Тема 4. Культура первісного суспільства

Особливості і характерні риси первісної культури.

Мислення давньої людини і форми її світосприйняття.

Зародження естетичної свідомості і виникнення мистецтва.

Термінологія: ранні форми культури, антропосоціогенез, дикість, варварство, синкретизм, традиціоналізм, універсальність, гомогенність, табу, міфологія, тотемізм, магія, фетишизм, знахарство, авункулат.

Історія людства являє собою єдиний цілісний процес, який охоплює період від появи Homo sapiens до наших днів, від моменту створення найменшої людської спільноти через найбільші цивілізації до завершальної фази глобалізації, яку зараз переживає людство. Поняття «цивілізаційний процес» включає як історію вже сформованих цивілізацій, що охоплює останні п’ять тисячоліть, так і період формування найдавніших цивілізаційних систем, який зайняв приблизно такий самий проміжок часу.

У перший період всесвітньої історії культури, пов’язаний із розселенням по території земної кулі первісних людей у ході освоєння ними нових придатних для життя географічних просторів, переважали процеси диференціації. Цей період історії людства, що збігається з епохами середнього і пізнього палеоліту, дотепер залишається найменш вивченим, особливо той період історії, коли первісні об’єднання людей почали поширюватися по планеті від території, визнаної центром зародження Homo sapiens. Цю місцевість дослідники локалізують у районі Африканського Рогу – Великих африканських озер – східного узбережжя Африки. Протягом цього етапу в цілому сформувалися риси, які стали основою для відокремлення основних гілок людського роду. Переважання тих чи інших генетичних ознак в різних популяціях Homo sapiens зумовило створення особливих расових груп у різних регіонах земної кулі.

Одна з гілок, очевидно, через Аравію і Середній Схід поширилася на Далекий Схід і конституювала там як монголоїдна раса. ЇЇ північно-східні групи через Берингію (зараз Берингів), яка згодом (приблизно 30 тисяч років тому) пішла під воду, почали проникати з Азії на територію Північної Америки. Їх расові ознаки успадкували сучасні індіанські племена.

Друга гілка, розселившись углиб Африканського материка, дала початок негроїдної раси.

Третя гілка, осідаючи переважно вздовж узбережжя Індійського океану, освоїла простори Південної Африки, звідти приблизно 30 тисяч років тому через Південну і Південно-Східну Азію досягла берегів Нової Гвінеї й Австралії. Носіями антропологічних рис австралоідної раси є бушмени, готентоти, папуаси й австралійські аборигени.

Четверта гілка, що досягла північної нільської долини, розселилася вздовж берегів Середземного моря, заселивши також райони Передньої Азії. Із часом вона поширилася по території всієї Європи. Так виникла європеоїдна раса.

У цілому перший період історії людства був найбільш плідним, саме в цей час формуються перші форми культури, які дали початок подальшій культурній історії людства.

Особливості та характерні риси первісної культури

Культура починається з появи людини і людського суспільства. Вона являє собою міру людського в людині, характеризує її розвиток як суспільної істоти. Тому розглядати етапи розвитку культури можна лише в єдності з розвитком людини, яка творить культуру, розкриваючи свою родову сутність, і в той же час засвоює все те, що було створене іншими людьми, розпредмечує її, роблячи передумовою своєї діяльності.

На сучасному етапі вивчення історії первісної культури викликає у дослідників значний інтерес. Це пов’язано з тим, що саме на ранніх стадіях розвитку суспільства здійснюється становлення людини як людини, складаються види її діяльності, формується спосіб світосприйняття, виникають перші форми культури. Деякі дослідники (О. Шпенглер, М. Данилевський) розглядали історію культури, починаючи з культури Стародавнього Сходу, вважаючи, що в первісному суспільстві ще не склався її організм. Однак виниклі в цю епоху форми культури (ранні форми релігії, міфологія, мистецтво) вплинули на розвиток культур класових суспільств і незнання цих форм ускладнює процес розуміння більш пізніх культур. Тому первісну культуру визначають як попередній етап розвитку культури, на якому тільки зароджуються цивілізаційні процеси і складаються власне форми культури. Проте дослідники, розглядаючи культуру як цінність, як спосіб існування і буття людини, виділяють загальні ознаки, властиві цьому попередньому етапу розвитку культури.

1. Універсальність, пов’язана з загальними процесами походження людини, її умовами життя, формами господарювання, віруваннями. До епохи неоліту культура різних первісних колективів, які проживали в різних регіонах світу, мала значно більше спільних рис, ніж відмінностей. Тільки в неоліті культура перестає бути єдиною й однорідною і розпадається на безліч локальних етнічних культур, кожна з яких набуває своїх неповторних рис і стає самобутньою.

2. Самодетермінація, що свідчить про наявність зв’язку між розвитком культури і природними умовами, географічним середовищем і відсутність зовнішніх чинників впливу.

3. Гомогенність (однорідність) первісної культури полягає у відсутності соціальних суперечностей, докорінних відмінностей в інтересах і потребах давніх людей.

4. Синкретизм, що розкривається в сприйнятті світу давньою людиною, зокрема у зв’язку людини з природою, з якої вона не виділяла себе; в нерозчленованому мисленні давньої людини, що поєднує різнорідні форми вірування і под.

5. Міфологічність, яка полягає в тому, що світогляд (світовідчуття, світосприйняття) первісних людей був за своєю сутністю міфологічним. Міф став способом світосприйняття в первісній культурі, способом, що формує своє особливе розуміння справжньої сутності буття, тобто міф був своєрідною філософією давньої людини.

6. Первісна культура є культурою обрядів і табу, які виступають первинними регуляторами соціальних відносин (наприклад, існування статевовікових харчових табу, обрядів ініціації та ін.).

Історія первісної культури починається з появи найдавніших людей і закінчується виникненням класів і держав. Цей період охоплює три чверті історії людства.

Спираючись на періодизацію історії культури, створену англійським етнографом Л. Морганом, група київських учених під керівництвом Л. Т. Левчук та провідного українського фахівця з історії первісного суспільства й археології Б. А. Шрамко, запропонувала таку періодизацію первісної історії.

