1) Поняття, завдання і система курсу “ІДПУ”

ІДПУ належить до історико-теоретичного цик-лу наук у сист. правознавства. Вона є норма-тивною дисципліною для студентів спеціаль-ності “Правознавство”. ІДПУ — одна з фунда-мент. держ.-пр. дисциплін, яка вивчає пр. аспе-кти сусп. життя; вона тісно пов’язана з ТДП, вик. розроблені нею узагальнення й понятій-ний апарат, а також дає конкретний держ.-пр. матеріал для таких узагальнень. Це наук. і навч. дисципліна, яка вивчає: 1)еволюцію укр. держ. традиції в цілому; 2)розвиток механізмів держ. влади в Укр.; 3)зародження та функціо-нування пр. сист. в цілому і окремих галузей П Укр. ІДПУ вивчає факти і виявляє законо-мірності істор. розвитку. її перш за все цікав-лять юр. факти і політ. явища. Вивчаючи зако-номірності істор. розвитку, вона намагається виявити головні причини і наслідки виникнен-ня, розвитку і падіння держ.-пр. сист. Мета курсу “ІДПУ” — зорієнтувати майб. юристів у витоках укр. державо- і правотворення, на грунті узагальнення й аналізу досвіду минуло-го, допомогти збагнути сутність нової сист., П в Д, де має утвердитися верховенство закону. Сучасна історико-пр. наука намагається подо-лати однобокість в оцінках і висвітленні мину-лого. Відхилення від істор. правди небезпечне тим, що воно мимоволі слугує соц. протис-тоянню. Як і кожна наука, ІДПУ виконує певні завдання:1)пізнання й пояснення історії держ.-пр. розвитку в Укр.; 2)визначення стійких тен-денцій, закономірностей розвитку історико-пр. явищ; 3)формування нац. свідомості, високих моральних і пр. цінностей, поваги до минулого укр. народу та віри в його майб. Завдання, що стоять при вивченні курсу ІДПУ, полягають у формуванні у студентів певного обсягу держ.-пр. знань, виробленні навичок аналізу держ.-пр. явищ, подій, інститутів та виявленні їх при-чинно-наслідкових зв’язків, самостійному уза-гальненні історико-пр. інфо. Предметом ІДПУ є пізнання процесу зародження і розвитку ДПУ, формування укр. держ. традиції, вивчен-ня держ.-пр. категорій та інститутів, пр. стано-вища населення, Дж П та пр. сист. в їхній істор. конкретності та хронологічній послідов-ності. Важливе значення для опанування пред-метом ІДП має періодизація курсу.

5) Розвиток права у Сх. слов’ян. Суд і судочинство

В умовах первіснообщинного ладу поведінка Сх слов'ян регулювалася звичаями. Дані про звичаї Сх слов'ян до утворення КР містяться в літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. У міру становления класового сусп. окремі звичаї родового ладу, котрі можна було вик. в інтересах пануючого класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичає-вого П. Останнє було пов'язане з Д, що ство-рювалася. Воно являло собою сист. пр. норм, які складалися з санкціонованих, тобто визна-них Д звичаїв. Д забезпечувала їх дотримання, захищала від порушень. До давніх норм зви-чаєвого П Сх слов'ян, зокрема, належали нор-ми, що регулювали порядок здійснення кров-ної помсти, проведення деяких процесуальних дій, таких, напр., як присяга, ордалії, порядок оцінки показань свідків та ін. Все це було відо-мо слов'янам ще в перехідний період від пер-віс-нообщинного ладу до феодального. У IX-Х ст. на Русі, певно, існувала сист. норм усного звичаєвого П. Деякі норми звичаєвого П збе-реглися у так званій Правді Ярослава - давній частині Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї пам'ятки вик. ще у VIII-IX ст. У формуванні П КР певну роль відіграла судова діяльн. князів, яка сприяла як транс-формації старих звичаїв у норми П, так і ство-ренню нових пр. норм. Руська Правда – наваж-ливіша пам'ятка феодального П. Її норми зак-ріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя пануючого класу. Підтвердження цьому – ста-тті про відп. за убивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін. Окремі частини Руської Правди виникли в найбільш складні моменти історії КР, коли в країні загострялась класова боротьба, виливаючись у народний рух. Тому за змістом Руської Правди можна простежити, як феодальні відносини визначали характер і форми класової боротьби, а класова боротьба впливала на зміни держ. устрою і еволюцію П. Руська Правда виникла на місце-вому грунті і була результатом розвитку юр. думки в КР. Русь знаходилася в оточенні інших Д і народів, що так чи інакше впливали на неї і на яких впливала вона. Є підстави вва-жати, що норми Руської Правди відбилися на розвитку П Зх слов'ян. Руська Правда мала ве-личезний вплив і на становлення більш пізні-ших пам'яток П Пв-Сх слов'ян, таких як, напр., Псковська судова грамота, Судебник 1497p, 1550p. і навіть деяких статей Соборного уло-жения 1649 p. На розвиток П КР певний вплив справило введення християнства. З його поши-ренням православна церква стала вик. різноманітні норми канонічного П, перш за все візантійського. До такого роду пам'ятків П відносяться Єклога, Прохірон, Номоканон, Закон судний людям. Стародавньою пам'яткою руського церковного П вважаються церковні статути Володимира Святославича і Ярослава Володимировича.

8) Адмін.-територіальна сист. Київської Русі

Адмін.-терит. устрій з часів КР — першої укр. Д (ІХ-ХIII ст.) — зазнав чимало змін. У най-давніший період укр. державності, який був продовжений Галицько-Волинським князівст-вом до 1349 р, корінний етнос формувався в межах Київської, Чернігівської, Галицької та Волинської істор. земель. У різні істор. пе-ріоди ці землі були то окремими, то об'єднани-ми князівствами. Саме князівства, уділи й зем-лі тоді були осн. формою адмін.-терит. устрою на укр. землях. Князь Володимир Великий провів також адмін. реформу. Намагаючись покласти край сепаратизму місцевих князів, правитель Д ліквідував племінні княжіння, де влада правителів була практично безмежною. Територія країни поділялася на 8 волостей, що їх очолювали призначені великим князем во-лостелі. Пізніше ними став дехто з численних синів Володимира Великого. Відтоді Д почала набувати ознак централізованої монархії. В адмін. плані КР не була унітарною Д і склад. із відносно самостійних земель та волостей, які були слабо пов’язані між собою в економ. від-ношенні. Волості об’єднувалися в землі, в яких головними були міста. Князі правили волостя-ми і землями на правах родинної власності. “Руська Правда” згадує стару адмін. одиницю — вервь, яка об’єднувала людей територ. зв’язками. В основу взаємовідносин членів верві покладалася кругова відп. усіх членів за кожного, а цілої громади — за всіх. Ціла гро-мада, все її населення керувалося в сусп. від-носинах стародавніми пр. звичаями. Вервь ма-ла також свою судову орг., відому під назвою копного суду. За допомогою цих важелів підт-римувався на території верві лад і порядок. У Пскові та Новгороді верві відповідала сотня і губа.

12) Утворення Галицько-Волинської держави

Правонаступницею КР стала Галицько-Во-линська Д, що існувала в 1199-1340 pp. Саме до неї відійшла київська спадщина: русько-по-лянське населення, територія, внутр. проблеми й осн. напрямки зовн. політики. До того ж, са-ме ця територія в кінці XII ст. дістає назву «Україна», саме тут формується укр. народ-ність. Галицька Земля відділилась від Києва після смерті Ярослава Мудрого. Тут утверди-лася династія Ростиславичів, які правили бл. 150 р. Особливістю Галичини було економ. сильне і політ. впливове боярство. Причин цьому було кілька: 1) галицькі бояри походили з місцевої земельної аристократії, а не з князів-ських дружинників, яким давали землю за службу; 2) вони багатіли на торгівлі сіллю, за-паси якої були у Прикарпатті; 3) як урядники князів, бояри збирали значне мито з купців, які проїздили Галичину - тут знаходилося перех-рестя торгових шляхів; 4) найбагатші бояри могли наймати власні дружини; 5) віддаленість від Києва спонукала бояр у боротьбі з князями звертатися за допомогою до Польщі та Угор-щини. Вони вели власну зовн. політику. Га-лицька Земля складалася з 3 князівств: Пере-мишльського, Теребовлянського і Звенигород-ського. У 1144 р. звенигородський князь Воло-димирко об'єднав їх в одне, столицею якого зробив місто Галич на Дністрі. Як окреме князівство, Галицька Земля досягла розквіту за князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 pp.), си-на Володимирка. Проте бояри і дрібні князі прагнули самостійно правити своїми землями, не коритися волі Осмомисла, навіть втруча-лись у його особисте життя. Ярослав Осмо-мисл розширив кордони князівства далеко на Пд - до гирла Дунаю і Чорного моря. Він підт-римував зв'язки зі Священною Рим. імп., Ві-зантією, Польщею, Угорщиною, з багатьма ру-ськими князями. Роман Мстиславович (1199-1205) Хоч правив Роман Мстиславович лише 6 р, він зміг зміцнити позиції центральної влади. Він воював з Литвою, а полонених примушу-вав працювати на своїх землях. У 1201 р. зайняв Київ, а в 1203 р. остаточно приєднав його до своїх володінь. Кияни самі відкрили йому Подільські ворота. Чернігівські князі присягнули на вірність Роману. Отже, у його Д ввійшла більшість укр. князівств. У XIV ст. для Галицько-Волинської Д настали скрутні часи. Зміцніла сусідня Польща, Угорщина від-воювала Закарпаття, з Пв погрожувала Литва. Крім того, порівняно молодий політико-тери-тор. організм роз'їдала внутр. криза, спричине-на боротьбою за престол між князями та гали-цькими боярами. Так, обраний у 1325 р. на ко-ролівство у Галицько-Волинській землі Юрій-Болеслав у своїх намаганнях обмежити преро-гативи боярської олігархічної верхівки зітк-нувся із серйозною опозицією феодалів, які у 1340 р. його отруїли. По смерті Юрія-Болесла-ва Галичина ще деякий час зберігала не залеж-ність. Отже, Галицько-Волинська територ.-по-літ. спільність була другою формою державно-сті укр. народу, що склалася після розпаду КР. За часів розквіту Галицько-Волинська Д об'єд-нувала понад 90% укр. земель. Зберігши держ.-пр. традиції Давньоруської Д, утворення роз-вивалося під політ. впливом сусп. відносин, властивих середньовічній Європі. Яскравим свідченням того були сильні економ. та політ. позиції боярства. З думкою боярської олігархії галицьким князям доводилося рахуватися на-віть у періоди минулого владарювання. Уреш-ті-решт, внаслідок внутр. і зовн. несприятли-вих факторів Галицько-Волинська Русь у 2 пол. XIV ст. фактично припиняє існувати як єдина Д.

16) Утворення Речі Посполитої. Правове становище укр. земель

Литовські феодали теж втомилися від постійної ворожнечі з поляками, постійних війн з Московською Д і кримськими татарами, а також міжусобних війн, пов’язаних з політ. боротьбою за великокнязівським престолом. Отже, їм потрібні були спокій і стабільний політ. режим. Відчувши ці настрої Польща, яка у XVI ст. була міцною агресивною Д, здійснює дії щодо остаточного поглинання Русько-Литовської Д. Польський уряд і верхівка розглядали унію, як один із заходів поширення експансії на Сх, збільшення та збагачення своєї Д. 1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія, яка об’єднала Королівство Польське і ВКЛ в одну Д – РП. Д управлялась єдиним королем. Литва втрачала П на власні сейми, зовн. відносини, але зберігала державність – адміністрацію, армію, уряд, герб, фінанси. Пр. основою залишався Литовський статус. Польська та литовська шляхта отримали П володіти землями в будь-якій частині Д. Люблінська унія оформила перерозподіл укр. земель між Польщею і Литвою. Волинь, Брацлавщина, Поділля, Київщина, відійшли до Польщі, а Білорусь з Берестейщиною залишились у складі Литви. Унія також відкрила Польщі шлях до використання природних багатств, нарощування економіки та воєнної потужності. В новій Д головна роль в політ. та економ. житті належала Польщі. Проти унії виступили укр. магнати К. Острозький, Б. Корецький. У польській державності гарантовані політ. свободи та станові привілеї, обмеженість королівської влади та внутр. стабільність серед інших європейських Д. Польща також була однією з країн, де існувала певна свобода віросповідання.

Після укладення Люблінської унії посилення польського впливу відчувалось у всіх сферах культурного і духовного життя. Польський уряд спрямував зусилля на послаблення національної культури та церкви. Православна укр. церква, при відсутності нац. Д, не мала опори в держ. владі, не могла протистояти тиску з боку католицької церкви, поступово занепадала і це привело до кризи у 70-х рр. XVI ст.З метою подолання цієї кризи частина укр. та білоруського духовенства висловилась за унію з католицькою церквою.У Бресті в 1596 р. двох соборів: унійного і православного. Однак, рішення православного собору були оголошені не дійсними, бо король затвердив постанови унійного собору. Таким чином православна церква опинилася поза законом.

П Період польського панування на укр. землях у правовій сфері мав такі ознаки: по-перше, тривалий час зберігалося нормативне регулювання, базоване на давньоруському П; по-друге, зберігалася своєрідність литовського П. Це призвело до того, що в укр. землях було запроваджено польські сусп. устрій і держ. орг., діяло не польське, а литовсько-укр.П, давні привілеї та статути. Унаслідок цього в Укр. склалася досить строката і своєрідна система пр. джерел. Власне польське право не мало системності, хоча й були спроби його кодифікації, проте безуспішні. Натомість у Д створювали збірники пр. норм, до яких входили видані раніше статути й конституції (постанови сейму), сполучені з нормами звичаєвого П. Після Люблінської унії з'явилася потреба привести литовське законодавство у відповідність до польських пр. норм. З´явився Третій Литовський статут 1588 р.

20) Державний устрій Козацької Республіки

Запорозьке козацтво виробило власну сусп. орг., она мала форму демократичної республіки з найширшою участю козацьких мас в управлінні. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, яка вирішувала найголовніші питання внутр. життя й зовн. зв'язків. Рада обирала кошового отамана або, як ще його називали, старшого чи гетьмана. Йому надавалася вся повнота влади, що органічно поєднувалося з високою відп.. Поступово формувався командно-управлінський апарат Запорозької Січі. З'явилися різні військ. посади. Суддя чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і міг виконувати обов'язки кошового отамана. Писар очолював військ. канцелярію й письм. оформляв найголовніші січові справи. Осавул відав орг. військ. загонів та їхнім вишколом. Обозний командував артилерією, дбав про її розташування й забезпечення усім необхідним. Нижчу ланку командного апарату становили курінні отамани. Всі командні посади були виборними, що забезпечувало високу військ. вправність командного складу козацтва.

За формою правління Запорозька Січ належить до демократичних республік. Органом прямої демократії була козацька рада, яка виконувала функції своєрідного законодавчого органу. Під час роботи козацьких рад відкритим демократичним способом висували кандидатури на посади, їх обговорювали і більшістю голосів обирали. У Раді міг брати участь будь-хто з козаків. На ній ухвалювали закони, вирішували питання війни і миру, орг.. військ. походів, покарання злочинців, розподілу господарських угідь тощо. Вона контролювала діяльність урядовців. Виконавча влада належала кошу, тобто обраним на один рік на козацькій раді посадовцям (кошовому отаману і старшині). Найвище становище в апараті управління мав кошовий отаман. Він був головнокомандувачем війська та військ. комендантом Січі як військ. табору. У воєнний час кошовий ставав верховним головнокомандувачем і діяв як повновладний диктатор. При ньому була група радників, яка утворювала дорадчий орган, що складався з колишніх посадовців, які пішли у відставку.

Адміністрація Січі мала три ланки управлінців: а) військ. начальники (кошовий отаман, військ. суддя та військ.отаман); б) військ. чиновники (булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, кантаржей); в) похідна старшина (полковник, осавул, писар) та паланкова старшина (паланковий полковник, осавул і писар).

Досить впливовими на Січі були курінні отамани, що очолювали окремі структурні ланки товариства. Отамани стояли на чолі розрізнених загонів-ватаг, які з часом - у процесі консолідації козацтва та ускладнення функцій - створили орг.., відому під назвою Запорозька Січ. Зазвичай курені були своєрідними об'єднаннями земляків, а тому й назву куреню давали від місцевості.Курінного отамана обирали на сходці куреня, його кандидатура не потребувала підтвердження на загальній козацькій раді (колі) чи кошового отамана. Запорозьку Січ можна називати республікою безпосереднього управління, у якій законодавча влада належала всьому народові.

21. Правовий статус Галичини, Буковини, Закарпаття (сер. ХIV – сер. ХVIІ ст.).

Галичина. Після приєднання до Польщі, в середині XIV ст., Галичина зберігала обмежену адміністративну автономію. Виконуючи волю могутніх польських магнатів, король став проводити політику інкорпорації Галичини до Польського королівства. Наступ на загарбані українські землі посилювався і набував різних форм, у тому числі адміністративних. Так, король почав призначати у волості своїх ставлеників — старост. Крім Львова, старости з'явилися в Галичі, Теребовлі, Саноку, Перемишлі, Самборі, Холмській землі. Королі роздавали галицькі села й міста польським, німецьким, угорським, чеським феодалам, найчастіше збіднілим рицарям, які переселялися сюди в пошуках легкого збагачення. В Галичині разом з дрібним землеволодінням швидко зростали магнатські латифундії. В той же час підтверджувалися права на землю тих галицьких бояр, які вірно служили загарбникам. Католицька церква перетворилася у найбільшого феодала в Галичині, жорстокого експлуататора народних мас і вірного союзника світських панів. Вона намагалася прищепити зневагу й ненависть до некатоликів, зокрема до православних — «схизматиків» (розкольників). створення окремої Галицької православної митрополії.

Опір українського населення, насамперед нижчих верств міщанства, колоніальній політиці польських світських і духовних феодалів примусив польський уряд протягом тривалого часу рахуватися з правовими нормами, які встановилися ще в період Київської Русі й Галицько-Волинського князівства. В адмін. і судових органах більш-менш додержувалися норм «руського права». Водночас король Владислав III задовольнив вимоги галицької шляхти поширити на неї ті привілеї, якими здавна користувалася шляхта центральних польських земель. У 1431 р. це закріпила спеціальна грамота. Зрівняння галицьких феодалів у правах з панством польських земель і створення у Галичині, Холмщині і на Західному Поділлі судових та адміністративних органів на польському праві були значним кроком на шляху інкорпорації цих земель Польщею. Протягом 1433—1434 pp. Львівська, Перемишльська і Галицька землі були об'єднані в Руське воєводство, до якого пізніше прилучилася й Холмська земля, а Західне Поділля з центром у Кам'янці перетворено у Подільське воєводство. В 1462 р. окремим воєводством стало колишнє Белзьке князівство. Межі воєводств і земель відповідали кордонам колишніх давньоруських удільних князівств. Для вирішення законодавчих, судових і адміністративних справ шляхта воєводств і земель збиралася на з'їзди, які згодом стали називатися сеймиками. Право участі у сеймиках мали всі шляхтичі, що володіли маєтками у відповідному воєводстві чи землі. На практиці в них брала участь лише невелика частина шляхетства. Після впровадження польського права документація в громадських (сільських) і земських судах велася виключно латинською мовою, а з XVI ст. — і польською.

Північна Буковина. Північну Буковину, яка була складовою частиною Галицько-Волинського князівства, захопила Угорщина. З 1352 р. стали управляти намісники угорських королів У складі Молдавії Шипинська земля зберігала автономію.

Після ліквідації автономії Шипинської землі у середині XV ст. зникає і сама назва Шипинська земля. Натомість з кінця XV ст. в грамотах вживається термін «Буковина» як окрема територія (спочатку це слово означало «буковий ліс»).

З XV ст. у Північній Буковині збільшується феодальне землеволодіння. Верховний власник земель господар Молдавського князівства видає грамоти на земельні угіддя, на заснування нових поселень. Внаслідок роздачі земель господарем, купівлі, захоплення общинних угідь в руках окремих бояр зосереджуються великі земельні багатства. Багатьма селами володів монастир Путна. Він захопив різні угіддя і поставив населення у повну залежність від себе. Монастирські селяни мали давати підводи й десятину від бджіл та від свиней, працювати в садах і млинах тощо. Феодальне господарство, хоч і повільно, втягувалося в товарно-грошові відносини. Значними містами й одночасно адміністративними (волосними) центрами були Чернівці та Хотин.

Народні маси страждали також від вторгнень зовнішніх ворогів. На буковинські землі нападали польсько-шляхетські війська й орди кримських татар. На середину XVI ст. Молдавія разом з Буковиною потрапила під владу турецьких султанів, які розпоряджалися нею через залежних від Туреччини господарів.

Закарпаття. У XIII ст. угорські феодали, підтримувані католицькою церквою і німецькими імператорами, загарбали частину земель Галицько-Волинського князівства й надовго утвердилися на всій території Закарпаття. Угорські королі зберегли на захоплених землях існуючі територіально-адміністративні одиниці — жупи, назвавши їх комітатами, і поширили на них норми угорського права. На чолі комітатів стояли ішпани — королівські намісники з числа угорських феодалів. Король роздавав закарпатські землі угорським магнатам, середнім і дрібним дворянам, католицькій церкві і місцевій руській знаті, яка поступово мадяризувалася.

Головну робочу силу в маєтках світських і духовних панів становило феодально залежне селянство, обтяжене численними феодальними повинностями і податками. В середині XIV ст. угорський король Людовік І на вимогу магнатів замінив десятину дев'ятиною, тобто зобов'язав селян віддавати феодалам дев'яту частину врожаю. В кінці XIV ст. дев'ятину деякі феодали намагалися стягувати грішми; однак пануючою формою експлуатації залишалася натуральна та відробіткова рента. Держава, з свого боку, вимагала від селян та міських жителів сплати податків, а також примушувала їх будувати шляхи, засіки, укріплення; за користування мостами, греблями, гірськими перевалами бралося мито. Разом із соціальним гнітом посилювалося національне та релігійне гноблення.

Майже одночасно з захопленням Польщею Галичини Північна Буковина опинилася під владою Угорщини, а трохи пізніше (1359) — Молдавії, де до середини XV ст. зберігала автономію і справляла значний вплив на соціальний, політичний і культурний розвиток цієї країни. Незважаючи на певний господарський прогрес, Північна Буковина надовго залишалася краєм з відсталою феодальною економікою. Близько середини XVI ст. вона разом з Молдавією потрапила в залежність від Туреччини.

Посилення феодального гніту, примусові мадяризація і покатоличення затримували економічний та культурний розвиток Закарпаття. У XV—XVI ст., в зв'язку із збільшенням попиту на лісові матеріали й сільськогосподарську продукцію на західноєвропейських ринках, на Закарпатті почала розвиватися фільваркова система. Внаслідок цього скорочувалося селянське землекористування, зростала експлуатація і покріпачення селян, що викликало загострення класових конфліктів.

25) Зміни в сусп. устрої на укр. землях в період національно-визвольної війни (1648 –1654 рр.)

Основні зміни пов'язані з тим, що на звільненій території було ліквідовано магнатське землекористування. Землі переходили до загальновійськової власності, передавалися козацькій старшині при умові служби, укр. родовій шляхті, монастирям і окремим особам за послуги, що надавалися повстанцям. Деяку частину земель захопили селяни, користуючись звичаєм займанщини. У ході війни феодальна власність на землю значно послабилася. Фактично був ліквідований феодально-кріпосний гніт. Однак, як і до війни, збереглось “ісстаринне” землеволодіння української шляхти, монастирів, магнатів, козацької старшини. Привілейоване становище козацької старшини у поземельних відносинах визначало всі аспекти її прав і надавало перевагу над усіма іншими станами. Використовуючи військово-адмін. апарат влади, вони закріпили за собою низку інших прав і привілеїв. Так, козацька старшина звільнялася від податкового тягару, не залучалася до “стації” на утримання війська, не вносила податків за будинковолодіння, звільнялася також від “мостового” - грошових зборів на утримання доріг, користувалася пільгами при укладанні орендних договорів на промисли тощо. Козацька старшина, використовуючи свою владу, домоглася значного зміцнення економ. становища, розширення соц. і політ. прав. Пр. становище шляхтичів визначалося попередніми правами, а також актами гетьманської влади, з допомогою яких вони відновлювали, зміцнювали і розширювали свої права та привілеї. Шляхта зберігала за собою попередні землеволодіння, розширюючи їх шляхом отримання нових земель від гетьманської влади за надання допомоги і заслуги перед Військом Запорізьким. Були повністю відновлені П християнської православної церкви. Гетьманська влада підтвердила її панівне становище, затвердила і розширила станові П духовенства. За своїм становищем духовенство стояло поряд з козацькою старшиною і шляхтою. Церква продовжувала залишатися великим землевласником, виступала суддею у сімейно-шлюбних і спадкових справах населення, карала за проступки проти віри, а також була вотчинним судом для людей, які проживали на її землях. Духовенство зберігало свої станові суди і вважалося “білим”, тобто не підлягало обкладанню податками. Селяни були зобов'язані нести “звичайне послушенство” - за давніми правилами і звичаями. Селянам церковних земель заборонялося переходити у козаки. Майнові та особисті інтереси, життя, здоров'я і честь духовенства захищались так, як і шляхти. За порушення прав і привілеїв духовенства винні підлягали судовій чи адміністративній відповідальності й суворо карались. Антикріпосницький за характером, феодальний гніт був значно послаблений, якщо не скасований. Іншу велику групу залежного населення становили селянство, міська і козацька біднота. Основною масою цього стану було кріпосне селянство Воно стало головною рушійною силою народно-визвольної війни. Як наслідок - було ліквідовано магнатське і польсько-шляхетське землеволодіння. Селян, котрі проживали на цих землях, фактично визнали вільними. Вони отримали право вільного переходу в козацтво. Це право мали селяни, які проживали на землях української шляхти і духовенства. Міське населення наз. міщанами. Серед них вирізнялися представники міського управління - війти, бурмістри, радники і лавники, що за становищем прирівнювалися до козацької старшини і шляхти. Всі мешканці визнавалися вільними. Вони мали право переходу в козацтво, право займатися ремеслами, промислами і торгівлею. У містах проживало також населення, яке займалося с\г, дрібною торгівлею, а також дрібні орендатори міських земель, ті, хто займалися ремеслом, та ін. Вони платили подимний податок, мостові гроші, ярмаркові збори, забезпечували військові постої тощо, за свій рахунок утримували міську адміністрацію і забезпечували охорону міста. Головним обов'язком козаків вважалася військова служба. Козацтво поділялося на старшину і рядових. Козацька старшина за становищем належала до панівної верстви. Козацтво визнавалося вільним. Воно могло безперешкодно переходити в інший стан, змінити місце проживання, Реєстрове козацтво. Сюди належали всі, хто служив у гетьманському війську. Це була досить заможна верства, оскільки служба була безоплатною, але небезпечною, тяжкою і потребувала коштів.Реєстрові козаки були власниками землі, яку відібрали у польської шляхти під час Визвольної війни. Підлягали лише своїй, козацькій адміністрації. Звільнялися від податків, військових постоїв. Мали привілеї у торгівлі горілкою. Приналежність до реєстрового козацтва у спадок не передавалася.

28) Місцеве управління в Укр. державі середини ХVIІ ст.

На місцях правили полкові й сотенні уряди. Полковий уряд склад. з полковника і полкової ради, яка обирала полкову і сотенну старшину. Полкова рада первісно мала велику владу. При необхідності вона могла перешкодити свавіллю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками. У великих містах правили виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани. У великих упривілейованих містах влада належала магістратам. Колишні польські воєводства, звідки було вигнано польську адміністрацію, поділялася на полки й сотні, які з літа 1648 р. вважалися територ. одиницями й охоплювали не тільки козаків, а й усе населення, яке проживало на їх території. Наприклад, за Зборівським договором землі вільної Наддніпрянської України ділилися на три воєводства — Київське, Брацлавське і Чернігівське. Вони поділялися на15 полків і 272 сотні. У 1650 р. полків було вже 20. Місцеві органи влади та управління гетьманської держави - полковий і сотенний уряди, міське й сільське управління - наслідували засади орг. центральної влади. їхня орг.. відштовхувалася, насамперед, від потреб оперативної мобілізації збройного люду. Адміністративний поділ козацько-гетьманської держави, що поділявся на полки й сотні, дублював структуру війська: територіальні одиниці відповідали ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи максимально швидку мобілізацію козацького стану. На підставі звичаю полковий уряд підпорядковувався полковій козацькій раді. У ній за бажанням і змогою брали участь усі городові козаки, які були вписані до компутів полку. Полкова козацька рада мала однотипний із загальною військовою радою механізм формування та принципи функціонування, їй належало право формувати полковий уряд, затверджувати або скасовувати його рішення. Тому генеральний і полковий уряди поступово на кінець XVII ст. перетворили полкову козацьку раду на формальність. Полковий уряд очолювали полковники, які виступали як представники військової адмін.. влади на території полку та були виконавцями доручень гетьмана, генеральних і старшинських рад. Фактично полковники забезпечували владу гетьмана на місцях. Тому своїм розвитком інститут полковника поступався тільки перед гетьманом. Влада полковників набувалася через вибори на полковій козацькій раді. Полковникам у межах полку належали широкі військові, адміністративні, фінансові та судові повноваження. Вони забезпечували мобілізацію ввіреного їм військового підрозділу, дбали про його боєздатність, забезпечували його дисципліну, доглядали за станом фортифікаційних споруд тощо. Полковники здійснювали всю повноту розпорядчих функцій на підвладній їм території. Насамперед, вони розпоряджалися земельним фондом, якого склали колишні королівщини та землі, залишені шляхтою. Полковники розподіляли ці землі між старшиною й козаками, як плату за несення ними військової служби. Вони також організовували фінансову справу, керували збором податків до військового скарбу, віддавали в оренду промисли, що належали до військового фонду, збирали орендну плату. Повноваження полковників у поземельних і фінансових справах ставили під їх контроль також міське господарство і давали змогу втручатись у внутрішні справи міст. На чолі міста стояв війт. Влада війта була довічною. Важливу роль у системі міського самоуправління відігравали виборні магістрати, які складалися : ради (райці на чолі з бурмистром) і лави, або лавничого суду. Райц відали адміністративно-господарськими справами: міським господарством, організацією оборони міста, збиранням торгових мит підтриманням зв'язків із гетьманською адміністрацією та царськими воєводами. Члени лавничого суду (лавники) на чолі з війтом вершили судочинство за цив. й кримін. справами виносили по них вироки, аж до смертних. Давній устрій міського самоврядування був порушений тим що частина міщан стала козаками і перейшла під владу полковника, сотника або городового отамана. Козацька адміністрація неодноразово втручалася в міське господарство, захоплювала міські землі, сіножаті, млини й шинки, а міський патриціат, захищаючи давні привілеї, намагався поширити свою владу і на козацьке населення міст. Управління малих містечок, населення яких не володіло правами магдебургії, зосереджувалося в ратуші, на чолі якої стояв городовий отаман. Ратуша підлягала компетенції загальної козацької влади.

32) Юр. акти закріплення входження частини Укр. до складу Моск. Д

8 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада. На ній козацька старшина склала усну присягу московському цареві на вірнопідданство. Водночас московська делегація заприсяглася від імені царя зберегти за Укр. її П та захищати від ворога. Така форма міждержавних стосунків у вигляді взаємної присяги була типовою для тих часів. Вона була прийнятною для Московії, але не влаштовувала українське керівництво. Проблема в тому, що, по-перше, БХ і старшина не були певні, що усна домовленість матиме силу і виконуватиметься російською стороною. Тим більше, що російська делегація присяги не склала. По-дру-ге, усний договір не задовольняв українське керівництво за змістом, бо стосувався лише загальних положень входження Укр. під протекторат Московії. По-третє, Укр. бажала отримати від Московії негайну і реальну військову допомогу у війні проти Польщі. Усі ці обставини змусили укр.. старшину взятися до складання письмового договору. Проект мав 23 статті й базувався на усних Переяслав-ських домовленостях і Зборівському укр..-польському договорі. За умови дотримання цих статей Укр. зобов'язувалася ввійти під покровительство Москви і сплачувати данину на знак такого підданства. 27 березня 1654 р. статті договору (Березневі статті) було переда-но послам БХ. Також - "Жалувану грамоту царя до Війська Запорозького" та "Жалувану грамоту козацькій старшині". З точки зору міжнародного П укази царя під статтями БХ і "Жалувані грамоти" були ратифікаційними актами. Пр.статус Укр. за Березневими стат-тями Укр.-московський договір 1654 р. був осн. юр. актом, який визначав пр. відносини між Д на тривалий період. Його слід розг-лядати як двосторонній акт виявлення волі двох країн, рівноправних за статусом. У Пе-реяславі не було ні "возз'єднання", ні "принд-нання", ні "входження" Укр. до складу Мос-ковської Д. Це був звичайний військово-політ. союз Д. Його умови передбачали, що: 1) зберігалася недоторканність сусп..-політ. устрою Укр., її адмін. та судової систем;2) главою Укр.залишався виборний гетьман. Але царя потрібно було сповіщати про результати виборів. Окрім того, гетьман мав скласти присягу на вірнопідданство цареві й отримати від нього клейноди;3) у зовн. відносинах Укр. зберігала суверенітет. Вона повинна була лише повідомляти Москву про зв'язки з ін. Д. Але без санкції царя не могла вести переговорів із Польщею та Туреччиною;4) Укр. здобула П мати власне військо у 60 тис. реєстрових козаків;5) Укр. зобов'язувалася сплачувати податки до царської скарбниці (це була своєрідна плата за військову допомогу). Але фін. адміністрація не залежала від царя;6) підтверджувалися права та вольності укр.. магнатів і шляхти (спадкові права на землі, прибутки з них, на платню посадовим особам, на суд та ін.);7) Московія пообіцяла захищати Укр. від зазіхань із боку Польщі. Після укла-дення союзу з Московією БХ зосереджує увагу на питанні возз'єднання з Козацькою Укр. західноукр. земель. Улітку 1654 р. йому по-відомили, що домогтися нейтралітету крим-ського хана у війні проти Польщі не вдасться. Відтак Україна почала активно готуватися дати відсіч Польщі та Криму. На прохання БХ передислокувати російські війська в Укр. з бі-лоруських та смоленських земель Московія не дала згоди. Це було перше серйозне порушен-ня Березневих статей московською стороною.

36) Держ. устрій укр. земель у складі Росії (1654 р. – кін. ХVIІ

Укр. землі було поділено на 9 губерній, а ті - на повіти. Губернатори мали практично цілковиту владу. В їхньому розпорядженні були війська для придушення заворушень. Губернському апарату правління під поряд-ковувалося повітове правління. Тут головну роль відігравав земський суд, який, крім правосуддя, здійснював нагляд за громадським порядком, податками, виконанням повиннос-тей. Земських суддів призначали губернатори лише з-поміж дворян. До органів місцевого управління належали губернські та повітові дворянські зібрання - станові органи, що їх очолювали предводителі дворянства. Через них дворяни впливали на вирішення важливих місцевих проблем, обирали своїх представни-ків до органів місцевого управління. Управлі-ння в містах було дволанковим: а) виборні установи (магістрати, міські ради, ратуші);б) управи благочиння (городничий, 2 пристави та 2 ратмани). Рос. імп., до складу якої входило 85 % сучасних земель Укр., з кін. XVIII до поч. XX ст. була абсолютною феодальною монархією, з унітарною системою устрою, авторитарним політ. режимом, централізова-ним бюрократичним апаратом. Населення Укр. строго підпорядковувалося центральним та місцевим органам влади і управління. До центральних органів влади належали: імпера-тор всеросійський - монарх, що мав необме-жену Владу і передавав її у спадщину; Рада міністрів (з 1811 р.) - очолювала центральне галузеве управління - міністерства фінансів, військове, освіти, юстиції тощо; Держ. рада (з 1880 р.) - дорадчий орган з найвищих чиновників без чітко визначених функцій, діяла при імператорі; у 1812 р. сформувалася як загальнодерж. орган влади, канцелярія, яка складалася з 3 відділень: I - контроль за міністерствами; II - упорядкування законо-давства і III – політ. поліція з виконав-чим органом - корпусом жандармів. Існували й інші відомства - департамент поліції, Сенат (найвищий суд), Синод (найвище управління церквою) і збройні сили. Місцеве управління відповідало адмін.-територ. поділу. Генерал-губернатор очолював військ.-територ. округ із 3 губерній і у військово-поліційних питаннях керував керівниками губерній – губернатор-рами, яких теж призначав цар. При губернаторах діяло губернське правління, куди входили: віце-губернатор, радник, прокурор, канцелярія, казенна палата, присутствіє поліції, рекрутське присутствіє, суд, палата держ. маєтностей. Опорою влади було губерн-ське дворянське зібрання на чолі з пред-водителем. Повітове правління (або земський суд) очолював справник (капітан - справник), якого обирали дворяни на 3 р, а згодом (з 1862 р.) призначав губернатор. Йому під поряд-ковувалися заступник, засідателі та поліцей-ські чини - станові пристави, які очолювали стани - поліцейські дільниці повіту. До одини-ць місцевого само вряд. належали волості і села. У волості діяв волосний сход зі службо-вих та виборних осіб, які обирали волосного старшину (старосту), волосне правління (ста-роста, писар, засідателі), волосний суд. У се-лах найвищим органом вважалися збори (сход, сходка), які обирали сільського старосту, який виконував адмін. і поліційні функції.

42) Кодифікація права Укр. у складі Росії (1654 р. – кін. ХVIІІ

Після об'єднання з Росією Лівобережжя на Гетьманщині формально діяла вся колишня пр. система, що містила норми Литовських статутів, магдебурзького права, актів гетьманської влади, звичаєвого П тощо). Намагаючись юр. оформити нові феодальні відносини, укр.. феодали висунули ідею скласти кодекс чинного П й отримали на те дозвіл від царського уряду. Зі свого боку рос. урядовці розраховували, що кодифікація сприятиме зближенню укр.. та рос. пр..систем та інкорпорації Укр. у складі Рос. імп.. Упродовж XVIII - першої пол.. XIX ст. було кілька спроб кодифікації, якою опікувалися комісії та приватні кодифікатори. Першою, найвідомішою кодифікацією став збірник П, за якими судиться малоросійський народ (1743 р.), що став результатом 15-р роботи спеціальної укр..кодифікаційної комісії з укр.. старшини, духовенства, шляхти, професорів та юристів-практиків. Це - оригінальний і досить детальний систематизований звід чинних у гетьманській Укр. норм. Він складався з передмови та 30 розділів і містив норми адмін., цив., торговельного, кримін. і процесуального П. Розрізняли право власності на рухоме майно (спадкове і набуте). Зобов'язання поділялися на ті, що виникали із договорів, і зобов'язання із завдання шкоди. Детально регламентували договори купівлі-продажу, обміну, позички, особистого і майнового найму, поклажі, поруки, зберігання. Значну увагу приділяли регулюванню поземельних відносин. Зроблено першу спробу законодавчим шляхом урівняти становий статус старшини і шляхти, духовенства, закріпити статус залежних селян. Класифікація злочинів була традиційною: проти релігії; проти "влади і честі монаршої"; проти особи; проти майна; проти моралі.У кримін.П з'являються нові поняття: замах на злочин; розрізнення головного виконавця злочину і співучасників; рецидив; наявність обставин, що виключали або пом'якшували покарання.

Збірник норм судово-процесуального П "Процес короткий наказний* (1734 р.) Його складено при гетьманській канцелярії. Документ переважно містив нормативні акти, що їх використовували як посібник працівники судових і адмін. установ. У сер. XVIII ст. (1750-1758 рр.) за дорученням гетьмана К. Розумовського Федір Чуйкевич здійснив приватну кодифікацію "Суд і розправа в правах малоросійських". У ньому було систематизовано юр. норми, які закріплювали П укр.. магнатів, посадових осіб на землю, маєтки, залежне селянство. Хоч ця праця так і не набула офіційного статку, її застосовували в судовій практиці.Кодифікаційна робота у другій пол.. XVIII ст. мала на меті закріпити економ. й політ. становище укр. шляхти і водночас відобразити її автономістські позиції.

У 1767 р. складено "Екстракт малоросійських прав". То був збірник норм держ., адмін. і судового права, викладених таким чином, щоб довести необхідність відновлення "попередніх прав малоросійських" (тобто автономного становища Укр.). Чиновники Малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник "Учрежденіе об управлений губерниями", який після включення до нього нових актів, прийнятих у 1767-1786 pp., дістав назву "Екстракт із указів, інструкцій та установ". Він містив норми укр.П і рос. законодавства. Затверджений Сенатом, був розісланий в укр.. губернії для практичного застосування. Кодифікація П в Укр. в першій пол.XIX ст. відбувалася за нових соц..-економ. і політ. умов життя укр. народу. Тому всю роботу кодифікації укр.. П проводили паралельно та з огляду на кодифікацією П Рос. Д. Метою роботи було: упорядкування норм права Правобережної та Лівобережної Укр.; максимальне зближення правових систем України і Росії шляхом поширення на Україну загальноімперського законодавства й усунення місцевих особливостей. На початку 1804 р. створюють кодифікаційну комісію, одна з трьох експедицій (відділень) якої опікувалася правом Лівобережної та Правобережної Укр.. Комісія підготувала "Зібрання малоросійських прав" (1807 р.). Воно стало першим в Укр. систематизованим збірником справді чинних норм цив. П. Його Дж були Литовські статути, магдебурзьке та звичаєве П. "Зібрання" поділялося на три розділи: про особи; про зобов'язання; про майно. "Звід місцевих законів західних губерній* (1830-1864 pp.). За характером то був збірник матеріального і процесуального цив. права. Автори прагнули якнайширше використати загальні норми російського права як головного джерела, підпорядкувавши йому місцеве право Укр..У 1833 р. проект "Зводу" затвердила Державна рада Росії, але юр. сили він так і не набув. Перемогла інша тенденція - поширення на Укр. рос.системи П і запровадження "Зводу законів Російської імперії".

45) Суспільний лад України в першій половині ХІХ ст.

