IDPU_shpori_2_ch

52) Джерела і осн. риси права західноукр. земель у складі Австро-Угорщини (1772-1918  рр.)

Джерела П.На територію західноукраїнських земель поступово поширювалась чинність австрійського П, однак внаслідок багатонац. характеру Австрійської монархії у правовій системі держави тривалий час не було єдності. Австрією проводились певні заходи щодо об`єднання цив. П різних австрійських провінцій у 1753 р. була створена кодифікаційна комісія, яка у 1766 р. подала вироблений нею проект Цив. кодексу на затвердження Марії-Терезії, який вона, однак, не затвердила. Особливо пожвавилась робота над кодифікацією цивільного та інших галузей П. У 1772 р. була створена нова комісія для переробки незатвердженого проекту Цив. кодексу, яка аж у 1785 р. склала першу частину кодексу, до якої увійшли норми про П підданих, та сімейне і опікунське право, і яку імператор Йосиф ІІ затвердив декретом 1786 р. І декретом 1797 р. завершений проект як Галицький цивільний кодекс був запроваджений спершу у Зх, а невдовзі у Сх Галичині. Австрійський цив. кодекс. Він мав 1502 статті і поділявся на 3 частини. Його Дж були: пандектне П, тобто пристосоване до капіталістичних відносин римське право, Пруське земське уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв. Введений у дію як Галицький цивільний процесуальний кодекс у Зх Галичині у 1796 р. і Сх Галичині у 1807 р. Він поділявся на 617 статей, які регулювали усі стадії цив. процесу – від позовної заяви до виконання судового рішення. У 1787 р. був виданий новий Австрійський кримінальний кодекс про злочини та їх покарання (Йозефіана), який містив окремі положення буржуазного кримін. П, та у цілому був феодальним кодексом. Кримінальний кодекс 1852 р. Військовим кримінальним кодексом. Шлюбне правоСімейні відносини встановлюються договором про шлюб. Для дійсності шлюбу необхідне оголошення і урочисте виявлення згоди наречених. Не можуть укладати шлюбний договір навіжені, божевільні, слабоумні і малолітні. Не може укладатись шлюб між християнами і нехристиянами. Наречені могли укладати шлюбні договори щодо майна, а саме: приданого, зустрічного приданого, ранкового дарунку, спільності майна. Кримін. П (Угорське кримінальне уложення про злочини і проступки 1879 р.) Кримін.закон не має зворотної сили, крім в разі пом’якшення відповідальності і міри покарання. Види злочинів: верховна зрада (вбивство короля, заподіяння йому тілесних ушкоджень чи розладу здоров’я тощо), держ. зрада, образа короля та насильницькі дії проти членів королівського дому, бунти та опори супроти конституції, посягання чиновників на особисту свободу, недоторканість житла тощо.Види покарань: смертна кара, держ. в’язниця, виправний дім, в’язниця, грошовий штраф .Смертна кара, виправний дім призначаються лише за злочини, в’язниця – лише за проступки, а державна в’язниця – за проступки, якщо на строк менше 5 р. та ін..

58) Об’єднання УНР і ЗУНР в єдиній соборній Укр. державі

У результаті революції в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії постали дві українські держави: Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка. Вони відрізнялися між собою політичними, економічними, соціальними і міжнародними орієнтирами. Це було зумовлено як історичною долею цих земель, так і обставинами, що склалися.В УНР основна увага приділялась соціальним питанням, правам національних меншин, у той час як у ЗУНР основне питання було національне. Суттєво різнилася у правах еліта двох держав. При владі в УНР знаходились молоді діячі, які у своїй діяльності значною мірою керувалися революційним романтизмом. Уряд ЗУНР складався з представників української аристократії та інтелігенції, яка мала великий досвід парламентської боротьби і в своїй діяльності виходила з потреб моменту.

Незважаючи на розбіжності і власні амбіції, лідери двох українських держав перед обличчям смертельної небезпеки прийшли до згоди про об'єднання. Здійснювалась мрія багатьох поколінь борців за незалежність і соборність України.

Ініціатором об'єднання виступила ЗУНР, яка опинилась у тяжкому становищі перед обличчям польської та румунської агресії. 6 листопада 1918 р. до Києва прибула делегація Національної Ради просити у Гетьмана П. Скоропадського військової і морально-політичної підтримки. П. Скоропадський пообіцяв підтримку. До Львова було відправлено спеціальну комісію, а також незначну кількість зброї. 10 листопада Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію: "Державному Секретаріатові проробити потрібні заходи до з'єднання всіх українських земель в єдину державу".Але стрімкі події у Наддніпрянській Україні, які призвели до повалення Гетьманату, а також Перестороги галицьких політиків щодо проросійських настроїв Гетьмана, не дали змоги реалізувати цю резолюцію.Прихід до влади Директорії і відновлення УНР дало новий поштовх об'єднавчому процесу.

1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір про об'єднання. З січня 1919 р. Українська Національна Рада ЗУНР у Станіславі урочисто проголосила з'єднання ЗУНР з УНР в одну суверенну Народну республіку. 16 січня 1919 р. делегація ЗУНР відбула до Києва.Святковий Акт злуки розпочався 22 січня 1919 р. о 12 годині. Державний секретар ЗУНР Цегельський зачитав і передав Винниченку ухвалу Української Національної Ради від З січня 1919 р. Представник Директорії Ф. Швець виголосив Універсал, у якому зазначалося: ". . . Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України.

Віднині є єдина незалежна УНР. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати всі спроби своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави на добро і щастя робочого люду".Також в Універсалі зазначалося, що Акт злуки має бути затвердженим Установчими зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР (ЗОУНР) залишалась при своїх власних законодавчих і виконавчих органах.Рішення про злуку було затверджено на Трудовому конгресі, який відбувся 22 січня 1919р. Євгена Петрушевича, голову Національної Ради ЗУНР, було обрано до складу Директорії. На допомогу Галичині уряд УНР виділив 500 млн гривень, надав військову і продовольчу допомогу.Проте до справжнього об'єднання справа не дійшла. Через декілька днів після проголошення злуки Директорія змушена була покинути Київ під ударами Червоної Армії. На плечі ЗОУНР ліг весь тягар війни з Польщею. Акт фактично перестав бути чинним, і наприкінці 1919 р. Євген Петрушевич його денонсував. Як зраду сприйняли галичани переговори уряду УНР з Польщею навесні 1920р.Незважаючи на невдачу, Акт 22 січня 1919 р. має велике історичне значення як факт реального об'єднання українських земель у єдиній соборній державі.(ідеал соборної україни).

60) Утворення та розвиток УРСР (1918–1923 рр.)

Вперше у січні 1919 р. було проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР) з центром у м. Харків. Юридичне оформлення радянської державності в Україні відбулося 10 березня 1919 р. прийняттям Конституції УСРР, розробленої на основі конституції РСФРР 1918 р.У першій половині 1919 р., в умовах громадянської війни, йде процес прискореної інтеграції радянських республік. Врешті 1 червня 1919р. утворюється "воєнно-політичний союз" формально незалежних України, Литви, Латвії, Росії, Білорусії. Основна мета утворення "воєнно-політичного союзу – шляхом мобілізації та концентрації сил радянських республік відстояти радянську владу". Наслідком його стало об'єднання найважливіших п'яти наркоматів – військових справ, народного господарства, залізничного управління, фінансів та праці, якими тепер фактично керували з Москви. Це стало, по суті, першим реальним кроком до відновлення унітарної (єдиної) держави.

Наступним кроком на цьому шляху стала угода про воєнний і господарський союз між Росією та Україною від 28 грудня 1920 р., в якій формально проголошувались незалежність і суверенітет обох держав, але фактично посилювався курс на централізацію. Тепер об'єднаними і керованими з Москви були вже не 5, а 7 народних комісаріатів (додались ще наркомати зовнішньої торгівлі та пошт і телеграфів). Утворюються загальнодержавні трести для управління українською металургійною та металообробною промисловістю, які також перебували під повним контролем центру. На територію України було поширено Земельний, Цивільний та інші кодекси РСФРР тощо. Найкраще залежний статус України проілюстрували події, пов'язані з голодом 1921–1923 рр. (В охоплених голодом українських губерніях реквізували хліб; поїзди з продовольством з українських губерній відправляли в Росію, а не в південні області, Одесу чи Миколаїв, де лютував голод).Перетворення України та інших радянських республік на автономні області Росії було реальною перспективою, якби подальші події розвивались за сценарієм, підготовленим центральним партійним керівництвом. X з'їзд РКП(б) поховав право націй на самовизначення, ствердивши небажаність існування окремих радянських республік за умов ворожого капіталістичного оточення. Противником ідей суверенітету республік був головний партійний теоретик з національного питання нарком по національностях Й. Сталін. Він у серпні 1922 р. розробив проект резолюції ЦК РКП(б) "Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками", за яким усі неросійські республіки мали увійти до складу Росії на засадах автономії. Позиції московських центристів викликали спротив у республіках, які підняли тривогу у зв'язку з процесом "випаровування суверенітету". Позиція України, як найбільшої неросійської республіки, відігравала особливу роль. ЦК КП(б)У відкинув сталінський проект автономізації. Це змусило Леніна втрутитись і запропонувати певний компроміс – план федеративної перебудови майбутньої союзної держави. У жовтні 1922 р. ЦК РКП(б) схвалив його, але в процесі реалізації конституційна комісія на чолі із Сталіним протягла багато положень з його автономізаційного проекту. Було утворено 5 злитих (загальносоюзних) наркоматів (які теж підпорядковувалися Москві). З Москви здійснювалося керівництво Держбанком, Верховним Судом тощо. Республікам надавалась самостійність лише у справах: землеробства, освіти, охорони здоров'я, внутрішніх, соціального забезпечення, юстиції.30 грудня 1922р. I Всесоюзний з'їзд рад СРСР у Москві проголосив декларацію про утворення СРСР у складі: РСФРР, України, Білорусії і Закавказької федерації (Грузії, Вірменії, Азербайджану). Таким чином, СРСР було утворено як федеративну державу, але це було лише пропагандистською вивіскою. Радянський Союз як об'єднання незалежних держав за умов панування єдиної, унітарної правлячої партії РКП(б) був фікцією. Реальний статус республіканських комуністичних партій залишався на рівні обласних організацій РКП(б). Будь-яке рішення прийняте московським ЦК, мало обов'язковий зобов'язувальний характер для кожної республіки.26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд рад СРСР, який затвердив першу Конституцію СРСР. Формально кожна республіка мала право вільного виходу з СРСР, але механізм такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї форми союзної федеративної держави, СРСР законодавчо оформлявся як жорстко централізована унітарна держава.

У травні 1925 р. прийняттям Конституції УСРР завершився процес входження України до складу СРСР.

64) Адміністративно-територіальні реформи 1922–1925 рр.

Місцевими органами влади відповідно до Конституцій 1919 і 1929 р. були з'їзди Рад та їх виконавчі комітети. Управління галузями місцевого господарства і соціально-культурного життя здійснювали відповідні відділи виконкомів. Місцеві радянські органи створювались відповідно до адміністративно-територіального поділу України, який у період 20-30 років зазнав неодноразових змін.Початок адміністративно-територіальної реформи був покладений переходом у 1922-1925 pp. від чотириступеневої (центр — губернія — повіт — волость) до триступеневої (центр — округ — район) системи управління. У 1925 р. в Україні було створено 41 округ, 680 районів, понад 10 тис. сільрад, у тому числі 12 національних районів і понад 500 національних сільрад (російських, польських, німецьких, єврейських та ін.).

У серпні 1930 р. розпочався перехід до двоступеневої системи управління (центр — район), внаслідок чого утворилося 503 адміністративні одиниці (484 райони, 18 міст і Молдавська АСРР), які управлялися безпосередньо з центру.

Зрештою очевидність недоліків такої системи призвела до наступних змін. Протягом 1932 р. було створено сім областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську, Одеську, Донецьку та Чернігівську. Отже, відбувся перехід на триступеневу (центр — область — район) адміністративно-територіальну систему управління, яка існує й донині.

66) Правове становище Укр.у складі Союзу РСР за Договором 1922 р. та Конституцією СРСР 1924 р.

ДОГОВІР ПРО УТВОРЕННЯ СРСР 1922 -акт конст. характеру, укладений 30.XII 1922 між РСФРР, УСРР, БСРР та ЗСФРР про об'єднання їх в одну союзну д-ву — Союз Радянських Соціалістичних Республік. Текст док-та паралельно з Декларацією про утворення СРСР розроблено Комісією ЦК РКП(б), у якій УСРР представляв Г. І. Петровський, у жовтні — грудні 1922 в процесі підготовки основ союзної Конституції. Проект таких основ з текстом Д. про у. СРСР 1922 і згадану Декларацію обговорив та одноголосно затвердив VII Всеукр. з'їзд рад (10—14.XII 1922). Остаточний варіант Декларації і Д. про у. СРСР 1922 опрацьовувала створена 18.XII 1922 пленумом ЦК РКП(б) комісія для підготовки Всесоюз. з'їзду рад, до складу якої від України, окрім Г. І. Петровського, увійшов ще й М. І. Фрунзе. Обидва док-ти були одноголосно затверджені І З'їздом рад і підписані всіма членами повноваж. делегацій від республік (всього 86 підписів). Д. про у. СРСР 1922 визначив компетенцію Союзу, до відання якого в особі його верх, органів належали: представництво Союзу в міжнар. відносинах; зміна зовн. кордонів Союзу; укладення договорів про прийняття до складу Союзу нових республік; оголошення війни та укладення миру; питання зовн. держ. позик; ратифікація міжнар. договорів; затвердження основ і заг. плану нар. г-ва Союзу, а також укладення концес. договорів; регулювання трансп. і пошт.-телегр. справи; вироблення основ організації збройних сил Союзу; ухвалення єдиного держ. бюджету; встановлення монетної, грош. і кред. системи, а також системи загальносоюз., респ. і місц. податків; запровадження заг. засад землеустрою і землекористування, користування надрами, лісами і водами; заг. зак-во про переселення; встановлення основ судоустрою і судочинства, а також союзне цив. і крим. зак-во; ухвалення осн. законів про працю; запровадження заг. засад нар. освіти, охорони нар. здоров'я; встановлення системи мір і ваги; організація загальносоюз. статистики; зак-во про амністію; скасування постанов З'їздів рад, ЦВК і раднаркомів союз, республік, що порушують союз, договір, тощо.Верх, органом влади проголошувався З'їзд рад, який складався з представників міських рад (з розрахунку 1 депутат на 25 тис. виборців) і губ. з'їздів рад (з розрахунку 1 депутат на 125 тис. виборців). З'їзди рад СРСР скликалися один раз на рік Центр, викон. к-том (ЦВК), який виконував функції верх, органу влади у періоди між з'їздами. До ЦВК входили представники кожної з республік (371 чол.). Сесії ЦВК скликалися тричі на рік. У періоди між ними вищим органом влади вважалася Президія ЦВК з 19 членів, з-поміж яких обиралися чотири голови ЦВК (по одному від РСФРР, УСРР, ЗСФРР, БСРР). Викон. органом ЦВК була Рада нар. комісарів (РНК) СРСР, що обиралась у складі голови та його заступників, нар. комісарів (за-корд. справ, військ, і мор. справ, зовн. торгівлі, шляхів, пошт і телеграфів, праці, продовольства, фінансів, роб.-сел. інспекції) та голови Вищої ради нар. г-ва (ВРНГ). Цри ЦВК засновувався Верх, суд з функціями верх. суд. контролю, а при РНК — Держ. політ, управління (ДПУ). Декрети і постанови Раднаркому вважались обов'язковими для всіх союз, республік і могли бути скасовані лише ЦВК або його Президією. Розпорядження окр. союзних нар. комісарів у виняткових випадках, при їх явній невідповідності ін. актам Союзу, могли бути припинені вищими органами влади союз, республік, про що негайно повідомлялося Раднаркому СРСР і відповідному комісару СРСР. Вищими органами союз, республік були з'їзди рад, ЦВК і президії ЦВК республік, а їх викон. органами — раднаркоми республік у складі голови РНК, його заступників, нар. комісарів землеробства, продовольства, фінансів, праці, внутр. справ, юстиції, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, нац. справ, роб.-сел. інспекції та голови ВРНГ. При цьому ВРНГ і нар. комісаріати продовольства, фінансів, праці і роб.-сел. інспекції керувалися у своїй діяльності розпорядженнями відповідних нар. комісарів СРСР, тобто були їх місц. філіями. Крім того, до складу РНК республік з правом дорадчого голосу вводились уповноважені союз, наркоматів закорд. справ, військ, та мор. справ, зовн. торгівлі, шляхів, пошт і телеграфів. Республікам надавалося право мати свої бюджети, що були складовими загальносоюз. бюджету. ЦВК СРСР встановлював прибуткову та видаткову частини респ. бюджетів. Для гр-н союз, республік встановлювалось єдине союзне громадянство. У зв'язку з поперед, ухваленням проекту Д. про у. СРСР 1922 вищими органами влади РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР питання про його ратифікацію прямо не ставилося. Проте він затверджувався і ратифікувався Україною ще двічі: 2.УІІ 1923 — третьою сесією

ВУЦВК як складова проекту Конституції СРСР і 19.1 1924-VIII Всеукр. з'їздом рад як розділ Конституції СРСР 1924. Незважаючи на те, що ост. пункт Д. про у. СРСР 1922 зберігав за союз, республіками право вільного виходу з Союзу, їх права були досить обмежені. Тому розповсюджувані аж до кін. 80-х рр. твердження про суверенітет союз, республік не відповідали існуючим по-літ.-правовим реаліям. Тенденція до розширення компетенції центру і звуження прав республік спостерігалася у всіх рад. конституціях. Це, зокрема, стосується першої Конституції СРСР 1924. Фактичну унітарність союз, д-ви закріплювали Конституція СРСР 1936і Конституція СРСР 1977. З держав—співзасновників СРСР Україна першою заявила у Зверненні до парламентів і народів світу від 5.XII 1991 про те, що Д. про у. СРСР 1922 стосовно неї є недійсним і недіючим. Через три дні керівники Республіки Білорусь, Рос. Федерації та України констатували, що Союз РСР як суб'єкт міжнар. права і геополіт. реальність припиняє своє існування. Була фактично припинена дія і Д. про у. СРСР 1922.

КОНСТИТУЦІЯ СРСР 1924 — перша Конституція Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Затверджена 2-м З'їздом рад СРСР 31.1 1924 (м. Москва). Складався з Декларації про утворення СРСР 1922 і Договору про утворення СРСР 1922. За цим Осн. Законом до компетенції СРСР були віднесені питання: дип. зносин, укладення договорів з ін. д-вами; врегулювання проблем кордонів між союз, республіками; укладення внутр. позик; керівництво зовн. торгівлею; виділення окр. галузей пром-сті й підприємств, які мають загальносоюзне значення; керівництво збройними силами; затвердження і зміни союз, конституції тощо. Передбачалися форм, гарантії недоторканності території союз, республік. Для обмеження чи скасування права виходу із Союзу потрібна була згода всіх союз, республік (ст. 6). Найвищим органом влади СРСР визначався З'їзд рад, а в період між з'їздами — Нейтральний Виконавчий Комітет СРСР. ЦВК поділявся на дві палати — Союзну Раду, яка обиралася З'їздом рад з представників союз, республік (у складі 414 депутатів) пропорційно до кількості населення кожної з них, та Раду Національностей, що утворювалась із представників союз, і авт. республік (по 50 осіб) та авт. областей (по 1 особі) і затв. на З'їзді. Обидві палати, як і ЦВК у цілому, приймали декрети, кодекси, постанови, розпорядження. Сесії ЦВК скликалися тричі на рік, позачергові — за постановою Президії ЦВК, на вимогу президій Союз. Ради чи Ради Національностей або ЦВК однієї із союз, республік. Проекти нормат. актів набували сили закону лише після їх схвалення як Союз. Радою, так і Радою Національностей.Порядок створення і склад викон. і розпоряд. органу ЦВК — Ради народних комісарів СРСР залишалися незмінними. Однак передбачені Договором про утворення СРСР 1922 10 наркоматів поділялися тепер на 5 загальносоюзних (іноз. справ, військ, і мор. справ, зови, торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфу) та 5 союзно-республіканських (продовольства, праці, фінансів, Вищої ради нар. г-ва, Роб.-сел. інспекції). Перші 5 наркоматів мали в союз, республіках своїх уповноважених, а другі виконували свої повноваження через однойм. наркомати союз, республік. У безпосеред. віданні союз, республік залишалися наркомати землеробства, внутр. справ, юстиції, освіти, охорони здоров'я та соц. забезпечення. Суттєвим доповненням до Договору були спец, глави Конституції про Верховний суд СРСР і Об'єднане державне політичне управління (ОДПУ) СРСР. ВС СРСР утворювався при ЦВК СРСР і діяв у складі пленар. засідання з 11 членів (голова, заступник голови, 4 голови верх, судів республік і ще 5 осіб, у т. ч. представник ОДПУ, призначених Президією ЦВК), цив.-судової, крим.-судової, військової і військ.-транспортної колегій. Як перша інстанція Верх, суд за спец, постановою ЦВК СРСР чи його Президії розглядав крим. і цив. справи виключної важливості, що стосувалися двох або більше союз, республік, а також справи персон, підсудності членів ЦВК і Раднаркому СРСР. Він давав керівні роз'яснення для верх, судів республік, опротестовував перед ЦВК СРСР постанови, рішення і вироки останніх, вирішував суд. спори між союз, республіками, розглядав справи по обвинуваченню вищих посад, осіб Союзу у посад, злочинах тощо.Конституція СРСР 1924 втратила чинність з 5.XII 1936 у зв'язку із прийняттям Конституції СРСР 1936.

73) Конституція УРСР 1937 р.

Після ухвалення 5 грудня 1936 р. другої Конституції СРСР виникла необхідність узгодити з нею основні положення Конституції УСРР. Тому вже 1 січня 1937 р. текст нової української конституції опубліковано для обговорення. A 25 січня 1937 р. її затвердив XIV З'їзд рад УСРР. Вона була цілковитою рецепцією сталінської Конституції 1936 р. Порівняно з текстом 1929 p., третя Конституція УРСР містила багато нових положень, статей, розділів та підрозділів і була демократичною за змістом і демагогічною та декларативною по суті. У ній розписано детально всі права і свободи, які надавалися громадянам (це у 1937 p., коли державна практика зовсім забула, що існують такі поняття), встановлено демократичну виборчу систему (з одним кандидатом, при визнанні чистого бюлетеня дійсним), проголошено побудованим соціалізм (при тотальній бідності населення), надано право вільного виходу УРСР зі складу СРСР без жодних гарантій і механізму реалізації цього права. Вперше з'явилася стаття про керівну і визначальну роль компартії у суспільстві і державі.

