IDPU_shpori_1_ch_2

1.Поняття, завдання і система курсу “Історія держави і права України”.

Історія держави і права України належить до історико-теоретичного циклу наук у системі правознавства. Вона є нормативною дисципліною для студентів спеціальності “Правознавство”.Історія держави і права України — одна з фундаментальних державно-правових дисциплін, яка вивчає правові аспекти суспільного життя; вона тісно пов’язана з теорією держави і права, використовує розроблені нею узагальнення й понятійний апарат, а також дає конкретний державно-правовий матеріал для таких узагальнень. Це наукова і навчальна дисципліна, яка вивчає:— еволюцію української державної традиції в цілому;— розвиток механізмів державної влади в Україні;— зародження та функціонування правової системи в цілому і окремих галузей права України. Вивчаючи закономірності історичного розвитку, вона намагається виявити головні причини і наслідки виникнення, розвитку і падіння державно-правових систем.

Мета курсу “Історія держави і права України” — зорієнтувати майбутніх юристів у витоках українського державо- і правотворення, на грунті узагальнення й аналізу досвіду минулого допомогти збагнути сутність нової системи права в державі, де має утвердитися верховенство закону. Як і кожна наука, історія держави і права України виконує певні завдання. Серед них:•пізнання й пояснення історії державно-правового розвитку в Україні;•визначення стійких тенденцій, закономірностей розвитку історико-правових явищ;•формування національної свідомості, високих моральних і правових цінностей, поваги до минулого українського народу та віри в його майбутнє., •формування у студентів певного обсягу державно-правових знань, виробленні навичок аналізу державно-правових явищ, подій, інститутів та виявленні їх причинно-наслідкових зв’язків, самостійному узагальненні історико-правової інформації.

Отже, предметом історії держави і права України є пізнання процесу зародження і розвитку держави та права України, формування української державної традиції, вивчення державно-правових категорій та інститутів, правового становища населення, джерел права та правової системи в їхній історичній конкретності та хронологічній послідовності.

Важливе значення для опанування предметом історії держави і права має періодизація курсу.

5.Розвиток права у східних слов’ян. Суд і судочинство.

В умовах первіснообщинного ладу поведінка східних слов'ян регулювалася звичаями. Дані про звичаї східних слов'ян до утворення Київської Русі містяться в літописах і повідомленнях зарубіжних авторів.

У міру становлення класового с-ва окремі звичаї родового ладу, котрі можна було використовувати в інтересах пануючого класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Воно являло собою систему правових норм, які складалися з санкціонованих, тобто визнаних державою звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання, захищала від порушень. До давніх норм звичаєвого права східних слов'ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій, таких, наприклад, як присяга, ордалії, порядок оцінки показань свідків та ін. Все це було відомо слов'янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального.

У IX-Х ст. на Русі, певно, існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права і літописах, які були складені ще у XI-XII ст., і тому не дійшла до нас. Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава - давній частині Короткої редакції Руської Правди.

У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм.

Руська Правда - найважливіша пам'ятка феодального права. Її норми закріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя пануючого класу. Підтвердження цьому - статті про відповідальність за убивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін. Окремі частини Руської Правди виникли в найбільш складні моменти історії Київської Русі, коли в країні загострялась класова боротьба, виливаючись у народний рух. Тому за змістом Руської Правди можна простежити, як феодальні відносини визначали характер і форми класової боротьби, а класова боротьба впливала на зміни державного устрою і еволюцію права.

Руська Правда виникла на місцевому грунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі У той же час Русь знаходилася в оточенні інших держав і народів, що так чи інакше впливали на неї і на яких впливала вона. Правда мала величезний вплив і на становлення більш пізніших пам'яток права північно-східних слов'ян, таких як, наприклад, Псковська судова грамота, Судебник 1497 p.. Судебник 1550 p. і навіть деяких статей Соборного уложения 1649 p.

На розвиток права Київської Русі певний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, перш за все візантійського. До такого роду пам'ятків права відносяться Єклога, Прохірон, Номоканон, Закон судний людям. Стародавньою пам'яткою руського церковного права вважаються церковні статути Володимира Святославича і Ярослава Володимировича.

10. Руська Правда” – правова пам’ятка Київської Русі.

Найважливішою пам'яткою права Давньоруської д-ви є РП. Ця пам'ятка права має значення не лише як правове джерело Київської держави, а й як джерело пізнання розвитку держ. організації та господарства країни Історія РП досить непроста і ще повністю не досліджена. Переважна б-ть учених пов'язують її з іменем Я. Мудрого. Суперечливим залишається питання про місце видання найдавнішої ч-ни - Новгород чи Київ.

Оригінал РП не зберігся. Однак відомо, що сини князя Ярослава у другій пол. XI ст. істотно доповнили і змінили первісний текст, створивши так звану Правду Ярославичів. Три редакції - Коротка, Розширена (Просторова) та Скорочена. Коротка редакція є найдавнішою (XI ст.) і охоплює суспільні відносини ранньофеодального періоду. Тут зберігається, хоча і з певними обмеженнями, інститут кровної помсти. Предметом правового захисту є переважно життя, тілесна недоторканність і честь знаті, її сімей і майна. Відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння. Розширена редакція є пам'яткою розвиненого феодалізму. Створена за князювання В.Мономаха та його синів, включає в себе перероблені та доповнені норми Короткої редакції. Чітко проглядається захист засобами права феод. власності на землю. Закріплено безправ'я холопів. Визначено майнові та особисті обмеження деяких кат. нас. д-ви. Скорочена редакція була ств.на основі поп. редакцій у II пол. XII ст.

Коротка редакція містить: «Правду Ярослава», або «Найдавнішу правду» (автором її вважається Ярослав Мудрий); «Правду Ярославичів», або «Статут Ярославичів» (цей текст приписується синам Ярослава Мудрого), а також дві статті - так званий «Поклон вірний» та «Урок мостникам», щодо походження яких немає точних відомостей.

Основним джерелом «РП» були норми звичаєвого права. «РП» складається з норм різних галузей права, насамперед цив.,крим. й процесуал. При цьому крим. й цив. правопорушення принципово не розрізнялося: і те, й інше розглядалося як кривда, шкода. Покарання передбачало грошові виплати: «віру» - на користь князя і «головщину» - на користь потерпілого або його родичів. Тілесних покарань «РП» не знала, за винятком кари для холопів за побиття вільної людини. Смертної кари цим актом також не передбачалося. Розміри грошових виплат, як і в більшості інших феодальних кодексів, залежали від соц.. належності потерпілих. Найбільші покарання призначалися за шкоду, спричинену представникам панівної верхівки. Норми цив. права стосувалися права власності, спадкування, договорів купівлі-продажу, позики тощо. Суд. процес за «РП правдою» переважно мав змагальний характер.

14. Державний устрій Галицько-Волинської держави.

Носієм верховної влади був великий князь. Галицько-волинські князі не мали сильної соціальної опори й широкої економічної бази, тому їхня влада була слабкою і часто непевною. За традицією, її передавали у спадок старшому синові, але цієї лінії дотримувалися не завжди.

У Галицько-Волинській державі, як і в більшості середньовічних феодальних держав, існувала система сюзеренітету-васалітету, за якою встановлювали своєрідну ієрархію у середовищі феодального стану. Кожне князівське володіння було політично незалежним, проте князі, які втратили підтримку боярства, були змушені залишати свої посади.

Компетенція та влада князя не були чітко окресленими й залежали від його авторитету та реальної можливості диктувати свою волю. Галицько-волинські правителі мали широкі судові, військові, адміністративні та інші повноваження. Питання державного управління та суду князь, як правило, вирішував за допомогою своїх радників, до складу яких входили представники служилих феодалів, духовної та міської знаті, а також вищі посадові особи держави. З-поміж них призначали намісників на волості, які не тільки отримували за службу землі, а й збирали з населення податки та мито і навіть карбували монети й відали скарбницею. Але групи княжих радників не оформилися в якийсь постійно діючий орган із чітко регламентованими правами й обов'язками.

Князь очолював військо держави, до складу якого, як і за часів Київської Русі, входили професійні воїни-дружинники та народне ополчення (вої). Своє військо мали і галицькі бояри, причому їхні полки за чисельністю інколи переважали князівське військо.

Бояри були сильною противагою верховному правителеві не тільки у військовій, а й у судовій, адміністративній та інших сферах державного управління

Галицьке боярство здійснювало державне управління через боярську раду. Тепер важко визначити, був цей орган постійно діючим політичним інститутом чи скликався час від часу, за необхідності. Боярська рада була місцевим різновидом олігархічної форми правління, що протистояла князівському єдиновладдю. До її складу входили великі землевласники, впливове духовенство, найвищі державні сановники. Раду скликали переважно з ініціативи боярства; це свідчить про те, що вона не залежала від князя. Правитель не міг видати жодного законодавчого акта без згоди боярської ради. Глава держави був зацікавлений у співпраці з боярами, оскільки потребував відповідної військової та фінансової підтримки для утвердження власного авторитету і втілення задумів. Вплив галицького боярства поширювався навіть на князівський престол. Так, 1210 р. у Галичі "вокняжився" багатий боярин Владислав Кормильчич.

Усе це дає підстави вважати, що за формою правління Галицько-Волинська держава нагадувала феодальну монархію з яскраво вираженими олігархічними тенденціями серед місцевого боярства.

Органом державної влади були також князівські з'їзди (снеми). Під час їх роботи укладали угоди, підписували мирні договори. Рішення князівських снемів мали здебільшого рекомендаційний характер.

У Галицько-Волинській державі, як і в інших давньоруських землях, існувало віче, яке скликав князь.

Для внутрішнього управління державою існувала розгалужена система посадових осіб, яких особисто призначав князь. Досить рано виникло двірцево-вотчинне управління. Своєрідність його полягає в тому, що особи, які обіймали посади двірцево-вотчинних слуг у князівському домені, одночасно виконували управлінські функції в межах держави. Центральною постаттю в цій системі був дворецький, який опікувався князівським палацом і очолював апарат управління. Від імені князя часто здійснював також судочинство, виступаючи в ролі "судді князівського двору". Він виконував обов'язки воєначальника, супроводжував князя під час виїздів за кордон.

Судові функції виконували княжі тіуни та посадники. Нижчими судовими урядовцями були вірники, мечники й отроки.

Щоб зменшити свою залежність від бояр, галицькі князі збирали наймане військо Данило Галицький удосконалив військову організацію, поділивши військо на важко-озброєних оружників і легкоозброєних стрільців. Нове військо підпорядковувалося князеві.

18. Державний устрій українських земель у складі Литви, Польщі, Речі Посполитої (сер. ХIV – сер. ХVIІ ст.).

ЛИТВА. Більшість дослідників схильні вважати Литовсько-Руську державу за її устроєм феодальною федерацією. Хоча деякі вчені називають її "державою держав"(залежні держави тільки надають зверхній військо і сплачують данину).Історично такі рідкісні на той час форми державного устрою були обумовлені тим, що саме окупація руських земель Литвою у XIV ст. мала характер не загарбання, а прилучення, зібрання практично "безгосподарних" територій іншої держави під своїм впливом. Литовські князі вважали себе спадкоємцями влади великих київських правителів.

На чолі держави перебував Великий литовський князь Правитель не був самодержавним володарем - його прерогативи істотно обмежувала пани-рада, яка поділяла з ним права на дипломатичні відносин, видання законів, призначення урядовців. Пани-рада - головна політична інституція країни з кінця XV - початку XVI ст. Всі закони і розпорядження загальнодержавного характеру можна було видавати лише після обговорення з панами-радою, з її відома, за її участі та згоди. Таким чином, сформувавшись як дорадчий орган при Великому князеві, пани-рада стає впливовим чинником державної політики країни, її склад формував Великий князь Окрім нього, туди входили урядовці, представники духовенства, воєначальники, державці й намісники. Найчисленнішу групу на сеймах становили обласні князі, пани і шляхта. Якогось визначеного порядку входження до сейму чи норми представництва не існувало. Не були представлені на сеймі міщани й волосні селяни, але їм дозволяли виступати на ньому чи звертатися з клопотаннями. Сейм розглядав питання оборони країни, обрання Великого князя, виконання військової повинності, сплати податків, укладення міждержавних військових союзів та уній, аспекти законодавства тощо. Великий князь і сейм були до деякої міри рівними між собою.

РІЧ ПОСПОЛИТА. Найвища влада в державі належала центральним органам РП королю, королівській раді та сейму.

Король. У державі йому належала виконавча влада. Будь-який закон, прийнятий сенатом, мав затвердити король. Кандидатом на престол могла бути будь-яка особа католицького віросповідання з-поміж польської знаті, котра знала польське право. Без згоди сейму король не міг виїздити за кордон. Мав особисту охорону (до 800 осіб), яку утримував власним коштом. Дітям короля не надавали права успадкування престолу.

Королівська рада - постійно діючий орган влади, який сформувався в середині XIV ст. До її складу входили найвищі урядовці: коронний канцлер, надвірний маршал, коронний підскарбій, воєвода, католицькі єпископи.

Сейм (Вальний сейм) утворився у XV ст. До його складу входили члени королівської ради і депутати від шляхти. Це й обумовило його поділ на дві палати: сенат і посольська зборня.

Членів сенату призначав король, цей статус присвоювався довічно. Тому сенатори в Польщі (140 осіб) не залежали від того, кого оберуть королем. Роль сенату в державному житті була досить значною, оскільки сюди входила еліта держави, її майнова верхівка. Сенатори не голосували, а по черзі висловлювали свій погляд, після чого король або канцлер формулювали загальну думку сенаторів ("конклюзію").Вальний сейм скликали щороку, він вирішував найважливіші питання державного життя: ухвалював закони, встановлював розміри та нові види податків, скликав посполите рушення, надавав шляхетство, укладав міжнародні договори та ін. Постанови сейму називали конституціями.

Як уже зазначалося, українські землі, що входили до Речі Посполитої, називали Малою Польщею. Вона поділялася на воєводства (кожне очолював воєвода, який мав військові, адміністративні та судові повноваження). Воєводства дробилися на повіти на чолі з каштелянами. Органами місцевого самоврядування були шляхетські повітові сеймики. Низовою ланкою адміністративного управління були волосні та сільські органи, очолювані відповідно волосними і сільськими старостами.

22. Джерела та основні риси права українських земель у складі Литви, Польщі та Речі Посполитої (сер. ХIV – сер. ХVIІ ст.).

ЛИТВА Правова система Литовсько-Руської держави становила органічне продовження права КР та Галицько-Волинської держави у поєднанні з литовським і частково польським законодавством. Значний вплив на розвиток права Великого князівства Литовського справила Руська Правда. Литовські князі, проголосивши принцип "старовини не рухати, новини не заводити", не лише підтвердили чинність староруського права, а й надали йому державної санкції.. Тривалий час звичаєве право діяло одночасно з нормами писаного права.

Привілейні грамоти як джерело права дістали найбільшого поширення з кінця XIV ст. і були чинними до середини XVI ст. Досить різноманітні за змістом, вони за браком писаних законів нерідко становили єдине джерело законодавства. Привілеї поділялися на пожалувані, пільгові й охоронні.

Земські устави як джерело права - це були законодавчі акти для окремих земель-намісництв, воєводств, князівств. Зазвичай ці устави вони видавали у разі ліквідації удільних князівств і запровадження намісництв із метою заспокоєння населення.

Важливе місце серед джерел права посідали збірники законів, які до певної міри уніфікували чинне законодавство. Такими збірниками були: Судебник Великого князя Казимира (1468 р.) та Литовські статути у трьох редакціях.

Судебник Великого князя Казимира уклали урядовці-правники великокнязівської канцелярії й затвердили на провінційному сеймі у Вільно. Він містив 25 статей, які стосувалися маєткових прав, порушення меж володінь, наїздів у чужі маєтності, крадіжок майна тощо.

Набагато ґрунтовнішою і ширшою кодифікацією Литовсько-Руської держави були Литовські статути: Перший ("Старий" 1529 р.), Другий ("Волинський" 1566 р.) та Третій ("Новий" 1588 р.). Вони багато в чому схожі, а тому їх нерідко називають трьома редакціями Литовського статуту. Вони стали джерелом всіх кодифікаційних проектів XVIII - початку XIX ст. і продовжували діяти в губерніях Лівобережжя і Правобережжя аж до 1840-1842 рр., доки на них поширилося російське законодавство. Перший Литовський статут мав 13 розділів, кожен було поділено на кілька артикулів (загалом їх 264).Документ уперше визначав шляхту як єдиний стан і закріпив ті права і привілеї, що їх здобула собі шляхетська верства. І все ж Перший Литовський статут насамперед захищав інтереси великих магнатів, їхнє привілейоване становище в державі. Другий Литовський статут. законодавчо оформив "шляхтизацію" суспільно-політичного устрою ВКЛ в останні роки його існування як окремої держави. Він теж був рукописний. Статут містив 12 розділів і 366 артикулів. Закріплювалося представництво шляхти на сеймах, поділ влади між Великим князем і сеймом, задовольнялися інші вимоги шляхти.

РІЧ ПОСПОЛИТА. Період польського панування на українських землях хар-ся тим, що діяло не польське, а литовсько-українське право, давні привілеї та статути. Власне польське право не мало системності, хоча й були спроби його кодифікації, проте безуспішні.

Головним правовим інститутом цивільного права було право власності, норми якого забезпечували переваги та привілеї вищих суспільних верств. Правовою основою феодального землеволодіння була відповідна грамота, або володіння набували за давністю часу (10 р.).Усі угоди укладали, як правило, в присутності свідків, нерідко - з виконанням певних обрядів. Виставляли могорич (частування). Іноді складали присягу. Мала місце застава.