Етнографічні епохи (за Л. Морганом)	Форми соціальної організації	Види культури	Археологічні епохи
Дикість	Історія дородового ладу (людське стадо)	Культура збирання і мисливства	Кам’яний вік: ранній, середній і пізній палеоліт
Варварство	Історія родової громади		Кам’яний вік: мезоліт
Цивілізація	історія територіально-сусідської громади	Рання культура рільництва і скортарства	Кам’яний вік: неоліт; енеоліт; мідно-бронзовий вік; ранній залізний вік

Ця періодизація ґрунтується на виділенні головних етапів становлення стародавнього суспільства відповідно до складних формам соціальної організації і формам ведення господарства.

Перший етап історії первісної культури пов’язаний із появою людського стада, що прийшов на зміну зоологічному об’єднанню, розвиток якого визначався вже не стільки біологічними, скільки соціальними закономірностями. Дородовому суспільству притаманні такі форми господарювання, як збирання, полювання, риболовля. Він охоплює епоху раннього (3 млн. – 100 тисяч років до н. е.) і середнього (100–35 тисяч років до н. е.).

Другий етап характеризується появою і розвитком кровнородинної матріархальної громади, і так само, як і попередній етап, – існуванням привласнювального господарства. Це період виникнення людини сучасного антропологічного типу (Homo sapiens): в археологічній хронології він відповідає пізньому палеоліту (35 тисяч років до н. е. – ХІ тисяч до н. е.), мезоліту (Х – V тис. до н. е.) і неоліту (VІІІ–ІІІ тис. до н. е.).

Третій етап розвитку стародавнього суспільства вирізняється тим, що слабшають родові зв’язки і кровно родинну громаду змінює територіально-сусідська (або сільська) громада. Соціально-економічні зміни, пов’язані з виникненням землеробства, одомашнення тварин, появою нових знарядь праці, приводять до появи приватної власності, поділу суспільства на класи і далі – до виникнення держави.

Наявність періодизації історії первісного суспільства допомагає глибше уявити процеси, що відбуваються в ній, виділити вищі етапи розвитку і занепаду культури (за О. Шпенглером), визначити форми культури.

Для відновлення справжньої картини розвитку ранніх форм культури сучасна наука послуговується інформацією з різних джерел: археологічних, етнографічних, антропологічних, лінгвістичних.

Археологічні джерела – це речові залишки і сліди діяльності людей у минулому. До них належать знаряддя праці, предмети побуту, залишки стародавніх жител, поховання, різні прикраси, культові предмети та ін. Сукупність археологічних джерел дозволяє схарактеризувати культуру будь-якої соціальної спільноти (роду, племені, союзу племен) і називається археологічною культурою.

Етнографічні джерела описують ранні форми культури, завдяки вивченню способу життя, культури людей, як тих, що жили раніше, так і тих, що населяють земну кулю нині і зберігають з тих чи тих причин примітивний спосіб життя, родовий лад.

За свідченням учених, нині близько 50 000 мешканців нашої планет живуть збиранням і полюванням. Такі поселення є в пустелях Австралії, джунглях Африки, болотах Амазонки, в Арктиці. Це останні представники стародавніх форм культури. Етнографічні джерела характеризують походження, розселення, побут і звичаї давніх людей, дають можливість пізнати їхню культуру.

Антропологічні джерела – це останки організму самої людини. Реставруючи їх, учені визначають вид давніх людей, рівень їхнього розвитку і навіть дізнатися деякі обставини їхнього життя.

Лінгвістичні джерела – це дані, отримані в результаті вивчення різних мов. Аналіз стародавніх писемних джерел, а також сучасних мовних систем дозволяє глибше зрозуміти розвиток людського суспільства і його культуру.

Мислення давньої людини і форми її світосприйняття

В епоху раннього палеоліту з’явилися перші люди. Що ж сприяло їх виникненню? Хто був їхнім прабатьком?

Одностайної думки про походження людини немає дотепер: існують різні дискусійні теорії (біологічна, богословська, космічна, радіаційна та ін.). Очевидно, в результаті тривалого і складного еволюційного розвитку високоорганізованих тварин відбулися мутаційні процеси під впливом природних і біологічних чинників, які й привели до появи людини.

У сучасній науці поширеною класифікацією антропологічних типів людини є така:

• архантропи – дріопітеки, рамапітеки;

• палеоантропи – австралопітеки, синантропи, неандертальці, гейдельбергська людина (Homo erectus);

• неоантропи – кроманьйонці і сучасні люди (Homo sapiens).

Давні люди навчилися виготовляти і використовувати примітивні знаряддя праці, видобувати вогонь. Вони займалися збиранням, полюванням і рибальством, а пізніше – землеробством і скотарством. Пізніше з’явилися і певні громадські організації (рід, плем’я, громада). Склався своєрідний стиль мислення, розвинулася мова.

Мислення давньої людини було: 1) предметно-практичним (існували наївні уявлення про світ, було розвинене почуття єдності з природою та ін.); 2) чуттєво-конкретним (наочним): людина освоював сили природи, уподібнюючись до сил природи або переносячи людські риси на природу; 3) синкретичним (нерозчленованим): людина не відокремлювала себе від природи, від роду. За свідченням етнографів, на прохання розповісти про себе абориген розказував про «своїх людей», тобто про свій рід; 4) міфологічним – міфологізація свідомості стародавньої людини була пов’язана з персоніфікацією різних істот і явищ, перенесенням кровнородинних зв’язків на природу; давня людина увесь навколишній світ сприймала як універсальну родову громаду; 5) мислення давньої людини містило елементи наївної діалектики: світ вона бачила у русі (у бушменів на малюнках тварини і люди біжать; в мові північноамериканських індіанців слова «блискавка», «хвиля», «полум’я» – дієслова і под.).

На ранніх стадіях розвитку людини роль мислення була мізерно малою. У мовленні спострігається мало загальних понять, зате безліч слів, що позначають конкретні предмети (у північних племен десятки слів позначали оленя; в арабській мові 500 назв вказують на лева і под.). Первісні люди сприймали абстрактні поняття як самостійні живі істоти (простір, час, число для них – живі). Давні люди вірили: якщо є слово, то воно означає предмет, і навпаки. Думка для них була живою істотою, яка може змінювати матеріальний світ. Давні люди не відокремлювали матеріальне від ідеального. Елементи ідеалістичного і матеріалістичного світогляду зароджувалися в первісну епоху.

