Основні теорії походження виховання

        Існує ряд теорій про походження виховання. Представники біологізаторської теорії (Г. Спенсер, Ш. Летурно) вважають, що виховання успадковане людьми з тваринного світу. З позицій психологічної теорії (П. Монро) в основі виховання лежить несвідоме інстинктивне прагнення дітей активно наслідувати дії старших. Релігійна концепція (К. Шмідт) в основу кладе твердження, що Бог, створивши людину, наділив її особливим даром – умінням виховувати. Представники трудової теорії (Ф. Енгельс, Л. Морган) стверджують, що поштовхом до виникнення виховання в людському суспільстві було виробництво найпростіших знарядь праці.

Майже всі дослідники сходяться у тому, що виховання невіддільне від людського суспільства і притаманне йому з самого початку його існування. Виховання виникло як наслідок потреби у передачі наступним поколінням нагромадженого виробничого, соціального i духовного досвіду.   Особливості виховання на різних етапах розвитку первісного суспільства

        В історії виховання відправною точкою стала педагогічна практика первісних людей. Повністю реконструювати цей феномен сьогодні досить важко. Єдині доступні нам джерела – речові знахідки археологів. Але вони недостатні для отримання вичерпної інформації. Дослідники також відтворюють виховну практику первісних людей шляхом аналогій, використовуючи етнографічні дані про найбільш відсталі у своєму розвитку племена, що подекуди ще зустрічаються на Землі.

Існування первісного ладу вимірюється сотнями тисяч років. У своєму розвитку він пройшов кілька періодів: первісне стадо, родова община, розклад первісного ладу. Виховання підростаючого покоління на кожному його етапі мало свої особливості.

За первісного стада, коли тільки завершується процес біологічного становлення людини, ніяких організованих форм виховання ще нема. Не існує диференціації виховних впливів морального, трудового, тим більше інтелектуального спрямування. Виховання відбувається стихійно і обмежується прямим відтворенням небагатого суспільного досвіду.

Епоха родового устрою характеризується значним розширенням суспільного досвіду та перетворенням людських стад у сталі колективи родичів – роди, племена. У людей з’являються релігійні уявлення.

Первісна родова сім’я спочатку ділилася на три вікові групи: перша – діти i підлітки; друга – дорослі, повноправні учасники життя i праці; третя – люди похилого віку, старики. Кількість таких вікових груп з часом збільшувалася. Для багатьох первісних родів перехід у групу дорослих супроводжувався спеціальними актами, які дістали назву “ініціація“.

Вікова ініціація – перша в історії педагогіки iнституалiзована форма виховання дітей. Вона являє собою систему випробувань та церемонію посвяти підлітків у повноправні члени колективу, чому передує досить тривала спеціальна підготовка.

Мета виховання у цей період полягала у передачі підростаючому поколінню трудових навичок, встановлених способів поведінки, релігійних уявлень, традицій, звичаїв, обрядів.

Єдиною виховною інституцією виступає ціла община. Виховання є суспільним, спільним і однаковим для всіх. Функція вихователя поступово закріплюється за групою стариків, які були носіями i хранителями колективного досвіду. Часто роль вихователів виконували і старші діти.

Існували лише вікові i статеві відмінності у вихованні дітей. Виховання здійснювалося шляхом прямого включення дітей у конкретні види трудової діяльності дорослих i мало практичний характер. Вонобуло природним і вільним. Діти сприймали його як невід’ємну частину їх дійсного сьогоднішнього життя, а не як підготовку до життя майбутнього.

На останніх етапах матріархату з’явилися перші в історії заклади для життя i виховання підростаючих людей – будинки молоді. Вони були окремими для хлопчиків i дівчаток. Тут діти під керівництвом старійшин роду готувалися до життя та праці.

Вершиною первіснообщинної культури виступила поява писемності у вигляді піктографічного письма. Піктографічне письмо – це спосіб передачі інформації за допомогою спеціальних малюнків.