Кримінально-правові норми мали відверто станово-класовий характер. Посиленими санкціями захищалися життя, майно, честь і гідність шляхтича. Не передбачали кримінальну відповідальність за випадкове заподіяння шкоди (розд. 11, арт. 23). Чітко розрізняли умисел і необережність, замах та завершений злочин, детально регламентували співучасть у скоєнні злочину. Найтяжчим злочином вважали образу або злочинний замах на життя та здоров'я короля .Особливу групу становили злочини держ. характеру: Небезпечними вважали злочини проти порядку управління (фальсифікування державних документів, печаток, фальшивомонетництво) злочини проти релігії та церкви (богохульство, чаклунство, віровідступництво). До злочинів проти особи належали вбивство у різних формах, образа, заподіяння тілесних ушкоджень (арт. 9). Злочинами проти власності вважали крадіжку, підпал, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Злочинами проти сім'ї та моралі вважали одруження проти волі, двоєженство, звідництво, зґвалтування тощо.

26. Організація і будівництво української національної держави в сер. ХVIІ ст.

Піднявшись 1648 р. на визвольну війну під проводом гетьмана Б. Хмельницького, козац. старшина та укр.. шляхта взялися за побудову своєї держави з перших же днів війни. На початку лютого 1649 р. Б. Хмельницький повідомив комісарів польського короля про свій намір створити незалежну українську державу.

Перед українською державою відразу постали два завдання: внутрішнє — забезпечити нормальне функціонування економічної системи, правопорядок, захист українського народу; зовнішнє — захист незалежності і територіальної цілісності.

Ознаками прояву державної влади в Україні тоді були: органи публічної влади, територіальний поділ, введення своєї податкової системи. Формування української держави здійснювалося в обставинах ведення бойових дій, що обумовлювало військово-адміністративну, полково-сотенну організацію козацтва-істотний елемент саме української державності, притаманний їй єдиній. Тільки в Україні полково-сотенна організація зосереджувала військову, адміністративну і судову владу. Вона проіснувала 135 років до 1783р., коли російський царизм знищив українську державність.

Елементи української національної державності одержали правове оформлення і закріплення у Зборівському (1649 р.) і Білоцерківському (1651 р.) договорах України з РП.

Формально вищим органом влади в цей період вважалася Військова рада. Але вона не була постійно діючим органом й скликалася для розв’язання найважливіших питань життя України, ведення війни, обрання ген. уряду.

. Козацтво, яке було провідною силою національно- визвольної війни 1648-1657 рр., обрало концепцію «козацького панства», козацької держави, яка базувалася на ідеях козацької соборності.

Особливості української державності полягали ще й в тому, що тут існувала виборність народом органів публічної влади. Політичну організацію, що склалася на звільненій українській території 1648-1657 рр., сучасники називали українською козацькою державою і Військом Запорозьким, або Хмельниччиною. Більшість вчених використовують назву Гетьманщина.

Для матеріального забезпечення державного будівництва було запроваджено податкову систему. Податки платило все населення України, за винятком реєстрових козаків. У цей час в країни пробували запровадити власну грошову систему.

Іноземні держави розглядали Україну як повноправного суб’єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею в договірні стосунки. У 1648-1657 рр. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв’язки з Валахією, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною, Угорщиною, Московією. У ті ж роки вона встановлює зв’ язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Зауважимо, що формування української держави у 1648-1657рр. не завершилося через відсутність сприятливих умов. Молода козацька країна знаходилася в оточенні агресивних сусідів, що не давало гарантії збереження самостійного державного існування. Справжнім випробуванням для української державності стали Переяславські домовленості й «Березневі статті» 1654 р.

Після смерті Б. Хмельницького 1657 р. починається занепад української держави, Колись єдину Україну було поділено по Дніпру. Верхівка Правобережної України більше схилялася до Польщі, Лівобережної — до самодержавної Московії. Відцентрові тенденції набули організаційно-державного оформлення, тому українська держава як єдиний суспільно-політичний організм перестала існувати.

30. Судова система козацької республіки.

У козацько-гетьманській державі протягом 110 років її існування діяла громіздка і розгалужена судова система, яку можна розділити на три групи: державні (козацькі) суди; станові суди; спеціальні суди.

Структура державних судів поділялася на центральні та місцеві судові установи. До центральних судових органів Гетьманщини належали: Суд гетьмана (або гетьманського правління) - найвища інстанція, рішення якої оскарженню не підлягало; Генеральна військова канцелярія розглядала колегіально (гетьман з генеральною старшиною) апеляції з важливих карних та цивільних справ і збиралася неперіодично; Генеральний військовий суд вважався вищим судом у державі, його очолювали два генеральні судді і на засідання залучалися генеральні старшини - розглядав переважно земельні спори та цивільні тяжби, а також апеляції у карних справах. Місцеві козацькі суди складалися з суду сільського отамана (незначні карні та цивільні справи козаків і селян), сотенних судів (сотник, писар, підсудки та городовий отаман) та полкових судів (полковник, полкові суддя, старшина, писар, значкові товариші).

До групи станових судів належали міські суди для міщан, які поділялися на магістратські (магдебурзькі) і ратушні (мейські), де суд здійснювала міська адміністрація - бурмістр, війт, райці, лавники, писар та представники козацької старшини. Для селян існували сільський суд війта і домініальні (панські) суди. Для духовенства і мирян у церковних та родинно-шлюбних справах діяли духовні, або церковні, суди - протопопів, єпархіальні, єпископські і суд Київської митрополичої консисторії.

До групи спеціальних судів належали цехові, ярмаркові, митні, мирові, третейські, совісні та національні (єврейські, грецькі). Вони розглядали суто специфічні, групові чи корпоративні спори і діяли на засадах загального судочинства.

Судовий процес був однаковий, явний, безпосередній та усний. Процесуальні сторони називалися чолобитник (позивач) і позваний (відповідач). Всі правоздатні виступали у суді індивідуально. Пан представляв підлеглих, чоловік - дружину, неповнолітніх і хворих - батьки або опікуни. Патрони, куратори і повірені виконували роль адвокатів, слідчі (інстигатор, вижі, возні) - роль прокурорів. Процес починався скаргою (позовом) у письмовій формі до суду. Далі велося досудове слідство і здійснювався суд - розправа. Вона мала в основному обвинувачувально-змагальний характер, але у тяжких кримінальних справах застосовувалося інквізиційне слідство. Доказова процедура передбачала виступи свідків, присягу, надання особистих свідчень, речових доказів, результатів огляду місця злочину, трупу, зняття побоїв, допити на муках. Вирок виносився більшістю голосів, усно, а потім записувався в актовій книзі суду. Невдоволений рішенням міг подати апеляцію протягом 10 днів, заявивши про наміри відразу після вироку. Вирок виконував кат або возний.

Мали місце дві форми процесу: обвинувачувально-змагальна та слідчо-розшукова. Поділу процесу на цивільний і кримінальний не існувало. Але цивільні справи розглядали за першою формою, кримінальні - за другою. До початку XVIII ст. процес був переважно гласним, відкритимЗгодом судочинство стало закритим, особливо стосовно кримінальних справ.

До середини XVII ст., коли в Україні головним правовим джерелом були Литовські статути, всі мали правоздатність. Виняток становили невільники, "безчесні", "прокляті". Не вважали дієздатними дітей, марнотратників, психічно хворих, німих, незаміжніх жінок, залежних селян.

Попереднє слідство покладали на потерпілу сторону, а у кримінальних справах державної ваги - на судові органи. Суд міг ужити запобіжних заходів (арешт винного, опис та арешт майна злочинця).Затяте ухиляння відповідача від явки до суду приводило до задоволення позову. Основними видами доказів вини в судах були: власне зізнання, показання свідків, документи, речові докази, висновки експертів (із 70-х років XVIII ст.). Нерідко в суді вдавалися до застави. (гроші чи майно). Якщо сторона програвала справу, застава йшла на користь суду. При розслідуванні кримінальних справ застосовували тортури. Від них звільняли: шляхту, духовенство, урядовців, божевільних, старих, малолітніх, вагітних. Допускалася апеляція до вищих судів. Якщо вищий суд скасовував рішення нижчого, судді відшкодовували всі збитки за судовим процесом.

33. Правове становище Гетьманщини у складі Росії. Поступове обмеження автономії України

Українсько-московський договір 1654 р. був основним юридичним актом, який визначав правові відносини між державами на тривалий період. Його слід розглядати як двосторонній акт виявлення волі двох країн, рівноправних за статусом. У Переяславі не було ні "возз'єднання", ні "приєднання", ні "входження" України до складу Московської держави. Це був звичайний військово-політичний союз держав.

Україна уклала союз із Московією на принципах не так протекторату, як конфедерації. Між державами існував кордон, митниці. Договір не торкався територіальних питань. Обмеження суверенітету України було своєрідною платою за надання їй військової допомоги у війні проти Польщі. Саме українські правителі (а не договір 1654 р.) винні у втраті Україною суверенітету впродовж другої половини XVII- XVIII ст. Новоутворена українська держава середини XVII ст. мала всі риси державності. На визволених етнічних українських землях важелі політичної влади опинилися в руках козацької старшини - нової генерації місцевої еліти на чолі з гетьманом. Отже, виникла політична влада як перша ознака держави. Друга ознака - територія. Сформувалися український суд і система судочинства, фінансова мережа й податки. В Україні карбували власну монету із зображенням меча й ім'ям Б. Хмельницького. Існувала спеціальна посадова особа - підскарбій (міністр фінансів), Збройні сили держави були самостійними (незалежними від інших урядів), часто добровільними військовими формуваннями. їм були притаманні елементи самоуправління. Військо мало не елітарний, а загальностановий характер. Після 1654 р. воно становило автономну частину російської армії.

Щодо переходу України на становище протегованої російським царем держави варто зазначити, що за тих часів зовнішні підтримка й допомога були вкрай необхідними. Але у складі монархічної, абсолютистської Росії Українська держава з властивими їй демократичними республіканськими традиціями була практично позбавлена перспектив розвитку. Рано чи пізно її політичні інституції мали вступити у протиріччя із загальноімперськими порядками.

Після укладення союзу з Московією Б. Хмельницький зосереджує увагу на питанні возз'єднання з Козацькою Україною західноукраїнських земель. Улітку 1654 р. йому повідомили, що домогтися нейтралітету кримського хана у війні проти Польщі не вдасться. Відтак Україна почала активно готуватися дати відсіч Польщі та Криму. На прохання Б. Хмельницького передислокувати російські війська в Україну з білоруських та смоленських земель Московія не дала згоди. Це було перше серйозне порушення Березневих статей московською стороною.

За непростих обставин 27 липня 1657 р. Україна зосталася ще й без гетьмана. Вона втратила енергійного і талановитого вождя, з ініціативи і під проводом якого визволилася з-під чужоземного панування і створила незалежну державу - вперше від княжих часів. В Україні запанував політичний хаос. Розпочали боротьбу за владу політичні угрупування проросійської, прошведської, протурецької та пропольської спрямованості.. Міжусобні війни в Україні, "Руїна" роз'єднали державу і народ. Із цього не могли не скористатися сусідні країни.

Тож у 1667 р. Московія за спиною України уклала з Польщею Андрусівське перемир'я, яке розкололо територію держави на дві половини, підпорядкувавши їх іноземним країнам. У 1686 р. таке становище було закріплене "вічним миром". Лівобережну Україну з Києвом із другої половини XVII ст. іменують Малоросією (інша назва - Гетьманщина).

38. Ліквідація гетьманської влади в Україні у ХVIІІ ст.

У другій половині XVIII ст. царизм проводив політику обмеження козацьких порядків в Україні, забороняв вибори гетьмана (після смерті Данила Апостола російський уряд 16 р. не дозволяв обирати гетьмана), втручався у внутрішні справи Гетьманщини. Останнім гетьманом України став К. Розумовський. Гетьманом був обраний 1750 р. за рішенням імператриці Єлизавети Петрівни.

Новий гетьман отримав у володіння місто Гадяч, а своєю столицею обрав місто Батурин. К. Розумовський боровся за повернення старовинних прав українському козацтву. Гетьман міг управляти територією Запорозької Січі, Києвом. К. Розумовський запровадив судову реформу: з’явилися суди із земельних, цивільних, карних справ. Проводилися реформи в козацькому війську: поліпшилося обмундирування, озброєння козаків (рушниця, шабля, спис). Гетьман провів реформу ocвіти: у козацьких полках почали діяти церковно-приходські школи для дітей козаків і селян; прагнув відкрити університет в Батурині.

У своїй діяльності Розумовський опирався на козацьку старшину. Рада старшини замінила загальновійськову козацьку раду. Період гетьманства К. Розумовського називали «золотою осінню української автономії».

У 1762 р. до влади в Російській імперії прийшла Катерина II. Вона вирішила остаточно знищити автономію Гетьманщини. У листопаді 1764 р. було видано указ про ліквідацію гетьманської влади. Замість гетьманського управління владу перебрала Малоросійська колегія на чолі з графом П. Рум’янцевим. У 1781 р. було ліквідовано полковий адміністративний розподіл. Лівобережну Україну поділили на намісництва (Київське, Новгород-Сіверське, Чернігівське). У 1783 р. було ліквідовано козацьке військо. Козаки переводилися до розряду державних селян.

1783 р. в Лівобережній та Слобідській Україні було введено кріпацтво. У 1785 р. українська старшина була зрівняна в правах з російським дворянством.

Демократичний характер козацьких порядків не відповідав колоніальній політиці царизму. У другій половині XVIII ст. залишки української автономії були знищені. Козацтво як політичну силу Гетьманщини було ліквідовано. В Україні встановлювався суспільно-політичний устрій, характерний для всієї царської Росії. 

39. Ліквідація Запорізької Січі

У другій половині XVIII ст. царизм проводив політику обмеження козацьких порядків в Україні.

Із 70-х pоків XVIII ст. царський уряд Катерини II починає поетапну ліквідацію Запорозької Січі.

Основні причини:Успішне завершення російсько-турецьких війн, втрата Запорозькою Січчю свого військового значення в боротьбі з турками та татарами. • В абсолютистській централізованій державі, якою була Росія, недоречними були демократичні порядки та республіканська форма правління, які мала Січ.

Навесні 1775 р. Катерина II доручила генералу Петру Текелію захопити з військом Січ, знищити Kіш та встановити над козаками «єдине начальство». У червні 1775 р. війська Текелія оточили Січ та зруйнували укріплені споруди. Артилерія та клейноди були вивезені, частина старшини заарештована, козацтво переведене в селянський стан.

У ceрпнi 1775 р. в царському маніфесті Катерини II офіційно оголошувалося про ліквідацію запорозького козацтва та самої назви «запорозький козак». Запорозькі козаки або перетворювалися на кріпаків, або переселялися на Кубань, Кавказ, Дунай та за Дунай. Там вони заснували нові січі. Землі Запорозької Січі були роздані у володіння дворянам та старшині.

Останнім кошовим отаманом Запорозької Січі був Петро Калнишевський (1690— 1803 рр.). Десять років поспіль козаки обирали його кошовим отаманом. П. Калнишевський дбав про будівництво храмів, церковно-приходських шкіл, відстоював права запорожців від зазіхань російського уряду.

Після зруйнування Січі П. Калнишевський за наказом Катерини II без жодних підстав був заарештований та засланий до Соловецького монастиря (Архангельська обл.). Понад чверть століття він провів в одиночній камері, доки 1801 р. не був звільнений указом Олександра I. Але за власним бажанням П. Калнишевський залишився у монастирі, де помер у віці 112 років.

43. Політико-правове становище Галичини, Правобережжя, Закарпаття, Північної Буковини та Криму (сер. ХVIІ – кінець ХVIІІ ст. ст..).

Кількаразове перекраювання великими державами карти Східної Європи наприкінці XVII ст. внесло історичні зміни в державну приналежність західноукраїнських земель Внаслідок першого (1772) поділу Польщі Галичина, а згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією (1775). Буковина увійшли до складу багатонаціональної Австрійської імперії, під владою якої у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — «королівство Галіції і Лодомерії (Володимири)» з центром у Львові

На ново приєднаних до Австрії землях було запроваджено загальноприйняту в державі централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше — намісник, на Буковині після 1849 р. — президент крайового управління.Органами крайового самоуправління були Становий сейм (1775- 1845) у Галичині й крайові сейми в Галичині та Буковині (1861-1914). На Закарпатті адміністрацію в комітатах очолювали жупани

Стосовно українського населення понад 90% його мешкало в селах і було зайнято в сільському господарстві В містах українці за кількістю перебували здебільшого на третьому місці (після євреїв та поляків у Східній Галичині, євреїв і німців у Буковині, євреїв і угорців у Закарпатті).

У 1639 році козаки обрали гетьманом Карпа Півторакожуха. Недовгий час його правління відзначався насамперед відверто антипольською спрямованістю та зближенням з кримськими татарами. На прохання кримського хана ходив гетьман разом зі своїми та кримськими військами проти калмиків, завдавши яким поразки, убезпечив кордони Кримського ханства зі сходу, зміцнивши разом з тим основи бойової співдружності між Запорожжям та Кримом.

Результати союзу між Запорожжям і Кримом не забарилися. Протягом 1648 року українсько-кримське військо здобуло перемоги над поляками в битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. На жаль, союз українського гетьмана з кримським ханом був короткочасним. Осяйна Порта не була зацікавлена в тому, щоб на сході Європи з'явилася ще одна християнська держава та ще й з виходом до Причорномор'я. Тому союз кримського хана з Україною було розірвано, що призвело до трагедії під Берестечком. війни під проводом Б. Хмельницького.

У 1768 році Крим стає ареною воєнних дій між Російською і Османською Імперією. Наслідком цієї війни став Кючук-Кайнарджійський мирний договір, за яким Кримське ханство отримало незалежність від Османської імперії, проте вже у квітні 1783 року було анексовано Російською імперією.