Першими формами світосприйняття давніх людей були тотемізм, магія, шаманізм, міфологія, анімізм, фетишизм.

Тотемізм (від алгонкінського слова «от-отем», що означає «його рід») – віра в існування таємничої спорідненості з тим чи тим класом матеріальних предметів-«тотемів»: тварин, рослин, явищ природи, неживих предметів. Тотемістичні уявлення складалися внаслідок того, що родова організація відігравала важливу роль в житті людей. У цій організації людей об’єднувала кровна спорідненість, походження від якого-небудь спільного предка. Члени роду намагалися уявити його собі, конкретизували цей образ, прагнули зробити більш зрозумілим, близьким і водночас – відмінним від засновників іншого роду.

Зв’язок племен з особливостями рослинного і тваринного світу місцевості, в якій вони жили, породжував і певних тотемів. У ранньородовій громаді людина не виділяла себе зі світу природи, тому бачила себе у родича тотему (тварини, риби, рослини). Кровнородинний тип відносин переносився і на навколишню природу. Давня людина вважала, що може впливати на тотем (сприяти його розмноженню), але і той, в свою чергу, може впливати на неї (приносити удачу в полюванні, сприяти народженню дітей та ін.) Тотемізм був пов’язаний не лише з віруваннями давньої людини, але і зі способом її життя. Він проймав усі сфери життєдіяльності людини. Тотемізм зумовив і поділ племені на групи на основі спорідненості по жіночій чи чоловічій лінії. Він установлював табу – систему заборон (наприклад, заборона вбивати тотем, їсти його, заборона на статеві стосунки між батьками і дітьми, рідними братами і сестрами та ін.).

Система табу регулювала відносини між людьми і, по суті, була прообразом моральних норм, що тілки-но зароджувалися. Її джерелом були існуючі в колективі відносини і соціальні потреби. Ця система мала соціальний характер. У давніх людей існували переконання, що порушення табу небезпечне не лише для порушника, а й для всього колективу, членом якого він є.

Страх перед небезпекою, яку може накликати на колектив порушення табу його членом, прагнення уберегти себе від цієї небезпеки змушувало колектив вживати усіляких заходів для того, щоб домогтися від усіх членів якнайсуворішого його дотримання. Колектив вимагав від своїх членів його додержання не тому, що усвідомлював виражені в табу свої потреби, а через страх перед наслідками, які загрожують при його порушенні одним із членів громади.

Таким чином, в табу були виражені соціальні потреби колективу, пов’язані з нейтралізацією реальної небезпеки, яким був тваринний індивідуалізм. Природа ж табу давніх людей так і залишилася невідомою.

Тотемізм сприяв зародженню моральності. Це і виникнення статевої сором’язливості, риси якої збереглися в сучасних релігіях (наприклад, християнство забороняло заходити в храм жінці з непокритою головою, з оголеними руками; мусульманство – показувати своє обличчя), заборона чоловікам споживати їжу разом із жінками (у деяких країнах Сходу цей звичай живий дотепер); і поява екзогамії (заборона шлюбів між близькими родичами), і заборона чоловікові займатися жіночими справами (збиранням) та ін. Тотемізм призвів до статевої нерівності всередині роду, до залежного становища жінки. Але така ситуація була характерна не для всіх давніх народів. Наприклад, у жителів Півночі (коряків, чукчів) жінка займала привілейоване становище. Уявлення про неповноцінність, нечистоту жінки відбилися в християнстві, в ісламі та в іудаїзмі.

Тотемізм сприяв і віковому поділу стародавнього суспільства: так, дотримання обрядів, пов’язаних із тотемом, було надбанням дорослих чоловіків. Для жінок, дітей і підлітків це була заборонена ділянка. Залишки тотему, його емблеми зберігалися в особливих схованках, про які знали лише найстарші – ватажки роду.

Із тотемізмом були пов’язані і перші форми стародавнього мистецтва: наскельні зображення тварин, статуетки епохи палеоліту (Альтамірської печери), перші архітектурні споруди (дольмени – вертикальні стовпи, розставлені навколо жертовного каменя), зародження музичного і танцювального мистецтва (обряд впливу на тотем) та ін.

Отже, тотемізм – це рання форма світосприйняття, це перша форма усвідомлення єдності людини з колективом. Виникнувши як відображення суспільного буття, що тільки-но почало формуватися, тотемізм виявив зворотний вплив на процес його формування, на розвиток первісного суспільства. Усвідомлення єдності стародавнього колективу сприяло його згуртованості, взаємодопомоги, появі нових моральних табу, приборкання зоологічного індивідуалізму.

Тотемізм сприяв виникненню нових соціальних відносин у колективі, його соціального поділу, була проведена грань між членами даного колективу і всіма іншими людьми, тобто він був формою усвідомлення давньою людиною свого колективу від всіх інших колективів.

Тотемізм був і формою суспільного ладу давніх людей, заснованому на кровній спорідненості, і ранньою формою релігії, що виражає безсилля первісних людей перед навколишнім і суспільним середовищем. У всій системі уявлень та образів у тотемізмі сам тотем відступав на другий план, висуваючи наперед образи тотемічних предків. Спостерігається міфологізація тотемічних уявлень, розвиток міфологічної свідомості давньої людини.

Із ранніми формами вірувань і обрядів пов’язаний обряд ініціації (з латинською Initiatia – присвята), що полягає в навчанні юнаків і дівчат, і в посвяченні їх у доросле життя. Навчання полягало у передачі трудових навичок і знань, в ознайомленні з родовими звичаями, переказами, таємницями, віруваннями, піснями, танцями. Ініціації супроводжувалися складними випробуваннями, під час яких юнаки повинні були показати вміння володіти зброєю, продемонструвати спритність, мужність, витривалість: їм завдавали ран, вибивали передні зуби, виривали нігті, клали на вогнище і под. Людина, яка пройшла обряд ініціації, переходила в старшу вікову групу (до групи мисливців) і мала право брати участь у шлюбному житті. Обряд ініціації проходили і дівчата, після чого вони переходили в групу збирачів.