До найперших в iсторiї людства організаційних форм виховання належать: дитячі ігри, традиції, звичаї, ритуали, обряди, ритуалiзованi обряди, усна творчість первісних людей. Особливе значення надавалося дотриманню встановлених заборон — табу.

Епоха розкладу первісного ладу характеризується виникненням сусідських общин, поступовим встановленням патріархальних суспільних стосунків і моногамної сім’ї, становим і майновим розшаруванням суспільства.

Виховання у цей час починає складатися як особлива суспільна функція i набирає деяких організованих форм. Разом з первісним колективом ще одним виховним інститутом поступово стає сім’я. На зміну єдиному, колективному i рівному для всіх поступово приходить станово-сiмейне виховання, яке диференціюється для кожного стану згідно його ідеалів. Поступово втрачаються безпосередні зв’язки між дитиною i суспільством. Виховання все більше втрачає свій природовiдповiдний i ненасильницький характер.

Розширюються релігійні уявлення людей, зростають відомості з астрономії, історії, медицини, ускладнюється досвід виконання сільськогосподарських робіт. Зростання об’єму людських знань разом із становим розшаруванням суспільства породили відокремлення розумового виховання від фізичної праці і необхідність організації спеціального навчання. Причому розумове виховання стає монополією панівної групи людей, оскільки саме в їхніх руках зосереджувалися такі знання. Все це також привело до появи людей, для яких виховання стає сферою їхньої професійної діяльності.  

61. Методи контролю та самоконтролю. Методи контролю — це способи, з допомогою яких визначається результативність навчально-пізнавальної та інших видів діяльності учнів і педагогічної роботи вчителя Найдоступнішим методом контролю є планомірне цілеспрямоване й систематичне спостереження вчителя за діяльністю учнів. Попередній контроль спрямований на виявлення знань, умінь і навичок учнів з предмету чи розділу, який буде вивчатися. У V і X класи приходять учні з різним рівнем підготовки. Щоб спланувати свою роботу, вчитель повинен знати, хто що може і які має знання. Це допоможе йому визначити, на яких моментах необхідно більше зосередити увагу, вирішення яких питань потребує більшого часу, а яких меншого, допоможе визначити індивідуальний підхід до кожного учня.

Поточний контроль здійснюється в повсякденній роботі з метою перевірки засвоєння попереднього матеріалу і виявлення прогалин у знаннях учнів. Здійснюється він з допомогою систематичного спостереження вчителя за роботою класу в цілому і кожного учня зокрема, на всіх етапах навчання.

Тематичний контроль здійснюється періодично, після вивчення нової теми чи нового розділу і має на меті систематизацію знань учнів. Цей вид контролю здійснюється на повторювально-узагальнюючих уроках і сприяє підготовці до контрольних заходів: усних і письмових заліків.

Підсумковий контроль проводиться в кінці чверті, півріччя, навчального року, а також після закінчення навчання в початковій, неповній середній і повній середній школі.

За формами контроль поділяється на індивідуальний, груповий і фронтальний.

У навчальному процесі в різноманітних поєднаннях використовуються методи усного, письмового, практичного (лабораторного), машинного контролю і самоконтролю учнів.

Усне опитування здійснюється в індивідуальній і фронтальній формах.Мета усного індивідуального контролю – виявлення вчителем знань, умінь і навичок окремих учнів. Учневі пропонується дати відповідь на загальне питання, яке в подальшому розбивається на ряд конкретних, уточнюючих. Як правило, дня відповіді учні запрошуються до дошки. Додаткові питання при індивідуальному контролі даються при неповній відповіді учня. Якщо необхідно уточнити деталі, перевірити глибину знань, або ж, якщо у вчителя виникають сумніви при виставленні оцінки.

Усний фронтальний контроль (опитування) вимагає серії логічно пов'язаних між собою питань за невеликим обсягом матеріалу.