Складалася Конституція 1937 р. з 13 розділів та 146 статей, які мали положення про суспільний (соціалістичний) лад, державний устрій, вищі і місцеві органи влади та управління УРСР і Молдавської АРСР, бюджет республіки, герб, прапор та столицю. Новими або окремими розділами були положення про суд і прокуратуру, основні права і обов'язки громадян, виборчу систему та порядок зміни Конституції. За нею змінилася назва держави з УСРР на Українську Радянську Соціалістичну Республіку (УРСР), прапор (на ньому з'явився серп і молот), столиця (м. Київ). Вищим і єдиним законодавчим органом влади в республіці проголошувалася відтоді Верховна Рада УРСР на чолі з Президією та Головою Президії ВР. Вона обиралася на 4 роки, 1 депутат від 100 тис. населення, працювала посесійно, двічі на рік, черговими та позачерговими сесіями. Вибори стали прямими, рівними, індивідуальними (не списком), при таємному голосуванні за одного кандидата від "блоку комуністів та безпартійних". Ради перейменували в "ради депутатів трудящих". Закріплено також нову адміністративну структуру: область - район - місто - село (селище).

В цілому ж Конституція 1937 p., хоч і була декларативною, але як пам'ятка українського конституційного права може бути оцінена позитивно за рівнем правотворчості та кодифікаційної техніки конституційних норм.

До Конституції УРСР 1937 року вперше увійшло положення про Комуністичну партію, як керівне ядро всіх громадських і державних організацій. Економічною основою УРСР визнавалися соціалістична система господарювання і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, яка мала форму державної або кооперативної власності. Конституція УРСР 1937 року мала статті, які гарантували права особи і громадянські свободи. Зокрема, проголошувалася свобода друку і зборів, недоторканність особи, житла і листування, вводився принцип відкритості судових процесів, підтверджувалися права звинувачених на захист тощо. Як уже зазначалося, в дійсності ці демократичні норми не діяли, це була лише ширма, яка прикривала тоталітарний режим. Світова спільнота дійсно була введена в оману. Французький письменник Ромен Роллан назвав Конституцію СРСР "мрією людства". Але ніхто в світі не знав, що ця мрія існувала тільки на папері.

75) Укр. в політико-воєнних планах Німеччини. Орг. народного опору окупантам (1941–1945 рр.)

18 грудня 1940 Адольф Гітлер підписує основну директиву № 21 (План Барбаросса), яка передбачає блискавичний розгром основних сил Червоної армії. агальна стратегічна задача плану «Барбаросса» - «завдати поразки Радянському Союзу в швидкоплинній кампанії ще до того, як буде закінчено війну проти Англії». В основу задуму була покладена ідея «розколоти фронт головних сил радянської армії, зосередженої в західній частині країни, швидкими і глибокими ударами потужних рухливих угруповань північніше і південніше Прип'ятських боліт і, використовуючи цей прорив, знищити роз'єднані угруповання ворожих військ». Планом передбачалося знищення основної маси радянських військ на захід річок Дніпро і Західна Двіна, не допустивши їх відходу всередину країни. На восьму добу німецькі війська повинні були вийти на рубіж Каунас, Барановичі, Львів, Могилів-Подільський. На двадцяту добу війни вони повинні були захопити територію і досягти рубежу: Дніпро (до району південніше Києва), Мозир, Рогачов, Орша, Вітебськ, Великі Луки, південніше Пскова, південніше Пярну. Після цього слідувала пауза тривалістю двадцять днів, під час якої передбачалося зосередити і перегрупувати з'єднання, дати відпочинок військам і підготувати нову базу постачання. На сороковий день війни повинна була початися друга фаза наступу. В ході її намічалося захопити Москву, Ленінград і Донбас. Особливе значення надавалося захопленню Москви: «Захоплення цього міста означає як в політичному, так і в економічному відношеннях вирішальний успіх, не кажучи вже про те, що радянський союз позбудиться найважливішого залізничного вузла». Під час наради 22 липня Гітлер особисто озвучив політичні та військові цілі майбутньої операції:Швидко розгромити Червону Армію або принаймні зайняти таку територію, яка убезпечить Берлін і Сілезький промисловий район від авіанальотів радянської авіації та дозволить проводити бомбардування промислових центрів противника.Розгромом СРСР примусити Велику Британію визнати гегемонію Німеччини у Європі.Утворити ряд підконтрольних держав — Українську державу, федерацію Прибалтійських держав, Білорусь.Збільшити територію Фінляндії до Білого моря.[4] На світанку 22 Червня 1941 гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. Виступили На боці Німеччини Румунія, Угорщина, і Італія Фінляндія. Угруповання військ агресора нараховувала 5,5 млн. чоловік, 190 дивізій, 5 тис. літаків близько 4 тис. танків і самохідних артилерійських установок (САУ), 47 тис. гармат і мінометів.

Відповідно до розробленого в 1940 р. планом «Барбаросса» Німеччина планувала в найкоротший термін (за 6-10 тижнів) вийти телефоном гарячої лінії Архангельськ - Волга - Астрахань. Це була установка на бліцкриг-блискавичну війну. Так почалася Велика Вітчизняна війна.

Основні періоди Великої вітчизняної війни.Перший період (22 червень 1941-18 листопад 1942) від початку війни до початку наступу радянських військ під Сталінградом. Це був найважчий період для СРСР.

Створивши багаторазове перевагу в людях та військової техніки на головних напрямках наступу, німецька армія досягла значних успіхів. На кінець листопада 1941 р. радянські війська, відступивши під ударами переважаючих сил противника до Ленінграда, Москви, Ростова-на-Дону, залишили ворогові величезну територію, втратили вбитими, зниклими без вісті і полоненими близько 5 млн. чоловік, більшу частину танків і літаків .Основні зусилля фашистських військ німецько-восени 1941 р. були спрямовані на захоплення Москви. Битва за Москву тривала з 30 вересня 1941 р. до 20 квітня 1942 5-6 грудня 1941 Червона Армія перейшла в наступ, Фронт оборони противника було прорвано. Фашистські війська були відкинуті від Москви на 100-250 км. План захвата Москви провалився, блискавична війна на сході не відбулася.Перемога під Москвою мала велике міжнародне значення. Японія і Туреччина утрималися від вступу у війну проти СРСР. Збільшений авторитет СРСР на світовій арені сприяв створенню антигітлерівської коаліції. Однак влітку 1942 р. через помилки радянського керівництва (насамперед Сталіна) Червона Армія потерпіла ряд великих поразок на Північно-Заході, під Харковом та в Криму. Німецько-фашистські війська вийшли до Волги - Сталінграда та Кавказу. Запекла оборона радянських військ на цих напрямах, а також переведення економіки країни на військові рейки, створення злагодженого військового господарства, розгортання партизанського руху в тилу ворога підготували необхідні умови для переходу радянських військ у наступ.

Другий період (19 листопада 1942 р. - кінець 1943 р.) - корінний перелом у війні. Вимотавши і знекровили противника в оборонних боях, 19 листопада 1942 р. радянські війська перейшли в контрнаступ, оточивши під Сталінградом 22 фашистські дивізії чисельністю понад 300 тис. чоловік. 2 лютого 1943 це угруповання було ліквідовано. У цей же час ворожі війська були вигнані з Північного Кавказу. До літа 1943 р. радянсько-германський фронт стабілізувався.Використовуючи вигідну для них конфігурацію фронту, фашистські війська 5 липня 1943 перейшли в наступ під Курськом з метою повернути стратегічну ініціативу і оточити радянську угруповання військ на Курській дузі. В ході запеклих боїв наступ супротивника було зупинено. 23 Серпня 1943 радянські війська звільнили Орел, Бєлгород, Харків, вийшли на Дніпро, 6 листопада 1943 р. був звільнений Київ.За час літньо-осіннього наступу була розгромлена половина дивізій супротивника, звільнені значні території Радянського Союзу. Розпочався розпад фашистського блоку, в 1943 р. вийшла війни Італія.1943 р. був роком корінного перелому не тільки в ході бойових дій на фронтах, але і в роботі радянського тилу. Завдяки самовідданій праці тилу на кінець 1943 р. була одержана економічна перемога над Німеччиною. Військова промисловість у 1943 р. дала фронтові 29,9 тис. літаків, 24,1 тис. танків, 130,3 тис. гармат усіх видів. Це був більше, ніж зробила їх Німеччина в 1943 р. Радянський Союз в 1943 р. перевершував Німеччину з виробництва основних видів бойової техніки, зброї.

Третій період (кінець 1943 - 8 травня 1945 р.) - завершальний період Великої Вітчизняної війни. У 1944 р. радянська економіка досягла найвищого підйому за все військовий час. Успішно розвивались промисловість, транспорт, сільське господарство. Особливо швидко зростало військове виробництво. Випуск танків і САУ в 1944 р. в порівнянні з 1943 р. збільшився з 24 до 29 тис., а бойових літаків - з 30 до 33 тис. одиниць. З початку війни до 1945 р. було введено в дію близько 6 тис. підприємств. 1944 ознаменувався перемогами радянських Збройних Сил. Вся територія СРСР була повністю звільнено від фашистських окупантів. Радянський Союз прийшов на допомогу народам Європи - Радянська Армія звільнила Польщу, Румунію, Болгарію, Угорщину, Чехословаччину, Югославію, з боями пробилася до Норвегії. Румунія та Болгарія оголосили війну Німеччині. Фінляндія вийшла з війни.Успішні наступальні дії Радянської Армії підштовхнули союзників 6 червня 1944 відкрити другий фронт у Європі - англо-американські війська під командуванням генерала Д. Ейзенхауера (1890-1969) на висадилися півночі Франції, у Нормандії. Але радянсько-німецький фронт як і раніше, залишався головним і найбільш активним фронтом Другої світової війни.У ході зимового наступу 1945 Радянська Армія відкинула ворога більш ніж на 500 км. Майже повністю були звільнені Польща, Угорщина та Австрія, східна частина Чехословаччині. Радянська Армія вийшла до Одеру (60 км від Берліну). 25 квітня 1945 відбулася історична зустріч радянських військ з американськими і англійськими військами на Ельбі, в районі Торгау.Бої в Берліні носили виключно запеклий і впертий характер. 30 квітня було виситься прапор Перемоги над рейхстагом. 8 травня відбулося підписання акта про беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини. 9 травня - став Днем Перемоги. З 17 липня по 2 серпня 1945 Третя відбулася конференція глав урядів СРСР, США і Великобританії в передмісті Берліну - Потсдамі, яка прийняла важливі рішення з післявоєнного устрою світу в Європі, німецької проблеми та інших питань. 24 червня 1945 в Москві на Червоній площі відбувся Парад Перемоги.

Перемога СРСР над гітлерівською Німеччиною було не тільки політичною і військовою, але й економічною. Про це свідчить той факт, що в період із липня 1941 по серпень 1945 р. в нашій країні було вироблено значно більше бойової техніки і зброї ніж у Німеччині.

Ця економічна перемога у війні стала можливою завдяки тому, що Радянському Союзу вдалося створити більш досконалу економічну організацію і домогтися більш ефективного використання всіх її ресурсів.

80) Територіальні, політико-адміністративні реформи в УРСР у 50-60-х рр.

вплив реформ адміністративно-територіального поділу другої половини 40-х – 60-х рр. ХХ ст. на формування сільської поселенської структури. Протягом вказаного періоду в адміністративно-територіальному районуванні сільської місцевості відбулися зміни, які фактично визначили перспективи розвитку сільських регіонів на наступні роки. Найбільших трансформацій зазнала мережа сільських районів. Укрупнення, розукрупнення, утворення нових районів, перенесення райцентрів, зміна підпорядкування районів стосовно обласних центрів істотно впливали параметри та конфігурацію вказаних адміністративно-територіальних одиниць. Особливу адміністративно-територіальну побудову мало Закарпаття: у регіоні до 1953 р. зберігався поділ на 13 адміністративних округів, запроваджений органами Народної Ради Закарпатської України в лютому 1945 р.

Активне реформування районної ланки, мотивоване бажанням зекономити кошти, що виділялись на утримання розгалуженої управлінської системи, розпочалося у 1957 р. і відбувалось у кілька етапів. У цей час укрупнення сільських районів проводилось шляхом їх злиття або розподілу території між кількома територіальними одиницями. Важливу роль при цьому відігравли суто кількісні фактори: величина території, чисельність населення, площа сільськогосподарських угідь, віддстань до райцентру, наявність у ньому необхідних приміщень. Не прогнозувалися належним чином зміни в системі обслуговування населення. Перманентний характер описаних змін зумовив постійні кадрові переміщення, а щойно укрупнені райони в черговий раз піддавались територіальним змінам під час наступних реорганізацій. Загалом протягом 1957-1961 рр. в УРСР було ліквідовано 184 і створено 2 нових райони.Чергове масштабне укрупнення сільських районів відбулося на початку 60-х років, коли їх чисельність була приведена у відповідність з мережею територіальних колгоспно-радгоспних (радгоспно-колгоспних) управлінь по керівництву сільгоспвиробництвом. Кількість районів в УРСР скоротилась з 604 до 251 (грудень 1962 р.). Механічне об’єднання дрібних районів спричинило невдалу територіальну конфігурацію більшості нових утворень, їх економіко-господарську неоднорідність, поставило в скрутну ситуацію сільських мешканців, які втратили можливість користування послугами лікарень, магазинів, установ соціального захисту, що розташовувались у віддаленому райцентрі. Дворічний досвід існування укрупнених районів довів нераціональність такого поділу і створивли підґрунтя для проведення нових реформи. У таким спосіб, попри збереження помітної внутрішньої варіативності, було знайдено оптимальну за тих умов модель адміністративно-територіальної одиниці районного рівня.

Поштовхом до реформування системи сільських рад стало укрупнення колгоспів. У результаті реформи число адміністративних одиниць цієї ланки скоротилось на 29,8 % і становило на 15 жовтня 1954 р. 11686 одиниць. На території 8261 сільської ради розташовувалось по одному колгоспу, що дає підстави говорити про значне співпадання територіальних меж колгоспів з територією низової адміністративно-територіальної одиниці. Водночас укрупнення спричинило ряд проблем соціального характеру. Для самого поселення втрата статусу центру сільської ради часто означала погіршення перспектив розвитку. В наступні роки процес скорочення кількості сільських рад тривав.Політика спрямовану на ліквідацію дрібних поселень. Протягом 1950-1952 рр. на території західноукраїнських областей, Закарпаття та Ізмаїльщини з хуторів було переселено 91226 господарств. Соціальні проблеми, породжені згаданими заходами: несвоєчасне виділення кредитів, повільні темпи відбудови та будівництва житла для колишніх хуторян. Частина населених пунктів зникла з адміністративної карти внаслідок реалізації політики ліквідації “неперспективних” поселень, програми будівництва електростанцій та водосховищ вздовж Дніпра. Перераховані заходи завдали великої шкоди традиційній системі розселення українців: протягом 1959-1979 років кількість сільських поселень в Україні зменшилась на 12,4 тис.В адміністративному відношенні міських поселення поділялись на робітничі селища, селища міського типу, міста районного, обласного, республіканського підпорядкування. Зарахування до певної категорії відбувалось, коли населений пункт за своїми характеристиками (чисельністю населення, ступенем благоустрою, наявністю промислових і комунальних підприємств, торгівельної мережі, культурно-освітніх і медичних закладів) досягав вимог нормативно-правових актів. Важливе значення для подальшого розвитку міських поселень мало виконання ними функцій адміністративного центру.

Особливо динамічно в повоєнні роки зростала кількість міст районного підпорядкування. Головною проблемою цієї категорії поселень залишалась недосконала система управління, за якої практично всі структури такого міста (фінансові, землевпорядні органи, міліція) були інтегровані у підрозділи райвиконкому. Найактивніше поповнення категорія селищ міського типу мало місце наприкінці 50-х - в 60-ті рр., коли такого статусу набуло більше половини існуючих нині містечок. Лише протягом 1957 р. вказаний статус отримало близько 125 населених пунктів.

Характерною рисою адміністративно-територіальних перетворень в УРСР повоєнної доби стали динамічні зміни в районному поділі міст. Цьому сприяли невизначеність критеріїв стосовно запровадження в містах внутрішнього адміністративного районування, відсутність єдиних стандартів щодо величини окремого міського району. 

85) Декларацiя про державний суверенітет Укр. 16 липня 1990 р.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, якою було проголошено наміри народу України самостійно вирішувати свою долю - епоха утвердження України як самостійної та незалежної країни.  Прийняття Декларації стало першим кроком до відновлення історичної справедливості, відродження української державності як ідеї соборності українського народу та його земель. Цей документ відкрив новий етап в історії українського народу, проголосивши основні політичні, економічні, соціальні цілі, довгострокові перспективи розвитку держави. У Декларації було визначено найбільш принципові позиції, які орієнтували народ на створення самостійної, правової держави, на розвиток демократії, усебічне забезпечення прав і свобод людини. Вона стала тією цінністю, яка об’єднала суспільство у непростий час визначення свого майбутнього в серпневі дні 1991 року. Саме спираючись на Декларацію, було прийнято Акт про державну незалежність 24 серпня 1991 року, який разом з державним суверенітетом був підтверджений волевиявленням народу на Всеукраїнському референдумі в грудні того ж року.  Декларацією проголошено самовизначення української нації, народовладдя, принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, територіальну цілісність України в межах наявних кордонів, економічну самостійність, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, захист усіх форм власності в державі, гарантії екологічної безпеки і культурного розвитку. Ці базові положення лягли в основу законодавчих актів державного значення - Конституції, законів України.  Цим документом декларується також право держави на власні Збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. Україна урочисто проголосила про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.  Важливе значення мала Декларація й для розвитку зовнішніх відносин України як суб’єкта міжнародного права. У розділі, присвяченому її ролі в міжнародних відносинах, було закладено основоположні принципи й пріоритети української зовнішньої політики. Ці основні засади, розроблені ще коли Україна була у складі Радянського Союзу, й зараз визначають спрямування нашого зовнішньополітичного курсу. Визнавши перевагу загальнолюдських цінностей над класами, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньо-державного права, Декларація заклала необхідну базу виходу України - остаточного і незворотного - на міжнародну арену, починаючи з грудня 1991 року.

86) Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р.

1 грудня 1991 року в Україні відбувся Всеукраїнський референдум про незалежність України, на якому більшість українців підтримала Акт про державну незалежність України. Понад 90 % виборців проголосували в той день за повну незалежність своєї країни, підтвердивши своє право на самостійність суверенної нації. Всеукраїнський референдум 1991 року — загальнонаціональний референдум на території колишньої УРСР щодопроголошення незалежності України. Відбувся 1 грудня 1991 року. На референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Текст Акту проголошення незалежності України, прийнятийВерховною Радою 24 серпня 1991 року, було наведено у виборчому бюлетені. Громадяни України висловились на підтримку незалежності. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи — 84,18% населення України. З них 28 804 071 особа (90,32%) проголосувала «За». Всеукраїнський референдум 1991 року був організований Верховною Радою та урядом УРСР.

2. Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республікипостановляє:

Проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою.

З моменту проголошення незалежності чинними на території Україниє тільки її Конституція (888-09), закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки.

1 грудня 1991року провести республіканський референдум на підтвердження акта проголошення незалежності.

Голова Верховної Ради Української РСР Л.КРАВЧУК

Проголошує:

1. незалежність України та створення самостійної української держави - УКРАЇНИ.

2. Територія України є неподільною і недоторканною.

3. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

4. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

88)Інститут президентства в Україні та його представництво на місцях

У структурній організації Української держави Президенту належить особливе місце, оскільки він уособлює державу, виступає від її імені і забезпечує узгоджене функціонування всього державного механізму. У напівпрезидентській республіці, якою за формою правління є Україна, Президент структурно не належить до жодної з гілок влади, однак функціонально тяжіє до виконавчої, маючи значні важелі впливу на всі ланки державного апарату. Це ускладнює чітке наукове визначення місця й ролі глави держави у державному механізмі, який базується на принципі поділу влади, і потребує ґрунтовного дослідження функціонального призначення цього органу.

Функції Президента України – це основні напрями діяльності глави Української держави, які виражають його місце і загальне призначення у державному механізмі, а також роль у вирішенні суспільних завдань, що стоять перед державою.

Конституція України не містить чіткого і вичерпного переліку функцій Президента України, перераховуючи їх упереміш з цілями і повноваженнями. Тому визначення науково обґрунтованої системи функцій глави Української держави можливе лише шляхом аналізу всього комплексу конституційних норм і узагальнення наявних у нього повноважень.

Всі функції, конституційно покладені на Президента України, складають логічно завершену систему, визначальне місце в якій займають два прерогативні напрямки його діяльності – забезпечення єдності державної влади та представництво держави.

Наявність інституту президентства в Україні обумовлена насамперед необхідністю забезпечення узгодженого функціонування державного механізму, організованого на засадах поділу влади. На варті Конституції стоїть Конституційний Суд. Але можливе виникнення таких політичних ситуацій, коли дії різних гілок влади (точніше, окремих органів, які ці влади представляють), формально не виходячи за межі Конституції і не порушуючи основних прав громадян, призводять до негативних наслідків для суспільства в результаті їх «різноспрямованості». Існування кількох влад породжує не тільки їх взаємні обмеження, але й протиріччя і навіть конфлікти, які треба вирішувати демократичним шляхом і на основі закону, забезпечуючи цілісність державної влади і єдність державної політики. У державному механізмі нема жодного органу, який міг би це зробити, а надавати такі повноваження одному з вищих органів державної влади – парламенту чи уряду, було б порушенням «балансу влад» і робило б його «суддею у власній справі». Тому й з’являється інститут президентури як координаційний центр державної влади, який поєднує всі органи держави в цілісний організм. Президенту надаються ті повноваження, які дають змогу ефективно підтримувати єдність влади і нормальне функціонування всіх ланок державного механізму, за необхідності застосовуючи заходи впливу на тих посадових осіб і ті органи, які є причиною розладу.

Саме забезпечення єдності державної влади складає серцевину діяльності Президента України, обумовлює необхідність даного інституту. Жоден інший орган державної влади не виконує і не може виконувати цієї функції в механізмі держави, заснованому на принципі розподілу влад, оскільки для їх виконання потрібні незалежність і нейтральність, а цими властивостями володіє тільки глава держави. Функція забезпечення єдності державної влади, у свою чергу, поділяється на такі підфункції: 1) координація діяльності всіх гілок влади, 2) врівноважування гілок влади, створення балансу сил, 3) припинення дій органів, які порушують єдність влади.

Контрольна функція Президента України обумовлена, з одного боку, необхідністю контролю за втіленням в життя рішень і актів самого глави держави, а з іншого – повноваженнями Президента відносно підзвітних і відповідальних перед ним органів насамперед – Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади).