Дворянство. Зрівняння укр. дворянства в правах із рос. підтверджується низкою законів як заг. харак­теру, що стосувалися дворянсь-кого класу Росії в цілому, так і спе­ц., які прямо адресувалися дворянству України. Так, у 1801 р. російський уряд підтвердив надання прав російського дво­рянства укр. дворянству, яке проживало у Слобідській Укр.. У 1835 р. був виданий указ «О Малороссийских чинах, да­ющих право на действительное или потомственное дворянство». Він затверджував станові привілеї та пільги для козацької старшини та її нащадків (усій верхівці козацького війська). Становище дворян Правобережжя після поразки польського повстання 1830 р. ускладнюється. Указ 1831 р. «О разборе шляхты в западных губерниях и об устройстве сего рода людей» визнавав за ними усі права і привілеї, даровані дворянству імперії, якщо во­ни доведуть своє дворянське походження. Вимагалися докумен­тальні докази і свідчення. В укр. сусп. зростала кількість рос. дво­рян. Російське дворянство одержало чимало привілеїв, яких не мала місцева шляхта. У першій пол. XIX ст. зміцнилося становище дворян як монопольних власників землі. Дворяни України володіли 70% земель. Закон 1842 р. про майорати припинив небезпечний для дво­рянства процес дроблення земель. Закон 1827 р. дозволив дворянам створювати фабрики, заводи та ремісничі майстерні в містах (раніше вони користувалися цим правом тільки у сільській місцевості) і без обмеження к-ті робочих рук. Міське населення (міські обивателі). Насамперед спосте­рігається зростання кількості міського населення України. Міщани утворювали найчисленнішу станову групу. За ревізією 1823 р. у Києві власне міщани, які входили до податної групи, становили 71,5% загальної к-ті городян. Міщани сплачували більшу час­тину податків, що накладалися на місто. У 1832 р. їм дозволялося придбавати земельні ділянки у містах для ведення торгівлі та виробничої діяльності. Вони здобули також право пере­ходити до купецтва та одержувати гільдійське посвідчення за на­явності відповідних капіталів. Купців входили до третьої гільдії, друга й особливо перша були для них закриті. До привілейованих гільдій записува­ли, як правило, російських купців, а укра. — як виняток. До гільдій зараховували також дворян, які займалися торгівлею і володіли підприємствами. Купецтво поступово звільнялося від різних станових обме­жень. Тяжким для нього був дозвільний порядок зміни місця про­живання. А якщо купець діставав на це дозвіл, то він мав сплачува­ти державні податки та виконувати повинності і за старим, і за но­вим місцем проживання. У 1832 р. виникла нова неоподаткована група — почесні гро­мадяни. Це звання надавалося заможнішим з купців. Статус почес­них громадян був близький до дворянського. Почесні грома­дяни користувалися деякими додатковими пільгами. Вільнонаймані робітники, пролетарі: відсутність власного будинку і постійного місця проживання; джерело існування — праця за наймом. Селяни (сільські обивателі). А. Кріпосні селяни. Завершується юр. закріпачення се­лян Укр. Кріпаки прибл. 50% усього селянства.

Основний обов'язок кріпаків — відбування панщини. У різних місцевостях розміри панщини були неоднаковими, але загалом вони зростали і часто доходили до 6 д\т. Новим явищем у житті кріпаків стало переведення їх на міся­чину. Прагнучи збільшити товарність свого господарства, поміщики відбирали у кріпаків землю, надаючи їм місячне утримання. Б. Держ. селяни. Найбіль­ша частина проживала на Лівобережжі (50%), менша — на Правобережжі (13%). Основною формою їх експлуатації були грошова рента та по­датки державі, розмір яких постійно зростав. Становище державних селян погіршилося з утворенням вій­ськ. поселень. Вони мали на меті не тільки полегшити царському уряду утримування армії, а й одночасно посилити на­гляд за укр. народом. 

52) Джерела і осн. риси права західноукр. земель у складі Австро-Угорщини (1772-1918  рр.)

Джерела П.На територію західноукраїнських земель поступово поширювалась чинність австрійського П, однак внаслідок багатонац. характеру Австрійської монархії у правовій системі держави тривалий час не було єдності. Австрією проводились певні заходи щодо об`єднання цив. П різних австрійських провінцій у 1753 р. була створена кодифікаційна комісія, яка у 1766 р. подала вироблений нею проект Цив. кодексу на затвердження Марії-Терезії, який вона, однак, не затвердила. Особливо пожвавилась робота над кодифікацією цивільного та інших галузей П. У 1772 р. була створена нова комісія для переробки незатвердженого проекту Цив. кодексу, яка аж у 1785 р. склала першу частину кодексу, до якої увійшли норми про П підданих, та сімейне і опікунське право, і яку імператор Йосиф ІІ затвердив декретом 1786 р. І декретом 1797 р. завершений проект як Галицький цивільний кодекс був запроваджений спершу у Зх, а невдовзі у Сх Галичині. Австрійський цив. кодекс. Він мав 1502 статті і поділявся на 3 частини. Його Дж були: пандектне П, тобто пристосоване до капіталістичних відносин римське право, Пруське земське уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв. Введений у дію як Галицький цивільний процесуальний кодекс у Зх Галичині у 1796 р. і Сх Галичині у 1807 р. Він поділявся на 617 статей, які регулювали усі стадії цив. процесу – від позовної заяви до виконання судового рішення. У 1787 р. був виданий новий Австрійський кримінальний кодекс про злочини та їх покарання (Йозефіана), який містив окремі положення буржуазного кримін. П, та у цілому був феодальним кодексом. Кримінальний кодекс 1852 р. Військовим кримінальним кодексом. Шлюбне правоСімейні відносини встановлюються договором про шлюб. Для дійсності шлюбу необхідне оголошення і урочисте виявлення згоди наречених. Не можуть укладати шлюбний договір навіжені, божевільні, слабоумні і малолітні. Не може укладатись шлюб між християнами і нехристиянами. Наречені могли укладати шлюбні договори щодо майна, а саме: приданого, зустрічного приданого, ранкового дарунку, спільності майна. Кримін. П (Угорське кримінальне уложення про злочини і проступки 1879 р.) Кримін.закон не має зворотної сили, крім в разі пом’якшення відповідальності і міри покарання. Види злочинів: верховна зрада (вбивство короля, заподіяння йому тілесних ушкоджень чи розладу здоров’я тощо), держ. зрада, образа короля та насильницькі дії проти членів королівського дому, бунти та опори супроти конституції, посягання чиновників на особисту свободу, недоторканість житла тощо.Види покарань: смертна кара, держ. в’язниця, виправний дім, в’язниця, грошовий штраф .Смертна кара, виправний дім призначаються лише за злочини, в’язниця – лише за проступки, а державна в’язниця – за проступки, якщо на строк менше 5 р. та ін..

58) Об’єднання УНР і ЗУНР в єдиній соборній Укр. державі

У результаті революції в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії постали дві українські держави: Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка. Вони відрізнялися між собою політичними, економічними, соціальними і міжнародними орієнтирами. Це було зумовлено як історичною долею цих земель, так і обставинами, що склалися.В УНР основна увага приділялась соціальним питанням, правам національних меншин, у той час як у ЗУНР основне питання було національне. Суттєво різнилася у правах еліта двох держав. При владі в УНР знаходились молоді діячі, які у своїй діяльності значною мірою керувалися революційним романтизмом. Уряд ЗУНР складався з представників української аристократії та інтелігенції, яка мала великий досвід парламентської боротьби і в своїй діяльності виходила з потреб моменту.

Незважаючи на розбіжності і власні амбіції, лідери двох українських держав перед обличчям смертельної небезпеки прийшли до згоди про об'єднання. Здійснювалась мрія багатьох поколінь борців за незалежність і соборність України.

Ініціатором об'єднання виступила ЗУНР, яка опинилась у тяжкому становищі перед обличчям польської та румунської агресії. 6 листопада 1918 р. до Києва прибула делегація Національної Ради просити у Гетьмана П. Скоропадського військової і морально-політичної підтримки. П. Скоропадський пообіцяв підтримку. До Львова було відправлено спеціальну комісію, а також незначну кількість зброї. 10 листопада Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію: "Державному Секретаріатові проробити потрібні заходи до з'єднання всіх українських земель в єдину державу".Але стрімкі події у Наддніпрянській Україні, які призвели до повалення Гетьманату, а також Перестороги галицьких політиків щодо проросійських настроїв Гетьмана, не дали змоги реалізувати цю резолюцію.Прихід до влади Директорії і відновлення УНР дало новий поштовх об'єднавчому процесу.

1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір про об'єднання. З січня 1919 р. Українська Національна Рада ЗУНР у Станіславі урочисто проголосила з'єднання ЗУНР з УНР в одну суверенну Народну республіку. 16 січня 1919 р. делегація ЗУНР відбула до Києва.Святковий Акт злуки розпочався 22 січня 1919 р. о 12 годині. Державний секретар ЗУНР Цегельський зачитав і передав Винниченку ухвалу Української Національної Ради від З січня 1919 р. Представник Директорії Ф. Швець виголосив Універсал, у якому зазначалося: ". . . Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України.

Віднині є єдина незалежна УНР. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати всі спроби своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави на добро і щастя робочого люду".Також в Універсалі зазначалося, що Акт злуки має бути затвердженим Установчими зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР (ЗОУНР) залишалась при своїх власних законодавчих і виконавчих органах.Рішення про злуку було затверджено на Трудовому конгресі, який відбувся 22 січня 1919р. Євгена Петрушевича, голову Національної Ради ЗУНР, було обрано до складу Директорії. На допомогу Галичині уряд УНР виділив 500 млн гривень, надав військову і продовольчу допомогу.Проте до справжнього об'єднання справа не дійшла. Через декілька днів після проголошення злуки Директорія змушена була покинути Київ під ударами Червоної Армії. На плечі ЗОУНР ліг весь тягар війни з Польщею. Акт фактично перестав бути чинним, і наприкінці 1919 р. Євген Петрушевич його денонсував. Як зраду сприйняли галичани переговори уряду УНР з Польщею навесні 1920р.Незважаючи на невдачу, Акт 22 січня 1919 р. має велике історичне значення як факт реального об'єднання українських земель у єдиній соборній державі.(ідеал соборної україни).

60) Утворення та розвиток УРСР (1918–1923 рр.)

Вперше у січні 1919 р. було проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР) з центром у м. Харків. Юридичне оформлення радянської державності в Україні відбулося 10 березня 1919 р. прийняттям Конституції УСРР, розробленої на основі конституції РСФРР 1918 р.У першій половині 1919 р., в умовах громадянської війни, йде процес прискореної інтеграції радянських республік. Врешті 1 червня 1919р. утворюється "воєнно-політичний союз" формально незалежних України, Литви, Латвії, Росії, Білорусії. Основна мета утворення "воєнно-політичного союзу – шляхом мобілізації та концентрації сил радянських республік відстояти радянську владу". Наслідком його стало об'єднання найважливіших п'яти наркоматів – військових справ, народного господарства, залізничного управління, фінансів та праці, якими тепер фактично керували з Москви. Це стало, по суті, першим реальним кроком до відновлення унітарної (єдиної) держави.

Наступним кроком на цьому шляху стала угода про воєнний і господарський союз між Росією та Україною від 28 грудня 1920 р., в якій формально проголошувались незалежність і суверенітет обох держав, але фактично посилювався курс на централізацію. Тепер об'єднаними і керованими з Москви були вже не 5, а 7 народних комісаріатів (додались ще наркомати зовнішньої торгівлі та пошт і телеграфів). Утворюються загальнодержавні трести для управління українською металургійною та металообробною промисловістю, які також перебували під повним контролем центру. На територію України було поширено Земельний, Цивільний та інші кодекси РСФРР тощо. Найкраще залежний статус України проілюстрували події, пов'язані з голодом 1921–1923 рр. (В охоплених голодом українських губерніях реквізували хліб; поїзди з продовольством з українських губерній відправляли в Росію, а не в південні області, Одесу чи Миколаїв, де лютував голод).Перетворення України та інших радянських республік на автономні області Росії було реальною перспективою, якби подальші події розвивались за сценарієм, підготовленим центральним партійним керівництвом. X з'їзд РКП(б) поховав право націй на самовизначення, ствердивши небажаність існування окремих радянських республік за умов ворожого капіталістичного оточення. Противником ідей суверенітету республік був головний партійний теоретик з національного питання нарком по національностях Й. Сталін. Він у серпні 1922 р. розробив проект резолюції ЦК РКП(б) "Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками", за яким усі неросійські республіки мали увійти до складу Росії на засадах автономії. Позиції московських центристів викликали спротив у республіках, які підняли тривогу у зв'язку з процесом "випаровування суверенітету". Позиція України, як найбільшої неросійської республіки, відігравала особливу роль. ЦК КП(б)У відкинув сталінський проект автономізації. Це змусило Леніна втрутитись і запропонувати певний компроміс – план федеративної перебудови майбутньої союзної держави. У жовтні 1922 р. ЦК РКП(б) схвалив його, але в процесі реалізації конституційна комісія на чолі із Сталіним протягла багато положень з його автономізаційного проекту. Було утворено 5 злитих (загальносоюзних) наркоматів (які теж підпорядковувалися Москві). З Москви здійснювалося керівництво Держбанком, Верховним Судом тощо. Республікам надавалась самостійність лише у справах: землеробства, освіти, охорони здоров'я, внутрішніх, соціального забезпечення, юстиції.30 грудня 1922р. I Всесоюзний з'їзд рад СРСР у Москві проголосив декларацію про утворення СРСР у складі: РСФРР, України, Білорусії і Закавказької федерації (Грузії, Вірменії, Азербайджану). Таким чином, СРСР було утворено як федеративну державу, але це було лише пропагандистською вивіскою. Радянський Союз як об'єднання незалежних держав за умов панування єдиної, унітарної правлячої партії РКП(б) був фікцією. Реальний статус республіканських комуністичних партій залишався на рівні обласних організацій РКП(б). Будь-яке рішення прийняте московським ЦК, мало обов'язковий зобов'язувальний характер для кожної республіки.26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд рад СРСР, який затвердив першу Конституцію СРСР. Формально кожна республіка мала право вільного виходу з СРСР, але механізм такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї форми союзної федеративної держави, СРСР законодавчо оформлявся як жорстко централізована унітарна держава.

У травні 1925 р. прийняттям Конституції УСРР завершився процес входження України до складу СРСР.

64) Адміністративно-територіальні реформи 1922–1925 рр.

Місцевими органами влади відповідно до Конституцій 1919 і 1929 р. були з'їзди Рад та їх виконавчі комітети. Управління галузями місцевого господарства і соціально-культурного життя здійснювали відповідні відділи виконкомів. Місцеві радянські органи створювались відповідно до адміністративно-територіального поділу України, який у період 20-30 років зазнав неодноразових змін.Початок адміністративно-територіальної реформи був покладений переходом у 1922-1925 pp. від чотириступеневої (центр — губернія — повіт — волость) до триступеневої (центр — округ — район) системи управління. У 1925 р. в Україні було створено 41 округ, 680 районів, понад 10 тис. сільрад, у тому числі 12 національних районів і понад 500 національних сільрад (російських, польських, німецьких, єврейських та ін.).

У серпні 1930 р. розпочався перехід до двоступеневої системи управління (центр — район), внаслідок чого утворилося 503 адміністративні одиниці (484 райони, 18 міст і Молдавська АСРР), які управлялися безпосередньо з центру.

Зрештою очевидність недоліків такої системи призвела до наступних змін. Протягом 1932 р. було створено сім областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську, Одеську, Донецьку та Чернігівську. Отже, відбувся перехід на триступеневу (центр — область — район) адміністративно-територіальну систему управління, яка існує й донині.

66) Правове становище Укр.у складі Союзу РСР за Договором 1922 р. та Конституцією СРСР 1924 р.

ДОГОВІР ПРО УТВОРЕННЯ СРСР 1922 -акт конст. характеру, укладений 30.XII 1922 між РСФРР, УСРР, БСРР та ЗСФРР про об'єднання їх в одну союзну д-ву — Союз Радянських Соціалістичних Республік. Текст док-та паралельно з Декларацією про утворення СРСР розроблено Комісією ЦК РКП(б), у якій УСРР представляв Г. І. Петровський, у жовтні — грудні 1922 в процесі підготовки основ союзної Конституції. Проект таких основ з текстом Д. про у. СРСР 1922 і згадану Декларацію обговорив та одноголосно затвердив VII Всеукр. з'їзд рад (10—14.XII 1922). Остаточний варіант Декларації і Д. про у. СРСР 1922 опрацьовувала створена 18.XII 1922 пленумом ЦК РКП(б) комісія для підготовки Всесоюз. з'їзду рад, до складу якої від України, окрім Г. І. Петровського, увійшов ще й М. І. Фрунзе. Обидва док-ти були одноголосно затверджені І З'їздом рад і підписані всіма членами повноваж. делегацій від республік (всього 86 підписів). Д. про у. СРСР 1922 визначив компетенцію Союзу, до відання якого в особі його верх, органів належали: представництво Союзу в міжнар. відносинах; зміна зовн. кордонів Союзу; укладення договорів про прийняття до складу Союзу нових республік; оголошення війни та укладення миру; питання зовн. держ. позик; ратифікація міжнар. договорів; затвердження основ і заг. плану нар. г-ва Союзу, а також укладення концес. договорів; регулювання трансп. і пошт.-телегр. справи; вироблення основ організації збройних сил Союзу; ухвалення єдиного держ. бюджету; встановлення монетної, грош. і кред. системи, а також системи загальносоюз., респ. і місц. податків; запровадження заг. засад землеустрою і землекористування, користування надрами, лісами і водами; заг. зак-во про переселення; встановлення основ судоустрою і судочинства, а також союзне цив. і крим. зак-во; ухвалення осн. законів про працю; запровадження заг. засад нар. освіти, охорони нар. здоров'я; встановлення системи мір і ваги; організація загальносоюз. статистики; зак-во про амністію; скасування постанов З'їздів рад, ЦВК і раднаркомів союз, республік, що порушують союз, договір, тощо.Верх, органом влади проголошувався З'їзд рад, який складався з представників міських рад (з розрахунку 1 депутат на 25 тис. виборців) і губ. з'їздів рад (з розрахунку 1 депутат на 125 тис. виборців). З'їзди рад СРСР скликалися один раз на рік Центр, викон. к-том (ЦВК), який виконував функції верх, органу влади у періоди між з'їздами. До ЦВК входили представники кожної з республік (371 чол.). Сесії ЦВК скликалися тричі на рік. У періоди між ними вищим органом влади вважалася Президія ЦВК з 19 членів, з-поміж яких обиралися чотири голови ЦВК (по одному від РСФРР, УСРР, ЗСФРР, БСРР). Викон. органом ЦВК була Рада нар. комісарів (РНК) СРСР, що обиралась у складі голови та його заступників, нар. комісарів (за-корд. справ, військ, і мор. справ, зовн. торгівлі, шляхів, пошт і телеграфів, праці, продовольства, фінансів, роб.-сел. інспекції) та голови Вищої ради нар. г-ва (ВРНГ). Цри ЦВК засновувався Верх, суд з функціями верх. суд. контролю, а при РНК — Держ. політ, управління (ДПУ). Декрети і постанови Раднаркому вважались обов'язковими для всіх союз, республік і могли бути скасовані лише ЦВК або його Президією. Розпорядження окр. союзних нар. комісарів у виняткових випадках, при їх явній невідповідності ін. актам Союзу, могли бути припинені вищими органами влади союз, республік, про що негайно повідомлялося Раднаркому СРСР і відповідному комісару СРСР. Вищими органами союз, республік були з'їзди рад, ЦВК і президії ЦВК республік, а їх викон. органами — раднаркоми республік у складі голови РНК, його заступників, нар. комісарів землеробства, продовольства, фінансів, праці, внутр. справ, юстиції, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, нац. справ, роб.-сел. інспекції та голови ВРНГ. При цьому ВРНГ і нар. комісаріати продовольства, фінансів, праці і роб.-сел. інспекції керувалися у своїй діяльності розпорядженнями відповідних нар. комісарів СРСР, тобто були їх місц. філіями. Крім того, до складу РНК республік з правом дорадчого голосу вводились уповноважені союз, наркоматів закорд. справ, військ, та мор. справ, зовн. торгівлі, шляхів, пошт і телеграфів. Республікам надавалося право мати свої бюджети, що були складовими загальносоюз. бюджету. ЦВК СРСР встановлював прибуткову та видаткову частини респ. бюджетів. Для гр-н союз, республік встановлювалось єдине союзне громадянство. У зв'язку з поперед, ухваленням проекту Д. про у. СРСР 1922 вищими органами влади РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР питання про його ратифікацію прямо не ставилося. Проте він затверджувався і ратифікувався Україною ще двічі: 2.УІІ 1923 — третьою сесією

ВУЦВК як складова проекту Конституції СРСР і 19.1 1924-VIII Всеукр. з'їздом рад як розділ Конституції СРСР 1924. Незважаючи на те, що ост. пункт Д. про у. СРСР 1922 зберігав за союз, республіками право вільного виходу з Союзу, їх права були досить обмежені. Тому розповсюджувані аж до кін. 80-х рр. твердження про суверенітет союз, республік не відповідали існуючим по-літ.-правовим реаліям. Тенденція до розширення компетенції центру і звуження прав республік спостерігалася у всіх рад. конституціях. Це, зокрема, стосується першої Конституції СРСР 1924. Фактичну унітарність союз, д-ви закріплювали Конституція СРСР 1936і Конституція СРСР 1977. З держав—співзасновників СРСР Україна першою заявила у Зверненні до парламентів і народів світу від 5.XII 1991 про те, що Д. про у. СРСР 1922 стосовно неї є недійсним і недіючим. Через три дні керівники Республіки Білорусь, Рос. Федерації та України констатували, що Союз РСР як суб'єкт міжнар. права і геополіт. реальність припиняє своє існування. Була фактично припинена дія і Д. про у. СРСР 1922.

КОНСТИТУЦІЯ СРСР 1924 — перша Конституція Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Затверджена 2-м З'їздом рад СРСР 31.1 1924 (м. Москва). Складався з Декларації про утворення СРСР 1922 і Договору про утворення СРСР 1922. За цим Осн. Законом до компетенції СРСР були віднесені питання: дип. зносин, укладення договорів з ін. д-вами; врегулювання проблем кордонів між союз, республіками; укладення внутр. позик; керівництво зовн. торгівлею; виділення окр. галузей пром-сті й підприємств, які мають загальносоюзне значення; керівництво збройними силами; затвердження і зміни союз, конституції тощо. Передбачалися форм, гарантії недоторканності території союз, республік. Для обмеження чи скасування права виходу із Союзу потрібна була згода всіх союз, республік (ст. 6). Найвищим органом влади СРСР визначався З'їзд рад, а в період між з'їздами — Нейтральний Виконавчий Комітет СРСР. ЦВК поділявся на дві палати — Союзну Раду, яка обиралася З'їздом рад з представників союз, республік (у складі 414 депутатів) пропорційно до кількості населення кожної з них, та Раду Національностей, що утворювалась із представників союз, і авт. республік (по 50 осіб) та авт. областей (по 1 особі) і затв. на З'їзді. Обидві палати, як і ЦВК у цілому, приймали декрети, кодекси, постанови, розпорядження. Сесії ЦВК скликалися тричі на рік, позачергові — за постановою Президії ЦВК, на вимогу президій Союз. Ради чи Ради Національностей або ЦВК однієї із союз, республік. Проекти нормат. актів набували сили закону лише після їх схвалення як Союз. Радою, так і Радою Національностей.Порядок створення і склад викон. і розпоряд. органу ЦВК — Ради народних комісарів СРСР залишалися незмінними. Однак передбачені Договором про утворення СРСР 1922 10 наркоматів поділялися тепер на 5 загальносоюзних (іноз. справ, військ, і мор. справ, зови, торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфу) та 5 союзно-республіканських (продовольства, праці, фінансів, Вищої ради нар. г-ва, Роб.-сел. інспекції). Перші 5 наркоматів мали в союз, республіках своїх уповноважених, а другі виконували свої повноваження через однойм. наркомати союз, республік. У безпосеред. віданні союз, республік залишалися наркомати землеробства, внутр. справ, юстиції, освіти, охорони здоров'я та соц. забезпечення. Суттєвим доповненням до Договору були спец, глави Конституції про Верховний суд СРСР і Об'єднане державне політичне управління (ОДПУ) СРСР. ВС СРСР утворювався при ЦВК СРСР і діяв у складі пленар. засідання з 11 членів (голова, заступник голови, 4 голови верх, судів республік і ще 5 осіб, у т. ч. представник ОДПУ, призначених Президією ЦВК), цив.-судової, крим.-судової, військової і військ.-транспортної колегій. Як перша інстанція Верх, суд за спец, постановою ЦВК СРСР чи його Президії розглядав крим. і цив. справи виключної важливості, що стосувалися двох або більше союз, республік, а також справи персон, підсудності членів ЦВК і Раднаркому СРСР. Він давав керівні роз'яснення для верх, судів республік, опротестовував перед ЦВК СРСР постанови, рішення і вироки останніх, вирішував суд. спори між союз, республіками, розглядав справи по обвинуваченню вищих посад, осіб Союзу у посад, злочинах тощо.Конституція СРСР 1924 втратила чинність з 5.XII 1936 у зв'язку із прийняттям Конституції СРСР 1936.

73) Конституція УРСР 1937 р.

Після ухвалення 5 грудня 1936 р. другої Конституції СРСР виникла необхідність узгодити з нею основні положення Конституції УСРР. Тому вже 1 січня 1937 р. текст нової української конституції опубліковано для обговорення. A 25 січня 1937 р. її затвердив XIV З'їзд рад УСРР. Вона була цілковитою рецепцією сталінської Конституції 1936 р. Порівняно з текстом 1929 p., третя Конституція УРСР містила багато нових положень, статей, розділів та підрозділів і була демократичною за змістом і демагогічною та декларативною по суті. У ній розписано детально всі права і свободи, які надавалися громадянам (це у 1937 p., коли державна практика зовсім забула, що існують такі поняття), встановлено демократичну виборчу систему (з одним кандидатом, при визнанні чистого бюлетеня дійсним), проголошено побудованим соціалізм (при тотальній бідності населення), надано право вільного виходу УРСР зі складу СРСР без жодних гарантій і механізму реалізації цього права. Вперше з'явилася стаття про керівну і визначальну роль компартії у суспільстві і державі.

Складалася Конституція 1937 р. з 13 розділів та 146 статей, які мали положення про суспільний (соціалістичний) лад, державний устрій, вищі і місцеві органи влади та управління УРСР і Молдавської АРСР, бюджет республіки, герб, прапор та столицю. Новими або окремими розділами були положення про суд і прокуратуру, основні права і обов'язки громадян, виборчу систему та порядок зміни Конституції. За нею змінилася назва держави з УСРР на Українську Радянську Соціалістичну Республіку (УРСР), прапор (на ньому з'явився серп і молот), столиця (м. Київ). Вищим і єдиним законодавчим органом влади в республіці проголошувалася відтоді Верховна Рада УРСР на чолі з Президією та Головою Президії ВР. Вона обиралася на 4 роки, 1 депутат від 100 тис. населення, працювала посесійно, двічі на рік, черговими та позачерговими сесіями. Вибори стали прямими, рівними, індивідуальними (не списком), при таємному голосуванні за одного кандидата від "блоку комуністів та безпартійних". Ради перейменували в "ради депутатів трудящих". Закріплено також нову адміністративну структуру: область - район - місто - село (селище). В цілому ж Конституція 1937 p., хоч і була декларативною, але як пам'ятка українського конституційного права може бути оцінена позитивно за рівнем правотворчості та кодифікаційної техніки конституційних норм. До Конституції УРСР 1937 року вперше увійшло положення про Комуністичну партію, як керівне ядро всіх громадських і державних організацій. Економічною основою УРСР визнавалися соціалістична система господарювання і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, яка мала форму державної або кооперативної власності. Конституція УРСР 1937 року мала статті, які гарантували права особи і громадянські свободи. Зокрема, проголошувалася свобода друку і зборів, недоторканність особи, житла і листування, вводився принцип відкритості судових процесів, підтверджувалися права звинувачених на захист тощо. Як уже зазначалося, в дійсності ці демократичні норми не діяли, це була лише ширма, яка прикривала тоталітарний режим. Світова спільнота дійсно була введена в оману. Французький письменник Ромен Роллан назвав Конституцію СРСР "мрією людства". Але ніхто в світі не знав, що ця мрія існувала тільки на папері.

75) Укр. в політико-воєнних планах Німеччини. Орг. народного опору окупантам (1941–1945 рр.)

18 грудня 1940 Адольф Гітлер підписує основну директиву № 21 (План Барбаросса), яка передбачає блискавичний розгром основних сил Червоної армії. агальна стратегічна задача плану «Барбаросса» - «завдати поразки Радянському Союзу в швидкоплинній кампанії ще до того, як буде закінчено війну проти Англії». В основу задуму була покладена ідея «розколоти фронт головних сил радянської армії, зосередженої в західній частині країни, швидкими і глибокими ударами потужних рухливих угруповань північніше і південніше Прип'ятських боліт і, використовуючи цей прорив, знищити роз'єднані угруповання ворожих військ». Планом передбачалося знищення основної маси радянських військ на захід річок Дніпро і Західна Двіна, не допустивши їх відходу всередину країни. На восьму добу німецькі війська повинні були вийти на рубіж Каунас, Барановичі, Львів, Могилів-Подільський. На двадцяту добу війни вони повинні були захопити територію і досягти рубежу: Дніпро (до району південніше Києва), Мозир, Рогачов, Орша, Вітебськ, Великі Луки, південніше Пскова, південніше Пярну. Після цього слідувала пауза тривалістю двадцять днів, під час якої передбачалося зосередити і перегрупувати з'єднання, дати відпочинок військам і підготувати нову базу постачання. На сороковий день війни повинна була початися друга фаза наступу. В ході її намічалося захопити Москву, Ленінград і Донбас. Особливе значення надавалося захопленню Москви: «Захоплення цього міста означає як в політичному, так і в економічному відношеннях вирішальний успіх, не кажучи вже про те, що радянський союз позбудиться найважливішого залізничного вузла». Під час наради 22 липня Гітлер особисто озвучив політичні та військові цілі майбутньої операції:Швидко розгромити Червону Армію або принаймні зайняти таку територію, яка убезпечить Берлін і Сілезький промисловий район від авіанальотів радянської авіації та дозволить проводити бомбардування промислових центрів противника.Розгромом СРСР примусити Велику Британію визнати гегемонію Німеччини у Європі.Утворити ряд підконтрольних держав — Українську державу, федерацію Прибалтійських держав, Білорусь.Збільшити територію Фінляндії до Білого моря.[4] На світанку 22 Червня 1941 гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. Виступили На боці Німеччини Румунія, Угорщина, і Італія Фінляндія. Угруповання військ агресора нараховувала 5,5 млн. чоловік, 190 дивізій, 5 тис. літаків близько 4 тис. танків і самохідних артилерійських установок (САУ), 47 тис. гармат і мінометів. Відповідно до розробленого в 1940 р. планом «Барбаросса» Німеччина планувала в найкоротший термін (за 6-10 тижнів) вийти телефоном гарячої лінії Архангельськ - Волга - Астрахань. Це була установка на бліцкриг-блискавичну війну. Так почалася Велика Вітчизняна війна.Основні періоди Великої вітчизняної війни.Перший період (22 червень 1941-18 листопад 1942) від початку війни до початку наступу радянських військ під Сталінградом. Це був найважчий період для СРСР.

Створивши багаторазове перевагу в людях та військової техніки на головних напрямках наступу, німецька армія досягла значних успіхів. На кінець листопада 1941 р. радянські війська, відступивши під ударами переважаючих сил противника до Ленінграда, Москви, Ростова-на-Дону, залишили ворогові величезну територію, втратили вбитими, зниклими без вісті і полоненими близько 5 млн. чоловік, більшу частину танків і літаків .Основні зусилля фашистських військ німецько-восени 1941 р. були спрямовані на захоплення Москви. Битва за Москву тривала з 30 вересня 1941 р. до 20 квітня 1942 5-6 грудня 1941 Червона Армія перейшла в наступ, Фронт оборони противника було прорвано. Фашистські війська були відкинуті від Москви на 100-250 км. План захвата Москви провалився, блискавична війна на сході не відбулася.Перемога під Москвою мала велике міжнародне значення. Японія і Туреччина утрималися від вступу у війну проти СРСР. Збільшений авторитет СРСР на світовій арені сприяв створенню антигітлерівської коаліції. Однак влітку 1942 р. через помилки радянського керівництва (насамперед Сталіна) Червона Армія потерпіла ряд великих поразок на Північно-Заході, під Харковом та в Криму. Німецько-фашистські війська вийшли до Волги - Сталінграда та Кавказу. Запекла оборона радянських військ на цих напрямах, а також переведення економіки країни на військові рейки, створення злагодженого військового господарства, розгортання партизанського руху в тилу ворога підготували необхідні умови для переходу радянських військ у наступ.

Другий період (19 листопада 1942 р. - кінець 1943 р.) - корінний перелом у війні. Вимотавши і знекровили противника в оборонних боях, 19 листопада 1942 р. радянські війська перейшли в контрнаступ, оточивши під Сталінградом 22 фашистські дивізії чисельністю понад 300 тис. чоловік. 2 лютого 1943 це угруповання було ліквідовано. У цей же час ворожі війська були вигнані з Північного Кавказу. До літа 1943 р. радянсько-германський фронт стабілізувався.Використовуючи вигідну для них конфігурацію фронту, фашистські війська 5 липня 1943 перейшли в наступ під Курськом з метою повернути стратегічну ініціативу і оточити радянську угруповання військ на Курській дузі. В ході запеклих боїв наступ супротивника було зупинено. 23 Серпня 1943 радянські війська звільнили Орел, Бєлгород, Харків, вийшли на Дніпро, 6 листопада 1943 р. був звільнений Київ.За час літньо-осіннього наступу була розгромлена половина дивізій супротивника, звільнені значні території Радянського Союзу. Розпочався розпад фашистського блоку, в 1943 р. вийшла війни Італія.1943 р. був роком корінного перелому не тільки в ході бойових дій на фронтах, але і в роботі радянського тилу. Завдяки самовідданій праці тилу на кінець 1943 р. була одержана економічна перемога над Німеччиною. Військова промисловість у 1943 р. дала фронтові 29,9 тис. літаків, 24,1 тис. танків, 130,3 тис. гармат усіх видів. Це був більше, ніж зробила їх Німеччина в 1943 р. Радянський Союз в 1943 р. перевершував Німеччину з виробництва основних видів бойової техніки, зброї. Третій період (кінець 1943 - 8 травня 1945 р.) - завершальний період Великої Вітчизняної війни. У 1944 р. радянська економіка досягла найвищого підйому за все військовий час. Успішно розвивались промисловість, транспорт, сільське господарство. Особливо швидко зростало військове виробництво. Випуск танків і САУ в 1944 р. в порівнянні з 1943 р. збільшився з 24 до 29 тис., а бойових літаків - з 30 до 33 тис. одиниць. З початку війни до 1945 р. було введено в дію близько 6 тис. підприємств. 1944 ознаменувався перемогами радянських Збройних Сил. Вся територія СРСР була повністю звільнено від фашистських окупантів. Радянський Союз прийшов на допомогу народам Європи - Радянська Армія звільнила Польщу, Румунію, Болгарію, Угорщину, Чехословаччину, Югославію, з боями пробилася до Норвегії. Румунія та Болгарія оголосили війну Німеччині. Фінляндія вийшла з війни.Успішні наступальні дії Радянської Армії підштовхнули союзників 6 червня 1944 відкрити другий фронт у Європі - англо-американські війська під командуванням генерала Д. Ейзенхауера (1890-1969) на висадилися півночі Франції, у Нормандії. Але радянсько-німецький фронт як і раніше, залишався головним і найбільш активним фронтом Другої світової війни.У ході зимового наступу 1945 Радянська Армія відкинула ворога більш ніж на 500 км. Майже повністю були звільнені Польща, Угорщина та Австрія, східна частина Чехословаччині. Радянська Армія вийшла до Одеру (60 км від Берліну). 25 квітня 1945 відбулася історична зустріч радянських військ з американськими і англійськими військами на Ельбі, в районі Торгау.Бої в Берліні носили виключно запеклий і впертий характер. 30 квітня було виситься прапор Перемоги над рейхстагом. 8 травня відбулося підписання акта про беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини. 9 травня - став Днем Перемоги. З 17 липня по 2 серпня 1945 Третя відбулася конференція глав урядів СРСР, США і Великобританії в передмісті Берліну - Потсдамі, яка прийняла важливі рішення з післявоєнного устрою світу в Європі, німецької проблеми та інших питань. 24 червня 1945 в Москві на Червоній площі відбувся Парад Перемоги. Перемога СРСР над гітлерівською Німеччиною було не тільки політичною і військовою, але й економічною. Про це свідчить той факт, що в період із липня 1941 по серпень 1945 р. в нашій країні було вироблено значно більше бойової техніки і зброї ніж у Німеччині. Ця економічна перемога у війні стала можливою завдяки тому, що Радянському Союзу вдалося створити більш досконалу економічну організацію і домогтися більш ефективного використання всіх її ресурсів.

80) Територіальні, політико-адміністративні реформи в УРСР у 50-60-х рр.

вплив реформ адміністративно-територіального поділу другої половини 40-х – 60-х рр. ХХ ст. на формування сільської поселенської структури. Протягом вказаного періоду в адміністративно-територіальному районуванні сільської місцевості відбулися зміни, які фактично визначили перспективи розвитку сільських регіонів на наступні роки. Найбільших трансформацій зазнала мережа сільських районів. Укрупнення, розукрупнення, утворення нових районів, перенесення райцентрів, зміна підпорядкування районів стосовно обласних центрів істотно впливали параметри та конфігурацію вказаних адміністративно-територіальних одиниць. Особливу адміністративно-територіальну побудову мало Закарпаття: у регіоні до 1953 р. зберігався поділ на 13 адміністративних округів, запроваджений органами Народної Ради Закарпатської України в лютому 1945 р.

Активне реформування районної ланки, мотивоване бажанням зекономити кошти, що виділялись на утримання розгалуженої управлінської системи, розпочалося у 1957 р. і відбувалось у кілька етапів. У цей час укрупнення сільських районів проводилось шляхом їх злиття або розподілу території між кількома територіальними одиницями. Важливу роль при цьому відігравли суто кількісні фактори: величина території, чисельність населення, площа сільськогосподарських угідь, віддстань до райцентру, наявність у ньому необхідних приміщень. Не прогнозувалися належним чином зміни в системі обслуговування населення. Перманентний характер описаних змін зумовив постійні кадрові переміщення, а щойно укрупнені райони в черговий раз піддавались територіальним змінам під час наступних реорганізацій. Загалом протягом 1957-1961 рр. в УРСР було ліквідовано 184 і створено 2 нових райони.Чергове масштабне укрупнення сільських районів відбулося на початку 60-х років, коли їх чисельність була приведена у відповідність з мережею територіальних колгоспно-радгоспних (радгоспно-колгоспних) управлінь по керівництву сільгоспвиробництвом. Кількість районів в УРСР скоротилась з 604 до 251 (грудень 1962 р.). Механічне об’єднання дрібних районів спричинило невдалу територіальну конфігурацію більшості нових утворень, їх економіко-господарську неоднорідність, поставило в скрутну ситуацію сільських мешканців, які втратили можливість користування послугами лікарень, магазинів, установ соціального захисту, що розташовувались у віддаленому райцентрі. Дворічний досвід існування укрупнених районів довів нераціональність такого поділу і створивли підґрунтя для проведення нових реформи. У таким спосіб, попри збереження помітної внутрішньої варіативності, було знайдено оптимальну за тих умов модель адміністративно-територіальної одиниці районного рівня. Поштовхом до реформування системи сільських рад стало укрупнення колгоспів. У результаті реформи число адміністративних одиниць цієї ланки скоротилось на 29,8 % і становило на 15 жовтня 1954 р. 11686 одиниць. На території 8261 сільської ради розташовувалось по одному колгоспу, що дає підстави говорити про значне співпадання територіальних меж колгоспів з територією низової адміністративно-територіальної одиниці. Водночас укрупнення спричинило ряд проблем соціального характеру. Для самого поселення втрата статусу центру сільської ради часто означала погіршення перспектив розвитку. В наступні роки процес скорочення кількості сільських рад тривав.Політика спрямовану на ліквідацію дрібних поселень. Протягом 1950-1952 рр. на території західноукраїнських областей, Закарпаття та Ізмаїльщини з хуторів було переселено 91226 господарств. Соціальні проблеми, породжені згаданими заходами: несвоєчасне виділення кредитів, повільні темпи відбудови та будівництва житла для колишніх хуторян. Частина населених пунктів зникла з адміністративної карти внаслідок реалізації політики ліквідації “неперспективних” поселень, програми будівництва електростанцій та водосховищ вздовж Дніпра. Перераховані заходи завдали великої шкоди традиційній системі розселення українців: протягом 1959-1979 років кількість сільських поселень в Україні зменшилась на 12,4 тис.В адміністративному відношенні міських поселення поділялись на робітничі селища, селища міського типу, міста районного, обласного, республіканського підпорядкування. Зарахування до певної категорії відбувалось, коли населений пункт за своїми характеристиками (чисельністю населення, ступенем благоустрою, наявністю промислових і комунальних підприємств, торгівельної мережі, культурно-освітніх і медичних закладів) досягав вимог нормативно-правових актів. Важливе значення для подальшого розвитку міських поселень мало виконання ними функцій адміністративного центру. Особливо динамічно в повоєнні роки зростала кількість міст районного підпорядкування. Головною проблемою цієї категорії поселень залишалась недосконала система управління, за якої практично всі структури такого міста (фінансові, землевпорядні органи, міліція) були інтегровані у підрозділи райвиконкому. Найактивніше поповнення категорія селищ міського типу мало місце наприкінці 50-х - в 60-ті рр., коли такого статусу набуло більше половини існуючих нині містечок. Лише протягом 1957 р. вказаний статус отримало близько 125 населених пунктів. Характерною рисою адміністративно-територіальних перетворень в УРСР повоєнної доби стали динамічні зміни в районному поділі міст. Цьому сприяли невизначеність критеріїв стосовно запровадження в містах внутрішнього адміністративного районування, відсутність єдиних стандартів щодо величини окремого міського району. 

85) Декларацiя про державний суверенітет Укр. 16 липня 1990 р.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, якою було проголошено наміри народу України самостійно вирішувати свою долю - епоха утвердження України як самостійної та незалежної країни.  Прийняття Декларації стало першим кроком до відновлення історичної справедливості, відродження української державності як ідеї соборності українського народу та його земель. Цей документ відкрив новий етап в історії українського народу, проголосивши основні політичні, економічні, соціальні цілі, довгострокові перспективи розвитку держави. У Декларації було визначено найбільш принципові позиції, які орієнтували народ на створення самостійної, правової держави, на розвиток демократії, усебічне забезпечення прав і свобод людини. Вона стала тією цінністю, яка об’єднала суспільство у непростий час визначення свого майбутнього в серпневі дні 1991 року. Саме спираючись на Декларацію, було прийнято Акт про державну незалежність 24 серпня 1991 року, який разом з державним суверенітетом був підтверджений волевиявленням народу на Всеукраїнському референдумі в грудні того ж року.  Декларацією проголошено самовизначення української нації, народовладдя, принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, територіальну цілісність України в межах наявних кордонів, економічну самостійність, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, захист усіх форм власності в державі, гарантії екологічної безпеки і культурного розвитку. Ці базові положення лягли в основу законодавчих актів державного значення - Конституції, законів України.  Цим документом декларується також право держави на власні Збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. Україна урочисто проголосила про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.  Важливе значення мала Декларація й для розвитку зовнішніх відносин України як суб’єкта міжнародного права. У розділі, присвяченому її ролі в міжнародних відносинах, було закладено основоположні принципи й пріоритети української зовнішньої політики. Ці основні засади, розроблені ще коли Україна була у складі Радянського Союзу, й зараз визначають спрямування нашого зовнішньополітичного курсу. Визнавши перевагу загальнолюдських цінностей над класами, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньо-державного права, Декларація заклала необхідну базу виходу України - остаточного і незворотного - на міжнародну арену, починаючи з грудня 1991 року.

86) Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р.

1 грудня 1991 року в Україні відбувся Всеукраїнський референдум про незалежність України, на якому більшість українців підтримала Акт про державну незалежність України. Понад 90 % виборців проголосували в той день за повну незалежність своєї країни, підтвердивши своє право на самостійність суверенної нації. Всеукраїнський референдум 1991 року — загальнонаціональний референдум на території колишньої УРСР щодопроголошення незалежності України. Відбувся 1 грудня 1991 року. На референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Текст Акту проголошення незалежності України, прийнятийВерховною Радою 24 серпня 1991 року, було наведено у виборчому бюлетені. Громадяни України висловились на підтримку незалежності. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи — 84,18% населення України. З них 28 804 071 особа (90,32%) проголосувала «За». Всеукраїнський референдум 1991 року був організований Верховною Радою та урядом УРСР. 2. Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республікипостановляє: Проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою. З моменту проголошення незалежності чинними на території Україниє тільки її Конституція (888-09), закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки 1 грудня 1991року провести республіканський референдум на підтвердження акта проголошення незалежності.