Методи самоконтролю. Суттєвою особливістю сучасного етапу удосконалення контролю в школі є розвиток в учнів навичок самоконтролю за ступенем засвоєння навчального матеріалу, уміння самостійно знаходити допущені помилки, неточності, а також спосіб усунення виявлених недоліків.

Поєднання різноманітних методів контролю отримало назву комбінованого або щільного контролю. Як правило, це поєднання усного і письмового опитування.

Сутність його полягає в тому, що до дошки для відповіді викликаються відразу кілька учнів, з яких один відповідає усно, інші готуються до відповіді біля дошки, частина учнів виконує письмові завдання за картками, а решта бере участь в опитуванні.

62 -55-52.

63.Принципи виховання.

1.Принцип народності передбачає єдність загальнолюдських і національних цінностей; забезпечення національної спрямованості виховання; оволодіння духовними багатствами свого народу: мовою, традиціями, звичаями, національно-етнічною культурою; шанобливе ставлення до національних надбань тих народів, які мешкають в Україні.

2.Принцип демократичності потребує подолання авторитарного стилю виховання; забезпечення співробітництва вихователів і вихованців; врахування думки колективу й кожної особистості; виховання особистості як вищої природної і соціальної цінності; формування колективу на засадах волі і прагнень його членів; в цілому формування вільної особистості.

3.Принцип природовідповідності спрямований на врахування багатогранної природи людини, особливостей її анатомо-фізіологічного і психічного розвитку.

4.Принцип гуманізації передбачає створення оптимальних умов для інтелектуального і соціального розвитку кожного вихованця; виявлення глибокої поваги до людини; визнання природного права кожної особистості на свободу, на соціальний захист, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності, на самореалізацію фізичних, психічних і соціальних потенцій, на створення соціально-психічного фільтра проти руйнівних впливів негативних чинників навколишнього природного і соціального середовища; виховання у молоді почуттів гуманізму, милосердя, доброчинності.

5.Принцип неперервності випливає з того, що виховання є багатогранним і багатофакторним процесом, який не обмежується ні часовими, ні віковими рамками; виховання здійснюється з часу народження і триває впродовж усього життя; соціальне і природне середовище, діяльність особистості так чи інакше впливають на формування певних якостей; процес навчання — важливий чинник виховання як через зміст навчального матеріалу, так і через організацію діяльності.

6.Принцип індивідуалізації та диференціації: врахування у навчально-виховному процесі індивідуальних особливостей фізичного, психічного і соціального розвитку особистості; застосування засобів впливу на особистість з урахуванням її індивідуальних фізичних і соціально-психічних властивостей; моделювання на основі індивідуальних потенцій групових та індивідуальних програм розвитку, стимулювання фізично-оздоровчої, предметно-практичної, навчально-пізнавальної, соціально-комунікативної, орієнтаційно-оцінної діяльності вихованців.

7.Принцип єдності виховання і життєдіяльності: процес виховання — не відокремлена сфера діяльності уособлених людей, він є цілісною системою організації життєдіяльності дітей і дорослих у сім´ї, школі, на виробництві, в соціально-природному середовищі; кожен компонент такої діяльності певним чином впливає на формування тих чи тих якостей особистості; організовуючи будь-який вид діяльності, необхідно дбати, щоб вона несла в собі виховний потенціал.

Принцип етнізації передбачає наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування національної свідомості і національної гідності; створення умов для дітей усіх національностей, що є громадянами України, навчатися рідною мовою, вивчати традиції, звичаї, обряди свого народу; забезпечувати умови для відчуття етнічної причетності до свого народу, його культури, формування рис національної ментальності; виховувати в молоді почуття соціальної відповідальності за збереження, примноження і продовження етнічної культури.