71 Політичне становище Східної Галичини та Закарпаття у міжвоєнний період

Західноукраїнські землі у міжвоєнний період поділили між собою три країни - Польща (до неї відійшли Східна Галичина, Волинь, Полісся, Підляшшя), Румунія (Буковина, Північна Бессарабія) та Чехословаччина (Закарпаття). У кожній з держав українці становили національну меншину: їхня кількість у Польщі складала близько 5,5 млн. осіб, у Румунії та Чехословаччині - по понад 500 тисяч чоловік.Становище українців у цих державах не було однаковим, загалом відбиваючи особливості соціально-економічного та політичного життя панівних націй. Так, міжвоєнні Польща й Румунія являли собою відсталі аграрні країни зі слабо розвинутою промисловістю; натомість Чехословаччина за своїм економічним розвитком вигідно відрізнялася від сусідів - чеська влада доклала чималих зусиль для впровадження кращих методів сільського господарства. Українці, становлячи більшість сільського населення українських етнічних теренів, водночас перебували у меншості серед населення міст. Відповідно і кількість промислових робітників серед них була дуже незначною (близько 23 тисяч чоловік). Тому, як і до революції, соціальні відмінності часто накладалися на національні.У межах кожної держави західні українці демонстрували різні рівні самоусвідомлення та політичної активності. Конституційний лад австрійської частини імперії Габсбургів дав змогу викристалізуватися національній свідомості й тим самим позитивно вплинув на міжвоєнне політичнежиттяукраїнцівГаличинийБуковини.Причомуза рівнем української свідомості й організованості галичани перевершували буковинців, що пояснювалося наявністю у перших набагато сильнішого суперника - поляків. Тяжкий спадок попереднього угорського панування позначився на сповільненні національного визначення закарпатських українців. До того ж, міжвоєнне Закарпаття було територією взаємного зіткнення трьох національних орієнтацій: москвофільської, русинофільської й української. Але в 1930-х pp. українофільський рух здобув тут вражаючу перемогу, перетворивши місцевих жителів на національно свідомих українців.

Польська та румунська політика щодо українців загалом не відрізнялась і зводилася до прагнення титульних націй асимілювати (полонізувати або, відповідно, румунізувати) інородців. Тільки у Чехословаччині ліберальна політична система уможливила вільний розвиток різних форм національного життя. За двадцять років перебування в її складі українці Закарпаття швидко наздогнали все те, чого вони були позбавлені за попередні роки угорського панування.

Взагалі, до кінця міжвоєнного періоду українському руху вдалося досягти значних успіхів. Територією його найбільшого впливу була Галичина, де діяла низка українських політичних організацій. Найвпливовішою та наймасовішою легальною партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), створене 1925 р. УНДО мало в основному ту саму програму й тих самих членів, що й довоєнна Українська національно-демократична партія. 1923 p. yскладі Комуністичної партії Польщі (КПП) було створено автономну Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Остання діяла до 1938 p., коли Комінтерн оголосив про розпуск КПП, а разом із нею - КПЗУ і Комуністичної партії Західної Білорусії.

У 20-30-ті pp. період майже безперервного піднесення переживав український націоналізм. Його організаційні витоки були пов'язані з діяльністю Української військової організації (УВО), створеної 1920 р. групою офіцерів УСС та УГА на чолі з Євгеном Коновальцем як підпільну військову добудову до легального українського політичного табору. До формування ідеології УВО найбільше доклав зусиль Дмитро Донцов, який розробив ідеологію так званого «інтегрального націоналізму». Він ставив завдання витворити в українців «волю до влади».

У 1929 р. внаслідок злиття УВО й націоналістичних студентських Організацій виникла Організація українських націоналістів (ОУН) - розширена версія УВО, очолювана тим же Є. Коновальцем. Уже наступного року вона започаткувала хвилю терористичних актів, спрямованих як проти польської влади, так і проти тих українців, які ви ступали за нормалізацію відносин з нею. Разом з тим слід зазначити, що радикалізація українського руху в 1930-х pp. була зворотним боком наростання все більшої судової та поліцейської сваволі польського режиму.

А тим часом несподівано велику роль судилося зіграти напередодні Другої світової війни Закарпатській Україні. 30 вересня 1938 p., після укладання Мюнхенської угоди між керівниками Великобританії, Франції, Італії та Німеччини, Чехословаччина змушена була віддати Гітлерові велику частину західної території. Послабленням позицій Праги скористалися словацькі та підкарпатські лідери, котрі домоглися автономного статусу для своїх країв. 14 жовтня сформувався перший автономний уряд Підкарпатської Русі на чолі з прем'єр-міністром Андрієм Бродієм, якого наприкінці жовтня змінив Августин Волошин. Його уряд українізував освіту і пресу, організував роздачу продовольства і налагодив комунікації. Для захисту кордонів були створені власні збройні сили - Карпатська Січ, що поповнювалися за рахунок добровольців з Галичини. Найбільшим успіхом була переконлива перемога українофільської орієнтації на виборах до автономного сейму 16 лютого 1939 р. - 92,4% голосів виборців.

Проте доля автономії вже була вирішена А. Гітлером, який дав дозвіл Угорщині на окупацію Закарпаття. 14 березня 1939 р. угорське військо вторглось у Карпатську Україну. Ввечері того ж дня уряд А. Волошина встиг ще проголосити державну незалежність краю. Ця незалежність тривала недовго: 16 березня угорська армія захопила столицю Карпатської України - м. Хуст.

50) Джерела і основні риси права України в другій пол. ХІХ ст.

На еволюцію пр.. системи царської Росії, до складу якої входила Укр., впливав як соц..-економ. розвиток країни по капіталістичному шляху, так і загострення класової боротьби в новій обстановці. У своїй основі П залишалося феодальним і в той же час в нього все більш впроваджувалися принципи та норми буржуазного характеру. Діяло повне зібрання законів Рос. імп. — було опубліковано його 2 і 3 видання. Чинні пр. норми містив також Звід законів Рос. імп.(виданий новий,16-й том). В галузі кримін. П діяла більша частина кримін. та виправних норм Уложення про покарання. Осн. Дж цив.П був 10-й том Зводу законів. Велика к-ть цив.-пр. норм містилася в актах, що були видані під час реформи та подальших перетворень, а саме, в судових статутах, тимчасових правилах про волосний суд та ін. Вони були Дж і процес. П. Розроблення фабричного законодавства, закони: "Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках та мануфактурах" (1882 р.), та ін.. у них йшлося про захист інтересів робітників. В галузі адмін. законодавства найважливішим було Положення про заходи по охороні державного порядку та громадського спокою 1881 р. Воно стало "законною" підставою адміністративно-поліцейського свавілля. З 1883 р. стало видаватися періодичне Зібрання узаконень та розпоряджень уряду. Чималу роль в закріпленні принципів буржу­азного П відігравали департаменти Сенату. Витлума-чуючи зако­ни, Сенат поступово пристосовував застарілі їх положення до су­часних потреб сусп..Цив. П Селяни поступово ставали більш активними учасниками цив. право­відносин. Селяни були виключені з переліку об'єктів власності, законами про стани їм були надані особисті та майнові П. До об'єктів власності було віднесено нерухоме майно, зокрема помі­щицькі землі, на яких проживали тимчасово-зобов'язані селяни. Зобов'язальне П цього періоду грунтується на принципі договірної свободи. За оренду поміщицької землі селяни працювали в панських маєтках або віддавали поміщикам частину врожаю, одержаного селянською пра­цею на орендованій землі. Обмежувалися тривалість робочого часу експлуатація дітей та підлітків. Кримін. П Уложення про покаран­ня злочином визнаєть-ся діяння, прямо вказане у законі. Про-голошувався принцип вини у формі умислу і необережності. Закріплювалися еле­менти скла-ду злочину (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єк­тивна сторона) та умови застосування покарань. Існувало багато видів позбавлення волі, спеціальні покарання за посадові злочи-ни. До кінця століття зберігався розподіл пока-рань на основні (страта, каторга, ув'язнення та ін.) та додаткові (позба­влення титулів, звань, поліцейський нагляд тощо).

53) Джерела і розвиток права західноукр. земель у складі Австро-Угорщини (1772–1918 рр.). Органи самоврядування

Фактичним керівником краю вважався губернатор, який призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. При губернаторові перебувало губернське правління, що складалось з департаментів, які відали окремими галузями управління. Територія Галицького коронного краю спершу була поділена на 6 циркулів у межах колишніх польських воєводств, які поділялись на 18 дистриктів, поділ на які у 1782 р. було ліквідовано, а натомість поділено територію на 18 циркулів–округів. Територія Закарпаття перебувала у складі Угорщини і поділялась на комітати. Циркули очолювали окружні старости, до компетенції яких належали усі адмін. і поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військ. службу тощо. Штат циркулу становили лише 10-12 осіб. Австрійський уряд не створив низової ланки державного апарату і передав політичну владу у домініях - сільських місцевостях, належачих феодалам (фільваркових територіях), - поміщикам, зміцнюючи цим феодальні порядки. З 3 кандидатів, обраних селом, поміщик призначав війта, компетенція якого була незначною. Якщо село мало не менше 30 дворів, війт раз на місяць звільнявся від панщини. Виконавчим органом поміщика були мандатори, яких утримували поміщики, а на посаді затверджували окружні старости. Після 1772 р. австрійський уряд обмежив П багатьох міст Зх Укр., а більшість невеликих міст перевів у ранг сіл, а їх мешканців перетворив на кріпаків. У 1786 р. було ліквідоване магдебурзьке право у Львові. На території багатьох західноукраїнських міст створювались юридики – дільниці, виключені з підпорядкування міській владі і міському судочинству, а підпорядковані окремим відомствам. Основними адмін.-територ. одиницями Закарпаття були жупа і комітат Існувало 4 жупи Органи поліції мали завданням охорону безпеки існуючого ладу і встановлених порядків. У 1785 р. у Львові було створено дирекції поліції, а у циркулах організовано комісаріати поліції. було засноване Міністерство поліції, якому підпорядковувались дирекції поліції і органи цензури. Поліцією стало відати Міністерство внутрішніх справ. Діяли поліція безпеки, шляхова, пожежна, санітарна, торгівельна тощо; тобто вона контролювала усі сфери життя країни. Органи крайового і місцевого самоврядування.Крім урядових органів адмін. управління у Галичині і Буковині існували ще органи крайового і місцевого самоврядування – крайові сейми, повітові, міські і сільські ради. Однак, держ.органи контролювали діяльність органів самовряд., які не були наділені реальною владою і підпорядковувались центральній владі. До складу сейму автоматично, за посадою входили вірилісти – митрополити, єпископи і ректори університетів; 2. виборче право не було загальним. Усі виборці при високому майновому цензі поділялись на 4 курії – великої власності, торгово-промислових палат, міської буржуазії і сільську, кожна з яких окремо обирала депутатів до сейму строком на 6 р. Безпосередньо керував сеймом і головував на його засіданнях крайовий маршалок чи його заступник які призначались імператором.

Компетенція крайових сеймів була обмеженою і стосувалась, головно, господарських справ. Бюджетні права сеймів зводились до накладення додатків до безпосередніх держ. податків, притому ці додатки часто перевищували осн. податкову суму. У сфері місц. самовряд. сейми здійснювали вищий нагляд за управлінням господарством повітовими, міськими і сільськими органами, рішення яких часто вимагали затвердження сейму або його виконавчого і розпорядчого органу – крайового комітету, який здіснював безпосередній нагляд за ними. Органами повітової громади були повітова рада як керівний і повітовий комітет як виконавчий орган, який очолював повітовий староста, який затверджувався на посаді імператором. Органами міського самоврядування були міська рада і магітсрат. Найнижчими органами місцевого самоврядування були міські і сільські гмини.

56) IV Універсал. Не отримавши підтримки на 11 Всеукраїнському з'їзді рад у Києві 4 грудня 1917 року, більшовицькі делегати на чолі з Г. П'ятаковим переїхали до Харкова і 11 грудня проголосили там утворення української радянської республіки, залишивши назву УНР. Так в Україні виникло двовладдя. Дивну позицію щодо Центральної ради зайняв радянський уряд на чолі з Леніним. Раднарком РСФРР 4 грудня 1917 року видав "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної ради".. Цей ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на території України, влади Центральної ради.У відповідь ЦР оголосила про війну.. IV Універсал У цих складних умовах 9 січня 1918 року Центральна рада приймає свій останній — IV Універсал. Він сповістив, що "віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу. IV Універсал завершив складний і нелегкий процес становлення української держави.Але він був виданий вже запізно,коли Цр втратила свої позиції.

Армії М. Муравйова і В. Антонова-Овсієнка розпочали наступ на Україну з метою скинути Центральну раду. А 28 сіяна військами Муравйова взято Київ.

На цей час у Брест-Литовську проходили мирні переговори між державами Центрального блоку та Росією. 27 січня 1918 року Україна підписала мирний договір і звернулася з проханням до країн австро-угорського і німецького блоку допомогти їй у захисті цілісності своєї держави. 18 лютого німецькі та австро-угорські війська почали окупацію України. Однак цей відчайдушний захід не врятував Центральної ради, яка катастрофічно втрачала соціальну опору і авторитет. 29 квітня 1918 року відбулось останнє засідання Центральної ради, на якому було прийнято Конституцію УНР, а М. Грушевського обрано Президентом України. Цього ж дня німецькі війська,зайнявши Україні,розігнали Цр і поставили при владі колишнього ціарського генерала П.Скоропадського.

61) Конституція УСРР 1919 р.

Проект першої Конституції УСРР розглянули і детально обговорили українські більшовики на своєму III з'їзді, a 14 березня 1919 р. III Всеукраїнський з'їзд рад України затвердив його як основний закон республіки. Текст Конституції написано українською мовою і він значно відрізнявся за обсягом і змістом від Конституції РСФРР. Конституція УСРР 1919 р. визначила основи державного ладу, державного устрою, компетенцію органів влади, виборчу систему, права і свободи громадян. Складалася вона з 3 розділів, 3 підрозділів та 35 статей.

1.        Основні постанови: соціальна основа держави - диктатура пролетаріату; політична основа - влада рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

2.        Конституція радянської влади (мала підрозділи "А" та "Б"): А. Організація центральної влади - законодавчі функції надавалися Всеукраїнському з'їзду рад, Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету Рад (ВЦВК), президії ВЦВК, Раді Народних Комісарів; Б. Організація радянської влади на місцях - губернські, повітові і волосні з'їзди рад, обрані ними виконкоми. Виборче право - обмежене, лише трудящим масам (робітникам та селянам-біднякам), вибори - багатоступеневі при відкритому голосуванні списком.

3.        Декларація прав і обов'язків працюючого та експлуатованого народу: проголошення трудящим права на працю, освіту, матеріальне забезпечення, політичні права, свободу преси, совісті зборів, союзів тощо; обов'язками громадян УСРР є праця, оборона соціалістичної вітчизни тощо. У підрозділі "В" йшлося про герб і прапор УСРР. Гербом був серп і молот на червоному тлі в обрамленні золотого колосся із написами на стрічках російською та українською мовами: "УСРР" та "Пролетарі всіх країн єднайтеся". Прапор - червоне полотнище з написом у лівому горішньому куті - "У.С.Р.Р."

Значення першої радянської Конституції полягає у тому, що вона створила юридичне підґрунтя для подальшого державо- та законотворення в УСРР, особливо для кодифікації права у1922-1927 pp.

Ключові поняття: конституція, права і свободи, державний лад та державний устрій, розділи, підрозділи, статті.

Історико-державна подія: 14 березня 1919 р. - III Всеукраїнський з'їзд Рад ухвалив першу Конституцію УСРР.

63) Пр. форми взаємовідносин УСРР з іншими радянськими республіками в 1917–1921 рр.

У третьому радянському періоді Радянська Росія з мстою забезпечення свого впливу в Україні розмістила тут шість армій, загальна чисельність яких перевищувала мільйон бійців (С. Кульчицький). Разом з органами державної безпеки і міліції вони утворювали потужне силове поле, в якому ніхто не міг кинути виклик силоміць насадженій диктатурі. Проте пролетарські вожді розуміли, що утримувати тільки силою величезну республіку неможливо. Наприкінці 1919 р. було змінено ленінський курс в політиці щодо України (резолюція VIII конференції РКП(б) "Про радянську владу на Україні"), відтепер спрямований на врахування національного фактора. Це стало підставою для заміни декрету Всеросійського ЦВК у взаємовідносинах з Україною видимістю міжнародного договору, який в науковій літературі відомий під назвою "Союзного робітничо-селянського договору" (28 грудня 1920 р.). Попри те, що у преамбулі договору підтверджувалась незалежність і суверенність обох договірних сторін, зокрема, наголошувалося (ст. 2), що з факту приналежності території УСРР до колишньої Російської імперії для УСРР не випливало ніяких зобов'язань, Я. Дашкевич обґрунтовано називає цей договір цинічним. Бо посилання на незалежність і суверенність радянської України тут - порожній звук, тому що цілком формально, до того ж і незаконно, цієї незалежності й суверенітету її позбавив декрет ЦВК РСФРР від 1 червня 1919 р. Насправді, зміст договору суперечив преамбулі. Найважливіші галузі державного управління були визнані спільними для обох державних формацій, але передані під керівництво уряду РСФРР. За ст. З Договору об'єднаними вважались сім комісаріатів: військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти і телеграфів та Вищої ради народного господарства. Це означало, що відповідні комісаріати Раднаркому радянської Росії здійснювали свої функції в Україні через уповноваженій при уряді УСРР. Останніх повинні були затверджувати і контролювати ЦВК і з'їзди Рад УСРР. Додамо, що Всеросійські з'їзди Рад і їх ЦВК (від 16 червня 1920 р. до складу ЦВК Росії введено також 30 делегатів від УСРР) мали право видавати у цих галузях закони й постанови, спільні для обох радянських республік При цьому ЦВК УСРР, як правило, й собі повторював їх законодавчим порядком. У віданні уряду України в 1920 р. формально залишалися комісаріати освіти, внутрішніх справ, охорони здоров'я, сільського господарства, юстиції. Проте й вони діяли під впливом жорстко централізованої системи, запровадженої комуністичною партією, і орієнтувалися на московські відомства. Отож, закладені в договір правові норми позбавляли Україну будь-якої можливості істотно впливати на об'єднані комісаріати, а відтак спеціальні угоди, що мали регулювати порядок і форму внутрішнього управління, детально розроблені так і не були. Це давало змогу російським наркоматам, що стали фактично наддержавними, цілком контролювати військовий і народногосподарський комплекси України. Було централізовано управління фінансами, шляхами сполучення, зв'язком, торговим флотом, об'єднувалися бюджетна, податкова та грошова системи. Більш того, окремі господарські структури в Україні навіть передавалися у безпосереднє підпорядкування російським структурам. Як результат - на кінець 1922 р. у віданні уряду УСРР залишалась незначна кількість підприємств місцевої та кустарної промисловості. Зазначимо, що на початку 1920-х рр. зовнішні зносини УСРР з іншими країнами провадились ще безпосередньо, адже республіка, скориставшись з формальної незалежності, розвинула досить-таки активну діяльність на міжнародній арені. Були встановлені дипломатичні відносини з Латвією, Литвою, Австрією та іншими країнами підписано ряд міжнародних договорів. 14 лютого 1921 р. було підписано мирний договір УСРР з Литвою, 18 березня 1921 р. укладено, відомий вже, Ризький мирний договір з Польщею. На початку 1922 р. було підписано також договір про "дружбу й братерство" між Україною і Туреччиною. Щоправда, зміст його повністю відповідав договору, укладеному між Росією і Туреччиною у березні 1921 року. Зрештою, всі закордонні виступи УСРР були цілком скоординовані з РСФРР. Це незабаром привело до т. зв. "дипломатичного союзу" радянських республік. Його започаткував договір від 22 лютого 1922 p., підписаний у Москві між РСФРР і УСРР (та іншими 7 радянськими республіками) про передачу Росії представництва УСРР (та інших радянських республік) на загальноєвропейській конференції з врегулювання економічних та фінансових питань. Тим самим, уряд УСРР фактично відмовився від ведення власної зовнішньої політики. А спеціальним декретом ВУЦВК (28 березня 1922 р.) було фактично закладено правову основу під визнання єдиного спільного громадянства для т. зв. радянських республік. Отже, аналіз правових форм взаємовідносин між радянськими Україною і Росією у період національно-демократичної революції і до підписання договору про утворення СРСР засвідчив, що УСРР від самого початку виникнення була частиною єдиного радянського державного комплексу. Найбільш показовим документом на підтвердження цієї тези був укладений у грудні 1920 р. "Робітничо-селянський договір" - нерівноправний і підневільний для України, типовий колоніальний договір. Перетворення органів державного управління Російської Федерації на загально-федеративні по суті означало фактичне включення України (та інших республік) у кордони Радянської Росії умовно на правах автономій, насправді - колоній.

68) Кодифiкацiя радянського права України в 1922–1929 рр.

Кодифікаційна робота українського радянського законодавства здійснювалася у двох напрямах - рецепція законодавства РФСРР та розробка власних кодексів і нормативно-правових актів галузевого характеру. Оскільки перший напрям був пріоритетним, то законодавство радянської України стало точною копією законодавства Росії. Цього не приховували в українських найвищих владних колах, які офіційно пояснювали таку схожість однотипністю двох соціалістичних держав; відсутністю в Україні кваліфікованих юридичних кадрів, здатних здійснити великий об'єм кодифікаційних робіт; єдністю мети двох братніх народів тощо. У надзвичайно короткий термін (впродовж 2-3-х років) було створено кодекси та прийнято ряд законодавчих актів з основних галузей радянського права. Регулювати майнові відносини був покликаний Цивільний кодекс, що набув чинності постановою ВУЦВК 1923 р. Він був створений на базових засадах цивільного права Росії та складався з чотирьох частин (розділів). Загальна частина містила основні положення, суб'єкти, об'єкти (майно), позови та позовну давність. Вирізнили основні форми власності - державну, муніципальну, кооперативну і приватну. Затвердили виняткове право держави на землю, надра, води, залізниці, націоналізовані підприємства, будівлі й судна тощо. Усі їх вилучали з цивільного обігу. Розділ "Майнове право" містив норми, які врегульовували право власності, забудови, застави майна та ін. Розділ "Зобов'язальне право" визначав види зобов'язань, які виникали з договорів, із безпідставного збагачення, із завдання майнової шкоди. Тут також визначалися типи товариств і було зроблено спробу регулювання їх відносин. У 1922 р. на території України набув чинності російський Кодекс законів про працю. Він наголошував, що наймання і надання робочої сили здійснюється на основі добровільної угоди сторін і обов'язково з реєстрацією в органах та структурах народного комісаріату праці. Щодо трудової повинності (це була конституційна норма), то її могли застосовувати лише у виняткових випадках (наприклад, для боротьби зі стихійним лихом, за браку робочої сили для виконання невідкладних завдань державної ваги тощо) і тільки на підставі спеціальних постанов уряду республіки або уповноважених ним органів. Тривалість нормального робочого дня не могла перевищувати 8 годин (а для осіб віком від 16 до 18 років - 6 годин). Скорочені норми діяли для осіб, що працюють на підземних роботах, займаються розумовою і конторською працею. Понаднормова робота, як правило, не допускалася. У листопаді 1922 р. прийняли Земельний кодекс. Він назавжди скасовував приватну власність на землю, води, ліси. Право користування землею надавали трудовим землеробам та їх об'єднанням, державним установам, міському населенню. Передбачалося общинне, дільничне і колективне землекористування у вигляді сільськогосподарських комун, артілей, У 1923 р. був прийнятий Закон про ліси, у 1925 р. - Ветеринарний кодекс, у 1922 р. - Кодекс законів про освіту. У1922 р. ВУЦВК затвердив Кримінально-процесуальний кодекс УСРР, який закріпив демократичні принципи судочинства: змагальність, рівноправність сторін, право звинуваченого на захист та ін. Кодекс установив порядок ведення слідства, інших стадій провадження, розгляду справи у суді, вперше регламентував судочинство у революційних трибуналах. Визначено роль і повноваження прокуратури в судочинстві. У1924 р. було прийнято Цивільно-процесуальний кодекс, із якого добре видно, наскільки держава втручалася в інтереси громадян. Кодекс регулював питання представництва у суді, підсудності справ, процесуальні строки, штрафи, судові витрати, оскарження і порядок перегляду судових рішень. Кримінальний кодекс УСРР, прийнятий у 1922 р., мав загальну та особливу частини. Давалося визначення злочину як дії, яка загрожує основам радянського устрою і правопорядку в державі. Метою покарання стає запобігання новим правопорушенням та позбавлення злочинця змоги знову скоїти протиправну дію. Перелік видів злочинів: державні злочини, зокрема контрреволюційні; злочини проти порядку управління та посадові злочини; господарські, військові; злочини проти особи й майна та ін. У червні 1927 р. прийняли новий Кримінальний кодекс, який до певної міри збільшив жорсткість покарань і відбив схильність радянської держави до карально-репресивних методів боротьби з кримінальними злочинами. Зокрема передбачалося визнання засудженого "ворогом народу", встановлювалася кримінальна відповідальність за недонесення про державний злочин. Якщо в кодексі 1922 р. було 36 складів злочину, за які передбачали вищу міру покарання, то тут їх налічувалося аж 45. У 1927 р. набув чинності Адміністративний кодекс, який уперше розглядав питання взаємовідносин органів державного управління, відносин державних органів із громадянами і навпаки.