47. Джерела та розвиток права України в першій пол. ХІХ ст.

На більшості українських земель, що перебували в складі Росії, до 40-х років XIX ст. продовжувало діяти місцеве право, зберігали чинність Литовські статути й збірники магдебурзького права. Російське законодавство в цей період застосовувалося лише на території Слобідсько-Української губернії.

Вся робота щодо кодифікації українського права велася паралельно та у зв'язку з кодифікацією права Російської держави під прапором необхідності упорядкованих норм, що діяли в Лівобережній і Правобережній Україні, максимального зближення правових систем України і Росії шляхом поширення в Україні загальноімперського законодавства і усунення місцевих особливостей.

На початку 1804 року було створено кодифікаційну комісію ("Комісію складання законів"), яка поділялася на 3 експедиції: Було здійснено лише переклад на російську мову Литовського Статуту, який був опублікований у 1811 році. У 1826 році "Комісію складання законів" перетворено у друге відділення власної його імператорської величності канцелярії, яке повинно було спеціально і постійно займатися кодифікаційними роботами. Результатом діяльності цього відділення стали "Повне зібрання законів Російської імперії", публікація якого почалася у 1830 році, та"Звід законів Російської імперії", що почав виходити з 1833 року .У 1830—1833 роках у складі відділення працювала група під керівництвом І. М. Даниловича, яка здійснила систематизацію діючих правових норм в Україні і підготувала "Звід місцевих законів" (Правобережної України та Білорусії). Він складався із вступу, 3-х частин і додатків і за своїм характером був збірником матеріального і процесуального цивільного права. Передбачалася повна ідентичність систем Зводу законів Російської імперії в розділах, де викладені норми про стани, судочинство та цивільні права. У Звід були включені деякі норми місцевого права Правобережної України в галузі цивільних відносин: право власності дворян-татар (нехристиян) на кріпаків, деякі норми, які визначали правове положення дружини, особливості опіки, договору даріння, складання договорів взагалі та ін. У 1833 році проект Зводу було затверджено Державною Радою, але юридичної сили діючого джерела права він так і не набув. Перемогла інша тенденція — поширення на територію України російської системи права і введення в дію Зводу законів Російської імперії.

У1827—1835 роках було скасовано застосування збірників магдебурзького права в усіх містах України, а в 1840—1842 роках скасовано чинність норм Литовського статуту і поширено загальноімперське цивільне та кримінальне законодавство. Водночас при підготовці 2-говидання "Зводу законів Російської імперії" у 1842 році було затверджено до включення в його 10-й том ряд норм "Зводу законів західних губерній" для застосування їх тільки у Чернігівській та Полтавській губерніях. У Правобережній Україні вводилося виключно загальноросійське законодавство.

Таким чином, було ліквідовано останні залишки політичної автономії України. Розвиток правової системи України відбувався шляхом централізації і уніфікації, відміни системи права, що діяло в Україні, і поширення на її територію загальноросійської системи при збереженні окремих особливостей, які склалися історично.

1.Виникнення і розвиток Скіфо-Сарматської держави (суспільно-політичний лад; джерела та основні риси права).

Скіфське царство - протодержавне утворення іракомовних племен VI-III ст. до н. е. Писемні джерела фіксують наявність у скіфів публічної влади царів. Про сарматів відомостей менше. Нерідко джерела називають сарматів скіфами. У IV ст. до н. е. Скіфія досягла вершини свого суспільно-політичного розвитку, після чого поступово почала занепадати. Криза настала після вторгнення сарматів - кочового іранського народу, який здавна жив у степах Нижнього Поволжя, але перебував лише на стадії зародження класових відносин і елементів державності. У III ст. до н. е. сармати створили досить потужну військову організацію, яка завдала відчутного удару Скіфському царству.

У скіфо-сарматському політичному об'єднанні панували міцні рабовласницькі відносини з пережитками первіснообщинного ладу. Основи родоплемінної структури в скіфському суспільстві підривали посилення ролі приватної власності, майнове розшарування. З-поміж землеробів і скотарів виокремилася панівна верхівка, до якої належали царська родина, військова аристократія, родоплемінна знать, багаті торговці. Саме в її руках було зосереджено основні статки. Джерелом швидкого збагачення були грабіжницькі війни.Північного Причорномор'я.Найчисельнішу верству населення становили вільні общинники, які були зобов'язані нести військову службу, платити данину, виконувати різноманітні повинності. Серед них у найтяжчому соціальному становищі перебувало осіле населення (так звані скіфи-орачі), які сплачували велику данину вирощеною продукцією і грошима. Відособленою соціальною верствою, яка мала істотні привілеї й переваги, були жерці, вони не тільки відправляли релігійні культи, а й відігравали провідну роль у державному житті, бо нерідко обіймали високі державні посади .На найнижчому шаблі скіфської соціальної піраміди були раби.

Скіфське царство можна назвати кочовою імперією із сильними рабовласницькими тенденціями. За формою правління то був один із різновидів деспотичної рабовласницької монархії. Главою держави був цар, необмежена влада якого передавалася у спадок. Окрім суто світських повноважень, він виконував жрецькі функції

Головним джерелом права у Скіфській державі був звичай, він набув характеру звичаєвого права. Скіфія не мала писемності, тому й норми звичаєвого права не було зафіксовано. Також джерелом права стають правила, установлені царською владою. Загальнодержавної системи права у скіфів не існувало, деякі групи населення жили за власними правилами.

Зобов'язальне право регулювало відносини купівлі-продажу, обміну дарування, договірні.Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Родовід ішов по чоловічій лінії. Дружина перебувала під владою чоловіка й не мала жодних прав на власність чи спадщину. Кримінальне право тільки почало зароджуватися. Пережитком родоплемінних часів була кровна помста. Найстрашнішими вважали злочини проти царя, замах на життя правителя, непокору царському наказові, за які однозначно карали на смерть. Жорстоко переслідували нехтування законами, звичаями предків, лжеприсягання. Чіткої системи покарань не існувало. Суддя сам призначав міру, серед яких найбільше практикували смертну кару, вигнання за межі держави, відрубування правої руки.

6.Суспільний лад Київської Русі

Київська Русь мала ранньофеодальне суспільство з пережитками родоплемінних стосунків і елементами рабовласницьких відносин. і основу його становила приватна власність на землю за військову та державну службу у вигляді умовного володіння феоду (уділу) та безумовного спадкового алоду (вотчини).

Населення Русі поділялося на три соціальні категорії: вільних людей, напіввільних, або тимчасово залежних, та невільників. Склад групи вільних людей був досить строкатим. Сюди належала пануюча верхівка - аристократія (князі з родинами та весь рід Рюриковичів), знать (бояри, дружинники, урядовці), люди (вільні общинники), духовенство (біле - священики, дяки, паламарі, та чорне - ченці і клір), міщани або горожани, граждани (гості-іноземці, купці, лихварі, ремісники, робочий люд) та поземельно залежні селяни-общинники - смерди. Всі вони були юридично вільними, дієздатними і правоздатними, виступали як суб'єкт і об'єкт правовідносин.

До категорії напіввільних належали закупи, які брали майнову позику (купу) і за її несплату відповідали втратою особистої волі; рядовичі - грошові боржники, що укладали кабальну угоду-ряд і відповідали майном, та люди, які втратили засоби до життя, - ізгої (гоїти, жити) - осиротілі княжата, неграмотні поповичі, звільнені раби, вигнані з общини за злочини, збанкрутілі купці тощо. Іхня тимчасова чи обмежена неправоздатність припинялася зі сплатою боргу. За правопорушення вони відповідали особисто в суді.

Групу невільників становили холопи (посаджені на землю раби) та Челядь (дворові слуги). Джерелом рабства був полон, шлюб з рабом, народження від раба, продаж при свідках за борги або за злочини. Невільники виступали лише об'єктом права, були неправоздатні і недієздатні, прирівнювалися до майна. Хоча холоп міг бути свідком у суді, але за його протиправні дії відповідав власник.

Привілейований прошарок давньоруського населення становили купці. Серед них вирізнялася група, котра діставала від князя грамоту на заморську торгівлю й мала назву "гості". Нерідко ними ставали наближені до князя особи з-поміж князівської адміністрації.

До привілейованого населення належало духовенство. Із запровадженням та поширенням християнства церква стає великим феодалом.

Феодали постійно тиснули на селянську общину, захоплювали общинні землі, угіддя, що призводило до розорення общинників і поповнення залежних категорій населення. Стійкість общини підривала і великокнязівська влада, яка накладала на неї високі податки, побори, різні повинності Місцеві феодали, яким князі передавали право збирання данини і судових штрафів разом із правом суду робили все для перетворення общинників на залежних селян. Цьому сприяли також стихії, набіги кочівників, що змушувало їх іти до феодала по допомогу. феодальні усобиці

Особисто вільними селянами були смерди У суспільстві вони посідали проміжну позицію між князівськими дрібними службовцями (міністеріалами) і "людьми" селянської общини. Смерд мав право обирати місце проживання, звертатися особисто по захист до суду. Основним його обов'язком була сплата данини і відбування військової повинності у феодальному ополченні.

Отже, суспільство Русі характеризується соціальною, економічною та правовою нерівністю та певною корпоративною структурованістю.

11.Суд і процес в Київській Русі.

У КР панував обвинувачувально-змагальний процес. Йому була притаманна активна участь сторін, зацікавлених у вирішенні спору. Суд виконував здебільшого функції посередника в судочинстві. Домінування такого виду судового процесу можна пояснити, по-перше, відносно невисоким рівнем соц. протиріч; по-друге, недостатнім розвитком держ. механізму, що займався б розслідуванням правопорушень і судовим розглядом їх.

У справах, що зачіпали інтереси князя, бояр, застосовували слідчо-розшуковий процес: Князі чи їхні агенти самі порушували справу, вели слідство і судили зловмисників. Е-ти розшук. процесу були властиві церк. судам.

Судочинство розпоч. з ініціативи позивача, який мав подати заклич і публічну заяву потерпілого про вчинення правопорушення. Так, про пропажу речі потерпілий оголошував на торзі (ст.32,34 Просторової редакції). Якщо протягом трьох днів після цього річ знаходили у когось, то той ставав відповідачем (його вважали злодієм). На нього покладали обов'язок повернути річ її власнику і сплатити штраф за правопорушення.

Іншим способом розшуку відповідача був звід (ст. 35-39 Просторової редакції). Його розпочинали, коли: річ знайшли в когось до заклича; пропажа була виявлена через більш як три дні після закличу; майно виявили в чужому місті чи іншій общині, й особа, в якої це майно знайшли, відкидала звинувачення.

У такому разі власник речі не міг забрати її відразу, оскільки не було доведене право його власності на неї. Він мав запроп. підозрюваному "піти на звід", тобто звернутися до тієї особи, в якої той цю річ придбав. Тепер відповідачем стає третя особа (і так далі). Якщо черговий відповідач не зміг пояснити, як ця річ до нього потрапила, його визнавали тятем (злодієм).

Якщо злодія треба було шукати за межами міста, звід завершували на третій особі, яка виплачувала власнику пропалої речі її вартість, після чого могла сама продовжувати звід.

Якщо звід приводив до кордону д-ви або власник спірної речі не зміг назвати особу у якої цю річ придбав, він міг відвести від себе підозру, привівши двох свідків купівлі даної речі або митника (ст. 37,39 Простор. редакції).

Чіткого розмежування між цивільним і кримінальним процесами не існувало, але все ж певні процесуальні дії могли застосовувати лише щодо кримінальних справ( гоніння сліду), Якщо слід вів до верві (общини), вона мала видати злочинця або платити дику віру.

Судовими доказами вини вважали: свідчення видоків (очевидців правопорушення) чи послухів (свідків доброї чи недоброї слави підозрюваного); речові докази; сліди скоєних дій; власне зізнання.

У випадках, коли не було інших доказів чи наявні докази не були переконливими, суд міг застосовувати присягу ("роту"), що супроводжувалася цілуванням хреста. Мали місце і "суди Божі" (ордалії): судовий поєдинок; випробування вогнем чи залізом. Під час першого підозрюваного кидали зв'язаним у воду, і якщо він тонув - отже, був невинним.

Рішення суду виносили в усній формі ,а до його виконання залучали спеціальних посадових осіб:вірників та ємців.

15. Утворення Литовсько-Руської держави.

Дізнавшись про раптову смерть галицького князя Юрія-Болеслава, польський король Казимир у 1340 р. вирушив на західноруські землі, завоював Львів та встановив там свою владу. А у 1366 р. вся Галичина і частина Волині остаточно відійшли до Польщі, її територія збільшилась майже у півтора рази.

Інша доля спіткала українські землі, які складали більшу частину Галицько-Волинської держави. У XIII ст. на північних кордонах останньої остаточно сформувалася Литовська феодальна держава. Скориставшись послабленням Галицько-Волинської Русі, Литва стала поступово захоплювати сусідні землі. У 50-х роках XIV ст. розпочалася експансія литовців на Волинь і Подніпров’я, в результаті якої зазначені території, а також Чернігово-Сіверщина, були приєднані до Литви. Характерно, що цей процес проходив майже без збройної боротьби. Литовці здобули прихильність українського населення тим, що воювали з татарами, виганяючи їх з України, та дотримувались місцевих звичаїв, мови, релігії. Місцеве управління, організація влади галицьких і волинських князів, норми права, устрій земель певний час залишались без змін.

Остаточне формування Литовсько-Руської держави відбулось у другій половині XIV ст. В 1362 р. (за 18 років до Куликовської битви) литовсько-українське військо в битві на р. Сині Води (притока Південного Бугу) розбило загони татарських ханів, в результаті чого до Литовського князівства відійшло Поділля.

Після приєднання земель колишньої Південно-Західної та Західної Русі Литовське князівство стало великою феодальною державою, у якій понад 90 % складали українська та білоруська народності, землі яких були підпорядковані до нового осередку управління переважно мирним шляхом.

Звичайно, певний час руські князівства (землі) у складі Литви зберігали свою автономію. На той час Литва ще не мала достатньо підготовленого державного апарату для здійснення функцій управління приєднаними князівствами. Тому на місцях залишались старі органи влади. В рамках литовсько-руського об’єднання українські землі зберігали важливі елементи своєї державності: територію, суспільно-політичну організацію, військо, фінанси, судову систему, податки тощо. Виразно простежувались ознаки корисного взаємовпливу литовського та руського етнічних елементів.

Але після укладення 3 польсько-литовських уній (угод про політичний союз, який тривав понад сто вісімдесят років), історія Литовсько-Руської держави повернула на зовсім інший шлях, а відтак — іншого характеру набувало підпорядкування українських земель польсько-литовській короні. Залишаючись феодальною державою, вона змінює внутрішню форму, режим правління стає все жорсткішим, а влада — чужинською.

19. Виникнення козацтва і утворення Запорізької Січі – Козацької Республіки

Вперше термін “козак” згадується в початковій монгольській хроніці у 1240 р.

Першими мешканцями Запорозьких вольностей стали дружинники, які після захоплення України-Русі Литвою рятувалися на берегах Дніпра. Вони вважали себе вільними людьми, а оскільки за фахом вони були професійними воїнами, то навчали місцевих людей військовому та морському ремеслу. Ці дружинники-воїни принесли характерний зовнішній “імідж” – брита голова з оселедцем, вуса. Від тюркомовного місцевого населення вони отримали назву “козак”.

Другою хвилею запорожців стала збідніла шляхта та сміливі і заповзятливі селяни, котрі тікали від польського поневолення. Слово “козак” вживалося для позначення полярних функцій “страж” і “розбійник”.

Отже, в українських землях протягом XV-XVI ст. формується нова соціальна верства – козацтво, яка вийшла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно, претендувала на роль політичного лідера і владу. Існування великого масиву вільних земель стали ґрунтом для формування українського козацтва. Прискорили цей процес широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася у XV ст., посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків і татар.

У середині XV ст. осередком згуртування українського козацтва стала Запорізька Січ (тобто укріплення за порогами), яку заснував Д. Вишневецький, а військо отримало назву Запорозького. У різні часи Січ розташовувалась на різних островах. Всього існувало 8 січей: Хортицька, базавлуцька, Томаківська, Микитинська, Чортомлицька. Олешківська, Кам’янська, Нова або Підпільненська.

Війську Запорізькому низовому були притаманні риси демократичної республіки. Січова рада була вищим законодавчим і адміністративним органом. Вона розглядала питання внутрішньої і зовнішньої політики, судила злочинців, обирала уряд – військову і паланкову старшину (кошового отамана, суддю, осавула, писаря, курінних отаманів, військових службовців, хорунжого та інших). На Січі не було феодальної власності на землю, кріпацтва, панувала формальна рівність між усіма козаками на землю, участь в радах, але між старшиною і рядовими козаками існувала соціальна нерівність, яка викликала незадоволення бідних козаків (сіроми).

Щоб приборкати козаків, а також з метою використання їх в інтересах Польщі, у 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення реєстрового козацтва, тобто найманого формування, яке отримало правовий статус і тепер знаходилось на службі у польській державі. Перший реєстр складав 300 козаків.

Пізніше Стефан Баторій у 1578 р. збільшив кількість реєстровців до 500. На чолі реєстровців стояв гетьман, якому це завдання давалося офіційно з врученням клейнодів (символів влади). Реєстрові козаки звільнялися від податків, отримували землю, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, платню від польського уряду. Вони повинні були охороняти кордони і здійснювати контроль над нереєстровими козаками.

З середини 90-х років XVI ст. відбувався процес масового “покозачення” населення. В 1616 р. в Чигирині, Корсуні, Черкасах, Переяславі, Білій Церкві козаки в середньому становили понад 70 % їхніх мешканців.