9.      Принцип послідовності і систематичності вимагає забезпечувати певний вплив на особистість дитини з урахуванням її вікових можливостей і розвитку, поступово розширювати систему вимог до діяльності; забезпечувати доцільну єдність вимог до вихованця з боку вихователів (членів сім´ї, учителів та ін.): створювати оптимальні умови для вияву самостійності вихованця при розв´язанні виховних завдань, дбаючи про розумне педагогічне керівництво.

10.    Принцип культуровідповідності передбачає невід´ємний зв´язок виховання з культурними надбаннями людства і, зокрема, свого народу: знання загальнолюдських багатств у царині культури, особливостей розвитку та становлення національної культури і її взаємозв´язку з загальнолюдською, знання історії свого народу, його культури; забезпечення духовної єдності та спадкоємності поколінь.

64. Класифікація методів у педагогіці. Класифікація методів – це побудована (складена) за певною ознакою система методів. 1. Пояснювально-ілюстративний метод - учитель пропонує готову інформацію, учні її сприймають і запам'ятовують. 2. Репродуктивний метод - учень виконує дії за зразком учителя. 3. Метод проблемного викладу знань є перехідним від виконавчої до творчої діяльності. Метод має такі ознаки: 1. Учитель показує шлях дослідження проблеми, розкриваючи її вирішення з початку до кінця. 2. Учні, спостерігаючи за ходом міркувань, одержують приклад вирішення пізнавальних труднощів. 3. Учитель загострює суперечності між раніше здобутими знаннями і новими фактами, процесами, які учні спостерігають. 4. Учень не в змозі пояснити ці факти, процеси через брак знань. Виникає потреба в нових знаннях, яку він прагне задовольнити. -5. Учень використовує способи вирішення проблем у власній пошуковій роботі, виявляючи при цьому активність і самостійність власної думки в межах формально-логічного мислення.

4. Частково-пошуковий (евристичний) метод має такі характерні ознаки: 1. Знання учням не пропонуються в "готовому" вигляді, їх потрібно здобувати самостійно. 2. Учитель організовує не повідомлення чи виклад нових знань, а пошук їх за допомогою різноманітних засобів. 3. Учні під керівництвом учителя самостійно мислять, вирішують пізнавальні завдання, які виникають, створюють і вирішують проблемні ситуації, аналізують, порівнюють, узагальнюють, роблять висновки і тд., в результаті чого у них формуються усвідомлені міцні знання.

Отже, навчальна діяльність розвивається за схемою: учитель -учні - учитель - учні і т. д. Частину знань повідомляє учитель, частину учні здобувають самостійно, відповідаючи на поставлені питання чи вирішуючи проблемні завдання. Тому метод називають частково-пошуковим. 5. Дослідницький метод зводиться до того, що:

1. Учитель разом з учнями формує проблему, вирішенню якої присвячується проміжок навчального часу. 2. Знання учням не повідомляються. Учні самостійно здобувають їх у процесі вирішення (дослідження) проблеми, порівняння різних варіантів одержаних відповідей. Засоби для досягнення результатів також визначають самі учні. 3. Діяльність учителя зводиться до оперативного управління процесом вирішення проблемних завдань. 4. Навчальний процес характеризується високою інтенсивністю, учіння супроводжується підвищеним інтересом, одержані знання вирізняються глибиною, міцністю, дієвістю.

Перевага методу - творче засвоєння знань. Недоліки - значні вігграти часу та енергії учителів і учнів.