У 1925 р. прийнято Виправно-трудовий кодекс, оригінальний не лише за назвою. Уперше в історії людства завданням виправного права стало перевиховання злочинців за допомогою праці. Тут регламентувалася система виправно-трудових закладів, режим тримання засуджених. Значну увагу приділено порядку застосування виправних робіт, праці примусового характеру. Спеціальний розділ регулював порядок утримання неповнолітніх.

Перші українські кодекси були чинними тривалий період. Вони пережили трагічні 30-ті роки, війну, звичайно, за цей час багато в чому застаріли і зазнали перегляду лише наприкінці 50-х - середині 80-х років минулого століття.

72) Надзвичайне законодавство СРСР в 30-i роки ХХ ст.

Головними завданнями цивільного права було забезпечення неподільного панування й охорона соціалістичної власності, зміцнення централізації та плановості народного господарства, вдосконалення договірних відносин.Забезпечити централізоване планове керівництво народним господарством мала Постанова ЦВК і РНК СРСР від 30 січня 1930 р."Про кредитну реформу". Відтак значно посилилася роль Державного банку, відбулася реорганізація Всеросійського та Всеукраїнського кооперативних банків, сільськогосподарських банків, сільськогосподарських кредитних спілок. Усупереч принципам госпрозрахунку запроваджувалося пряме банківське кредитування, скасовувалися комерційне кредитування та вексельний обіг.

Договори між суб'єктами господарювання укладалися лише в межах планових завдань на підставі загальносоюзних актів про договірні кампанії. Так, Постановою РНК УСРР від 26 червня 1932 р. категорично заборонялося одностороннє розірвання або зміна договорів. Постанови РНК СРСР про порядок укладання договорів на 1933 та 1934 років встановлювали загальні форми й конкретний зміст договорів, регламентували питання сплати пені, неустойки, штрафу, відшкодування збитків у разі невиконання договірних зобов'язань. Для посилення планового керівництва поставками застосовувалися "протокольні угоди", "основні умови поставки" між центрами господарських систем, де визначався порядок укладення й основний зміст майбутніх прямих договорів. У випадках поставок деяких видів продукції (метали, металопродукція тощо) на підставі адміністративних актів (планових завдань, наказів) зобов'язання виникали безпосередньо з них.На посилення відповідальності за своєчасне виконання зобов'язань спрямовувалась Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 19 листопада 1934 p., що встановлювала півторарічний строк позовної давності у спорах між державними, кооперативними і громадськими установами, підприємствами та організаціями.

Певна увага приділялася розвитку й охороні власності кооперативних організацій. Так, Постановою ЦВК і РНК УСРР від 21 серпня 1935 р. заборонялося вилучення будь-якого їхнього майна, а вирішення цих питань було виключно компетенцією уряду республіки. Проте на підставі ст. 1 ЦК УСРР приватногосподарська діяльність і пов'язані з нею майнові права не охоронялися законом як такі, що суперечили їхньому соціально-господарському призначенню.

Зміни в трудовому праві були спричинені новими завданнями у галузі регулювання праці з метою підвищення її продуктивності. Відповідно до змін і доповнень до Кодексу законів про працю 1922 p., внесених Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 лютого 1931р., робітники та службовці промисловості й транспорту переводилися на семигодинний робочий день. Більшість підприємств і установ працювали за безперервним робочим тижнем, працівники по черзі одержували вихідні дні у різні дні тижня. Заробітна плата в її основних формах (відрядній, погодинній, преміальній) нараховувалася залежно від професійної кваліфікації працівника.

Для зміцнення трудової дисципліни влада вдається до жорстких санкцій. Так, згідно з Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 22 листопада 1932 р., за неявку на роботу без поважної причини звільняли з роботи. А це спричиняло й позбавлення житлової площі, якщо працівник користувався житлом цього підприємства. Зміцненню трудової дисципліни сприяло прийняття статутів про дисципліну: у 1933 р. на залізничному транспорті, в органах юстиції; у 1934 р. — на водному транспорті; у 1935 р. — в органах зв'язку, у сфері електроенергетики. У 1938 р. були впроваджені єдині трудові книжки, де фіксувалась уся трудова діяльність працівників.

Вживаються також заходи щодо стимулювання працівників. Згідно з Постановою РНК СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС від 28 грудня 1938 р. запроваджується диференційований підхід. Залежно від стажу роботи й кваліфікації працівника при виплатах допомоги за державним соціальним страхуванням встановлюються надбавки до пенсій за безперервний стаж роботи. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 грудня 1938 р. встановлюється звання Героя Соціалістичної Праці, запроваджуються медалі "За трудову доблесть", "За трудову відзнаку".Перехід до суцільної колективізації спричинив суттєві зрушення у колгоспному та земельному праві. В основі цих змін було створення видимості законності широкої кампанії розкуркулення на селі. Так, Постановою ЦВК і РНК СРСР від 1 лютого 1930 р. "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством" заборонялася оренда землі та використання найманої праці в сільському господарстві, запроваджувалась конфіскація засобів виробництва у куркулів. Ці заходи були конкретизовані відповідно до Постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 5 квітня 1930 р. "Про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібних селянських господарствах у районах суцільної колективізації". Обласним виконкомам надавалося право конфісковувати майно куркулів і передавати його у фонди колгоспів як вступний внесок батраків та бідняків.

Конкретні санкції проти куркульських господарств передбачалися Постановою ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". Згідно з постановою господарства, що підлягали ліквідації, мали поділятися на три категорії. До першої належали господарства, дії членів яких кваліфікувалися як організація й участь в антирадянських виступах і терористичних актах (засуджувалися до ізоляції у в'язницях і таборах); до другої — ті, хто чинив менш активний опір (підлягали висилці з сім'ями до північних районів); до третьої — ті, хто не чинив опору розкуркуленню (одержували зменшені ділянки за межами колгоспів). Ці злочинні рішення втілювались у життя таким чином, що з України виселялась найбільша кількість родин. Так, відповідно до наказу ОДПУ СРСР № 44/21 від 2 лютого 1930 р. у північних районах для сімей, виселених з України, призначалась переважна більшість місць (50000 із загальної кількості 70000). Всього в результаті репресивних заходів було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств, що призвело до фактичного знищення найзаможнішого прошарку селянства.

Безроздільне панування колгоспного ладу потребувало створення відповідної нормативної бази. Правові основи діяльності колгоспів визначалися зразковими Статутами сільськогосподарської артілі 1930, 1935 p., Тимчасовими правилами трудового розпорядку в колгоспах 1933 p., постановами РНК СРСР і ЦК ВКП(б), РНК УСРР і ЦК КП(б)У. Встановлювалося безстрокове користування колгоспів землею, визначалися плани обов'язкових поставок колгоспами державі продукції. За умови вироблення обов'язкового мінімуму трудоднів колгоспникам дозволялося мати незначні за розмірами присадибні ділянки, корову та невеличку кількість дрібної худоби й птиці.

Такі "соціалістичні" експерименти на селі призвели до надзвичайних і трагічних наслідків — голодомору 1932-1933 pp., внаслідок якого загинула п'ята частина українського селянства.

Сімейне право характеризується посиленням втручання держави у справи сім'ї. Так, до Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану 1926 р. внесено доповнення, які передбачали можливість відібрання у батьків дітей за відсутності належного нагляду за ними й передачу їх до дитячих будинків. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р. заборонялися аборти, встановлювалася матеріальна допомога багатодітним сім'ям, посилювалася кримінальна відповідальність за несплату аліментів. У Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану постановою ЦВК і РНК УСРР від 4 серпня 1936 р. були внесені зміни, що визначали частку сплачуваних аліментів: на одну дитину — 25 %, на двох — 33 %, на трьох і більше — 50 % заробітку відповідача. Значно збільшився розмір сплати за реєстрацію розлучення.

77) Розвиток законодавства України в перiод другої світової вiйни (1939–1945 рр.)

Право в роки війни спрямовувалося на виконання основних завдань і функцій держави з оборони країни і охорони соціалістичної власності. Найбільш суттєві зміни і доповнення були внесені в цивільне, трудове, земельне і колгоспне право, кримінальне право і кримінальний процес. Розвиток всіх цих галузей права в УРСР визначався суворою централізацією і відбувався на основі і відповідно до змін і доповнень у загальносоюзному законодавстві. Цивільне правоУмови воєнного часу висунули на передній план питання захисту права власності, яке тимчасово виходило з володіння як фізичних, так і юридичних осіб. Були розширені права наркоматів і спрощено порядок передачі майна міждержавними підприємствами та установами. Незмінним залишався порядок передачі продукції у власність споживача, заснований на планових актах і договорах.

Постановою РНК УРСР від 4 вересня 1941 року "Про збереження житлової площі за військовослужбовця м и і про порядок оплати житлової площі сім'ями військовослужбовців у воєнний час" встановлювалося, що на період війни житлова площа зберігається за всіма категоріями військовослужбовців. У тих випадках, коли ця житлова площа залишається незаселеною, квартплата за неї не стягується. Мешканці, які оселилися на площі вказаних осіб, зобов'язувались після повернення військовослужбовця негайно її звільнити, у разі відмови вони підлягали виселенню в адміністративному порядку. В такому ж порядку поверталася житлова площа евакуйованим. Ряд змін було внесено про питання позовної давності. З метою забезпечення прав осіб, які знаходилися на фронті, терміни позовної давності в справах цих осіб вважались продовженими на весь період знаходження в збройних силах СРСР. Було припинено також плин шестимісячного терміну, встановленого ст. 430 ЦК УРСР для прийняття спадщини відсутніми в місці його відкриття спадкоємцями. Указ від 14 березня 1945 року розширив коло спадкоємців і дозволив заповідати на користь сторонньої особи при відсутності спадкоємців по закону. Сімейне право Війна залишила багатьох дітей сиротами. На вирішення цієї проблеми було спрямовано ряд нормативних актів: постанова Раднаркому УРСР від 15 лютого 1942 року "Про влаштування дітей, які залишились без батьків", постанова Раднаркому СРСР від 15 червня 1943 року "Про посилення заходів боротьби з дитячою безпритульністю, бездоглядністю і хуліганством", постанова Раднаркому УРСР від 27 березня 1943 року "Про організацію допомоги дітям-сиротам, батьки яких загинули в боях з фашистськими окупантами, замордовані або розстріляні фашистськими загарбниками під час окупації район і в УРСР", постанова Раднаркому СРСР від 30 липня 1944 року "Про заходи боротьби з бездоглядністю і безпритульністю дітей в Українській PCP". Згідно з цими правовими актами на органи державної влади і управління покладалась робота по влаштуванню дітей-сиріт, створенню довідкової системи при НКВС, дитячих будинків, трудовиховних колоній, створенню надзвичайних комісій при виконкомах та інституту громадських інспекторів. Було вдосконалено порядок усиновлення Указом Президії Верховної Ради УРСР від 24 вересня 1943 року "Про зміну ст. 44 Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української PCP". 8 липня 1944 року було прийнято указ Президії Верховної Ради СРСР "Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про встановлення почесного звання "Мати-героїня" і заснування ордена "Материнська слава" та медалі "Медаль материнства", який збільшив державну допомогу вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям. Указом були внесені істотні зміни в порядок укладання шлюбу і розлучення. Так, права і обов'язки подружжя породжував тільки зареєстрований шлюб, розірвання якого було можливим лише через суд. Трудове право

Потреби оборони призвели до необхідності введення трудових мобілізацій і трудової повинності. Трудовій мобілізації підлягало працездатне населення міст, з числа тих, хто не працював у державних установах і на підприємствах. Мобілізовані направлялись на важливі виробництва і будови за місцем проживання. Трудова повинність використовувалась для виконання будівельних робіт на оборонних спорудах, заготівлі палива, охорони шляхів сполучення, зв'язку, електростанцій та інших важливих об'єктів, що мали оборонне значення. Трудова повинність поширювалась на чоловіків від 16 до 55 років, а жінок від 16 до 50 років. В умовах воєнного часу велике значення мала трудова дисципліна. Поряд із заохоченням добросовісних працівників росло застосування примусових заходів до порушників трудової дисципліни. За ряд порушень трудової дисципліни поряд з дисциплінарною відповідальністю застосовувалась кримінальна.На вирішення проблеми інвалідів війни була спрямована постанова РНК УРСР "Про працевлаштування і побутове обслуговування інвалідів Вітчизняної війни" від 20 квітня 1943 року. Колгоспне і земельне законодавство

Колгоспне і земельне законодавство воєнного часу було спрямоване на подальше обмеження прав селян і значно погіршувало їх становище. 13 квітня 1942 року РНК СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову "Про підвищення для колгоспників обов'язкового мінімуму трудоднів". У 1944— 1945 роках на час збирання врожаю був встановлений обов'язковий вихід на роботу працездатних колгоспників і навіть підлітків у віці від 14 років, незалежно від того, виконали вони мінімум трудоднів чи ні. Дисциплінарна влада органів управління колгоспу поширювалась на всіх осіб, які працювали в ньому, незалежно від їх членства в колгоспі.У 1945 році було прийнято ряд актів, спрямованих на боротьбу з так званим розбазарюванням земель колгоспів. Тільки в УPCP колгоспам було повернуто сотні тисяч гектарів землі.Кримінальне право В роки війни суттєві зміни відбулися у галузі кримінального права, б липня 1941 року приймається Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення". Він встановлював сувору відповідальність у вигляді тюремного ув'язнення терміном від 2 до 5 років, якщо злочин за характером не вимагав більш тяжкого покарання. Анти радянські чутки кваліфікувались як контрреволюційна агітація. 15 листопада 1943 року було прийнято указ "Про відповідальність за розголошення державної таємниці або за втрату документів, що містять державну таємницю", який передбачав покарання за вказані дії у вигляді позбавлення волі терміном до 5 років. За ті ж дії, якщо вони спричинили або могли спричинити небажані наслідки, застосовувалось позбавлення волі терміном до 10 років. З 19 квітня 1943 року згідно з указом "Про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства" для спеціальних суб'єктів кримінального права (так називали фашистських злочинців і їх посібників) вводяться особливі міри покарання - страта через повішення і каторжні роботи терміном від 15 до 20 років. В умовах війни широко використовувалось умовне засудження, а також відстрочка виконання вироку до закінчення воєнних дій з направленням засудженого до штрафного батальйону.

83) Кодифiкацiя законодавства в 70-80-х роках ХХ ст. "Систематичне зiбрання дiючого законодавства України", "Звiд законів України"

Протягом 70—80-х рр. до цивільного законодавства вводилися нові положення. За цей час зазнало змін і трудове право, що становило частину цивільного законодавства. Як зазначалося в ідеологічних постулатах КПРС, у ньому знайшли відображення заходи радянської держави, спрямовані на піднесення життєвого рівня трудящих, поліпшення й оздоровлення умов їхньої праці, посилення її охорони, вивільнення часу для підвищення культурного рівня радянських людей. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 квітня 1956 р. скасовувалася судова відповідальність за деякі правопорушення, передбачалася можливість розірвання трудового договору на вимогу працівника з попередженням про це адміністрації за два тижні, надавалося право адміністрації поряд з іншими заходами звільняти працівників з роботи за прогул. Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про поси­лення охорони праці підлітків» від 13 грудня заборонялося приймати на роботу осіб, яким не виповнилося 16 років. Ще раніше, 26 травня 1956 р., було встановлено 6-годинний робочий день для робітників і службовців віком від 16 до 18 років. З метою подальшого поліпшення охорони материнства і дитинства Президія Верховної Ради СРСР 26 березня 1956 р. прийняла Указ «Про збільшення тривалості відпусток по вагітності й пологах» з 77 до 112 календарних днів з видачею за цей період допомоги у встановленому порядку. У зв'язку з цим Президія Верховної Ради Української РСР указом від 15 серпня 1956 р. внесла відповідні зміни до КЗпП УРСР. 1960 р. всі робітники й службовці перейшли на 7— 8-годинний робочий день, внаслідок чого робочий тиждень скоротився на 6,5 годи­ни. Цю зміну було закріплено у ст. 119 Конституції СРСР (в редакції 7 травня 1960 р.). З 14 березня 1967 р. робітники й службовці підприємств, установ та організацій переводилися на 5-денний робочий тиждень. Трудове право в СРСР і УРСР регулювало відносини між людьми та підприємствами, організаціями і установами. Відносини, пов'язані з управлінням працею, кооперацією за межами підприємств у масштабах галузі, не були предметом трудового права. Важливого значення комуно-радянський режим надавав удосконаленню кримінального законодавства. Протягом 50— 80-х рр. було прийнято цілу низку загальносоюзних і республіканських актів, які звужували коло діянь, що вважалися злочинами. Так, з 1955 р. скасовувалася кримінальна відповідальність вагітних жінок за аборти, самовільне залишення підприємства тощо. Поряд з цим до діючого законодавства було внесено зміни протилежного характеру. З метою убезпечення життя громадян Президія Верховної Ради СРСР прийняла ЗО квітня 1954 р. Указ «Про посилення кримінальної відповідальності за навмисне вбивство». Відповідно до нього на осіб, винних у вчиненні умисного вбивства за обтяжливих обставин, поширювалася відповідальність за Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 січня 1950 р. «Про застосування смертної кари до зрадників Батьківщини, шпигунів, підривників-диверсантів». З 1960-го по 1985 р. до кримінальних кодексів було внесено понад 250 змін і доповнень, дві третини яких посилювали покарання. Це не сприяло стабільності законодавства, зростанню його ролі й авторитету в суспільстві. Навіть юристам важко було простежити за змінами й доповненнями. Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. зберігав статті, спрямовані на боротьбу режиму з інакомисленням. До дисидентів застосовувалися ст. 61 — «шкідництво» і сумнозвісна (універсальна) ст. 62 — «антирадянська агітація і пропаганда». Під дію останньої підпадав будь-який вияв невдоволення владою, до того ж поняття «антирадянський» здебільшого визначали не правові норми, а безпосередньо працівники каральних органів. Так, відомого правозахисника Л. Лук'яненка, що проходив по справі «сепаратисти», було засуджено за ст. 56 — «зрада батьківщини» до розстрілу лише за те, що він розробляв і обговорював зі своїми товаришами програму майбутньої Української робітничо-селянської спілки (УРСС). Ця дія кваліфікувалася як «змова з метою захоплення влади».

У 60—70-х рр. продовжувалася кодифікація радянського законодавства. Вона здійснювалася на базі «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім'ю» (1968 р.), «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю» (1970 р.), «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров'я» (1969 р.), «Основ законодавства про народну освіту» (1973 р.). Радянське законодавство розроблялося на основі світових досягнень теорії права і юриспруденції, однак, за словами самих слідчих, ці закони писалися для світової громадськості, а в СРСР панували сваволя, авторитаризм і догматизм комуно-радянських чиновників. Важливою віхою в кодифікації законодавства СРСР і союзних республік стала постанова ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР і Ради Міністрів СРСР від 2 вересня 1976 р. «Про підготовку і видання Зводу законів СРСР». До Зводу мали увійти законодавчі акти й найважливіші постанови ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР і Ради Міністрів СРСР. Рішення союзних органів продублювали владні структури республік. Так, в Україні протягом 1982—1988 рр. було видано 9 томів Зводу законів УРСР. Цей Звід, як і Звід законів СРСР, став етапом на шляху вдосконалення правової системи й подальшого розвитку комуно-радянського законодавства. За визначенням А. Собчака у статті «Дорога к праву», опублікованій у «Правде» за 5 грудня 1999 р., Звід законів СРСР на 90 % складався з нормативних актів ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, тобто це був звід постанов, а не законів. Формування матеріалів Зводу законів УРСР здійснювалося на основі Конституції УРСР 1978 р., у відповідність до якої приводилося все законодавство. Було внесено зміни до термінів повноважень Верховної Ради (з 4 до 5 років), а також місцевих рад — з 2 до 2,5 року, знижено віковий ценз обрання депутатами Верховної Ради і місцевих рад з 21 до 18 років. Відповідно до Конституції розширювалися повноваження Верховної Ради, але номінальне. Насправді ж усі важливі питання, що належали до її компетенції і навіть до компетенції Верховної Ради СРСР, вирішувала КПРС, яка, за Конституцією, ставши ядром політичної системи СРСР, керуючою і спрямовуючою силою радянського суспільства, на чолі з Політбюро поєднувала законодавчі, управлінські й контрольні функції, втручалася в роботу органів управління і місцевих рад через свої партійні осередки на місцях. Зазначимо, що радикальних змін у комуно-радянську систему не було внесено. Вона залишалася такою ж тоталітарною, як і раніше. Отже, радянське право носило в основному декларативний і суперечливий характер, розроблялось і спрямовувалося ЦК КПРС, служило ідеологічною основою для забезпечення пріоритету держави над суспільством і особою, перетворюючи на фарс усі права й свободи, формально надані союзним республікам.

89) Основні положення і значення Конституції України від 28 червня 1996 року

        У сучасному конституційному праві існує багато визначень Конституції. За основу як правило береться одна або декілька ознак, що відносяться до предмету конституційного регулювання, місця, яке посідає Конституція в ієрархії джерел права, в національній правовій системі. так, французький політолог Ж. Бюрдо визначав Конституцію як "сукупність правил, що відносяться до способу призначення, організації і функціонування політичних влад". Американський дослідник К. Берд додає до цього таку ознаку як "визначення свобод громадян".В юридичній науці й практиці Конституція постає як основний, головний закон держави, який регламентує найважливіші з погляду держави суспільні відносини. До них належать засади суспільного ладу й політики, правового становища особи, державного устрою, організації та діяльності органів держави.Конституція також визначає герб, прапор, гімн та столицю держави.