Козацтво також знаходило підтримку серед населення в їх прихильному ставленні до православної віри. Козацтво активно виступало за відродження православної віри і стало поруч з духовенством в боротьбі з католиками і уніатами.

Отже, треба відмітити те, що маючи низку головних ознак держави, Запорізька Січ, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Несприятливі зовнішні впливи та внутрішні недоліки так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости у нову якість, але свій політичний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

23.Суд і судочинство українських земель у складі Литви, Польщі та Речі Посполитої (сер. ХІV-сер. ХVIІ ст.).

Вся повнота судової влади належала главі держави або удільним князям. Від свого імені вони передавали справи судочинства посадовим особам - воєводам, намісникам, державцям, старостам, тіунам. Удільні князі підлягали лише суду Великого князя. Суд не був відокремлений від адміністрації. Міські та сільські громади мали власні суди. Окремо існував церковний суд.

Із кінця XIV ст. судова система в державі набуває іншої структури. Відтоді розпочався інтенсивний процес проникнення в українські землі західноєвропейського і польського права, а відтак - зазнав помітних змін і судоустрій. Найвищою судовою інстанцією став великокнязівський суд, який мав необмежену компетенцію щодо підсудності справ. Зрозуміло, він розглядав найважливіші справи, а також ті, що їх князь сам обирав до свого провадження. Суд був одноосібним.

Паралельно з великокнязівським існував суд панів-ради, проте він так і не сформувався як самостійна судова установа. Працював спільно з князем. За відсутності останнього здійснював судочинство колегіально. Збирався двічі на рік.

Обласні (регіональні) суди належали намісникам Великого князя. Судочинство в них здійснювали одноосібно. Пізніше судові повноваження передали старостам та воєводам.

З-поміж судів Литовсько-Руської держави були доменіальні - одноосібні суди пана-шляхтича над підлеглим населенням.

Існували ще громадські суди селян та міщан, що дістали назву копних судів (на засідання люди сходилися "копою", тобто гуртом). Копний суд базувався на нормах звичаєвого права, і його юрисдикції підлягало все населення окопного" округу. Були суто селянськими судами, що проіснували в Україні до початку минулого століття. Копний суд розглядав майже всі кримінальні та цивільні справи, що виникали на території його впливу. Копний суд мав повноваження передати справу до вищої інстанції - суду гродського. Туди ж надсилали апеляції.

У середині XVI ст. державні суди було реформовано. Під тиском шляхти магнати відмовилися від права здійснювати власне судочинство в межах своїх маєтностей. Тому за рішенням Великого князя запровадили земські (або виборні) суди та гродські (або замкові) суди. Земські шляхетські суди (їх іще називали шляхетськими трибуналами) виниклим в усіх повітах і складалися із судді, підсудка і писаря. їх обирала шляхта, а затверджував правитель держави. Проводили засідання тричі на рік тривалістю два тижні. Такі суди судили шляхтичів за все, за винятком тяжких кримінальних діянь (наїзд на сусіднє володіння, вбивство, розбій, зґвалтування). Здебільшого тут розглядали цивільні справи. Апеляції на вироки чи рішення земського суду подавали до суду Великого князя .Гродські суди були одноосібними (судочинство в них здійснював намісник, староста або воєвода). За дотриманням формальностей судового процесу стежив замковий суддя. Судові книги вів писар. Гродські суди розглядали переважно кримінальні справи, а їх підсудності підлягали шляхтичі, міщани й селяни. Апелювати на вироки цього суду теж можна було до суду Великого князя.

Судовий процес спочатку мав змагальну форму. Судоговоріння розпочиналося із заслуховування скарги потерпілого. Представники сторін називалися речниками або прокураторами. Якщо відповідач не з'являвся на суд, рішення могли прийняти заочно (згідно з Першим Литовським статутом). За Другим Литовським статутом - тільки після триразової неявки. У разі неявки до суду з неповажних причин винний сплачував штраф. Суд міг порушити справу і без скарги потерпілого. У XVI ст. з'являються елементи слідчо-розшукового процесу із застосуванням тортур. Копний суд поєднував слідчі та судові функції. Він мав повноваження присуду до сплати штрафу, відшкодування заподіяних збитків, тілесних покарань, смертної кари. Також практикував умовне засудження. Доказами вини в судах були: власне зізнання (при цьому допускалося "виривання" такого зізнання тортурами), показання свідків, речові докази, письмові документи, присяга, характеристика підсудного з боку "добрих людей".

27. Вищі органи влади та управління Української держави сер. ХVIІ ст.

Реально вища влада належала генеральному урядові, повноваження якого поширювалися на всю територію України. Генеральний уряд - це гетьман і рада генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був главою України і мав титул «ясновельможний». Він наділявся широкими державовладними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Гетьман видавав універсали — загальнообов’язкові нормативні акти. Від нього також залежало скликання ради - військової і генеральної старшини. Він був головнокомандувачем і вищою судовою інстанцією. Першим гетьманом незалежної України став Б. Хмельницький. Проте польський король деякий час залишався сюзереном, а Б. Хмельницький - його васалом. Слід пам’ятати, що відносини сюзеренітету-васалітету - це вільна служба і вона аніскільки не принижувала васала.

Як і в Запорізькій Січі генеральні старшини очолювали окремі галузі управління і мали титули «вельможні». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їх матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана. Генеральний бунчужний був головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з’єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми справами, йому підпорядковувалася канцелярія.Генеральний суддя (спочатку один, а згодом - двоє) очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полкових і сотенних судів.

Отже, генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим і судовим органом української держави.

На місцях правили полкові й сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову і сотенну старшину. Полкова рада первісно мала велику владу. При необхідності вона могла перешкодити свавіллю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками.

У великих містах правили виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани. У великих упривілейованих містах влада належала магістратам.

Україна мала своє військо, чисельність якого постійно коливалася. Загалом у 1648-1654 рр. армія гетьмана Б. Хмельницького сягала 300 тис.

Територія української держави наприкінці війни охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу і складала приблизно 200 тис. км2. Б. Хмельницький називав її за старою назвою - Руська земля, Русь. Столицею української козацької держави часів визвольної війни був Чигирин.

31. Організація козацького війська.

Козаччина витворила в себе своєрідний демократичний устрій: всі важливі орґанізаційні й політичні справи вирішувало все військо, зібране на раду. Козацька загальна рада мала різні назви: військова рада, ґенеральна, повна («зуполна»), чорна або чернецька.

Військова рада мала широкі права. Вона вирішувала напрямні державної політики, укладала умови з иншими державами, вибирала й скидала гетьмана й старшину, давала згоду на воєнні походи, рішала про те, які військові формації творити, деколи виконувала теж військове судівництво. Це був найвищий законодатний й орґанізаційний орґан, йому мусіли коритися всі инші установи запорозького війська. Рада старшин мала деколи хар-р воєнної ради:укладала також пляни воєнних походів, — час походу, число війська, співпраці різних частин

На чолі війська стояв гетьман. Передусім він був найвищий полководець і орґанізатор війська. Підчас війни його влада над військом була необмежена, він орудував усіма військовими силами й непослушних мав право карати на горло. Ґенеральний обозний, як указує назва, мав передусім нагляд над військовим обозом. Ґенеральний обозний заправляв також військовою артилєрією, особливо ж тою, що була при гетьмані. Йому підлягали теж полкові обозні з полковою артилєрією. Ґенеральний писар був канцлером козацької держави, кермував і ґенеральною військовою канцелярією. Ґенеральні осавули, числом два, мали передусім військові функції: обіймали командування над окремими частинами української армії підчас походу, переводили перегляд війська, мали провід над охотничими полками. Ґенеральний хоружий доглядав військові корогви та мав провід над відділом надвірного гетьманського війська.

Полковник мав подвійну функцію: адміністраційну й військову З військового погляду він був полководцем і орґанізатором полку, дбав про добрий стан війська, його боєздатність і дисципліну, старався за воєнні засоби, доглядав фортифікацій, а в часі війни вів полк у пзхід і командував ним. Полковника заступав наказний полковник, з полкової старшини, або зі знатних козаків.

Отже, у полку була полкова старшина: полковник, полкові — обозний, осавули, хоружий, суддя та належні до них нижчі урядовці.

Вибори старшини Характеристичною ознакою козацької демократії було те, що військова старшина була виборна: вибирала її козацька рада. Рада могла так само й відібрати кожний уряд; старшина виконувала свої обовязки «до військової ласки», тобто поки дозволяло на це військо.

34. Причини і порядок ліквідації політичної автономії України в складі Росії у другій пол. ХVIІ ст. – сер. ХVIІІ ст.

У сер. ХVIІ ст. в Україні було відновлено гетьманство. Це сталося під час царювання Єлизавети Петрівни, таємно повінчаної з українським козаком О. Розумовським, який переконав відновити гетьманат на чолі зі своїм молодшим братом Кирилом Розумовським .

.Новообраному гетьманові вдалося дещо розширити автономію України. Запоріжжя і Київ знову підпорядковувалися гетьманові. За правління К. Розумовського у Гетьманщині було проведено деякі реформи. Зокрема, у війську запровадили однакову уніформу та озброєння, систематичне військове навчання для козацької молоді. У 1760 р. гетьманський універсал визначив новий порядок судочинства, який, щоправда, відповідав інтересам старшини й шляхти.

Дещо непослідовною була соціальна політика того часу. Так, гетьман пороздавав старшині чимало сіл і навіть сотенних містечок і водночас ініціював царський указ 1752 р. про заборону перетворювати українців на хлопів. Новий гетьман більшу частину часу проводив у Санкт-Петербурзі як президент Академії наук, відігравав помітну роль при царському дворі. За його відсутності Україною управляла старшина, яка, подібно до Польщі, перетворилася на спадкову велико-земельну шляхту.

Коли до влади в Російській імперії прийшла Катерина II, К. Розумовський повернувся в Україну. Він зібрав у Глухові старшинську раду, де була ухвалена петиція до імператриці з проханням відновити права Гетьманщини та встановити спадковість гетьманства. Однак прохання відхилили. Натомість 10 листопада 1764 р. Катерина II видала Маніфест про ліквідацію гетьманства. У тому ж році було відновлено Малоросійську колегію (1764—1786), яка спрямувала свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії.

Наступним кроком царату стало зруйнування Запорізької Січі.4 червня 1775 р., коли більшість запорожців перебувала на турецькому фронті, російські війська несподівано оточили Запорізьку Січ і зруйнували її. Почалися арешти запорізької старшини й конфіскація майна заможних козаків. Військову скарбницю, зброю з припасами та кошовий архів вивезли

Лише 5 тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де в межах турецьких володінь заснували Задунайську Січ. Ще 12 тис. запорожців, що залишилися .в підданстві Російської імперії, утворили т.зв. Військо вірних козаків. У 1790 р. його перейменували на Чорноморське козацьке військо і після участі в російсько-турецькій війні 1787—1791 рр. переселили на Кубань.

Ліквідувавши Запорізьку Січ, російський царат приступив до скасування решток автономних прав України. У 1781' р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. У цей самий час втрачає значення Малоросійська колегія, яка за цих умов була елементом української автономії.У1783 р. скасовано давній військовий устрій; козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерійських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі.

Отже, до кінця XVIII ст. внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики самодержавної Росії Гетьманщину було перетворено на російську колонію. Українська провідна верства, задобрена імператорською "Жалуваною грамотою дворянству" (1785), відповідно до якої вона звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах із російським дворянством, мовчки сприйняла ці зміни. Хоча певні спроби протесту були, зокрема, у 1791 р. Василь Капніст за дорученням українських патріотичних кіл побував у Берліні, де спробував таємно заручитися підтримкою Пруссії у намаганнях відновити Гетьманщину, але такі дії були поодинокими й істотно не впливали на загальну ситуацію.

40. Джерела права українських земель у складі Росії (1654 р. – кін. ХVIІІ ст.).

Правова система, яка сформувалася в роки Визвольної війни, продовжувала діяти і розвиватись. Головним чинником цієї системи було звичаєве право.

Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на посаду. Серед цих конституційних актів найбільше значення мають Березневі 1654 року і Гадяцькі статті 1658 року, Конституція 1710 року Пилипа Орлика тощо. Для регулювання поточних відносин велике значення мало гетьманське законодавство. Це були універсали, декрети та грамоти. Таке законодавство головним чином регулювало адміністративні та цивільні відносини.

До XVIII ст. царський уряд не наважувався розповсюджувати російське законодавство на територію України. Першою цій інтервенції була піддана Слобідська Україна. З часом, особливо за царювання Петра І, все частіше видавались акти, призначені спеціально для України, а також вводилися в дію акти загальноросійського значення. Не треба скидати з рахунку і той факт, що майже відразу на Лівобережній Україні було відновлено дію Статуту 1588 року та збірників магдебурзького права.

В Правобережній Україні та Західній Волині, до входження їх після розділів Польщі до складу Російської імперії, джерелами права були норми звичаєвого права. Статутні прагнення викладені у збірнику "Екстракт малоросійських прав", який склав член Генерального суду О. Безбородько у 1767 році.

"Екстракт малоросійських прав" складався з норм державного, адміністративного та процесуального права. Збірник складався із вступу, 17 розділів і додатків копій найважливіших юридичних актів. Всі норми викладені в хронологічному порядку прийняття юридичних актів. Збірник твердо стоїть на позиції збереження автономії права України. Повна власність на землю і неповна на селянина, права й привілеї в обов'язках перед державою — такий зміст розділів про становище панівної верствиЗбірник дає можливість глибше зрозуміти сутність права України з моменту договору 1654 року до запровадження тут кріпосного права та ліквідації української державності. Кодифікаційні роботи в Російській імперії успіху не мали. Така ж доля чекала і "Екстракт малоросійських прав".

44. Селянська реформа 1861 р. та її особливості в Україні

Щоб уникнути революції, царський уряд провів «визволення селян» зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про селянську реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено низку положень і додаткових правил. Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права «вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові». Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промисл. та ремісничі підприєм., торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей у навч. заклади. Поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян «садибну осілість» і перший наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово зобов'язаними на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи. Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювали менші, ніж в інших районах Росії, норми селянського наділу (від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу в південних і від 3 до 4,5 десятин у лівобережних губерніях). Поміщикам надавали широкі можливості зменшувати площі селянських земель, виділяти неповні душові наділи. Із загального числа 2,5 млн. ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. було обезземелено зовсім. 94 % ревізьких душ отримали наділи до 5 десятин, тобто менші прожиткового мінімуму. До того ж, поміщики залишили собі найкращі землі, а селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших угідь. Інтересам поміщиків відповідала також викупна операція, яку проводив царський уряд. Загалом селяни мали внести викупних платежів приблизно в 4 рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. Для держ. селян, які становили половину всього селянства Укр. (2,2 мли ревізьких душ), умови реформи були сприятливіші. Вони отримали земельні наділи майже 2-чі більші, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші.

48. Суспільний лад України в другій пол. ХІХ ст.

Після реформ 1860-70-х pp. збер. панівне становища дворянства. Помісні дворяни, окрім доходів із величезних земельних площ, що залишалися у їхній власності, відтепер отримували значні кошти від викупних селянських платежів та орендної плати за землю. Дворянам надавалося право одержувати на пільгових умовах кредити у заснованому в 1885 р. Державному земельному банку, а також у приватних земельних банках. Установлювалися пільги на реалізацію сільськогосподарської продукції, особливо цукру за кордон. Дворянство зберігало пануюче становище і в політичній організацій суспільства. Йому належала основна роль в органах земського самоврядування (за реформою 1864 р.).

Земська контрреформа 1890 р. призвела до ще більшої переваги дворянства у земствах. Судова реформа (1864 р.) забезпечила домінування дворянства в створюваних судових органах. Йому належала судово-адміністративна влада на місцях.

Буржуазія являла новий соціальний клас і розвивалася за притаманними всій країні закономірностями. Поштовхом для капіталізації суспільства стали реформи 1860-70 pp., внаслідок яких виник ринок дешевої робочої сили, відбулося кількісне зростання буржуазії й зміцнення її економічного становища. Буржуазія поповнювалася з представників різних соціальних станів: дворян, міщан, заможних селян, які ставали підприємцями. Найінтенсивніше цей процес відбувався серед купецтва. Водночас формування буржуазії в Україні мало свої особливості. Розвиток капіталістичних відносин тут відбувався більш інтенсивно внаслідок припливу іноземних капіталів., металургії, машинобудування. Завдяки промисловому перевороту відбулася диференціація буржуазного класу. Розширенню прав буржуазії сприяли земська, міська й судова реформи. Саме представники буржуазії згідно з майновим цензом отримували доступ до міських дум і міських управ, земських органів самоврядування, а також до посад у судових органах. Отже, буржуазія посідала дедалі помітніше становище в суспільстві, але збереження феодальних пережитків залишало її безправною в політичному сенсі.

У пореформений період пролетаріат України складався з фабрично-заводських робітників. За національною ознакою робітничий клас складався переважно з українців(75%)Робочий день тривав 12-13 годин, а на багатьох підприємствах – 15-16 годин; а заробітна плата була дуже низькою. Капіталісти на власний розсуд встановлювали умови найму, тривалість робочого дня і розміри заробітної плати; лише у 80-90-х рр. під впливом масового страйкового руху уряд вдався до регулювання відносин між робітниками і фабрикантами шляхом прийняття фабрично-трудового законодавства, головно фабричних законів Росії 1886 і 1897 рр.

Духовенство, як і раніше, належало до привілейованих верств населення, воно звільнялося від особистих податків, повинностей, тілесних покарань тощо.