Серед відомих класифікацій вирізняється системним підходом класифікація методів навчання Ю. К. Бабанського. Він вперше виділив особливу групу методів - методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності. Ці методи використовуються кожним педагогом і суттєво впливають на ефективність процесу навчання. Оскільки, на думку К.Бабанського, будь-яка діяльність завжди має три складових - організацію, стимулювання і контроль, то і методи навчання поділяються на три великі групи¹: 1. Методи організації навчально-пізнавальної діяльності - словесні, наочні, практичні; індуктивні, дедуктивні, метод аналогій; проблемно-пошуковий, евристичний, дослідницький, репродуктивні методи (інструктаж, пояснення, тренування); самостійна робота з книгою, з приладами та ін. 2. Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності - пізнавальні ігри, навчальні дискусії, методи заохочення й осудження в учінні, висунення навчальних вимог. 3. Методи контролю й самоконтролю: усний і писемний контроль, лабораторний, машинний контроль, методи самоконтролю. У педагогічній літературі відомі підходи до класифікації методів, коли одночасно враховуються дві або й три ознаки. Так, В. О. Онищук за основу класифікації запропонував взяти дидактичні цілі й відповідні їм види діяльності учнів. У результаті була одержана така класифікація методів навчання;

комунікативний метод, метою якого є засвоєння готових знань шляхом повідомлення нового матеріалу - бесіда, робота з текстом, оцінка роботи; пізнавальний метод, мета - сприймання, осмислення і запам'ятовування нового матеріалу; перетворювальний метод, мета - засвоєння і творче застосування умінь і навичок; систематизуючий метод, мета - узагальнення і систематизація знань; контрольний, мета - виявлення якості засвоєння знань, умінь і навичок і їх корекція.

Н.М. Верзілін запропонував класифікацію методів за джерелом знань і логікою навчального процесу, А. М. Алексюк - за джерелом знань і рівнем самостійності учнів у навчанні, В. Ф. Паламарчук і В. І. Паламарчук - за джерелом знань, рівнем пізнавальної активності і самостійності учнів, логічним шляхом навчального пізнання. У сучасних умовах реформування загальної середньої освіти, переорієнтації процесу навчання на розвиток особистості учня, формування його основних компетенцій, пошуки нових підходів до визначення системи методів та їх класифікації продовжуються. Досить цікавою, на наш погляд, є класифікація методів продуктивного навчання, запропонована російським дидактом А. В. Хуторським². В основу класифікації автор поклав види освітньої діяльності, які дозволяють учням: І) пізнавати навколишній світ (когнітивна), 2) створювати при цьому освітню продукцію (креативна), 3) організовувати освітній процес (оргдіяльнісна). Тому класифікація включає три групи методів, які забезпечують продуктивну особистісно орієнтовану освіту: Когнітивні методи навчання (методи навчального пізнання): методи емпатії (вживання), смислового бачення, образного бачення, символічного бачення, евристичних запитань, порівняння, евристичного спостереження, фактів, дослідження, конструювання понять, конструювання правил, гіпотез, прогнозування, помилок, конструювання теорій. Креативні методи навчання (методи зорієнтовані на створення учнями власних освітніх продуктів) - придумування, "Якби...", образної картини, гіперболізації, аглютинації, "мозковий штурм", сінектики, морфологічного ящика, інверсії. Методи організації учіння (поділяються на методи учнів, учителів і керівників освіти). Методи учнів - це метод навчального цілепокладання, учнівського планування, створення учнівських освітніх програм, нормотворчості, самоорганізації навчання, взаємонавчання, рецензій, контролю, рефлексії, самооцінки.

65. Робота з підручником.

Відомо, що основну частину знань людство здобуває шляхом самоосвіти, а не офіційної освіти. Цьому воно завдячує вмінню самостійно опрацьовувати джерельну базу знань. Як стверджують відповідні дослідження, необхідність у цьому з кожним роком стає все більшою. Тому привчання учня до спілкування на самоті з підручником - це погляд в його майбутнє.

Ще в радянські часи проведеш дослідження засвідчили, що майже половина учнів відстає в навчанні з причини недостатньо засвоєних прийомів навчальної праці. Зважаючи на це, у той час були розроблені програми вироблення загально навчальних умінь і навичок школярів.

Виділялися чотири основні групи умінь: і) організаційні; 2) інформаційні; 3) інтелектуальні; 4) комунікативні. Таким чином, уміння і навички самостійної роботи з підручником стосувалися другої і третьої груп.