 термін "конституція" походить від латинськогo слова "constitutio", що означає "устрій", "встановлення". Так іменувалися деякі з актів, проголошуваних римськими імператорами. Застосування терміна "конституція" в сучасному його розумінні пов'язане з пізнішими часами -з епохою буржуазних революцій, коли інтереси нового класу, який прийшов до політичної влади, вимагали скасування віджилих феодальних відносин як гальма суспільного розвитку й водночас диктували нагальну потребу особливого правового захисту найважливіших інтересів молодої буржуазії. Юридичною формою вирішення цих проблем і стала конституція, яка згодом обернулася на невід'ємний атрибут суверенної держави. В сучасному світі конституції є практично в усіх державах, котрі претендують на право називатися демократичними. Виняток становлять абсолютні монархії, наприклад Саудівська Аравія.При аналізі конституцій в системі права слід враховувати, що від звичайних правових норм конституційні норми відрізняються тим, що вони закріплюють в широкому смислі слова методи та форми здійснення державної влади. Предмет правового регулювання конституційних норм якісно відрізняється від предмету правового регулювання звичайних законів своєю вищою політичною важливістю та фундаментальністю, оскільки вони торкаються основних умов політичного існування усього суспільства. Саме цим перш за все пояснюється відносна стабільність конституцій, які не є продуктом повсякденної нормовстановлюючої діяльності. Дата прийняття конституції в історії будь-якої держави представляє собою найважливішу віху, що відмічає переломний момент його розвитку. Конституція в принципі не може бути актом законодавчої сваволі, її прийняття, як правило, є історично обумовленим.

Значення Конституції  України для розвитку нашого суспільства і держави

      Прийняття п’ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 року Конституції України стало найважливішою історичною подією в житті українського народу після проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України і схвалення 1 грудня 1990 року всенародним голосуванням Акта проголошення незалежності України. Тим самим було завершено процес становлення України як суверенної держави, яка має свій Основний Закон.Чому саме у суспільстві й державі такого великого значення набуває конституція, чому саме її прийняття обумовлені становленням держави, її  належність до сім’ї цивілізованих демократичних країн, активізація міжнародних відносин? Насамперед прийняття Конституції свідчить про досягнення державою певної стабільності у суспільстві. Адже саме цей процес, як правило, зумовлюється переходом суспільства від  одного якісного стану до іншого, зокрема, як це відбувається в Україні – результатом зміни суспільного устрою стало формування громадянського суспільства і демократичної, соціальної, правової держави.Ці, так би мовити, історичні передумови прийняття Конституції не вичерпують усіх аргументів щодо її значення як основного закону. Найбільш вагомим аргументом є сам зміст Конституції, ті важливі положення і норми, які в ній закріплено.Так, Конституція України закріплює основи її суспільного і державного устрою, визначає напрями розвитку суспільства і держави, основи організації та діяльності державних органів, а також органів місцевого самоврядування, встановлює конституційні гарантії здійснення прав та свобод людини і громадянина, спрямовує розвиток державної та самоврядної форм народовладдя.

51) Сусп. лад західноукр. земель у складі Австро-Угорщини (1772–1918)

Селянство. У 70-80-х рр. 18 ст. імператор Йосиф ІІ здійснив низку реформ для законодавчого врегулювання взаємовідносин селян і поміщиків. На підставі патенту (наказу) про складання інвентаря 1772 р. патент 1775 р. увів рустикальний податок на землю. На поч.. 19 ст. посилився процес обезземелення селян. На підставі нового інвентаря 1819 р. у 1821 р. було уведено новий земельний податок, притому при визначенні приналежності лісів і пасовищ більшість з них були закріплені за поміщиками, що призвело до затяжних судових процесів між селянськими громадами і поміщиками. Для врегулювання повинностей селян, певного обмеження сваволі місцевих феодалів Марія-Терезія здійснила урбаріальну реформу – було взято на облік усі селянські землі, встановлено розміри земельних наділів, які за якістю поділялись на 5 розрядів. Розмір селянського наділу (телек) становив 8-30 зольдів ріллі і 6-12 зольдів сінокосів чи пасовищ; фактично більшість селян мали 1/2 чи 1/4 телеку. Володільці повних наділів зобов`язувались відпрацювати 52 дні на рік зі своїм тяглом або 104 дні “пішої” панщини; відповідно пропорційно встановлювалась панщина для користувачів частини наділу. Желяри, які мали своє господарство, відпрацьовували 18, а безхатні – 12 днів панщини на рік. Селяни віддавали поміщику 1/9 частину врожаю і несли інші натуральні і грошові повинності. Поза тим, селяни сплачували державні податки і виконували повинності на користь держави, зокрема відбували рекрутчину; у середині 19 ст. військова служба у Закарпатті (Угорщині) була довічною. У 40-х рр. 19 ст. селяни-кріпаки латифундій Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт.У Пв Буковині імператорським актом 1785 р. було відмінено особисту залежність кріпаків і уведено П віль-ного переходу селян, але збережено поміщи-цьке землеволодіння, внаслідок чого за селяна-ми залишались усі феодальні повинності. Гноблення селян викликало масові повстання. С\г було здебільшого малоземельним. Селяни були обтяжені. Відтак, наприкінці 19 ст. розо-рені і обезземелені селяни були змушені става-ти вільнонайманими робітниками. Міське населення. Правове становище міського населення Галичини -поділялось на міщан, які користувались певними привілеями, і жителів міста, які сплачували міський податок. У міс-тах стали проявлятись ознаки капіталістичного розвитку. Мануфактури були здебільшого поміщицькими підприємствами, де вик. праця кріпаків; вони займались, головно, харчовим, деревообробним і паперовим виробництвом. У 19 ст., поширились цехи, до яких входили майстри і підмайстри, і водночас зростали мануфактурні підприємства. Феодали. У 1775 р. австрійський уряд поділив усю шляхту Галичини на магнатів, рицарів і трудову шляхту, більшість якої фактично переходила на становище вільних селян. Шляхту було звільнено від панщини та інших феодальних повинностей, зокрема військової служби у рушенні, замість якої встановлювалась грошова контрибуція. У 1783 р. уряд офіційно відновив право поміщиків на фізичне покарання селян. Буржуазія. Робітничий клас. Новий клас пролетаріат, який поповню-вався розореними селянами, ремісниками, кустарями. Притому, багато вільнонайманих робітників були зайняті у сільському господарстві. Робітники зазнавали соц.., політ. і нац. гноблення.Західноукраїнські робітники отримували найнижчу заробітну плату, рівень охорони їх здоров`я, праці і техніки безпеки був дуже низьким. На початку 20ст. поширились страйки с\г робітників.

55) І та ІІ Універсали: зміст, історико-правове значення. ІІІ Універсал і проголошення УНР.

1 Універсал було проголошено 10 червня 1917 року при закритті II Всеукраїнського військового з'їзду. Згідно з І Універсалом Центральна рада фактично перебирала на себе державні функції, а 28 червня було створено уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком, що неабияк занепокоїло Петроград. До Києва приїхали міністри Тимчасового уряду і було досягнуто компромісу: Центральна рада підтримає Тимчасовий уряд, а Росія визнає автономію України і її уряд, не чекаючи Всеросійських установчих зборів. II Універсал З липня 1917 року Центральна рада приймає II Універсал. Його текст було опубліковано українською, російською, єврейською і польською мовами. У ньому заперечувалася необхідність створення українського війська, були й інші значні поступки Тимчасовому уряду.Процес національного відродження охопив широкі верстви населення. У серпні 1917 року 27 російських дивізій перейшли у табір українських збройних сил, зростає чисельність Вільного козацтва, лідером якого стає генерал П. Скоропадський. На жаль, керівництво Центральної ради залишилось глухим до патріотичного руху. Після Жовтневого перевороту в Петрограді і арешту Тимчасового уряду 27 жовтня Генеральний секретаріат України виступив з відозвою "До всіх громадян України", в якій сповістив про події в Петрограді, що загрожують здобуткам української революції.Загострилася конфронтація між Центральною радою і більшовиками України, які підтримали жовтневі події в Росії. Проте спроба "арсенальців" захопити владу в Києві успіху не мала. Центральна рада, яку підтримувала більшість населення, взяла ситуацію в свої руки. III Універсал 7 листопада 1917 року Центральна рада приймає III Універсал, яким проголошує утворення Української Народної Республіки у складі Російської Федерації. Ця подія мала історичне значення, оскільки юридично декларувалося відродження національної держави. Окрім цього, в Універсалі були проголошені такі основні положення:

1) конфіскація поміщицького, удільного, церковного, монастирського землеволодіння і передання земель трудовому народові без викупу;

2) встановлення 8-годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом;

3) негайний початок мирних переговорів та укладення справедливого миру між воюючими сторонами;

4) оголошення повної амністії за політичні виступи та ліквідація смертної кари як міри покарання;

5) закріплення за населенням усіх прав місцевого самоврядування;

6) забезпечення за населенням усіх прав і свобод: свободи слова, друку, віри, зборів, союзів, страйків, недоторканості особи і житла, рівноправності усіх мов;

7) визнання за всіма народами, які населяють Україну, "національно-персональної автономії" та рівних прав тощо.

62) Вищі та місцеві органи влади та управління за конституцією УСРР 1919 р.

У Конституції УСРР 1919 р.г як і в Конституції РСФРР, у першому розділі «Загальні положення» визначалися основні завдання дикта­тури пролетаріату — здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення революційних перетворень і приду­шення контрреволюційних намірів з боку заможних класів, УСРР про­голошувалася державою «трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства». Влада трудящих здійснювалася Радами робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

Визначалися структура і компетенція органів вищої державної влади, якими був з'їзд Рад, а в період між з'їздами — ВУЦВК, який утворювався з'їздом і відповідав перед ним. В організації та діяльності Всеукраїнських з'їздів Рад, ВУЦВК і Раднаркому не було поділу на гілки влади. Навіть Раднаркому було надано право видавати закони.

Починаючи з травня 1919 р. у законодавчій діяльності ШУШ стала брати участь і Президія ВУЦВК. На початку 1920 р. ВУЦВК перейшов до сесійного порядку роботи. Між сесіями ВУЦВК його функції стала виконувати Президія. Вона керувала сесіями, го­тувала до них матеріали, в першу чергу проекти декрелв, здійснювала нагляд за виконанням постанов ВУЦВК, інструктувала державні органи як в центрі, так і на місцях. Між сесіями ВУЦВК Президія мала право затверджувати постанови Раднаркому УСРР і припиняти їх дію, пере­носячи питання на вирішення найближчої сесії ВУЦВК. Президія також розглядала клопотання про помилування та вирішувала інші питання в порядку управління.

Завідування окремими галузями управління покладалося на нар­комати.

Конституція визначила також структуру, компетенцію та порядок утворення місцевих органів алади. Такими на місцях були міські та сільські Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконкоми, а також губернські, повітові та волосні з'їзди Рад і їх виконкоми.

65) Утворення автономної Молдавської Республіки та її розвиток у складі УРСР в 1925–1940

На Лівобережжі Дністра в межах УСРР жила невелика частина молдавського населення, основна ж його маса мешкала в Бессарабії, захопленій Румунією. Партійно-державне керівництво СРСР, спираючись в основному на міркування міжнародного престижу, вирішило створити у складі УРСР Молдавську Автономну Республіку. У зв’язку з цим 12 жовтня 1924 р. ІІІ сесія ВУЦВК прийняла постанову про утворення Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки, до якої були включені ряд районів з переважаючим українським населенням Подільської і Одеської губерній, розташованих на Лівобережжі Дністра. У Молдавській АСРР тоді налічувалося 582 населені пункти, які входили до 126 сільрад. Після тривалої роботи з розмежування територій у вересні 1926 р. ВУЦВК і Раднарком України прийняли постанову про врегулювання кордонів Молдавської АСРР. Зрештою до складу Молдавської АСРР увійшли 11 районів Лівобережжя Дністра: Слободзейський, Тираспольський, Григоріопольський, Дубоссарський, Рибницький, Кам’янський, Крутянський (Кодимський), Бірзульський (Котовський), Балтський, Ананьївський, Красноокнянський (8,1 тис. кв. км). У Молдавський АСРР тоді проживало 545500 чол. Молдаван налічувалося 30,1%, українців – 48,5%, росіян – 8,5%, євреїв – 8,5%, представників інших національностей – 4,4%. У зазначених вище межах Молдавська АСРР перебувала у складі Української СРР до кінця червня 1940 р., коли Бессарабія була приєднана до СРСР і була утворена союзна Молдавська РСР.

Молда́вська Радя́нська Соціалісти́чна Респу́бліка — державне утворення, що існувало в 1940—1991 роках, одна з республік СРСР. Столицею республіки було місто Кишинів.

Станом на 1987 рік Республіка поділялась на 40 адміністративних районів, 21 місто і 48 смт.

23 червня 1990 року Молдавська РСР проголосила свій суверенітет, а 27 серпня 1991 — державну незалежність. 23 серпня 1939 року був підписаний Пакт Молотова — Ріббентропа — договір про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом. У секретному додатковому протоколі до цього договору розмежовувалися сфери впливу у Східній Європі і, зокрема, підкреслювався інтерес СРСР до Бессарабії.

26 і 27 червня 1940 року уряд СРСР направив уряду Румунії дві ноти, в яких пропонувалося повернути Бессарабію Радянському Союзу. Коронна рада Румунії була вимушена згодитися з радянськими вимогами. У ноті від 28 червня 1940 року уряд Румунії згодився з пропозицією про передачу Бессарабії, а також з порядком і термінами виведення своїх військ і адміністрації. Цього ж дня, 28 червня, в Бессарабію були введені частини Червоної Армії.2 серпня 1940 року на VII сесії Верховної Ради СРСР був прийнятий Закон про утворення союзної Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки.До складу Молдавської РСР були включені: місто Кишинів, 6 з 9 повітів Бессарабії (Бєльцький, Бендерський, Кагульський, Кишинівський, Оргєєвський, Сорокський), а також місто Тирасполь і 6 з 14 районів колишньої Молдавской АРСР (Григоріопольський, Дубоссарський, Каменський, Рибницький, Слободзейський, Тираспольський). Решта районів МАРСР, а також Акерманський, Ізмаїльський і Хотинський повіти Бессарабії відійшли до Української РСР.Пізніше, в листопаді 1940 року, межа між МРСР і УРСР була змінена. До Української РСР відійшов 61 населений пункт з 55 тис. населенням (46 населених пунктів Бендерського повіту, 1 населений пункт Кагульського повіту, 14 населених пунктів колишніх районів МАРСР). До Молдавської РСР відішли 96 населених пунктів з 203 тис. населенням (76 населених пунктів Хотинського повіту, 6 — Ізмаїльського і 14 Акерманського повітів). Ці зміни мотивувалися тим, що в населених пунктах, переданих Молдавській РСР, переважало молдавське населення, а в переданих Українській РСР — українське, болгарське і російське населення.В результаті територія МРСР склала 33,7 тис. км, населення — 2,7 млн. чоловік, з яких 70% складали молдавани. КОНСТИТУЦІЯ АВТОНОМНОЇ МОЛДАВСЬКОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РАДЯНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ - осн. закон Автономної Молдавської Соціалістичної Радянської Республіки (АМСРР). Прийнята у м. Балті (тепер Одес. обл.) 23.IV 1925 1-м Всемолд. з'їздом рад і затверджена 10.V 1925 9-м Всеукр. з'їздом рад. Згідно з конституцією влада рад на тер. АМСРР здійснювалася через з'їзди та їх органи за участю їхніх представників у Всеукр. з'їздах рад та Раді Національностей ЦВК СРСР. Закони та ін. нормат. акти СРСР і УСРР поширювалися на АМСРР, якщо самі вищі органи автономії не видавали аналогіч. законів самостійно. Сфера прийняття самост. законів була обмеженою (утворення необ'єднаних наркоматів, місц. виконкомів та їх відділів, встановлення їхніх штатів і мережі, мовні та осв. справи) і зумовлювалася суворим дотриманням зак-ва УСРР або спец, дозволом ВУЦВК. Автономії надавалося право часткової амністії і помилування, але воно мало здійснюватися на засадах загальноукр. зак-ва. Було передбачено право на законод. регулювання вживання мов, проте суворо заборонялися утиски укр., рос. та мов ін. національностей. У всіх центр, органах України АМСРР мала пост, представника з дорадчим голосом. Герб і прапор АМСРР встановлювалися ЦВК республіки і затверджувалися ВУЦВК. Після приєднання 1940 до СРСР Бессарабії і утворення Молд. РСР конституція автономії втратила чинність.

69) Конституція УРСР 1929 р.

Конституція Української СРР 1929 склалася на основі тих змін у державному будівництві, в політичному та економічному житті УСРР, які відбулися в період з 1919 по 1929 рік, на базі першої конституції — Конституції СРСР 1919 року, на відбитих в ній принципах пролетарського інтернаціоналізму і соціалістичного демократизму. Конституція 1929 року, як і всі прийняті раніше радянські конституції, породжена в одних і тих же історичних умовах перехідного від капіталізму до соціалізму періоду. Як перша, так і друга конституція СРСР являли собою конституції диктатури пролетаріату, конституції соціалістичного типу.В цьому і полягає причина наступності основних і вирішальних принципів, а також окремих положень у перших двох конституціях радянської України.Конституція 1929 року, як і перша Конституція УСРР, законодавча закріпила принципи диктатури пролетаріату і республіку Рад як державну форму цієї диктатури. Ст. 1 Конституції гласила:Конституція УРСР 1929 року Законодавчо закріпила створені за роки Радянської влади в Україні основи нового економічного ладу, які були вирішальними передумовами для здійснення соціалістичної перебудови всього народного господарства на базі індустріалізації країни і колективізації сільського господарства.Конституція УСРР 1929 року, як і перші радянські конституції, закріпила рівноправність громадян, незалежно від їх расової і національної належності, та проголосила суперечним основним законам Української Радянської Республіки встановлення або допущення будь-яких привілеїв чи переваг з причин расової або національної належності, а також і будь-яке обмеження рівноправності національних меншостей.Українська СРР, беручи до уваги непорушну волю молдавського народу до оформлення свого державного існування в складі Української Соціалістичної Радянської Соціалістичної Республіки, об'єдналась з молдавським народом на основі створення в складі УРСР Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної РеспублікиКонституція Української РСР 1929 року зберегла в силі ряд принципів Конституції 1919 року. Разом з тим у новій Конституції УРСР не були викладені деякі застарілі положення Конституції 1919 року (наприклад, про диктатуру пролетаріату і бідніше селянство, про відмирання держави та інше).Нові, особливо важливі положення Конституції УСРР 1929 року, що мали велике принципове значення у порівнянні з Конституцією 1919 року, знайшли своє відображення у ст. 2 і 3 Конституції, в яких було висвітлено змінене правове становище УСРР та законодавче закріплення основних принципів Радянської федерації і суверенітету Української СРР.З цієї статті видно, що Українська СРР, як і інші союзні республіки, увійшла до складу СРСР цілком добровільно. Українська СРР на основі визнання за кожною нацією права на державне самовизначення, спираючись на вільно виражену волю українського народу, уклала спеціальний договір про утворення СРСР. Добровільність об'єднання радянських республік, в тому числі і Української СРР, обумовлювалась заінтересованістю самих республік в єдиній союзній державі, яка забезпечувала б їм ряд переваг у порівнянні з попереднім їх роздільним існуванням.Об'єднання всіх радянських республік в єдиний державний союз створювало широкі можливості, по-перше, для тісного господарського співробітництва, об'єднання всіх економічних сил та ресурсів і створення міцного економічного союзу, спрямованого на побудову соціалізму і комунізму; по-друге, для організації міцної оборони, а також для створення зовнішньополітичного та військового союзу для захисту соціалістичної Батьківщини від зовнішніх ворогів; по-трете, для досягнення рівності і забезпечення всебічного розвитку всіх народів, що населяли колишню царську Росію, для створення дійсно братнього інтернаціонального об'єднання народів, що відповідає природі радянської влади.Відповідно до обсягу і характеру суверенних прав, віднесених до виключного відання Союзу РСР в особі його найвищих органів державної влади і державного управління, Конституція УСРР 1929 року встановила на основі Конституції СРСР 1924 року суверенні права Української СРР.

Проте суверенні права Української СРР не вичерпуються лише переліченими вище правовими гарантіями. Крім того, відповідно до Конституції СРСР 1924 року Конституція УСРР 1929 року встановила такі суверенні правила:

1. Право самостійно, без наступного затвердження органами Союзу РСР, приймати свою власну Конституцію, в якій враховані національні особливості і яка відповідає Конституції Союзу РСР в цілому. Відповідність Конституції УСРР і Конституції СРСР зумовлюється єдністю соціальнл-економічної, класової і політичної природи СРСР і всіх його складових частин — союзних республік. Це означає, що принципи, покладені в основу першої союзної Конституції, повністю відображені в Конституції УСРР 1929 року. Забезпечення відповідності Конституції УРСР Конституції СРСР належало до компетенції найвищих органів державної влади Союзу;

2. Право на територіальне верховенство. Територія Української СРР не могла бути зміненою без її згоди (ст. 22 Конституції УСРР 1929 р.);

3. Право на створення своїх власних органів державної влади і органів державного управління (була побудована на зразок системи, встановленої Конституцією Української СРР 1919 р.);

4. Право на обрання повноважних представників Української СРР до складу ради Національностей Центрального Виконавчого Комітету Союзу РСР. Цим правом УСРР користувалася на рівних основах з іншими союзними республіками, яке надавалось їм Конституцією СРСР 1924 року;

5. Право здійснення законодавства і управління в межах компетенції, встановленої Конституцією СРСР і конституцією УСРР;

6. Право ВУЦВК на здійснення законодавчої ініціативи у найвищих органах Союзу РСР.

Такий сумарний перелік суверенних прав Української СРР, здійснюваних найвищими органами державної влади і державного управління, які були встановлені Конституцією УРСР 1929 року у повній відповідності до Конституції Союзу РСР 1924 року.

Відповідно до Конституції СРСР, Конституція УСРР 1929 року визначила численне коло питань, з яких Українська СРСР здійснювала свою державну владу самостійно. Конституція Української СРР 1929 року залишила в силі всі ті гарантії свободи трудящих, які були встановлені Конституцією УСРР 1919 року. Але Конституція Української СРР 1929 року мала й сумні наслідки. Надання великої влади місцевим органам призвело до перекручувань державної політики, а це виявилось в бездушне адміністрування (виселення і знищення найбільш працездатної частини селянства і інтелігенції). Конституція дала поштовх до занепаду сільськогосподарського виробництва в Україні, що призвело до голодомору 1932–1933 років (всі кошти направлялись тільки на індустріалізацію, безжально вилучалось із сільськогосподарського виробництва). Ця Конституція закріпила диктатуру пролетаріату, що в подальшому зробило неможливим розвиток приватної власності і відкинуло Україну від магістралі світового розвитку.