Чоловічі будинки, де провадилася навчання, і передавалися секрети обрядів, стали хранителями і виконавцями культів, місцем збору чоловіків, де вони проводили вільний час. Із них розвинулися чоловічі союзи, в яких зосереджувалася суспільна влада. Пізніше вони перетворилися на орган встановлення влади племінної верхівки.

В обряді ініціації проявилися прогресивні і консервативні сторони життя давньої громади: збереження її складу, відтворення соціального ладу і паростки майбутнього розкладу, пов’язані з підтриманням сталих форм статевовікового поділу праці. Він сприяв зародженню майбутньої загальноплемінної організації.

На певному етапі розвитку людської діяльності відбулося її роздвоєння на діяльність, спрямовану на досягнення бажаного результату, діяльність об’єктивно необхідну, і діяльність, спрямовану на досягнення результату лише символічно, формально, діяльність марну, але таку, що розглядається як необхідна. У результаті роздвоєння діяльності відбулося роздвоєння людського пізнання (знання про реальні явища і віра в таємничі, незрозумілі явища). Так виник ілюзорний погляд на світ, який породив ілюзорний образ думки. Єдність цих двох начал сприяла виникненню явища, що в літературі називають магією (з грецької Megeia – чарування, чари, чаклунство), що являє сукупність обрядів, пов’язаних із вірою в здатність людини впливати на природу, людей, тварин, богів та ін.).

У процесі життєдіяльності людина часто не могла пояснити реально існуючих зв’язків між діями і результатами (наприклад, невдача на полюванні), і приписувала цим діям містичний вплив на результат.

Учені виділяють різні види магії. Англійський дослідник Д. Фрезер виділяв два види магічних дій: імітивну (наслідувальну) і контактну (заразливу) магію. Імітівная магія спиралася на особливі прийоми або слова (заклинання); контактна – на принцип, що частина замінює ціле (вплив на іншу людину за допомогою обрядів, спрямованих на частину її тіла: волосся, нігті, слину та інші, на її сліди, предмети, до яких вона торкалася, та ін.).

Крім того, магія розділилася на магію позитивну – магію дії (білу) – і негативну – магію відмови від дії (чорну).

До позитивної магії відносять промислову магію, в основі якої здійснення обрядів над знаряддями промислу (мисливські магічні танці з наслідуванням тварин, птахів та ін.); любовну, що допомагала розкривати взаємини статей і привернути до себе увагу протилежної статі (магічне ворожіння, прикраси, розмальовування обличчя і тіла та ін.).

До негативної магії належить чаклунство. Чаклунство (шкідливі обряди) – одна з ранніх форм релігії стародавнього суспільства, в українській культурі відома як відьомство. Не розуміючи багатьох причин своїх невдач (в полюванні, хвороби, смерті), давні люди звинувачували в них чуже плем’я, на яке і була спрямована шкідлива магія, пізніше вона поширювалася і на членів свого племені.

Сліди чаклунства є в релігіях класових суспільств, таких. як християнство, іслам, буддизм (наприклад, в давнину католицька церква переслідувала чаклунів, відьом), а також у діях сучасних ворожбитів, віщунів. Сучасні дослідники відзначають, що страх перед злою магією був більш поширений, ніж самі її обряди. Чаклунство значно частіше припускали і підозрювали про нього, ніж робили. В основі магічних дій – особливості психологічної (емоційно-афективної) сфери.

Давні люди вірили у силу магічних прийомів, і це посилювало психологічний вплив магії. Етнографи неодноразово відзначали випадки, коли віра в чаклунство паралізувала волю людини і спричиняла її смерть (наприклад, підкинута людині загострена кістка викликала у неї нервове потрясіння, яке могло призвести до смерті і под.).

Соціальною основою магічних обрядів були міжплемінна ворожнеча і розшарування в громаді.

Спочатку магічний вплив приписували тільки людським діям (чаклунам); пізніше, чим більше людина переконувалася, що результати її дій залежать не стільки від її зусиль, а від незалежних від неї обставин, магічний вплив дедалі частіше приписували різним явищам або предметам, не пов’язаним із людською діяльністю. З’явилася віра в предмети, в їх здатність виявляти магічний вплив на результати людської діяльності і на долю людини. Це явище називають фетишизмом (від португальського fetico – чари). Фетишем могли стати найрізноманітніші предмети: камені, списи, вовчі зуби і под.). Не розуміючи багатьох явищ дійсності і їх причинових зв’язків, давня людина могла випадковий зв’язок між якою-небудь подією і предметом, річчю прийняти за реально існуючу. При цьому вважалося, що річ викликає і може викликати цю подію поза волею людини. Так, разом із магією безпосередньою, виникла магія опосередкована. Із виникненням фетишизму магічний спосіб мислення перетворився з ілюзорного способу мислення на ілюзорний погляд на об’єктивний світ.

Магія ще не була формою релігії, як зазначав Г. Гегель, «це перша форма релігії, яка власне ще не може бути названа релігією». Вона не подвоює світ, як релігія, але припускає існування поряд із реальним світом світу ілюзорного, надприродного. Вона не має певних уявлень і релігійних обрядів, але у них багато спільного (наприклад, віра в існування таємничих впливів). Магія швидше елемент релігії і форма мислення давньої людини. Магічні обряди пов’язані з розвитком мистецтва. Через надзвичайну конкретність мислення людей, що формуються, створення, наприклад, плану полювання і розподілу ролей могло відбуватися тільки у вигляді інсценування полювання, його репетиції (а це вже зародки театральних вистав). Спочатку репетиція полювання не мала магічного характеру, але пізніше вона його набувала і часто відтворювалася, перетворюючись на магічний обряд. Крім того, магічні дії пов’язані і зі становленням образотворчого мистецтва (при цьому не виключаються причини його виникнення в результаті трудової діяльності і як засоби зв’язку, спілкування між людьми). У результаті магічних обрядів часто з’являлися сліди на каменях, стінах печер. Ці зображення розцінюють як ранні форми зароджуваного мистецтва. Тому можна припустити, що палеолітичне мистецтво якнайтісніше пов’язане з магічними діями. Отже, магія – це спосіб мислення давньої людини. Вона була частиною всіх релігійних культів, крім того, вона сприяла виникненню певних моральних уявлень (наприклад, про добро і зло), розвитку мистецтва, а також соціальному розшаруванню всередині родової громади (наприклад, поява чаклунів, друзів і недругів і под.).