Згідно з цими програмами визначалося близько ста різних умінь і навичок, половина яких стосувалася роботи учня з підручником та іншими джерелами знань. З огляду на це, виділялися найнеобхідніші, головні види роботи з підручником: 1) читання й аналіз тексту; 2) виділення головного в тексті, переказ його; 3) відповіді на репродуктивні питання; 4) відповіді на продуктивні питання; 5) складання плану; 6) виконання дослідницьких завдань; 7) перевірка і контроль знань, умінь і навичок.

Досить повно стратегію формування прийомів пізнавальної діяльності учнів під час роботи з підручником висвітлила у своїх працях професор В.Ф.Паламарчук (Див.: Паламарчук В.Ф. Школа учит мыслить. -2-е изд., перераб., доп. -М., 1980. - 208 с; Паламарчук В.Ф. Работа учителя и учащихся с учебником // Дидактика современной школы / Под ред. В.А.Онищука. - К., 1987. - С. 116-143; Паламарчук В.Ф. Як виростити інтелектуала. - Тернопіль, 2000. -152 с). Згідно з нею, стратегія формування прийомів пізнавальної діяльності учнів у роботі з підручником визначається такими основними етапами: кумуляція (нагромадження практичного досвіду роботи, володіння прийомами); констатація наявного рівня (або діагностика); мотивація; осмислення суті й структури прийому; застосування на практиці; узагальнення і перенесення у нові умови.

Саму методику формування прийомів роботи з підручником В.Ф.Паламарчук представляє таким чином:

На першому етапі відбувається нагромадження досвіду застосування прийомів роботи. Серед цих прийомів, наприклад: здійснення комплексу дій, що складають емпіричний аналіз різної інформації; порівнювання до якісного ступеня, за яким іде узагальнення; визначення і пояснення понять для осмислення логічного визначення через рід і видові відмінності; здійснення всього комплексу дій, що складають індуктивне емпіричне узагальнення: відбір необхідних об'єктів, порівнювання їх за певними ознаками; формулювання висновків, використання їх у планах, заголовках, умовних схемах, у вигляді правильного умовиводу; здійснювання всього комплексу дій, що складає елементарну емпіричну конкретизацію; удосконалення практичного досвіду прямого (індуктивного, дедуктивного, тридуктивного, тобто такого, в якому посилання і висновки є судженнями однакового ступеня загальності, як, наприклад, аналогія) доведення; ознайомлення із суттю, структурою і правилом-орієнтиром доведення (тезисом, аргументом, способом доведення, висновками), намагання бачити суперечності в різних ситуаціях, нову функцію об'єкта, його структуру.

На другому етапі проводиться діагностика рівня сформованості у школярів певного прийому роботи з підручником. Це досягається за допомогою цілеспрямованих спостережень за пізнавальною діяльністю учнів, вивчення їхніх письмових робіт, опитувань, бесід за змістом навчального матеріалу підручника.

На третьому етапі формування прийомів роботи з підручником відбувається осмислення сутності певного прийому і формування правила-орієнтира. Наприклад, учні приходять до висновку, що для доведення певного положення необхідні аргументи в його захист. Щоб школярі зрозуміли це глибше, вчителю доцільно навести приклад правильного доведення на основі тексту підручника, а після цього сформулювати правило-орієнтир, тобто перерахувати дії, які складають цей прийом.

На четвертому етапі сформовані прийоми використовуються в різних умовах: у класній та домашній роботах, в індивідуальній і колективній праці, під час виконання як стандартних, так і творчих завдань. Експерименти засвідчили, що прийоми роботи з підручником формуються значно швидше в умовах активної пошукової діяльності учнів, а не під час отримання готових знань і їхнього шаблонного відтворення.