Голова Верховної Ради Української РСР Л.КРАВЧУК

Проголошує: незалежність України та створення самостійної української держави - УКРАЇНИ. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

88)Інститут президентства в Україні та його представництво на місцях

У структурній організації Української держави Президенту належить особливе місце, оскільки він уособлює державу, виступає від її імені і забезпечує узгоджене функціонування всього державного механізму. У напівпрезидентській республіці, якою за формою правління є Україна, Президент структурно не належить до жодної з гілок влади, однак функціонально тяжіє до виконавчої, маючи значні важелі впливу на всі ланки державного апарату. Це ускладнює чітке наукове визначення місця й ролі глави держави у державному механізмі, який базується на принципі поділу влади, і потребує ґрунтовного дослідження функціонального призначення цього органу.

Функції Президента України – це основні напрями діяльності глави Української держави, які виражають його місце і загальне призначення у державному механізмі, а також роль у вирішенні суспільних завдань, що стоять перед державою. Конституція України не містить чіткого і вичерпного переліку функцій Президента України, перераховуючи їх упереміш з цілями і повноваженнями. Тому визначення науково обґрунтованої системи функцій глави Української держави можливе лише шляхом аналізу всього комплексу конституційних норм і узагальнення наявних у нього повноважень.Всі функції, конституційно покладені на Президента України, складають логічно завершену систему, визначальне місце в якій займають два прерогативні напрямки його діяльності – забезпечення єдності державної влади та представництво держави.

Наявність інституту президентства в Україні обумовлена насамперед необхідністю забезпечення узгодженого функціонування державного механізму, організованого на засадах поділу влади. На варті Конституції стоїть Конституційний Суд. Але можливе виникнення таких політичних ситуацій, коли дії різних гілок влади (точніше, окремих органів, які ці влади представляють), формально не виходячи за межі Конституції і не порушуючи основних прав громадян, призводять до негативних наслідків для суспільства в результаті їх «різноспрямованості». Існування кількох влад породжує не тільки їх взаємні обмеження, але й протиріччя і навіть конфлікти, які треба вирішувати демократичним шляхом і на основі закону, забезпечуючи цілісність державної влади і єдність державної політики. У державному механізмі нема жодного органу, який міг би це зробити, а надавати такі повноваження одному з вищих органів державної влади – парламенту чи уряду, було б порушенням «балансу влад» і робило б його «суддею у власній справі». Тому й з’являється інститут президентури як координаційний центр державної влади, який поєднує всі органи держави в цілісний організм. Президенту надаються ті повноваження, які дають змогу ефективно підтримувати єдність влади і нормальне функціонування всіх ланок державного механізму, за необхідності застосовуючи заходи впливу на тих посадових осіб і ті органи, які є причиною розладу.

Саме забезпечення єдності державної влади складає серцевину діяльності Президента України, обумовлює необхідність даного інституту. Жоден інший орган державної влади не виконує і не може виконувати цієї функції в механізмі держави, заснованому на принципі розподілу влад, оскільки для їх виконання потрібні незалежність і нейтральність, а цими властивостями володіє тільки глава держави. Функція забезпечення єдності державної влади, у свою чергу, поділяється на такі підфункції: 1) координація діяльності всіх гілок влади, 2) врівноважування гілок влади, створення балансу сил, 3) припинення дій органів, які порушують єдність влади.

Контрольна функція Президента України обумовлена, з одного боку, необхідністю контролю за втіленням в життя рішень і актів самого глави держави, а з іншого – повноваженнями Президента відносно підзвітних і відповідальних перед ним органів насамперед – Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади).

2) Виникнення і розвиток Скіфо-Сарматської Д (сусп.-політ. лад; джерела та основні риси права)

Скіфське царство - протодержавне утворення іракомовних племен VI-III ст. до н.е. Писемні Дж фіксують наявність у скіфів публічної вла-ди царів. Про сарматів відомостей менше. Не-рідко Дж наз. сарматів скіфами. У IV ст. до н.е. Скіфія досягла вершини свого сусп.-політ. роз-витку, після чого поступово почала занепада-ти. Криза настала після вторгнення сарматів – кочового іранського народу, який здавна жив у степах Нижнього Поволжя, але перебував ли-ше на стадії зародження класових відносин і елементів державності. У III ст. до н.е. сармати створили досить потужну військ. орг., яка зав-дала відчутного удару Скіфському царству. У скіфо-сарматському політ. об'єднанні панували міцні рабовласницькі відносини з пережитка-ми первіснообщинного ладу. Основи родопле-мінної структури в скіфському сусп. підривали посилення ролі приватної власності, майнове розшарування. З-поміж землеробів і скотарів виокремилася панівна верхівка, до якої нале-жали царська родина, військ. аристократія, ро-доплемінна знать, багаті торговці. Саме в її руках було зосереджено осн. статки. Дж швид-кого збагачення були грабіжницькі війни Пв. Причорномор'я. Найчисельнішу верству насе-лення становили вільні общинники, які були зо-бов'язані нести військ. службу, платити дани-ну, виконувати різноманітні повинності. Серед них у найтяжчому соц. становищі перебувало осіле населення (так звані скіфи-орачі), які сплачували велику данину вирощеною продук-цією і грошима. Відособленою соц. верствою, яка мала істотні привілеї й переваги, були жерці, вони не тільки відправляли релігійні культи, а й відігравали провідну роль у держ. житті, бо нерідко обіймали високі держ. поса-ди. На найнижчому шаблі скіфської соц. піра-міди були раби. Скіфське царство можна наз. кочовою імп. із сильними рабовласницькими тенденціями. За формою правління то був один із різновидів деспотичної рабовласниць-кої монархії. Главою Д був цар, необмежена влада якого передавалася у спадок. Окрім суто світських повноважень, він виконував жрецькі функції. Головним Дж П у Скіфській Д був звичай, він набув характеру звичаєвого П. Скіфія не мала писемності, тому й норми зви-чаєвого П не було зафіксовано. Також Дж П стають правила, установлені царською владою. Загальнодерж. сист. П у скіфів не існувало, деякі групи населення жили за власними пра-вилами. Зобов'язальне П регулювало відноси-ни купівлі-продажу, обміну дарування, дого-вірні. Шлюбно-сім. П базувалося на принци-пах патріархату. Родовід ішов по чол. лінії. Дружина перебувала під владою чоловіка й не мала жодних прав на власність чи спадщину. Кримін. П тільки почало зароджуватися. Пере-житком родоплемінних часів була кровна пом-ста. Найстрашнішими вважали злочини проти царя, замах на життя правителя, непокору цар-ському наказові, за які однозначно карали на смерть. Жорстоко переслідували нехтування законами, звичаями предків, лжеприсягання. Чіткої сист. покарань не існувало. Суддя сам призначав міру, серед яких найбільше практи-кували смертну кару, вигнання за межі Д, відрубування правої руки.

6) Суспільний лад Київської Русі

КР мала ранньофеодальне сусп. з пережитками родопле-мінних стосунків і елементами рабовласницьких відно-син. Основу його становила приватна власність на зем-лю за військ. та держ. службу у вигляді умовного воло-діння феоду (уділу) та безумовного спадкового алоду (вотчини). Населення Русі под. на 3 соц. категорії: віль-них людей, напіввільних, або тимчасово залежних, та невільників. До складу групи вільних людей належала пануюча верхівка - аристократія (князі з родинами та весь рід Рюриковичів), знать (бояри, дружинники, уря-довці), люди (вільні общинники), духовенство (біле – священики, дяки, паламарі, та чорне - ченці і клір), мі-щани або горожани, граждани (гості-іноземці, купці, лихварі, ремісники, робочий люд) та поземельно зале-жні селяни-общинники - смерди. Всі вони були юр. віль-ними, дієздатними і правоздатними, виступали як су-б'єкт і об'єкт правовідносин. До категорії напіввільних належали закупи, які брали майнову позику (купу) і за її несплату відп. втратою особистої волі; рядовичі – гро-шові боржники, що укладали кабальну угоду-ряд і відп. майном, та люди, які втратили засоби до життя, - ізгої – осиротілі княжата, неграмотні поповичі, звільнені раби, вигнані з общини за злочини, збанкрутілі купці тощо. Їхня тимчасова чи обмежена неправоздатність припиня-лася зі сплатою боргу. За правопорушення вони відп. особисто в суді. Групу невільників становили холопи (посаджені на землю раби) та челядь (дворові слуги). Дж рабства був полон, шлюб з рабом, народження від раба, продаж при свідках за борги або за злочини. Невільники виступали лише об'єктом права, були неправоздатні і недієздатні, прирівнювалися до майна. Хоча холоп міг бути свідком в суді, але за його протиправні дії відп. власник. Отже, сусп. Русі характер. соц., економ. та пр. нерівністю та певною корпоративною структурованіс-тю. Привілейований прошарок давньоруського населе-ння становили купці. Традиційного для Середньовіччя поділу їх на гільдії ще не існувало, але серед них виріз-нялася група, котра діставала від князя грамоту на замо-рську торгівлю й мала назву "гості". Нерідко ними ста-вали наближені до князя особи з-поміж князівської адміністрації. До привілейованого населення належало духовенство. Із запровадженням та поширенням хрис-тиянства церква стає великим феодалом. Дедалі частіше землі дарують монастирям і церквам, тож ті ставали значними землевласниками. Феодали постійно тиснули на селянську общину, захоплювали общинні землі, угід-дя, що призводило до розорення общинників і поповне-ння залежних категорій населення. Стійкість общини підривала і великокнязівська влада, яка накладала на неї високі податки, побори, різні повинності. Князі також передавали право збирання данини і судових штрафів разом із П суду своїм васалам, через що община підпа-дала під вплив місцевих феодалів, а ті робили все, щоб безповоротно перетворити общинників на залежних се-лян. Перетворенню вільних общинників на феодально залежних сприяло і розорення селян унаслідок стихії, набігів кочівників, що змушувало їх іти до феодала по допомогу. Феодальні усобиці теж нерідко призводили до збідніння сільських людей; вони намагалися домог-тися заступництва могутнішого феодала, а ті перетво-рювали їх на підданців, примушуючи працювати на се-бе. Особисто вільними селянами були смерди. У сусп. вони посідали проміжну позицію між князівськими дрібними службовцями (міністеріалами) і "людьми" се-лянської общини. Смерд мав П обирати місце прожива-ння, звертатися особисто по захист до суду. Осн. його обов'язком була сплата князям, боярам та ін. землевлас-никам данини, а також відбування військ. повинності у феодальному ополченні.

9) Джерела та основні риси права Київської Русі

Найдавнішим Дж П було звичаєве П. В умовах первісного сусп. поведінку людей регулювали звичаї. З виникн. Д панівні верстви почали пристосовувати звичаї до своїх інтересів, санк-ціонували та застосовували їх примусово си-лою держ. органів. Так виникло звичаєве П, яке тривалий час мало силу пр. Дж в Укр. Дея-кі дослідники схильні вважати, що з появою писемних Дж П пр. звичаї утратили чинність. Насправді вони міцно вкоренилися в сусп. від-носини, продовжували їх регулювати й надалі. Сист. норм звичаєвого П існувала в усній фор-мі, тому значна частина звичаїв, на жаль, не дійшла до нас. Деякі норми звичаєвого П збе-реглися у Правді Ярослава - давній частині Ко-роткої редакції Руської Правди. Про них зга-дується також в деяких літературних пам'ятках і договорах Русі з Візантією X ст. Другим Дж П були русько-візантійські договори 911, 944 та 971 рр. Це міжнародно-пр. акти, в яких відо-бражено норми візантійського та давньорусь-кого П. Вони регулювали торговельні відноси-ни, визначали П, якими користувалися руські купці у Візантії. Тут зафіксовані норми кри-мін., цив. П, визначені П та привілеї феодалів. У договорах також містяться норми, запозиче-ні з усного звичаєвого П. У формуванні П КР певну роль відігравала судова діяльн. князів. Вона сприяла, з одного боку, трансформації старих звичаїв у норми права, а з іншого – створенню нових пр. норм. У X ст. з'являється князівське законодавство. Особливого значен-ня набувають статути (устави) Володимира Ве-ликого та Ярослава Мудрого, які запровадили важливі нововведення у фін., сімейне та кри-мін. П. У Руській Правді не існувало терміну для визначення П власності. Однак Коротка редакція дає змогу стверджувати, що вона вже відрізняла право власності від права володін-ня, оскільки визначала порядок повернення власником собі знайденого ним свого майна, що перебувало у володінні ін. особи. Пізніше законодавець говорить по суті про неправомір-не володіння (Просторова редакція), вимагаю-чи від володільця не тільки повернути річ вла-снику, а й сплатити компенсацію за користува-ння нею. Охорона приватної власності - одне із призначень Руської Правди. Зобов'язальне П Було досить розвинутим, що свідчило про па-нування приватної власності. Існували 2 види зобов'язань. 1) Зобов'язання із спричинення шкоди. 2)Зобов'язання із договорів. Невикона-ння стороною деяких зобов'язань тягло за со-бою не лише майнове відшкодування, а й, за певних обставин, давало потерпілій стороні П на продаж винного у рабство. Шлюбно-сімейні правовідносини За дохристиянських часів во-ни базувалися на нормах звичаєвого права, яке продовжувало діяти і після хрещення Русі. Ма-ло місце викрадення наречених, багатоженст-во. Для чинності шлюбу потрібна була згода молодих і батьків, а також відсутність близь-ких кровноспоріднених зв'язків. Не допускався третій шлюб. Питаннями розлучення опікува-лася церква, яка в дуже рідкісних випадках до-пускала розірвання шлюбу. Злочин називався "обидою" (образою), під якою розуміли будь-яке порушення сусп. спокою - завдання потер-пілому фіз., матеріального чи морального зби-тку. Водночас право не розрізняло кримін. правопорушення від цив.. Злочини проти осо-би поділяли на такі види:- убивство. – каліц-тво, рани, - образа людини дією. Майнові зло-чини. Серед них найтяжчим вважали розбій. Багато говориться про крадіжку. Покарання. їх метою була відплата та відшкодування запо-діяних збитків.

13) Суспільний лад Галицько-Волинської держави

Сусп. організація Галицько-Волинського кня-зівства багато в чому була подібна до ієрархіч-ної піраміди КР, але були й особливості. На поч. існування Д тут сформувалася численна група боярства, в руках якої була більшість во-лодінь. Однак процес утворення великих боя-рських латифундій в окремих регіонах країни відбувався по-різному. Так, на Волині разом із боярським зростало і князівське землеволоді-ння. Князівський домен дозволяв правителеві мати більшу самостійність у вирішенні заг. пи-тань. Найважливішу роль у сусп. ієрархії Гали-цько-Волинської Русі відігравало старе боярст-во - "мужі галицькі" - могутня економ. та політ. верства феодального класу. Багато хто з них мав власні військ. дружини і негативно сприймав будь-яке втручання князівської вла-ди у свої внутр. справи, різко виступав проти спроб обмежити його П на користь князя чи міст, що саме набували сили. Для приборкання непокірних феодалів великий князь мусив уживати репресивних заходів. Боярство стало справжньою феодальною аристократією, але не відгородилося глухою стіною від інших феодальних прошарків та навіть неправілейо-ваного населення. Боярство поповнювали дріб-ні збіднілі князі, дружинники, представники ін. верств сусп. Другу соц. верству панівного класу становили служилі феодали, так звані служб. князі, які безпосередньо залежали від великого князя чи впливових бояр. Своїх статків вони набули за рахунок князівських та боярських пожалувань, конфіскованих та перерозподілених феодальних угідь. Служб. князі нерідко самочинно відбирали общинні землі, а також одержували землеволодіння як нагороду за службу під час удалих військ. по-ходів. Служилі землевласники постачали вели-кому князеві феодальне ополчення, що склада-лося з їхніх залежних селян - смердів. Саме ця верства була головною опорою галицького боярства у протистоянні князеві, вона постійно перебувала під впливом боярства й економ. від нього залежала. До панівного феодального класу належала також церковна знать. її стано-вище майже не відрізнялося від того, яке вона мала за часів КР. Основну масу населення ста-новили селяни. Здебільшого це були смерди – вільні виробники, які мали своє власне неве-лике господарство та майно. Вони сплачували певні податки і несли військ. повинність, виру-шаючи за наказом свого феодала у походи зі своїми кіньми та зброєю. Чинне П охороняло особу та власність смерда від зазіхань. Із часом більшало смердів, які економ. залежали від землевласника, залишаючись при цьому фор-мально вільними. Холопство не набуло зна-чного поширення в регіоні. Невільників було вигідніше садовити на землю, оскільки їхня праця на виділеному клаптику поля давала більший прибуток, ніж примусовий відробіток у господарстві феодала. Міське населення та-кож було неоднорідним. Торговельно-ремісни-чу верхівку становили "мужі градскіє" (місь-кий патриціат). Існували купецькі об'єднання, ремісничі корпорації ("ряди", "сотні", "братства"), сформовані на основі цехових інтересів. На найнижчому щаблі соц. піраміди перебували міські низи - робітні люди, "люди менші", підмайстри, обслуга. Міська знать була зацікавлена у зміцненні великокнязівсь-кої влади, оскільки остання гарантувала збере-ження пільг і привілеїв патриціату та замож-ним городянам.

17) Сусп. лад укр. земель у складі Литви, Польщі, Речі Посполитої (сер. ХIV – сер. ХVIІ ст.)

РП. сусп.устр. Сусп. орг. на укр. землях, що перебували у складі Польської корони, склалася під впливом процесів, притаманних середньовічній Європі. Йдеться перш за все, про формування закритих сусп. верств - станів. Магнати за своїм походженням були укр., литовцями і поляками, але разом вони становили польську політ. еліту. За постановами сейму та королівськими універсалами магнати отримали величезні землеволодіння на Волині, Брацлавщині, Київщині та Лівобережній Укр. Тут створювали великі латифундії, де практично безконтрольно господарювали управителі (зокрема й українці за походженням), а також орендарі-євреї. Пр. становище магнатів дістало оформлення у привілеях 1492-го і 1506 рр. Після Люблінської унії у становому середовищі магнатів-землевласників виник найвищий прошарок - сенатори (депутати сейму). З ними узгоджував свою діяльність король. Кожні 2 роки сенат призначав зі свого складу 16 сенаторів-резидентів при главі Д. Магнати мали П видавати пр. акти, чинність яких поширювалася на всіх їхніх підданців. Із середніх та дрібних феодалів сформувалася шляхта. Тільки осілий шляхтич був єдиним повноправним громадянином Польщі. Втратити шляхетство він міг або за рішенням суду, або в разі переїзду до міста, аби зайнятися ремеслом чи торгівлею. В РП вона становила майже 10% населення, що було найвищим показником у Європі. Після реформ 50-60-х р XVI ст. політ. роль шляхти в Д посилилася, що призвело до встановлення так званого режиму шляхетської демократи. Його суть полягала в тому, що: шляхетство передавалося у спадок; П надавати особі шляхетське звання мав лише сейм; шляхта звільнялася від сплати мита; встановлювалися підвищені санкції за вбивство, замах на здоров'я, честь і гідність шляхтича; присягу шляхтича в суді вважали незаперечним доказом. Завдяки постановам сейму шляхта згодом зрівнялася з магнатами щодо свого пр. статусу, хоч статки мала незначні. На місцях було запроваджено повітові сеймики, на яких шляхта обирала органи місц. самоупр., суди та депутатів до сейму. Духовенство. Поділялося на римо-католицьке, греко-католицьке і православне. Православна церква втратила привілейоване становище і цілком підпала під владу і свавілля адміністрації. Священики на правах держання мали землю, їх утримували парафіяни. Православним заборонялося мати приватну власність. Але таке становище існувало лише до 1434 р., доки православних священиків було частково зрівняно у правах із католиками. їм надавалося право приватної власності, було скасовано будь-які покарання без рішення суду, їх звільнили від обов'язкового податку худобою. Міщани. у Польщі вони мали значно меншу пол. вагу. Вони не були представлені в сеймі як окремий сусп. прошарок. Міським жителям заборонялося мати у приватній власності землю, обіймати держ. пости, їм обмежували доступ до високих церковних посад. Загалом пр. становище міщан залежало від статусу міста (королівського, приватного чи самоврядного), а також від роду занять і майнового стану. Міщани були осн. платниками податків і виконували повинності на користь Д і міста. Фактично міськими справами опікувався місцевий патриціат, який склад. переважно з поляків, німців та євреїв. Селяни (кметі) ставали дедалі одноріднішою масою. За Третім Литовським статутом, селянин, котрий прожив на землі феодала 10 років, робився кріпаком. Феодал дістав право розшукувати і повертати селян-утікачів протягом 10 років. Панщина досягала 6 д\т. Крім того, селяни сплачували десятину на користь церкви, а галицьких кметі в, до того ж, обкладали податком на користь скарбниці.

ЛИТВА. На верхівці соц.-станової ієрархії були князі. Князі литовської правлячої династії разом створили могутню верству магнатів, "княжат", аристократію. Досить близькою до князів як панівної верстви сусп. була верхівка бояр або панів. Здебільшого саме з цих 2 верств як верхівки сусп.. формувався держ. апарат. Окремою сусп. верствою був стан міщан, який сформувався у XIV-XV ст. і налічував до 15% населення. Найчисленнішою сусп. верствою Д було селянство, - майже 80% населення. Воно ніколи не було однорідним. Із поглибленням феодальних відносин селянство ставало дедалі одноріднішою масою як за соц., так і за пр. становищем. Формувався єдиний клас кріпаків. Обов'язкові селянські роботи на свого пана ("панщина") спочатку не було точно визначено. У XV ст. вони тривали 15 днів на рік. Потім їх більшало, і за Уставами на волоки панщина встановлювалася раз-два на тиждень. Наприкінці XVI ст. на всіх укр. землях, що входили до колишнього ВКЛ, було запроваджене кріпосне право. Єдине, що залишилося від свобод селянина, - це те, що його не можна було продати без землі, а також (теоретично) безкарно вбити.

22) Джерела та осн. риси права укр. земель у складі Литви, Польщі та РП (сер. ХIV – сер. ХVIІ ст.)

ЛИТВА Пр. система Литовсько-Руської Д була віддзеркаленням своєрідного політ. становища укр. князівств. Вона становила органічне продовження права КР та Галицько-Волинської Д у поєднанні з литовським і частково польським законодавством. Через це в Укр. склалася досить строката система пр. Дж. Значний вплив на розвиток П справила Руська Правда. Литовські князі, проголосивши принцип "старовини не рухати, новини не заводити", не лише підтвердили чинність староруського П, а й надали йому держ. санкції. Пр. сист. Д сформувалася на основі синтезу давньоруського П, місцевих звичаїв та нормативних актів епохи раннього феодалізму. При цьому роль звичаєвого П в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час (до кінця XV ст.) воно діяло одночасно з нормами писаного права. Привілейні грамоти як Дж П дістали найбільшого поширення з кін. XIV ст. і були чинними до сер. XVI ст. Досить різноманітні за змістом, вони за браком писаних законів нерідко становили єдине Дж законодавства.

Привілеї поділялися на пожалувані, пільгові й охоронні. Пожалувані діяли при виділенні землеволодінь феодалам, наданні шляхетського титулу, посади. Пільгові стосувалися звільнення від податків, підсудності, сплати мита тощо. Охоронні - захисту порушених кимсь особистих чи майнових П. Земські устави як Дж П - це були законодавчі акти для окремих земель-намісництв, воєводств, князівств. Вони стосувалися не певних осіб чи станів, а всієї землі та її жителів. Зазвичай ці устави вони видавали у разі ліквідації удільних князівств і запровадження намісництв із метою заспокоєння населення. Важливе місце серед Дж П посідали збірники законів, які до певної міри уніфікували чинне законодавство. Це: Судебник Великого князя Казимира (1468 р.) та Литовські статути у трьох редакціях. Судебник Великого князя Казимира уклали урядовці-правники великокнязівської канцелярії, містив 25 статей, які стосувалися маєткових прав, порушення меж володінь, наїздів у чужі маєтності, крадіжок майна тощо. Набагато ґрунтовнішою і ширшою кодифікацією були Литовські статути: Перший ("Старий" 1529 р.), Другий ("Волинський" 1566 р.) та Третій ("Новий" 1588 р.). Вони стали джерелом всіх кодифікаційних проектів XVIII - початку XIX ст. і продовжували діяти в губерніях Лівобережжя і Правобережжя аж до 1840-1842 рр. Перший мав 13 розділів, кожен було поділено на кілька артикулів (загалом їх 264).Документ уперше визначав шляхту як єдиний стан і закріпив ті права і привілеї, що їх здобула собі шляхетська верства. Критерієм приналежності до шляхетського стану визнали принцип давності тощо. Він захищав інтереси великих магнатів, їхнє привілейоване становище в Д. Другий законодавчо оформив "шляхтизацію" сусп..-політ. устрою ВКЛ в останні роки його існування як окремої Д. Він теж був рукописний. Стару структуру документа зберегли, але значно розширили розділи про шляхетські П і кримін. злочини. Статут містив 12 розділів і 366 артикулів. Закріплювалося представництво шляхти на сеймах, поділ влади між Великим князем і сеймом, задовольнялися інші вимоги шляхти.

РП. Період польського панування на укр.. землях у пр. сфері мав такі ознаки: по-перше, тривалий час зберігалося нормативне регулювання, базоване на давньоруському П; по-друге, зберігалася своєрідність литовського П. Це призвело до того, що в укр. землях було запроваджено польські сусп. устрій і держ. орг., діяло не польське, а литовсько-укр. П, давні привілеї та статути. Створювали збірники пр. норм, до яких входили видані раніше статути й конституції (постанови сейму), сполучені з нормами звичаєвого П. Головним пр. інститутом цив. П було П власності, норми якого забезпечували переваги та привілеї вищих сусп. верств. Пр. основою феодального землеволодіння була відповідна грамота, або володіння набували за давністю часу (10 р). Право володіти землею, як правило, передбачало обов'язок відбувати військ. службу. Усі угоди укладали, як правило, в присутності свідків, нерідко - з вик. певних обрядів. Мала місце застава. Кримін.-пр. норми мали відверто станово-класовий характер. Посиленими санкціями захищалися життя, майно, честь і гідність шляхтича Законодавство і судова практика розрізняли умисну вину і необережність. Не передбачали кримін. відп. за випадкове заподіяння шкоди Чітко розрізняли умисел і необережність, замах та завершений злочин, детально регламентували співучасть у скоєнні злочину. Були також відомі такі інститути, як необхідна оборона та крайня необхідність. Найтяжчим злочином вважали образу або злочинний замах на життя та здоров'я короля Злочини: держ. характеру: проти порядку управління, проти особи, проти власності, проти сім'ї та моралі.

26) Організація і будівництво укр. нац. держави в сер. ХVIІ ст.

Піднявшись 1648 р. на визвольну війну під проводом гетьмана БХ, укр.. народ вигнав з рідної землі польську адміністрацію, що потягнуло за собою необхідність негайного створення власної нац. Д. ЇЇ організаторами стали козацька старшина та українська шляхта. Вони взялися за побудову своєї держави з перших же днів війни. Уже в травні 1648 р. з багаточисельних джерел до Польщі почали находити відомості, що БХ створює удільне князівство зі столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 р. БХ повідомив комісарів польського короля про свій намір створити незалежну укр. Д. Постали два завдання: внутр. — забезпечити нормальне функціонування економ. сист., правопорядок, захист укр. народу; зовн. — захист незалежності і територ. цілісності. Ознаками прояву державної влади в Україні тоді були: органи публічної влади, територ. поділ, введення своєї податкової системи. Формування укр.Д здійснювалося в обставинах ведення бойових дій, що обумовлювало її форму, тобто: феодальна верхівка пристосовувала для виконання держ. функцій вже готову, перевірену на практиці військ.-адмін., полково-сотенну орг. козацтва. елементи укр. нац. державності одержали пр. оформлення і закріплення у Зборівському (1649 р.) і Білоцерківському (1651 р.) договорах, які гетьман БХ уклав з РП. Характерно, що повноваження органів публічної влади було покладено на органи управління реєстровим козацтвом. Система цих органів складалася з триступеневого уряду: генерального, полкового і сотенного. Формально вищим органом влади в цей період вважалася Військова рада. Але вона не була постійно діючим органом й скликалася для розв’язання найважливіших питань життя Укр., ведення війни, обрання генерального уряду. Укр. Д створювалася на основі ідеології укр.. нац. державності, що вже склалася. Козацтво, яке було провідною силою нац.- визв. війни 1648-1657 рр., обрало концепцію «козацького панства», козацької Д, яка базувалася на ідеях козацької соборності. БХ намагався синтезувати ідеї козацької соборності з традиціями старої укр.-руської державності. Звідси виходило його прагнення утворити Руське князівство. Особливості укр.. державності полягали ще й в тому, що тут існувала виборність народом органів публічної влади. Це нагадувало республіканські форми правління. Політ. орг., що склалася на звільненій укр.території 1648-1657 рр., сучасники називали укр. козацькою Д і Військом Запорозьким, або Хмельниччиною. Для матеріального забезпечення держ. будівництва було запроваджено податкову систему. Податки платило все населення Укр., за винятком реєстрових козаків. У цей час в країни пробували запровадити власну грошову систему. У 1648-1657 рр. Україна підтримува-ла постійні дипломатичні зв’язки з Валахією, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною, Угорщиною, Московією. У ті ж роки вона встановлює зв’ язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Справжнім випробуванням для української державності стали Переяславські домовленості й «Березневі статті» 1654 р. Укр. самотужки не могла протистояти Польщі й захистити здобутки нац.-визв. війни, початої 1648 р. Безвихідь геополітичної ситуації штовхала гетьмана БХ у бік Москви. Після смерті БХ 1657 р. починається занепад укр.Д, який був спричинений як внутр.. факторами (боротьба різних угрупувань козацької старшини за владу в Укр.), так і зовн. втручанням в укр. справи з боку Московії, Польщі й Туреччини. У 1660 р. сталося ще одне лихо в країні - склалися передумови розколу Укр., які остаточно сформувалися у 1663 р. Д розкололася на Лівобережну і Правобережну частини. Колись єдину Укр. було поділено по Дніпру. Верхівка Правобережної Укр. більше схилялася до Польщі, Лівобережної — до самодержавної Московії.

33) Пр. становище Гетьманщини у складі Росії. Поступове обмеження автономії Укр.

Українсько-московський договір 1654 р. був осн. юр. актом, який визначав пр.. відносини між Д на тривалий період. Його слід розглядати як двосторонній акт виявлення волі 2 країн, рівноправних за статусом. У Переяславі не було ні "возз'єднання", ні "приєднання", ні "входження" України до складу Московської держави. Це був звичай-ний військово-політичний союз держав. Його умови передбачали, що:1) зберігалася нудото-рканність сусп..-політ. устрою Укр., її адмін. та судової систем;2)главою Укр. залишався ви-борний гетьман. Але царя потрібно було сповіщати про результати виборів. Окрім того, гетьман мав скласти присягу на вірно-підданство цареві й отримати від нього клей-ноди;3) у зовн. відносинах Укр. зберігала суверенітет. Вона повинна була лише повідомляти Москву про зв'язки з ін.. Д. Але без санкції царя не могла вести переговорів із Польщею та Туреччи-ною;4) Укр. здобула П мати власне військо у 60 тисяч реєстрових козаків;5) Укр. зобо-в'язувалася сплачувати податки до царської скарбниці (це була своєрідна плата за військову допомогу). Але фін. адміністрація не залежала від царя;6) підтверджувалися П та вольності укр.. магнатів і шляхти (спадкові П на землі, прибутки з них, на платню посадовим особам, на суд та ін.);7) Московія пообіцяла захищати Укр. від зазіхань із боку Польщі. З цією метою в Києві має бути військ. залога російських військ на чолі з воєводою. Але вони не втручатимуться у внутрішні справи Укр..Укр. уклала союз із Московією на принципах не так протекторату, як конфе-дерації. Між Д існував кордон, митниці. Дого-вір не торкався територ. питань. Обмеження суверенітету Укр. було своєрідною платою за надання їй військ. допомоги у війні проти Польщі. Саме укр.. правителі винні у втраті Укр. суверенітету впродовж другої пол.. XVII- XVIII ст. Новоутворена укр.. Д сер. XVII ст. мала всі риси державності. На визволених етнічних укр. землях важелі політ. влади опинилися в руках козацької старшини - нової генерації місцевої еліти на чолі з гетьманом. Отже, виникла політ. влада як перша ознака Д. Друга ознака - територія. Сформувалися укр.. суд і система судочинства, фін. мережа й податки. В Укр. карбували власну монету із зображенням меча й ім'ям БХ. Існувала спец. посадова особа - підскарбій (міністр фінансів), Збройні сили держави були самостійними (незалежними від інших урядів), часто добровільними військ. формуваннями. їм були притаманні елементи самоуправління. Військо мало не елітарний, а загальностановий характер. Після 1654 р. воно становило автономну частину російської армії. Щодо переходу Укр. на становище протегованої російським царем Д варто зазначити, що за тих часів зовнішні підтримка й допомога були вкрай необхідними. Але наявність в Укр. автономних П, закріплених Березневими статтями, не могла бути тривалою. У складі монархічної, абсолютистської Росії Укр. Д з властивими їй демократичними республікан-ськими традиціями була практично позбавлена перспектив розвитку. Після укладення союзу з Московією Б. Хмельницький зосереджує увагу на питанні возз'єднання з Козацькою Укр. західноукр. земель. Улітку 1654 р. йому повідомили, що домогтися нейтралітету кримського хана у війні проти Польщі не вдасться. Відтак Укр. почала активно готуватися дати відсіч Польщі та Криму. На прохання Б. Хмельницького передислокувати російські війська в Україну з білоруських та смоленських земель Московія не дала згоди. Це було перше серйозне порушення Березневих статей московською стороною. За непростих обставин 27 липня 1657 р. Укр. зосталася ще й без гетьмана. Вона втратила енергійного і талановитого вождя, з ініціативи і під проводом якого визволилася з-під чужоземного панування і створила незалежну Д - вперше від княжих часів. В Укр. запанував політ. хаос. Розпочали боротьбу за владу політ. угрупування проросійської, прошведської, протурецької та пропольської спрямованості. Кожне з них намагалося посадити на гетьманське крісло свого ставленика. У 1667 р. Московія за спиною Укр. уклала з Польщею Андрусівське перемир'я, яке розкололо терто-рію Д на 2 половини, підпорядкувавши їх іноземним країнам. У 1686 р. таке становище було закріплене "вічним миром". Лівобережну Укр. з Києвом із другої пол.. XVII ст. іменують Малоросією (інша назва - Гетьманщина).

37) Органи автономної влади та управління укр. земель у складі Росії (1654 р. – кін. ХVIІ ст.)

Рос. імп., до складу якої входило 85 % суч. земель Укр., з кін. XVIII до поч.. XX ст. була абсолютною феодальною монархією, з унітарною системою устрою, авторитарним політ. режимом, централізованим бюрократи-ним апаратом. Населення Укр. строго підпорядковувалося центральним (в Петербурзі) та місцевим органам влади і управління. До центральних органів влади належали: імператор всеросійський - монарх, що мав необмежену Владу і передавав її у спадщину; Рада міністрів (з 1811 р.) - очолювала центральне галузеве управління - міністерства фінансів, військове, освіти, юстиції тощо; Державна рада (з 1880 р.) - дорадчий орган з найвищих чиновників без чітко визначених функцій, діяла при імператорі; у 1812 р. сформувалася як загальнодержавний орган влади канцелярія, яка складалася з трьох відділень: I - контроль за міністерствами; II - упорядкування законо-давства і III – політ. поліція з виконавчим органом - корпусом жандармів. Існували й інші відомства - департамент поліції, Сенат (найвищий суд), Синод (найвище управління церквою) і збройні сили. Всі названі відомства мали своє представництво, призначене царем, на місцях. Місцеве управління відповідало адмін.-територ. поділу. Генерал-губернатор очолював військ.-територ. округ із 3 губерній і у військово-поліційних питаннях керував керівниками губерній - губернаторами, яких теж призначав цар. При губернаторах діяло губернське правління, куди входили: віце-губернатор, радник, прокурор, канцелярія, казенна палата, присутствіє поліції, рекрутське присутствіє, суд, палата держ. маєтностей. Опорою влади було губернське дворянське зібрання на чолі з предводителем. Повітове правління (або земський суд) очолював справник (капітан - справник), якого обирали дворяни на 3 р, а згодом (з 1862 р.) призначав губернатор. Йому підпорядковувалися заступник, засідателі та поліцейські чини - станові пристави, які очолювали стани - поліцейські дільниці повіту. До одиниць місцевого самоврядування належали волості і села. У волості діяв волосний сход зі службових та виборних осіб, які обирали волосного старшину (старосту), волосне правління (староста, писар, засідателі), волосний суд. У селах найвищим органом вважалися збори (сход, сходка), які обирали сільського старосту, який виконував адмін. і поліційні функції.

41) Основні риси права Укр. у складі Росії (1654 р. – кін. ХVIІІ

На території Запорізької Січі збереглося традиційне регулювання П власності на землю. Земля була об'єктом власності Січі і вважалася загальнонародною. Формально кожний мешканець Запорізької Січі міг отримати зем-лю на правах землекористування. Землеко-ристувачі платили податок Січі, несли інші повинності. Подальший розвиток отримало зобов'язувальне П. Законодавство знало зобов'язання з нанесення шкоди та зобов'я-зання з договорів. Найбільш розпов-сюдженими були договори купівлі-продажу, позики, обміну, оренди. Більшість договорів передбачала їхнє письмове оформлення. Якщо в другій половині XVIII ст. право на землю мали всі козаки та шляхта, то з середини XVIII ст. це право належить тільки козацькій старшині та шляхті. Лише ці верстви могли вільно розпоряджатися землею. Рядові козаки та селяни, у яких були земельні ділянки, мали тільки право подвірного землекористування, що регулювалося нормами звичаєвого права.. кримінальне П Злочином вважалася дія, яка спричиняла шкоду та збитки як окремій особі, так і державі.Суб'єктами злочину призна-валися особи, які досягли 16-річного віку. Психічне захворювання не звільняло від відп., але враховувалось судом, як обставина, що пом'якшувала вину.Скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину.Злочини поділялися на: державні, проти православної віри, військові, службові, проти порядку управління та суду, проти особистості, майнові, проти моралі. Державні злочини вважалися найбільш небезпечними. Особливо тяжким злочином була зрада. Смертна кара поділялася на просту та кваліфіковану. До простої належали: розстріл, повішання, відтинання голови, утоплення; до кваліфікованої: четвертування, колесування, посадження на палю, підвішення за ребро на гак, закопування живим у землю.Тілесні покарання поділялися на членоушкоджуючі та больові. До перших належали відтинання кінцівок, носа, вуха, язика. До больових закон відносив биття батогом, киями, палицями.На Запоріжжі існувало таке покарання як вигнання. У другій пол.. XVII ст. частіше стали використовувати таке покарання, як позбавлення волі. В'язницями були ями, сараї, камери при ратушах. Термін ув'язнення — від 4 тижнів до року. Широко використовувалися ганебні покарання. До майнових покарань належали штрафи і конфіскація майна. Штрафи називалися "вина" і поділялися на "вину рядову" і "злодійську". За моральну кривду платили штраф, який називався "нав'язка на муку".Від покарання звільнялись психічно хворі, люди з фізичними вадами, особи похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, дівчаток — до 13 р, хлопчиків — до 16 р, старих людей.Великий вплив на остаточне рішення суду щодо покарання мала громадська думка, яка могла врятувати навіть від шибениці. шлюбно-сімейне П регу-лювалися нормами православного церковного П для православних, а на території, яка залишалася під владою РП, — нормами уніатського та католицького П. Для дівчат шлюбний вік становив 16 р, для юнаків — 18 р. За звичаєвим правом заборонялося одружуватися родичам по прямій лінії до восьмого коліна, а по боковій — до четвертого. Обов'язковою була згода батьків на шлюб дітей.У випадку розриву шлюбу сторони у присутності свідків та священика складали так звані "розлучні листи", в яких обумовлювалися права та обов'язки сторін Судовий процес існували 2форми: змагальний і розшуковий (слідчий, інквізиційний). Більш широкою стала сфера застосування розшукового процесу. Йому підлягали всі справи з тяжких злочинів. Сторонами процесу були позивач та відповідач. Позивачі мали П мати представника на суді, який називався "прокуратор". З початку XVIII ст. з'являється його нова назва —"адвокат", "повірений. При Генеральному військовому суді призначалося 4 адвокати, а у 1767 році адвокати були введені до складу гродських та земських судів.Судова справа розпочиналася з подачі позову. В цив. та дрібних справах попереднє слідство здійснював сам позивач, а тяжкі кримін. справи розслідувались судовими органами.Судочинство було усним і обов'язково відбивалось у протоколах, які підписували усі члени суду. До середини XVIII ст. судочинство велося укр.. мовою. До системи судових доказів відносилися: власне зізнання, показання свідків, письмові та речові докази. В другій половині XVIII ст. до цього додаються висновки експертів.

46) Державний лад України в першій половині ХІХ ст.

У 1803 році було 9 губерній: Волинська, Катеринославська, Київська, Миколаївська (з 1812р.— Херсонська), Подільська, Полтавська, Слобідсько-Укр. (з 1835р.—Харківська), Тав-рійська й Чернігівська. Території губерній поділялися на повіти. Частина губерній об’єднувалися в генерал-губернаторства. Так, 1802 р. з Волинської, Київської та Подільської губерній утворилося Київське генерал-губернаторство. Центральне управління Укр. здійснювали імператор і органиі: “Власна Його Імператорської Величності Канцелярія”, Державна рада, Комітет міністрів. Важлива роль у системі центрального управління укр.. землями належала Міністерству внутрішніх справ і галузевим міністерствам, які мали органи в системі місцевого управління. Місцеве управління очолювали генерал-губернатори та губернатори, які зосередили у своїх руках вищу місц. адмін., поліцейську, наглядову, судову владу. У розпорядженні генерал-губернаторів були розташовані на відповідній території війська, які вик. для придушення народних повстань. До системи губернського управління входили: губернатор; губернське правління з віце-губернатором, радниками, прокурором, канцелярією; губернські установи галузевого управління — казенна палата, суд, присутствіє поліції, рекрутське присутствіє та ін. Губернському апарату підпорядковувався повітовий апарат управління. До системи повітового управління, входили повітові казначейство, правління держ. маєтностей, митні установи та ін. Земський суд (до 1837 р.— нижній земський суд), окрім правосуддя, здійснював нагляд за станом громадського порядку, забезпечував сплату податків, виконання повинностей, тобто одночасно був і судовим і адміністративно-поліцейським органом. Державними селянами відтепер опікувалися волості, в яких діяли волосні управління у складі волосного голови, старост і писаря. У 1861р. запровадилося сільське й волосне самоврядування Земські установи складалися з повітових і губернських зборів та їхніх виконавчих органів— повітових і губернських земських управ. Гласні (депутати) повітових зборів обиралися на 3 р окремо в трьох куріях: а) з’їздами землевласників; б) зборами міських власників; (діяли високі майнові цензи) .в) волосними сходами. Царизм вважав діяльність земств небезпечною. Щоб контролювати їх, створювалися губернські із земських справ присутствія. Міська реформа здійснювалася на основі нового Міського положення, затвердженого Олександром II 16 червня 1870 р. були також створені всестанові органи міського самоврядування. Поліцейська реформа скасування вотчинної поліції, деяких містах і містечках існували міські поліцейські управління на чолі з поліцмейстерами. Поліцмейстер та його помічник призначалися губернатором (градоначальником). Нижчими адмін.-поліцейськими одиницями у містах були частини, очолювані міськими приставами, дільниці — дільничними. Значно посилилася роль жандармерії (політичної поліції). Основними функціями жандармерії були: політ. розшук, проведення дізнань у справах про держ. злочини, контррозвідка та ін. Військова реформа (1864-1874) установ-лювала всестанову військ. повинність чоловіків, яким виповнився 21 рік. Термін військової служби скорочувався до 15 р (на флоті до 10 р); вона складалася з дійсної військової служби й служби в запасі. Строк дійсної служби становив 6 р (на флоті — 7 р) У 60-70 роках XIX ст. було також здійснено освітню реформу, яка відкрила для нижчих верств більший доступ до освіти, в тому числі й університетської, фінансову, цензурну та інші реформи.