Із магією пов’язане таке явище, як знахарство, основу якого складає медицина. Чи є знахарство формою релігії? На перший погляд – ні. Але в період існування родової громади воно було тісно пов’язане із забобонними уявленнями і магічними обрядами.

Етнографічний матеріал дає багато цікавої інформації про лікування хвороб у родовій громаді. Наприклад, австралійці до ран прикладали жир, попіл, пташиний послід, сечу з товченої корою, до пухлин – гарячий попіл, пісок, черепашки; кров зупиняли за допомогою жиру ігуани, деревного вугілля, павутиння, глини, сечі, жіночого молока та ін..; при переломах накладали лубки, обв’язували хворе місце корою та ін., при внутрішніх хворобах застосовували настоянки з трав, кори дерев та ін. Австралійці знали припарки, перев’язки, компреси, гарячі лазні, кровопускання. Знахарство поєднувалося з магічними обрядами, чаклунством, оскільки людина не вірила у власні сили, не знала вона і про цілющі властивості рослин, органічних сполук, а приписувала успіх у лікуванні хвороб результатам магічних дій. При лікуванні хворих знахарі промовляли різні заклинання, здійснювали таємничі обряди. Належність до знахарства визначалася не існуванням у давнього цілителя певних знань, умінь, а наявністю у нього особливих магічних кристалів, каменів – фетишів.

Знахарство поєднувало як раціональні, так і логічні моменти. Воно сприяло виокремленню в громаді особливих професіоналів, які зналися на народній медицини, виникненню уявлень про матеріальні причини внутрішньої хвороби за аналогією з чужорідним предметом, що потрапив у тіло. Знахарство стало способом пізнання навколишнього світу, дозволило людині накопичити певні знання, набути практичні навички у лікуванні.

Риси знахарства збереглися в класових релігіях (наприклад, соборування – в християнстві, паломництво до святих мощей, джерел, ікон та ін.). Як продовжувачі справи давніх знахарів пізніше з’явилися боги-цілителі (відомі вони були в Стародавньому Китаї, Єгипті, Греції, у Київській Русі); у християн існували цілителі – святий Пантелеймон, святий Іоанн Хреститель, святий Антип, святий Артемій і ін.).

Знахарство спричиняло розшарування громади, оскільки вважалося, що знахар мав надприродню могутність, недоступну простій людині, а це відокремлювало його від громади, ставило на особливе місце.

Із магічними уявленнями і діями пов’язаний і поховальний культ, який об’єднує обряди, які здійснюють для померлих.

Етнографічна наука виділяє такі різновиди поведінки з померлими у стародавньому суспільстві (залежно від історичних і географічних умов проживання людей):

• залишення або викидання;

• водяне поховання;

• повітряне поховання;

• заривання (в землі, печері, катакомбах, зрубі);

• кремація;

• муміфікація;

• розчленування;

• канібалізм.

Поховальні звичаї супроводжувалися поховальними обрядами: жертвопринесенням, тризною, жалобою та ін., які свідчили про віру давніх людей у потойбічне життя. У первісному суспільстві існувала віра в «живого мерця», пов’язана зі страхом людей перед померлими. Це явище соціально зумовлене. Небіжчика боялися не тому, що він небіжчик, а тому, що його боялися за життя, в якому він мав певний вплив.

У багатьох народів склалися уявлення про те, що душа людини після її смерті виходить із тіла і перетворюється на дух або на демона, з’явилися уявлення про підземний світ душ, в якому добрі і злі, сміливі і боягузливі душі перебувають у різних місцях.

Віру в існування духів або душ визначають як анімізм. Давні люди уявляли душі у вигляді маленьких чоловічків, звірів, птахів, комах або у вигляді крові, видихуваного повітря і под. Вони вважали, що, духи можуть вселятися в живі й неживі предмети (наприклад, дика коза – дух злої жінки, олень – благородний дух вождя племені і под.).

Ідея про потойбічне життя як продовження земного є релігійним висвітленням сформованого соціального ладу, але в ній є і моральний аспект (кращі люди потрапляють у кращий світ). Пізніше ця ідея набула розвитку у класовому суспільстві.

Сучасна практика не є пережитком забобонного ставлення до небіжчиків: вона пов’язана з культурними традиціями, загальнолюдськими потребами.

Розглянуті форми світосприйняття давньої людини склалися на стадії родоплемінних відносин, вони, з одного боку, сприяли єднанню, згуртуванню давнього колективу, а з іншого, – вели до соціальної диференціації, до виникнення культу племінного бога, до нової соціальної організації, до нових форм життєдіяльності.

Певний тип мислення давньої людини разом із розглянутими формами світогляду породив і таку його форму, як міфологічна (від слова «міф» – грецькою Mythos – сказання, переказ), якій притаманне нерозчленовано-цілісне і мисленнєво-чуттєве сприйняття дійсності. Природа міфу соціальна. Міфологічне мислення виникло тоді, коли людина, не володіючи розвиненим виробництвом і науковими знаннями, відчувала своє безсилля в боротьбі з природою і тоді й почала створювати в своїй уяві надприродний світ. Міф виник як реакція на потреби людини, яка не могла суто логічним способом пояснити окремі проблеми буття: таємницю народження і смерті людини, її долю, виникнення світу.

Головною рисою міфу стало прагнення пояснити будову речей і предметів, розповісти, як вони були створені, описати навколишній світ, оповісти історію його першотворення.

Міфологізація свідомості давньої людини пов’язана з розвитком родоплемінних відносин, з тим, що все її життя була обумовлене родинними зв’язками. І цілком закономірно, що і на природу вона переносила ці відносини і зв’язки, розуміючи весь навколишній світ як одну велику родову громаду, як космічну єдність, що охоплює землю, небо, море і підземний світ.

Давні люди, бачачи навколо себе безліч одиничних явищ, називали їх певним словом. Але називаючи окремий предмет, вони здійснювали розумовий акт спілкування, який і виявлявся у міфі. Так виникали слова-міфи, що народжували розповіді. Усе це сприяло розвитку міфомислення давньої людини.