19 лютого 1861р. було оголошено маніфест Олександра II про скасування кріпацтва. Певні зміни в соціально-правовому становищі селян спричинили й інші реформи. Так, після земської реформи (1864 р.) селяни обирали своїх представників (гласних) до земських установ.Розширення особистих прав селян і найвідчутніші зміни в аграрних відносинах пов’язані з прийняттям низки законодавчих актів,

3. Античні міста-держави Північного Причорномор’я (суспільно-політичний лад; джерела та основні риси права). Боспорське царство.

Період переселень еллінів (стародавніх греків) на простори Середземноморського узбережжя (велика грецька колонізація)тривала з VIII до кінця VI ст. до н. е. На острові Березань виникло перше давньогрецьке поселення - Борисфеніда, а слідом за ним було засновано найбільші причорноморські міста-держави: Tipa, Ніконій, Ольвія, Херсонес, Теодосія, Пантікапей, Фанагорія та ін. Найімовірніше,через демографічний вибух Занепад цих держав відбувся на зламі III-IV ст. н. е. внаслідок кризи рабовласницької формації, загострення внутрішніх класових суперечностей і набігів кочових племен. Зупинити ослаблення не змогла навіть експансія могутнього Риму.

В умовах полісу сформувалося станово-класове громадянське суспільство, а саме союз власників-домогосподарів. Переважна більшість громадян були купцями, ремісниками, землеробами, котрі працею заробляли на життя, а політичною діяльністю займалися у вільний час. Лише громадяни користувалися політичними правами, могли обіймати державні посади. Другим за чисельністю станом були осілі чужоземці (метеки). Вони жили у полісах постійно, але політичних прав не мали. І лише за великі заслуги перед общиною поліса чужоземцю могли надати прав, як у громадян. Експлуатували переважно рабів.

Основними джерелами права було звичаєве право, закони народних зборів, декрети ради міста, розпорядження колегій посадових осіб. Проект нормативного акта розробляла спеціальна комісія юристів. Потім його передавали до ради міста, а після –до народних зборів( не могли вносити до нього зміни чи доповнення).Достатньо розвинутим було зобов'язальне право. Жвава зовнішня торгівля, вагома роль купецтва в економіці міст зумовили появу договорів позики,дарування,успадкування, купівлі-продажу тощо. Бідність джерел заважає простежити класифікацію злочинів і застосування покарань. Тяжкими були злочини проти держави:спроби повалення демократичного ладу, змови, розголошення державної таємниці, надання допомоги ворогові. Перебувала під захистом приватна власність. Покараннями, що їх застосовували до вільних людей, були смертна кара, конфіскація майна, штраф. Рабів здебільшого піддавали тілесним покаранням або страті. Покарання здійснювали публічно і, передусім, із метою залякування.

Боспорське царство Держава зародилася у V-IV ст. до н. е. на основі об'єднання кількох грецьких міст-полісів (Фанагорії, Гермонеси, Теодосії та ін.) і приєднання територій племен, які ще не мали державності. Охоплювала територію Керченського і Таманського півостровів, південного узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Політичним центром царства був Пантікапей. Найбільшого розквіту держава досягає в IV-III ст. до н. е., після чого поступово занепадає(фінансова криза, класові суперечності, повстання рабів).

В основі класового поділу в державі був розкол на рабовласників і рабів, вільних жителів і невільників. Панівний клас складався з правителів з їхнім численним оточенням,чиновників державного апарату,купців,власників кораблів,земельних ділянок, ремісничих майстерень, воєначальників. У державі жили також вільні громадяни середнього чи навіть досить низького достатку, які не мали рабів і жили за рахунок власної праці. Певну частку населення становили чужоземці й вільні ссляни-общинники,(несли осн. тягар повинностей і були осн. платниками нат.податків) знаті. Найнижчу сходинку соціальної піраміди займали раби (державні та приватні).

Про правову систему Боспорського царства збереглося найменше відомостей. Уявлення про неї можна скласти з права міст-колоній,що увійшли до складу царства, права Скіфо-Сарматської держави та римського права. Джерелами права були звичаї місцевих племен, закони і декрети грецьких міст-полісів, закони царів. Переважно правові норми, очевидно, захищали державну і приватну власність на рабів, землю, основні знаряддя і засоби виробництва .Найтяжчими злочинами вважали змову та замах на життя царя чи когось із його родини, державну зраду,.За ці порушення винного карали на смерть із конфіскацією майна.

7. Державний устрій Київської Русі

За формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією, яка трималася на системі військово - і державнослужилого землеволодіння. За формою устрою це була федерація земель, а за політичним режимом - автократія. Вона об'єднувала 20 народностей, тобто була багатонаціональною.

Вища законодавча, судова, військова та адміністративна влада в державі належала великому князю київському з династії Рюриковичів. Його законодавча влада полягала у виданні уставів, судних грамот, укладанні міжнародних угод, в кодифікації норм права. Князь очолював судову систему і його суд був вищою судовою та апеляційною інстанцією. Як адміністратор він встановлював адміністративний поділ, призначав адміністраторів (посадників, воєвод, удільних князів). Силовою структурою було військо - дружина та військові округи на чолі з воєводами. У розпорядженні князь мав численний апарат урядовців як в центрі (він називався княж-двір - тіуни, мечники, ябедники, огнищани, під'їзні тощо), так і на місцях.

Дорадчим органом виконавчої влади при князі була рада бояр (боярська рада) з найближчого аристократичного оточення князя та місцевої знаті. Раду формував князь, він ініціював її скликання Разом із нею правитель обговорював питання оголошення війни й укладання миру, встановлення договірних стосунків з іншими державами. Рада мала також судові повноваження. За відсутності чи смерті князя перебирала на себе його функції

Органом місцевого самоврядування з попередніх часів лишалися народні збори - віче, що скликалися в сільських общинах - вервях та в містах. Віча були формою справжнього народовладдя, опікувалися найважливішими питаннями державного життя. Вони мали право призначати і знімати князів, і це останні визнавали. Тому правителі прагнули прихильності населення своїх волостей, шукали там підтримки для утвердження і зміцнення своєї влади. Рішення приймали без голосування, схвалюючи ту чи ту пропозицію криком.

Найменшою адміністрацією держави була община - верв на чолі з вервним старостою. Верві об'єдналися в повіти, волості та погости на чолі з тіуном, уділи та землі з князями з династії Рюрика. Місцевими адміністраторами виступали призначені князем десяцькі, соцькі, тисяцькі, тіуни, мечники, воєводи, вірники, ябедники та посадники.

Державні функції виконувала також християнська церква з її поділом на єпархії на чолі з єпископами та парафії, які очолювали священики. На зламі XI та XII ст. скликалися з'їзди князів (1097, 1100, 1103 pp.), які видавали закони.

Насамкінець важливо відзначити, що державний устрій Київської Русі пройшов тривалу еволюцію, не був незмінним і залежав від конкретних історичних, економічних та політичних змін.

12. Утв. Галицько-Волинської держави

Правонаступницею КР стала Галицько-Волинська держава, що існувала в 1199-1340 pp. Саме ця територія в кінці XII ст. дістає назву «Україна», саме тут формується українська народність.

Галицька Земля відділилась від Києва після смерті Ярослава Мудрого. Тут утвердилася династія Ростиславичів, які правили близько 150 років. Особливістю Галичини було економічно сильне і політично впливове боярство. Галицькі бояри походили з місцевої земельної аристократії, а не з князівських дружинників, яким давали землю за службу; у боротьбі з князями зверталися за допомогою до Польщі та Угорщини.

Галиц. земля складалася з трьох князівств: Перемишльського, Теребовлянського і Звенигородського. У 1144 р. звенигородський князь Володимирко об'єднав їх в одне, столицею якого зробив місто Галич на Дністрі.

Як окреме князівство, Галицька Земля досягла розквіту за князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 pp.), сина Володимирка. Проте бояри і дрібні князі прагнули самостійно правити своїми землями, не коритися волі Осмомисла, навіть втручались у його особисте життя. Ярослав Осмомисл розширив кордони князівства далеко на південь - до гирла Дунаю і Чорного моря. Він підтримував зв'язки зі Священною Римською імп., Візантією, Польщею, Угорщ., з багатьма руськими князями.

Роман Мстиславович (1199-1205) Хоч правив Роман Мстиславович лише 6 р., він зміг зміцнити позиції центральної влади. Літописець називає його «самодержцем всієї Русі» і «царем на Русі». Цьому сприяла і зовнішня політика князя. Роман Мстиславович воював з Литвою, а полонених примушував працювати на своїх землях. У 1201 р. Роман Мстиславович зайняв Київ, а в 1203 р. остаточно приєднав його до своїх володінь. Кияни самі відкрили йому Подільські ворота. Чернігівські князі присягнули на вірність Роману. Отже, у його державу ввійшла більшість українських князівств. Але це об'єднання не стало тривким.

У XIV ст. для Галицько-Волинської держави настали скрутні часи. Зміцніла сусідня Польща, Угорщина відвоювала Закарпаття, з півночі погрожувала Литва. Крім того, порівняно молодий політико-терит. організм роз'їдала внутрішня криза, спричинена боротьбою за престол між князями та галицькими боярами. Так, обраний у 1325 р. на королівство у Галицько-Волинській землі Юрій-Болеслав, син мазовецького князя Тройдена, у своїх намаганнях обмежити прерогативи боярської олігархічної верхівки зіткнувся із серйозною опозицією феодалів, які не зупинилися перед фізичним знищенням останнього князя держави (1340 р. його отруїли).По смерті Юрія-Болеслава Галичина ще деякий час зберігала незалежність

. Отже, Галицько-Волинська територіально-політична спільність була другою формою державності українського народу, що склалася після розпаду Київської Русі. За часів розквіту Галицько-Волинська держава об'єднувала понад 90% українських земель. Урешті-решт, внаслідок внутрішніх і зовнішніх несприятливих факторів Галицько-Волинська Русь у другій половині XIV ст. фактично припиняє існувати як єдина держава.

16. Утворення Речі Посполитої. Правове становище українських земель

Литовські феодали теж втомилися від постійної ворожнечі з поляками, постійних війн з Московською д-вою і кримськими татарами, а також міжусобних війн, пов’язаних з політичною боротьбою за великокнязівським престолом. Отже, їм потрібні були спокій і стабільний політичний режим. Відчувши ці настрої Польща, яка у XVI ст. була міцною агресивною д-вою, здійснює дії щодо остат. поглинання Русько-Литовської д-ви.

1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія, яка об’єднала Королівство Польське і Велик князівство Литовське в одну державу – РП. Держава управлялась єдиним королем, який коронувався у Кракові. Литва втрачала право на власні сейми, зовнішні відносини, але зберігала державність – адміністрацію, армію, уряд, герб, фінанси. Правовою основою залишався Литовський статут. Польська та литовська шляхта отримали право володіти землями в будь-якій частині держави. Люблінська унія оформила перерозподіл українських земель між Польщею і Литвою. Волинь, Брацлавщина, Поділля, Київщина, відійшли до Польщі, а Білорусь з Берестейщиною залишились у складі Литви. Унія також відкрила Польщі шлях до використання природних багатств, нарощування економіки та воєнної потужності. В новій д-ві головна роль в політичному та економічному житті належала Польщі. Інтереси українців в об’єднаній державі майже не бралися до уваги, тому проти унії виступили українські магнати О. Чарториський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький. Однак, через деякий час проводилися з нього, бо шляхту влаштовували у польській державності гарантовані політичні свободи та станові привілеї, обмеженість королівської влади

Після укладення Люблінської унії посилення польського впливу відчувалось у всіх сферах культурного і духовного життя. Польський уряд спрямував зусилля на послаблення національної культури та церкви. Православна українська церква, при відсутності національної держави, не мала опори в державній владі, не могла протистояти тиску з боку католицької церкви, поступово занепадала і це привело до кризи у 70-х рр. XVI ст. З метою подолання цієї кризи частина українського та білоруського духовенства висловилась за унію з католицькою церквою. Але розбіжності у поглядах на унію привели до протистояння і скликання у Бресті в 1596 р. двох соборів: унійного і православного. Король затвердив постанови унійного собору,а православна церква опинилася поза законом.

Однак, Берестейська унія не об’єднала український народ як передбачалось, а навпаки, уніати опинилися між двох вогнів – православні вважали їх зрадниками, а католики не поспішали поділитися з ними існуючими привілеями. До того ж рішення релігійної унії не знайшли підтримки у більшості української нації, яка не сприйняла шлях компромісу з католицькою вірою і почалося протистояння, яке в майбутньому переросте в гостру конфесійну і політичну боротьбу.

Право. У укр. землях було запроваджено польські суспільний устрій і державну організацію, але діяло не польське, а литовсько-українське право, давні привілеї та статути. Власне польське право не мало системності, хоча й були спроби його кодифікації, проте безуспішні. Натомість у державі створювали збірники правових норм, до яких входили видані раніше статути й конституції (постанови сейму), сполучені з нормами звичаєвого права.

Після Люблінської унії з'явилася потреба привести литовське законодавство у відповідність до польських правових норм. За дорученням польського короля Стефана Баторія цю справу блискуче здійснив литовський підканцлер Лев Сопеш, який очолив Статутну комісію з правознавців. Результатом її роботи стала поява Третього Литовського статуту 1588 р.

20. Державний устрій Козацької Республіки.

Запорозьке козацтво виробило власну суспільну організацію, вона мала форму демократичної республіки з найширшою участю козацьких мас в управлінні. Верховна влада на Січі належала козацькій раді. Під час роботи козацьких рад відкритим демократичним способом висували кандидатури на посади, їх обговорювали і більшістю голосів обирали. У Раді міг брати участь будь-хто з козаків. На ній ухвалювали закони, вирішували питання війни і миру, організації військових походів, покарання злочинців, розподілу господарських угідь тощо. Вона контролювала діяльність урядовців.

Рада обирала кошового отамана або, як ще його називали, старшого чи гетьмана. Йому нал. виконавча влада,надавалася вся повнота влади, що органічно поєднувалося з високою відповідальністю. За сучасною термінологією, він був главою держави, головнокомандувачем війська та військовим комендантом Січі як військового табору.

Поступово формувався командно-управлінський апарат Запорозької Січі. З'явилися різні військові посади. Суддя чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і міг виконувати обов'язки кошового отамана. Писар очолював військову канцелярію й письмово оформляв найголовніші січові справи. Осавул відав організацією військових загонів та їхнім вишколом. Обозний командував артилерією, дбав про її розташування й забезпечення усім необхідним. Нижчу ланку командного апарату становили курінні отамани. Всі командні посади були виборними, що забезпечувало високу військову вправність командного складу козацтва.

Зазвичай курені були своєрідними об'єднаннями земляків, а тому й назву куреню давали від місцевості, звідки прибули більшість членів курінної громади (Канівський, Іванівський, Дерев'янківський, Титарівський). Курінного отамана обирали на сходці куреня, його кандидатура не потребувала підтвердження на загальній козацькій раді (колі) чи кошового отамана. Курінних дуже шанували, їх слухалися, "як батька свого".

Адміністрація Січі мала три ланки управлінців:

а) військові начальники (кошовий отаман, військовий суддя та військовий отаман);

б) військові чиновники (булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, кантаржей);

в) похідна старшина (полковник, осавул, писар) та паланкова старшина (паланковий полковник, осавул і писар).

Запорозьку Січ називають військовою демократією,адже влада належала всьому народові, а не лише його представникам.

24. Причини, характер, рушійні сили національно-визвольної війни 1648–1654 рр.

Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.

Причини:

Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними – вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.

Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси.

Релігійні причини. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель

Суб’єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького.

Для успішного початку національно-визвольної революції саме в середині XVII ст. склались й об’єктивні умови. Існування Запорізької Січі, ослаблення королівської влади, значний військовий досвід,здобутий під час козац-сел.повстань кінця XVI .

За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу під релігійними гаслами. Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.

У своєму розвитку пройшла 3 періоди: I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави – Гетьманщини.

II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну і Правобережну.

III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз’єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р.

28. Місцеве управління в Українській державі середини ХVIІ ст.

На місцях правили полкові й сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову і сотенну старшину. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками.

У великих містах правили виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани.

Місцеві органи влади та управління гетьманської держави - полковий і сотенний уряди, міське й сільське управління - наслідували засади організації центральної влади. їхня організація відштовхувалася, насамперед, від потреб оперативної мобілізації збройного люду.

.На підставі звичаю полковий уряд підпорядковувався полковій козацькій раді. У ній за бажанням і змогою брали участь усі городові козаки, які були вписані до компутів полку. Полкова козацька рада мала однотипний із загальною військовою радою механізм формування та принципи функціонування, їй належало право формувати полковий уряд, затверджувати або скасовувати його рішення. Оскільки полкова козацька рада обмежувала владні повноваження гетьмана, полковників і полкової старшини, вони не були зацікавлені в її розвитку. Тому генеральний і полковий уряди поступово на кінець XVII ст. перетворили полкову козацьку раду на формальність. Полковий уряд очолювали полковники.Фактично полковники забезпечували владу гетьмана на місцях. Тому своїм розвитком інститут полковника поступався тільки перед гетьманом. Влада полковників набувалася через вибори на полковій козацькій раді. Полковникам у межах полку належали широкі військові, адміністративні, фінансові та судові повноваження. Вони забезпечували мобілізацію ввіреного їм військового підрозділу, дбали про його боєздатність, забезпечували його дисципліну, доглядали за станом фортифікаційних споруд тощо. Розпоряджалися земельним фондом розподіляли землі між старшиною й козаками, як плату за несення ними військової служби. Вони також організовували фінансову справу, керували збором податків до військового скарбу, віддавали в оренду промисли, що належали до військового фонду, збирали орендну плату.