50) Джерела і основні риси права України в другій пол. ХІХ ст.

На еволюцію пр.. системи царської Росії, до складу якої входила Укр., впливав як соц..-економ. розвиток країни по капіталістичному шляху, так і загострення класової боротьби в новій обстановці. У своїй основі П залишалося феодальним і в той же час в нього все більш впроваджувалися принципи та норми буржуазного характеру. Діяло повне зібрання законів Рос. імп. — було опубліковано його 2 і 3 видання. Чинні пр. норми містив також Звід законів Рос. імп.(виданий новий,16-й том). В галузі кримін. П діяла більша частина кримін. та виправних норм Уложення про покарання. Осн. Дж цив.П був 10-й том Зводу законів. Велика к-ть цив.-пр. норм містилася в актах, що були видані під час реформи та подальших перетворень, а саме, в судових статутах, тимчасових правилах про волосний суд та ін. Вони були Дж і процес. П. Розроблення фабричного законодавства, закони: "Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках та мануфактурах" (1882 р.), та ін.. у них йшлося про захист інтересів робітників. В галузі адмін. законодавства найважливішим було Положення про заходи по охороні державного порядку та громадського спокою 1881 р. Воно стало "законною" підставою адміністративно-поліцейського свавілля. З 1883 р. стало видаватися періодичне Зібрання узаконень та розпоряджень уряду. Чималу роль в закріпленні принципів буржу­азного П відігравали департаменти Сенату. Витлума-чуючи зако­ни, Сенат поступово пристосовував застарілі їх положення до су­часних потреб сусп..Цив. П Селяни поступово ставали більш активними учасниками цив. право­відносин. Селяни були виключені з переліку об'єктів власності, законами про стани їм були надані особисті та майнові П. До об'єктів власності було віднесено нерухоме майно, зокрема помі­щицькі землі, на яких проживали тимчасово-зобов'язані селяни. Зобов'язальне П цього періоду грунтується на принципі договірної свободи. За оренду поміщицької землі селяни працювали в панських маєтках або віддавали поміщикам частину врожаю, одержаного селянською пра­цею на орендованій землі. Обмежувалися тривалість робочого часу експлуатація дітей та підлітків. Кримін. П Уложення про покаран­ня злочином визнаєть-ся діяння, прямо вказане у законі. Про-голошувався принцип вини у формі умислу і необережності. Закріплювалися еле­менти скла-ду злочину (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єк­тивна сторона) та умови застосування покарань. Існувало багато видів позбавлення волі, спеціальні покарання за посадові злочи-ни. До кінця століття зберігався розподіл пока-рань на основні (страта, каторга, ув'язнення та ін.) та додаткові (позба­влення титулів, звань, поліцейський нагляд тощо).

53) Джерела і розвиток права західноукр. земель у складі Австро-Угорщини (1772–1918 рр.). Органи самоврядування

Фактичним керівником краю вважався губернатор, який призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. При губернаторові перебувало губернське правління, що складалось з департаментів, які відали окремими галузями управління. Територія Галицького коронного краю спершу була поділена на 6 циркулів у межах колишніх польських воєводств, які поділялись на 18 дистриктів, поділ на які у 1782 р. було ліквідовано, а натомість поділено територію на 18 циркулів–округів. Територія Закарпаття перебувала у складі Угорщини і поділялась на комітати. Циркули очолювали окружні старости, до компетенції яких належали усі адмін. і поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військ. службу тощо. Штат циркулу становили лише 10-12 осіб. Австрійський уряд не створив низової ланки державного апарату і передав політичну владу у домініях - сільських місцевостях, належачих феодалам (фільваркових територіях), - поміщикам, зміцнюючи цим феодальні порядки. З 3 кандидатів, обраних селом, поміщик призначав війта, компетенція якого була незначною. Якщо село мало не менше 30 дворів, війт раз на місяць звільнявся від панщини. Виконавчим органом поміщика були мандатори, яких утримували поміщики, а на посаді затверджували окружні старости. Після 1772 р. австрійський уряд обмежив П багатьох міст Зх Укр., а більшість невеликих міст перевів у ранг сіл, а їх мешканців перетворив на кріпаків. У 1786 р. було ліквідоване магдебурзьке право у Львові. На території багатьох західноукраїнських міст створювались юридики – дільниці, виключені з підпорядкування міській владі і міському судочинству, а підпорядковані окремим відомствам. Основними адмін.-територ. одиницями Закарпаття були жупа і комітат Існувало 4 жупи Органи поліції мали завданням охорону безпеки існуючого ладу і встановлених порядків. У 1785 р. у Львові було створено дирекції поліції, а у циркулах організовано комісаріати поліції. було засноване Міністерство поліції, якому підпорядковувались дирекції поліції і органи цензури. Поліцією стало відати Міністерство внутрішніх справ. Діяли поліція безпеки, шляхова, пожежна, санітарна, торгівельна тощо; тобто вона контролювала усі сфери життя країни. Органи крайового і місцевого самоврядування.Крім урядових органів адмін. управління у Галичині і Буковині існували ще органи крайового і місцевого самоврядування – крайові сейми, повітові, міські і сільські ради. Однак, держ.органи контролювали діяльність органів самовряд., які не були наділені реальною владою і підпорядковувались центральній владі. До складу сейму автоматично, за посадою входили вірилісти – митрополити, єпископи і ректори університетів; 2. виборче право не було загальним. Усі виборці при високому майновому цензі поділялись на 4 курії – великої власності, торгово-промислових палат, міської буржуазії і сільську, кожна з яких окремо обирала депутатів до сейму строком на 6 р. Безпосередньо керував сеймом і головував на його засіданнях крайовий маршалок чи його заступник які призначались імператором.

Компетенція крайових сеймів була обмеженою і стосувалась, головно, господарських справ. Бюджетні права сеймів зводились до накладення додатків до безпосередніх держ. податків, притому ці додатки часто перевищували осн. податкову суму. У сфері місц. самовряд. сейми здійснювали вищий нагляд за управлінням господарством повітовими, міськими і сільськими органами, рішення яких часто вимагали затвердження сейму або його виконавчого і розпорядчого органу – крайового комітету, який здіснював безпосередній нагляд за ними. Органами повітової громади були повітова рада як керівний і повітовий комітет як виконавчий орган, який очолював повітовий староста, який затверджувався на посаді імператором. Органами міського самоврядування були міська рада і магітсрат. Найнижчими органами місцевого самоврядування були міські і сільські гмини.

56) IV Універсал.

IV Універсал 9 січня 1918 року Він сповістив, що "віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу".Слід зазначити, що Акт проголошення незалежності України відбувся у повній відповідності до Декларації прав народів Росії, прийнятої 2 листопада 1917 року.Україна, зазначалося в IV Універсалі, хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у внутрішні справи України. До скликання парламенту — Українських Установчих зборів — влада буде продовжувати здійснюватися Центральною радою та її виконавчим органом — Радою Народних Міністрів. Раді Народних Міністрів було доручено продовжити мирні переговори з державами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру.Універсал закликав піднятися на боротьбу "щодо так званих більшовиків і інших напасників, які розграбовують і руйнують наш край".

Після підписання миру планувалося розпустити армію, а замість неї створити народну міліцію. В Універсалі йшлося також про необхідність вжити термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх, хто потерпів від війни. Встановлювалася монополія держави на зовнішню торгівлю, контроль над усіма банками. Проголошувалося право всіх націй в УНР користуватися рівними правами і національно-персональною автономією.

IV Універсал завершив складний і нелегкий процес становлення української держави.

У 1918 році її визнали країни. У січні 1918 року радянські війська піл командуванням колишнього полковника царської армії М. Муравйова і В. Антонова-Овсієнка розпочали наступ на Україну з метою скинути Центральну раду. До них приєдналися робітничі загони Донбасу, частини Червоного козацтва, харківська Червона гвардія.Трагічною і героїчною сторінкою цієї епопеї був бій під Крутами. Ходу більшовицьких військ намагалися зупинити студенти університету Св. Володимира, Академії Св. Кирила і Мефодія та курсанти Юнацької військової школи. "П'ять годин безперестанку студентський Курінь стримував червоні лави, — згадував генерал Удовиченко. — Московські багнети безжалісно кололи груди юнаків, розбивали їхні голови прикладами рушниць, добивали поранених. Жодного полоненого ворог не взяв". Під Крутами було вбито 290 героїв. Подвиг київського юнацтва на довгі роки став символом героїчної боротьби українців за свою незалежну державу.26 січня 1918 року після запеклих боїв більшовики захопили Київ. На вулицях міста радянські війська вчинили справжню бійню, багатьох людей розстріляли тільки за те, що вони розмовляли українською мовою. Такої різанини Київ не бачив ще з часів Андрія Боголюбського. За деякими відомостями, було розстріляно від 4 до 6 тисяч киян. У Полтаві в перший день окупації було знищено 5 тисяч так званих ворогів революції, а фактично української інтелігенції. Жорстокість більшовиків дещо охолодила про-радянські настрої місцевого населення. Ці трагічні події наочно показали хибність позиції Центральної ради щодо створення своєї, української армії.

На цей час у Брест-Литовську проходили мирні переговори між державами Центрального блоку та Росією. Прагнучи будь-що підписати мирний договір з воюючими державами, радянський уряд був вимушений визнати повноваження української делегації на переговорах. На переговори поїхали представники Центральної ради на чолі з В. Голубовичем. Хоча українська делегація була нечисленною і не мала певного дипломатичного досвіду, все ж вона активно захищала свої національні інтереси. 27 січня 1918 року Україна підписала мирний договір і звернулася з проханням до країн австро-угорського і німецького блоку допомогти їй у захисті цілісності своєї держави. 18 лютого німецькі та австро-угорські війська почали окупацію України. Однак цей відчайдушний захід не врятував Центральної ради, яка катастрофічно втрачала соціальну опору і авторитет. 29 квітня 1918 року відбулось останнє засідання Центральної ради, на якому було прийнято Конституцію УНР (Статут про державний устрій, права і вольності УНР), а М. Грушевського обрано Президентом України. Але ці вибори не були легітимними, оскільки не існувало нормативних актів, які б передбачали цю посаду і регламентували порядок її обрання. Нічого не говорилося про посаду Президента і в щойно прийнятій Конституції УНР.

61) Конституція УСРР 1919 р.

Проект першої Конституції УСРР розглянули і детально обговорили українські більшовики на своєму III з'їзді, a 14 березня 1919 р. III Всеукраїнський з'їзд рад України затвердив його як основний закон республіки. Текст Конституції написано українською мовою і він значно відрізнявся за обсягом і змістом від Конституції РСФРР. Конституція УСРР 1919 р. визначила основи державного ладу, державного устрою, компетенцію органів влади, виборчу систему, права і свободи громадян. Складалася вона з 3 розділів, 3 підрозділів та 35 статей.

1.        Основні постанови: соціальна основа держави - диктатура пролетаріату; політична основа - влада рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

2.        Конституція радянської влади (мала підрозділи "А" та "Б"): А. Організація центральної влади - законодавчі функції надавалися Всеукраїнському з'їзду рад, Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету Рад (ВЦВК), президії ВЦВК, Раді Народних Комісарів; Б. Організація радянської влади на місцях - губернські, повітові і волосні з'їзди рад, обрані ними виконкоми. Виборче право - обмежене, лише трудящим масам (робітникам та селянам-біднякам), вибори - багатоступеневі при відкритому голосуванні списком.

3.        Декларація прав і обов'язків працюючого та експлуатованого народу: проголошення трудящим права на працю, освіту, матеріальне забезпечення, політичні права, свободу преси, совісті зборів, союзів тощо; обов'язками громадян УСРР є праця, оборона соціалістичної вітчизни тощо. У підрозділі "В" йшлося про герб і прапор УСРР. Гербом був серп і молот на червоному тлі в обрамленні золотого колосся із написами на стрічках російською та українською мовами: "УСРР" та "Пролетарі всіх країн єднайтеся". Прапор - червоне полотнище з написом у лівому горішньому куті - "У.С.Р.Р."

Значення першої радянської Конституції полягає у тому, що вона створила юридичне підґрунтя для подальшого державо- та законотворення в УСРР, особливо для кодифікації права у1922-1927 pp.

Ключові поняття: конституція, права і свободи, державний лад та державний устрій, розділи, підрозділи, статті.

Історико-державна подія: 14 березня 1919 р. - III Всеукраїнський з'їзд Рад ухвалив першу Конституцію УСРР.

63) Пр. форми взаємовідносин УСРР з іншими радянськими республіками в 1917–1921 рр.

У третьому радянському періоді Радянська Росія з мстою забезпечення свого впливу в Україні розмістила тут шість армій, загальна чисельність яких перевищувала мільйон бійців (С. Кульчицький). Разом з органами державної безпеки і міліції вони утворювали потужне силове поле, в якому ніхто не міг кинути виклик силоміць насадженій диктатурі. Проте пролетарські вожді розуміли, що утримувати тільки силою величезну республіку неможливо. Наприкінці 1919 р. було змінено ленінський курс в політиці щодо України (резолюція VIII конференції РКП(б) "Про радянську владу на Україні"), відтепер спрямований на врахування національного фактора. Це стало підставою для заміни декрету Всеросійського ЦВК у взаємовідносинах з Україною видимістю міжнародного договору, який в науковій літературі відомий під назвою "Союзного робітничо-селянського договору" (28 грудня 1920 р.). Попри те, що у преамбулі договору підтверджувалась незалежність і суверенність обох договірних сторін, зокрема, наголошувалося (ст. 2), що з факту приналежності території УСРР до колишньої Російської імперії для УСРР не випливало ніяких зобов'язань, Я. Дашкевич обґрунтовано називає цей договір цинічним. Бо посилання на незалежність і суверенність радянської України тут - порожній звук, тому що цілком формально, до того ж і незаконно, цієї незалежності й суверенітету її позбавив декрет ЦВК РСФРР від 1 червня 1919 р. Насправді, зміст договору суперечив преамбулі. Найважливіші галузі державного управління були визнані спільними для обох державних формацій, але передані під керівництво уряду РСФРР. За ст. З Договору об'єднаними вважались сім комісаріатів: військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти і телеграфів та Вищої ради народного господарства. Це означало, що відповідні комісаріати Раднаркому радянської Росії здійснювали свої функції в Україні через уповноваженій при уряді УСРР. Останніх повинні були затверджувати і контролювати ЦВК і з'їзди Рад УСРР. Додамо, що Всеросійські з'їзди Рад і їх ЦВК (від 16 червня 1920 р. до складу ЦВК Росії введено також 30 делегатів від УСРР) мали право видавати у цих галузях закони й постанови, спільні для обох радянських республік При цьому ЦВК УСРР, як правило, й собі повторював їх законодавчим порядком. У віданні уряду України в 1920 р. формально залишалися комісаріати освіти, внутрішніх справ, охорони здоров'я, сільського господарства, юстиції. Проте й вони діяли під впливом жорстко централізованої системи, запровадженої комуністичною партією, і орієнтувалися на московські відомства. Отож, закладені в договір правові норми позбавляли Україну будь-якої можливості істотно впливати на об'єднані комісаріати, а відтак спеціальні угоди, що мали регулювати порядок і форму внутрішнього управління, детально розроблені так і не були. Це давало змогу російським наркоматам, що стали фактично наддержавними, цілком контролювати військовий і народногосподарський комплекси України. Було централізовано управління фінансами, шляхами сполучення, зв'язком, торговим флотом, об'єднувалися бюджетна, податкова та грошова системи. Більш того, окремі господарські структури в Україні навіть передавалися у безпосереднє підпорядкування російським структурам. Як результат - на кінець 1922 р. у віданні уряду УСРР залишалась незначна кількість підприємств місцевої та кустарної промисловості. Зазначимо, що на початку 1920-х рр. зовнішні зносини УСРР з іншими країнами провадились ще безпосередньо, адже республіка, скориставшись з формальної незалежності, розвинула досить-таки активну діяльність на міжнародній арені. Були встановлені дипломатичні відносини з Латвією, Литвою, Австрією та іншими країнами підписано ряд міжнародних договорів. 14 лютого 1921 р. було підписано мирний договір УСРР з Литвою, 18 березня 1921 р. укладено, відомий вже, Ризький мирний договір з Польщею. На початку 1922 р. було підписано також договір про "дружбу й братерство" між Україною і Туреччиною. Щоправда, зміст його повністю відповідав договору, укладеному між Росією і Туреччиною у березні 1921 року. Зрештою, всі закордонні виступи УСРР були цілком скоординовані з РСФРР. Це незабаром привело до т. зв. "дипломатичного союзу" радянських республік. Його започаткував договір від 22 лютого 1922 p., підписаний у Москві між РСФРР і УСРР (та іншими 7 радянськими республіками) про передачу Росії представництва УСРР (та інших радянських республік) на загальноєвропейській конференції з врегулювання економічних та фінансових питань. Тим самим, уряд УСРР фактично відмовився від ведення власної зовнішньої політики. А спеціальним декретом ВУЦВК (28 березня 1922 р.) було фактично закладено правову основу під визнання єдиного спільного громадянства для т. зв. радянських республік. Отже, аналіз правових форм взаємовідносин між радянськими Україною і Росією у період національно-демократичної революції і до підписання договору про утворення СРСР засвідчив, що УСРР від самого початку виникнення була частиною єдиного радянського державного комплексу. Найбільш показовим документом на підтвердження цієї тези був укладений у грудні 1920 р. "Робітничо-селянський договір" - нерівноправний і підневільний для України, типовий колоніальний договір. Перетворення органів державного управління Російської Федерації на загально-федеративні по суті означало фактичне включення України (та інших республік) у кордони Радянської Росії умовно на правах автономій, насправді - колоній.

68) Кодифiкацiя радянського права України в 1922–1929 рр.

Кодифікаційна робота українського радянського законодавства здійснювалася у двох напрямах - рецепція законодавства РФСРР та розробка власних кодексів і нормативно-правових актів галузевого характеру. Оскільки перший напрям був пріоритетним, то законодавство радянської України стало точною копією законодавства Росії. Цього не приховували в українських найвищих владних колах, які офіційно пояснювали таку схожість однотипністю двох соціалістичних держав; відсутністю в Україні кваліфікованих юридичних кадрів, здатних здійснити великий об'єм кодифікаційних робіт; єдністю мети двох братніх народів тощо. У надзвичайно короткий термін (впродовж 2-3-х років) було створено кодекси та прийнято ряд законодавчих актів з основних галузей радянського права. Регулювати майнові відносини був покликаний Цивільний кодекс, що набув чинності постановою ВУЦВК 1923 р. Він був створений на базових засадах цивільного права Росії та складався з чотирьох частин (розділів). Загальна частина містила основні положення, суб'єкти, об'єкти (майно), позови та позовну давність. Вирізнили основні форми власності - державну, муніципальну, кооперативну і приватну. Затвердили виняткове право держави на землю, надра, води, залізниці, націоналізовані підприємства, будівлі й судна тощо. Усі їх вилучали з цивільного обігу. Розділ "Майнове право" містив норми, які врегульовували право власності, забудови, застави майна та ін. Розділ "Зобов'язальне право" визначав види зобов'язань, які виникали з договорів, із безпідставного збагачення, із завдання майнової шкоди. Тут також визначалися типи товариств і було зроблено спробу регулювання їх відносин. У 1922 р. на території України набув чинності російський Кодекс законів про працю. Він наголошував, що наймання і надання робочої сили здійснюється на основі добровільної угоди сторін і обов'язково з реєстрацією в органах та структурах народного комісаріату праці. Щодо трудової повинності (це була конституційна норма), то її могли застосовувати лише у виняткових випадках (наприклад, для боротьби зі стихійним лихом, за браку робочої сили для виконання невідкладних завдань державної ваги тощо) і тільки на підставі спеціальних постанов уряду республіки або уповноважених ним органів. Тривалість нормального робочого дня не могла перевищувати 8 годин (а для осіб віком від 16 до 18 років - 6 годин). Скорочені норми діяли для осіб, що працюють на підземних роботах, займаються розумовою і конторською працею. Понаднормова робота, як правило, не допускалася. У листопаді 1922 р. прийняли Земельний кодекс. Він назавжди скасовував приватну власність на землю, води, ліси. Право користування землею надавали трудовим землеробам та їх об'єднанням, державним установам, міському населенню. Передбачалося общинне, дільничне і колективне землекористування у вигляді сільськогосподарських комун, артілей, У 1923 р. був прийнятий Закон про ліси, у 1925 р. - Ветеринарний кодекс, у 1922 р. - Кодекс законів про освіту. У1922 р. ВУЦВК затвердив Кримінально-процесуальний кодекс УСРР, який закріпив демократичні принципи судочинства: змагальність, рівноправність сторін, право звинуваченого на захист та ін. Кодекс установив порядок ведення слідства, інших стадій провадження, розгляду справи у суді, вперше регламентував судочинство у революційних трибуналах. Визначено роль і повноваження прокуратури в судочинстві. У1924 р. було прийнято Цивільно-процесуальний кодекс, із якого добре видно, наскільки держава втручалася в інтереси громадян. Кодекс регулював питання представництва у суді, підсудності справ, процесуальні строки, штрафи, судові витрати, оскарження і порядок перегляду судових рішень. Кримінальний кодекс УСРР, прийнятий у 1922 р., мав загальну та особливу частини. Давалося визначення злочину як дії, яка загрожує основам радянського устрою і правопорядку в державі. Метою покарання стає запобігання новим правопорушенням та позбавлення злочинця змоги знову скоїти протиправну дію. Перелік видів злочинів: державні злочини, зокрема контрреволюційні; злочини проти порядку управління та посадові злочини; господарські, військові; злочини проти особи й майна та ін. У червні 1927 р. прийняли новий Кримінальний кодекс, який до певної міри збільшив жорсткість покарань і відбив схильність радянської держави до карально-репресивних методів боротьби з кримінальними злочинами. Зокрема передбачалося визнання засудженого "ворогом народу", встановлювалася кримінальна відповідальність за недонесення про державний злочин. Якщо в кодексі 1922 р. було 36 складів злочину, за які передбачали вищу міру покарання, то тут їх налічувалося аж 45. У 1927 р. набув чинності Адміністративний кодекс, який уперше розглядав питання взаємовідносин органів державного управління, відносин державних органів із громадянами і навпаки.

У 1925 р. прийнято Виправно-трудовий кодекс, оригінальний не лише за назвою. Уперше в історії людства завданням виправного права стало перевиховання злочинців за допомогою праці. Тут регламентувалася система виправно-трудових закладів, режим тримання засуджених. Значну увагу приділено порядку застосування виправних робіт, праці примусового характеру. Спеціальний розділ регулював порядок утримання неповнолітніх.

Перші українські кодекси були чинними тривалий період. Вони пережили трагічні 30-ті роки, війну, звичайно, за цей час багато в чому застаріли і зазнали перегляду лише наприкінці 50-х - середині 80-х років минулого століття.

72) Надзвичайне законодавство СРСР в 30-i роки ХХ ст.

Головними завданнями цивільного права було забезпечення неподільного панування й охорона соціалістичної власності, зміцнення централізації та плановості народного господарства, вдосконалення договірних відносин.Забезпечити централізоване планове керівництво народним господарством мала Постанова ЦВК і РНК СРСР від 30 січня 1930 р."Про кредитну реформу". Відтак значно посилилася роль Державного банку, відбулася реорганізація Всеросійського та Всеукраїнського кооперативних банків, сільськогосподарських банків, сільськогосподарських кредитних спілок. Усупереч принципам госпрозрахунку запроваджувалося пряме банківське кредитування, скасовувалися комерційне кредитування та вексельний обіг. Договори між суб'єктами господарювання укладалися лише в межах планових завдань на підставі загальносоюзних актів про договірні кампанії. Так, Постановою РНК УСРР від 26 червня 1932 р. категорично заборонялося одностороннє розірвання або зміна договорів. Постанови РНК СРСР про порядок укладання договорів на 1933 та 1934 років встановлювали загальні форми й конкретний зміст договорів, регламентували питання сплати пені, неустойки, штрафу, відшкодування збитків у разі невиконання договірних зобов'язань. Для посилення планового керівництва поставками застосовувалися "протокольні угоди", "основні умови поставки" між центрами господарських систем, де визначався порядок укладення й основний зміст майбутніх прямих договорів. У випадках поставок деяких видів продукції (метали, металопродукція тощо) на підставі адміністративних актів (планових завдань, наказів) зобов'язання виникали безпосередньо з них.На посилення відповідальності за своєчасне виконання зобов'язань спрямовувалась Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 19 листопада 1934 p., що встановлювала півторарічний строк позовної давності у спорах між державними, кооперативними і громадськими установами, підприємствами та організаціями.

Певна увага приділялася розвитку й охороні власності кооперативних організацій. Так, Постановою ЦВК і РНК УСРР від 21 серпня 1935 р. заборонялося вилучення будь-якого їхнього майна, а вирішення цих питань було виключно компетенцією уряду республіки. Проте на підставі ст. 1 ЦК УСРР приватногосподарська діяльність і пов'язані з нею майнові права не охоронялися законом як такі, що суперечили їхньому соціально-господарському призначенню. Зміни в трудовому праві були спричинені новими завданнями у галузі регулювання праці з метою підвищення її продуктивності. Відповідно до змін і доповнень до Кодексу законів про працю 1922 p., внесених Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 лютого 1931р., робітники та службовці промисловості й транспорту переводилися на семигодинний робочий день. Більшість підприємств і установ працювали за безперервним робочим тижнем, працівники по черзі одержували вихідні дні у різні дні тижня. Заробітна плата в її основних формах (відрядній, погодинній, преміальній) нараховувалася залежно від професійної кваліфікації працівника. Для зміцнення трудової дисципліни влада вдається до жорстких санкцій. Так, згідно з Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 22 листопада 1932 р., за неявку на роботу без поважної причини звільняли з роботи. А це спричиняло й позбавлення житлової площі, якщо працівник користувався житлом цього підприємства. Зміцненню трудової дисципліни сприяло прийняття статутів про дисципліну: у 1933 р. на залізничному транспорті, в органах юстиції; у 1934 р. — на водному транспорті; у 1935 р. — в органах зв'язку, у сфері електроенергетики. У 1938 р. були впроваджені єдині трудові книжки, де фіксувалась уся трудова діяльність працівників.

Вживаються також заходи щодо стимулювання працівників. Згідно з Постановою РНК СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС від 28 грудня 1938 р. запроваджується диференційований підхід. Залежно від стажу роботи й кваліфікації працівника при виплатах допомоги за державним соціальним страхуванням встановлюються надбавки до пенсій за безперервний стаж роботи. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 грудня 1938 р. встановлюється звання Героя Соціалістичної Праці, запроваджуються медалі "За трудову доблесть", "За трудову відзнаку".Перехід до суцільної колективізації спричинив суттєві зрушення у колгоспному та земельному праві. В основі цих змін було створення видимості законності широкої кампанії розкуркулення на селі. Так, Постановою ЦВК і РНК СРСР від 1 лютого 1930 р. "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством" заборонялася оренда землі та використання найманої праці в сільському господарстві, запроваджувалась конфіскація засобів виробництва у куркулів. Ці заходи були конкретизовані відповідно до Постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 5 квітня 1930 р. "Про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібних селянських господарствах у районах суцільної колективізації". Обласним виконкомам надавалося право конфісковувати майно куркулів і передавати його у фонди колгоспів як вступний внесок батраків та бідняків.

Конкретні санкції проти куркульських господарств передбачалися Постановою ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". Згідно з постановою господарства, що підлягали ліквідації, мали поділятися на три категорії. До першої належали господарства, дії членів яких кваліфікувалися як організація й участь в антирадянських виступах і терористичних актах (засуджувалися до ізоляції у в'язницях і таборах); до другої — ті, хто чинив менш активний опір (підлягали висилці з сім'ями до північних районів); до третьої — ті, хто не чинив опору розкуркуленню (одержували зменшені ділянки за межами колгоспів). Ці злочинні рішення втілювались у життя таким чином, що з України виселялась найбільша кількість родин. Так, відповідно до наказу ОДПУ СРСР № 44/21 від 2 лютого 1930 р. у північних районах для сімей, виселених з України, призначалась переважна більшість місць (50000 із загальної кількості 70000). Всього в результаті репресивних заходів було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств, що призвело до фактичного знищення найзаможнішого прошарку селянства. Безроздільне панування колгоспного ладу потребувало створення відповідної нормативної бази. Правові основи діяльності колгоспів визначалися зразковими Статутами сільськогосподарської артілі 1930, 1935 p., Тимчасовими правилами трудового розпорядку в колгоспах 1933 p., постановами РНК СРСР і ЦК ВКП(б), РНК УСРР і ЦК КП(б)У. Встановлювалося безстрокове користування колгоспів землею, визначалися плани обов'язкових поставок колгоспами державі продукції. За умови вироблення обов'язкового мінімуму трудоднів колгоспникам дозволялося мати незначні за розмірами присадибні ділянки, корову та невеличку кількість дрібної худоби й птиці.

Такі "соціалістичні" експерименти на селі призвели до надзвичайних і трагічних наслідків — голодомору 1932-1933 pp., внаслідок якого загинула п'ята частина українського селянства. Сімейне право характеризується посиленням втручання держави у справи сім'ї. Так, до Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану 1926 р. внесено доповнення, які передбачали можливість відібрання у батьків дітей за відсутності належного нагляду за ними й передачу їх до дитячих будинків. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р. заборонялися аборти, встановлювалася матеріальна допомога багатодітним сім'ям, посилювалася кримінальна відповідальність за несплату аліментів. У Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану постановою ЦВК і РНК УСРР від 4 серпня 1936 р. були внесені зміни, що визначали частку сплачуваних аліментів: на одну дитину — 25 %, на двох — 33 %, на трьох і більше — 50 % заробітку відповідача. Значно збільшився розмір сплати за реєстрацію розлучення.

77) Розвиток законодавства України в перiод другої світової вiйни (1939–1945 рр.)

Право в роки війни спрямовувалося на виконання основних завдань і функцій держави з оборони країни і охорони соціалістичної власності. Найбільш суттєві зміни і доповнення були внесені в цивільне, трудове, земельне і колгоспне право, кримінальне право і кримінальний процес. Розвиток всіх цих галузей права в УРСР визначався суворою централізацією і відбувався на основі і відповідно до змін і доповнень у загальносоюзному законодавстві. Цивільне правоУмови воєнного часу висунули на передній план питання захисту права власності, яке тимчасово виходило з володіння як фізичних, так і юридичних осіб. Були розширені права наркоматів і спрощено порядок передачі майна міждержавними підприємствами та установами. Незмінним залишався порядок передачі продукції у власність споживача, заснований на планових актах і договорах. Постановою РНК УРСР від 4 вересня 1941 року "Про збереження житлової площі за військовослужбовця м и і про порядок оплати житлової площі сім'ями військовослужбовців у воєнний час" встановлювалося, що на період війни житлова площа зберігається за всіма категоріями військовослужбовців. У тих випадках, коли ця житлова площа залишається незаселеною, квартплата за неї не стягується. Мешканці, які оселилися на площі вказаних осіб, зобов'язувались після повернення військовослужбовця негайно її звільнити, у разі відмови вони підлягали виселенню в адміністративному порядку. В такому ж порядку поверталася житлова площа евакуйованим. Ряд змін було внесено про питання позовної давності. З метою забезпечення прав осіб, які знаходилися на фронті, терміни позовної давності в справах цих осіб вважались продовженими на весь період знаходження в збройних силах СРСР. Було припинено також плин шестимісячного терміну, встановленого ст. 430 ЦК УРСР для прийняття спадщини відсутніми в місці його відкриття спадкоємцями. Указ від 14 березня 1945 року розширив коло спадкоємців і дозволив заповідати на користь сторонньої особи при відсутності спадкоємців по закону. Сімейне право Війна залишила багатьох дітей сиротами. На вирішення цієї проблеми було спрямовано ряд нормативних актів: постанова Раднаркому УРСР від 15 лютого 1942 року "Про влаштування дітей, які залишились без батьків", постанова Раднаркому СРСР від 15 червня 1943 року "Про посилення заходів боротьби з дитячою безпритульністю, бездоглядністю і хуліганством", постанова Раднаркому УРСР від 27 березня 1943 року "Про організацію допомоги дітям-сиротам, батьки яких загинули в боях з фашистськими окупантами, замордовані або розстріляні фашистськими загарбниками під час окупації район і в УРСР", постанова Раднаркому СРСР від 30 липня 1944 року "Про заходи боротьби з бездоглядністю і безпритульністю дітей в Українській PCP". Згідно з цими правовими актами на органи державної влади і управління покладалась робота по влаштуванню дітей-сиріт, створенню довідкової системи при НКВС, дитячих будинків, трудовиховних колоній, створенню надзвичайних комісій при виконкомах та інституту громадських інспекторів. Було вдосконалено порядок усиновлення Указом Президії Верховної Ради УРСР від 24 вересня 1943 року "Про зміну ст. 44 Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української PCP". 8 липня 1944 року було прийнято указ Президії Верховної Ради СРСР "Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про встановлення почесного звання "Мати-героїня" і заснування ордена "Материнська слава" та медалі "Медаль материнства", який збільшив державну допомогу вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям. Указом були внесені істотні зміни в порядок укладання шлюбу і розлучення. Так, права і обов'язки подружжя породжував тільки зареєстрований шлюб, розірвання якого було можливим лише через суд. Трудове право

Потреби оборони призвели до необхідності введення трудових мобілізацій і трудової повинності. Трудовій мобілізації підлягало працездатне населення міст, з числа тих, хто не працював у державних установах і на підприємствах. Мобілізовані направлялись на важливі виробництва і будови за місцем проживання. Трудова повинність використовувалась для виконання будівельних робіт на оборонних спорудах, заготівлі палива, охорони шляхів сполучення, зв'язку, електростанцій та інших важливих об'єктів, що мали оборонне значення. Трудова повинність поширювалась на чоловіків від 16 до 55 років, а жінок від 16 до 50 років. В умовах воєнного часу велике значення мала трудова дисципліна. Поряд із заохоченням добросовісних працівників росло застосування примусових заходів до порушників трудової дисципліни. За ряд порушень трудової дисципліни поряд з дисциплінарною відповідальністю застосовувалась кримінальна.На вирішення проблеми інвалідів війни була спрямована постанова РНК УРСР "Про працевлаштування і побутове обслуговування інвалідів Вітчизняної війни" від 20 квітня 1943 року. Колгоспне і земельне законодавство Колгоспне і земельне законодавство воєнного часу було спрямоване на подальше обмеження прав селян і значно погіршувало їх становище. 13 квітня 1942 року РНК СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову "Про підвищення для колгоспників обов'язкового мінімуму трудоднів". У 1944— 1945 роках на час збирання врожаю був встановлений обов'язковий вихід на роботу працездатних колгоспників і навіть підлітків у віці від 14 років, незалежно від того, виконали вони мінімум трудоднів чи ні. Дисциплінарна влада органів управління колгоспу поширювалась на всіх осіб, які працювали в ньому, незалежно від їх членства в колгоспі.У 1945 році було прийнято ряд актів, спрямованих на боротьбу з так званим розбазарюванням земель колгоспів. Тільки в УPCP колгоспам було повернуто сотні тисяч гектарів землі.Кримінальне право В роки війни суттєві зміни відбулися у галузі кримінального права, б липня 1941 року приймається Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення". Він встановлював сувору відповідальність у вигляді тюремного ув'язнення терміном від 2 до 5 років, якщо злочин за характером не вимагав більш тяжкого покарання. Анти радянські чутки кваліфікувались як контрреволюційна агітація. 15 листопада 1943 року було прийнято указ "Про відповідальність за розголошення державної таємниці або за втрату документів, що містять державну таємницю", який передбачав покарання за вказані дії у вигляді позбавлення волі терміном до 5 років. За ті ж дії, якщо вони спричинили або могли спричинити небажані наслідки, застосовувалось позбавлення волі терміном до 10 років. З 19 квітня 1943 року згідно з указом "Про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства" для спеціальних суб'єктів кримінального права (так називали фашистських злочинців і їх посібників) вводяться особливі міри покарання - страта через повішення і каторжні роботи терміном від 15 до 20 років. В умовах війни широко використовувалось умовне засудження, а також відстрочка виконання вироку до закінчення воєнних дій з направленням засудженого до штрафного батальйону.

83) Кодифiкацiя законодавства в 70-80-х роках ХХ ст. "Систематичне зiбрання дiючого законодавства України", "Звiд законів України"

Протягом 70—80-х рр. до цивільного законодавства вводилися нові положення. За цей час зазнало змін і трудове право, що становило частину цивільного законодавства. Як зазначалося в ідеологічних постулатах КПРС, у ньому знайшли відображення заходи радянської держави, спрямовані на піднесення життєвого рівня трудящих, поліпшення й оздоровлення умов їхньої праці, посилення її охорони, вивільнення часу для підвищення культурного рівня радянських людей. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 квітня 1956 р. скасовувалася судова відповідальність за деякі правопорушення, передбачалася можливість розірвання трудового договору на вимогу працівника з попередженням про це адміністрації за два тижні, надавалося право адміністрації поряд з іншими заходами звільняти працівників з роботи за прогул. Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про поси­лення охорони праці підлітків» від 13 грудня заборонялося приймати на роботу осіб, яким не виповнилося 16 років. Ще раніше, 26 травня 1956 р., було встановлено 6-годинний робочий день для робітників і службовців віком від 16 до 18 років. З метою подальшого поліпшення охорони материнства і дитинства Президія Верховної Ради СРСР 26 березня 1956 р. прийняла Указ «Про збільшення тривалості відпусток по вагітності й пологах» з 77 до 112 календарних днів з видачею за цей період допомоги у встановленому порядку. У зв'язку з цим Президія Верховної Ради Української РСР указом від 15 серпня 1956 р. внесла відповідні зміни до КЗпП УРСР. 1960 р. всі робітники й службовці перейшли на 7— 8-годинний робочий день, внаслідок чого робочий тиждень скоротився на 6,5 годи­ни. Цю зміну було закріплено у ст. 119 Конституції СРСР (в редакції 7 травня 1960 р.). З 14 березня 1967 р. робітники й службовці підприємств, установ та організацій переводилися на 5-денний робочий тиждень. Трудове право в СРСР і УРСР регулювало відносини між людьми та підприємствами, організаціями і установами. Відносини, пов'язані з управлінням працею, кооперацією за межами підприємств у масштабах галузі, не були предметом трудового права. Важливого значення комуно-радянський режим надавав удосконаленню кримінального законодавства. Протягом 50— 80-х рр. було прийнято цілу низку загальносоюзних і республіканських актів, які звужували коло діянь, що вважалися злочинами. Так, з 1955 р. скасовувалася кримінальна відповідальність вагітних жінок за аборти, самовільне залишення підприємства тощо. Поряд з цим до діючого законодавства було внесено зміни протилежного характеру. З метою убезпечення життя громадян Президія Верховної Ради СРСР прийняла ЗО квітня 1954 р. Указ «Про посилення кримінальної відповідальності за навмисне вбивство». Відповідно до нього на осіб, винних у вчиненні умисного вбивства за обтяжливих обставин, поширювалася відповідальність за Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 січня 1950 р. «Про застосування смертної кари до зрадників Батьківщини, шпигунів, підривників-диверсантів». З 1960-го по 1985 р. до кримінальних кодексів було внесено понад 250 змін і доповнень, дві третини яких посилювали покарання. Це не сприяло стабільності законодавства, зростанню його ролі й авторитету в суспільстві. Навіть юристам важко було простежити за змінами й доповненнями. Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. зберігав статті, спрямовані на боротьбу режиму з інакомисленням. До дисидентів застосовувалися ст. 61 — «шкідництво» і сумнозвісна (універсальна) ст. 62 — «антирадянська агітація і пропаганда». Під дію останньої підпадав будь-який вияв невдоволення владою, до того ж поняття «антирадянський» здебільшого визначали не правові норми, а безпосередньо працівники каральних органів. Так, відомого правозахисника Л. Лук'яненка, що проходив по справі «сепаратисти», було засуджено за ст. 56 — «зрада батьківщини» до розстрілу лише за те, що він розробляв і обговорював зі своїми товаришами програму майбутньої Української робітничо-селянської спілки (УРСС). Ця дія кваліфікувалася як «змова з метою захоплення влади». У 60—70-х рр. продовжувалася кодифікація радянського законодавства. Вона здійснювалася на базі «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім'ю» (1968 р.), «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю» (1970 р.), «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров'я» (1969 р.), «Основ законодавства про народну освіту» (1973 р.). Радянське законодавство розроблялося на основі світових досягнень теорії права і юриспруденції, однак, за словами самих слідчих, ці закони писалися для світової громадськості, а в СРСР панували сваволя, авторитаризм і догматизм комуно-радянських чиновників. Важливою віхою в кодифікації законодавства СРСР і союзних республік стала постанова ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР і Ради Міністрів СРСР від 2 вересня 1976 р. «Про підготовку і видання Зводу законів СРСР». До Зводу мали увійти законодавчі акти й найважливіші постанови ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР і Ради Міністрів СРСР. Рішення союзних органів продублювали владні структури республік. Так, в Україні протягом 1982—1988 рр. було видано 9 томів Зводу законів УРСР. Цей Звід, як і Звід законів СРСР, став етапом на шляху вдосконалення правової системи й подальшого розвитку комуно-радянського законодавства. За визначенням А. Собчака у статті «Дорога к праву», опублікованій у «Правде» за 5 грудня 1999 р., Звід законів СРСР на 90 % складався з нормативних актів ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, тобто це був звід постанов, а не законів. Формування матеріалів Зводу законів УРСР здійснювалося на основі Конституції УРСР 1978 р., у відповідність до якої приводилося все законодавство. Було внесено зміни до термінів повноважень Верховної Ради (з 4 до 5 років), а також місцевих рад — з 2 до 2,5 року, знижено віковий ценз обрання депутатами Верховної Ради і місцевих рад з 21 до 18 років. Відповідно до Конституції розширювалися повноваження Верховної Ради, але номінальне. Насправді ж усі важливі питання, що належали до її компетенції і навіть до компетенції Верховної Ради СРСР, вирішувала КПРС, яка, за Конституцією, ставши ядром політичної системи СРСР, керуючою і спрямовуючою силою радянського суспільства, на чолі з Політбюро поєднувала законодавчі, управлінські й контрольні функції, втручалася в роботу органів управління і місцевих рад через свої партійні осередки на місцях. Зазначимо, що радикальних змін у комуно-радянську систему не було внесено. Вона залишалася такою ж тоталітарною, як і раніше. Отже, радянське право носило в основному декларативний і суперечливий характер, розроблялось і спрямовувалося ЦК КПРС, служило ідеологічною основою для забезпечення пріоритету держави над суспільством і особою, перетворюючи на фарс усі права й свободи, формально надані союзним республікам.