Але міфологія не була продуктом незрілої і цілеспрямованої творчості даньої людини. Її можна зрозуміти, лише ознайомившись зі специфікою родових відносин первісного колективу, оскільки вона виступала однією з форм освоєння світу цією первісною громадою. Міф виник тільки при узагальнювальній діяльності думки і слова давньої людини. Саме її міркування, що приписує особисте життя всій природі, і панування слова над людським розумом, є двома найбільшими рушіями міфологічного розвитку.

У становленні міфології виділяються два періоди: докласичний і класичний. Перший пов’язаний із такими формами господарської діяльності, як збирання і полювання із зароджуваним виробничим господарством на стадії існування материнської громади. Тому докласичний період міфології також називають міфологією матріархату. Та оскільки це найдавніший період, то цілком може називатися архаїчним (із грецької arhe – початок, звідси і Arhaios – архаїчний, давній). У первісному суспільстві спостерігається перший період розвитку міфології.

Серед міфів, створених у цей час, виділяють:

• архаїчні міфи творення;

• космічні;

• календарні;

• есхатологічні (про кінець світу);

• героїчні;

• етимологічні (про назву місцевостей і осіб);

• епонімічні (про назву племен, народів, країн).

Однією з рис ранньої міфології є те, що вона не знала людських форм, вона доантропоморфна, а будучи породженням природи, де все живе своїм життям – і камінь, і тварина, і рослина, – тісно пов’язана з фетишизмом і анімізмом і є зооморфною і фітоморфною. А оскільки давня людина не відокремлювала себе від тварин і рослин, то й архаїчна міфологія складалася з змішаних образів живої природи з людськими формами (людина і змія, дерево і людина та ін.). Стають зрозумілими й міфи про перетвореннях однієї істоти на іншу.

На першому етапі проявляється зв’язок міфології з тотемізмом. Другою особливістю архаїчного міфу є відсутність упорядкованих форм для проявів природи. Первісна людина сприймала життя як безладний, нерозчленований потік явищ, без кордонів. Тому й кожна форма природи нескінченно змінювалася, бо вічна одна тільки мати земля, з лона якої все з’являється і яка в себе приймає всіх, хто йде в небуття. Третя особливість міфу в тому, що в ньому виявилося синкретичне уявлення про час як сферу причиновості, як ділянку протиставлення «раніше» і «тепер», минуле і сьогодення.

На початку свого розвитку міфологія особливо тісно була пов’язана з фетишизмом, унаслідок цього окремі частини природи розглядалися в ній як смертні, а вся природа у своїй цілісності як безсмертна.

При поступовому зміцненні родової громади, коли присвоєння готового продукту змінилося діяльністю, яка виробляє цей продукт: людина не просто користуватися предметами інстинктивно, вона почала осмислювати їх призначення, почала сама їх виготовляти. Це дозволило їй зрозуміти сутнісь предмета, розкласти його на складові. Таке сприйняння людина перенесла на весь навколишній світ. Вона почала відокремлювати магічну силу в предметі від нього самого. Фетишизм був подоланий. Але його змінив анімізм. Уся природа зміниилася. У лісах з’явилися таємничі невидимі істоти, що дають життя квітам і деревам, їх покровителі і захисники. Це сталося і з полями, і лугами, і з річками, морями, горами. На цьому рівні розвитку міфологія ще не знала оформленої божественної сили, що має особисте ім’я, біографію. Це був ще не світ богів, а світ демонів, духів, які невідомо як з’являлися і невідомо куди зникали, людина ще не могла до них звертатися. Ставши на шлях анімізму, давня людина вже з нього не звернула. І істотам, народженим матір’ю Землею, надавали певного образу, їм давали ім’я, у них з’явилася своя доля.

Життя первісних людей в епоху матріархату також було відображене в міфах, де центральним образом став образ Матері-Землі.

Подальший розвиток господарського життя, соціальних відносин привело до розкладання родової громади, її ладу – матріархату і зародженню нових патріархальних відносин. Цьому сприяли такі чинник, як перший поділ праці (скотарство відокремилося від землеробства), зростання продуктивних сил і виникнення нових виробничих відносини, які стали основою для підтримання батьківської влади.

Жінка-мати вже не могла керувати господарством, забезпечувати всіх їжею, підтримувати безпеку. Громада могла вижити за умови впорядкованої організації всього господарства і сімейних відносин. Відбувся розподіл функцій у роді. Чоловік-батько став головою роду, його захисником, вождем. І в міфології з’явилися нові образи, нові герої.

Отже, основними в міфології були першопредки – деміурги – культурні герої (родові, фратріальні, племінні). Це і тотемічні предки (наприклад, у племен американських індіанців), і родові («стара мати», «батько»), і небесні, яких бачать у снах. Консолідація родової громади на чолі з патріархом (вождем, батьком) сприяла виникненню нового періоду в розвитку міфології – класичного. Це пов’язано із новими суспільними відносинами, із розвитком приватної власності і виникненням держави, що вело до поступового переходу від першопредків, до богів.

Створення міфів давніми людьми тісно пов’язане з розвитком у них фантазії, уяви, без яких вникнення останніх неможливе. Зміни у природі й суспільному житті первісні люди намагалися зрозуміти, удаючись до аналогій. Аналогії, які сучасники сприймають як вигадку, для давніх людей були дійсністю: вони могли бачити вогненні язики полум’я, що пожирають свою жертву, чути голоси гірських карликів, що відповідають їм як відлуння. Люди бачили, чули і відчували все те, про що розповідають міфи. Міф пов’язаний із поезією і завжди говорить мовою образних уявлень. У поетичній формі, засобами уяви давні люди розповідали про речі, які уявляли як справжні. Тому поезія була для них реальним життям: те, що зараз називають метафорою, було для них способом світосприйняття. Первісні люди зображували явища природи усвідомлено, використовуючи при цьому численні фантастичні подробиці.

Міфологія, будучи формою осмислення життя, містить риси реальних історичних подій, географічних і людських імен, моральних прикладів. Водночас справжні історичні перекази можуть бути так спотворені, що вони не ли не пояснюють реальні факти, а й самі потребують історичних коментарів. Однак до наступних поколінь міфи донесли велику кількість ґрунтовних історичних свідчень. Давні люди за допомогою міфів зберегли мистецтво і звичаї, моральні норми, філософію і релігію свого часу. Міф є історією його автора, а не діючих в ньому осіб: це спогад про життя не надприродних героїв, а народу, який створив його своєю поетичною уявою.