74) Входження західноукр. земель до складу УРСР

23 серпня 1939 р. між СРСР та Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також таємний протокол Ріббентропа-Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. За цим протоколом східні польські території (тобто західні області колишньої території України) мали бути передані СРСР. 1 вересня 1939 р. нацистські війська вторглися в межі Польщі. 17 вересня, коли головні сили польської армії були розбиті, радянські війська перейшли польсько-радянський кордон у Західній Україні і Західній Білорусії. Розпочалася "визвольна місія" Червоної армії для захисту "єдинокровних братів" - українців і білорусів від нацистського поневолення, а фактично реалізація таємного протоколу Ріббентропа-Молотова. СРСР, по суті, вступив у Другу світову війну на боці Німеччини і включився у поділ світу. У результаті поділу Польщі до СРСР відійшло 51,4 % її території з 37,1 % населення (12 млн. чол.). Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня 1939р. під контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони. На території Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, було створено б областей — Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку. У листопаді 1940 р. між УРСР і МРСР було встановлено новий кордон. У результаті від України було відчужено Придністров'я з етнічним українським населенням. Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення України збільшилося на 8,8 млн. чол. і на середину 1941 р. становило більше 41,6 млн. чол., а її територія розшириласяЗ приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянизації, тобто зміни в усіх сферах життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. У процесі радянизації виділяються два етапи: — до весни 1940 p., коли режим хоч би зовнішньо зберігав демократичність, а реформи зустрічали підтримку більшості населення;— з весни 1940 р. відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення.

Зустріли підтримку:— ліквідація польського держапарату;— конфіскація земель великих власників, націоналізація торгівлі та промисловості (ці галузі перебували в руках поляків та євреїв);— українізація та зміцнення системи освіти (кількість українських шкіл збільшилася до 6,5 тис. з одночасним скороченням польських); Львівський університет перейменовано в честь І. Франка, мовою викладання стала українська тощо);— розвиток системи соціального забезпечення, особливо охорони здоров'я.

Викликали невдоволення:— заміна польських чиновників на місцевих комуністів та людей, присланих зі Сходу України;— насильницька колективізація (на червень 1941 р. в колгоспи було об'єднано 15 % господарств);— тиск на церкву (як греко-католицьку, так і православну);— розгром політичних партій і громадських об'єднань, у тому числі таких шанованих у народі, як ''Просвіта";— масові репресії.

Репресії розпочалися практично відразу після зайняття краю Червоною Армією, але спочатку вони торкнулися переважно поляків — депортація на Схід СРСР мільйона поляків, розстріл 15 тис. польських військовослужбовців.Серед українців раніше за інших зазнали репресій активісти політичних партій. Єдиною організованою силою Опору залишалась Організація Українських Націоналістів — ОУН.

Весною 1940 р. режим розпочав широкомасштабні репресії.З осені 1939 р. по осінь 1949 р. у Західній Україні було репресовано за політичними ознаками і депортовано близько 10 % населення (318 тис. сімей, близько 1,2 млн. чол.). Смертність серед депортованих склала 16 %.Особливо наполегливо здійснювалась радянизація західних областей України після вигнання фашистських загарбників (з 1944 p.).

Об'єднання західноукраїнських земель з УРСР мало позитивне значення: вперше за кілька століть своєї історії українці були в одній державі. Але принесений на багнетах Червоної Армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє не в інтеграції з СРСР, а в творенні незалежної соборної української держави.

78) Перехiд вiд вiйни до миру, вiдбудова народного господарства та перебудова державного апарату Укр. в 1945–1964 рр.

Звільнення території республіки від німецько-фашистських загарбників поставило на порядок денний питання про відбудову народного господарства України. Україну необхідно було піднімати з руїн і попелу. Наслідки війни були жахливими. Позначилося зменшення трудових ресурсів і зниження їх якості, адже війна винищила найбільш працездатну частину населення. Основною робочою силою стали жінки і підлітки. По мірі звільнення території від загарбників розпочалась відбудова народного господарства. До кінця 1945 р. було відновлено 44% довоєнних потужностей машинобудівної і 30% легкої промисловості, введено в дію 123 великі і 506 дрібних шахт Донбасу. Проводились певні роботи і по відновленню житлового фонду, відновлено роботу значної частини шкіл, вузів, медичних закладів. Однією з визначальних рис політичного життя України було зміцнення адміністративно-командної системи, стрижнем якої була комуністична партія. На 1 січня 1946 р. КП(б)У налічувала 320 тис. членів і чисельність її неухильно зростала. Партійний апарат постійно прагнув до того, щоб забезпечити свій тотальний контроль над усіма сферами суспільного життя. По мірі звільнення території відновлювалась діяльність органів радянської влади. У лютому 1947 р. були проведені вибори до Верховної Ради, внаслідок чого відновилась традиційна для мирного часу структура вищих органів державної влади. У грудні 1947 р. відбулись вибори місцевих рад. Водночас було скасовано органи управління воєнного часу. Реорганізовувалась система управління промисловістю і сільським господарством. У 1946 р. Раду народних комісарів було перейменовано у Раду міністрів УРСР. Підприємства і установи переходили на нормальний режим роботи: відновлювалися 8-годинний робочий день, відпустки, скасовувалась понаднормова неоплачувана праця. Скорочувалися асигнування на оборону. Промисловість переходила на випуск мирної праці. У березні 1946 р. Верховна Рада УРСР затвердила п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 pp. Модель відбудови господарства була копією індустріалізації з усіма її недоліками. Нехтуючи потребами і можливостями людей, план передбачав менше ніж за 5 років (експерти вважали, що Радянському Союзу для відбудови потрібно декілька десятиліть) відбудувати зруйновані райони країни, відновити довоєнний рівень промислового і сільськогосподарського розвитку і навіть його перевищити (підвищити продуктивність праці на 36%). Обсяг капіталовкладень на п'ятирічку становив 65 млн. крб., що перевищувало рівень капіталовкладень за три передвоєнні п'ятирічки. Таким чином, виснажене війною населення змушене було працювати на межі фізичних можливостей. Особливості відбудови в Україні:1) значні масштаби відбудовчих робіт, більше ніж в будь-якій іншій країні Європи;

2) розрахунок лише на власні сили і на ресурси Радянського Союзу, а не на зовнішню допомогу. "Холодна війна" робила неможливим використання західної, перш за все американської, фінансової та технічної допомоги;3) при відбудові ставка робилась на важку промисловість та енергетику (80% капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на останнє відводилось лише 7% капіталовкладень);4) відбудова здійснювалась централізовано за чітким державним планом;

5) економіка України відбудовувалась і добудовувалась не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того завдяки розвитку нових промислових центрів СРСР за Уралом та Казахстані доля України в загальносоюзному виробництві знизилась з 18% у довоєнний період до 7% у 1945 p.;6) вагома роль адміністративно-командної системи. Саме вона давала змогу за короткий проміжок часу мобілізувати і зосередити значні матеріальні і людські ресурси на певному об'єкті;7) непропорційно велика роль ідеології, яка знаходила свій вияву широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах — соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів;8) ускладнення процесу голодом 1946-1947 pp.;9) нестача робочої сили, а особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій.

Результати відбудовчого періоду неоднозначні. З одного боку, було загоєно рани війни, відбудовано промисловість України в 1946-1950 pp. збільшився в 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15%. Проте обсяг виробництва легкої промисловості у 1950 р. складав лише 80% довоєнного. З іншого боку, ціна відбудови була дуже високою. Зниження реального рівня життя, тяжкі житлові і побутові умови були характерними для більшості населення.Скасування карткової системи розподілу продуктів і проведення грошової реформи у 1947 р. ще в більшій мірі переклали на плечі трудящих тягар відбудови.ншим негативним наслідком стало остаточне розорення сільського господарства. На селян, що отримували мізерні заробітки, не поширювались соціальні гарантії, вони були позбавлені права мати паспорт, а відповідно — вільно переміщуватися. Також їм доводилось сплачувати великі податки, що були введені на присадибне господарство. Для інтенсифікації праці колгоспників сталінське керівництво продовжувало використовувати примусові та репресивні методи. Так, 21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла таємний Указ "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя". За цим Указом було репресовано 12 тис. колгоспників. Незважаючи на репресії, надзвичайні зусилля селян, на кінець п'ятирічки так і не вдалось досягти показників довоєнного розвитку. Так, у 1950 р. валовий збір зернових складав лише 85% довоєнного.

81) Кодифікація законодавства в 1958–1970 рр.: "Основи законодавства СРСР" та змiни в правi України.

Розвінчання культу особи Сталіна й розширення повноважень республіки з середини 1950-х років спричинили необхідність до складання в країні нових суспільно-політичних умов, які не були предметом регулювання кодексів і поточних законів. Крім того, ряд положень чинних республіканських кодексів після XX з'їзду КПРС застаріли. Усе це зумовило проведення післявоєнної кодифікації права в республіці, яка в історико-правовій літературі дістала назву Другої комплексної кодифікації законодавства УРСР. Кодифікація, що тривала понад 25 років, позначилася певними особливостями, і реалізовувалася декількома етапами (напрямами). Перший напрям полягав у створенні Основ законодавства Союзу PCP і союзних республік. Закон СРСР "Про віднесення до відання союзних республік законодавства про судоустрій союзних республік, прийняття цивільного, кримінального і процесуальних кодексів" (лютий 1957 р.) фактично визнав недоцільним прийняття загальносоюзних кодексів, спробу підготовки яких було зроблено наприкінці 1930-х - початку 1950-х років, і закріпив за союзним Центром видання Основ законодавства Союзу PCP і союзних республік, а за союзними республіками - кодексів законів з певних галузей права. Упродовж 1958-1985 pp. було розроблено і уведено в дію шістнадцять Основ: кримінального та цивільного законодавства; кримінального та цивільного судочинства; про адміністративні правопорушення, судоустрій, шлюб і сім'ю, працю, надра, народну освіту, охорону здоров'я; земельного, виправно-трудового, водного, лісового, житлового законодавства. Крім того, було прийнято низку загальносоюзних законодавчих актів. Наприклад: Положення про військові трибунали, Повітряний кодекс, Митний кодекс, Кодекс торговельного мореплавства, Закон про державний нотаріат та ін. У міру прийняття Основ законодавства Союзу PCP і союзних республік Міністерство юстиції УРСР розробляло, а Верховна Рада (ВР) УРСР вводила в дію республіканські кодекси. З 1960 р. прийнято тринадцять кодексів: Кримінальний і Кримінально-процесуальний (1960 p.); Цивільний і Цивільно-процесуальний (1963 р.); Про шлюб і сім'ю (1969 p.); Земельний і Виправно-трудовий (1971 р.); Про працю (1971 p.); Водний (1972 р.); Про надра (1976 p.); Лісовий (1971 p.); Житловий (1983 р.); Про адміністративні правопорушення (1984 p.). Зважаючи на зазначену вище особливість, усі вони по суті були копіями загальносоюзних актів. Жодний з них не вміщав особливостей, що підтверджували б національно-державну самобутність республіки, її право на створення самостійної правової системи. Прийняті кодекси упродовж своєї чинності зазнавали неодноразових змін та доповнень. Це, на думку дослідників (В. Чехович). визначило ще одну особливість Другої кодифікації, що полягала у недостатній ефективності дії ряду законів, внаслідок чого окремі норми протягом малого відрізку часу підлягали змінам. Другий етап кодифікації - видання протягом 1963 -1964 рр. семитомного "Хронологічного зібрання чинних законів, указів Президії ВР УРСР, постанов і розпоряджень уряду УРСР". У ньому і понад 2036 актів (зі змінами і доповненнями, внесеними до них станом на 1 липня 1962 p.), які розміщені за датами їх затвердження. У Хронологічне зібрання не включалися Кодекси законів УРСР, акти тимчасового характеру, відомчі нормативні акти і акти, що не мали загально-нормативного характеру, а також ті з нормативних актів, що втратили своє практичне значення, хоча і не були скасовані в установленому порядку. Дослідники (В. Грищук) обґрунтовано вважають видання Хронологічного зібрання підготовчим етапом до наступного. Третій етап в історії Другої комплексної кодифікації законодавства УРСР розпочався у 1970-х роках з підготовки до видання Систематичного зібрання діючого законодавства УРСР, підготовчим елементом якого обґрунтовано вважається (В. Грищук) підготовка "Хронологічного зібрання чинних законів, указів Президії ВР УРСР, постанов і розпоряджень уряду УРСР". Створення цього видання було викликано потребами економічного розвитку. Воно мало на меті сприяти, насамперед, удосконаленню господарського законодавства. Систематичне зібрання діючого законодавства УРСР стало результатом великої роботи Мін'юсту республіки. У нього було включено 4315 нормативних актів, які були вміщені у 24 томах. Крім того, було видано довідковий, 25-й том. А у 1983 р. Систематичне зібрання доповнили ще три томи, в яких розмістили законодавство республіки станом на 1 січня 1981 р. Досвід роботи по створенню Систематичного зібрання діючого законодавства УРСР дав можливість оновити й упорядкувати правову систему республіки, а згодом створити Звід законів Української PCP.

Отже, нові суспільні відносини, які виникли з середини 1950-х років, не були предметом регулювання кодексів і поточних законів. Відтак, основна причина кодифікації післявоєнного законодавства УРСР - привести існуючу правову систему у відповідність до нової суспільно-політичної ситуації. Друга комплексна кодифікація законодавства УРСР проводилася кількома етапами. Головними її результатами стало видання республіканських кодексів, хронологічного зібрання чинних законів, систематичного зібрання чинних законів та Зводу законів УРСР. Цивільне законодавствоКлючовими нормативно-правовими актами, що лежали в основі цивільно-правового регулювання упродовж усього післясталінського періоду історії радянської державності в Україні, були Основи цивільного законодавства Союзу PCP (1961 p.) і Цивільний кодекс УРСР (18 червня 1963 p.). Останній діяв сорок років - вступив н силу з 1 січня 1964 p., і залишався чинним (із численними змінами і поправками) до 1 січня 2004 р.В Основах цивільного законодавства Союзу PCP одним із центральних був розділ "Право власності", в якому домінантна роль відводилася соціалістичній власності. Як і раніше, цивільно-правове регулювання спрямовується передусім на розвиток і зміцнення державної власності з метою її охорони і примноження. Одним із засобів примноження державної власності було вдосконалення регулювання договірних відносин між підприємствами, господарськими організаціями.Сімейне законодавство Десталінізація позначилася на сфері сімейно-шлюбних відносин скасуванням 1953 р. норми про заборону шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями. Того ж року ПВР УРСР внесла зміни до Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР (1926 p.), які передбачали обов'язок батьків утримувати своїх дітей до повноліття.Прийнятий відповідно до Основ законодавства Союзу PCP і союзних республік про шлюб і сім'ю (1968 р.) новий Кодекс про шлюб та сім'ю УРСР (20 червня 1969 р.) був спрямований на зміцнення сім'ї та охорону інтересів матері та дитини (з численними змінами та доповненнями діяв до 10 січня 2002 p.). Встановлювалися порядок (спільна письмова заява, пред'явлення документів, які посвідчують особу, перебіг відповідного строку після подання заяви з метою перевірки серйозності намірів тих, хто вступає у шлюб, тощо) і умови (взаємна згода, досягнення шлюбного віку, неперебування в іншому шлюбі, дієздатність, відсутність близької спорідненості) укладення пі любу, дійсним визнавався тільки шлюб, укладений в органах ЗАГСу, а релігійний обряд одруження юридичної сили не мав; регулювалися особисті і майнові відносини (підтверджувалась спільність майна, надбаного подружжям під час шлюбу, рівність права володіння, користування і розпорядження цим майном) між подружжям (батьками і дітьми); визначалися основні обов'язки батьків щодо виховання дітей (піклування про їх здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, підготовку їх до праці), порядок усиновлення (удочеріння), опіки і піклування; встановлювалися порядок і умови припинення шлюбу (розлучення - в судовому порядку або через органи ЗАГСу).Трудове законодавство У роки десталінізації розвивалося у напрямі демократизації й розширення трудових гарантій. Суспільство позбулося одіозних антигуманних правових норм сталінщини: скорочено робочий день у передвихідні і передсвяткові дні на дві години (березень 1956 p.); скасовано кримінальну відповідальність за самовільне залишення підприємств чи установ, а також за прогули без поважної причини (квітень 1956 p.); збільшено тривалість відпусток, що надавалися працюючим жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами з 77 до 112 днів (квітень 1956 p.); заборонено приймати на роботу підлітків, яким не виповнилося 16 років (грудень 1956 p.); відновлено право робітника з власного бажання припинити роботу, попередивши про це адміністрацію за два тижні до того (січень 1957 p.); розпочато переведення всіх робітників і службовців на 7-годинний робочий день, а для певних категорій трудящих (зайнятих на підземних роботах та у віці від 16 до 18 років) встановлювався 6-годинний робочий день (з 1958 p.). Основні тенденції розвитку кримінального законодавстваПроцес десталінізації СРСР приніс звуження сфери кримінальної відповідальності та її пом'якшення за злочини, що не мали великої суспільної небезпеки. Так, вже в 1954 р. скасовується кримінальна відповідальність за прогули та самовільне полишення роботи. З січня 1955 р. знижуються кримінальні покарання за дрібні крадіжки (за окремі з них встановлюються виправно-трудові роботи). Водночас, законодавець посилював відповідальність за найбільш тяжкі злочини, зокрема спрямовані проти життя громадян. Наприклад, Указом ПВР СРСР "Про посилення кримінальної відповідальності за навмисне вбивство" (30 березня 1954 р.) було відновлено застосування смертної кари до навмисних убивць.

90) Конституційні процеси у незалежній Україні

Здобуття Україною незалежності спричинило зміни у державній і правовій системах, що потребувало радикальних змін Конституції 1978 р. Спочатку Верховна Рада обрала шлях внесення змін та доповнень до неї, а паралельно відбувався процес вироблення нового основного закону. Ще 24 жовтня 1990 р. утворено конституційну комісію, яку очолив Л. Кравчук. Вона розробила перший проект і подала на розгляд у комітети Верховної Ради. За ним Україна мала стати президентською республікою. Другий проект, поданий на розгляд у вересні 1993 p., передбачав створення парламентської республіки з двопалатним парламентом і прем'єр-міністром на чолі уряду. У листопаді 1993 р. розроблено третій проект, у якому вже йшлося про президентсько-парламентську республіку. Проте жоден ч цих проектів не здобув підтримки депутатів.

У листопаді 1994 р. створено нову конституційну комісію, яка почала розробку чергового проекту. У травні-червні 1995 р. через відсутність основного закону виникла конституційна криза, яка закінчилася угодою між Президентом та Верховною Радою. 20 березня 1996 р. на розгляд Верховної Ради винесено четвертий проект Конституції, який передбачав президентсько-парламентську республіку з двопалатними Національними Зборами (Сенат і Палата депутатів). Після внесених змін і доповнень в комітетах та погоджувальних радах, Верховна Рада 4 червня прийняла проект в першому читанні. 19 червня розпочалися другі читання, і вранці 28 червня 1996 р. Конституція України була ухвалена Верховною Радою.Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 основної статті, та 14 статей перехідних положень. Основний Закон нашої держави конституює права, свободи та обов'язки людини і громадянина, народне волевиявлення через вибори та референдуми, визначає структуру, функції, повноваження права та обов'язки всіх гілок влади: законодавчої - Верховна Рада, глави держави - Президента, виконавчої - Кабінет Міністрів, судової - Верховний Суд, Конституційний Суд, а також містить положення про прокуратуру, територіальний устрій, Автономну Республіку Крим, місцеве самоврядування. Визначено також порядок внесення змін до Конституції, визначено прикінцеві та перехідні положення.

Чинна Конституція визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну і правову державу, за формою правління - республікою (президентсько-парламентською), за формою устрою - унітарною. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в ній є народ.

Конституційний процес в сучасній Україні умовно можна поділити на три основних періоди: перший період (1990–1996 роки) ознаменувався здобуттям незалежності України, процесом підготовки проекту Конституції і прийняттям Конституції України; другий період (1996–2004 роки) став періодом реалізації Конституції України; третій період (2005 — донині) позначився процесом внесення змін та доповнень до Конституції України (конституційною реформою), масштабною конституційною кризою 2007–2009 років і пошуком легітимних шляхів системного оновлення Основного Закону. Характерною ознакою другого періоду конституційного процесу стала реалізація положень Конституції через новостворені правові акти (закони та підзаконні акти) та систему органів державної влади та місцевого самоврядування, передбачену Основним Законом. Тобто упродовж 1996–2006 років загалом були сформовані нормативно- та організаційно-правові механізми реалізації Конституції України.Водночас життя доводило необхідність реформування окремих положень Конституції України. Політичні, економічні, соціальні та інші чинники обумовили необхідність зміни форми держави, а відтак, — конституційної реформи. Політики, громадські діячі, науковці пропонували власні проекти внесення змін до Конституції України, але переважна більшість із них не знайшла підтримки у парламентаріїв. Третій період (2004)Віру народу України у власні сили пробудили події, пов'язані з виборами Президента України в 2004 році, що отримали в політичній теорії та практиці назву «Помаранчевої революції». Ці події ознаменували третій період конституційного процесу, пов'язаний процесом внесення змін та доповнень до Конституції України Більшість положень Закону про внесення змін до Конституції України набули чинності з 1 січня 2006 р., а вже з 25 травня 2006 p., коли після складення присяги народними депутатами України набула своєї каденції Верховна Рада України V скликання, обрана за оновленою пропорційною системою, всі без винятку положення Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. стали чинними.

54) Відродження укр. державності в 1917 р. Утворення Центральної Ради, місцевих органів влади та управління

У лютому 1917 року в Росії перемогла буржуазно-демократична революція. Соц. напруга, невдоволення продовженням світової війни, голод, розруха створили сприятливі умови для нац.-визв. революції в Укр.. У Києві почали формуватися нові революційні органи, було практично ліквідовано царську адміністрацію, владу перебрали призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари. На початку березня 1917 року в Укр. виникають ради робітничих і солдатських депутатів, які на той час не відігравали провідної ролі. За ініціативою М. Грушевського та С. Єфремова створюється міжпартійний політичний блок "Товариство укр..поступовців" (ТУП), політ. ідеалом якого була автономія Укр. в складі перебудованої на федеративних засадах Рос. держави. Виникнення загальноукр. громадсько-політ. центру—Укр. Центральної ради. До неї увійшли укр.. соціалісти, представники православного духовенства, культурно-освітніх, військових, студентських та інших орг тощо. Дата заснування ЦР 3 березня 1917 р. Голова Ради - М. Грушевський. Провідна роль у ній належала укр. соціал-демократам та укр.. есерам. Незабаром М. Грушевський також приєднався до українських есерів. До керівництва Ради входили В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін. Лідери Ради прагнули до того, щоб добитися від ТУ Росії широкої автономії для Укр.. 8 березня було опубліковано відозву "До українського народу", творити нове вільне життя. 19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація під яка ухвалила резолюцію про доручення ЦР вступити у прямі переговори з ТУ. Для підтвердження своїх повноважень ЦР скликала 5—7 квітня Укр. нац.конгрес. Головною метою діяльності ЦР було єднання укр. народу, відродження нац. державності шляхом переговорів з ТУ. У Києві відбулося віче українських офіцерів, яке ухвалило вважати себе Установчою військовою радою. Ініціатором створення української армії був Микола Міхновський. Паралельно виникає Український військовий клуб ім. П. Полуботка, у Києві розпочинається формування першої української військової частини - полку ім. Б. Хмельницького. Об'єднати цей патріотичний рух взявся І Український військовий з'їзд, який відбувся в травні 1917 року. З'їзд утворив Військовий генеральний комітет у складі 18 осіб на чолі з Симоном Петлюрою. 5—11 червня 1917 року відбувся II Всеукраїнський військовий з'їзд, на якому склад комітету було збільшено до 27 осіб. З'їзд затвердив статут Генерального військ. комітету. Не змогла Рада забезпечити і правопорядок в Україні, організувати роботу залізниць тощо. Все це позначилося на єдності її рядів, між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами почали виникати ідейні конфлікти. Центральна рада свої звернення до народу оформлює у вигляді універсалів. І Універсал було проголошено 10 червня 1917 р ЦР фактично перебирала на себе державні функції, а 28 червня було створено уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. II Універсал З липня 1917 р заперечувалася необхідність створення укр.. війська, були й інші значні поступки Тимчасовому уряду. III Універсал 7 листопада 1917 р проголошує утворення УНР у складі Російської Федерації. юр. декларувалося відродження нац. держави.