89) Основні положення і значення Конституції України від 28 червня 1996 року

        У сучасному конституційному праві існує багато визначень Конституції. За основу як правило береться одна або декілька ознак, що відносяться до предмету конституційного регулювання, місця, яке посідає Конституція в ієрархії джерел права, в національній правовій системі. так, французький політолог Ж. Бюрдо визначав Конституцію як "сукупність правил, що відносяться до способу призначення, організації і функціонування політичних влад". Американський дослідник К. Берд додає до цього таку ознаку як "визначення свобод громадян".В юридичній науці й практиці Конституція постає як основний, головний закон держави, який регламентує найважливіші з погляду держави суспільні відносини. До них належать засади суспільного ладу й політики, правового становища особи, державного устрою, організації та діяльності органів держави.Конституція також визначає герб, прапор, гімн та столицю держави.

 термін "конституція" походить від латинськогo слова "constitutio", що означає "устрій", "встановлення". Так іменувалися деякі з актів, проголошуваних римськими імператорами. Застосування терміна "конституція" в сучасному його розумінні пов'язане з пізнішими часами -з епохою буржуазних революцій, коли інтереси нового класу, який прийшов до політичної влади, вимагали скасування віджилих феодальних відносин як гальма суспільного розвитку й водночас диктували нагальну потребу особливого правового захисту найважливіших інтересів молодої буржуазії. Юридичною формою вирішення цих проблем і стала конституція, яка згодом обернулася на невід'ємний атрибут суверенної держави. В сучасному світі конституції є практично в усіх державах, котрі претендують на право називатися демократичними. Виняток становлять абсолютні монархії, наприклад Саудівська Аравія.При аналізі конституцій в системі права слід враховувати, що від звичайних правових норм конституційні норми відрізняються тим, що вони закріплюють в широкому смислі слова методи та форми здійснення державної влади. Предмет правового регулювання конституційних норм якісно відрізняється від предмету правового регулювання звичайних законів своєю вищою політичною важливістю та фундаментальністю, оскільки вони торкаються основних умов політичного існування усього суспільства. Саме цим перш за все пояснюється відносна стабільність конституцій, які не є продуктом повсякденної нормовстановлюючої діяльності. Дата прийняття конституції в історії будь-якої держави представляє собою найважливішу віху, що відмічає переломний момент його розвитку. Конституція в принципі не може бути актом законодавчої сваволі, її прийняття, як правило, є історично обумовленим.

Значення Конституції  України для розвитку нашого суспільства і держави

      Прийняття п’ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 року Конституції України стало найважливішою історичною подією в житті українського народу після проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України і схвалення 1 грудня 1990 року всенародним голосуванням Акта проголошення незалежності України. Тим самим було завершено процес становлення України як суверенної держави, яка має свій Основний Закон.Чому саме у суспільстві й державі такого великого значення набуває конституція, чому саме її прийняття обумовлені становленням держави, її  належність до сім’ї цивілізованих демократичних країн, активізація міжнародних відносин? Насамперед прийняття Конституції свідчить про досягнення державою певної стабільності у суспільстві. Адже саме цей процес, як правило, зумовлюється переходом суспільства від  одного якісного стану до іншого, зокрема, як це відбувається в Україні – результатом зміни суспільного устрою стало формування громадянського суспільства і демократичної, соціальної, правової держави.Ці, так би мовити, історичні передумови прийняття Конституції не вичерпують усіх аргументів щодо її значення як основного закону. Найбільш вагомим аргументом є сам зміст Конституції, ті важливі положення і норми, які в ній закріплено.Так, Конституція України закріплює основи її суспільного і державного устрою, визначає напрями розвитку суспільства і держави, основи організації та діяльності державних органів, а також органів місцевого самоврядування, встановлює конституційні гарантії здійснення прав та свобод людини і громадянина, спрямовує розвиток державної та самоврядної форм народовладдя.

3) Античні міста-Д Пв. Причорномор’я (сусп.-політ. лад; Дж та осн. риси П). Боспорське царство

Період переселень еллінів (стародавніх греків) на простори Середземноморського узбережжя (велика грецька колонізація)тривала з VIII до кін. VI ст. до н.е. На острові Березань виникло перше давньогрецьке поселення - Борисфеніда, а слідом за ним було засновано найбільші при-чорноморські міста-Д: Tipa, Ніконій, Ольвія, Херсонес, Теодосія, Пантікапей, Фанагорія та ін. Найімовірніше, демографічний вибух спри-чинив перенаселення у невеликій за площею материковій Греції, змусивши людей освоюва-ти нові землі. На першому етапі існування (VII-І ст. до н.е.) міста-Д залишалися не залеж-ними утвореннями, на другому (І ст. до н.е. – III ст. н.е.) - підкорилися Риму. Занепад цих Д відбувся на зламі III-IV ст. н.е. внаслідок кризи рабовласницької формації, загострення внутр. класових суперечностей і набігів кочових пле-мен. Зупинити ослаблення не змогла навіть експансія могутнього Риму. Погіршення еко-ном. та соц.-політ. ситуації остаточно знищило міста-колонії. У IV ст. припинила існувати Ольвія, а вцілілий Херсонес відійшов до Візан-тійської імперії під назвою Корсунь. У XV ст. його вщент зруйнували монголо-татари. Така доля спіткала й інші міста-Д. В умовах полісу сформувалося станово-класове громад. сусп., а саме союз власників-домогосподарів. Переваж-на більшість громадян були купцями, ремісни-ками, землеробами, котрі працею заробляли на життя, а політ. діял. займалися у вільний час. Лише громадяни користувалися політ. П, мог-ли обіймати держ. посади. Із настанням повно-ліття і набуваючи громадянських П у повному обсязі, грек присягав на вірність своїй Д. Дру-гим за чисельністю станом були осілі чужо-земці (метеки). Вони жили у полісах постійно, але політ. П не мали. І лише за великі заслуги перед общиною поліса чужоземцю могли нада-ти П, як у громадян. Експлуатували переважно рабів. їхню працю використовували в ремісни-чому виробництві. Осн. Дж П було звичаєве П, закони народних зборів, декрети ради міста, розпорядження колегій посадових осіб. Проект нормативного акта розробляла спец. комісія юристів. Потім його передавали до ради міста, а після її ухвали виносили на затвердження народних зборів. Підготовлений проект закону мав бути юр. відшліфованим, бо ні рада міста, ні народні збори не могли вносити до нього зміни чи доповнення. Достатньо розвинутим було зобов'язальне П. Жвава зовн. торгівля, ва-гома роль купецтва в економіці міст зумовили появу договорів позики, дарування, успадкува-ння, купівлі-продажу тощо. Бідність Дж зава-жає простежити класифікацію злочинів і засто-сування покарань. Відомо, що тяжким злочи-ном вважали правопорушення, які зачіпали інтереси Д, а відтак - і всієї грецької общини поліса. До таких належали спроби повалення демократ. ладу, змови, розголошення держ. таємниці, надання допомоги ворогові. Перебу-вала під захистом приватна власність. Покара-ннями, що їх застосовували до вільних людей, були смертна кара, конфіскація майна, штраф. Рабів здебільшого піддавали тілесним покара-нням або страті. Покарання здійснювали публічно і, передусім, із метою залякування. Боспорське царство Д зародилася у V-IV ст. до н.е. на основі об'єднання к-ох грецьких міст-полісів (Фанагорії, Гермонеси, Теодосії та ін.) і приєднання територій племен, які ще не мали державності. Охоплювала територію Керченського і Таманського півостровів, Пд узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Політ. центром царства був Пантікапей (суча-сна Керч). Найбільшого розквіту Д досягає в IV-III ст. до н.е., після чого поступово занепа-дає. Країна зазнає руйнівної фінансової кризи, загострюються класові суперечності, спала-хують повстання рабів. Після глибоких струсів Боспорське царство так і не змогло піднестися. В основі класового поділу в Д був розкол на рабовласників і рабів, вільних жителів і не-вільників. Панівний клас складався з правите-лів з їхнім численним оточенням, чиновників держ. апарату, купців, власників кораблів, зе-мельних ділянок, ремісничих майстерень, воєначальників. У Д жили також вільні грома-дяни середнього чи навіть досить низького достатку, які не мали рабів і жили за рахунок власної праці. Певну частку населення стано-вили чужоземці й вільні ссляни-общинники, які були головними платниками натуральних по-датків за П користування землею і несли осн. тягар повинностей на користь Д й місцевої знаті. Найнижчу сходинку соц. піраміди займали раби (держ. та приватні). Про пр. сист. Боспорського царства збереглося най-менше відомостей. Уявлення про її особливо-сті та Дж можна скласти з П міст-колоній,що увійшли до складу царства, права Скіфо-Сарматської Д та рим. П. Дж П були звичаї місцевих племен, закони і декрети грецьких міст-полісів, закони царів. Переважно пр. нор-ми, очевидно, захищали держ. і приватну влас-ність на рабів, землю, осн. знаряддя і засоби виробництва. Найтяжчими злочинами вважали змову та замах на життя царя чи когось із його родини, повстання, держ. зраду, зносини з во-рогами країни. За ці порушення винного кара-ли на смерть із конфіскацією майна. Переслі-дували також злочини проти особи.

10) “Руська Правда” – пр. пам’ятка Київської Русі

Найважливішою пам'яткою П Давньоруської Д є Руська Правда, яка зберегла значення впро-довж століть після загибелі Д, в якій створена. Ця пам'ятка П має значення не лише як пр. Дж Київської Д, а й як Дж пізнання розвитку держ. орг. та господарства країни. Історія Руської Правди досить непроста. її походження, час появи найдавнішої частини ще повністю не досліджено. Переважна більшість учених по-в'язують її з іменем Ярослава Мудрого. Супе-речливим залишається питання про місце ви-дання найдавнішої частини - Новгород чи Київ. Оригінал Руської Правди не зберігся. Однак відомо, що сини князя Ярослава у 2 пол. XI ст. істотно доповнили і змінили первісний текст, створивши так звану Правду Ярослави-чів. 3 редакції - Коротка, Розширена (Просто-рова) та Скорочена. Кожна з них відбиває пев-ні етапи розвитку феодалізму та регулювання відносин у них. Коротка є найдавнішою (XI ст.) і охоплює сусп. відносини ранньофеодаль-ного періоду. Тут зберігається, хоча і з певни-ми обмеженнями, інститут кровної помсти. Предметом пр. захисту є переважно життя, ті-лесна недоторканність і честь знаті, її сімей і майна. Відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння. Містить: «Прав-ду Ярослава», або «Найдавнішу правду» (Ярослав Мудрий); «Правду Ярославичів», або «Статут Ярославичів», а також 2 статті - так званий «Поклон вірний» та «Урок мостникам», щодо походження яких немає точних відомос-тей. Розширена є пам'яткою розвиненого фео-далізму. Створена за князювання Володимира Мономаха та його синів, включає в себе пере-роблені та доповнені норми Короткої редакції. Чітко проглядається захист засобами П феода-льної власності на землю. Закріплено безправ'я холопів. Визначено майнові та особисті обме-ження деяких категорій населення Д. Скороче-на була створена на основі попередніх редак-цій у 2 пол. XII ст. Основним Дж «Руської правди» були норми звичаєвого П. «Руська правда» склад. з норм різних галузей права, на-самперед цив., кримін. й процесуального. При цьому кримін. й цив. правопорушення принци-пово не розрізнялося: і те, й інше розглядалося як кривда, шкода. Покарання передбачало гро-шові виплати: «віру» - на користь князя і «го-ловщину» - на користь потерпілого або його родичів. Тілесних покарань «Руська правда» не знала, за винятком кари для холопів за по-биття вільної людини. Смертної кари цим актом також не передбачалося. Розміри грошо-вих виплат, як і в більшості ін. феодальних ко-дексів, залежали від соц. належності потерпі-лих. Найбільші покарання призначалися за шкоду, спричинену представникам панівної верхівки. Норми цив. П стосувалися П влас-ності, спадкування, договорів купівлі-продажу, позики тощо. Судовий процес за «Руською правдою» переважно мав змагальний характер.

14) Державний устрій Галицько-Волинської держави

Носієм верховної влади був великий князь. Князі не мали сильної соц. опори й широкої економ. бази, тому їхня влада була слабкою і часто непевною. За традицією, її передавали у спадок старшому синові, але цієї лінії дотримувалися не завжди. Вплив галицького боярства поширювався навіть на князівський престол. У Галицько-Волинській існувала сист. сюзеренітету-васалітету, за якою встановлювали своєрідну ієрархію у середовищі феодального стану. Кожне князівське володіння було політично незалежним, проте князі, які втратили підтримку боярства, були змушені залишати свої посади. Боярські заколоти нерідко очолювали представники церковної знаті, а тому князі шукали підтримки середніх та дрібних феодалів, міського патриціату. Єдиновладець був головним воєначальником, він ініціював та організовував військ. походи. Галицько-волинські правителі мали широкі судові, військ., адмін. та інші повноваження. Питання держ. управління та суду князь, як правило, вирішував за допомогою своїх радників, до складу яких входили представники служилих феодалів, духовної та міської знаті, а також вищі посадові особи Д. З-поміж них призначали намісників на волості, які не тільки отримували за службу землі, а й збирали з населення податки та мито і навіть карбували монети й відали скарбницею. Але групи княжих радників не оформилися в якийсь постійно діючий орган із чітко регламентованими правами й обов'язками. Князь очолював військо Д, до складу якого, як і за часів КР, входили професійні воїни-дружинники та народне ополчення (вої). Своє військо мали і галицькі бояри, причому їхні полки за чисельністю інколи переважали князівське військо. Бояри були сильною противагою верховному правителеві не тільки у військ., а й у судовій, адмін. та інших сферах держ. управління. Князь змушений був допускати бояр до управління, оскільки фактично залежав від них, часто був знаряддям забезпечення інтересів панівної верхівки. Галицьке боярство здійснювало держ. управління через боярську раду. Тепер важко визначити, був цей орган постійно діючим політ. інститутом чи скликався час від часу, за необхідності. Значення боярської ради як держ.-політ. інституції особливо зросло на поч. ХНІ ст., коли боярство набуло найбільшої могутності та впливу. Намагаючись максимально обмежити владу держ. правителя, воно позбавило князя права розпоряджатися фондом землеволодінь Галицько-Волинської Русі. Боярська рада була місцевим різновидом олігархічної форми правління, що протистояла князівському єдиновладдю. До її складу входили великі землевласники, впливове духовенство, найвищі держ. сановники. Раду скликали переважно з ініціативи боярства. Правитель не міг видати жодного законодавчого акта без згоди боярської ради. Глава Д був зацікавлений у співпраці з боярами, оскільки потребував відповідної військ. та фін. підтримки для утвердження власного авторитету і втілення задумів. Сильне згуртоване боярство не давало змоги князеві зосередити в своїх руках усю повноту керівництва Д. Бояри підтримували князівську владу тільки в тих питаннях, які стосувалися їхніх інтересів, захищали від внутр. смути та зовн. небезпеки. У деякі періоди великокнязівські прерогативи настільки знецінювалися, що без відома і підтримки бояр не проходила жодна політ. акція. Усе це дає підстави вважати, ЩО за формою правління Галицько-Волинська Д нагадувала феодальну монархію з яскраво вираженими олігархічними тенденціями серед місцевого боярства. Органом держ. влади були також князівські з'їзди (снеми). Під час їх роботи укладали угоди, підписували мирні договори. Рішення князівських снемів мали здебільшого рекомендаційний характер. Існувало віче, яке скликав князь. Для внутр. управління Д існувала розгалужена сист. посадових осіб, яких особисто призначав князь. Досить рано виникло двірцево-вотчинне управління. Своєрідність його полягає в тому, що особи, які обіймали посади двірцево-вотчинних слуг у князівському домені, одночасно виконували управлінські функції в межах Д. Центральною постаттю в цій системі був дворецький, який опікувався князівським палацом і очолював апарат управління. Від імені князя дворецький часто здійснював також судочинство, виступаючи в ролі "судді князівського двору". Він виконував обов'язки воєначальника, забезпечував охорону верховного головнокомандувача під час воєнних дій, супроводжував князя під час виїздів за кордон.

Судові функції виконували княжі тіуни та посадники. Нижчими судовими урядовцями були вірники, мечники й отроки.

Щоб зменшити свою залежність від бояр, галицькі князі збирали наймане військо (переважно з угрів та кочівників). Данило Галицький удосконалив військ. орг., поділивши військо на важко-озброєних оружників і легкоозброєних стрільців.

19) Виникн. козацтва і утв. Запорізької Січі – Козацької Республіки

Вперше термін “козак” згадується в початковій монгольській хроніці у 1240 р. Першими мешканцями Запорозьких вольностей стали дружинники, які після захоплення Укр.-Русі Литвою рятувалися на берегах Дніпра. Вони вважали себе вільними людьми, а оскільки за фахом вони були проф. воїнами, то навчали місцевих людей військ. та морському ремеслу. Ці дружинники-воїни принесли характерний зовнішній “імідж” – брита голова з оселедцем, вуса. Від тюркомовного місцевого населення вони отримали назву “козак”. Другою хвилею запорожців стала збідніла шляхта та сміливі і заповзятливі селяни, котрі тікали від польського поневолення. Існують також інші версії походження козацтва. Отже, в укр. землях протягом XV-XVI ст. формується нова соц. верства – козацтво, яка вийшла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно, претендувала на роль політ. лідера і владу. Існування великого масиву вільних земель стали ґрунтом для формування укр.. козацтва. Прискорили цей процес широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася у XV ст., посилення соц..-економ. протиріч та релігійного і нац. гніту; зростання зовн. загрози з боку турків і татар. У сер. XV ст. осередком згуртування укр. козацтва стала Запорізька Січ (тобто укріплення за порогами), яку заснував Д. Вишневецький, а військо отримало назву Запорозького. У різні часи Січ розташовувалась на різних островах. Всього існувало 8 січей: Хортицька, базавлуцька, Томаківська, Микитинська, Чортомлицька. Олешківська, Кам’янська, Нова або Підпільненська. Війську Запорізькому низовому були притаманні риси демократичної республіки. Січова рада була вищим закон. і адмін. органом. Вона розглядала питання внутр.. і зовн.політики, судила злочинців, обирала уряд – військ. і паланкову старшину (кошового отамана, суддю, осавула, писаря, курінних отаманів, військ. службовців, хорунжого та інших). На Січі не було феодальної власності на землю, кріпацтва, панувала формальна рівність між усіма козаками на землю, участь в радах, але між старшиною і рядовими козаками існувала соц. нерівність, яка викликала незадоволення бідних козаків (сіроми). У РП на сеймі неодноразово приймалися рішення повернути козаків, більшість з яких були селянами, до феодалів. Незважаючи на заборону, вони продовжували свої походи і пограбування Криму і Туреччини. Щоб приборкати козаків, а також з метою використання їх в інтересах Польщі, у 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення реєстрового козацтва, тобто найманого формування, яке отримало пр.. статус і тепер знаходилось на службі у польській Д. Перший реєстр складав 300 козаків. Пізніше Стефан Баторій у 1578 р. збільшив кількість реєстровців до 500. На чолі реєстровців стояв гетьман, якому це завдання давалося офіційно з врученням клейнодів (символів влади). Реєстрові козаки звільнялися від податків, отримували землю, військ.-адмін. незалежність від місцевої влади, платню від польського уряду. Вони повинні були охороняти кордони і здійснювати контроль над нереєстровими козаками. З сер. 90-х років XVI ст. відбувався процес масового “покозачення” населення. В 1616 р. в Чигирині, Корсуні, Черкасах, Переяславі, Білій Церкві козаки в середньому становили понад 70 відсотків їхніх мешканців. Козацтво також знаходило підтримку серед населення в їх прихильному ставленні до православної віри. Глибока релігійність була характерною ознакою духовного життя на Січі. В межах Війська Запорозького низового існувало понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння і молебні. Умираючи, відписували на церкву ікони, золото, срібло тощо. Козацтво активно виступало за відродження православної віри і стало поруч з духовенством в боротьбі з католиками і уніатами. Так, гетьман П. Конашевич-Сагайдачний прийняв активну участь у боротьбі за відновлення православної церкви в Укр. уряд змушений був у 1632 р. затвердити “Статті для заспокоєння руського народу” і цим офіційно визнати існування православної церкви і затвердити архімандритом Києво-Печерської Лаври Петра Могилу. Запорізька Січ, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною.

24) Причини, характер, рушійні сили національно-визвольної війни 1648–1654 рр.

Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на укр. землях, насамперед мала на меті звільнення укр. народу з-під панування РП.

Причини: Соц. До сер. XVII ст. вкрай загострилася соц..-економ. ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого – посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та укр. феодалів тепер прямо пов’язувалися з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у СхГаличині і на Волині досягла 5–6 д\т У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними – вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соц. верствою було реєстрове козацтво, яке не досягло усіх П і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності та фактично було позбавлене місц. самовряд.. Стосовно укр. православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політ. П ніж польська. Нац.-політ відсутність власної державності, обмеження укр.. у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси – все це підводило до того, що як самостійний суб’єкт укр. народ міг зійти з істор. сцени. Релігійні Політика нац. і культурного поневолення укр. РП базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економ. і соц. інтересів. Суб’єктивні. Умови: По-перше, козацько-селянські повстання кін. XVI – першої пол. XVII ст. дали укр. народові значний військ. досвід, піднесли його нац. самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну. По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Укр.Д. По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій. Характер: нац.-визвольна, антифеодальна боротьба укр. народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я). Рушійними силами виступали усі верстви укр. сусп. сер. XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна укр. шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів. Три основні періоди:I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення нац.-визвольної та соц. боротьби, яка привела до утворення Укр. нац. Д – Гетьманщини. II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької Укр. на Лівобережну і Правобережну. III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз’єднання укр.. Д, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р.

29) Джерела та осн. риси права Укр. періоду нац.-визв. війни 1648–1654 рр.

Зберігали чинність більшість попередніх Дж П, крім тих, які утверджували панування магнатів, польської шляхти і католицької церкви у РП, - “Устава на волоки” 1557 р., “Ординація війська Запорізького” 1638 р., сеймові і королівські конституції тощо. Продовжував діяти Литовський Статут 1588 р., з якого було вилучено розділи і артикули, які визначали порядок створення і діяльності шляхетських станових судів; магістрати керувались також нормами магдебурзького П, зокрема “Порядком прав цив.”, та ін. Дж П. Без суттєвих змін залишились Дж церковного П.Важливого значення набули пр. звичаї, які регулювали порядок орг. полково-сотенної системи, порядок орг. і структуру козацького війська, у т.ч. порядок ведення бойових дій, порядок і основні принципи формування органів військ.-адмін. влади, суд. сист. і судочинство, частину поземельних відносин, пр. становище окремих станів і груп населення. Чільне місце серед Дж П посідали універсали – загальнообов`язкові письм. розпорядження адмін.-політ. характеру, які видавались гетьманом, а іноді і полковниками. Гетьманські універсали були осн. Дж, яке затверджувало зміни у сусп. ладі і пр. становищі окремих станів, та єдиним Дж, яке регулювало процес становлення окремих елементів Укр. державності. До Дж П належали і міжнародні угоди Укр., укладувані від імені гетьмана, які оформлювали і утверджували становище Укр. як суб`єкта міжнародно-пр. відносин та закріплювали процес розвитку і міжнародного визнання Укр. Д. До міжнародних актів належать і Березневі статті, які оформили входження Укр. до складу Росії. Цивільне П. Визнання попередніх прав передбачало збереження основних інститутів цив., кримін., процесуального та інших галузей П. У цив. П з`явились нові пр. норми внаслідок виникнення нового виду умовних земле воло-дінь – рангових земель, що передавались козацькій старшині за несення певної служби. Гетьманські і полковницькі універсали визначили пр.. статус цих земель подібно до “держання” за литовським правом і “помість” за російським П. Значно розширилось пр. регулювання зобов`язальних відносин, зокрема внаслідок ліквідації магнатського землеволодіння та передачі цих земель на ранг за службу чи в орендне користування. Інші інститути цив. П суттєво не змінились. Кримін. П. Припинили дію пр. норми, що встановлювали суворі покарання за злочини проти королівської влади, польсько-литовського магнатсько-шляхетського порядку управління, католицької церкви; тому система і види злочинів та мета і види покарань були спрощені. Натомість, з`явились нові склади злочинів – зрада повсталому укр. народові, відмова надати допомогу під час бою, невиконання вимог військово-старшинської адміністрації, непокора чи нанесення шкоди козацькій старшині і духовенству. В умовах війни міри покарання стали жорстокішими, дисципліна козаків підтримувалась суворими покараннями за її порушення. Усіх зрадників страчували. Суворо карались напади на старшинсько-шляхетські маєтки. Попри те, смертна кара часто замінювалась штрафами.

31) Організація козацького війська

Козаччина витворила в себе своєрідний демокр. устрій: всі важливі орґ. й політ. справи вирішувало все військо, зібране на раду. Козацька загальна рада мала різні назви: військова рада, ґенеральна, повна («зуполна»), чорна або чернецька. Раду скликав гетьман, а як гетьмана не було, старшина, на Січі — кошовий. Були також у полках ради полкові, по сотнях сотенні, а на Запорожжі куренні й паланкові — для місцевих потреб різних відділів війська, чи округ. Рада відбувалася за давніми військ. звичаями. На раді проводив гетьман (чи кошовий), а допомагала йому старшина. Особливу важливу ролю мали осавули, що були посередниками між старшиною й радою. Вони обходили «коло» козаків, вияснювали справу й питалися їх, які їх погляди. Військова рада мала широкі П Вона вирішувала напрямні держ. політики, укладала умови з ін. Д, вибирала й скидала гетьмана й старшину, давала згоду на воєнні походи, рішала про те, які військові формації творити, деколи виконувала теж військове судівництво. Це був найвищий законодавчий й орґанізаційний орґан, йому мусили коритися всі ін. установи запорозького війська. Всі ін. справи вирішала рада старшини, до якої належала ґенеральна старшина, полковники, деколи ще й представники полкової й сотенної старшини. Ця рада збиралася в XVII в. двічі., на Різдво або на Водохрещі та на Великдень, в XVIII в. неперіодично. Укладала також плани воєнних походів, — час походу, число війська, співпраці різних частин, — а також рішала про утримання деяких формацій, про будову фортець і ин. Отже рада старшини мала деколи характер воєнної ради. На чолі війська стояв гетьман. Він був головою й представником Д, мав повну адміністр. владу, широку участь у законодавстві й судівництві, — але передусім він був найвищий полководець і орґ. війська. Підчас війни його влада над військом була необмежена, він орудував усіма військ. силами й непослушних мав П карати на горло. Ґенеральний обозний, мав передусім нагляд над військовим обозом. Ґенеральний обозний заправляв також військовою артилєрією, особливо ж тою, що була при гетьмані. Йому підлягали теж полкові обозні з полковою артилєрією. Ґенеральні судді числом два, проводили в найвищому, ґенеральному суді. Ґен. підскарбій кермував державним скарбом. Ґен. писар був канцлером козацької Д, вів найважніші внутр.. й закордонні справи, кермував ґенеральною військовою канцеля-рією. Ґен. осавули, числом два, мали переду-сім військові функції: обіймали командування над окремими частинами української армії підчас походу, переводили перегляд війська, мали провід над охотничими полками. Ґен. хорунжий доглядав військові корогви та мав провід над відділом надвірного гетьманського війська. Ґен.бунчужний носив перед гетьманом бунчук і товаришив гетьманові підчас походу. Під його проводом стояли бунчукові товариші. У полку була полкова старшина: полковник, полкові — обозний, осавули, хоружий, суддя та належні до них нижчі урядовці. Полковник мав подвійну функцію: адмін. й військ.. Він стояв на чолі території полку, мав під своєю рукою всі уряди, виконував гетьманські доручення, мав нагляд над фінансами, вів суд, одне слово — сполучував у свойому уряді всі адміністраційні справи своєї округи. З військового погляду він був полководцем і орґанізатором полку, дбав про добрий стан війська, його боєздатність і дисципліну, старався за воєнні засоби, доглядав фортифікацій, а в часі війни вів полк у пзхід і командував ним. Полковника заступав наказний полковник, з полкової старшини, або зі знатних козаків. Вибори старшини Характеристичною ознакою козацької демократії було те, що військова старшина була виборна: вибирала її козацька рада. Гетьмана вибирала ґенеральна рада. Вибори відбувалися особливо врочисто. Коли рада вже зібралася, посередині радного кола, де стояла старшина, клали «клейноти», відзнаки гетьманської влади, — булаву і бунчук. Ґен. старшину обирала деколи ґенеральна рада, але частіше — рада старшини. Гетьмани нераз старалися зміцнити свою владу, занехували вибори й просто усували полковників, а на їх місце назначали нових.

35) Сусп. лад укр. земель у складі Росії (1654 р. – кін. ХVIІ ст.)

Верхівку укр. сусп. становило дворянство (до його складу ввійшли козацька старшина і шляхта). На Лівобережній Укр. в 1785 р. мала чинність "Жалувана грамота дворянству" Катерини II, відповідно до якої дворяни набували особистих, майнових та судових П. Позбавити дворянина його статусу чи майна міг лише суд, рішення якого затверджував імператор. Дворянству належала провідна роль в органах земського самоврядування (реформа 1864 р.). Судова реформа того ж року забезпечила домінування дворянства у судових структурах. Військова реформа 1874 р. установила заг. військ. повинність, але дворяни мали у війську лише офіцерські звання. Дворянство заохочували до держ. служби, воно обіймало найвищі чиновницькі посади. Буржуазія була новим соц. класом. Поява ринку дешевої робочої сили після реформ 1860-х років спричинила кількісне зростання буржуазії, зміцнення її економ. становища. Чимало укр. буржуа були іноземцями з походження (французами, бельгійцями, німцями тощо). Міське населення класифікувалося за категоріями: а) почесні громадяни; 6) гільдійське купецтво; в) міщани; г) ремісники (цеховики); ґ) робочі люди. Селянство поділялося на кріпосне і державне (до 1861 р.). Кріпаки були власністю поміщиків, осн. формою експлуатації їх була панщина. Оф. вона становила 2-3 д\т, а фактично - до 6 д. Іноді кріпаків переводили на місячину (відбирали наділи й щомісяця видавали за це продукти й одяг). Особливо тяжкий був кріпацький гніт на Правобережжі. Тому з ініціативи малоросійського генерал-губернатора Бібікова в 1847-1848 рр. тут проведено інвентарну реформу, що мала на меті послаблення експлуатації кріпаків. Відповідно до неї розміри панщини становили 3 д (чоловіки) і 1 д (жінки). Селянська реформа 1861 р. була покликана ліквідувати відчуження селянина від особистої земельної власності, надати колишнім кріпакам статус вільних сільських обивателів, наділити їх земельними паями. Однак найважливіший, ключовий пункт реформи був пов'язаний зі скасуванням кріпосного П. Держ. селяни сплачували грошову ренту, податки і відбували рекрутську, дорожню, підводну повинності. Вони жили на казенних землях, їх вважали вільними. У першій пол. XIX ст. част. держ.селян півдня Укр. перевели на становище військ. поселенців із суворою регламентацією їхнього життя.

40) Джерела права укр. земель у складі Росії (1654 р. – кін. ХVIІІ ст.)

Березневі статті 1654 року підтвердили непорушність прав і вольностей Укр.. Таким чином, пр.. система, яка сформувалася в роки Визвольної війни, продовжувала діяти і розвиватись. Головним чинником цієї системи було звичаєве П. До нього входили норми, які склалися в Запорізькій Січі за весь час її існування. Їм користувались як судові, так і адмін. органи. Важливими Дж держ. (консти-туційного) П були договірні статті, які укла-далися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на посаду. Серед цих конституційних актів найбільше значення мають Березневі 1654 року і Гадяцькі статті 1658 року, Конституція 1710 року Пилипа Орлика тощо. Для регулювання поточних відносин велике значення мало гетьманське законодавство. Це були універсали, декрети та грамоти. Таке законодавство головним чином регулювало адміністративні та цивільні відносини. До XVIII ст. царський уряд не наважувався розповсюджувати російське законодавство на територію Укр. Першою цій інтервенції була піддана Слобідська Укр..З часом, особливо за царювання Петра І, все частіше видавались акти, призначені спец. для Укр., а також вводилися в дію акти загальноросійського значення. На Лівобе-режній Укр. було відновлено дію Статуту 1588 року та збірників магдебурзького П. Закон-ність цих Дж П була підтверджена Березне-вими статтями 1654 року, а пізніше — уні-версалом гетьмана Івана Скоропадського від 16 травня 1721 року.Виконуючи наказ Петра І, гетьман Іван Скоропадський створив Комісію для перекладу Статуту 1588 року, "Саксону" та "Порядку,. але безуспішно. В Правобережній Укр. та Зх Волині, до входження їх після розділів Польщі до складу Рос. імп., Дж П були норми звичаєвого П. Статутні прагнення викладені у збірнику "Екстракт малоросійсь-ких П", складався з норм держ., адмін. та процесуального П., із вступу, 17 розділів і додатків копій найважливіших юр. актів. Збірник твердо стоїть на позиції збереження автономії права України. Важливим Дж П власності на землю стає пожалування земель за службу гетьманськими універсалами, а пізніше і царськими указами. Землі надаються козацькій старшині, укр. шляхті. Православній Церкві та монастирям. Також купівля-продаж, спадщина, освоєння пустощів. Зобов'язувальне П. Законодавство знало зобов'язання з нане-сення шкоди та зобов'язання з договорів. Система договорів була розроблена досить добре. Найбільш розповсюдженими були договори купівлі-продажу, позики, обміну, оренди. Більшість договорів передбачала їхнє письмове оформлення. Злочином вважалася дія, яка спричиняла шкоду та збитки як окремій особі, так і державі.Суб'єктами злочину признавалися особи, які досягли 16-річного віку. Злочини поділялися на: державні, проти православної віри, військові, службові, проти порядку управління та суду, проти особистості, майнові, проти моралі. Смертна кара поділялася на просту та кваліфіковану. До простої належали: розстріл, повішання, відтинання голови, утоплення; до каліфі-кованої: четвертування, колесування, поса-дження на палю, підвішення за ребро на гак, закопування живим у землю. Тілесні покарання поділялися на членоушкоджуючі та больові. До перших належали відтинання кінцівок, носа, вуха, язика. До больових закон відносив биття батогом, киями, палицями.На Запоріжжі існувало таке покарання як вигнання. Шлюбно-сімейні відносини регулювалися нормами православного церковного П для православних, а на території, яка залишалася під владою РП, — нормами уніатського та католицького права. Для дівчат шлюбний вік становив 16 р, для юнаків — 18 р. За звичаєвим правом заборонялося одружуватися родичам по прямій лінії до восьмого коліна, а по боковій — до четвертого. Обов'язковою була згода батьків на шлюб дітей.У випадку розриву шлюбу сторони у присутності свідків та священика складали так звані "розлучні листи", в яких обумовлювалися права та обов'язки сторін.

44) Селянська реформа 1861 р. та її особливості в Україні

Селянська реформа (1861 р.) скасувала кріпосництво, позначилася на пр. становищі селянства та інших сусп. верств, визначила розвиток сусп. відносин рос. Укр. на другу пол. XIX – поч.XX ст. Цими законами передбачались особисте звільнення селян, надання їм земельних ділянок і викуп останніх, визначалися селянські повинності й орг.селянського самовряд. Головні положення селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. та Загальному положенні про сет, звільнених із кріпосної залежності. В Укр. поземельні відносини між поміщиками й селянами визначалися 3 місцевими положеннями про поземельний устрій поміщицьких селян, що їх спеціально видали для губерній Лівобережжя, Правобережжя та Пд Укр.. Були опубліковані також додаткові правила. Вони визначали становище різних категорій колишніх кріпосних селян (дворових, фабричних). Наприклад, Положення щодо влаштування дворовій людей оголошувало їх особисто вільними, однак зобов'язувало протягом двох років служити своїм власникам або платити оброк. За положенням, землю отримували лише ті з них, хто мав її до реформи, але фактично більшість цієї категорії селянства землі не мала. Однак земля, якою наділяли селян, перебувала в їхніх руках у тимчасовому користуванні. Власниками землі, а отже, й вільними (селянами-власниками) селяни могли стати лише після викупу своєї землі (укладення викупної угоди). Порядок викупу землі та розмір викупної суми визначало спеціальне Положення про викуп. Садиби можна було викуповувати будь-коли за умови відсутності на селянському дворі казенної та поміщицької недоїмки. Викуп польової землі міг бути здійснений за згодою поміщика і навіть проти бажання селян. Укладаючи викупну угоду, селянин особисто вносив відразу не менше 20% викупної суми, а на решту його кредитувала Д (на 49 р), яка за нього сплачувала поміщикам. До оформлення права власності на землю (викупної угоди) селяни вважалися тимчасово зобов'язаними та платили поміщикам за користування садибою (оброк) і польовим наділом (оброк або відбували панщину). Поміщик із тимчасово зобов'язаним селянином укладав і підписував уставну грамоту - своєрідний договір про умови звільнення, розміри повинностей і польового наділу. (створено інститут мирових посередників).Категорія тимчасово зобов'яза-них первинно передбачалася на 2 р, а насправді розтягнулася на більш як 20 р. На державних селян в Укр. реформа поширилася з 1866 і 1867 рр. (Правобережжя). Усі землі, угіддя й надалі залишалися власністю Д, їх закріплювали за селянами або давали безстроково користуватися за щорічні держ. оброчні податки (до 1913 р.), або передавали у власність із правом викупу протягом 6 р. Викуп дозволявся тільки одночасний, кредити держ. селянам не надавалися. З метою забезпечення сплати оброчних податків зберігалася община, а де її не було, вводилася кругова порука за сплату податків. Селяни мали безстрокове право добровільного викупу наділів. Щоби вийти з общини, потрібна була згода не менше двох третин її членів. Селяни, які не мали поля до реформи, його не отримали. У 1886 р. для держ.селян було введено обов'язковий викуп землі. Викупні платежі цих селян були меншими порівняно з поміщицькими селянами, проте вони перевищували ринкову вартість землі. У цілому в господарствах державних селян були сприятливіші умови розвитку порівняно з поміщицькими. Результатом реформи стало набуття селянами статусу суб'єкта цив.-пр. відносин. Вони ставали вільними, а отже, могли купувати, володіти і продавати рухоме й нерухоме майно, вільно торгувати, запи-суватися в цехи і гільдії, вести підприємницьку діяльність та ін. Водночас селянська реформа зберігала щодо селян значні обмеження, що й надалі робили їх нижчим станом. Селянська реформа 1861 р. започаткувала докорінні зрушення в розподілі земельної власності. Попри те, що після реформи поміщицькі землеволодіння були збережені та розширені за рахунок селянських наділів, невдовзі через погіршення фінан-сового стану (викупні платежі через нестачу коштів держава виплачувала поступово) відбувався процес його поступового зменшення. Особливо швид-ко дворянське землеволодіння скоротилось у степових і лівобережних губерніях. Земля стала товаром. Купували землю селяни, купці, товариства. Колишні землевласники ставали чиновниками або представниками "вільних" професій. Спостерігалось інтенсивне форму-вання буржуазії та промислового пролетаріату.

47) Джерела та розвиток права України в першій пол. ХІХ ст.

На більшості українських земель, що перебували в складі Росії, до 40-х р XIX ст. продовжувало діяти місцеве П, зберігали чин-ність Литовські статути й збірники магде-бурзького П. Політика царизму, спрямована на централізацію й уніфікацію держ. управління, передбачала поширення на укр.. терени рос. пр. сист. при вик. окремих місцевих особливостей..В 1801 р. утворено комісію з кодифікації П на чолі з міністром юстиції П. Завадовським, яка передбачала систематизувати всі чинні в Рос. імп. нормативні акти, в тому числі й на терит. Укр..

Вся робота щодо кодифікації укр. права велася паралельно та у зв'язку з кодифікацією права Рос. Д максимального зближення пр..систем Укр. і Росії шляхом поширення в Укр. загальноімперського законодавства і усунення місцевих особливостей. На початку 1804 року було створено кодифікаційну комісію ("Комісію складання законів"), яка поділялася на 3 експедиції. У 1826 році "Комісію скла-дання законів" перетворено у друге відділення власної його імператорської величності канце-лярії, яке повинно було спеціально і постійно займатися кодифікаційними роботами. Резуль-татом діяльності цього відділення стали "Повне зібрання законівРосійської імперії", та"Звід законів Рос. імп.", що почав виходити з 1833 р.У 1830—1833 р у складі відділення працювала група під керівництвом І. М. Даниловича, яка здійснила систематизацію діючих пр.. норм в Укр. і підготувала "Звід місцевих законів" (Правобережної України та Білорусії). Він складався із вступу, 3-х частин і додатків і за своїм характером був збірником матеріального і процесуального цив. П. Передбачалася повна ідентичність систем Зводу законів Російської імперії в розділах, де викладені норми про стани, судочинство та цивільні права. У Звід були включені деяк норми місцевого права Правобережної України в галузі цивільних відносин. У 1833 році проект Зводу було затверджено Державною Радою, але юр. сили діючого Дж П він так і не набув. У1827—1835 роках було скасовано застосування збірників магдебурзь-кого П в усіх містах Укр., а в 1840—1842 р скасовано чинність норм Литовського статуту і поширено загальноімперське цив. та кримін. законодавство. Водночас при підготовці 2-говидання "Зводу законів Російської імперії" у 1842 р. включення в його 10-й том ряд норм "Зводу законів західних губерній" для застосування їх тільки у Чернігівській та Полтавській губерніях. У Правобережній Укр. вводилося виключно загальноросійське законодавство. Дія норм місцевого цивільного права допускалася законом лише в двох вказаних вище губерніях, але тільки тих, що увійшли до "Зводу законів Російської імперії".