На чолі міста стояв війт. Його вибирало все поспільство і затверджував гетьман .Влада війта була довічною. Важливу роль у системі міського самоуправління відігравали виборні магістрати, які складалися : ради (райці на чолі з бурмистром) і лави, або лавничого суду. Райці відали адміністративно-господарськими справами: міським господарством, організацією оборони міста, збиранням торгових мит підтриманням зв'язків із гетьманською адміністрацією та царськими воєводами. Члени лавничого суду (лавники) на чолі з війтом вершили судочинство за цивільними й кримінальними справами виносили по них вироки, аж до смертних.

Управління малих містечок, населення яких не володіло правами магдебургії, зосереджувалося в ратуші, на чолі якої стояв городовий отаман. Ратуша підлягала компетенції загальної козацької влади.

32. Юридичні акти закріплення входження частини України до складу Московської держави

8 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада. На ній козацька старшина склала усну присягу московському цареві на вірнопідданство. Водночас московська делегація заприсяглася від імені царя зберегти за Україною її права та захищати від ворога. Така форма міждержавних стосунків у вигляді взаємної присяги була типовою для тих часів.

Вона не влаштовувала українське керівництво. Адже Б. Хмельницький і старшина не були певні, що усна домовленість матиме силу і виконуватиметься російською стороною. Тим більше, що російська делегація присяги не склала. Також Україна бажала отримати від Московії негайну і реальну військову допомогу у війні проти Польщі. Усі ці обставини змусили українську старшину взятися до складання письмового договору

27 березня 1654 р. статті договору (Березневі статті) було передано послам Б. Хмельницького. Також - "Жалувану грамоту царя до Війська Запорозького" та "Жалувану грамоту козацькій старшині". З точки зору міжнародного права укази царя під статтями Б. Хмельницького і "Жалувані грамоти" були ратифікаційними актами.

Правовий статус України за Березневими статтями. Українсько-московський договір 1654 р. був основним юридичним актом, який визначав правові відносини між державами на тривалий період. У Переяславі не було ні "возз'єднання", ні "приєднання", ні "входження" України до складу Московської держави. Це був звичайний військово-політичний союз держав. Його умови передбачали, що: 1) зберігалася недоторканність суспільно-політичного устрою України, її адміністративної та судової систем;2) главою України залишався виборний гетьман. Але царя потрібно було сповіщати про результати виборів;3) у зовнішніх відносинах Україна зберігала суверенітет. Вона повинна була лише повідомляти Москву про зв'язки з іншими державами.;4) Україна здобула право мати власне військо у 60 тисяч реєстрових козаків;5) Україна зобов'язувалася сплачувати податки до царської скарбниці (це була своєрідна плата за військову допомогу). 6) підтверджувалися права та вольності українських магнатів і шляхти (спадкові права на землі, прибутки з них, на платню посадовим особам, на суд та ін.);7) Московія пообіцяла захищати Україну від зазіхань із боку Польщі. З цією метою в Києві має бути військова залога російських військ на чолі з воєводою. Але вони не втручатимуться у внутрішні справи України.

Після укладення союзу з Московією Б. Хмельницький зосереджує увагу на питанні возз'єднання з Козацькою Україною західноукраїнських земель. Улітку 1654 р. йому повідомили, що домогтися нейтралітету кримського хана у війні проти Польщі не вдасться. Відтак Україна почала активно готуватися дати відсіч Польщі та Криму. На прохання Б. Хмельницького передислокувати російські війська в Україну з білоруських та смоленських земель Московія не дала згоди. Це було перше серйозне порушення Березневих статей московською стороною.

35. Суспільний лад українських земель у складі Росії (1654 р. – кін. ХVIІ ст.).

Верхівку українського суспільства становило дворянство (до його складу ввійшли козацька старшина і шляхта). На Лівобережній Україні в 1785 р. мала чинність "Жалувана грамота дворянству" Катерини II, відповідно до якої дворяни набували особистих, майнових та судових прав. Позбавити дворянина його статусу чи майна міг лише суд, рішення якого затверджував імператор. Дворянству належала провідна роль в органах земського самоврядування (реформа 1864 р.). Судова реформа того ж року забезпечила домінування дворянства у судових структурах. Військова реформа 1874 р. установила загальну військову повинність, але дворяни мали у війську лише офіцерські звання. Дворянство заохочували до державної служби, воно обіймало найвищі чиновницькі посади.

Іншими словами, дворянству вдавалося зберігати панівне становище в українському суспільстві й за бездержавності.

Буржуазія була новим соціальним класом. Поява ринку дешевої робочої сили після реформ 1860-х років спричинила кількісне зростання буржуазії, зміцнення її економічного становища. Чимало українських буржуа були іноземцями з походження (французами, бельгійцями, німцями тощо).

Міське населення класифікувалося за категоріями: а) почесні громадяни; 6) гільдійське купецтво; в) міщани; г) ремісники (цеховики); ґ) робочі люди.

Селянство поділялося на кріпосне і державне (до 1861 р.). Кріпаки були власністю поміщиків, основною формою експлуатації їх була панщина. Офіційно вона становила два-три дні на тиждень, а фактично - до шести днів. Іноді кріпаків переводили на місячину (відбирали наділи й щомісяця видавали за це продукти й одяг).

Особливо тяжкий був кріпацький гніт на Правобережжі. Тому з ініціативи малоросійського генерал-губернатора Бібікова в 1847-1848 рр. тут проведено інвентарну реформу, що мала на меті послаблення експлуатації кріпаків. Відповідно до неї розміри панщини становили три дні (чоловіки) і один день (жінки).

Селянська реформа 1861 р. не лише здійснила глибокі перетворення у характері земельних відносин, а й започаткувала радикальні зміни у всіх сферах суспільного життя. Передусім вона була покликана ліквідувати відчуження селянина від особистої земельної власності, надати колишнім кріпакам статус вільних сільських обивателів, наділити їх земельними паями. Однак найважливіший, ключовий пункт реформи був пов'язаний зі скасуванням кріпосного права.

Державні селяни сплачували грошову ренту, податки і відбували рекрутську, дорожню, підводну повинності. Вони жили на казенних землях, їх вважали вільними. У першій половині XIX ст. частину державних селян півдня України перевели на становище військових поселенців із суворою регламентацією їхнього життя.

41. Основні риси права України у складі Росії (1654 р. – кін. ХVIІІ ст.)

Важливим джерелом права власності на

На території Запорізької Січі збереглося традиційне регулювання права власності на землю. Земля була об'єктом власності Січі і вважалася загальнонародною. Формально кожний мешканець Запорізької Січі міг отримати землю на правах землекористування. Землекористувачі платили податок Січі, несли інші повинності.

Подальший розвиток отримало зобов'язувальне право. Законодавство знало зобов'язання з нанесення шкоди та зобов'язання з договорів. Найбільш розповсюдженими були договори купівлі-продажу, позики, обміну, оренди. Більшість договорів передбачала їхнє письмове оформлення. що регулювалося нормами звичаєвого права.

Поняття злочину, яке складалося в роки Визвольної війни, носило надстановий, демократичний характер. Злочином вважалася дія, яка спричиняла шкоду та збитки як окремій особі, так і державі. Суб'єктами злочину признавалися особи, які досягли 16-річного віку. Психічне захворювання не звільняло від відповідальності, але враховувалось судом, як обставина, що пом'якшувала вину. Скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину. Злочини поділялися на: державні, проти православної віри, військові, службові, проти порядку управління та суду, проти особистості, майнові, проти моралі. Державні злочини вважалися найбільш небезпечними. Особливо тяжким злочином була зрада. Смертна кара поділялася на просту та кваліфіковану.. До простої належали: розстріл, повішання, відтинання го­лови, утоплення; до кваліфікованої: четвертування, колесування, посадження на палю, підвішення за ребро на гак, закопування живим у землю. Тілесні покарання поділялися на членоушкоджуючі та больові. У другій половині XVII ст. частіше стали використовувати таке покарання, як позбавлення волі. Широко використовувалися ганебні покарання: прив'язання злочинців до ганебного стовпа на майдані, посадження на дерев'яну кобилу. До майнових покарань належали штрафи і конфіскація майна .Від покарання звільнялись психічно хворі, люди з фізичними вадами, особи похилого віку. Великий вплив на остаточне рішення суду щодо покарання мала громадська думка, яка могла врятувати навіть від шибениці.

Як і в попередню добу, в Україні існували дві форми процесу: змагальний і розшуковий (слідчий, інквізиційний). Більш широкою стала сфера застосування розшукового процесу. Йому підлягали всі справи з тяжких злочинів. Сторонами процесу були позивач та відповідач. Позивачі мали право мати представника на суді, який називався "прокуратор". З початку XVIII ст. з'являється його нова назва —"адвокат", "повірений". Судова справа розпочиналася з подачі позову. В цивільних та дрібних справах попереднє слідство здійснював сам позивач, а тяжкі кримінальні справи розслідувались судовими органами.

Судочинство було усним і обов'язково відбивалось у протоколах, які підписували усі члени суду. До середини XVIII ст. судочинство велося українською мовою, що свідчить про статус української мови як державної. Порівняно з попередніми періодами майже не змінюється система судових доказів. До них відносилися: власне зізнання, показання свідків, письмові та речові докази. В другій половині XVIII ст. до цього додаються висновки експертів.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися нормами православного церковного права для православних. Для дівчат шлюбний вік становив 16 років, для юнаків — 18 років. За звичаєвим правом заборонялося одружуватися родичам по прямій лінії до восьмого коліна, а по боковій — до четвертого. Обов'язковою була згода батьків на шлюб дітей У випадку розриву шлюбу сторони у присутності свідків та священика складали так звані "розлучні листи", в яких обумовлювалися права та обов'язки сторін)

45. Суспільний лад України в першій половині ХІХ ст.

Дворянство. Зрівняння українського дворянства в правах із російським підтверджується низкою законів. За укр.. дворянами визнавалися усі права і привілеї, даровані дворянству імперії, якщо во­ни доведуть своє дворянське походження. Вимагалися докумен­тальні докази і свідчення.

Цей «розбір» тривав кілька років. Спеціальна комісія не ви­знала права на дворянство у 64 тис. осіб. Серед них було чимало ко­зацьких старшин. У 1835 р. такий же «розбір» було здійснено серед татарських мурз.

У першій половині XIX ст. зміцнилося становище дворян як монопольних власників землі. Дворяни України володіли 70% земель.

Закон 1827 р. дозволив дворянам створювати фабрики, заводи та ремісничі майстерні в містах і без обмеження кількості робочих рук. Отже, розширювалася сфера нової — підприємниць­кої — діяльності дворян.

Міське населення (міські обивателі). Насамперед спостерігається зростання кількості міського населення України. У 1811— 1858 pp. воно збільшилося у 2,5 раза, що стало прямим наслідком розвитку торговельно-грошових відносин.

Як і раніше, склад городян був досить строкатим. Міщани сплачували більшу час­тину податків, що накладалися на місто.

Обмеження міщан у правах поступово послабилися. У 1832 р. їм дозволялося придбавати земельні ділянки у містах для ведення торгівлі та виробничої діяльності. Вони здобули також право пере­ходити до купецтва та одержувати гільдійське посвідчення за на­явності відповідних капіталів.

У 1816—1859 pp. кількість купців у містах збільшилася з 18 200 до 104 000. Зберігався гільдійський устрій купецтва. Купецтво поступово звільнялося від різних станових обме­жень. Тяжким для нього був дозвільний порядок зміни місця про­живання.

У 1832 р. виникла нова неоподаткована група — почесні громадяни. Це звання надавалося заможнішим з купців. Статус почесних громадян був близький до дворянського. Створення цієї станової групи було поступкою буржуазії, яка зростала. Почесні громадяни користувалися деякими додатковими пільгами.

Купці в Україні, як і в Росії, поступово перетворювалися у капіталістів.

На початку XIX ст. у містах України з'являється нова суспільна група, що перебувала поза міськими станами. «работные люди». їхніми соціальними ознаками були: відсутність власного будинку і постійного місця проживання; джерело існування — праця за наймом. Це були вільнонаймані робітники, пролетарі'!.25 % усіх робітників.

Селяни (сільські обивателі).

А. Кріпосні селяни. 50% селянства Укр. Основний обов'язок кріпаків — відбування панщини. У першій чверті XIX ст. на панщині перебувало 99,3% кріпосних селян У різних місцевостях розміри панщини були неоднаковими, але загалом вони зростали і часто доходили до шести днів на тиждень, Новим явищем у житті кріпаків стало переведення їх на місячину. Прагнучи збільшити товарність свого господарства, поміщики відбирали у кріпаків землю, надаючи їм місячне утримання.

Б. Державні селяни. Ці селяни становили другу верству українського селянства. Основною формою їх експлуатації були грошова рента та податки державі, розмір яких постійно зростав.

Становище державних селян погіршилося з утворенням військових поселень. Вони засновувалися переважно в Україні. І це не випадково. Військові поселення мали на меті не тільки полегшити царському уряду утримування армії, а й одночасно посилити нагляд за українським народом. 

49. Державний лад України в другій пол. ХІХ ст

Імперська політика визначала систему державного управління та зміни, які відбувалися в ній протягом XIX—початку XX ст. Так, тенденція зміцнення поліцейсько-бюрократичної системи привела до ліквідації навіть згадки про автономію України.

Проводячи політику зміцнення влади адміністративно-поліцейських органів, царат розширював компетенцію головних посадових осіб у системі місцевого управління — генерал-губернаторів і губернаторів. У другій половині XIX ст. їхня компетенція розширилася за рахунок надання їм особливих і надзвичайних повноважень. Прикладом може бути Положення про заходи до охорони державного порядку та громадського спокою 1881 року, яке надало генерал-губернаторам право проголошення місцевості у стані посиленої охорони. В такій місцевості поліція і жандармерія отримали право арешту підозрілих осіб і проведення обшуку в будь-який час і в будь-якому місці.

Значні зміни в системі управління відбулися після проведення реформ 60—70-х років. Головним їхнім результатом було введення органів місцевого самоврядування. Так, селянська реформа 1861 року ввела громадське селянське управління. Земська 1864 року і міська 1870 року реформи утворили всестанові органи земського і, відповідно, городового управління в повітах, губерніях, містах. Органами селянського управління були сільський схід та обраний ним сільський староста, а також збирач податків, доглядачі хлібних магазинів, училищ та лікарень, сільські писарі. Компетенція сільського сходу була обмеженою. Він вибирав сільську адміністрацію, розглядав сімейні суперечки, розподіляв і перерозподіляв землі в сільській громаді і т. ін. В обов'язки сільського старости входили скликання та розпуск сходів, виконання їхніх рішень, розпоряджень волосного управління, нагляд за станом шляхів, мостів.

Органи волосного управління складалися з волосного сходу, волосного старшини і волосного селянського суду. Волосний схід обирав посадових осіб сходу, розподіляв грошові оброки і повинності. Сільські і волосні органи самоуправління були підпорядковані не тільки системі державних органів управління селянами — мировим посередникам, повітовим мировим з'їздам і губернським у селянських справах присутствієм, але й поміщикам.

У Правобережній Україні земства були введені тільки в 1912 році. Відповідно до реформи в губерніях і повітах створювались виборні земські установи, які складалися з земських зборів і земської управи як виконавчого органу.

Губернські земські збори формувались шляхом виборів їхніми повітовими земськими зборами із свого складу. Земства не мали виконавчої влади і в більшості свої постанови могли провести в життя тільки через адміністративно-поліцейські органи.

Аналогічний зміст мала міська реформа 1870 року. Спочатку її дія була поширена на Київ, Катеринослав, Миколаїв, Полтаву, Харків і Херсон. На інші міста України "Міське положення" поширюється в кінці 70-х років. Відповідно до реформи в містах України створюються органи міського самоврядування — міські думи і міські управи. Члени міської думи (гласні) вибирались на зборах міст. Міська дума вибирала міську управу в складі голови і не менш як двох членів. По своїй компетенції міське самоврядування майже не відрізнялось від земського.

Початок новим змінам в державному ладі Російської імперії поклала буржуазно-демократична революція 1905—1907 років.

4. Становлення і розвиток державності у східних слов’ян.

Перші писемні згадки про наших пращурів (їх називали венедами) відносять до І тис. н. е. У них зазначено, що венеди населяли сучасне Полісся, Поділля, Волинь і Середнє Подніпров'я. Венедську єдність праслов'ян зруйнували у II-III ст. н. е. германські племена готів, що вторглися з Прибалтики. близько II ст. н. е. утворилися два великі об'єднання державного типу - антське на сході та слов'янське на заході. Про державу антів, яка досягла найбільшого розквіту в IV ст. н. е., пишуть у своїх працях М. Грушевський. Перші згадки про становлення та суспільну організацію слов'янських народів на території України датовані II-VI ст. Слов'янськими племенами керували народні збори. На той час це була найпоширеніша форма демократичного правління, в основі якого було пряме народовладдя.. Кожне плем'я мало власні народні збори і свого вождя та ревно оберігало свою територіальну незалежність.

Господарські й соціальні передумови державності у східних слов'ян виникають у VII-VIII ст. Зародження державності у східних слов'ян почалося зі створення союзів племен. До них входило до 10 племен, які населяли значну територію. Союз мав назву однієї зі складових або певного регіону. Формою організації правління була "військова демократія". Такі союзи створювали для грабіжницьких військових походів і оборони своєї землі. Тому в них великого значення набувала особа військового ватажка (князя), від досвіду і здібностей якого залежала доля союзу. У своїй діяльності князь спирався на військову дружину, витісняючи на задній план такий авторитетний колись орган, як рада старійшин. Таким чином, упродовж VII-VIII ст. органи родоплемінного самоврядування поступово перетворюються на політичні структури влади у племінних союзах. "Військова демократія" переросла у військово-ієрархічне правління - княжіння. Завершальний етап формування Давньоруської державності - об'єднання придніпровського державного утворення Руська земля з Новгородською землею в єдину державу з політичним центром у Києві у 882 р.

