твердить К.Дойч, є спільнотою компліментарних способів і засобів комунікації, спілкування. Необхідними компонентами для цього процесу є історична пам’ять, символи, звички, спосіб мислення, які зрозумілі всім членам спільноти. Компліментарність комунікативних навичок є першоосновою внутрішньої єдності народу-нації. Отже, ступінь розвитку нації залежить від ступеня суспільної комунікації індивідів.

3. Етатистська теорія нації. Ця теорія заснована на простому принципі – ототожнення нації з державою, територіально-політичною ознакою спільноти. Британський дослідник Ентоні Ґіденс твердить, що нація існує лише тоді, коли держава охоплює своїм впливом всю територію, яку вважає об’єктом свого суверенітету. Подібне трактування дається і в сучасній вітчизняній науковій літературі: «Нація – це народ, який або прагне мати власну державу, або має її».

4. Етнологічна теорія нації. Найповніше етнологічна (етніцистська) концепція нації сформульована Ентоні Смітом. Він виділяє наступні ознаки нації:

• відмінні культурні риси, які дають змогу відрізнити «своїх» і «чужих»;

• наявність історично успадкованої спільної території;

• відносно велика чисельність населення;

• зовнішньополітичні відносини з іншими спільнотами;

• наявність спільних колективних почуттів;

• безпосереднє членство в групі з різними правами громадянства для всіх її членів;

• вертикальна економічна інтеґрація зі спільною системою поділу праці.

Головна теза етніцистів полягає в тому, що націоґенеза потребує етнічного підґрунтя. Існування етносу є необхідною передумовою виникнення нації.

Професор УжНУ Михайло Тиводар твердить, що нація – це особливий стан розвитку етносу, пов’язаний з творенням державності, національно-державних атрибутів, національної свідомості і культури. Тобто, нація – це політизована етнічність.

Поряд із теоретичними моделями нації ряд вчених прагнули класифікувати або типологізувати націй.

3. Типології націоналізму.

Типологія націй. Одна з перших спроб типології націй була здійснена німецьким філософом Ґергом Геґелем в праці «Філософія історії». Він поділяв нації на «історичні» та «неісторичні». «Історичні» нації (західноєвропейські) мають власну історію та державу. «Неісторичні» (східні) нації не здатні на створення своєї держави в принципі.

Німецький історик Фрідріх Майнеке запропонував поділ націй на «культурні» і «політичні» («державницькі»). «Культурна» нація може існувати і без наявності державних інституцій. Прикладом таких націй є поляки після втрати своєї державності, німці, італійці до політичного об’єднання в др.п. XIXст. «Політична» нація характеризується високим рівнем політичної свідомості громадян, рівних перед законом, незалежно від їхнього соціального статусу, етнічного походження та віросповідання. Прикладом «політичних» націй є Франція, США, Велика Британія.

Англійський історик Г’ю Сетон-Вотсон запропонував інший підхід і поділив нації на «нові» і «старі». До «старих» він зарахував ті спільноти, що сформувались до епохи Французької революції кін. XVIIIст.У 1789 р. «старими» націями могли вважатися англійці, шотландці, французи, голландці, кастильці, португальці, датчани, шведи, угорці, поляки, росіяни. «Новими» європейськими націями стали чехи, словаки, серби, хорвати та ін. Якщо в «старих» націях процес націотворення відбувався повільно, «природним» шляхом, то в «нових» націях він відбувався швидкими темпами. Вони переймали багатий досвід «старих» націй.

Усі вищенаведені типології потрібно розцінювати як спроби осягнути феномен нації в різних ракурсах. Кожна з типологій має право на існування. Водночас вони мають суто прикладне значення в рамках певних ідеологічних схем та концепцій.

Термін «націоналізм» вперше згадується в XV ст. Тоді це слово як і «нація» означало університетську спільноту, створену для захисту власних потреб. Наприкінці XVIII ст. в Німеччині «nationalismus» означав національне піднесення, дух, захоплення власною культурою. Йоган Гердер вживає цей термін у 70-х рр. XVIII ст. Оксфордський словник 1836 р. визначав ототожнював націоналізм з доктриною, згідно якої певні нації є об’єктом божественного вибору. Згодом ототожнювалось із словом «національність», «патріотизм». Так, англійська газета «Дейлі Ньюс» від 20 травня 1869 р. вжила цей термін стосовно ірландців. Тут термін «націоналіст» розглядався як патріот і борець за незалежність свого народу.

Націоналізм – це природне і відкрите демонстрування, відстоювання і захист етносами своєї самобутності і неповторності, устремління до державно-політичної незалежності (Михайло Тиводар).