51) Сусп. лад західноукр. земель у складі Австро-Угорщини (1772–1918)

Селянство. У 70-80-х рр. 18 ст. імператор Йосиф ІІ здійснив низку реформ для законодавчого врегулювання взаємовідносин селян і поміщиків. На підставі патенту (наказу) про складання інвентаря 1772 р. патент 1775 р. увів рустикальний податок на землю. На поч.. 19 ст. посилився процес обезземелення селян. На підставі нового інвентаря 1819 р. у 1821 р. було уведено новий земельний податок, притому при визначенні приналежності лісів і пасовищ більшість з них були закріплені за поміщиками, що призвело до затяжних судових процесів між селянськими громадами і поміщиками. Для врегулювання повинностей селян, певного обмеження сваволі місцевих феодалів Марія-Терезія здійснила урбаріальну реформу – було взято на облік усі селянські землі, встановлено розміри земельних наділів, які за якістю поділялись на 5 розрядів. Розмір селянського наділу (телек) становив 8-30 зольдів ріллі і 6-12 зольдів сінокосів чи пасовищ; фактично більшість селян мали 1/2 чи 1/4 телеку. Володільці повних наділів зобов`язувались відпрацювати 52 дні на рік зі своїм тяглом або 104 дні “пішої” панщини; відповідно пропорційно встановлювалась панщина для користувачів частини наділу. Желяри, які мали своє господарство, відпрацьовували 18, а безхатні – 12 днів панщини на рік. Селяни віддавали поміщику 1/9 частину врожаю і несли інші натуральні і грошові повинності. Поза тим, селяни сплачували державні податки і виконували повинності на користь держави, зокрема відбували рекрутчину; у середині 19 ст. військова служба у Закарпатті (Угорщині) була довічною. У 40-х рр. 19 ст. селяни-кріпаки латифундій Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт.У Пв Буковині імператорським актом 1785 р. було відмінено особисту залежність кріпаків і уведено П віль-ного переходу селян, але збережено поміщи-цьке землеволодіння, внаслідок чого за селяна-ми залишались усі феодальні повинності. Гноблення селян викликало масові повстання. С\г було здебільшого малоземельним. Селяни були обтяжені. Відтак, наприкінці 19 ст. розо-рені і обезземелені селяни були змушені става-ти вільнонайманими робітниками. Міське населення. Правове становище міського населення Галичини -поділялось на міщан, які користувались певними привілеями, і жителів міста, які сплачували міський податок. У міс-тах стали проявлятись ознаки капіталістичного розвитку. Мануфактури були здебільшого поміщицькими підприємствами, де вик. праця кріпаків; вони займались, головно, харчовим, деревообробним і паперовим виробництвом. У 19 ст., поширились цехи, до яких входили майстри і підмайстри, і водночас зростали мануфактурні підприємства. Феодали. У 1775 р. австрійський уряд поділив усю шляхту Галичини на магнатів, рицарів і трудову шляхту, більшість якої фактично переходила на становище вільних селян. Шляхту було звільнено від панщини та інших феодальних повинностей, зокрема військової служби у рушенні, замість якої встановлювалась грошова контрибуція. У 1783 р. уряд офіційно відновив право поміщиків на фізичне покарання селян. Буржуазія. Робітничий клас. Новий клас пролетаріат, який поповню-вався розореними селянами, ремісниками, кустарями. Притому, багато вільнонайманих робітників були зайняті у сільському господарстві. Робітники зазнавали соц.., політ. і нац. гноблення.Західноукраїнські робітники отримували найнижчу заробітну плату, рівень охорони їх здоров`я, праці і техніки безпеки був дуже низьким. На початку 20ст. поширились страйки с\г робітників.

55) І та ІІ Універсали: зміст, історико-правове значення. ІІІ Універсал і проголошення УНР.

1 Універсал було проголошено 10 червня 1917 року при закритті II Всеукраїнського військового з'їзду. В ньому зокрема говорилося, що "ми, Українська Центральна рада видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя". ЦР фактично перебирала на себе державні функції, а 28 червня було створено уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. До Києва приїхали міністри ТУ і було досягнуто компромісу: ЦР підтримає ТУ, а Росія визнає автономію Укр. і її уряд, не чекаючи Всеросійських установчих зборів. II Універсал З липня 1917 року У ньому заперечувалася необхідність створення укр.. війська, були й інші значні поступки Тимчасовому уряду.Процес національного відродження охопив широкі верстви населення. У серпні 1917 року 27 російських дивізій перейшли у табір українських збройних сил, зростає чисельність Вільного козацтва, лідером якого стає генерал П. Скоропадський. Загострилася конфронтація між ЦР і більшовиками України, які підтримали жовтневі події в Росії. Проте спроба "арсенальців" захопити владу в Києві успіху не мала. ЦР, яку підтримувала більшість населення, взяла ситуацію в свої руки. III Універсал 7 листопада 1917 року проголошує утворення УНР у складі Російської Федерації. Ця подія мала історичне значення, оскільки юридично декларувалося відродження нац. держави. Окрім цього, в Універсалі були проголошені такі основні положення: 1) конфіскація поміщицького, удільного, церковного, монастирського землеволодіння і передання земель трудовому народові без викупу; 2) встановлення 8-годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом; 3) негайний початок мирних переговорів та укладення справедливого миру між воюючими сторонами; 4) оголошення повної амністії за політичні виступи та ліквідація смертної кари як міри покарання; 5) закріплення за населе-нням усіх прав місцевого самоврядування; 6) забезпечення за населенням усіх прав і свобод: свободи слова, друку, віри, зборів, союзів, страйків, недоторканості особи і житла, рівноправності усіх мов; 7) визнання за всіма народами, які населяють Україну, "націона-льно-персональної автономії" та рівних прав тощо.

Не отримавши підтримки на 11 Всеукраїнському з'їзді рад у Києві 4 грудня 1917 року, більшовицькі делегати на чолі з Г. П'ятаковим переїхали до Харкова і 11 грудня проголосили там утворення української радянської республіки, залишивши назву УНР. Так в Україні виникло двовладдя. Дивну позицію щодо Центральної ради зайняв радянський уряд на чолі з Леніним. Раднарком РСФРР 4 грудня 1917 року видав "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної ради". Заявляючи, що "Рада Народних Комісарів признає Українську Народну Республіку" право зовсім відділитися від Росії", РНК висувала різні звинувачення УНР. зокрема стосовно дій Центральної ради та її уряду на власній території, в Україні, з якими Раднарком не погоджувався. IV Універсал У цих складних умовах 9 січня 1918 року. Він сповістив, що "віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу".

IV Універсалі, хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у внутрішні справи України.

IV Універсал завершив складний і нелегкий процес становлення української держави.

Звістка про проголошення незалежної УНР швидко облетіла світ, викликала захоплення української діаспори, отримала визнання ряду країн світу.

62) Вищі та місцеві органи влади та управління за конституцією УСРР 1919 р.

У Конституції УСРР 1919 р.г як і в Конституції РСФРР, у першому розділі «Загальні положення» визначалися основні завдання дикта­тури пролетаріату — здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення революційних перетворень і приду­шення контрреволюційних намірів з боку заможних класів, УСРР про­голошувалася державою «трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства». Влада трудящих здійснювалася Радами робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

Визначалися структура і компетенція органів вищої державної влади, якими був з'їзд Рад, а в період між з'їздами — ВУЦВК, який утворювався з'їздом і відповідав перед ним. В організації та діяльності Всеукраїнських з'їздів Рад, ВУЦВК і Раднаркому не було поділу на гілки влади. Навіть Раднаркому було надано право видавати закони.

Починаючи з травня 1919 р. у законодавчій діяльності ШУШ стала брати участь і Президія ВУЦВК. На початку 1920 р. ВУЦВК перейшов до сесійного порядку роботи. Між сесіями ВУЦВК його функції стала виконувати Президія. Вона керувала сесіями, го­тувала до них матеріали, в першу чергу проекти декрелв, здійснювала нагляд за виконанням постанов ВУЦВК, інструктувала державні органи як в центрі, так і на місцях. Між сесіями ВУЦВК Президія мала право затверджувати постанови Раднаркому УСРР і припиняти їх дію, пере­носячи питання на вирішення найближчої сесії ВУЦВК. Президія також розглядала клопотання про помилування та вирішувала інші питання в порядку управління.

Завідування окремими галузями управління покладалося на нар­комати.

Конституція визначила також структуру, компетенцію та порядок утворення місцевих органів алади. Такими на місцях були міські та сільські Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконкоми, а також губернські, повітові та волосні з'їзди Рад і їх виконкоми.

65) Утворення автономної Молдавської Республіки та її розвиток у складі УРСР в 1925–1940

На Лівобережжі Дністра в межах УСРР жила невелика частина молдавського населення, основна ж його маса мешкала в Бессарабії, захопленій Румунією. Партійно-державне керівництво СРСР, спираючись в основному на міркування міжнародного престижу, вирішило створити у складі УРСР Молдавську Автономну Республіку. У зв’язку з цим 12 жовтня 1924 р. ІІІ сесія ВУЦВК прийняла постанову про утворення Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки, до якої були включені ряд районів з переважаючим українським населенням Подільської і Одеської губерній, розташованих на Лівобережжі Дністра. У Молдавській АСРР тоді налічувалося 582 населені пункти, які входили до 126 сільрад. Після тривалої роботи з розмежування територій у вересні 1926 р. ВУЦВК і Раднарком України прийняли постанову про врегулювання кордонів Молдавської АСРР. Зрештою до складу Молдавської АСРР увійшли 11 районів Лівобережжя Дністра: Слободзейський, Тираспольський, Григоріопольський, Дубоссарський, Рибницький, Кам’янський, Крутянський (Кодимський), Бірзульський (Котовський), Балтський, Ананьївський, Красноокнянський (8,1 тис. кв. км). У Молдавський АСРР тоді проживало 545500 чол. Молдаван налічувалося 30,1%, українців – 48,5%, росіян – 8,5%, євреїв – 8,5%, представників інших національностей – 4,4%. У зазначених вище межах Молдавська АСРР перебувала у складі Української СРР до кінця червня 1940 р., коли Бессарабія була приєднана до СРСР і була утворена союзна Молдавська РСР.

Молда́вська Радя́нська Соціалісти́чна Респу́бліка (молд. Република Советикэ Сочиалистэ Молдовеняскэ; рос. Молда́вская Сове́тская Социалисти́ческая Респу́блика) — державне утворення, що існувало в 1940—1991 роках, одна з республік СРСР. Столицею республіки було місто Кишинів.

Станом на 1987 рік Республіка поділялась на 40 адміністративних районів, 21 місто і 48 смт.

23 червня 1990 року Молдавська РСР проголосила свій суверенітет, а 27 серпня 1991 — державну незалежність. 23 серпня 1939 року був підписаний Пакт Молотова — Ріббентропа — договір про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом. У секретному додатковому протоколі до цього договору розмежовувалися сфери впливу у Східній Європі і, зокрема, підкреслювався інтерес СРСР до Бессарабії.

26 і 27 червня 1940 року уряд СРСР направив уряду Румунії дві ноти, в яких пропонувалося повернути Бессарабію Радянському Союзу. Коронна рада Румунії була вимушена згодитися з радянськими вимогами. У ноті від 28 червня 1940 року уряд Румунії згодився з пропозицією про передачу Бессарабії, а також з порядком і термінами виведення своїх військ і адміністрації. Цього ж дня, 28 червня, в Бессарабію були введені частини Червоної Армії.2 серпня 1940 року на VII сесії Верховної Ради СРСР був прийнятий Закон про утворення союзної Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки.До складу Молдавської РСР були включені: місто Кишинів, 6 з 9 повітів Бессарабії (Бєльцький, Бендерський, Кагульський, Кишинівський, Оргєєвський, Сорокський), а також місто Тирасполь і 6 з 14 районів колишньої Молдавской АРСР (Григоріопольський, Дубоссарський, Каменський, Рибницький, Слободзейський, Тираспольський). Решта районів МАРСР, а також Акерманський, Ізмаїльський і Хотинський повіти Бессарабії відійшли до Української РСР.Пізніше, в листопаді 1940 року, межа між МРСР і УРСР була змінена. До Української РСР відійшов 61 населений пункт з 55 тис. населенням (46 населених пунктів Бендерського повіту, 1 населений пункт Кагульського повіту, 14 населених пунктів колишніх районів МАРСР). До Молдавської РСР відішли 96 населених пунктів з 203 тис. населенням (76 населених пунктів Хотинського повіту, 6 — Ізмаїльського і 14 Акерманського повітів). Ці зміни мотивувалися тим, що в населених пунктах, переданих Молдавській РСР, переважало молдавське населення, а в переданих Українській РСР — українське, болгарське і російське населення.В результаті територія МРСР склала 33,7 тис. км, населення — 2,7 млн. чоловік, з яких 70% складали молдавани. КОНСТИТУЦІЯ АВТОНОМНОЇ МОЛДАВСЬКОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РАДЯНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ - осн. закон Автономної Молдавської Соціалістичної Радянської Республіки (АМСРР). Прийнята у м. Балті (тепер Одес. обл.) 23.IV 1925 1-м Всемолд. з'їздом рад і затверджена 10.V 1925 9-м Всеукр. з'їздом рад. Згідно з конституцією влада рад на тер. АМСРР здійснювалася через з'їзди та їх органи за участю їхніх представників у Всеукр. з'їздах рад та Раді Національностей ЦВК СРСР. Закони та ін. нормат. акти СРСР і УСРР поширювалися на АМСРР, якщо самі вищі органи автономії не видавали аналогіч. законів самостійно. Сфера прийняття самост. законів була обмеженою (утворення необ'єднаних наркоматів, місц. виконкомів та їх відділів, встановлення їхніх штатів і мережі, мовні та осв. справи) і зумовлювалася суворим дотриманням зак-ва УСРР або спец, дозволом ВУЦВК. Автономії надавалося право часткової амністії і помилування, але воно мало здійснюватися на засадах загальноукр. зак-ва. Було передбачено право на законод. регулювання вживання мов, проте суворо заборонялися утиски укр., рос. та мов ін. національностей. У всіх центр, органах України АМСРР мала пост, представника з дорадчим голосом. Герб і прапор АМСРР встановлювалися ЦВК республіки і затверджувалися ВУЦВК. Після приєднання 1940 до СРСР Бессарабії і утворення Молд. РСР конституція автономії втратила чинність.

69) Конституція УРСР 1929 р.

Конституція Української СРР 1929 склалася на основі тих змін у державному будівництві, в політичному та економічному житті УСРР, які відбулися в період з 1919 по 1929 рік, на базі першої конституції — Конституції СРСР 1919 року, на відбитих в ній принципах пролетарського інтернаціоналізму і соціалістичного демократизму. Конституція 1929 року, як і всі прийняті раніше радянські конституції, породжена в одних і тих же історичних умовах перехідного від капіталізму до соціалізму періоду. Як перша, так і друга конституція СРСР являли собою конституції диктатури пролетаріату, конституції соціалістичного типу.В цьому і полягає причина наступності основних і вирішальних принципів, а також окремих положень у перших двох конституціях радянської України.Конституція 1929 року, як і перша Конституція УСРР, законодавча закріпила принципи диктатури пролетаріату і республіку Рад як державну форму цієї диктатури. Ст. 1 Конституції гласила:Конституція УРСР 1929 року Законодавчо закріпила створені за роки Радянської влади в Україні основи нового економічного ладу, які були вирішальними передумовами для здійснення соціалістичної перебудови всього народного господарства на базі індустріалізації країни і колективізації сільського господарства.Конституція УСРР 1929 року, як і перші радянські конституції, закріпила рівноправність громадян, незалежно від їх расової і національної належності, та проголосила суперечним основним законам Української Радянської Республіки встановлення або допущення будь-яких привілеїв чи переваг з причин расової або національної належності, а також і будь-яке обмеження рівноправності національних меншостей.Українська СРР, беручи до уваги непорушну волю молдавського народу до оформлення свого державного існування в складі Української Соціалістичної Радянської Соціалістичної Республіки, об'єдналась з молдавським народом на основі створення в складі УРСР Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної РеспублікиКонституція Української РСР 1929 року зберегла в силі ряд принципів Конституції 1919 року. Разом з тим у новій Конституції УРСР не були викладені деякі застарілі положення Конституції 1919 року (наприклад, про диктатуру пролетаріату і бідніше селянство, про відмирання держави та інше).Нові, особливо важливі положення Конституції УСРР 1929 року, що мали велике принципове значення у порівнянні з Конституцією 1919 року, знайшли своє відображення у ст. 2 і 3 Конституції, в яких було висвітлено змінене правове становище УСРР та законодавче закріплення основних принципів Радянської федерації і суверенітету Української СРР.З цієї статті видно, що Українська СРР, як і інші союзні республіки, увійшла до складу СРСР цілком добровільно. Українська СРР на основі визнання за кожною нацією права на державне самовизначення, спираючись на вільно виражену волю українського народу, уклала спеціальний договір про утворення СРСР. Добровільність об'єднання радянських республік, в тому числі і Української СРР, обумовлювалась заінтересованістю самих республік в єдиній союзній державі, яка забезпечувала б їм ряд переваг у порівнянні з попереднім їх роздільним існуванням.Об'єднання всіх радянських республік в єдиний державний союз створювало широкі можливості, по-перше, для тісного господарського співробітництва, об'єднання всіх економічних сил та ресурсів і створення міцного економічного союзу, спрямованого на побудову соціалізму і комунізму; по-друге, для організації міцної оборони, а також для створення зовнішньополітичного та військового союзу для захисту соціалістичної Батьківщини від зовнішніх ворогів; по-трете, для досягнення рівності і забезпечення всебічного розвитку всіх народів, що населяли колишню царську Росію, для створення дійсно братнього інтернаціонального об'єднання народів, що відповідає природі радянської влади.Відповідно до обсягу і характеру суверенних прав, віднесених до виключного відання Союзу РСР в особі його найвищих органів державної влади і державного управління, Конституція УСРР 1929 року встановила на основі Конституції СРСР 1924 року суверенні права Української СРР.

Проте суверенні права Української СРР не вичерпуються лише переліченими вище правовими гарантіями. Крім того, відповідно до Конституції СРСР 1924 року Конституція УСРР 1929 року встановила такі суверенні правила: 1)Право самостійно, без наступного затвердження органами Союзу РСР, приймати свою власну Конституцію, в якій враховані національні особливості і яка відповідає Конституції Союзу РСР в цілому. Відповідність Конституції УСРР і Конституції СРСР зумовлюється єдністю соціальнл-економічної, класової і політичної природи СРСР і всіх його складових частин — союзних республік. Це означає, що принципи, покладені в основу першої союзної Конституції, повністю відображені в Конституції УСРР 1929 року. Забезпечення відповідності Конституції УРСР Конституції СРСР належало до компетенції найвищих органів державної влади Союзу; 2) Право на територіальне верховенство. Територія Української СРР не могла бути зміненою без її згоди (ст. 22 Конституції УСРР 1929 р.); 3) Право на створення своїх власних органів державної влади і органів державного управління (була побудована на зразок системи, встановленої Конституцією Української СРР 1919 р.); 4) Право на обрання повноважних представників Української СРР до складу ради Національностей Центрального Виконавчого Комітету Союзу РСР. Цим правом УСРР користувалася на рівних основах з іншими союзними республіками, яке надавалось їм Конституцією СРСР 1924 року; 5) Право здійснення законодавства і управління в межах компетенції, встановленої Конституцією СРСР і конституцією УСРР; 6) Право ВУЦВК на здійснення законодавчої ініціативи у найвищих органах Союзу РСР.

Такий сумарний перелік суверенних прав Української СРР, здійснюваних найвищими органами державної влади і державного управління, які були встановлені Конституцією УРСР 1929 року у повній відповідності до Конституції Союзу РСР 1924 року. Відповідно до Конституції СРСР, Конституція УСРР 1929 року визначила численне коло питань, з яких Українська СРСР здійснювала свою державну владу самостійно. Конституція Української СРР 1929 року залишила в силі всі ті гарантії свободи трудящих, які були встановлені Конституцією УСРР 1919 року. Але Конституція Української СРР 1929 року мала й сумні наслідки. Надання великої влади місцевим органам призвело до перекручувань державної політики, а це виявилось в бездушне адміністрування (виселення і знищення найбільш працездатної частини селянства і інтелігенції). Конституція дала поштовх до занепаду сільськогосподарського виробництва в Україні, що призвело до голодомору 1932–1933 років (всі кошти направлялись тільки на індустріалізацію, безжально вилучалось із сільськогосподарського виробництва). Ця Конституція закріпила диктатуру пролетаріату, що в подальшому зробило неможливим розвиток приватної власності і відкинуло Україну від магістралі світового розвитку.

71) Політ. становище Сх. Галичини та Закарпаття у міжвоєнний період

Західноукраїнські землі у міжвоєнний період поділили між собою три країни - Польща (до неї відійшли Східна Галичина, Волинь, Полісся, Підляшшя), Румунія (Буковина, Північна Бессарабія) та Чехословаччина (Закарпаття). У кожній з держав українці становили національну меншину: їхня кількість у Польщі складала близько 5,5 млн. осіб, у Румунії та Чехословаччині - по понад 500 тисяч чоловік.Становище українців у цих державах не було однаковим, загалом відбиваючи особливості соціально-економічного та політичного життя панівних націй. Так, міжвоєнні Польща й Румунія являли собою відсталі аграрні країни зі слабо розвинутою промисловістю; натомість Чехословаччина за своїм економічним розвитком вигідно відрізнялася від сусідів - чеська влада доклала чималих зусиль для впровадження кращих методів сільського господарства. Українці, становлячи більшість сільського населення українських етнічних теренів, водночас перебували у меншості серед населення міст. Відповідно і кількість промислових робітників серед них була дуже незначною (близько 23 тисяч чоловік). Тому, як і до революції, соціальні відмінності часто накладалися на національні.У межах кожної держави західні українці демонстрували різні рівні самоусвідомлення та політичної активності. Конституційний лад австрійської частини імперії Габсбургів дав змогу викристалізуватися національній свідомості й тим самим позитивно вплинув на міжвоєнне політичнежиттяукраїнцівГаличинийБуковини.Причомуза рівнем української свідомості й організованості галичани перевершували буковинців, що пояснювалося наявністю у перших набагато сильнішого суперника - поляків. Тяжкий спадок попереднього угорського панування позначився на сповільненні національного визначення закарпатських українців. До того ж, міжвоєнне Закарпаття було територією взаємного зіткнення трьох національних орієнтацій: москвофільської, русинофільської й української. Але в 1930-х pp. українофільський рух здобув тут вражаючу перемогу, перетворивши місцевих жителів на національно свідомих українців. Польська та румунська політика щодо українців загалом не відрізнялась і зводилася до прагнення титульних націй асимілювати (полонізувати або, відповідно, румунізувати) інородців. Тільки у Чехословаччині ліберальна політична система уможливила вільний розвиток різних форм національного життя. За двадцять років перебування в її складі українці Закарпаття швидко наздогнали все те, чого вони були позбавлені за попередні роки угорського панування. Взагалі, до кінця міжвоєнного періоду українському руху вдалося досягти значних успіхів. Територією його найбільшого впливу була Галичина, де діяла низка українських політичних організацій. Найвпливовішою та наймасовішою легальною партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), створене 1925 р. УНДО мало в основному ту саму програму й тих самих членів, що й довоєнна Українська національно-демократична партія. 1923 p. yскладі Комуністичної партії Польщі (КПП) було створено автономну Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Остання діяла до 1938 p., коли Комінтерн оголосив про розпуск КПП, а разом із нею - КПЗУ і Комуністичної партії Західної Білорусії. У 20-30-ті pp. період майже безперервного піднесення переживав український націоналізм. Його організаційні витоки були пов'язані з діяльністю Української військової організації (УВО), створеної 1920 р. групою офіцерів УСС та УГА на чолі з Євгеном Коновальцем як підпільну військову добудову до легального українського політичного табору. До формування ідеології УВО найбільше доклав зусиль Дмитро Донцов, який розробив ідеологію так званого «інтегрального націоналізму». Він ставив завдання витворити в українців «волю до влади». У 1929 р. внаслідок злиття УВО й націоналістичних студентських Організацій виникла Організація українських націоналістів (ОУН) - розширена версія УВО, очолювана тим же Є. Коновальцем. Уже наступного року вона започаткувала хвилю терористичних актів, спрямованих як проти польської влади, так і проти тих українців, які ви ступали за нормалізацію відносин з нею. Разом з тим слід зазначити, що радикалізація українського руху в 1930-х pp. була зворотним боком наростання все більшої судової та поліцейської сваволі польського режиму.

А тим часом несподівано велику роль судилося зіграти напередодні Другої світової війни Закарпатській Україні. 30 вересня 1938 p., після укладання Мюнхенської угоди між керівниками Великобританії, Франції, Італії та Німеччини, Чехословаччина змушена була віддати Гітлерові велику частину західної території. Послабленням позицій Праги скористалися словацькі та підкарпатські лідери, котрі домоглися автономного статусу для своїх країв. 14 жовтня сформувався перший автономний уряд Підкарпатської Русі на чолі з прем'єр-міністром Андрієм Бродієм, якого наприкінці жовтня змінив Августин Волошин. Його уряд українізував освіту і пресу, організував роздачу продовольства і налагодив комунікації. Для захисту кордонів були створені власні збройні сили - Карпатська Січ, що поповнювалися за рахунок добровольців з Галичини. Найбільшим успіхом була переконлива перемога українофільської орієнтації на виборах до автономного сейму 16 лютого 1939 р. - 92,4% голосів виборців. Проте доля автономії вже була вирішена А. Гітлером, який дав дозвіл Угорщині на окупацію Закарпаття. 14 березня 1939 р. угорське військо вторглось у Карпатську Україну. Ввечері того ж дня уряд А. Волошина встиг ще проголосити державну незалежність краю. Ця незалежність тривала недовго: 16 березня угорська армія захопила столицю Карпатської України - м. Хуст.

74) Входження західноукр. земель до складу УРСР

23 серпня 1939 р. між СРСР та Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також таємний протокол Ріббентропа-Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. За цим протоколом східні польські території (тобто західні області колишньої території України) мали бути передані СРСР. 1 вересня 1939 р. нацистські війська вторглися в межі Польщі. 17 вересня, коли головні сили польської армії були розбиті, радянські війська перейшли польсько-радянський кордон у Західній Україні і Західній Білорусії. Розпочалася "визвольна місія" Червоної армії для захисту "єдинокровних братів" - українців і білорусів від нацистського поневолення, а фактично реалізація таємного протоколу Ріббентропа-Молотова. СРСР, по суті, вступив у Другу світову війну на боці Німеччини і включився у поділ світу. У результаті поділу Польщі до СРСР відійшло 51,4 % її території з 37,1 % населення (12 млн. чол.). Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня 1939р. під контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони. На території Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, було створено б областей — Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку. У листопаді 1940 р. між УРСР і МРСР було встановлено новий кордон. У результаті від України було відчужено Придністров'я з етнічним українським населенням. Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення України збільшилося на 8,8 млн. чол. і на середину 1941 р. становило більше 41,6 млн. чол., а її територія розшириласяЗ приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянизації, тобто зміни в усіх сферах життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. У процесі радянизації виділяються два етапи: — до весни 1940 p., коли режим хоч би зовнішньо зберігав демократичність, а реформи зустрічали підтримку більшості населення;— з весни 1940 р. відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення.

Зустріли підтримку:— ліквідація польського держапарату;— конфіскація земель великих власників, націоналізація торгівлі та промисловості (ці галузі перебували в руках поляків та євреїв);— українізація та зміцнення системи освіти (кількість українських шкіл збільшилася до 6,5 тис. з одночасним скороченням польських); Львівський університет перейменовано в честь І. Франка, мовою викладання стала українська тощо);— розвиток системи соціального забезпечення, особливо охорони здоров'я. Викликали невдоволення:— заміна польських чиновників на місцевих комуністів та людей, присланих зі Сходу України;— насильницька колективізація (на червень 1941 р. в колгоспи було об'єднано 15 % господарств);— тиск на церкву (як греко-католицьку, так і православну);— розгром політичних партій і громадських об'єднань, у тому числі таких шанованих у народі, як ''Просвіта";— масові репресії. Репресії розпочалися практично відразу після зайняття краю Червоною Армією, але спочатку вони торкнулися переважно поляків — депортація на Схід СРСР мільйона поляків, розстріл 15 тис. польських військовослужбовців.Серед українців раніше за інших зазнали репресій активісти політичних партій. Єдиною організованою силою Опору залишалась Організація Українських Націоналістів — ОУН. Весною 1940 р. режим розпочав широкомасштабні репресії.З осені 1939 р. по осінь 1949 р. у Західній Україні було репресовано за політичними ознаками і депортовано близько 10 % населення (318 тис. сімей, близько 1,2 млн. чол.). Смертність серед депортованих склала 16 %.Особливо наполегливо здійснювалась радянизація західних областей України після вигнання фашистських загарбників (з 1944 p.). Об'єднання західноукраїнських земель з УРСР мало позитивне значення: вперше за кілька століть своєї історії українці були в одній державі. Але принесений на багнетах Червоної Армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє не в інтеграції з СРСР, а в творенні незалежної соборної української держави.

78) Перехiд вiд вiйни до миру, вiдбудова народного господарства та перебудова державного апарату Укр. в 1945–1964 рр.

Звільнення території республіки від німецько-фашистських загарбників поставило на порядок денний питання про відбудову народного господарства України. Україну необхідно було піднімати з руїн і попелу. Наслідки війни були жахливими. Позначилося зменшення трудових ресурсів і зниження їх якості, адже війна винищила найбільш працездатну частину населення. Основною робочою силою стали жінки і підлітки. По мірі звільнення території від загарбників розпочалась відбудова народного господарства. До кінця 1945 р. було відновлено 44% довоєнних потужностей машинобудівної і 30% легкої промисловості, введено в дію 123 великі і 506 дрібних шахт Донбасу. Проводились певні роботи і по відновленню житлового фонду, відновлено роботу значної частини шкіл, вузів, медичних закладів. Однією з визначальних рис політичного життя України було зміцнення адміністративно-командної системи, стрижнем якої була комуністична партія. На 1 січня 1946 р. КП(б)У налічувала 320 тис. членів і чисельність її неухильно зростала. Партійний апарат постійно прагнув до того, щоб забезпечити свій тотальний контроль над усіма сферами суспільного життя. По мірі звільнення території відновлювалась діяльність органів радянської влади. У лютому 1947 р. були проведені вибори до Верховної Ради, внаслідок чого відновилась традиційна для мирного часу структура вищих органів державної влади. У грудні 1947 р. відбулись вибори місцевих рад. Водночас було скасовано органи управління воєнного часу. Реорганізовувалась система управління промисловістю і сільським господарством. У 1946 р. Раду народних комісарів було перейменовано у Раду міністрів УРСР. Підприємства і установи переходили на нормальний режим роботи: відновлювалися 8-годинний робочий день, відпустки, скасовувалась понаднормова неоплачувана праця. Скорочувалися асигнування на оборону. Промисловість переходила на випуск мирної праці. У березні 1946 р. Верховна Рада УРСР затвердила п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 pp. Модель відбудови господарства була копією індустріалізації з усіма її недоліками. Нехтуючи потребами і можливостями людей, план передбачав менше ніж за 5 років (експерти вважали, що Радянському Союзу для відбудови потрібно декілька десятиліть) відбудувати зруйновані райони країни, відновити довоєнний рівень промислового і сільськогосподарського розвитку і навіть його перевищити (підвищити продуктивність праці на 36%). Обсяг капіталовкладень на п'ятирічку становив 65 млн. крб., що перевищувало рівень капіталовкладень за три передвоєнні п'ятирічки. Таким чином, виснажене війною населення змушене було працювати на межі фізичних можливостей. Особливості відбудови в Україні:1) значні масштаби відбудовчих робіт, більше ніж в будь-якій іншій країні Європи;

2) розрахунок лише на власні сили і на ресурси Радянського Союзу, а не на зовнішню допомогу. "Холодна війна" робила неможливим використання західної, перш за все американської, фінансової та технічної допомоги;3) при відбудові ставка робилась на важку промисловість та енергетику (80% капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на останнє відводилось лише 7% капіталовкладень);4) відбудова здійснювалась централізовано за чітким державним планом;

5) економіка України відбудовувалась і добудовувалась не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того завдяки розвитку нових промислових центрів СРСР за Уралом та Казахстані доля України в загальносоюзному виробництві знизилась з 18% у довоєнний період до 7% у 1945 p.;6) вагома роль адміністративно-командної системи. Саме вона давала змогу за короткий проміжок часу мобілізувати і зосередити значні матеріальні і людські ресурси на певному об'єкті;7) непропорційно велика роль ідеології, яка знаходила свій вияву широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах — соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів;8) ускладнення процесу голодом 1946-1947 pp.;9) нестача робочої сили, а особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій.

Результати відбудовчого періоду неоднозначні. З одного боку, було загоєно рани війни, відбудовано промисловість України в 1946-1950 pp. збільшився в 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15%. Проте обсяг виробництва легкої промисловості у 1950 р. складав лише 80% довоєнного. З іншого боку, ціна відбудови була дуже високою. Зниження реального рівня життя, тяжкі житлові і побутові умови були характерними для більшості населення.Скасування карткової системи розподілу продуктів і проведення грошової реформи у 1947 р. ще в більшій мірі переклали на плечі трудящих тягар відбудови.ншим негативним наслідком стало остаточне розорення сільського господарства. На селян, що отримували мізерні заробітки, не поширювались соціальні гарантії, вони були позбавлені права мати паспорт, а відповідно — вільно переміщуватися. Також їм доводилось сплачувати великі податки, що були введені на присадибне господарство. Для інтенсифікації праці колгоспників сталінське керівництво продовжувало використовувати примусові та репресивні методи. Так, 21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла таємний Указ "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя". За цим Указом було репресовано 12 тис. колгоспників. Незважаючи на репресії, надзвичайні зусилля селян, на кінець п'ятирічки так і не вдалось досягти показників довоєнного розвитку. Так, у 1950 р. валовий збір зернових складав лише 85% довоєнного.

81) Кодифікація законодавства в 1958–1970 рр.: "Основи законодавства СРСР" та змiни в правi України.

Розвінчання культу особи Сталіна й розширення повноважень республіки з середини 1950-х років спричинили необхідність до складання в країні нових суспільно-політичних умов, які не були предметом регулювання кодексів і поточних законів. Крім того, ряд положень чинних республіканських кодексів після XX з'їзду КПРС застаріли. Усе це зумовило проведення післявоєнної кодифікації права в республіці, яка в історико-правовій літературі дістала назву Другої комплексної кодифікації законодавства УРСР. Кодифікація, що тривала понад 25 років, позначилася певними особливостями, і реалізовувалася декількома етапами (напрямами). Перший напрям полягав у створенні Основ законодавства Союзу PCP і союзних республік. Закон СРСР "Про віднесення до відання союзних республік законодавства про судоустрій союзних республік, прийняття цивільного, кримінального і процесуальних кодексів" (лютий 1957 р.) фактично визнав недоцільним прийняття загальносоюзних кодексів, спробу підготовки яких було зроблено наприкінці 1930-х - початку 1950-х років, і закріпив за союзним Центром видання Основ законодавства Союзу PCP і союзних республік, а за союзними республіками - кодексів законів з певних галузей права. Упродовж 1958-1985 pp. було розроблено і уведено в дію шістнадцять Основ: кримінального та цивільного законодавства; кримінального та цивільного судочинства; про адміністративні правопорушення, судоустрій, шлюб і сім'ю, працю, надра, народну освіту, охорону здоров'я; земельного, виправно-трудового, водного, лісового, житлового законодавства. Крім того, було прийнято низку загальносоюзних законодавчих актів. Наприклад: Положення про військові трибунали, Повітряний кодекс, Митний кодекс, Кодекс торговельного мореплавства, Закон про державний нотаріат та ін. У міру прийняття Основ законодавства Союзу PCP і союзних республік Міністерство юстиції УРСР розробляло, а Верховна Рада (ВР) УРСР вводила в дію республіканські кодекси. З 1960 р. прийнято тринадцять кодексів: Кримінальний і Кримінально-процесуальний (1960 p.); Цивільний і Цивільно-процесуальний (1963 р.); Про шлюб і сім'ю (1969 p.); Земельний і Виправно-трудовий (1971 р.); Про працю (1971 p.); Водний (1972 р.); Про надра (1976 p.); Лісовий (1971 p.); Житловий (1983 р.); Про адміністративні правопорушення (1984 p.). Зважаючи на зазначену вище особливість, усі вони по суті були копіями загальносоюзних актів. Жодний з них не вміщав особливостей, що підтверджували б національно-державну самобутність республіки, її право на створення самостійної правової системи. Прийняті кодекси упродовж своєї чинності зазнавали неодноразових змін та доповнень. Це, на думку дослідників (В. Чехович). визначило ще одну особливість Другої кодифікації, що полягала у недостатній ефективності дії ряду законів, внаслідок чого окремі норми протягом малого відрізку часу підлягали змінам. Другий етап кодифікації - видання протягом 1963 -1964 рр. семитомного "Хронологічного зібрання чинних законів, указів Президії ВР УРСР, постанов і розпоряджень уряду УРСР". У ньому і понад 2036 актів (зі змінами і доповненнями, внесеними до них станом на 1 липня 1962 p.), які розміщені за датами їх затвердження. У Хронологічне зібрання не включалися Кодекси законів УРСР, акти тимчасового характеру, відомчі нормативні акти і акти, що не мали загально-нормативного характеру, а також ті з нормативних актів, що втратили своє практичне значення, хоча і не були скасовані в установленому порядку. Дослідники (В. Грищук) обґрунтовано вважають видання Хронологічного зібрання підготовчим етапом до наступного. Третій етап в історії Другої комплексної кодифікації законодавства УРСР розпочався у 1970-х роках з підготовки до видання Систематичного зібрання діючого законодавства УРСР, підготовчим елементом якого обґрунтовано вважається (В. Грищук) підготовка "Хронологічного зібрання чинних законів, указів Президії ВР УРСР, постанов і розпоряджень уряду УРСР". Створення цього видання було викликано потребами економічного розвитку. Воно мало на меті сприяти, насамперед, удосконаленню господарського законодавства. Систематичне зібрання діючого законодавства УРСР стало результатом великої роботи Мін'юсту республіки. У нього було включено 4315 нормативних актів, які були вміщені у 24 томах. Крім того, було видано довідковий, 25-й том. А у 1983 р. Систематичне зібрання доповнили ще три томи, в яких розмістили законодавство республіки станом на 1 січня 1981 р. Досвід роботи по створенню Систематичного зібрання діючого законодавства УРСР дав можливість оновити й упорядкувати правову систему республіки, а згодом створити Звід законів Української PCP.

Отже, нові суспільні відносини, які виникли з середини 1950-х років, не були предметом регулювання кодексів і поточних законів. Відтак, основна причина кодифікації післявоєнного законодавства УРСР - привести існуючу правову систему у відповідність до нової суспільно-політичної ситуації. Друга комплексна кодифікація законодавства УРСР проводилася кількома етапами. Головними її результатами стало видання республіканських кодексів, хронологічного зібрання чинних законів, систематичного зібрання чинних законів та Зводу законів УРСР. Цивільне законодавствоКлючовими нормативно-правовими актами, що лежали в основі цивільно-правового регулювання упродовж усього післясталінського періоду історії радянської державності в Україні, були Основи цивільного законодавства Союзу PCP (1961 p.) і Цивільний кодекс УРСР (18 червня 1963 p.). Останній діяв сорок років - вступив н силу з 1 січня 1964 p., і залишався чинним (із численними змінами і поправками) до 1 січня 2004 р.В Основах цивільного законодавства Союзу PCP одним із центральних був розділ "Право власності", в якому домінантна роль відводилася соціалістичній власності. Як і раніше, цивільно-правове регулювання спрямовується передусім на розвиток і зміцнення державної власності з метою її охорони і примноження. Одним із засобів примноження державної власності було вдосконалення регулювання договірних відносин між підприємствами, господарськими організаціями.Сімейне законодавство Десталінізація позначилася на сфері сімейно-шлюбних відносин скасуванням 1953 р. норми про заборону шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями. Того ж року ПВР УРСР внесла зміни до Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР (1926 p.), які передбачали обов'язок батьків утримувати своїх дітей до повноліття.Прийнятий відповідно до Основ законодавства Союзу PCP і союзних республік про шлюб і сім'ю (1968 р.) новий Кодекс про шлюб та сім'ю УРСР (20 червня 1969 р.) був спрямований на зміцнення сім'ї та охорону інтересів матері та дитини (з численними змінами та доповненнями діяв до 10 січня 2002 p.). Встановлювалися порядок (спільна письмова заява, пред'явлення документів, які посвідчують особу, перебіг відповідного строку після подання заяви з метою перевірки серйозності намірів тих, хто вступає у шлюб, тощо) і умови (взаємна згода, досягнення шлюбного віку, неперебування в іншому шлюбі, дієздатність, відсутність близької спорідненості) укладення пі любу, дійсним визнавався тільки шлюб, укладений в органах ЗАГСу, а релігійний обряд одруження юридичної сили не мав; регулювалися особисті і майнові відносини (підтверджувалась спільність майна, надбаного подружжям під час шлюбу, рівність права володіння, користування і розпорядження цим майном) між подружжям (батьками і дітьми); визначалися основні обов'язки батьків щодо виховання дітей (піклування про їх здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, підготовку їх до праці), порядок усиновлення (удочеріння), опіки і піклування; встановлювалися порядок і умови припинення шлюбу (розлучення - в судовому порядку або через органи ЗАГСу).Трудове законодавство У роки десталінізації розвивалося у напрямі демократизації й розширення трудових гарантій. Суспільство позбулося одіозних антигуманних правових норм сталінщини: скорочено робочий день у передвихідні і передсвяткові дні на дві години (березень 1956 p.); скасовано кримінальну відповідальність за самовільне залишення підприємств чи установ, а також за прогули без поважної причини (квітень 1956 p.); збільшено тривалість відпусток, що надавалися працюючим жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами з 77 до 112 днів (квітень 1956 p.); заборонено приймати на роботу підлітків, яким не виповнилося 16 років (грудень 1956 p.); відновлено право робітника з власного бажання припинити роботу, попередивши про це адміністрацію за два тижні до того (січень 1957 p.); розпочато переведення всіх робітників і службовців на 7-годинний робочий день, а для певних категорій трудящих (зайнятих на підземних роботах та у віці від 16 до 18 років) встановлювався 6-годинний робочий день (з 1958 p.). Основні тенденції розвитку кримінального законодавстваПроцес десталінізації СРСР приніс звуження сфери кримінальної відповідальності та її пом'якшення за злочини, що не мали великої суспільної небезпеки. Так, вже в 1954 р. скасовується кримінальна відповідальність за прогули та самовільне полишення роботи. З січня 1955 р. знижуються кримінальні покарання за дрібні крадіжки (за окремі з них встановлюються виправно-трудові роботи). Водночас, законодавець посилював відповідальність за найбільш тяжкі злочини, зокрема спрямовані проти життя громадян. Наприклад, Указом ПВР СРСР "Про посилення кримінальної відповідальності за навмисне вбивство" (30 березня 1954 р.) було відновлено застосування смертної кари до навмисних убивць.

90) Конституційні процеси у незалежній Україні

Здобуття Україною незалежності спричинило зміни у державній і правовій системах, що потребувало радикальних змін Конституції 1978 р. Спочатку Верховна Рада обрала шлях внесення змін та доповнень до неї, а паралельно відбувався процес вироблення нового основного закону. Ще 24 жовтня 1990 р. утворено конституційну комісію, яку очолив Л. Кравчук. Вона розробила перший проект і подала на розгляд у комітети Верховної Ради. За ним Україна мала стати президентською республікою. Другий проект, поданий на розгляд у вересні 1993 p., передбачав створення парламентської республіки з двопалатним парламентом і прем'єр-міністром на чолі уряду. У листопаді 1993 р. розроблено третій проект, у якому вже йшлося про президентсько-парламентську республіку. Проте жоден ч цих проектів не здобув підтримки депутатів. У листопаді 1994 р. створено нову конституційну комісію, яка почала розробку чергового проекту. У травні-червні 1995 р. через відсутність основного закону виникла конституційна криза, яка закінчилася угодою між Президентом та Верховною Радою. 20 березня 1996 р. на розгляд Верховної Ради винесено четвертий проект Конституції, який передбачав президентсько-парламентську республіку з двопалатними Національними Зборами (Сенат і Палата депутатів). Після внесених змін і доповнень в комітетах та погоджувальних радах, Верховна Рада 4 червня прийняла проект в першому читанні. 19 червня розпочалися другі читання, і вранці 28 червня 1996 р. Конституція України була ухвалена Верховною Радою.Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 основної статті, та 14 статей перехідних положень. Основний Закон нашої держави конституює права, свободи та обов'язки людини і громадянина, народне волевиявлення через вибори та референдуми, визначає структуру, функції, повноваження права та обов'язки всіх гілок влади: законодавчої - Верховна Рада, глави держави - Президента, виконавчої - Кабінет Міністрів, судової - Верховний Суд, Конституційний Суд, а також містить положення про прокуратуру, територіальний устрій, Автономну Республіку Крим, місцеве самоврядування. Визначено також порядок внесення змін до Конституції, визначено прикінцеві та перехідні положення.