Таким чином, виникнення Давньоруської держави стало результатом соціально-економічного і політичного розвитку східних слов'ян і було обумовлене такими факторами:

а) територіальна, етнічна, релігійна і культурна спільність східних слов'ян;

б) тісні економічні зв'язки всередині східнослов'янського масиву;

в) спільне прагнення наших пращурів до об'єднання зусиль у боротьбі з ворогами, передусім із кочівниками з Дикого степу.

8.Адміністративно-територіальна система Київської Русі.

Адміністративно-територіальний устрій з часів Київської Русі — першої української держави (ІХ-ХIII століття) — зазнав чимало змін. У найдавніший період української державності, який був продовжений Галицько-Волинським князівством до 1349 року, корінний етнос формувався в межах Київської, Чернігівської, Галицької та Волинської історичних земель. У різні історичні періоди ці землі були то окремими, то об'єднаними князівствами. Саме князівства, уділи й землі тоді були основною формою адміністративно-територіального устрою на українських землях.

Князь Володимир Великий провів адміністративну реформу. Намагаючись покласти край сепаратизму місцевих князів, правитель держави ліквідував племінні княжіння, де влада правителів була практично безмежною. Територія країни поділялася на вісім волостей, що їх очолювали призначені великим князем волостелі. Пізніше ними став дехто з численних синів Володимира Великого. Відтоді держава почала набувати ознак централізованої монархії. Волості об’єднувалися в землі, в яких головними були міста. Волості й землі були слабо пов’язані між собою в економічному відношенні Князі правили волостями і землями на правах родинної власності.

“Руська Правда” згадує стару адміністративну одиницю-вервь, яка об’єднувала людей територіальними зв’язками. В основу взаємовідносин членів верві покладалася кругова відповідальність усіх членів за кожного, а цілої громади — за всіх.

9.Джерела та основні риси права КР

В умовах первісного с-ва поведінку людей регулювали звичаї. З виникненням держави панівні верстви почали пристосовувати звичаї до своїх інтересів, санкціонували та застосовували їх примусово силою держ. органів. Так виникло звичаєве право, яке тривалий час мало силу правового джерела в Україні. Система норм звичаєвого права існувала в усній формі, тому значна частина звичаїв, на жаль, не була зафіксована ні у збірниках права, ні у літописах,тому не дійшла до нас. Деякі норми звичаєвого права збереглися у Правді Ярослава - давній частині Короткої редакції РП А також деяких літературних пам'ятках і договорах Русі з Візантією X ст.

Другим джерелом права були русько-візантійські договори 911, 944 та 971 рр. Вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії. Тут зафіксовані норми кримінального, цивільного права, визначені права та привілеї феодалів. У договорах також містяться норми, запозичені з усного звичаєвого права.

У формуванні права Київської Русі певну роль відігравала судова діяльність князів. Вона сприяла, з одного боку, трансформації старих звичаїв у норми права, а з іншого - створенню нових правових норм. У X ст. з'являється князівське законодавство. Особливого значення набувають статути (устави) Володимира Великого та Ярослава Мудрого, які запровадили важливі нововведення у фінансове, сімейне та кримінальне право.

У Руській Правді не існувало терміну для визначення права власності. Однак ст. 13 Короткої редакції дає змогу стверджувати, що вона вже відрізняла право власності від права володіння. Охорона приватної власності - одне із призначень РП. Зобов'язальне право було досить розвинутим, що свідчило про панування приватної власності. Існували два види зобов'язань.

o Зобов'язання із спричинення шкоди

o Зобов'язання із договорів.

Шлюбно-сімейні правовідносини. За дохристиянських часів вони базувалися на нормах звичаєвого права, яке продовжувало діяти і після хрещення Русі. Мало місце викрадення наречених, багатоженство (до хрещення Володимир Великий мав п'ятьох дружин і кілька сотень наложниць). Для чинності шлюбу потрібна була згода молодих і батьків, а також відсутність близьких кровноспоріднених зв'язків. Не допускався третій шлюб. Питаннями розлучення опікувалася церква, яка в дуже рідкісних випадках допускала розірвання шлюбу.

Крим.право. Злочин називався "обидою" (образою), під якою розуміли будь-яке порушення суспільного спокою - завдання потерпілому фізичного, матеріального чи морального збитку. Водночас право не розрізняло кримінальне правопорушення від цивільного. Злочини проти особи поділяли на такі види: убивство. каліцтво, рани, образа людини дією. Серед майнових злочинів найтяжчим вважали розбій. Багато говориться про крадіжку. Метою покарань була відплата та відшкодування заподіяних збитків.

13. Суспільний лад Галицько-Волинської держави.

Суспільна організація Галицько-Волинського князівства багато в чому була подібна до ієрархічної піраміди КР, але були й особливості. Гол. чином це численна група боярства, що сформ. на початку існ. д-ви ,в руках якої була більшість володінь.

Найважливішу роль у суспільній ієрархії Галицько-Волинської Русі відігравало старе боярство - "мужі галицькі" - могутня економічна та політична верства феодального класу. Багато хто з них мав власні військові дружини і негативно сприймав будь-яке втручання князівської влади у свої внутрішні справи, різко виступав проти спроб обмежити його права на користь князя чи міст, що саме набували сили. Для їх приборкання великий князь мусив уживати репресивних заходів. Боярство стало справжньою феодальною аристократією. Його поповнювали дрібні збіднілі князі, дружинники, представники інших верств суспільства.

Другу соціальну верству панівного класу становили служилі феодали, так звані службові князі, які безпосередньо залежали від великого князя чи впливових бояр. Своїх статків вони набули за рахунок князівських та боярських пожалувань, конфіскованих та перерозподілених феодальних угідь. Службові князі нерідко самочинно відбирали общинні землі, а також одержували землеволодіння як нагороду за службу під час удалих військових походів. Служилі землевласники постачали великому князеві феодальне ополчення, що складалося з їхніх залежних селян - смердів. Саме ця верства була головною опорою галицького боярства у протистоянні князеві, вона постійно перебувала під впливом боярства й економічно від нього залежала.

До панівного феодального класу належала також церковна знать. її становище майже не відрізнялося від того, яке вона мала за часів КР

Основну масу населення становили селяни. Здебільшого це були смерди - вільні виробники, які мали своє власне невелике господарство та майно. Вони сплачували певні податки і несли військову повинність. Чинне право охороняло особу та власність смерда від зазіхань, але покарання за злочин проти нього було меншим, проти боярина чи "княжого мужа". Із часом більшало смердів, які економічно залежали від землевласника, залишаючись при цьому формально вільними.

Холопство не набуло значного поширення в регіоні. Невільників було вигідніше садовити на землю, оскільки їхня праця на виділеному клаптику поля давала більший прибуток, ніж примусовий відробіток у господарстві феодала.

Міське населення також було неоднорідним. Торговельно-ремісничу верхівку становили "мужі градскіє" (так званий міський патриціат). Існували купецькі об'єднання, ремісничі корпорації ("ряди", "сотні", "братства"), сформовані на основі цехових інтересів. На найнижчому щаблі соціальної піраміди перебували міські низи - робітні люди, "люди менші", підмайстри, обслуга. Міська знать була зацікавлена у зміцненні великокнязівської влади, оскільки остання гарантувала збереження пільг і привілеїв патриціату та заможним городянам.

17. Суспільний лад українських земель у складі Литви, Польщі, Речі Посполитої (сер. ХIV – сер. ХVIІ ст.).

Суспільна організація на українських землях, що перебували у складі Польської корони, склалася під впливом процесів, притаманних середньовічній Європі. Йдеться перш за все, про формування закритих суспільних верств - станів.

Магнати. За своїм походженням вони були українцями, литовцями і поляками, але разом вони становили польську політичну еліту. За постановами сейму та королівськими універсалами магнати отримали величезні землеволодіння на Волині, Брацлавщині, Київщині та Лівобережній Україні, де створювали великі латифундії. Після Люблінської унії у становому середовищі магнатів-землевласників виник найвищий прошарок - сенатори (депутати сейму). З ними узгоджував свою діяльність король. Кожні 2 роки сенат призначав зі свого складу 16 сенаторів-резидентів при главі держави. Магнати мали право видавати правові акти, чинність яких поширювалася на всіх їхніх підданців.

Із середніх та дрібних феодалів сформувалася шляхта. Тільки осілий шляхтич був єдиним повноправним громадянином Польщі. Втратити шляхетство він міг або за рішенням суду, або в разі переїзду до міста, аби зайнятися ремеслом чи торгівлею. 10 % нас.

Після реформ 50-60-х рр. XVI ст. політична роль шляхти в державі посилилася, що призвело до встановлення так званого режиму шляхетської демократи. Його суть полягала в тому, що: шляхетство передавалося у спадок; право надавати особі шляхетське звання мав лише сейм; шляхта звільнялася від сплати мита; встановлювалися підвищені санкції за вбивство, замах на здоров'я, честь і гідність шляхтича; присягу шляхтича в суді вважали незаперечним доказом. Завдяки постановам сейму шляхта згодом зрівнялася з магнатами щодо свого правового статусу, хоч статки мала незначні .

Духовенство. Поділялося на римо-католицьке, греко-католицьке і православне. Православна церква втратила привілейоване становище і цілком підпала під владу і свавілля адміністрації. Священики на правах держання мали землю, їх утримували парафіяни. Православним заборонялося мати приватну власність. Але таке становище існувало лише до 1434 р., доки православних священиків було частково зрівняно у правах із католиками. їм надавалося право приватної власності, було скасовано будь-які покарання без рішення суду, їх звільнили від обов'язкового податку худобою.

Міщани. Вони не були представлені в сеймі як окремий суспільний прошарок .Міським жителям заборонялося мати у приватній власності землю, обіймати державні пости, їм обмежували доступ до високих церковних посад. Загалом правове становище міщан залежало від статусу міста (королівського, приватного чи самоврядного), а також від роду занять і майнового стану. Міщани були основними платниками податків і виконували повинності на користь держави і міста.

Селяни (кметі) ставали дедалі одноріднішою масою. За Третім Литовським статутом, селянин, котрий прожив на землі феодала 10 років, робився кріпаком. Феодал дістав право розшукувати і повертати селян-утікачів протягом 10 років. Панщина досягала 6 днів на тиждень. Крім того, селяни сплачували десятину на користь церкви, а галицьких кметі в, до того ж, обкладали податком на користь скарбниці.

ЛИТВА. На верхівці соціально-станової ієрархії були князі. Досить близькою до князів як панівної верстви суспільства була верхівка бояр або панів. Здебільшого саме з цих двох верств - князів та панів-бояр - як верхівки суспільства формувався державний апарат. Окремою суспільною верствою був стан міщан, який сформувався у XIV-XV ст. і налічував до 15% населення. Найчисленнішою суспільною верствою держави було селянство, - майже 80% нас. Воно ніколи не було однорідним. Формувався єдиний клас кріпаків. Обов'язкові селянські роботи на свого пана ("панщина") спочатку не було точно визначено. У XV ст. вони тривали 15 днів на рік. Потім їх більшало, і за Уставами на волоки панщина встановлювалася раз-два на тиждень. Наприкінці XVI ст. на всіх українських землях, що входили до колишнього Великого князівства Литовського, було запроваджене кріпосне право. Єдине, що залишилося від свобод селянина, - це те, що його не можна було продати без землі, а також (теоретично) безкарно вбити.

21.Правовий статус Галичини, Буковини, Закарпаття (сер. ХIV – сер. ХVIІ ст.).

Відколи Галицько-Волинська держава у 1349 р. припинила існувати, значну її частину, зокрема Галичину, захопило Польське королівство. Вона ввійшла до складу Польщі спочатку як особисте королівське володіння. У 1434 р. усі східногалицькі землі польська влада об'єднала, створивши Руське воєводство з адміністративним центром у Львові. Водночас Галичину поділили на чотири області-землі: Львівську, Галицьку, Перемишльську і Сянокську. Пізніше як воєводство до складу Польщі ввійшла Белзька земля. Після приєднання до Польщі зберігала обмежену адміністративну автономію. Але так тривало недовго. Виконуючи волю могутніх польських магнатів, король став проводити політику інкорпорації Галичини до Польського королівства. Наступ на загарбані українські землі посилювався і набував різних форм, у тому числі адміністративних.

Майже одночасно з захопленням Польщею Галичини Північна Буковина опинилася під владою Угорщини, а трохи пізніше (1359) — Молдавії, де до середини XV ст. зберігала автономію і справляла значний вплив на соціальний, політичний і культурний розвиток цієї країни. Незважаючи на певний господарський прогрес, Північна Буковина надовго залишалася краєм з відсталою феодальною економікою. Близько середини XVI ст. вона разом з Молдавією потрапила в залежність від Туреччини.

У XIII ст. угорські феодали, підтримувані католицькою церквою і німецькими імператорами, загарбали частину земель Галицько-Волинського князівства й надовго утвердилися на всій території Закарпаття. Угорські королі зберегли на захоплених землях існуючі територіально-адміністративні одиниці — жупи, назвавши їх комітатами, і поширили на них норми угорського права. Посилення феодального гніту, примусові мадяризація і покатоличення затримували економічний та культурний розвиток Закарпаття. У XV—XVI ст., в зв'язку із збільшенням попиту на лісові матеріали й сільськогосподарську продукцію на західноєвропейських ринках, на Закарпатті почала розвиватися фільваркова система. Внаслідок цього скорочувалося селянське землекористування, зростала експлуатація і покріпачення селян, що викликало загострення класових конфліктів.

25. Зміни в суспільному устрої на українських землях в період національно-визвольної війни (1648 –1654 рр.).

Основні зміни пов'язані з тим, що на звільненій території було ліквідовано магнатське землекористування.. У ході війни феодальна власність на землю значно послабилася. Фактично був ліквідований, “козацькою шаблею знищений” феодально-кріпосний гніт. Однак, як і до війни, збереглось “ісстаринне” землеволодіння української шляхти, монастирів, магнатів, козацької старшини.

Привілейоване становище мала козацька старшина. Використовуючи військово-адміністративний апарат влади, вони закріпили за собою низку інших прав і привілеїв. Так, козацька старшина звільнялася від податкового тягару, не залучалася до “стації” на утримання війська, не вносила податків за будинковолодіння, звільнялася також від “мостового” - грошових зборів на утримання доріг, користувалася пільгами при укладанні орендних договорів на промисли тощо. Козацька старшина, використовуючи свою владу, домоглася значного зміцнення економічного становища, розширення соціальних і політичних прав. Цей стан все більше виявляв феодально-кріпосницькі тенденції, що закріплювались у гетьманських універсалах і підтримувалися військово-адміністративною владою.

За соціально-економічним і правовим становищем найближче до козацької старшини були українські шляхтичі. Шляхта зберігала за собою попередні землеволодіння, розширюючи їх шляхом отримання нових земель від гетьманської влади за надання допомоги і заслуги перед Військом Запорізьким. Залежно від конкретних обставин шляхта вимагала від підвладного населення виконання попередніх повинностей. Все це повністю задовольняло вимоги шляхти, яка висловлювала прохання і в наступні роки, щоби її повернули “в попередній стан”.

У ході народно-визвольної війни були повністю відновлені права християнської православної церкви. Гетьманська влада підтвердила її панівне становище, затвердила і розширила станові права духовенства. Церква продовжувала залишатися великим землевласником, виступала суддею у сімейно-шлюбних і спадкових справах населення, карала за проступки проти віри, а також була вотчинним судом для людей, які проживали на її землях. Духовенство зберігало свої станові суди і вважалося “білим”, тобто не підлягало обкладанню податками. За порушення прав і привілеїв духовенства винні підлягали судовій чи адміністративній відповідальності й суворо карались.

Три вище згадані панівні класи сформувались у єдиний клас українських феодалів. Вони змушені були зважати на вимоги народу, боялися антикріпосницьких виступів селян, козацької та міської бідноти Феодали не змогли зберегти старі феодально-кріпосницькі порядки.

Іншу велику групу залежного населення становили селянство, міська і козацька біднота. Основною масою цього стану було кріпосне селянство Воно стало головною рушійною силою народно-визвольної війни. Як наслідок - було ліквідовано магнатське і польсько-шляхетське землеволодіння. Селян, котрі проживали на цих землях, фактично визнали вільними. Вони отримали право вільного переходу в козацтво(окрім монастирських козаків)

Міське населення називалося міщанами. Серед них вирізнялися представники міського управління - війти, бурмістри, радники і лавники, що за становищем прирівнювалися до козацької старшини і шляхти. Всі мешканці визнавалися вільними.. У містах проживало також населення, яке займалося с/г, дрібною торгівлею, а також дрібні орендатори міських земель, ті, хто займалися ремеслом, та ін. На міщанство поширювалась уся система різноманітних повинностей(подимний податок, мостові гроші),забезпечували військові постої тощо. Нелегке становище міщан стало причиною того, що чимало з них переходили у козацтво і виступали разом із селянами в антикріпосницькій боротьбі.

Чільне місце в українському суспільстві посідало козацтво. Головним обов'язком козаків вважалася військова служба. Козацтво поділялося на старшину і рядових.. Козацтво визнавалося вільним. Воно могло безперешкодно переходити в інший стан, змінити місце проживання, Реєстрове козацтво. Сюди належали всі, хто служив у гетьманському війську. Реєстрові козаки були власниками землі, яку відібрали у польської шляхти під час Визвольної війни. Підлягали лише своїй, козацькій адміністрації. Звільнялися від податків, військових постоїв. Приналежність до реєстрового козацтва у спадок не передавалася.

29. Джерела та основні риси права України періоду національно-визвольної війни 1648–1654 рр.