Ентоні Смітрозширює рамки значень слова «націоналізм». Воно має декілька варіантів:

• націоналізм – процес формування та утвердження націй або національних держав;

• націоналізм – усвідомлене розуміння належності до нації;

• націоналізм – мовні та символізовані означення нації;

• націоналізм – ідеологія нації, її прагнень і волі;

• націоналізм – суспільно-політичний рух, завдання якого полягає у досягненні певної мети нації.

Термін расизм

Термін шовінізм

Термін патріотизм

Типологія націоналізму. Карлтон Гейз твердить, що новітній націоналізм, який з’явився в кін. XVIII ст., пройшов декілька етапів розвитку. Спочатку існував гуманістичний націоналізм (націоналістичні гуманістичні доктрини Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Гердера). Пізніше виникає якобінський націоналізм (пропонував революційні методи досягнення мети). Наступним типом став традиційний націоналізм європейської консервативної аристократії. Він орієнтувався на цінності і традиції нації, а не на революцію. Його наступником став ліберальний націоналізм. Представниками були Дж.Мадзіні в Італії, Д.Бентам в Англії, Ф.Гізо у Франції. Вони відстоювали ідею, згідно якої кожна нація має право на власну незалежну державу. Національна держава – найвища цінність; її влада повинна узгоджуватися з правами та свободами особистості. Згодом наступає епоха інтеґрального націоналізму. Він відкидав гуманістичні цінності, не переймався питаннями співідношення добробуту всього людства та окремих націй. Власна нація для інтеґрального націоналіста – найкраща, найвища. Інтеґральний націоналізм з’явився наприкінці XIX – на поч. XX ст.

Найвпливовішою є історична типологія націоналізмів Ганса Кона. На його думку історично склалися два типи сучасного націоналізму: «західний» (раціональний) та «східний» (культурницький; містичний) націоналізм. На Заході націоналізм був породженням ери Просвітництва, він базувався на раціональних мотивах, обстоював ідею рівності, свободи і братерства, принципи відкритого суспільства. Націоналізм Заходу виник як політичний феномен побуди держави на національній основі. «Культурницький» націоналізм виник на Сході (Азія, Центральна і Східна Європа) в авторитарних, закритих суспільствах. «Східний» націоналізм відкидає раціоналізм, вимагає повного підкорення інтересів особистості інтересам нації і держави, абсолютизує принцип колективізму.

Відомий примордіаліст Ентоні Сміт виділяє «етноцентричний» та «поліцентричний» націоналізм. «Етноцентричний» націоналізм виникає в стародавні часи. Яскравим прикладом такого націоналізму є панеллінізм Давньої Греції, з його ідеями релігійно-етнічно-культурної єдності і протиставлення «варварському Сходу». Поліцентричний націоналізм виникає в Новий час. Для поліцентричного націоналізму пріоритетними є інтереси своєї нації, однак національна спільнота має увійти до «товариства націй», не претендуючи на власну винятковість. Е.Сміт виділяв в низку так званих націоналістичних рухів:

• антиколоніальний;

• інтеґраційний;

• сепаратистський;

• іредентистський.

Таким чином, феномен нації і націоналізму належним чином представлений в науковій літературі. Найбільш поширеними є комунікативна, етатистська та етнологічна (етніцистська) теорії нації. Нації поділяли на «історичні» і «неісторичні», «культурні» і «політичні», «старі» і «нові». Націоналізм як феномен політичного життя по-різному трактується дослідниками. Виділяють ряд типів націоналізму: гуманістичний, якобінський, традиційний, ліберальний, інтеґральний (К.Гейз); «західний» та «східний» (Г.Кон); «етноцентричний» і «поліцентричний» націоналізм (Е.Сміт).

3. Етнополітичні процеси в країнах Західної Європи (інтеграційні та сепаратистські тенденції).

Аналізуючи досвід національно-державного будівництва європейських країн Е.Сміт виділяв 2 типи етносів, що трасформувались у нації:

1. «народні» («вертикальні») етноси, які сформувались родинних груп, кланів (Північна та Східна Європа); тут склались етнічні нації;

2. «аристократичні» («горизонтальні») етноси, що включали сусідні реґіони та нижчі верстви країни в етнічну культуру вищих прошарків етнічної спільноти (західноєвропейські країни – Англія, Іспанія, Бельгія, Швейцарія); тут сформувались політичні нації.

Що стосується країн Західної Європи, то можна на деталізованих прикладах проілюструвати кількісні показники політичних та етнічних націй.