Чинна Конституція визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну і правову державу, за формою правління - республікою (президентсько-парламентською), за формою устрою - унітарною. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в ній є народ.

Конституційний процес в сучасній Україні умовно можна поділити на три основних періоди: перший період (1990–1996 роки) ознаменувався здобуттям незалежності України, процесом підготовки проекту Конституції і прийняттям Конституції України; другий період (1996–2004 роки) став періодом реалізації Конституції України; третій період (2005 — донині) позначився процесом внесення змін та доповнень до Конституції України (конституційною реформою), масштабною конституційною кризою 2007–2009 років і пошуком легітимних шляхів системного оновлення Основного Закону. Характерною ознакою другого періоду конституційного процесу стала реалізація положень Конституції через новостворені правові акти (закони та підзаконні акти) та систему органів державної влади та місцевого самоврядування, передбачену Основним Законом. Тобто упродовж 1996–2006 років загалом були сформовані нормативно- та організаційно-правові механізми реалізації Конституції України.Водночас життя доводило необхідність реформування окремих положень Конституції України. Політичні, економічні, соціальні та інші чинники обумовили необхідність зміни форми держави, а відтак, — конституційної реформи. Політики, громадські діячі, науковці пропонували власні проекти внесення змін до Конституції України, але переважна більшість із них не знайшла підтримки у парламентаріїв. Третій період (2004)Віру народу України у власні сили пробудили події, пов'язані з виборами Президента України в 2004 році, що отримали в політичній теорії та практиці назву «Помаранчевої революції». Ці події ознаменували третій період конституційного процесу, пов'язаний процесом внесення змін та доповнень до Конституції України Більшість положень Закону про внесення змін до Конституції України набули чинності з 1 січня 2006 р., а вже з 25 травня 2006 p., коли після складення присяги народними депутатами України набула своєї каденції Верховна Рада України V скликання, обрана за оновленою пропорційною системою, всі без винятку положення Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. стали чинними.

4) Становлення і розвиток державності у Сх слов’ян

Перші писемні згадки про наших пращурів (їх наз. венедами) відносять до І тис. н. е. У них зазначено, що венеди населяли сучасне Поліс-ся, Поділля, Волинь і Середнє Подніпров'я. Ве-недську єдність праслов'ян зруйнували у II-III ст. н.е. германські племена готів, що вторглися з Прибалтики. близько II ст. н.е. утворилися 2 великі об'єднання держ. типу - антське на Сх та слов'янське на Зх. Перші згадки про станов-лення та сусп. орг. слов'янських народів на те-риторії Укр. датовані II-VI ст. слов'янськими племенами керували народні збори. На той час це була найпоширеніша форма демократ. прав-ління, в основі якого було пряме народовлад-дя. Зокрема у книжці "Гетика" Йордан пише, що "они (слов'яни) не мають одного вождя, а управляються спільно". Але неможливо дета-льно визначити, як формувалися народні збори наших пращурів, коли вони скликалися та які питання вирішували. Кожне плем'я мало влас-ні народні збори і свого вождя та ревно обері-гало свою територ. незалежність. Господарські й соц. передумови державності у Сх слов'ян виникають у VII-VIII ст. У письм. Дж цього часу зустрічається вже не назва "анти", а деда-лі частіше - "слов'яни", "склавени, "склавіни". Зародження державності у Сх. слов'ян почало-ся зі створення союзів племен. До них входило до 10 племен, які населяли значну територію. Союз мав назву однієї зі складових або певно-го регіону. Формою орг. правління була "вій-ськ. демократія". Такі союзи створювали для грабіжницьких військ. походів і оборони своєї землі. Тому в них великого значення набувала особа військ. ватажка (князя), від досвіду і здібностей якого залежала доля союзу. У своїй діяльн. князь спирався на військ. дружину, ви-тісняючи на задній план такий авторитетний колись орган, як рада старійшин. Таким чином, упродовж VII-VIII ст. органи родоплемінного самовряд. поступово перетворюються на політ. структури влади у племінних союзах. "Військ. демократія" переросла у військово-ієрархічне правління - княжіння. Завершальний етап фор-мування Давньоруської державності - об'єдна-ння придніпровського держ. утворення Руська земля з Новгородською землею в єдину Д з по-літ. центром у Києві у 882 р. Таким чином, ви-никнення Давньоруської Д стало результатом соц.-економ. і політ. розвитку Сх слов'ян і бу-ло обумовлене такими факторами: а) терто-ріальна, етнічна, релігійна і культурна спіль-ність Сх слов'ян; б) тісні економ. зв'язки всере-дині Сх.слов'янського масиву; в) спільне праг-нення наших пращурів до об'єднання зусиль у боротьбі з ворогами, передусім із кочівниками з Дикого степу.

7) Держ. устрій Київської Русі

За формою правління КР була ранньофеодаль-ною монархією, яка трималася на сист. війсь-ково - і державнослужилого землеволодіння. За формою устрою це була федерація земель, а за політичним режимом - автократія. Вона об'єднувала 20 народностей, тобто була багатонац.. Вища законодавча, судова, військова та адміністративна влада в Д належала вел. князю київському з династії Рюриковичів. Його законодавча влада полягала у виданні уставів, судних грамот, укладанні міжнародних угод, в кодифікації норм П. Князь очолював судову систему і його суд був вищою судовою та апеляційною інстанцією. Як адміністратор він встановлював адміністративний поділ, призначав адміністраторів (посадників, воєвод, удільних князів). Силовою структурою було військо - дружина та військові округи на чолі з воєводами. У розпорядженні князь мав численний апарат урядовців як в центрі (він називався княж-двір - тіуни, мечники, ябедники, огнищани, під'їзні тощо), так і на місцях. Дорадчим органом виконавчої влади при князі була рада бояр (боярська рада) з найближчого аристократичного оточення князя та місцевої знаті. Держ. функції виконувала також християнська церква з її поділом на єпархії на чолі з єпископами та парафії, які очолювали священики. На зламі XI та XII ст. скликалися з'їзди князів (1097, 1100, 1103 pp.), які видавали закони. Органом місцевого самоврядування з попередніх часів лишалися народні збори - віче, що скликалися в сільських общинах - вервях та в містах. Найменшою адміністрацією Д була община - верв на чолі з вервним старостою. Верві об'єдналися в повіти, волості та погости на чолі з тіуном, уділи та землі з князями з династії Рюрика. Місцевими адміністраторами виступали призначені князем десяцькі, соцькі, тисяцькі, тіуни, мечники, воєводи, вірники, ябедники та посадники. Насамкінець важливо відзначити, що держ. устрій КР пройшов тривалу еволюцію, не був незмінним і залежав від конкретних істор., економ. та політ. змін.

11) Суд і процес в Київській Русі

У КР панував обвинувачувально-змагальний процес. Йому була притаманна активна участь сторін, зацікавлених у вирішенні спору. Суд виконував здебільшого функції посередника в судочинстві. Домінування такого виду судово-го процесу можна пояснити, по-перше, віднос-но невисоким рівнем соц. протиріч; по-друге, недостатнім розвитком держ.механізму, що займався б розслідуванням правопорушень і судовим розглядом їх. У справах, що зачіпали інтереси князя, бояр, застосовували слідчо-розшуковий процес: князі чи їхні агенти самі порушували справу, вели слідство і судили зловмисників. Елементи розшукового процесу були властиві церковним судам. Судочинство розпочиналося з ініціативи позивача, який мав подати заклич і публічну заяву потерпілого про вчинення правопорушення. Так, про про-пажу речі потерпілий оголошував на торзі. Якщо протягом 3 днів після цього річ знаходи-ли у когось, то той ставав відповідачем (його вважали злодієм). На нього покладали обов'я-зок повернути річ її власнику і сплатити штраф за правопорушення. Іншим способом розшуку відповідача був звід. Його розпочинали, коли: річ знайшли в когось до заклича; пропажа була виявлена через більш як 3 дні після закличу; майно виявили в чужому місті чи іншій общи-ні, й особа, в якої це майно знайшли, відкидала звинувачення. У такому разі власник речі не міг забрати її відразу, оскільки не було доведе-не П його власності на неї. Він мав запропону-вати підозрюваному "піти на звід", тобто звер-нутися до тієї особи, в якої той цю річ прид-бав. Тепер відповідачем стає третя особа (і так далі). Якщо черговий відповідач не зміг пояс-нити, як ця річ до нього потрапила, його визна-вали тятем (злодієм). Якщо злодія треба було шукати за межами міста, звід завершували на третій особі, яка виплачувала власнику пропа-лої речі її вартість, після чого могла сама про-довжувати звід. Якщо звід приводив до кор.-дону Д або власник спірної речі не зміг назва-ти особу у якої цю річ придбав, він міг відвес-ти від себе підозру, привівши 2 свідків купівлі даної речі або митника. Чіткого розмежування між цив. і кримін. процесами не існувало, але все ж певні процесуальні дії могли застосову-вати лише щодо кримін. справ. Йдеться про го-ніння сліду, тобто пошук злочинця за його слі-дами. Якщо слід вів до верві (общини), вона мала видати злочинця або платити дику віру.

Судовими доказами вини вважали: свідчення очевидців правопорушення чи свідків доброї чи недоброї слави підозрюваного; речові дока-зи; сліди скоєних дій; власне зізнання. У випа-дках, коли не було ін. доказів чи наявні докази не були переконливими, суд міг застосовувати присягу ("роту"), що супроводжувалася цілува-нням хреста. Мали місце і "суди Божі" (орда-лії): судовий поєдинок; випробування вогнем чи залізом. Рішення суду виносили в усній формі, а до його виконання залучали спец. по-садових осіб:вірників та ємців.

15) Утворення Литовсько-Руської держави

Дізнавшись про раптову смерть галицького князя Юрія-Болеслава, польський король Казимир у 1340 р. вирушив на західноруські землі, завоював Львів та встановив там свою владу. Зважаючи на те, що про повернення до колишніх часів неможливе, він вивіз до Польщі атрибути князівської влади і коронаційні відзнаки галицьких правителів. Прагнучи отримати підтримку місцевого населення, поляки пообіцяли зберігати давні звичаї, народні традиції, привілеї боярства. Однак через деякий час вибухнуло повстання, в результаті якого Польща змушена була визнати автономні права Галичини. У 1349 р. Казимир напав на цей край вдруге, приєднав його до Польського королівства і навіть присвоїв собі титул «пана королівства Руського». Після запеклої польсько-литовської війни за галицькі і волинські землі у 1366 р. вся Галичина і частина Волині остаточно відійшли до Польщі, її територія збільшилась майже у 1,5 рази.

Інша доля спіткала укр. землі, які складали більшу частину Галицько-Волинської Д. У XIII ст. на Пв кордонах останньої остаточно сформувалася Литовська феодальна Д. Вона багато в чому перейняла держ. орг. руських князівств, поширила у себе християнство, мову, правові звичаї укр. народу. Скориставшись послабленням Галицько-Волинської Русі, Литва стала поступово захоплювати сусідні землі. У 50-х р XIV ст. розпочалася експансія литовців на Волинь і Подніпров’я, в результаті Чернігово-Сіверщина, були приєднані до Литви. Характерно, що цей процес проходив майже без збройної боротьби, криваві сутички відбувались тільки з татарами, які вважали ці землі сферою свого впливу. Литовці здобули прихильність укр. населення тим, що воювали з татарами, виганяючи їх з Укр., та дотримувались місцевих звичаїв, мови, релігії. Остаточне формування Литовсько-Руської Д відбулось у 2 пол. XIV ст. В 1362 р. литовсько-укр. військо в битві на р. Сині Води розбило загони татарських ханів, в результат чого до Литовського князівства відійшло Поділля. Таким чином, крім власне Литви, кордони Русько-Литовського князівства окреслювались білоруськими землями, Правобережною Укр. і Чернігово-Сіверщиною.

Після приєднання земель колишньої Пд-Зх та Зх Русі Литовське князівство стало великою феодальною Д, у якій понад 90 % складали укр. та білоруська народності, землі яких були підпорядковані до нового осередку управління переважно мирним шляхом. Певний час руські князівства (землі) у складі Литви зберігали свою автономію. Великий литовський князь зобов’язувався «давати оборону» князям руської землі, а вони, у свою чергу, обіцяли йому «покору». На той час Литва ще не мала достатньо підготовленого держ. апарату для здійснення функцій управління приєднаними князівствами. Тому на місцях залишались старі органи влади. В рамках литовсько-руського об’єднання укр. землі зберігали важливі елементи своєї державності: територію, сусп.-політ. орг., військо, фінанси, судову систему, податки тощо. Виразно простежувались ознаки корисного взаємовпливу литовського та руського етнічних елементів у сусп.-політ., урядово-адмін., духовній, культурно-побутовій, звичаєво-пр.та ін. галузях. Після укладення 3 польсько-литовських уній історія Литовсько-Руської Д повернула на зовсім інший шлях, а відтак — іншого характеру набувало підпорядкування укр. земель польсько-литовській короні. Залишаючись феодальною Д, вона змінює внутр. форму, режим правління стає все жорсткішим, а влада — чужинською.

18) Держ.устрій укр. земель у складі Литви, Польщі, Речі Посполитої (сер. ХIV – сер. ХVIІ

ЛИТВА. Більшість дослідників схильні вважати Литовсько-Руську Д за її устроєм феодальною федерацією. Хоча деякі вчені називають її "державою держав" - такою формою державного устрою, коли суверенна держава має зверхність над залежними від неї країнами лише в тому, що підвладні країни мали надавати у розпорядження свого протектора військо і сплачувати данину. Литовські князі вважали себе спадкоємцями влади великих київських правителів. На чолі держави перебував Вел. лит. князь. Князь будував свою владу на численних хартіях, що стосувалися як окремих регіонів, так і шляхетсько-магнатського стану. За цими нормативними актами, правитель не був самодержавним володарем - його прерогативи істотно обмежувала пани-рада, яка поділяла з ним права на дипломатичні відносин, видання законів, призначення урядовців. Пани-рада - головна політ. інституція країни з кін. XV – поч. XVI ст. Всі закони і розпорядження загальнодерж. характеру можна було видавати лише після обговорення з панами-радою, з її відома, за її участі та згоди. дедалі активнішої участь шляхти в сусп. житті Д - через піднесення ролі загального (вального) сейму. Таким чином, сформувавшись як дорадчий орган при Великому князеві, пани-рада стає впливовим чинником держ. політики країни, її склад формував Великий князь туди входили урядовці, представники духовенства, воєначальники, державці й намісники. Усі вони були причетні до оборони країни як урядовці, а також як землевласники, що надавали в ополчення певну к-ть ратних людей. Найчисленнішу групу на сеймах становили обласні князі, пани і шляхта. Якогось визначеного порядку входження до сейму чи норми представництва не існувало. Не були представлені на сеймі міщани й волосні селяни, але їм дозволяли виступати на ньому чи звертатися з клопотаннями. Відповідно до сеймової реформи 1564 р. було визначено порядок шляхетського представництва на сеймі: шляхта мала обирати на повітових сеймиках по 2 посли від кожного повіту. Сейм розглядав питання оборони країни, обрання Вел. князя, виконання військ. повинності, сплати податків, укладення міждержавних військ. союзів та уній, аспекти законодавства тощо. Вел. князь і сейм були до деякої міри рівними між собою. Нижня - "рицарське коло" - суто шляхетська одностанова установа. Тут усе до рук прибрали магнати і шляхта, усунувши городян та ін. стани. Такий характер станового представництва в Литовсько-Руській Д значно посилив вплив аристократично-шляхетського елементу. Засідання проводили окремо по палатах. РП. Найвища влада в Д належала центральним органам РП: королю, королівській раді та сейму. Королю належала виконавча влада. Будь-який закон, прийнятий сенатом, мав затвердити король. Кандидатом на престол могла бути будь-яка особа католицького віросповідання з-поміж польської знаті, котра знала польське право. Без згоди сейму король не міг виїздити за кордон. Мав особисту охорону (до 800 осіб), яку утримував власним коштом. Діям короля не надавали права успадкування престолу (але вони могли бути обрані правителями, обіймати посади в уряді та сеймі). Королівська рада - постійно діючий орган влади, який сформувався в сер. XIV ст. До її складу входили найвищі урядовці: коронний канцлер, надвірний маршал, коронний підскарбій, воєвода, каштеляни, католицькі єпископи. Сейм (Вальний сейм) утворився у XV ст. До його складу входили члени королівської ради і депутати від шляхти. Це й обумовило його поділ на 2 палати: сенат і посольська зборня.

Членів сенату призначав король, цей статус присвоювався довічно. Тому сенатори в Польщі (140 осіб) не залежали від того, кого оберуть королем. Сенатори не голосували, а по черзі висловлювали свій погляд, після чого король або канцлер формулювали заг. думку сенаторів ("конклюзію"). Його скликали щороку, він вирішував найважливіші питання держ. життя: ухвалював закони, встановлював розміри та нові види податків, скликав посполите рушення, надавав шляхетство, укладав міжнародні договори та ін. Постанови сейму називали конституціями. Укр. землі, що входили до РП, називали Малою Польщею. Вона поділялася на воєводства (кожне очолював воєвода, який мав військ., адмін. та судові повноваження). Воєводства дробилися на повіти на чолі з каштелянами. Органами місц. самовряд. були шляхетські повітові сеймики. Низовою ланкою адмін. управління були волосні та сільські органи, очолювані відповідно волосними і сільськими старостами.

23) Суд і судочинство укр. земель у складі Литви, Польщі та РП (сер. ХІV-сер. ХVIІ ст.)

ЛИТВА Вся повнота судової влади належала главі держави або удільним князям. Від свого імені вони передавали справи судочинства посадовим особам - воєводам, намісникам, державцям, старостам, тіунам. Удільні князі підлягали лише суду Великого князя. Суд не був відокремлений від адміністрації. Міські та сільські громади мали власні суди. Окремо існував церковний суд. Найвищою суд. інстанцією став великокнязівський суд (його ще називали господарський суд, тобто "суд господаря), який мав необмежену компетенцію щодо підсудності справ. Він розглядав найважливіші справи, а також ті, що їх князь сам обирав до свого провадження. Суд був одноосібним. Якщо хтось і брав у ньому участь за наказом князя, то рішення однаково залишалося за правителем. Існував суд панів-ради, проте він так і не сформувався як самостійна судова установа. Працював спільно з князем. За відсутності останнього здійснював судочинство колегіально. Збирався 2 на рік. Йому були підсудні всі справи, що надходили на розгляд Великого князя, зокрема скарги на князівських урядовців. Обласні (регіональні) суди належали намісникам Великого князя. Судочинство в них здійснювали одноосібно. Пізніше судові повноваження передали старостам та воєводам. Були доменіальні - одноосібні суди пана-шляхтича над підлеглим населенням, громадські суди селян та міщан, що дістали назву копких судів (на засідання люди сходилися "копою", тобто гуртом). Це - найдавніші й досить авторитетні суди. Він базувався на нормах звичаєвого П, і його юрисдикції підлягало все населення окопного" округу. Зрозуміло, пани та шляхта не підлягали компетенції таких "хлопських" судів, і ті стали суто селянськими судами, що проіснували в Укр. до поч. минулого ст. Копний суд розглядав майже всі кримін. та цив. справи, що виникали на території його впливу. До суду могли звертатися всі стани сусп.. Мав повноваження передати справу до вищої інстанції - суду гродського. Туди ж надсилали апеляції. У сер. XVI ст. держ. суди в Литовсько-Руській Д було реформовано. Під тиском шляхти магнати відмовилися від П здійснювати власне судочинство в межах своїх маєтностей. Тому за рішенням Великого князя запровадили земські (або виборні) суди та гродські (або замкові) суди.Земські шляхетські суди виниклим в усіх повітах і складалися із судді, підсудка і писаря. їх обирала шляхта, а затверджував правитель Д. Проводили засідання 3 на рік тривалістю 2 тижні. Такі суди судили шляхтичів за все, за винятком тяжких кримін. діянь. Здебільшого тут розглядали цивільні справи. Апеляції на вироки чи рішення земського суду подавали до суду Великого князя. Гродські суди були одноосібними (судочинство в них здійснював намісник, староста або воєвода). За дотриманням формальностей судового процесу стежив замковий суддя. Судові книги вів писар. Розглядали переважно кримін. справи, а їх підсудності підлягали шляхтичі, міщани й селяни. Апелювати на вироки цього суду теж можна було до суду Великого князя.

Судовий процес спочатку мав змагальну форму. Судоговоріння розпочиналося із заслуховування скарги потерпілого. Представники сторін називалися речниками або прокураторами. Якщо відповідач не з'являвся на суд, рішення могли прийняти заочно (згідно з Першим Литовським статутом). За Другим Литовським статутом - тільки після триразової неявки. У разі неявки до суду з неповажних причин винний сплачував штраф. Суд міг порушити справу і без скарги потерпілого. У XVI ст., окрім змагального процесу, з'являються елементи слідчо-розшукового процесу із застосуванням тортур.Копний суд поєднував слідчі та судові функції. Він мав повноваження присуду до сплати штрафу, відшкодування заподіяних збитків, тілесних покарань, смертної кари. Також практикував умовне засудження. Доказами вини в судах були: власне зізнання (можливе зізнання тортурами), показання свідків, речові докази, письм. документи, присяга, характеристика підсудного з боку "добрих людей".

27) Вищі органи влади та управління Укр. Д сер. ХVIІ ст.

Реально вища влада належала генеральному урядові, повноваження якого поширювалися на всю територію Укр.. Генеральний уряд - це гетьман і рада генеральної старшини при гетьмані.Гетьман був главою і мав титул «ясновельможний». Він наділявся широкими державовладними повноваженнями для виконання політ., військ., фін. і суд. функцій. Гетьман видавав універсали — загальнообов’язкові нормативні акти. Від нього також залежало скликання ради – військ. і генеральної старшини. Він був головнокомандувачем і вищою судовою інстанцією. Першим гетьманом незалежної Укр. став БХ. Проте польський король деякий час залишався сюзереном, а БХ - його васалом. Генеральні старшини очолювали окремі галузі управління і мали титули «вельможні». Ген. обозний, ген. осавул, ген. хорунжий керували військ. справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їх матеріальне забезпечення. Ген. обозний був першим державцем після гетьмана. Ген. бунчужний був головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з’єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Ген. писар керував зовн. справами, йому підпорядковувалася канцелярія. Ген. суддя (спочатку один, а згодом - двоє) очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полкових і сотенних судів. Ген. уряд був головним розпорядчим, виконавчим і судовим органом укр. Д. На місцях правили полкові й сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову і сотенну старшину. Полкова рада первісно мала велику владу. При необхідності вона могла перешкодити свавіллю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками. У великих містах правили виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани. У великих упривілейованих містах влада належала магістратам. Укр. мала своє військо, чисельність якого постійно коливалася. Загалом у 1648-1654 рр. армія гетьмана БХсягала 300 тис. Територія укр. Д наприк. війни охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. Б. Хмельницький називав її за старою назвою - Руська земля, Русь. Столицею був Чигирин. Колишні польські воєводства поділялася на полки й сотні, які з літа 1648 р. вважалися територ. одиницями й охоплювали не тільки козаків, а й усе населення, яке проживало на їх території. Існувала виборність народом органів публічної влади.

30) Судова система козацької республіки

У козацько-гетьманській державі протягом 110 р її існування діяла громіздка і розгалужена судова сист., яку можна розділити на три групи: держ. (козацькі) суди; станові суди; спец. суди. Структура держ. судів под. на центральні та місцеві судові установи. До центральних належали: Суд гетьмана (або гетьманського правління) - найвища інстанція, рішення якої оскарженню не підлягало; Генеральна військова канцелярія розглядала колегіально (гетьман з генеральною старшиною) апеляції з важливих карних та цив. справ і збиралася неперіодично; Генеральний військовий суд вважався вищим судом у Д, його очолювали 2 генеральні судді і на засідання залучалися генеральні старшини - розглядав переважно земельні спори та цив. тяжби, а також апеляції у карних справах. Місцеві козацькі суди склад. з суду сільського отамана (незначні карні та цив. справи козаків і селян), сотенних судів (сотник, писар, підсудки та городовий отаман) та полкових судів (полковник, полкові суддя, старшина, писар, значкові товариші). До групи станових судів належали міські суди для міщан, які поділялися на магістратські (магдебурзькі) і ратушні (мейські), де суд здійснювала міська адміністрація - бурмістр, війт, райці, лавники, писар та представники козацької старшини. Для селян існували сільський суд війта і домініальні (панські) суди. Для духовенства і мирян у церковних та родинно-шлюбних справах діяли духовні, або церковні, суди - протопопів, єпархіальні, єпископські і суд Київської митрополичої консисторії. До групи спец. судів належали цехові, ярмаркові, митні, мирові, третейські, совісні та національні (єврейські, грецькі). Вони розглядали суто специф., групові чи корпоративні спори і діяли на засадах загального судочинства. Судовий процес був однаковий, явний, безпосередній та усний. Процесуальні сторони називалися чолобитник (позивач) і позваний (відповідач). Всі правоздатні виступали у суді індивідуально. Пан представляв підлеглих, чоловік - дружину, неповнолітніх і хворих - батьки або опікуни. Патрони, куратори і повірені виконували роль адвокатів, слідчі (інстигатор, вижі, возні) - роль прокурорів. Процес починався скаргою (позовом) у письм. формі до суду. Далі велося досудове слідство і здійснювався суд - розправа. Вона мала в основному обвинувачувально-змагальний характер, але у тяжких кримін. справах застосовувалося інквізиційне слідство. Доказова процедура передбачала виступи свідків, присягу, надання особистих свідчень, речових доказів, результатів огляду місця злочину, трупу, зняття побоїв, допити на муках. Вирок виносився більшістю голосів, усно, а потім записувався в актовій книзі суду. Невдоволений рішенням міг подати апеляцію (протестацію) протягом 10 днів, заявивши про наміри відразу після вироку. Вирок виконував кат або возний. Дві форми процесу: обвинувачувально-змагальна та слідчо-розшукова. Поділу процесу на цив. і кримін. не існувало. Але цив. справи розглядали за першою формою, кримін. - за другою.До поч.. XVIII ст. процес був переважно гласним, відкритим. На ньому могли бути присутні сторонні, висловлювати свої міркування, подавати клопотання. Згодом судочинство стало закритим, особливо стосовно кримін. справ. До середини XVII ст., коли в Укр. головним пр.. Дж. були Литовські статути, всі мали правоздатність. Виняток становили невільники, "безчесні", "прокляті". Не вважали дієздатними дітей, марнотратників, психічно хворих, німих, незаміжніх жінок, залежних селян. Позитивним явищем судового процесу було встановлення понять "позивач" та "відповідач".Намітилися ознаки інституту адвокатури. Недієздатна особа, позивач чи інша зацікавлена людина могла мати свого представника у суді - "прокуратора", "патро-на", "адвоката", "повіреного". Після ліквідації інституту гетьманства (1764 р.) при Генераль-ному військовому суді призначали 4 адвокатів для захисту інтересів селян і козаків. Згодом адвокатів увели і до нижчих судів. Попереднє слідство покладали на потерпілу сторону, а у кримін. справах держ. ваги - на судові органи. Суд міг ужити запобіжних заходів (арешт винного, опис та арешт майна злочин-ця).Затяте ухиляння відповідача від явки до суду приводило до задоволення позову.Осн. видами доказів вини в судах були: власне зізнання, показання свідків, документи, речові докази, висновки експертів (із 70-х років XVIII ст.).Правдивість показань у суді забезпечувала присяга. Відмова від неї автоматично означало програш справи.Нерідко в суді вдавалися до застави. Заставляли гроші чи майно. Якщо сторона програвала справу, застава йшла на користь суду.При розслідуванні кримін. справ застосовували тортури. Від них звільняли: шляхту, духовенство, урядовців, божевільних, старих, малолітніх, вагітних.Допускалася апеляція до вищих судів. Якщо вищий суд ска-совував рішення нижчого, судді відшкодовува-ли всі збитки за судовим процесом.

34) Причини і порядок ліквідації політ. автономії Укр. в складі Росії у 2 пол. ХVIІ ст. – сер. ХVIІІ

У сер. 16 ст. в Укр. було відновлено гетьманство. Це сталося під час царювання Єлизавети Петрівни, таємно повінчаної з укр.. козаком О. Розумовським, який переконав її розпустити "Правління гетьманського уряду" і відновити гетьманат на чолі зі своїм молод-шим братом Кирилом Розумовським. Новоо-браному гетьманові вдалося дещо розширити автономію Укр.. Відання її справами та зносини з нею на деякий час були передані з Сенату до Колегії закордонних справ. Запоріжжя і Київ знову підпорядковувалися гетьманові. Але одночасно законодавчо було ліквідовано кордон між Укр. і Росією, припинено функціонування держ. митниць у цьому районі, в усій Гетьманщині запроваджу-но загальноімперську митну систему.За прав-ління К. Розумовського у Гетьманщині було проведено деякі реформи. Зокрема, у війську запровадили однакову уніформу та озброєння, систематичне військове навчання для козиць-кої молоді. У 1760 р. гетьманський універсал визначив новий порядок судочинства, який, щоправда, відповідав інтересам старшини й шляхти. Так, гетьман пороздавав старшині чимало сіл і навіть сотенних містечок і водночас ініціював царський указ 1752 р. про заборону перетворювати українців на хлопів. У 1760 р. він видав універсал про заборону залежним селянам переходити від одного пана до інш.Новий гетьман більшу частину часу проводив у Санкт-Петербурзі як президент Академії наук, відігравав помітну роль при царському дворі. За його відсутності Україною управляла старшина, яка, подібно до Польщі, перетворилася на спадкову велико-земельну шляхту. Коли до влади в Рос. імп. прийшла Катерина II, К. Розумовський повернувся в Україну. Він зібрав у Глухові старшинську раду, де була ухвалена петиція до імператриці з проханням відновити права Гетьманщини та встановити спадковість гетьманства. Однак прохання відхилили. Натомість 10 листопада 1764 р. Катерина II видала Маніфест про ліквідацію гетьманства. У тому ж році було відновлено Малоросійську колегію (1764—1786), яка спрямувала свою діяльність на неу-хильну ліквідацію укр. автономії. Наступним кроком царату стало зруйнування Запорізької Січі. По-перше, в імперії не виникло сумнівів, що Січ й надалі залишатиметься гальвані-затором антифеодальних виступів. По-друге, не могло не турбувати зростання економ. потенціалу Запоріжжя, а головне — великі потенційні можливості козацьких господарств фермерського типу, що, по суті, були викли-ком кріпосницькій політиці імперії. По-третє, царат не влаштовували демократичні, респуб-ліканські традиції, які явно суперечили загаль-ноімперським порядкам.4 червня 1775 р., коли більшість запорожців перебувала на турець-кому фронті, російські війська несподівано оточили Запорізьку Січ і зруйнували її. Поча-лися арешти запорізької старшини й конфіс-кація майна заможних козаків. Військову скар-бницю, зброю з припасами та кошовий архів вивезли. Близько половини всіх запорізьких зе-мель розподілили між російськими вельможа-ми, а решту передали німецьким і сербським колоністам. Після того вся територія "Вольно-стей" увійшла до Азовської та Новоросійської губерній, Запорізька Січ припинила існував-ння. Лише 5 тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де в межах турецьких володінь заснували Задунайську Січ. Ще 12 тис. запорожців, що залишилися .в підданстві Рос. імп., утворили т.зв. Військо вірних козаків. У 1790 р. його перейменували на Чорноморське козацьке військо і після участі в російсько-турецькій війні 1787—1791 рр. переселили на Кубань.Ліквідувавши Запорізьку Січ, російсь-кий царат приступив до скасування решток автономних П Укр.. У 1781 р. було знищено полково-сотенний адмін. устрій Укр. і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Части-на укр. земель відійшла до Новоросійської губернії. У цей самий час втрачає значення Малоросійська колегія, яка за цих умов була елементом укр. автономії. В усіх губерніях замість укр. заведено російські адмін. та податкові установи. У1783 р. скасовано давній військ. устрій; козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерійських полків. Тоді ж в Укр. запровадили заг. кріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі.Отже, до кінця XVIII ст. внаслідок цілеспрямованої антиукр.політики самодержавної Росії Геть-манщину було перетворено на російську колонію. Укр. провідна верства, задобрена імператорською "Жалуваною грамотою дворянству" (1785), відповідно до якої вона звільнялася від військ. служби та урівнювалася в правах із російським дворянством, мовчки сприйняла ці зміни. Хоча певні спроби протесту були, зокрема, у 1791 р.

38) Ліквідація гетьманської влади в Україні у ХVIІІ ст.

Остаточна ліквідація гетьманства. Діяльність П. Рум’янцева на Лівобережній Укр. У 1761 р. померла імператриця Єлизавета Петрівна. На престол зійшов Петро ІІІ. Пробувши імператором всього декілька місяців, він устиг роздратувати всіх своєю політикою. Проти нього склалася змова, у результаті якої його було усунуто від влади і вбито. Імператрицею була проголошена його дружина Катерина ІІ. К. Розумовський прийняв найактивнішу участь у заколоті, та це не вплинуло на прагнення но-вої імператриці ліквідувати автономію Геть-манщини. Формальним приводом для скасування Гетьманщини стали 2 чолобитні до імператриці, надіслані 1763 р. гетьманом К. Розумовським і представниками козацької старшини. У них йшлося про відновлення давніх прав Укр. (самостійні судову і фін. системи, землі втрачені з 60-х рр. ХVІІ ст. тощо) та офіційне визнання спадковості гетьманської посади за нащадками роду Розумовських. У Петербурзі це було розцінено як прагнення відділитись від Росії. Розлючена Катерина ІІ була готова віддати гетьмана під суд. Урешті-решт вона запропонувала йому добровільно зректися булави. К. Розумовський змушений був це зробити. Як компенсацію він отримав високий чин генерал­фельдмаршала й цілу низку нових маєтностей. 10 листопада 1764 р. вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні. У наступні роки К. Розумовський жив у рос. столиці або за кордоном. Тільки в 1794 р. він повернувся до Батурина, де й помер у 1803 р. (похований у Воскресенській церкві). Для управління землями колишньої Гетьманщини була створена Друга Малоросійська колегія, яку очолив П. Рум’янцев. Колегія складалася з 4 російських чиновників і 4 генеральних старшин. Основне завдання колегії полягало в ліквідації укр. держ. інституцій та утворення натомість російських. Протягом 1765—1768 рр. колегія підпорядкувала собі всі центральні установи Гетьманщини. Для охорони народних прав П. Рум’янцев запровадив посади присяжних адвокатів при Колегії і Генеральному Суді. У секретній інструкції щодо управління краєм Катерина ІІ настійливо рекомендувала знищити всі залишки укр. автономії, закріпачити селян, здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки, усіляко збільшувати збір податків. Першим кроком нового генерал­губернатора було проведення в 1765—1767 рр. загальної ревізії земельної власності (Генеральний або Рум’янцевський опис). Були переглянуті й впорядковані податки. Замінено натуральні повинності грошовим податком, сума якого сягнула 250 тис. крб на рік (у 1780 р. вона складала вже 2 млн крб). Широкомасштабні заходи П. Рум’янцева загальмувала чергова рос.­турецька війна 1768—1774 рр. Певна річ, українці не могли не усвідомлювати того, що відбувається ліквідація автономії. Тому під час виборів у 1767 р. депутатів до Комісії для укладання нового збірника законів Російської імперії та її роботи депутати від козацької старшини, шляхти, духівництва, козаків і міщан зажадали поновити чинність україно-російського договору 1654 р., відновити гетьманську владу тощо. Але комісія, не зумівши виробити якогось реального документу, у 1774 р. була розпущена, а імператриця остаточно перебрала на себе видання законів імперії. У вересні 1781 р. скасовується полковий адміністративно­територіальний поділ і Гетьманщина, яка перетворюється у Малоросійське генерал­губернаторство в складі трьох губерній (намісництв) — Київської, Чернігівської та Новгород­Сіверської. У губернських центрах і повітових містах створюються російські адміністративні та судові установи. Поряд з адміністративно­територіальними змінами царський уряд переймався проблемою втечі укр.селян. У травні 1783 р. було прийнято указ про остаточне прикріплення селян до місць їхнього проживання. Цим самим було узаконене кріпосне право на Лівобережжі та Слобожанщині. 9 липня 1783 р. дійшла черга й до української армії: замість десяти козацьких і трьох компанійських полків формуються десять кінних карабінерських полків російської армії. Строк служби складав шість років. Козацька старшина отримувала російські офіцерські звання, а козаки перетворювалися на державних селян.

43) Політико-пр. становище Галичини, Правобережжя, Закарпаття, Пв Буковини та Криму (сер. ХVIІ – кінець ХVIІІ

Внаслідок першого (1772) поділу Польщі Галичина, а згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією (1775). Букови-на увійшли до складу багатонаціональної Австрійської імперії, під владою якої у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебу-вало Закарпаття. Таким чином Габсбурги ста-ли володарями великої частини Укр. Галичина разом з частиною польських земель була ви-ділена в окремий коронний край — «коро-лівство Галіції і Лодомерії (Володимири)» з центром у Львові Сх кордон нового австрійського краю проліг по р. Збруч. В було поділено спочатку на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів 1780-1786 рр. запроваджено новий адмін. поділ, згідно з яким налічувалось уже 18 округів, з них 12 становили укр. частину краю — Сх Галичину. На ново приєднаних до Австрії землях було запроваджено загальноприйняту в Д централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше — намісник, на Буковині після 1849 р. — президент крайового управління. Окружну, а потім повітову ланки держ. влади очолювали старости. На місцях адмін. й судово-поліцейські функції виконували дідичі або спеціально утримувані ними, але призначувані старостами мандатори (до 1866р. )Органами крайового самоуправління були Становий сейм у Галичині й крайові сейми в Галичині та Буковині (1861-1914). На Закарпатті адміністрацію в комітатах очолювали жупани Етнічний склад населення західноукр. земель був доволі строкатим, відносна к-ть українців у загальній масі населення поступово зменшувалася, натомість зростала питома вага поляків у Сх Галичині, румунів у Пв Буковині, угорців у Закарпатті. Відстала соц.-демографічної структури краю було співвідношення між сільським і міським населенням. Відповідно абсолютна більшість населення (в Галичині на початку XX ст — 88,45%, у Закарпатті наприкінці XX ст. — 85%) мешкала в селах і лише незначна частина в нечисленних містах (у Закарпатті наприкінці XIX ст. —7%). Таку ж саму картину являла собою професійна структура населення. Стосовно українського населення понад 90% його мешкало в селах і було зайнято в с\г. В містах українці за кількістю перебували здебільшого на третьому місці (після євреїв та поляків у Сх Галичині, євреїв і німців у Буковині, євреїв і угорців у Закарпатті). У 1639 році козаки обрали гетьманом Карпа Півторакожуха. Недовгий час його правління відзначався насамперед відверто антипольсь-кою спрямованістю та зближенням з кримсь-кими татарами. Поляки неодноразово нама-галися приборкати непокірного гетьмана. Одначе козаки успішно відбивали походи польських загонів на запорозькі землі, а полонених жовнірів вимінювали у татар на баранів та іншу худобу. На прохання кримського хана ходив гетьман разом зі своїми та кримськими військами проти калмиків, які часто вторгалися у татарські володіння, завдаючи чималої шкоди. Завдавши калмикам поразки, гетьман убезпечив кордони Кримського ханства зі сходу, зміцнивши разом з тим основи бойової співдружності між Запорожжям та Кримом.На сер. XVII ст. вкрай загострилась обстановка на укр.. землях, що входили до складу РП. Як відомо, причинами цього були соц.. та нац.-духовне гноблення укр.. населення з боку польської шляхти та католицької церкви. Водночас стали більш напруженими відносини між Річчю Посполитою та Кримським ханством. Протягом 1648 року українсько-кримське військо здобуло перемоги над поляками в битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. На жаль, союз укр. гетьмана з кримським ханом був короткочасним. Осяйна Порта не була зацікавлена в тому, щоб на сході Європи з'явилася ще одна християнська держава та ще й з виходом до Причорномор'я. Українські гетьмани І. Виговський, П. Дорошенко та П. Орлик намагалися зміцнити зовнішнє та внутрішнє становище Укр. за допомогою Туреччини і Криму. У 1768 році Крим стає ареною воєнних дій між Рос. і Осм. Імп. Наслідком цієї війни став Кючук-Кайнарджійський мирний договір, за яким Кримське ханство отримало незалежність від Осм. імп., проте вже у квітні 1783 року було анексовано Рос. імп..

49) Державний лад України в другій пол. ХІХ ст.

в XIX — на початку XX ст. самодержавство репрезентувало собою диктатуру дворянства всіх національностей. Проводячи політику зміцнення влади адміністративно-поліцейських органів, царат розширював компетенцію головних посадових осіб у системі місцевого управління — генерал-губернаторів і губернаторів. У другій половині XIX ст. їхня компетенція розширилася за рахунок надання їм особливих і надзвичайних повноважень. Прикладом може бути Положення про заходи до охорони державного порядку та громадського спокою 1881 року, яке надало генерал-губернаторам П проголошення місцевості у стані посиленої охорони. В такій місцевості поліція і жандармерія отримали право арешту підозрілих осіб і проведення обшуку в будь-який час і в будь-якому місці. Значні зміни в системі управління відбулися після проведення реформ 60—70-х р. Головним їхнім результатом було введення органів місцевого самоврядування. Так, селянська реформа 1861 року ввела громадське селянське управління. Земська 1864 року і міська 1870 року реформи утворили всестанові органи земського і городового управління в повітах, губерніях, містах. Органами селянського управління були сільський схід та обраний ним сільський староста, а також збирач податків, доглядачі хлібних магазинів, училищ та лікарень, сільські писарі. Він вибирав сільську адміністрацію, розглядав сімейні суперечки, розподіляв і перерозподіляв землі в сільській громаді і т. ін. В обов'язки сільського старости входили скликання та розпуск сходів, виконання їхніх рішень, розпоряджень волосного управління, нагляд за станом шляхів, мостів. Органи волосного управління складалися з волосного сходу, волосного старшини і волосного селянського суду. Волосний схід обирав посадових осіб сходу, розподіляв грошові оброки і повинності. Сільські і волосні органи самоуправління були підпорядковані не тільки системі державних органів управління селянами — мировим посередникам, повітовим мировим з'їздам і губернським у селянських справах при-сутствієм, але й поміщикам. Земська рефо-рма була проведена тільки в шести з дев'яти укр.. губерній (Харківській, Полтавській, Черні-гівській, Херсонській, Катеринославській та Таврійській), У Правобережній Україні земств-ва були введені тільки в 1912 році.Відповідно до реформи в губерніях і повітах створювались виборні земські установи, які складалися з земських зборів і земської управи як вико-навчого органу. Члени повітових земських зборів обиралися на 3 виборчих з'їздах: повітових землевласників, міських виборців і виборців від сільських громад. Губернські земські збори формувались шляхом виборів їхніми повітовими земськими зборами із свого складу.Земства не мали виконавчої влади і в більшості свої постанови могли провести в життя тільки через адмін.-поліцейські органи. Сфера діяльності нових органів всестанового самоврядування була обмежена господарсько-культурними спра-вами: освітою, охороною здоров'я, торгівлею, будівництвом та ін. Аналогічний зміст мала міська реформа 1870 р. "Міське положення" поширюється в кінці 70-х років. Відповідно до реформи в містах Укр. створюються органи міського самовряд. — міські думи і міські управи. Члени міської думи (гласні) вибирались на зборах міст. Міська дума вибирала міську управу в складі голови і не менш як 2 членів. По своїй компетенції міське самоврядування майже не відрізнялось від земського.Початок новим змінам в держав-ному ладі Російської імперії поклала буржуаз-но-демократична революція 1905—1907 р. 6 серпня 1905 року проголошується маніфест: "Про затвердження Державної думи" і приймається Положення про вибори в Державну думу. Закон від 6 серпня 1905 року про вибори у першу думу реалізовано не було, оскільки він був бойкотований більшо-вицькими орг.