Міф пов’язаний із мисленням людини, котра перебуває в постійному пошуку, намагаючись вивести життя на шляхи пояснення його закономірностей, прагне усвідомити людську практику поза всякою магієї, одухотворення предметів і явищ дійсності. Тому міф не може існувати без функцій мислення, але саме мислення покликане цей міф визнати неспроможним і позбутися його. І пізніше людина відмовляється від цієї форми світогляду, переходячи на нові форми пізнання світу. Але це відбудеться лише в період існування цивілізацій, коли форми культури стануть іншими.

До більш пізніх форм світосприйняття первісної людини, що виникли на стадії розкладання родоплемінних відносин і виникнення сільської (територіальної) громади, належить такі, як шаманізм, патріархальний сімейно-родовий культ предків, культ особистих духів-покровителів, культ вождів, культ племінного бога, звичай ініціації і авункулат, таємні спілки, що свідчить про зародження нових соціальних відносин, про виникнення нової форми соціальної організації – патріархату.

Шаманізм (шаман від угро-фінського – той, хто все знає, від тунг.-манчж. – чаклун, знахар).

Поняття «шаман» увійшло в літературу в ХVІІ ст. Шаманізм – це особливий спосіб мислення давньої людини, в основі якого віра в надприродні сили (зокрема, в духів). Шаманізм зберіг тісні зв’язки з анімізмом, і тому його відносять до ранніх форм релігії. Головною фігурою в ньому є шаман, якому приписують здібності безпосередньо контактувати з духами шляхом штучного входження в екзальтований стан. Шамани відрізнялися від своїх одноплемінників, вони були більш емоційними, нервовими, схильними до істерики, вміли володіти своїм тілом, іноді відмінність виявлялася і в зовнішньому вигляді (родима пляма, горб). Ритуал шаманів – камлання – це танець зі співом, ударами в бубон, із гуркотом залізних підвісок, мета якого – загіпнотизувати і самого себе. Шаман сам вірить у виконувані дії і переживає галюцинації.

Мета шаманізму – лікування людей, тварин, боротьба з нещастями, ворожіння про успіхи в промислах, мисливстві та ін. Його психологічною основою є визнання того, що людину з її власної волі осягає нервова хвороба. Шаман відрізняється від нервовохворих тим, що може викликати і відпускати духів, змушувати їх служити собі. Він може регулювати напади хвороби.

В основі шаманізму лежить безсилля людини перед силами природи. Шаман став центром тяжіння віруючих за певних історичних умов. Ця форма світосприйняття задовольняла частину суспільних потреб, як у господарській діяльності, так і у вирішенні соціальних питань. Шаманізм сприяв розшаруванню громади, виділенню особливих членів суспільства, що вело до появи родових жерців, родової знаті.

Шаманство поширилося по всьому світу, увібравши вірування, що існували раніше (наприклад, у народів Сибіру шаманство поєдналося з родовим культом, шаман прийняв на себе функції родового жерця; поєдналося воно і з промисловим культом і частково зі знахарством).

Елементи шаманізму збереглися в релігії Давньої Греції. У християнстві (наприклад, «чудеса» Ісуса Христа, вигнання бісів), у деяких сучасних сектах.

У період розпадання родових відносин виникли культи предків, духів-покровителів, пов’язані з виокремленням особистості, з усвідомленням свого «я». У той же час, відчуваючи безсилля перед численними явищами природи, людина продовжувала вірити в духів-покровителів, в допомогу померлих предків, наділяючи їх надприродними силами, сподіваючись на їхній захист і заступництво.

До своєрідних перехідних явищ цього періоду належить авункулат (з латинської Avunkulus – брат матері). Сутність цього звичаю полягає в тому, що племінник визнавав свого дядька по материній лінії більш близьким родичем, ніж рідного батька. Він допомагав дядькові по господарству, а той, у свою чергу, усіляко його підтримував. Досягши десятирічного віку, іноді старшого, племінник переходив жити до дядька і навіть іноді ставав його спадкоємцем.

Звичай авункулат свідчить про живучість норм старого матріархального суспільства в умовах патріархату.

Стародавні вірування дедалі більше перепліталися з новими суспільними відносинами. Приватна власність, що тільки-но з’являлася, і соціальне розшарування в громаді вимагали таких форм вірувань, які б задовольняли потреби виниклої родової знаті.

До таких нових громадських організацій належать таємні спілки, які проводять обряди, ритуали та ін. Таємні спілки засвідчили повалення матріархату і панування чоловіків у сім’ї та в суспільстві. Створення таємних спілок було кроком до розколу на класи, до панування верхівки суспільства. Спілки в руках родової знаті перетворилися на знаряддя для залякування й експлуатації рядових членів громади, які не належали до цієї організації. Членом таємної спілки могли стати тільки дорослі чоловіки. Вони мали пройти спеціальні обряди посвячення, сплатити значний вступний внесок. Це обмежувало вступ до спілки рядових членів громади і перетворювало її на привілейовану організацію. Члени таємної спілки збиралися на наради в особливих будинках, які лякають фігурами чудовиськ, людських черепів та ін. Сторонні (жінки і непосвячені чоловіки) не мали права наближатися до цих будинків. Збори членів спілки супроводжувалися релігійними ритуалами, часто здійснювалися в особливих масках, що зображують духів або інших покровителів спілки. Члени спілки користувалися привілеями, тероризували непосвячених чоловіків і жінок: вимагали у них подарунки, частування, змушували платити викуп і под. Вони вели до розвитку релігійних вірувань, посилення нерівності серед членів громади, спричиняли подальший розпад родового ладу.

Таким чином, розвиток давньої людини – це виникнення і становлення різних форм світогляду, в яких відбивалися мінливі умови її життя в цілому і внутрішнього світу зокрема.

Зародження естетичної свідомості і виникнення мистецтва

Ранні форми світосприйняття давньої людини створили підґрунтя для виникнення філософської, моральної, релігійної, естетичної, художньої свідомості, для розвитку духовної культури суспільства.