57) Суспільно-політичний лад і право ЗУНР (1918–1923 рр.)

Державний устрій ЗУНР У дні розпаду Австро-Угорської монархії, створена у жовтні 1918 p. у Львові Українська Національна Рада 1 листопада 1918 р. проголосила утворення у Галичині та на Буковині Української Держави. 13 листопада вона отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Вища законодавча влада у державі належала Українській Національній Раді, лише вона мала право ухвалювати закони. Очолював її президент (фактично спікер - голова парламенту). Рада формувала колегіальний орган влади - Виділ з 9 осіб, що виконував функції глави держави. У майбутньому передбачалося скликання однопалатного Сейму з 226 послів, обраних за національно-пропорційною системою, при загальному, рівному, прямому та таємному голосуванні.Рада формувала уряд - Державний Секретаріат з 14 секретарств (міністрів) на чолі з прем'єром. Місцевими органами влади були: у повітах - повітові комісари, призначені держсекретарем внутрішніх справ, та обрані прибічні ради; у селах та містах - громадські і міські комісари теж з обраними прибічними радами. Комісари були представниками державної влади на місцях з необмеженими повноваженнями.Реформовано також і судову систему. ЗУНР розділено на 130 судових повітів та 12 судових округів. Окружні і повітові суди були першою інстанцією, другою був Вищий суд у Львові, а третьою - Найвищий держаний суд. До їхнього обрання відповідні інстанції називалися Окремими судовими сенатами другої та третьої інстанції.Охорону громадського порядку забезпечувала народна міліція та створений 6 листопада 1918 р. Корпус української державної жандармерії. Його очолювала Команда на чолі з головним комендантом, на місцях діяли окружні та повітові команди, теж очолювані комендантами.

Окрім того, у правоохоронній системі ЗУНР повноцінно функціонували прокуратура, адвокатура і нотаріат

Система права ЗУНР Законотворчий процес у ЗУНР був покладений на Українську Національну Раду, яка видавала статути, прокламації і закони. В умовах польської агресії законодавча діяльність Ради гальмувалася військовими діями та переїздами урядових установ. Конституційними актами ЗУНР були:

- "Тимчасовий основний закон" від 13 листопада 1918 р. - складався з 5 артикулів (статей), які визначали назву держави, її територію, суверенітет, представницькі органи влади, герб і прапор;

- Закон "Про Виділ Української Ради" від 4 січня 1919 р. - ним утворено колегіальний орган влади у державі з 9 осіб на чолі з президентом УНРади;

- Закон "Про державну мову" від 15 лютого 1919 р. проголошував нею українську, а іншим гарантувалася державна підтримка та захист;

- Закон "Про громадянство та правовий статус чужинців" від 8 квітня 1919 р. визнавав громадянами всіх осіб за їхнім бажанням і власноручною заявою, поданою до 20 травня того ж року. В іншому разі вони вважалися чужинцями. Цим самим законом регулювалася державна служба в ЗУНР.

Серед норм цивільного права найважливіше значення мали положення Закону "Про земельну реформу", ухваленого УНРадою 14 квітня 1919 р. Ним націоналізовувалися поміщицькі, церковні, монастирські і відомчі землі і створювався єдиний земельний фонд ЗУНР. фондом керували загальна повітова і сільська комісії, які визначали порядок володіння, користування та розпорядження землею. В цілому земельне законодавство не задовольняло селян і не виправдало їхніх вікових надій одержати землею. 13 лютого 1919 р. ухвалено Закон "Про основи шкільництва", який дозволив поряд з державними українськими школами створювати приватні та національні навчальні заклади.Передбачалося провести повну кодифікацію українського права в ЗУНР. Але не вистачило ні часу, ні фахівців, не сприяли цьому і умови. Тому і далі в державі діяли норми кримінального, цивільного та процесуального кодексів Австро-Угорщини. Для справедливості зазначимо, що й польська влада спромоглася на кодифікаційні дії лише у 1933 p., користуючись до того часу тим самим цісарським законодавством.

59) Українська держава періоду Директорії (1918–1923 рр.)

Директорія була створена представниками українських соціалістичних партій в середині листопада 1918 р. як орган антигетьманського повстання з метою відновлення УНР. До складу Директорії увійшли В.Винниченко (УСДРП) — голова, члени - С.Петлюра (УСДРП), О.Андрієвський (АПСС), Ф.Швець (Селянська спілка) і А.Макаренко (безпартійний, від профспілки залізничників). Обраний заочно С.Петлюра був затверджений Головним Отаманом Армії УНР.У грудні 1918 р. гетьманський режим П.Скоропадського було знищено і Директорія прийшла до влади в Україні. 26 грудня було проголошено відновлення УНР і призначено перший уряд на чолі з В.Чехівським — Раду Народних міністрів УНР.На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню і зовнішню політику.У сфері державного управління передбачалося передати владу Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада передавалася трудовому конгресу, який населення обирало без участі "поміщиків та капіталістів". Йшлося, фактично, про утвердження в Україні національного варіанта радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму. Було взято курс на радикальні реформи - аграрну реформу, обмеження капіталістів, фінансистів. Відновлювався 8-годинний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок, закон про автокефалію УПЦ. 22 січня 1919 р. проголошено Злуку УНР і ЗУНР; до складу Директорії увійшов представник ЗУНР Є.Петрушевич.

У зовнішній політиці Директорії вдалося дещо розширити міжнародні зв'язки, зокрема, були встановлені дипломатичні відносини з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом. Директорія прагнула знайти спільну мову з радянською Росією.Однак помилок і невдач у внутрішній і зовнішній політиці Директорії УНР було значно більше, ніж успіхів, що врешті-решт призвело до її ослаблення і поразки. У Києві уряд УНР — Директорія — проіснував всього 1,5 місяці. 5-6 лютого 1919 р. більшовики захопили столицю. Директорія УНР і уряд, залишивши її, змушені були змінювати місце перебування в залежності від воєнної ситуації.

У листопаді 1920 р. Директорія припинила своє існування, а її Голова С.Петлюра емігрував за кордон. Туди відбув і уряд УНР. Після загибелі в Парижі С.Петлюри (1926 р.) формально влада в неіснуючій вже тоді УНР перейшла до голови уряду УНР за кордоном А.Лівицького.

За час своєї діяльності Директорія, незважаючи на призупинення нею дії деяких демократичних інституцій, не спромоглася створити по-справжньому сильного інституту влади. Здійснюючи революційну ломку всіх структур гетьманської влади, Директорія не мала уявлення, чим її замінити. Селянська стихія почала швидко перероджуватися в руйнівну анархію. Директорія поступово втрачала контроль над територією, яку перебирали місцеві отамани. У російській Червоній армії Л.Троцький утверджував дисципліну за допомогою ВЧК і трибуналів, в українській армії цього не було, і вона розпадалася на партизанські загони, які добре воювали тільки поблизу своїх осель, а коли складалася несприятлива обстановка — розпорошувалися без бою, прихоплюючи з собою зброю (під час падіння гетьманського режиму в середині грудня 1918 р. Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 p., перед здачею Києва, — приблизно 21 тис). Отамани вдавалися до самоуправства, організовували єврейські погроми. В.Винниченко писав: "...отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні... Вони вводили стан облоги, вони ставили цензуру, вони забороняли збори..." Центральна влада не в змозі була спинити анархію.Серед членів Директорії не було єдності дій та орієнтацій: одна частина членів її виступали за союз з більшовиками (В.Винниченко, В.Чехівський, М.Шаповал); друга частина - на союз з Антантою проти більшовиків (її очолював С.Петлюра). Діяльність цього п'ятиособового органу паралізовувалась також особистим суперництвом Винниченка та Петлюри, вплив якого неухильно зростав. Після виходу Винниченка зі складу Директорії 11 лютого (за іншими даними - 10 лютого) 1919 р. її Головою став Петлюра, який з кінця 1919 р. був фактично одноособовим керівником цього органу. Неспроможною виявилася соціальна програма Директорії.

Опублікований 8 січня 1919 р. Земельний закон декларував ліквідацію приватної власності на землю, але не вказував, коли селяни одержать землю; земельна власність іноземних (польських, австрійських, німецьких) поміщиків оголошувалася недоторканною, її долю мав вирішити спеціальний закон; недоторканними лишалися 15-десятинні господарства. Тому сільська біднота звинуватила Директорію в прокуркульській політиці й відвернулася від неї. Не підтримала Директорію інтелігенція, оскільки адвокатів, лікарів, професуру, вчителів середніх шкіл і т.д. зарахували до "поміщиків і капіталістів", які не брали участі в обранні Трудового Конгресу. Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату —всіх , без кого нормальне існування держави неможливе. Відданість інтересам робітничого класу, необхідність застосування робітничого контролю в промисловості залишились декларацією — фактично отамани придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, розганяли профспілки.

У зовнішній політиці Директорії не вдалося налагодити необхідний рівень зв'язків з тими країнами, від яких значною мірою залежала доля України — країнами Антанти, Польщею і, особливо, радянською Росією, хоча переговори про укладення миру з більшовицькою владою Леніна велися з кінця грудня 1918р. Російські радянські війська широким фронтом наступали на Україну, в той час як Раднарком Росії лицемірно заявляв, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Під приводом необхідності "припинити анархію і підтримати порядок" інтервенцію проти України розпочала Антанта. її війська захопили південь України. Крім того, на Півдні діяли війська Добровольчої білої армії, очолюваної А.Денікіним. Ворожими до Директорії залишалися анархісти Н.Махна, українські комуністи-боротьбисти.

Останню спробу зберегти УНР С.Петлюра здійснив, уклавши Варшавську угоду з Ю.Пілсудським про спільний похід у зайняту більшовиками Україну, яка, по суті, прирікала на загибель ЗУНР. Після короткочасного успіху польсько-українських військ у війні проти радянської Росії, яка закінчилась Ризьким мирним договором 1921 p., Директорія остаточно втратила контроль над Україною.

До причин поразки Директорії УНР можна віднести також недооцінку Директорією більшовицької агітації та пропаганди на населення; неусвідомлення широкими масами українського населення (особливо селянством) загальнонаціональних інтересів, необхідності створення й зміцнення власної держави.

67) Особливості розвитку держ. апарату Укр. в 20-i роки ХХ ст.

У 1923 p. згідно з рішеннями 1 Всесоюзного з'їзду Рад розгортався процес дороблення Договору і Декларації про утворення СРСР, а тим самим розробки союзної Конституції. В процесі підготовки проекту Конституції розгорнулася гостра політична боротьба. Сталін та його оточення намагалися максимально обмежити суверенітет республік. Спроби окремих діячів республік протистояти цим акціям рішуче придушувалися, все чіткіше проявлялися риси сталінської "автономізації".6 липня відбулася друга сесія ЦВК СРСР, яка прийняла постанову про затвердження Основного Закону (Конституції) СРСР і негайне надання йому чинності. Схвалений текст Конституції було вирішено "винести на остаточне затвердження II з'їздом Рад Союзу РСР"Затвердження союзної Конституції потребувало розробки цілого ряду положень про найвищі органи влади і управління СРСР та їх взаємини з найвищими органами влади і управління союзних республік, які забезпечували практичне здійснення основних принципів Конституції Союзу РСР. Проте в процесі будівництва єдиної союзної держави досить часто виникали непорозуміння. Серйозні зауваження викликав порядок проходження проектів загальносоюзних декретів. У зв'язку з остаточним затвердженням у січні 1924 p. Конституції СРСР необхідно було внести відповідні зміни в компетенцію найвищих органів державної влади союзних республік. В Україні для вирішення такого завдання важливе значення мало Положення про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 p. Воно визначало порядок обрання ВУЦВК, строк повноважень, періодичність скликання сесій (не менше трьох разів на рік), основні принципи організації і діяльності Президії ВУЦВК. Цей законодавчий акт вперше прямо вказував, що Президія ВУЦВК в період між сесіями ВУЦВК є вищим законодавчим, виконавчим та розпорядчим органом влади УСРР. 12 жовтня 1924 p. було затверджено нове Положення про Раднарком УСРР, згідно з яким він визнавався виконавчим і розпорядчим органом державної влади України. До складу Раднаркому УСРР входили: голова РНК, його заступники, наркоми (землеробства, фінансів, внутрішньої торгівлі, праці, внутрішніх справ, юстиції та прокуратури республіки, робітничо-селянської інспекції, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення), голова ВРНГ, уповноважені наркоматів СРСР при УСРР Визначалося коло осіб, котрі могли брати участь у роботі Раднаркому УСРР із правом дорадчого голосу. Слід зазначити, що Положення 1924 p. уперше так докладно визначило склад Раднаркому УСРР. Чітко були означені і предмети відання Раднаркому УСРР. В Україні зростав центральний апарат державного управління. Все більш вагомою в управлінні ставала роль, комуністів, які займали керівні посади. Запроваджувалась практика беззаперечного підпорядкування директивам вищих органів, поступово формувалися елементи алміністративно-командної системи. 30 квітня 1925 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову “Про заходи термінового проведения повної українізації радянського апарату". Усі радянські, профспілкові і громадські організації закликались до нового напруження сил для повного завершення плану українізації державного і господарського апарату. Всі державні установи і державні торговельно-промислові підприємства переводились на діловодство українською мовою "ступенево, але не пізніше як 1 січня 1926 року". В усіх республіканських відомствах, у місцевих органах засновувалися відомчі комісії з українізації. Було організовано також всеукраїнську центральну комісію з керівництва українізацією. Показово, що роботу з термінового проведення українізації довелося провадити Л.Кагановичу — довіреній особі Сталіна, який був направлений у травні 1925 р. в республіку з завданням "зміцнити партійну організацію України". В Україні він протягом 1925— 1928 pp. був генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Каганович добре розумів, що процес "українізації" був для більшовицької партії лише тактичним засобом "зближення" з українським народом. Поряд з українізацією радянського і господарського апарату провадилася значна робота щодо розвитку культури інших національностей, що проживали в Україні, забезпечення їхніх прав та інтересів. З цією метою було організовано Центральну комісію в справах національних меншин при ВУЦВК і такі ж комісії на місцях. Практикувалося залучення трудящих інших національностей до радянського будівництва шляхом виборів до Рад, проведення національних конференцій, розгортання культурно-освітньої роботи мовами цих національностей, проведення справ у судах їхньою рідною мовою тощо. У місцях компактного проживання нацменшин створювалися національні адміністративно-територіальні одиниці. Процес українізації викликав хвилю національного відродження, а найвідчутнішим його проявом став бурхливий розвиток гуманітарних наук, українського театру і літератури. Непередбаченим і небажаним для правлячої партії наслідком українізації виявилося невпинне зростання ролі української інтелігенції, яка незабаром зазнала нищівного удару. Першим постраждав талановитий український письменник М.Хвильовий. Слідом за ним під удар попав нарком освіти УСРР О.Шумський, який вважав, що процес українізації йде дуже повільними темпами. Потім настала черга відомого економіста М.Волобуєва. Комуністична партія безоглядно знищувала у своєму середовищі і в суспільстві в цілому будь-які прояви національної специфіки як ворожі інтернаціональній пролетарській справі. Нищівній критиці, а з кінця 20-х років — жорстоким репресіям піддавались ті з комуністів, хто виступав на захист національних інтересів союзних республік, відстоював право на вільний розвиток економічного, культурного й духовного життя всіх народів СРСР.

70) Правовий статус Буковини у складі Румунії 1918–1940 рр.

До Першої світової війни заселені українцями Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії входили до складу Росії, а Північна Буковина - до Австро-Угорщини. У 1918 р. Румунія окупувала ці території. Відчуваючи непевність свого становища, вона прагнула якнайшвидше узаконити окупацію міжнародними договорами. У свою чергу, утворюючи «санітарний кордон» між більшовицькою Росією і Західною Європою, Антанта сприяла Румунії у цьому. 11 вересня 1919 р. представники країн Антанти підписали з Австрією Сен-Жерменський договір, за яким Буковину було передано Румунії. Наступного 1920 р. у Парижі Англія, Франція, Італія і Японія так званим Бессарабським протоколом визнали і затвердили захоплення Румунією Бессарабії. На загарбаних Румунією територіях наприкінці 20-х років мешкало 790 тис. чол. На цих землях Румунія провадила класичну колоніальну політику, спрямовану на зміцнення контролю над українськими територіями. З метою інтеграції загарбаних земель було прийнято закон про адміністративну уніфікацію, згідно з яким законодавство старого королівства поширювалося на приєднані землі. Було ліквідовано самоврядування громад. Замість старост румунськими адміністративними органами призначалися примарі, а на чолі повіту - префекти - ставленики Міністерства внутрішніх справ.

З перших днів окупації українське населення зазнало переслідувань на мовно-культурному ґрунті. У своїй національній політиці румунські власті виходили з того, що в Північній Буковині, як і в Бессарабії, проживають «аж ніяк не українці, а лише слов'янізовані румуни». Румунську мову на окупованих землях оголосили державною. У лютому 1919 р. ухвалено закон, за яким на роботу в державні установи приймалися ті, хто знав румунську мову. Українська мова заборонялася в державних і муніципальних органах. Українські назви міст і сіл було змінено на румунські.

У Північній Буковині до її загарбання королівською Румунією було 218 українських початкових шкіл. У 1919-1920 рр. їхня кількість зменшилася до 157, а в 1926/27 навчальному році не залишилося жодної. Були закриті всі гімназії та професійні школи з українською мовою навчання, культурно-освітні товариства, накладено заборону на ввезення українських книжок і музичних товарів. У Чернівецькому університеті закрилися українські кафедри. Лише після скасування стану облоги в українській частині Буковини в 1928 р. постала змога боротися за українську народну школу. Результатом цієї боротьби був закон 1929 р., за яким у школах із українською більшістю учнів впроваджувалося 8 годин українською мовою в нижчих класах і 6 годин - у вищих. Але 1934 р. ці малі здобутки були скасовані. Жертвою «румунізації» на українських землях стала і православна церква. Румунський патріархат підпорядкував собі православні єпархії Бессарабії і автономну буковинську митрополію. Українські священики не допускалися до вищих посад у церковній ієрархії, українців обмежували при вступі до духовних семінарій. Колоніальна політика румунських властей на українських землях досить яскраво проявлялася в економічному житті. Північна Буковина й українські землі Бессарабії стали для румунських властей джерелом дешевої сировини й робочої сили. В промисловості панувало дрібне кустарне виробництво з ручною і на-півручною працею. Лише 4,25 % підприємств у 1930 р. мали від 6 до 20 робітників, а тих, які б налічували понад 20 працівників, було лише 2 % їхньої загальної кількості. Найбільшу питому вагу в економіці краю становила харчова промисловість. Зусилля підприємств української частини Бессарабії спрямовувалися на розвиток дрібної та домашньої промисловості: обробки шкур, варки мила, виробництва тканини й сукон, олії. Масове безробіття було постійним супутником трудящих. Особливого розмаху воно набуло в умовах економічної кризи, яка охопила Румунію з 1929 р. Число підприємств на 1935 р. скоротилося майже наполовину. Зупинилися трикотажні та текстильні фабрики Чернівців. Занепали лісова і деревообробна промисловість Буковини, рибне господарство Південної Бессарабії.

Сільське господарство на загарбаних Румунією українських територіях перебувало у стані занепаду і потребувало глибокого реформування. У 1919 р. було проголошено початок аграрної реформи. Але при цьому влада не брала до уваги інтереси українського селянства. На Буковині, наприклад, парцеляції і передачі селянам підлягало лише 70 тис. га, або 16,8 % земельної площі великих землевласників. Як правило, це були малопридатні чи непридатні для обробітку землі. Середній розмір наділу українського селянина становив 0,56 га, а румунський колоніст одержував 0,5 га під садибу і 4 га орної землі та один гектар пасовиськ.

Економічна криза кінця 20-х - початку 30-х років супроводжувалася зниженням попиту на сільськогосподарську продукцію, що стало однією з причин скорочення посівних площ. Різко зменшилося поголів'я робочої і продуктивної худоби. У 1935 р., наприклад, близько половини селянських господарств Північної Буковини не мали коней, третина - корів, понад 60 % - овець. Рівень життя в Румунії був одним з найнижчих у Європі. Що ж стосується Північної Буковини і української частини Бессарабії, то навіть для Румунії вони відзначалися своєю злиденністю. Ціни на хліб у 1937 р. порівняно з 1914 р. зросли тут у 50 разів, на м'ясо - в 57, тимчасом як номінальна заробітна плата - лише у 18 разів. Постійним явищем суспільного життя було безробіття. В 1931-1932 рр. безробітних на Буковині налічувалося 50 тис. чол. На українських землях Бессарабії безробіття охопило майже 50 % працездатних. Про гуцульське населення гірських районів Буковини бухарестський журнал «Румунське господарство» на початку 30-х років писав: «Не буде перебільшенням, якщо скажемо: гуцули в даний момент — у стадії вимирання».

Політика королівського уряду на окупованих землях України викликала опір населення, який виявлявся, зокрема, у збройній боротьбі. 16 вересня 1924 р. в Бессарабії в районі Та-тарбунар спалахнуло повстання, у якому брало участь близько 6 тис. чоловік. 18 вересня-1924 р. проти повстанців було кинуто регулярні румунські війська. Бої тривали до 25 вересня і закінчилися поразкою повстанців. Після придушення Татарбу-нарського повстання над його учасниками в 1925 р. відбувся «процес 500». До різних термінів ув'язнення було засуджено 85 чоловік.

Порівняно ліберальні вироки були наслідком широкої кампанії протестів за кордонами королівства і в самій Румунії. Але вони аж ніяк не свідчили про демократичний характер румунського політичного режиму. В 1918-1925 рр. лише в Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії було закатовано понад 13 тис. чоловік. «Царський батіг, - говорив у парламенті з цього приводу екс-прем'єр Румунії Вайда-Воде, -був поганий, та в порівнянні з румунським гнітом, що лютує тепер у Бессарабії, він був іграшкою. Національне питання вирішується тепер пострілами в невинних».