54) Відродження укр. державності в 1917 р. Утворення Центральної Ради, місцевих органів влади та управління

У лютому 1917 року в Росії перемогла буржуазно-демократична революція. Соц. напруга, невдоволення продовженням світової війни, голод, розруха створили сприятливі умови для нац.-визв. революції в Укр.. У Києві почали формуватися нові революційні органи, було практично ліквідовано царську адміністрацію, владу перебрали призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари. На початку березня 1917 року в Укр. виникають ради робітничих і солдатських депутатів, які на той час не відігравали провідної ролі. За ініціативою М. Грушевського та С. Єфремова створюється міжпартійний політичний блок "Товариство укр..поступовців" (ТУП), політ. ідеалом якого була автономія Укр. в складі перебудованої на федеративних засадах Рос. держави. Виникнення загальноукр. громадсько-політ. центру—Укр. Центральної ради. До неї увійшли укр.. соціалісти, представники православного духовенства, культурно-освітніх, військових, студентських та інших орг тощо. Дата заснування ЦР 3 березня 1917 р. Голова Ради - М. Грушевський. Провідна роль у ній належала укр. соціал-демократам та укр.. есерам. Незабаром М. Грушевський також приєднався до українських есерів. До керівництва Ради входили В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін. Лідери Ради прагнули до того, щоб добитися від ТУ Росії широкої автономії для Укр.. 8 березня було опубліковано відозву "До українського народу", творити нове вільне життя. 19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація під яка ухвалила резолюцію про доручення ЦР вступити у прямі переговори з ТУ. Для підтвердження своїх повноважень ЦР скликала 5—7 квітня Укр. нац.конгрес. Головною метою діяльності ЦР було єднання укр. народу, відродження нац. державності шляхом переговорів з ТУ. У Києві відбулося віче українських офіцерів, яке ухвалило вважати себе Установчою військовою радою. Ініціатором створення української армії був Микола Міхновський. Паралельно виникає Український військовий клуб ім. П. Полуботка, у Києві розпочинається формування першої української військової частини - полку ім. Б. Хмельницького. Об'єднати цей патріотичний рух взявся І Український військовий з'їзд, який відбувся в травні 1917 року. З'їзд утворив Військовий генеральний комітет у складі 18 осіб на чолі з Симоном Петлюрою. 5—11 червня 1917 року відбувся II Всеукраїнський військовий з'їзд, на якому склад комітету було збільшено до 27 осіб. З'їзд затвердив статут Генерального військ. комітету. Не змогла Рада забезпечити і правопорядок в Україні, організувати роботу залізниць тощо. Все це позначилося на єдності її рядів, між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами почали виникати ідейні конфлікти. Центральна рада свої звернення до народу оформлює у вигляді універсалів. І Універсал було проголошено 10 червня 1917 р ЦР фактично перебирала на себе державні функції, а 28 червня було створено уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. II Універсал З липня 1917 р заперечувалася необхідність створення укр.. війська, були й інші значні поступки Тимчасовому уряду. III Універсал 7 листопада 1917 р проголошує утворення УНР у складі Російської Федерації. юр. декларувалося відродження нац. держави.

57) Суспільно-політичний лад і право ЗУНР (1918–1923 рр.)

Державний устрій ЗУНР У дні розпаду Австро-Угорської монархії, створена у жовтні 1918 p. у Львові Українська Національна Рада 1 листопада 1918 р. проголосила утворення у Галичині та на Буковині Української Держави. 13 листопада вона отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Вища законодавча влада у державі належала Українській Національній Раді, лише вона мала право ухвалювати закони. Очолював її президент (фактично спікер - голова парламенту). Рада формувала колегіальний орган влади - Виділ з 9 осіб, що виконував функції глави держави. У майбутньому передбачалося скликання однопалатного Сейму з 226 послів, обраних за національно-пропорційною системою, при загальному, рівному, прямому та таємному голосуванні.Рада формувала уряд - Державний Секретаріат з 14 секретарств (міністрів) на чолі з прем'єром. Місцевими органами влади були: у повітах - повітові комісари, призначені держсекретарем внутрішніх справ, та обрані прибічні ради; у селах та містах - громадські і міські комісари теж з обраними прибічними радами. Комісари були представниками державної влади на місцях з необмеженими повноваженнями.Реформовано також і судову систему. ЗУНР розділено на 130 судових повітів та 12 судових округів. Окружні і повітові суди були першою інстанцією, другою був Вищий суд у Львові, а третьою - Найвищий держаний суд. До їхнього обрання відповідні інстанції називалися Окремими судовими сенатами другої та третьої інстанції.Охорону громадського порядку забезпечувала народна міліція та створений 6 листопада 1918 р. Корпус української державної жандармерії. Його очолювала Команда на чолі з головним комендантом, на місцях діяли окружні та повітові команди, теж очолювані комендантами.

Окрім того, у правоохоронній системі ЗУНР повноцінно функціонували прокуратура, адвокатура і нотаріат

Система права ЗУНР Законотворчий процес у ЗУНР був покладений на Українську Національну Раду, яка видавала статути, прокламації і закони. В умовах польської агресії законодавча діяльність Ради гальмувалася військовими діями та переїздами урядових установ. Конституційними актами ЗУНР були: - "Тимчасовий основний закон" від 13 листопада 1918 р. - складався з 5 артикулів (статей), які визначали назву держави, її територію, суверенітет, представницькі органи влади, герб і прапор; - Закон "Про Виділ Української Ради" від 4 січня 1919 р. - ним утворено колегіальний орган влади у державі з 9 осіб на чолі з президентом УНРади; - Закон "Про державну мову" від 15 лютого 1919 р. проголошував нею українську, а іншим гарантувалася державна підтримка та захист; - Закон "Про громадянство та правовий статус чужинців" від 8 квітня 1919 р. визнавав громадянами всіх осіб за їхнім бажанням і власноручною заявою, поданою до 20 травня того ж року. В іншому разі вони вважалися чужинцями. Цим самим законом регулювалася державна служба в ЗУНР. Серед норм цивільного права найважливіше значення мали положення Закону "Про земельну реформу", ухваленого УНРадою 14 квітня 1919 р. Ним націоналізовувалися поміщицькі, церковні, монастирські і відомчі землі і створювався єдиний земельний фонд ЗУНР. фондом керували загальна повітова і сільська комісії, які визначали порядок володіння, користування та розпорядження землею. В цілому земельне законодавство не задовольняло селян і не виправдало їхніх вікових надій одержати землею. 13 лютого 1919 р. ухвалено Закон "Про основи шкільництва", який дозволив поряд з державними українськими школами створювати приватні та національні навчальні заклади.Передбачалося провести повну кодифікацію українського права в ЗУНР. Але не вистачило ні часу, ні фахівців, не сприяли цьому і умови. Тому і далі в державі діяли норми кримінального, цивільного та процесуального кодексів Австро-Угорщини. Для справедливості зазначимо, що й польська влада спромоглася на кодифікаційні дії лише у 1933 p., користуючись до того часу тим самим цісарським законодавством.

59) Українська держава періоду Директорії (1918–1923 рр.)

Директорія була створена представниками українських соціалістичних партій в середині листопада 1918 р. як орган антигетьманського повстання з метою відновлення УНР. До складу Директорії увійшли В.Винниченко (УСДРП) — голова, члени - С.Петлюра (УСДРП), О.Андрієвський (АПСС), Ф.Швець (Селянська спілка) і А.Макаренко (безпартійний, від профспілки залізничників). Обраний заочно С.Петлюра був затверджений Головним Отаманом Армії УНР.У грудні 1918 р. гетьманський режим П.Скоропадського було знищено і Директорія прийшла до влади в Україні. 26 грудня було проголошено відновлення УНР і призначено перший уряд на чолі з В.Чехівським — Раду Народних міністрів УНР.На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню і зовнішню політику.У сфері державного управління передбачалося передати владу Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада передавалася трудовому конгресу, який населення обирало без участі "поміщиків та капіталістів". Йшлося, фактично, про утвердження в Україні національного варіанта радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму. Було взято курс на радикальні реформи - аграрну реформу, обмеження капіталістів, фінансистів. Відновлювався 8-годинний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок, закон про автокефалію УПЦ. 22 січня 1919 р. проголошено Злуку УНР і ЗУНР; до складу Директорії увійшов представник ЗУНР Є.Петрушевич.

У зовнішній політиці Директорії вдалося дещо розширити міжнародні зв'язки, зокрема, були встановлені дипломатичні відносини з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом. Директорія прагнула знайти спільну мову з радянською Росією.Однак помилок і невдач у внутрішній і зовнішній політиці Директорії УНР було значно більше, ніж успіхів, що врешті-решт призвело до її ослаблення і поразки. У Києві уряд УНР — Директорія — проіснував всього 1,5 місяці. 5-6 лютого 1919 р. більшовики захопили столицю. Директорія УНР і уряд, залишивши її, змушені були змінювати місце перебування в залежності від воєнної ситуації.

У листопаді 1920 р. Директорія припинила своє існування, а її Голова С.Петлюра емігрував за кордон. Туди відбув і уряд УНР. Після загибелі в Парижі С.Петлюри (1926 р.) формально влада в неіснуючій вже тоді УНР перейшла до голови уряду УНР за кордоном А.Лівицького.

За час своєї діяльності Директорія, незважаючи на призупинення нею дії деяких демократичних інституцій, не спромоглася створити по-справжньому сильного інституту влади. Здійснюючи революційну ломку всіх структур гетьманської влади, Директорія не мала уявлення, чим її замінити. Селянська стихія почала швидко перероджуватися в руйнівну анархію. Директорія поступово втрачала контроль над територією, яку перебирали місцеві отамани. У російській Червоній армії Л.Троцький утверджував дисципліну за допомогою ВЧК і трибуналів, в українській армії цього не було, і вона розпадалася на партизанські загони, які добре воювали тільки поблизу своїх осель, а коли складалася несприятлива обстановка — розпорошувалися без бою, прихоплюючи з собою зброю (під час падіння гетьманського режиму в середині грудня 1918 р. Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 p., перед здачею Києва, — приблизно 21 тис). Отамани вдавалися до самоуправства, організовували єврейські погроми. В.Винниченко писав: "...отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні... Вони вводили стан облоги, вони ставили цензуру, вони забороняли збори..." Центральна влада не в змозі була спинити анархію.Серед членів Директорії не було єдності дій та орієнтацій: одна частина членів її виступали за союз з більшовиками (В.Винниченко, В.Чехівський, М.Шаповал); друга частина - на союз з Антантою проти більшовиків (її очолював С.Петлюра). Діяльність цього п'ятиособового органу паралізовувалась також особистим суперництвом Винниченка та Петлюри, вплив якого неухильно зростав. Після виходу Винниченка зі складу Директорії 11 лютого (за іншими даними - 10 лютого) 1919 р. її Головою став Петлюра, який з кінця 1919 р. був фактично одноособовим керівником цього органу. Неспроможною виявилася соціальна програма Директорії.

Опублікований 8 січня 1919 р. Земельний закон декларував ліквідацію приватної власності на землю, але не вказував, коли селяни одержать землю; земельна власність іноземних (польських, австрійських, німецьких) поміщиків оголошувалася недоторканною, її долю мав вирішити спеціальний закон; недоторканними лишалися 15-десятинні господарства. Тому сільська біднота звинуватила Директорію в прокуркульській політиці й відвернулася від неї. Не підтримала Директорію інтелігенція, оскільки адвокатів, лікарів, професуру, вчителів середніх шкіл і т.д. зарахували до "поміщиків і капіталістів", які не брали участі в обранні Трудового Конгресу. Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату —всіх , без кого нормальне існування держави неможливе. Відданість інтересам робітничого класу, необхідність застосування робітничого контролю в промисловості залишились декларацією — фактично отамани придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, розганяли профспілки. У зовнішній політиці Директорії не вдалося налагодити необхідний рівень зв'язків з тими країнами, від яких значною мірою залежала доля України — країнами Антанти, Польщею і, особливо, радянською Росією, хоча переговори про укладення миру з більшовицькою владою Леніна велися з кінця грудня 1918р. Російські радянські війська широким фронтом наступали на Україну, в той час як Раднарком Росії лицемірно заявляв, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Під приводом необхідності "припинити анархію і підтримати порядок" інтервенцію проти України розпочала Антанта. її війська захопили південь України. Крім того, на Півдні діяли війська Добровольчої білої армії, очолюваної А.Денікіним. Ворожими до Директорії залишалися анархісти Н.Махна, українські комуністи-боротьбисти.

Останню спробу зберегти УНР С.Петлюра здійснив, уклавши Варшавську угоду з Ю.Пілсудським про спільний похід у зайняту більшовиками Україну, яка, по суті, прирікала на загибель ЗУНР. Після короткочасного успіху польсько-українських військ у війні проти радянської Росії, яка закінчилась Ризьким мирним договором 1921 p., Директорія остаточно втратила контроль над Україною.

До причин поразки Директорії УНР можна віднести також недооцінку Директорією більшовицької агітації та пропаганди на населення; неусвідомлення широкими масами українського населення (особливо селянством) загальнонаціональних інтересів, необхідності створення й зміцнення власної держави.

67) Особливості розвитку держ. апарату Укр. в 20-i роки ХХ ст.

У 1923 p. згідно з рішеннями 1 Всесоюзного з'їзду Рад розгортався процес дороблення Договору і Декларації про утворення СРСР, а тим самим розробки союзної Конституції.В процесі підготовки проекту Конституції розгорнулася гостра політична боротьба. Сталін та його оточення намагалися максимально обмежити суверенітет республік. Спроби окремих діячів республік протистояти цим акціям рішуче придушувалися, все чіткіше проявлялися риси сталінської "автономізації".6 липня відбулася друга сесія ЦВК СРСР, яка прийняла постанову про затвердження Основного Закону (Конституції) СРСР і негайне надання йому чинності. Схвалений текст Конституції було вирішено "винести на остаточне затвердження II з'їздом Рад Союзу РСР"Затвердження союзної Конституції потребувало розробки цілого ряду положень про найвищі органи влади і управління СРСР та їх взаємини з найвищими органами влади і управління союзних республік, які забезпечували практичне здійснення основних принципів Конституції Союзу РСР.Проте в процесі будівництва єдиної союзної держави досить часто виникали непорозуміння. Серйозні зауваження викликав порядок проходження проектів загальносоюзних декретів. У зв'язку з остаточним затвердженням у січні 1924 p. Конституції СРСР необхідно було внести відповідні зміни в компетенцію найвищих органів державної влади союзних республік. В Україні для вирішення такого завдання важливе значення мало Положення про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 p. Воно визначало порядок обрання ВУЦВК, строк повноважень, періодичність скликання сесій (не менше трьох разів на рік), основні принципи організації і діяльності Президії ВУЦВК. Цей законодавчий акт вперше прямо вказував, що Президія ВУЦВК в період між сесіями ВУЦВК є вищим законодавчим, виконавчим та розпорядчим органом влади УСРР. 12 жовтня 1924 p. було затверджено нове Положення про Раднарком УСРР, згідно з яким він визнавався виконавчим і розпорядчим органом державної влади України. До складу Раднаркому УСРР входили: голова РНК, його заступники, наркоми (землеробства, фінансів, внутрішньої торгівлі, праці, внутрішніх справ, юстиції та прокуратури республіки, робітничо-селянської інспекції, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення), голова ВРНГ, уповноважені наркоматів СРСР при УСРР Визначалося коло осіб, котрі могли брати участь у роботі Раднаркому УСРР із правом дорадчого голосу. Слід зазначити, що Положення 1924 p. уперше так докладно визначило склад Раднаркому УСРР. Чітко були означені і предмети відання Раднаркому УСРР.В Україні зростав центральний апарат державного управління. Все більш вагомою в управлінні ставала роль, комуністів, які займали керівні посади. Запроваджувалась практика беззаперечного підпорядкування директивам вищих органів, поступово формувалися елементи алміністративно-командної системи.30 квітня 1925 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову “Про заходи термінового проведения повної українізації радянського апарату". Усі радянські, профспілкові і громадські організації закликались до нового напруження сил для повного завершення плану українізації державного і господарського апарату. Всі державні установи і державні торговельно-промислові підприємства переводились на діловодство українською мовою "ступенево, але не пізніше як 1 січня 1926 року". В усіх республіканських відомствах, у місцевих органах засновувалися відомчі комісії з українізації. Було організовано також всеукраїнську центральну комісію з керівництва українізацією. Показово, що роботу з термінового проведення українізації довелося провадити Л.Кагановичу — довіреній особі Сталіна, який був направлений у травні 1925 р. в республіку з завданням "зміцнити партійну організацію України". В Україні він протягом 1925— 1928 pp. був генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Каганович добре розумів, що процес "українізації" був для більшовицької партії лише тактичним засобом "зближення" з українським народом. Поряд з українізацією радянського і господарського апарату провадилася значна робота щодо розвитку культури інших національностей, що проживали в Україні, забезпечення їхніх прав та інтересів. З цією метою було організовано Центральну комісію в справах національних меншин при ВУЦВК і такі ж комісії на місцях. Практикувалося залучення трудящих інших національностей до радянського будівництва шляхом виборів до Рад, проведення національних конференцій, розгортання культурно-освітньої роботи мовами цих національностей, проведення справ у судах їхньою рідною мовою тощо. У місцях компактного проживання нацменшин створювалися національні адміністративно-територіальні одиниці.Процес українізації викликав хвилю національного відродження, а найвідчутнішим його проявом став бурхливий розвиток гуманітарних наук, українського театру і літератури. Непередбаченим і небажаним для правлячої партії наслідком українізації виявилося невпинне зростання ролі української інтелігенції, яка незабаром зазнала нищівного удару. Першим постраждав талановитий український письменник М.Хвильовий. Слідом за ним під удар попав нарком освіти УСРР О.Шумський, який вважав, що процес українізації йде дуже повільними темпами. Потім настала черга відомого економіста М.Волобуєва. Комуністична партія безоглядно знищувала у своєму середовищі і в суспільстві в цілому будь-які прояви національної специфіки як ворожі інтернаціональній пролетарській справі. Нищівній критиці, а з кінця 20-х років — жорстоким репресіям піддавались ті з комуністів, хто виступав на захист національних інтересів союзних республік, відстоював право на вільний розвиток економічного, культурного й духовного життя всіх народів СРСР.

70) Правовий статус Буковини у складі Румунії 1918–1940 рр.

До Першої світової війни заселені українцями Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії входили до складу Росії, а Північна Буковина - до Австро-Угорщини. У 1918 р. Румунія окупувала ці території. Відчуваючи непевність свого становища, вона прагнула якнайшвидше узаконити окупацію міжнародними договорами. У свою чергу, утворюючи «санітарний кордон» між більшовицькою Росією і Західною Європою, Антанта сприяла Румунії у цьому. 11 вересня 1919 р. представники країн Антанти підписали з Австрією Сен-Жерменський договір, за яким Буковину було передано Румунії. Наступного 1920 р. у Парижі Англія, Франція, Італія і Японія так званим Бессарабським протоколом визнали і затвердили захоплення Румунією Бессарабії. На загарбаних Румунією територіях наприкінці 20-х років мешкало 790 тис. чол. На цих землях Румунія провадила класичну колоніальну політику, спрямовану на зміцнення контролю над українськими територіями. З метою інтеграції загарбаних земель було прийнято закон про адміністративну уніфікацію, згідно з яким законодавство старого королівства поширювалося на приєднані землі. Було ліквідовано самоврядування громад. Замість старост румунськими адміністративними органами призначалися примарі, а на чолі повіту - префекти - ставленики Міністерства внутрішніх справ. З перших днів окупації українське населення зазнало переслідувань на мовно-культурному ґрунті. У своїй національній політиці румунські власті виходили з того, що в Північній Буковині, як і в Бессарабії, проживають «аж ніяк не українці, а лише слов'янізовані румуни». Румунську мову на окупованих землях оголосили державною. У лютому 1919 р. ухвалено закон, за яким на роботу в державні установи приймалися ті, хто знав румунську мову. Українська мова заборонялася в державних і муніципальних органах. Українські назви міст і сіл було змінено на румунські. У Північній Буковині до її загарбання королівською Румунією було 218 українських початкових шкіл. У 1919-1920 рр. їхня кількість зменшилася до 157, а в 1926/27 навчальному році не залишилося жодної. Були закриті всі гімназії та професійні школи з українською мовою навчання, культурно-освітні товариства, накладено заборону на ввезення українських книжок і музичних товарів. У Чернівецькому університеті закрилися українські кафедри. Лише після скасування стану облоги в українській частині Буковини в 1928 р. постала змога боротися за українську народну школу. Результатом цієї боротьби був закон 1929 р., за яким у школах із українською більшістю учнів впроваджувалося 8 годин українською мовою в нижчих класах і 6 годин - у вищих. Але 1934 р. ці малі здобутки були скасовані. Жертвою «румунізації» на українських землях стала і православна церква. Румунський патріархат підпорядкував собі православні єпархії Бессарабії і автономну буковинську митрополію. Українські священики не допускалися до вищих посад у церковній ієрархії, українців обмежували при вступі до духовних семінарій. Колоніальна політика румунських властей на українських землях досить яскраво проявлялася в економічному житті. Північна Буковина й українські землі Бессарабії стали для румунських властей джерелом дешевої сировини й робочої сили. В промисловості панувало дрібне кустарне виробництво з ручною і на-півручною працею. Лише 4,25 % підприємств у 1930 р. мали від 6 до 20 робітників, а тих, які б налічували понад 20 працівників, було лише 2 % їхньої загальної кількості. Найбільшу питому вагу в економіці краю становила харчова промисловість. Зусилля підприємств української частини Бессарабії спрямовувалися на розвиток дрібної та домашньої промисловості: обробки шкур, варки мила, виробництва тканини й сукон, олії. Масове безробіття було постійним супутником трудящих. Особливого розмаху воно набуло в умовах економічної кризи, яка охопила Румунію з 1929 р. Число підприємств на 1935 р. скоротилося майже наполовину. Зупинилися трикотажні та текстильні фабрики Чернівців. Занепали лісова і деревообробна промисловість Буковини, рибне господарство Південної Бессарабії. Сільське господарство на загарбаних Румунією українських територіях перебувало у стані занепаду і потребувало глибокого реформування. У 1919 р. було проголошено початок аграрної реформи. Але при цьому влада не брала до уваги інтереси українського селянства. На Буковині, наприклад, парцеляції і передачі селянам підлягало лише 70 тис. га, або 16,8 % земельної площі великих землевласників. Як правило, це були малопридатні чи непридатні для обробітку землі. Середній розмір наділу українського селянина становив 0,56 га, а румунський колоніст одержував 0,5 га під садибу і 4 га орної землі та один гектар пасовиськ.

Економічна криза кінця 20-х - початку 30-х років супроводжувалася зниженням попиту на сільськогосподарську продукцію, що стало однією з причин скорочення посівних площ. Різко зменшилося поголів'я робочої і продуктивної худоби. У 1935 р., наприклад, близько половини селянських господарств Північної Буковини не мали коней, третина - корів, понад 60 % - овець. Рівень життя в Румунії був одним з найнижчих у Європі. Що ж стосується Північної Буковини і української частини Бессарабії, то навіть для Румунії вони відзначалися своєю злиденністю. Ціни на хліб у 1937 р. порівняно з 1914 р. зросли тут у 50 разів, на м'ясо - в 57, тимчасом як номінальна заробітна плата - лише у 18 разів. Постійним явищем суспільного життя було безробіття. В 1931-1932 рр. безробітних на Буковині налічувалося 50 тис. чол. На українських землях Бессарабії безробіття охопило майже 50 % працездатних. Про гуцульське населення гірських районів Буковини бухарестський журнал «Румунське господарство» на початку 30-х років писав: «Не буде перебільшенням, якщо скажемо: гуцули в даний момент — у стадії вимирання». Політика королівського уряду на окупованих землях України викликала опір населення, який виявлявся, зокрема, у збройній боротьбі. 16 вересня 1924 р. в Бессарабії в районі Та-тарбунар спалахнуло повстання, у якому брало участь близько 6 тис. чоловік. 18 вересня-1924 р. проти повстанців було кинуто регулярні румунські війська. Бої тривали до 25 вересня і закінчилися поразкою повстанців. Після придушення Татарбу-нарського повстання над його учасниками в 1925 р. відбувся «процес 500». До різних термінів ув'язнення було засуджено 85 чоловік. Порівняно ліберальні вироки були наслідком широкої кампанії протестів за кордонами королівства і в самій Румунії. Але вони аж ніяк не свідчили про демократичний характер румунського політичного режиму. В 1918-1925 рр. лише в Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії було закатовано понад 13 тис. чоловік. «Царський батіг, - говорив у парламенті з цього приводу екс-прем'єр Румунії Вайда-Воде, -був поганий, та в порівнянні з румунським гнітом, що лютує тепер у Бессарабії, він був іграшкою. Національне питання вирішується тепер пострілами в невинних».

76) Перебудова держ. апарату України в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.

22 червня 1941 р. розпочався найгостріший, наймасштабніший етап Другої світової війни — фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз. Війна викликала посилення централізації управління, виникнення надзвичайних (неконституційних) органів влади. Уся повнота влади в країні зосереджувалась у створеному Постановою Президії Верховної Ради СРСР, РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від ЗО червня 1941 р. Державному Комітеті Оборони (ДКО). Поєднання членами ДКО вищих партійних та державних посад ініціювало подальше зрощення партійної та радянської номенклатури на всіх рівнях державного управління. Цей воєнно-політичний орган мав надзвичайні повноваження і діяв як через конституційні органи влади та партійні органи, так і через створювані ним комітети, ради, комісії. На місцях для оперативного керівництва найважливішими військово-промисловими комплексами призначалися уповноважені ДКО. Діяли "штаби", "оперативні групи", "комітети" оборони в складі місцевих партійних і радянських керівників, представників військового командування. Так, у червні 1941 р. був створений штаб оборони Києва; під час оборони Одеси, у серпні 1941 p., створюються міська й районні оперативні групи з надзвичайними повноваженнями; у жовтні 1941 р. — міські комітети оборони у Луганську, Сімферополі, Севастополі та Керчі. Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про воєнний стан" від 22 червня 1941 р. широкі владні повноваження надавалися військовим радам фронтів, армій, військових округів, а там, де не було військових рад, — вищому військовому командуванню військових з'єднань. Цим указом на значній території СРСР, зокрема на всій території УРСР, вводився особливий правовий режим воєнного стану. Для потреб оборони військове командування отримало право застосовувати трудову, воєнно-квартирну, автогужову повинності, вилучати транспортні засоби, врегульовувати час роботи установ, підприємств та організацій (встановлювати комендантську годину), забороняти в'їзд чи виїзд з населених пунктів, застосовувати в адміністративному порядку виселення, позбавлення волі на строк до 6 місяців, штраф до 3000 рублів. Накази, постанови й розпорядження відповідних військових інстанцій були обов'язковими для місцевих органів влади, державних і громадських організацій, усього населення місцевості. Винні у їх невиконанні притягувалися до кримінальної відповідальності за законами воєнного часу. Потреби фронту спричинили структурні зміни й перебудову діяльності конституційних органів державної влади СРСР та союзних республік. Найважливішими напрямами їх діяльності стали забезпечення постачання армії, евакуація та перебудова промисловості на випуск військової продукції. Поряд із цим відбувалась інтенсивна мобілізаційна робота з формування військових частин, народного ополчення, винищувальних батальйонів, партизанських загонів. Відповідно до постанови ДКО від 17 вересня 1941 р. "Про загальне обов'язкове навчання військовій справі громадян СРСР" з 1 жовтня 1941 р. запроваджувалося військове навчання для усіх громадян чоловічої статі від 16 до 50 років. Закономірно зросла роль Президії Верховної Ради СРСР, указами та постановами якої запроваджувався воєнний стан, проголошувалася мобілізація, затверджувалися зміни в законодавстві, адміністративно-територіальному устрої, створювалися наркомати, призначалися наркоми, ратифіковувалися міжнародні договори тощо.

У березні 1944 р. відновила діяльність Верховна Рада УРСР, яка на своїй шостій сесії розглянула питання про відбудову народного господарства республіки, а також внесла зміни до Конституції УРСР у зв'язку зі створенням союзно-республіканських наркоматів закордонних справ та оборони. На визволеній території України відновлювалася й діяльність місцевих Рад. Діяльність виконавчо-розпорядчих органів, спрямована на забезпечення потреб оборони, зазнала ще більшої централізації. На Раднаркоми СРСР і союзних республік покладалися основні функції із забезпечення виконання стратегічних рішень ДКО. Водночас окремі функції органів державної влади покладалися на органи спеціального призначення. Так, у червні 1941 р. було створено загальносоюзну Раду (в Україні — комісію) із питань евакуації; на місцях діяли уповноважені Ради, при наркоматах та відомствах — комітети й бюро з евакуації.

79) Розвиток законодавства в Україні в період післявоєнної відбудови (1946–1953 рр.)

У повоєнний час правова база розвивалася на основі принципу пріоритету союзного законодавства. Посилення партійного керівництва безпосередньо зачіпало законодавчу діяльність держави. Директиви партійних з'їздів, рішення пленумів ЦК КПРС набували в державі нормативного значення. Правова регуляція важливих сфер життя здійснювалася спільними актами партійних і радянських органів, які мали юридичну силу.Проголошений XX з'їздом КПРС курс на демократизацію й розширення повноважень союзних республік передбачав усунення деформації в правовій системі. Посиленню демократичних тенденцій у розвитку права мав сприяти союзний Закон від 11 лютого 1957 р. "Про віднесення до відання республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів". Проте робота над другою кодифікацією права в Україні розпочалася раніше, після прийняття 14 травня 1956 р. Президією Верховної Ради Української РСР Постанови "Про перегляд кодексів законів Української РСР". Цивільне законодавство спрямовувалося передусім на зміцнення права державної власності. Так, протягом 1945-1946 pp. здійснювалася націоналізація землі, підприємств, банків, засобів зв'язку в західних областях, Буковині й Закарпатті. В умовах переходу до мирного будівництва збільшилася роль господарсько-договірних відносин між підприємствами й організаціями. Постанова Ради Міністрів СРСР від 26 квітня 1949 р. мала сприяти поширенню практики укладення договорів господарськими організаціями. Передбачалася певна цивільно-правова регуляція порядку здавання виробниками зерна державі. Але у відповідь на директиву Сталіна від 15 вересня 1947 p., в якій засуджувалося послаблення керівництва заготівлею зерна з боку партійних та радянських органів, ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР повернулися до застосування надзвичайних адміністративних заходів (встановлення добових завдань, закріплення керівних працівників з обласних центрів "персонально за молотильними агрегатами й відповідними колгоспами" тощо). Як наслідок — новий, штучно створений голодомор в Україні. В умовах, коли тисячі українських селян помирали з голоду, Голова Ради Міністрів УРСР М. Хрущов, секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, уповноважений Міністерства заготівель СРСР по Українській РСР В. Калашніков доповідали Сталіну, що "колгоспи, радгоспи і селянські господарства УРСР, виконуючи соціалістичні зобов'язання і дані Вам обіцянки, 10 жовтня 1947 р. достроково виконали державний план хлібозаготівель на 100,3 %. Здавання хліба державі понад план продовжується".Відбувалося "зближення" державної та колгоспно-кооперативної форм власності. Так, згідно з рішенням Пленуму ЦК КПРС (червень 1956 р.) у державну власність були передані артілі промислової кооперації.

Зміцненню товарно-грошових відносин сприяла Постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 p., якою запроваджувалося проведення грошової реформи. Було скасовано карткову систему, ліквідовано комерційну торгівлю і запроваджено продаж товарів за єдиними державними цінами. Але внаслідок зміни грошової системи майже втричі підвищилися роздрібні ціни. Певні зміни відбулися у цивільно-правовому регулюванні особистої власності. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. "Про право громадян на купівлю та будівництво ін-дивідуальних житлових будинків" громадяни отримали право особистої власності на одно- або двоповерховий дім. Щоправда, загальна площа його обмежувалася 60 кв. метрами, а кількість кімнат —п'ятьма. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1953 р. замість адміністративного запроваджувався судовий порядок виселення з будинків державних підприємств, установ робітників і службовців, які припинили з ними трудові відносини.

82) Конституцiя УРСР 1978 р.

У зв'язку з ухвалою програми побудови комунізму, радянське партійно-державне керівництво у 1962 р. прийняло рішення провести конституційну реформу. Але після усунення М. Хрущова і зі зміною економічної та соціальної ситуації в країні, розробка проекту основного закону затяглася на тривалий час. Лише у жовтні 1977 p., після всенародного обговорення, схваленого партією проекту, Верховна Рада СРСР прийняла нову союзну Конституцію. На її основі 20 квітня 1978 p., після обговорення жителями республіки, позачергова сьома сесія Верховної Ради УРСР дев'ятого скликання ухвалила четверту радянську Конституцію. Вона була повною рецепцією загальносоюзної і складалася з преамбули, 19 глав та 10 розділів, які мали такі назви: основи суспільного ладу і політики УРСР (політична і економічна системи, соціальний розвиток і культура, зовнішньополітична діяльність і захист соціалістичної Вітчизни); держава і особа (громадянство УРСР, рівноправність громадян, основні права, свободи і обов'язки громадян); національно-державний і адміністративно-територіальний устрій; ради народних депутатів і порядок їхнього обрання; найвищі органи державної влади і управління; місцеві органи державної Влади і управління; державний план та державний бюджет; правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд; герб, прапор, гімн і столиця; дія Конституції, порядок її зміни. Більшість статей Конституції 1978 р. мала декларативний характер, вони ніколи не були закріплені відповідними законами. Наприклад, гарантовані права і свободи. Республіка проголошувалася суверенною, а основною ознакою цього суверенітету називалося право зносин з іншими державами. Гарантією суверенітету нібито була норма на право вільного виходу з СРСР, хоча закону і механізму виходу не існувало. Стаття 6 встановлювала політичну монополію у державі єдиної комуністичної партії. Отож створення інших партій було неконституційним і вело за собою притягнення до кримінальної відповідальності. Конституція 1978 р. змінила назву рад депутатів трудящих на народних депутатів, затвердила державну символіку, яка зазнала змін у кінці 40-х pp. та адміністративний устрій у складі 25 областей, після адміністративних реформ 50-60-х pp. Діяла вона зі змінами та доповненнями до 1996 р. На підставі Конституції СРСР була прийнята Конституція УРСР 1978 р. Зміст : 10 розділів, 171 стаття :iоснови суспільного ладу і політики україни ii.держава і особа iii. державний і територіальний устрій україни iv.ради народних депутатів україни і порядок їх обранняv.органи законодавчої і виконавчої влади україни vi.органи законодавчої і виконавчої влади україни viiдержавний план економічного і соціального розвитку україни і державний бюджет україни viii.правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд x. герб, прапор, гімн і столиця україни x.дія конституції україни і порядок її зміни

Найвищим органом влади УРСР була Верховна Рада, яка формувалась строком на 5 р. на основі загального, рівного і прямого виборчого при таємному голосуванні, притому депутатом міг бути громадянин УРСР, віком з 18 р. Органами державного управління УРСР були: Рада Міністрів УРСР, союзно-республіканські і республіканські міністерства, відомства і державні комітети. Уряд – Рада Міністрів – був найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади, відповідальним перед ВР; Місцевими органами влади УРСР були: обласні, районні, міські, районні у містах, селищні і сільські Ради народних депутатів, які обирались на 5 р.

84) Процес перебудови і зміни в сусп.-політ. житті Укр. в 2 пол. 80–х рр. ХХ ст. Розпад СРСР і угода про утворення Співдружності Незалежних Держав.

З березня 1985 р. в СРСР нове керівництво - М.С. Горбачов. Починаються перебудовчі процеси. На 1987-1988 рр. визначилася офіційна концепція перебудови, за якою проголошувався курс на розвиток економічної реформи та демократизацію суспільного життя, розширення гласності. Кінцевою метою перебудови визначалася побудова гуманного, демократичного соціалізму. Але практика показала, що система, яка опинилася в стані глибокої всеохоплюючої кризи, не піддавалася реформуванню. Перебудова, як революція згори, поставленої мети не досягла, але стимулювала революційні зрушення знизу. Проте у 1985 - 1987 рр. перебудовчі процеси розгорталися потроху, особливо в УРСР, яка вважалася заповідником застою. До вересня 1989 р. першим секретарем ЦК КПУ був Щербицький. Скоро з'являються прояви незадоволення повільними темпами перебудови. Формується розуміння, що, окрім радикальних перетворень в економічній системі, такі ж зміни потребує і політична система радянського суспільства. У січні 1987 р. про необхідність реформування політичної системи говорить і Горбачов на пленумі ЦК КПРС. 26 квітня 1986 р. - сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Ця подія в наступні роки сприяла пробудженню громадської активності.З кінця 1987 - 1988 рр. в УРСР спостерігається активізація суспільно-політичного життя, з'являються перші неформальні організації. Восени 1987 р. у Києві створено Український культурологічний клуб, у Львові засновано товариство Лева. Утворюються історико-просвітницька організація «Меморіал», товариство української мови ім. Шевченка, студентське братство та ін. Легалізується УГКЦ, відроджується УАПЦ. Українські письменники ( О. Гончар, Д. Павличко, І. Драч ) виступають на захист української мови. У червні-липні 1988 р. у Львові проходять перші несанкціоновані мітинги, активно діють колишні дисиденти - Чорновіл, брати Горині та ін. 26 березня 1989 р. у Львові на мітингу вперше було піднято синьо-жовтий прапор. У червні-липні 1989 р. починаються шахтарські страйки. Широко розгортається гласність, поширюється свобода слова, з'являються численні публікації про "білі плями" історії. У1988 р. вперше відкрито заговорили про голод 1932-1933 рр. в Україні. Поширюється відкрита критика Леніна. 1 серпня 1990 р. у Червонограді, а 14 вересня 1990 р. у Львові були демонтовані пам'ятники Леніну. 22 січня 1990 р., у річницю "Акта Злуки", від Івано-Франківська та Львова до Києва було організовано "живий ланцюг" (приблизно 3млн. чоловік), що стало свідченням пробудження національної свідомості. 15 березня 1990 р. у місті Стрий (на Львівщині) над міськвиконком, 3 квітня 1990 р. у Львові над ратушею, а 27 липня 1990 р. у Києві над будинком Київської міськради було піднято синьо-жовтий прапор. Причини розпаду СРСР:- Унітарний характер СРСР (формально Радянський Союз був федерацією, але фактично - унітарною державою). Монополія на владу належала центру, що обмежувало права республік.- Недоліки і помилки в національній політиці керівництва СРСР:- курс на формування нової спільності - радянського народу, що на практиці виявлялося в тотальному зросійщенні, в обмеженні розвитку національних культур; - невирішеність багатьох національних проблем (проблема кордонів, проблема депортованих народів та ін.).- Суперечливі непослідовні економічні реформи спричинили розбалансованість народного господарства, поглиблення економічної кризи.- Процеси демократизації і гласності сприяли зростанню національної свідомості й активізації національно-визвольних рухів.- Ослаблення в процесі перебудови центральної влади, КПРС, які забезпечували єдність СРСР.Остаточно центральна влада втратила авторитет після заколоту 19-21 серпня. Після провалу перевороту республіки проголосили свою незалежність. Співдружність незалежних держав 8 грудня 1991 р. у Мінську президент України Л.Кравчук, президент Росії Б.Єльцин, голова Верховної Ради Білоруси С.Шушкевич констатували, що вихід республік зі складу СРСР і утворення незалежних держав стало реальним фактом і що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої можуть приєднатися республіки колишнього СРСР та інші країни. До складу СНД увійшло 11 республік, причому Україна - на правах асоційованого члена (вона не визнала всіх пунктів угоди). За час існування СНД значних економічних і політичних результатів у його діяльності не досягнуто.За деякими прогнозами, СНД розвиватиметься не шляхом глобальних інтеграційних процесів, а шляхом співробітництва на двосторонній основі в певних сферах 19-21 серпня 1991 р. реакційні сили здійснили спробу державного перевороту з метою збереження СРСР і тоталітарного режиму в ньому.- 24 серпня 1991 р. відбулася історична подія: Верховна Рада УРСР прийняла "Акт проголошення незалежності України". Референдум 1 грудня 1991 р. підтвердив це історичне рішення.

87) Закон України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р., та постанова Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1991 р.

Під правонаступництвом розуміють перехід прав і обов'язків одного суб'єкта державно - конституціїшого права до іншого. Зазвичай питання про правонаступництво виникає при утворенні нових незалежних держав, розпаді держави й постанні на її території декількох новоутворених держав, об'єднанні кількох держав в одну чи інших територіальних змінах. У зв'язку з розпадом СРСР і відновленням державної незалежності України перед нашою країною постала низка невідкладних завдань: - визначення державної території; - створення органів державної влади; - питання громадянства;- майнові права й обов'язки України. Для вирішення цих та багатьох інших важливих проблем Верховна Рада України прийняла 12 вересня 1991 р. Закон України "Про правонаступництво України", відповідно до якого Україна є безпосередньою й винятковою правонаступницею Української Радянської Соціалістичної Республіки і почасти правонаступницею СРСР. Стаття 1. З моменту проголошення незалежності України найвищим органом державної влади України є Верховна Рада України в депутатському складі Верховної Ради Української РСР. Стаття 2. До ухвалення нової Конституції України на території України діє Конституція (Основний Закон) Української РСР Стаття 3. Закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України. Стаття 4. Органи державної влади і управління, органи прокуратури, суди та арбітражні суди, сформовані на підставі Конституції (Основного Закону) Української РСР, діють в Україні до створення органів державної влади і управління, органів прокуратури, судів та арбітражних судів на підставі нової Конституції України. Стаття 5. Державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською РСР і Білоруською РСР, РРФСР, Республікою Молдова за станом на 16 липня 1990 року є державним кордоном України. Стаття 6. Україна підтверджує свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України. Стаття 7. Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки. Стаття 8. Україна дає згоду на обслуговування зовнішнього боргу Союзу РСР за станом на 16 липня 1990 року в частині, яка визначається окремою міждержавною угодою. Україна не несе зобов'язань за кредитними договорами та угодами Союзу РСР, укладеними після 1 липня 1991 року без згоди України. Стаття 9. Всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території України, є громадянами України. Україна гарантує забезпечення прав людини кожному громадянину

України незалежно від національної належності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів про права людини.

Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР. У зв'язку з Постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року "Про проголошення незалежності України"та прийняттям Акта проголошення незалежності України Верховна Рада України п о с т а н о в л я є: Встановити, що до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції ( 888-09 ) і законам України.