На п'ятому етапі, коли певний прийом автоматизується в рамках вивчення однієї теми, його переносять на інші теми чи предмети або на позакласну чи позашкільну діяльність. Прийом роботи з підручником вважається засвоєним тоді, коли учень знає його сутність, може перерахувати та описати дії, які його складають. А найголовніше - застосувати цей прийом.

66. Наочні методи навчання. Види та характеристика. Особливість цих методів навчання полягає у використанні зображень об'єктів і явищ, конкретних образів, які безпосередньо сприймають учні. До таких методів належить ілюстрування, демонстрування, самостійне спостереження.

Ілюстрування - використання у навчальному процесі наочності (плакатів, карт, рисунків на дошці, картин та ін.) з метою оптимізації засвоєння знань.

У навчальному процесі нерідко ілюструють натуральні предмети (рослини, живі тварини, мінерали, техніку та ін.), зображення об'єктів, що вивчаються (фотографії, картини, моделі та ін.), схематичні зображення предметів вивчення (географічні, історичні карти, графіки, схеми, діаграми тощо). Такі ілюстрації допомагають учням ефективніше сприймати навчальний матеріал, формувати конкретні уявлення, точні поняття.

Демонстрування - використання приладів, дослідів, технічних установок та ін.

Цей метод ефективний, коли всі учні мають змогу сприймати предмет або процес, а вчитель зосереджує їхню увагу на головному, допомагає виділити істотні сторони предмета, явища, роблячи відповідні пояснення. Під час демонстрування дію складного механізму розчленовують на елементи, щоб докладно ознайомити учнів з окремими процесами, які відбуваються одночасно. Демонструючи діючі моделі, виробничі процеси на підприємстві, слід подбати про дотримання правил техніки безпеки. Вчитель повинен забезпечити всебічний огляд об'єкта, чітко визначити головне, детально продумати пояснення, залучати учнів до пошуку потрібної інформації.

Самостійне спостереження - безпосереднє сприймання явищ дійсності.

68.Педагогіна задача.=28 билет

70.В чому виявляється сутність педагогіки як науки і як мистецтва?

т еорія вищої освіти (педагогіка вищої школи) вирішує завдання вищої школи– порівняно молода галузь педагогічного знання. Педагогіка вищої школи як наука є сукупністю знань, опису, аналізу, організації, проектування та прогнозування шляхів удосконалення освітнього процесу у вищому навчальному закладі, а також пошуку ефективних педагогічних систем для розвитку і підготовки людини до здійснення трудової діяльності. Теорія вищої школи покликана по-науковому розв'язувати проблеми вищої освіти для конкретних спеціальностей та вирішувати питання засвоєння викладачами знань з управління педагогічним процесом. Педагогіка вищої школи водночас є і мистецтвом, адже це мистецтво бути викладачем, педагогікою співробітництва. 

"Педагогіка — не наука, а мистецтво — найобширніше, складне, найвище й найнеобхідніше з усіх мистецтв. Мистецтво виховання спирається на науку. Як мистецтво складне і обширне, воно спирається на безліч обширних і складних наук; як мистецтво воно, крім знань, вимагає здібності й нахилу, і як мистецтво ж воно прагне до ідеалу, якого вічно намагаються досягти і який ніколи цілком недосяжний: до ідеалу довершеної людини. Сприяти розвиткові мистецтва виховання можна тільки взагалі поширенням серед вихователів тих найрізноманітніших антропологічних знань, на яких воно ґрунтується". І далі продовжує: "Ми не кажемо педагогам — робіть так чи інакше; але кажемо їм: вивчайте закони психічних явищ, якими ви хочете керувати, і робіть, керуючись цими законами і тими обставинами, в яких ви хочете їх застосувати. Не тільки обставини ці без краю різноманітні, але й самі вдачі вихованців не схожі одна на одну. Чи можна ж при такій різноманітності обставин виховання й виховуваних індивідуумів зумовлювати які-небудь загальні виховні рецепти?".