71 Політичне становище Східної Галичини та Закарпаття у міжвоєнний період

Західноукраїнські землі у міжвоєнний період поділили між собою три країни - Польща (до неї відійшли Східна Галичина, Волинь, Полісся, Підляшшя), Румунія (Буковина, Північна Бессарабія) та Чехословаччина (Закарпаття). У кожній з держав українці становили національну меншину: їхня кількість у Польщі складала близько 5,5 млн. осіб, у Румунії та Чехословаччині - по понад 500 тисяч чоловік.Становище українців у цих державах не було однаковим, загалом відбиваючи особливості соціально-економічного та політичного життя панівних націй. Так, міжвоєнні Польща й Румунія являли собою відсталі аграрні країни зі слабо розвинутою промисловістю; натомість Чехословаччина за своїм економічним розвитком вигідно відрізнялася від сусідів - чеська влада доклала чималих зусиль для впровадження кращих методів сільського господарства. Українці, становлячи більшість сільського населення українських етнічних теренів, водночас перебували у меншості серед населення міст. Відповідно і кількість промислових робітників серед них була дуже незначною (близько 23 тисяч чоловік). Тому, як і до революції, соціальні відмінності часто накладалися на національні.У межах кожної держави західні українці демонстрували різні рівні самоусвідомлення та політичної активності. Конституційний лад австрійської частини імперії Габсбургів дав змогу викристалізуватися національній свідомості й тим самим позитивно вплинув на міжвоєнне політичнежиттяукраїнцівГаличинийБуковини.Причомуза рівнем української свідомості й організованості галичани перевершували буковинців, що пояснювалося наявністю у перших набагато сильнішого суперника - поляків. Тяжкий спадок попереднього угорського панування позначився на сповільненні національного визначення закарпатських українців. До того ж, міжвоєнне Закарпаття було територією взаємного зіткнення трьох національних орієнтацій: москвофільської, русинофільської й української. Але в 1930-х pp. українофільський рух здобув тут вражаючу перемогу, перетворивши місцевих жителів на національно свідомих українців.

Польська та румунська політика щодо українців загалом не відрізнялась і зводилася до прагнення титульних націй асимілювати (полонізувати або, відповідно, румунізувати) інородців. Тільки у Чехословаччині ліберальна політична система уможливила вільний розвиток різних форм національного життя. За двадцять років перебування в її складі українці Закарпаття швидко наздогнали все те, чого вони були позбавлені за попередні роки угорського панування.

Взагалі, до кінця міжвоєнного періоду українському руху вдалося досягти значних успіхів. Територією його найбільшого впливу була Галичина, де діяла низка українських політичних організацій. Найвпливовішою та наймасовішою легальною партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), створене 1925 р. УНДО мало в основному ту саму програму й тих самих членів, що й довоєнна Українська національно-демократична партія. 1923 p. yскладі Комуністичної партії Польщі (КПП) було створено автономну Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Остання діяла до 1938 p., коли Комінтерн оголосив про розпуск КПП, а разом із нею - КПЗУ і Комуністичної партії Західної Білорусії.

У 20-30-ті pp. період майже безперервного піднесення переживав український націоналізм. Його організаційні витоки були пов'язані з діяльністю Української військової організації (УВО), створеної 1920 р. групою офіцерів УСС та УГА на чолі з Євгеном Коновальцем як підпільну військову добудову до легального українського політичного табору. До формування ідеології УВО найбільше доклав зусиль Дмитро Донцов, який розробив ідеологію так званого «інтегрального націоналізму». Він ставив завдання витворити в українців «волю до влади».

У 1929 р. внаслідок злиття УВО й націоналістичних студентських Організацій виникла Організація українських націоналістів (ОУН) - розширена версія УВО, очолювана тим же Є. Коновальцем. Уже наступного року вона започаткувала хвилю терористичних актів, спрямованих як проти польської влади, так і проти тих українців, які ви ступали за нормалізацію відносин з нею. Разом з тим слід зазначити, що радикалізація українського руху в 1930-х pp. була зворотним боком наростання все більшої судової та поліцейської сваволі польського режиму.

А тим часом несподівано велику роль судилося зіграти напередодні Другої світової війни Закарпатській Україні. 30 вересня 1938 p., після укладання Мюнхенської угоди між керівниками Великобританії, Франції, Італії та Німеччини, Чехословаччина змушена була віддати Гітлерові велику частину західної території. Послабленням позицій Праги скористалися словацькі та підкарпатські лідери, котрі домоглися автономного статусу для своїх країв. 14 жовтня сформувався перший автономний уряд Підкарпатської Русі на чолі з прем'єр-міністром Андрієм Бродієм, якого наприкінці жовтня змінив Августин Волошин. Його уряд українізував освіту і пресу, організував роздачу продовольства і налагодив комунікації. Для захисту кордонів були створені власні збройні сили - Карпатська Січ, що поповнювалися за рахунок добровольців з Галичини. Найбільшим успіхом була переконлива перемога українофільської орієнтації на виборах до автономного сейму 16 лютого 1939 р. - 92,4% голосів виборців.

Проте доля автономії вже була вирішена А. Гітлером, який дав дозвіл Угорщині на окупацію Закарпаття. 14 березня 1939 р. угорське військо вторглось у Карпатську Україну. Ввечері того ж дня уряд А. Волошина встиг ще проголосити державну незалежність краю. Ця незалежність тривала недовго: 16 березня угорська армія захопила столицю Карпатської України - м. Хуст.

76) Перебудова держ. апарату України в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.

22 червня 1941 р. розпочався найгостріший, наймасштабніший етап Другої світової війни — фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз. Війна викликала посилення централізації управління, виникнення надзвичайних (неконституційних) органів влади. Уся повнота влади в країні зосереджувалась у створеному Постановою Президії Верховної Ради СРСР, РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від ЗО червня 1941 р. Державному Комітеті Оборони (ДКО). Поєднання членами ДКО вищих партійних та державних посад ініціювало подальше зрощення партійної та радянської номенклатури на всіх рівнях державного управління. Цей воєнно-політичний орган мав надзвичайні повноваження і діяв як через конституційні органи влади та партійні органи, так і через створювані ним комітети, ради, комісії. На місцях для оперативного керівництва найважливішими військово-промисловими комплексами призначалися уповноважені ДКО. Діяли "штаби", "оперативні групи", "комітети" оборони в складі місцевих партійних і радянських керівників, представників військового командування. Так, у червні 1941 р. був створений штаб оборони Києва; під час оборони Одеси, у серпні 1941 p., створюються міська й районні оперативні групи з надзвичайними повноваженнями; у жовтні 1941 р. — міські комітети оборони у Луганську, Сімферополі, Севастополі та Керчі. Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про воєнний стан" від 22 червня 1941 р. широкі владні повноваження надавалися військовим радам фронтів, армій, військових округів, а там, де не було військових рад, — вищому військовому командуванню військових з'єднань. Цим указом на значній території СРСР, зокрема на всій території УРСР, вводився особливий правовий режим воєнного стану. Для потреб оборони військове командування отримало право застосовувати трудову, воєнно-квартирну, автогужову повинності, вилучати транспортні засоби, врегульовувати час роботи установ, підприємств та організацій (встановлювати комендантську годину), забороняти в'їзд чи виїзд з населених пунктів, застосовувати в адміністративному порядку виселення, позбавлення волі на строк до 6 місяців, штраф до 3000 рублів. Накази, постанови й розпорядження відповідних військових інстанцій були обов'язковими для місцевих органів влади, державних і громадських організацій, усього населення місцевості. Винні у їх невиконанні притягувалися до кримінальної відповідальності за законами воєнного часу. Потреби фронту спричинили структурні зміни й перебудову діяльності конституційних органів державної влади СРСР та союзних республік. Найважливішими напрямами їх діяльності стали забезпечення постачання армії, евакуація та перебудова промисловості на випуск військової продукції. Поряд із цим відбувалась інтенсивна мобілізаційна робота з формування військових частин, народного ополчення, винищувальних батальйонів, партизанських загонів. Відповідно до постанови ДКО від 17 вересня 1941 р. "Про загальне обов'язкове навчання військовій справі громадян СРСР" з 1 жовтня 1941 р. запроваджувалося військове навчання для усіх громадян чоловічої статі від 16 до 50 років. Закономірно зросла роль Президії Верховної Ради СРСР, указами та постановами якої запроваджувався воєнний стан, проголошувалася мобілізація, затверджувалися зміни в законодавстві, адміністративно-територіальному устрої, створювалися наркомати, призначалися наркоми, ратифіковувалися міжнародні договори тощо.

У березні 1944 р. відновила діяльність Верховна Рада УРСР, яка на своїй шостій сесії розглянула питання про відбудову народного господарства республіки, а також внесла зміни до Конституції УРСР у зв'язку зі створенням союзно-республіканських наркоматів закордонних справ та оборони. На визволеній території України відновлювалася й діяльність місцевих Рад. Діяльність виконавчо-розпорядчих органів, спрямована на забезпечення потреб оборони, зазнала ще більшої централізації. На Раднаркоми СРСР і союзних республік покладалися основні функції із забезпечення виконання стратегічних рішень ДКО. Водночас окремі функції органів державної влади покладалися на органи спеціального призначення. Так, у червні 1941 р. було створено загальносоюзну Раду (в Україні — комісію) із питань евакуації; на місцях діяли уповноважені Ради, при наркоматах та відомствах — комітети й бюро з евакуації.

79) Розвиток законодавства в Україні в період післявоєнної відбудови (1946–1953 рр.)

У повоєнний час правова база розвивалася на основі принципу пріоритету союзного законодавства. Посилення партійного керівництва безпосередньо зачіпало законодавчу діяльність держави. Директиви партійних з'їздів, рішення пленумів ЦК КПРС набували в державі нормативного значення. Правова регуляція важливих сфер життя здійснювалася спільними актами партійних і радянських органів, які мали юридичну силу.Проголошений XX з'їздом КПРС курс на демократизацію й розширення повноважень союзних республік передбачав усунення деформації в правовій системі. Посиленню демократичних тенденцій у розвитку права мав сприяти союзний Закон від 11 лютого 1957 р. "Про віднесення до відання республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів". Проте робота над другою кодифікацією права в Україні розпочалася раніше, після прийняття 14 травня 1956 р. Президією Верховної Ради Української РСР Постанови "Про перегляд кодексів законів Української РСР".

Цивільне законодавство спрямовувалося передусім на зміцнення права державної власності. Так, протягом 1945-1946 pp. здійснювалася націоналізація землі, підприємств, банків, засобів зв'язку в західних областях, Буковині й Закарпатті. В умовах переходу до мирного будівництва збільшилася роль господарсько-договірних відносин між підприємствами й організаціями. Постанова Ради Міністрів СРСР від 26 квітня 1949 р. мала сприяти поширенню практики укладення договорів господарськими організаціями. Передбачалася певна цивільно-правова регуляція порядку здавання виробниками зерна державі. Але у відповідь на директиву Сталіна від 15 вересня 1947 p., в якій засуджувалося послаблення керівництва заготівлею зерна з боку партійних та радянських органів, ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР повернулися до застосування надзвичайних адміністративних заходів (встановлення добових завдань, закріплення керівних працівників з обласних центрів "персонально за молотильними агрегатами й відповідними колгоспами" тощо). Як наслідок — новий, штучно створений голодомор в Україні. В умовах, коли тисячі українських селян помирали з голоду, Голова Ради Міністрів УРСР М. Хрущов, секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, уповноважений Міністерства заготівель СРСР по Українській РСР В. Калашніков доповідали Сталіну, що "колгоспи, радгоспи і селянські господарства УРСР, виконуючи соціалістичні зобов'язання і дані Вам обіцянки, 10 жовтня 1947 р. достроково виконали державний план хлібозаготівель на 100,3 %. Здавання хліба державі понад план продовжується".Відбувалося "зближення" державної та колгоспно-кооперативної форм власності. Так, згідно з рішенням Пленуму ЦК КПРС (червень 1956 р.) у державну власність були передані артілі промислової кооперації.

Зміцненню товарно-грошових відносин сприяла Постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 p., якою запроваджувалося проведення грошової реформи. Було скасовано карткову систему, ліквідовано комерційну торгівлю і запроваджено продаж товарів за єдиними державними цінами. Але внаслідок зміни грошової системи майже втричі підвищилися роздрібні ціни.

Певні зміни відбулися у цивільно-правовому регулюванні особистої власності. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. "Про право громадян на купівлю та будівництво ін-дивідуальних житлових будинків" громадяни отримали право особистої власності на одно- або двоповерховий дім. Щоправда, загальна площа його обмежувалася 60 кв. метрами, а кількість кімнат —п'ятьма. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1953 р. замість адміністративного запроваджувався судовий порядок виселення з будинків державних підприємств, установ робітників і службовців, які припинили з ними трудові відносини.

82) Конституцiя УРСР 1978 р.

У зв'язку з ухвалою програми побудови комунізму, радянське партійно-державне керівництво у 1962 р. прийняло рішення провести конституційну реформу. Але після усунення М. Хрущова і зі зміною економічної та соціальної ситуації в країні, розробка проекту основного закону затяглася на тривалий час. Лише у жовтні 1977 p., після всенародного обговорення, схваленого партією проекту, Верховна Рада СРСР прийняла нову союзну Конституцію. На її основі 20 квітня 1978 p., після обговорення жителями республіки, позачергова сьома сесія Верховної Ради УРСР дев'ятого скликання ухвалила четверту радянську Конституцію. Вона була повною рецепцією загальносоюзної і складалася з преамбули, 19 глав та 10 розділів, які мали такі назви: основи суспільного ладу і політики УРСР (політична і економічна системи, соціальний розвиток і культура, зовнішньополітична діяльність і захист соціалістичної Вітчизни); держава і особа (громадянство УРСР, рівноправність громадян, основні права, свободи і обов'язки громадян); національно-державний і адміністративно-територіальний устрій; ради народних депутатів і порядок їхнього обрання; найвищі органи державної влади і управління; місцеві органи державної Влади і управління; державний план та державний бюджет; правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд; герб, прапор, гімн і столиця; дія Конституції, порядок її зміни.

Більшість статей Конституції 1978 р. мала декларативний характер, вони ніколи не були закріплені відповідними законами. Наприклад, гарантовані права і свободи. Республіка проголошувалася суверенною, а основною ознакою цього суверенітету називалося право зносин з іншими державами. Гарантією суверенітету нібито була норма на право вільного виходу з СРСР, хоча закону і механізму виходу не існувало. Стаття 6 встановлювала політичну монополію у державі єдиної комуністичної партії. Отож створення інших партій було неконституційним і вело за собою притягнення до кримінальної відповідальності.

Конституція 1978 р. змінила назву рад депутатів трудящих на народних депутатів, затвердила державну символіку, яка зазнала змін у кінці 40-х pp. та адміністративний устрій у складі 25 областей, після адміністративних реформ 50-60-х pp. Діяла вона зі змінами та доповненнями до 1996 р. На підставі Конституції СРСР була прийнята Конституція УРСР 1978 р. Зміст : 10 розділів, 171 стаття :IОСНОВИ СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ І ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ II.ДЕРЖАВА І ОСОБА III. ДЕРЖАВНИЙ І ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ IV.РАДИ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ УКРАЇНИ І ПОРЯДОК ЇХ ОБРАННЯV.оРГАНИ ЗАКОНОДАВЧОЇ І ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ VI.ОРГАНИ ЗАКОНОДАВЧОЇ І ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ VIIДЕРЖАВНИЙ ПЛАН ЕКОНОМІЧНОГО І СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ І ДЕРЖАВНИЙ БЮДЖЕТ УКРАЇНИ VIII.ПРАВОСУДДЯ, АРБІТРАЖ І ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД X. гЕРБ, ПРАПОР, ГІМН І СТОЛИЦЯ УКРАЇНИ X.ДІЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ І ПОРЯДОК ЇЇ ЗМІНИ

Найвищим органом влади УРСР була Верховна Рада, яка формувалась строком на 5 р. на основі загального, рівного і прямого виборчого при таємному голосуванні, притому депутатом міг бути громадянин УРСР, віком з 18 р. Органами державного управління УРСР були: Рада Міністрів УРСР, союзно-республіканські і республіканські міністерства, відомства і державні комітети. Уряд – Рада Міністрів – був найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади, відповідальним перед ВР; Місцевими органами влади УРСР були: обласні, районні, міські, районні у містах, селищні і сільські Ради народних депутатів, які обирались на 5 р.

84) Процес перебудови і зміни в сусп.-політ. житті Укр. в 2 пол. 80–х рр. ХХ ст. Розпад СРСР і угода про утворення Співдружності Незалежних Держав.

З березня 1985 р. в СРСР нове керівництво - М.С. Горбачов. Починаються перебудовчі процеси. На 1987-1988 рр. визначилася офіційна концепція перебудови, за якою проголошувався курс на розвиток економічної реформи та демократизацію суспільного життя, розширення гласності. Кінцевою метою перебудови визначалася побудова гуманного, демократичного соціалізму. Але практика показала, що система, яка опинилася в стані глибокої всеохоплюючої кризи, не піддавалася реформуванню. Перебудова, як революція згори, поставленої мети не досягла, але стимулювала революційні зрушення знизу. Проте у 1985 - 1987 рр. перебудовчі процеси розгорталися потроху, особливо в УРСР, яка вважалася заповідником застою. До вересня 1989 р. першим секретарем ЦК КПУ був Щербицький. Скоро з'являються прояви незадоволення повільними темпами перебудови. Формується розуміння, що, окрім радикальних перетворень в економічній системі, такі ж зміни потребує і політична система радянського суспільства. У січні 1987 р. про необхідність реформування політичної системи говорить і Горбачов на пленумі ЦК КПРС.

26 квітня 1986 р. - сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Ця подія в наступні роки сприяла пробудженню громадської активності.

З кінця 1987 - 1988 рр. в УРСР спостерігається активізація суспільно-політичного життя, з'являються перші неформальні організації. Восени 1987 р. у Києві створено Український культурологічний клуб, у Львові засновано товариство Лева. Утворюються історико-просвітницька організація «Меморіал», товариство української мови ім. Шевченка, студентське братство та ін. Легалізується УГКЦ, відроджується УАПЦ. Українські письменники ( О. Гончар, Д. Павличко, І. Драч ) виступають на захист української мови. У червні-липні 1988 р. у Львові проходять перші несанкціоновані мітинги, активно діють колишні дисиденти - Чорновіл, брати Горині та ін. 26 березня 1989 р. у Львові на мітингу вперше було піднято синьо-жовтий прапор. У червні-липні 1989 р. починаються шахтарські страйки. Широко розгортається гласність, поширюється свобода слова, з'являються численні публікації про "білі плями" історії. У1988 р. вперше відкрито заговорили про голод 1932-1933 рр. в Україні. Поширюється відкрита критика Леніна. 1 серпня 1990 р. у Червонограді, а 14 вересня 1990 р. у Львові були демонтовані пам'ятники Леніну. 22 січня 1990 р., у річницю "Акта Злуки", від Івано-Франківська та Львова до Києва було організовано "живий ланцюг" (приблизно 3млн. чоловік), що стало свідченням пробудження національної свідомості. 15 березня 1990 р. у місті Стрий (на Львівщині) над міськвиконком, 3 квітня 1990 р. у Львові над ратушею, а 27 липня 1990 р. у Києві над будинком Київської міськради було піднято синьо-жовтий прапор. Причини розпаду СРСР:- Унітарний характер СРСР (формально Радянський Союз був федерацією, але фактично - унітарною державою). Монополія на владу належала центру, що обмежувало права республік.- Недоліки і помилки в національній політиці керівництва СРСР:- курс на формування нової спільності - радянського народу, що на практиці виявлялося в тотальному зросійщенні, в обмеженні розвитку національних культур;

- невирішеність багатьох національних проблем (проблема кордонів, проблема депортованих народів та ін.).

- Суперечливі непослідовні економічні реформи спричинили розбалансованість народного господарства, поглиблення економічної кризи.- Процеси демократизації і гласності сприяли зростанню національної свідомості й активізації національно-визвольних рухів.- Ослаблення в процесі перебудови центральної влади, КПРС, які забезпечували єдність СРСР.

Остаточно центральна влада втратила авторитет після заколоту 19-21 серпня. Після провалу перевороту республіки проголосили свою незалежність.

Співдружність незалежних держав 8 грудня 1991 р. у Мінську президент України Л.Кравчук, президент Росії Б.Єльцин, голова Верховної Ради Білоруси С.Шушкевич констатували, що вихід республік зі складу СРСР і утворення незалежних держав стало реальним фактом і що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої можуть приєднатися республіки колишнього СРСР та інші країни. До складу СНД увійшло 11 республік, причому Україна - на правах асоційованого члена (вона не визнала всіх пунктів угоди). За час існування СНД значних економічних і політичних результатів у його діяльності не досягнуто.За деякими прогнозами, СНД розвиватиметься не шляхом глобальних інтеграційних процесів, а шляхом співробітництва на двосторонній основі в певних сферах

19-21 серпня 1991 р. реакційні сили здійснили спробу державного перевороту з метою збереження СРСР і тоталітарного режиму в ньому.- 24 серпня 1991 р. відбулася історична подія: Верховна Рада УРСР прийняла "Акт проголошення незалежності України". Референдум 1 грудня 1991 р. підтвердив це історичне рішення.

87) Закон України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р., та постанова Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1991 р.

Під правонаступництвом розуміють перехід прав і обов'язків одного суб'єкта державно - конституціїшого права до іншого. Зазвичай питання про правонаступництво виникає при утворенні нових незалежних держав, розпаді держави й постанні на її території декількох новоутворених держав, об'єднанні кількох держав в одну чи інших територіальних змінах. У зв'язку з розпадом СРСР і відновленням державної незалежності України перед нашою країною постала низка невідкладних завдань: - визначення державної території; - створення органів державної влади; - питання громадянства;- майнові права й обов'язки України. Для вирішення цих та багатьох інших важливих проблем Верховна Рада України прийняла 12 вересня 1991 р. Закон України "Про правонаступництво України", відповідно до якого Україна є безпосередньою й винятковою правонаступницею Української Радянської Соціалістичної Республіки і почасти правонаступницею СРСР. Стаття 1. З моменту проголошення незалежності України найвищим органом державної влади України є Верховна Рада України в

депутатському складі Верховної Ради Української РСР. Стаття 2. До ухвалення нової Конституції України на території України діє Конституція (Основний Закон) Української РСР Стаття 3. Закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України. Стаття 4. Органи державної влади і управління, органи прокуратури, суди та арбітражні суди, сформовані на підставі Конституції (Основного Закону) Української РСР, діють в Україні до створення органів державної влади і управління, органів прокуратури, судів та арбітражних судів на підставі нової Конституції України. Стаття 5. Державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською РСР і Білоруською РСР, РРФСР, Республікою Молдова за станом на 16 липня 1990 року є державним кордоном України. Стаття 6. Україна підтверджує свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України. Стаття 7. Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки. Стаття 8. Україна дає згоду на обслуговування зовнішнього боргу Союзу РСР за станом на 16 липня 1990 року в частині, яка визначається окремою міждержавною угодою. Україна не несе зобов'язань за кредитними договорами та угодами Союзу РСР, укладеними після 1 липня 1991 року без згоди України. Стаття 9. Всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території України, є громадянами України. Україна гарантує забезпечення прав людини кожному громадянину

України незалежно від національної належності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів про права людини.

Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР. У зв'язку з Постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року "Про проголошення незалежності України"та прийняттям Акта проголошення незалежності України Верховна Рада України п о с т а н о в л я є: Встановити, що до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції ( 888-09 ) і законам України.