Зберігали чинність більшість попередніх джерел права, крім тих, які утверджували панування магнатів, польської шляхти і католицької церкви у Речі Посполитій, - “Устава на волоки” 1557 р., “Ординація війська Запорізького” 1638 р., сеймові і королівські конституції тощо. Продовжував діяти Литовський Статут 1588 р., з якого було вилучено розділи і артикули, які визначали порядок створення і діяльності шляхетських станових судів. Магістрати керувались також нормами магдебурзького права. Без суттєвих змін залишились джерела церковного права. Важливого значення набули правові звичаї, які регулювали порядок організації полково-сотенної системи, порядок організації і структуру козацького війська, правове становище окремих станів і груп населення.

Чільне місце серед джерел права посідали універсали – загальнообов`язкові письмові розпорядження адміністративно-політичного характеру, які видавались гетьманом, а іноді і полковниками. Гетьманські універсали були основним джерелом, яке затверджувало зміни у суспільному ладі і правовому становищі окремих станів, та єдиним джерелом, яке регулювало процес становлення окремих елементів Української державності.

До джерел права належали і міжнародні угоди України, укладувані від імені гетьмана, які оформлювали і утверджували становище України як суб`єкта міжнародно-правових відносин та закріплювали процес розвитку і міжнародного визнання Української держави. (Березневі статті)

Цивільне право. У цивільному праві з`явились нові правові норми внаслідок виникнення нового виду умовних землеволодінь – рангових земель, що передавались козацькій старшині за несення певної служби. Гетьманські і полковницькі універсали визначили правовий статус цих земель подібно до “держання” за литовським правом і “помість” за російським правом.

Значно розширилось правове регулювання зобов`язальних відносин, зокрема внаслідок ліквідації магнатського землеволодіння та передачі цих земель на ранг за службу чи в орендне користування. Інші інститути цивільного права суттєво не змінились.

Кримінальне право. Припинили дію правові норми, що встановлювали суворі покарання за злочини проти королівської влади, польсько-литовського магнатсько-шляхетського порядку управління, католицької церкви; тому система і види злочинів та мета і види покарань були спрощені. Натомість, з`явились нові склади злочинів – зрада повсталому українському народові, відмова надати допомогу під час бою, невиконання вимог військово-старшинської адміністрації, непокора чи нанесення шкоди козацькій старшині і духовенству.

В умовах війни міри покарання стали жорстокішими, дисципліна козаків підтримувалась суворими покараннями за її порушення. Усіх зрадників страчували (напр.,Худолія - ватажка козаків, які у 1650 р. повстали проти Б.Хмельницького) Суворо карались напади на старшинсько-шляхетські маєтки. Попри те, смертна кара часто замінювалась штрафами.

36. Державний устрій українських земель у складі Росії (1654 р. – кін. ХVIІ ст.).

Українські землі було поділено на дев'ять губерній, а ті - на повіти. Губернатори мали практично цілковиту владу. В їхньому розпорядженні були війська для придушення заворушень.

Губернському апарату правління підпорядковувалося повітове правління. Тут головну роль відігравав земський суд, який, крім правосуддя, здійснював нагляд за громадським порядком, податками, виконанням повинностей. Земських суддів призначали губернатори лише з-поміж дворян.

До органів місцевого управління належали губернські та повітові дворянські зібрання - станові органи, що їх очолювали предводителі дворянства. Через них дворяни впливали на вирішення важливих місцевих проблем, обирали своїх представників до органів місцевого управління.

Управління в містах було дволанковим:а) виборні установи (магістрати, міські ради, ратуші);б) управи благочиння (городничий, два пристави та два ратман и).

Російська імперія, до складу якої входило 85 % сучасних земель України, з кінця XVIII до початку XX ст. була абсолютною феодальною монархією, з унітарною системою устрою, авторитарним політичним режимом, централізованим бюрократичним апаратом. Населення України строго підпорядковувалося центральним (в Петербурзі) та місцевим органам влади і управління. До центральних органів влади належали: імператор всеросійський - монарх, що мав необмежену владу і передавав її у спадщину; Рада міністрів (з 1811 р.) - очолювала центральне галузеве управління - міністерства фінансів, військове, освіти, юстиції тощо; Державна рада (з 1880 р.) - дорадчий орган з найвищих чиновників без чітко визначених функцій, діяла при імператорі; канцелярія, яка складалася з трьох відділень Існували й інші відомства - департамент поліції, Сенат (найвищий суд), Синод (найвище управління церквою) і збройні сили. Всі названі відомства мали своє представництво, призначене царем, на місцях.

Місцеве управління відповідало адміністративно-територіальному поділу. Генерал-губернатор очолював військово-територіальний округ із трьох губерній і у військово-поліційних питаннях керував керівниками губерній - губернаторами, яких теж призначав цар. При губернаторах діяло губернське правління, куди входили: віце-губернатор, радник, прокурор, канцелярія, казенна палата, присутствіє поліції, рекрутське присутствіє, суд, палата державних маєтностей. Опорою влади було губернське дворянське зібрання на чолі з предводителем. Повітове правління (або земський суд) очолював справник (капітан - справник), якого обирали дворяни на 3 роки, а згодом (з 1862 р.) призначав губернатор. Йому підпорядковувалися заступник, засідателі та поліцейські чини - станові пристави, які очолювали стани - поліцейські дільниці повіту.

До одиниць місцевого самоврядування належали волості і села. У волості діяв волосний сход зі службових та виборних осіб, які обирали волосного старшину (старосту), волосне правління (староста, писар, засідателі), волосний суд. У селах найвищим органом вважалися збори (сход, сходка), які обирали сільського старосту, який виконував адміністративні і поліційні функції.

37. Органи автономної влади та управління українських земель у складі Росії (1654 р. – кін. ХVIІ ст.).

Російська імперія, до складу якої входило 85 % сучасних земель України, з кінця XVIII до початку XX ст. була абсолютною феодальною монархією, з унітарною системою устрою, авторитарним політичним режимом, централізованим бюрократичним апаратом.

Населення України строго підпорядковувалося центральним (в Петербурзі) та місцевим органам влади і управління. До центральних органів влади належали: імператор всеросійський - монарх, що мав необмежену Владу і передавав її у спадщину; Рада міністрів (з 1811 р.) - очолювала центральне галузеве управління - міністерства фінансів, військове, освіти, юстиції тощо; Державна рада (з 1880 р.) - дорадчий орган з найвищих чиновників без чітко визначених функцій, діяла при імператорі; канцелярія. Існували й інші відомства - департамент поліції, Сенат (найвищий суд), Синод (найвище управління церквою) і збройні сили. Всі названі відомства мали своє представництво, призначене царем, на місцях.

Місцеве управління відповідало адміністративно-територіальному поділу. Генерал-губернатор очолював військово-територіальний округ із трьох губерній і у військово-поліційних питаннях керував керівниками губерній - губернаторами, яких теж призначав цар. При губернаторах діяло губернське правління, куди входили: віце-губернатор, радник, прокурор, канцелярія, казенна палата, присутствіє поліції, рекрутське присутствіє, суд, палата державних маєтностей. Опорою влади було губернське дворянське зібрання на чолі з предводителем. Повітове правління (або земський суд) очолював справник (капітан - справник), якого обирали дворяни на 3 роки, а згодом (з 1862 р.) призначав губернатор. Йому підпорядковувалися заступник, засідателі та поліцейські чини - станові пристави, які очолювали стани - поліцейські дільниці повіту.

До одиниць місцевого самоврядування належали волості і села. У волості діяв волосний сход зі службових та виборних осіб, які обирали волосного старшину (старосту), волосне правління (староста, писар, засідателі), волосний суд. У селах найвищим органом вважалися збори (сход, сходка), які обирали сільського старосту, який виконував адміністративні і поліційні функції.

42. Кодифікація права України у складі Росії (1654 р. – кін. ХVIІІ ст.)

Намагаючись юридично оформити нові феодальні відносини, українські феодали висунули ідею скласти кодекс чинного права й отримали на те дозвіл від царського уряду. Зі свого боку російські урядовці розраховували, що кодифікація сприятиме зближенню української та російської правових систем та інкорпорації України у складі Російської імперії.

Упродовж XVIII - першої половини XIX ст. було кілька спроб кодифікації, якою опікувалися комісії та приватні кодифікатори. Першою, найвідомішою кодифікацією став збірник Права, за якими судиться малоросійський народ (1743 р.), що став результатом 15-річної роботи спеціальної української кодифікаційної комісії з української старшини, духовенства, шляхти, професорів та юристів-практиків. Це - оригінальний і досить детальний систематизований звід чинних у гетьманській Україні норм. Він складався з передмови та 30 розділів і містив норми адміністративного, цивільного, торговельного, кримінального і процесуального права Розрізняли право власності на рухоме майно (спадкове і набуте). Зобов'язання поділялися на ті, що виникали із договорів, і зобов'язання із завдання шкоди. Зроблено першу спробу законодавчим шляхом урівняти становий статус старшини і шляхти, духовенства, закріпити статус залежних селян. Класифікація злочинів була традиційною: проти релігії; проти "влади і честі монаршої"; проти особи; проти майна; проти моралі.

Близьким до збірника "Права, за якими судиться малоросійський народ" за змістом, сутністю і призначенням був збірник норм судово-процесуального права "Процес короткий наказний* (1734 р.) Його складено при гетьманській канцелярії. Укладач залишився невідомим. Документ переважно містив нормативні акти, що їх використовували як посібник працівники судових і адміністративних установ.

У середині XVIII ст. (1750-1758 рр.) за дорученням гетьмана К. Розумовського Федір Чуйкевич здійснив приватну кодифікацію "Суд і розправа в правах малоросійських". У ньому було систематизовано юридичні норми, які закріплювали права українських магнатів, посадових осіб на землю, маєтки, залежне селянство. Хоч ця праця так і не набула офіційного статку, її застосовували в судовій практиці.

У 1767 р. складено "Екстракт малоросійських прав". То був збірник норм державного, адміністративного і судового права, викладених таким чином, щоб довести необхідність відновлення "попередніх прав малоросійських" (тобто автономного становища України). Після ліквідації автономії України чиновники Малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник, в основу якого було покладено "Екстракт" "Екстракт із указів, інструкцій та установ". Він містив норми українського права і російського законодавства. Затверджений Сенатом, був розісланий в українські губернії для практичного застосування.

Кодифікація права в Україні в першій половині XIX ст. .відб. за умов знищеної нац.. державності. На початку 1804 р. створюють кодифікаційну комісію, яка підготувала "Зібрання малоросійських прав" (1807 р.). Воно стало першим в Україні систематизованим збірником справді чинних норм цивільного права Наприкінці 1807 р. збірник було передано на експертизу до кодифікаційної комісії, де він і пролежав багато років. Після цього кодифікаційні роботи в Україні було майже припинено. Останньою спробою українських правників якось відокремити українське право і застосувати загальноросійські норми з урахуванням місцевих особливостей була систематизація чинних правових норм в Україні у вигляді збірника "Звід місцевих законів західних губерній* (1830-1864 pp.). За характером то був збірник матеріального і процесуального цивільного права. Юр. сили він так і не набув. Перемогла інша тенденція - поширення на Україну російської системи права і запровадження "Зводу законів Російської імперії".

46. Державний лад України в першій половині ХІХ ст.

XIX ст. посилення поліцейсько-бюрократичної самодержавної системи зумовило остаточну ліквідацію решток автономії українських земель. Створені у другій половині XVIII ст. намісництва стали, як у Центральній Росії, губерніями. У 1803 році їх було 9. Території губерній поділялися на повіти. Частина губерній об’єднувалися в генерал-губернаторства.

Центральне управління Україною здійснювали імператор і органи, які перебували при його особі: “Власна Його Імператорської Величності Канцелярія”, Державна рада, Комітет міністрів. Міністерство внутрішніх справ і галузеві міністерства, які мали органи в системі місцевого управління.

Місцеве управління очолювали генерал-губернатори та губернатори, які зосередили у своїх руках вищу місцеву адміністративну, поліцейську, наглядову, а до проведення судової реформи 1864 р. й судову владуДо системи губернського управління входили: губернатор; губернське правління з віце-губернатором, радниками, прокурором, канцелярією; губернські установи галузевого управління — казенна палата, суд, присутствіє поліції, рекрутське присутствіє та ін.

Губернському апарату підпорядковувався повітовий апарат управління. До системи повітового управління, де головна роль належала земському суду, входили повітові казначейство, правління державних маєтностей, митні установи та ін. Земський суд одночасно був і судовим і адміністративно-поліцейським органом. Земські судді на Україні призначалися губернатором лише з числа дворян, а земські справники (голови судів) — царським урядом за поданням губернатора, погодженим із міністром внутрішніх справ.

Державними селянами відтепер опікувалися волості, в яких діяли волосні управління у складі волосного голови, старост і писаря.

Реформи 60-70 pp. дещо зміцнили Російську імперію, не змінюючи її основ. Як уже зазначалося, селянська реформа 1861р. запровадила сільське й волосне самоврядування на зразок того, що в першій половині XIX ст. було започатковано для державних селян.

Земська. Земські установи складалися з повітових і губернських зборів та їхніх виконавчих органів— повітових і губернських земських управ Наприкінці 70-х в інших містах України за зразком земських установ були також створені всестанові органи міського самоврядування.

Поліцейська реформа В усіх губернських містах, деяких містах і містечках існували міські поліцейські управління на чолі з поліцмейстерами. Поліцмейстер та його помічник призначалися губернатором .

Нижчими адміністративно-поліцейськими одиницями у містах були частини, очолювані міськими приставами, дільниці — дільничними. Значно посилилася роль жандармерії (політичної поліції.) В Україні діяли жандармські управління в кожній з дев’яти губерній, в Одесі, на залізницях. Основними функціями жандармерії були: політичний розшук, негласний нагляд за організаціями й особами “протиурядового напряму”, проведення дізнань у справах про державні злочини, контррозвідка та ін.

50. Джерела і основні риси права України в другій пол. ХІХ ст.

Джерела права. На еволюцію правової системи царської Росії, до складу якої входила Україна, впливав як соціально-економічний розвиток країни по капіталістичному шляху, так і загострення класової боротьби в новій обстановці. Це зумовило суперечливість права. У своїй основі воно залишалося феодальним і в той же час в нього все більш впроваджувалися принципи та норми буржуазного характеру. Основні джерела права у період, що вивчається, не змінилися. Як і раніше, діяло Повне зібрання законів Російської імперії — було опубліковано його друге і третє видання. Чинні правові норми містив також Звід законів Російської

В галузі кримінального права діяла більша частина кримінальних та виправних норм Уложення про покарання. У 1866 і 1885 pp. Набрала чинності його нова редакція, в якій враховувалося поточне пореформене законодавство.

Основним джерелом цивільного права був 10-й том Зводу законів. Велика кількість цивільно-правових норм містилася в актах, що були видані під час реформи та подальших перетворень, а саме, в судових статутах,тимчасових правилах про волосний суд та ін. Вони були джерелами і процесуального права. Це, зокрема, були закони: "Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках та мануфактурах" (1882 р.), "Про заборону нічної праці неповнолітнім та жінкам на фабриках, заводах та мануфактурах" (1885 р) Поширивши фабричні закони на центральні губернії Європейської Росії, уряд повільно запроваджував їх у інших місцевостях або зовсім не запроваджував. В Україні закон 1886 p. був введений у Київській, Волинській, Харківській та Херсонській губерніях лише в 1894 р Щепізніше він був поширений на Таврійську, Полтавську та Чернігівську губернії.

.В галузі адміністративного законодавства найважливішим було Положення про заходи по охороні державного порядку та громадського спокою від 14 серпня 1881 р. Воно стало "законною" підставою адміністративно-поліцейського свавілля. Прийняте як тимчасовий захід на три роки, це Положення постійно доповнювалося і проіснувало аж доповалення царату.

Все це гальмувало, але не могло зупинити еволюцію права по новому суспільно-економічному шляху, якому відповідали основні галузі права — державне, кримінальне, цивільне, процесуальне та ін. З 1883 р. стало видаватися періодичне Зібрання узаконень та розпоряджень уряду.

Цивільне право. Після звільнення селян від кріпосної залежності поширилася сфера застосування цивільного права. Селяни поступово ставали більш активними учасниками цивільних правовідносин. Проте в цілому зміни цивільного законодавства мали половинчастий характер і не сприяли усуненню феодальних пережитків. У той же час явно пережитковий характер мало збереження у Зводі законів положень, згідно з якими до об'єктів власності було віднесено нерухоме майно, зокрема поміщицькі землі, на яких проживали тимчасовозобов'язані селяни.

Зобов'язальне право цього періоду грунтується на принципі договірної свободи. Але в умовах царської Росії можновладці міста і села нерідко нав'язували трудящим кабальні угоди. Свобода договору найму призвела до жорстокої експлуатації робітників на капіталістичних підприємствах. Прагнучи запобігти дальшому загостренню класової боротьби між пролетаріатом і буржуазією, царат пішов на встановлення деякого обмеження свавілля капіталістів. Перш за все обмежувалися тривалість робочого часу експлуатація дітей та підлітків. Кримінальне право.

Новою редакцією Уложення про покарання було запроваджено ряд принципів буржуазного кримінального права. Так, було встановлено, що злочином визнається діяння, прямо вказане у законі. Проголошувався принцип вини у формі умислу і необережності. В нормах Уложення закріплювалися елементи складу злочину (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона) та умови застосування покарань. Існувало багато видів позбавлення волі, спеціальні покарання за посадові злочини. До кінця століття зберігався розподіл покарань на основні (страта, каторга, ув'язнення та ін.) та додаткові (позбавлення титулів, звань, поліцейський нагляд тощо).