Удосконалення мислення давньої людини йшло не тільки по шляху розвитку його абстрактних форм, логічних узагальнень, але й поглиблення емоційно-чуттєвої й образної сфери. Це особливо наочно демонструє міфологія, магічні обряди та ритуали. Однак зародження цих елементів пов’язують не стільки з виникненням вірувань і релігії, скільки з виробничою практикою. Естетичні відносини складалися в процесі трудової діяльності давньої людини.

Найбільш ранні продукти людської діяльності (знаряддя праці, предмети побуту) були прикрашені орнаментом, зображеннями тварин і рослин, що свідчить про зародження у давньої людини естетичного почуття.

Археологічний матеріал дозволяє говорити про те, що знаряддя праці і предмети побуту давніх людей мали симетричну і пропорційну форму. Що робило предмети більш зручними і стійкими у використанні (кошики, списи, гарпуни, ручні рубила). Однак подальше вдосконалення знарядь праці і предметів побуту в більш пізній період сприяло спрощенню технології їх виготовлення, але давня людина й далі прикрашала свої вироби різними способами, керуючись не практичними, а естетичними міркуваннями.

Свідоме художнє оздоблення предметів виникає тому, що в процесі трудової діяльності у людини формуються естетичні почуття. Постійно повторюваний процес створення й використання знарядь праці, які мають пропорційні і симетричні форми, привів людину до розуміння доцільності, корисності цієї форми. На основі цього в її свідомості виникає чуттєво-наочне уявлення про найбільш досконалий предмет. Створюючи новий предмет, людина порівнював його зі своїм уявленням. Відповідність виготовленого предмета і уявлення про нього викликало у людини особливе переживання – духовну насолоду, задоволення. Такий предмет не тільки задовольняв потреби людини, а й був естетично цінним, його віділяли як гарний. У людини розвинулися здібності не лише бачити предмети, а й розрізняти гарні і негарні, у неї зародилося естетичне відчуття. Одночасно з цим відчуттям почала формуватися естетична потреба – бачити, сприймати гарні предмети, з’явився естетичний інтерес, який став стимулом естетичного пізнання. Це сприяло виникненню естетичної діяльності людини. Створюючи красиві предмети, людина змінювалася і сама, у неї удосконалювалася рука, розвивалася уважність, спостережливість, творча уява. Естетична діяльність сприяла розвитку фізичної форми і духовного світу людини.

Виникнення мистецтва пов’язане і з іншими суспільними потребами людини, зокрема, з розвитком релігії: елементи мистецтва є в тотемізмі, в магії, міфології, а також з трудовою діяльністю давньої людини. Проте потреба в становленні мистецтва була зумовлена й потребою у спілкуванні, в обміні інформацією між людьми.

Мова є основним засобом вираження думок людини. Проте у первісному суспільстві, де мова ще не була розвинена, інформацією обмінювалися за допомогою малюнків, пісень, танців, жестів. Мистецтво стало засобом спілкування давніх людей, а також акумулятором естетичних цінностей.

На стадії родових відносин як засоби зв’язку між людьми розвинулися сигналізація (за допомогою диму вогнища, вогню, звуків барабана) і піктографія (з латинської Pictus – розфарбований – лист, на якому зображені предмети і явища дійсності).

Піктографія не була справжньою писемністю, оскільки малюнки не мали постійного значення, але за їх допомогою фіксували події і передавали різну інформацію. Піктографію розглядають і як ранню форму образотворчого мистецтва. Малюнки були яскравими (поєднання чорних, червоних, жовтих, білих кольорів), вражаючими (печери Альтамі в Іспанії, Ласко у Франції), що засвідчує розвиток естетичної свідомості давньої людини.

Крім печерних розписів і малюнків, у той час створювали статуї з кістки і каменю, які, очевидно, були пов’язані з віруваннями давніх людей.

В епоху бронзи, що йшла за кам’яним віком, набули поширення предмети побуту, багато прикрашені орнаментом (кола, спіралі, хвилясті лінії). У цей час з’явилися своєрідні споруди, пов’язані з первісними віруваннями: менгіри (наприклад, «кам’яні баби» у Франції на півострові Бретань); кромлехи – група кам’яних стовпів висотою в кілька метрів; дольмени – стіни з каміння, перекриті кам’яним блоком, які спочатку використовували для поховань.

На стадії родоплемінних відносин виникають танцювальне і музичне мистецтва, складається усна народна творчість (міфи).

Стародавнє мистецтво, будучи синкретичним, тісно пов’язане з ранніми віруваннями, обрядами, міфологією. Воно виступало засобом зв’язку між родами, між поколіннями, передавало накопичений досвід і знання, було формою культури, яка увібрала уявлення давніх людей, усі цінності духовного світу, а також свідчило про зародження творчої діяльності, естетичного відчуття первісної людини. Мистецтво в ранній період свого існування мало поліфункціональний характер.

Отже, культура первісного суспільства пов’язана з виникненням людини, з її фізичним і духовним розвитком, із зародженням у неї певних форм світосприйняття. Для первісної культури характерна особлива однорідність соціальних структур, типів діяльності і схожість форм духовного життя.

Первісне суспільство і його культура були першим кроком на шляху розвитку численних цивілізацій та їх культур.

Персоналії: О. Шпенглер, М. Данилевський, Л. Морган, Л. Левчук, Б. Шрамко, Д. Фрезер.

Запитання для самоконтролю

1. Назвіть характерні особливості первісної культури.

2. Схарактеризуйте форми первісної культури.

3. Дайте визначення поняття «тотемізм».

4. З’ясуйте, чи є магія ранньої формою релігії?

5. Дайте визначення міфології.

6. Назвіть ранні форми релігії.

7. Коли виникло мистецтво? Чим зумовлена його поява?

8. З’ясуйте роль знахарства у виникненні медицини?

9. Яким віруванням і обрядам стародавнього суспільства не притаманна моральність?

10. Доведіть, що в первісному суспільстві виникли елементи естетичного сприйняття світу?

Тести

1. Перші люди з’явилися в:

А Північній Африці;

Б Південно-Східній Африці;

В Східній Азії.

2. Релігія – це:

А віра в Бога;

Б світогляд, в основі якого віра в Бога;

В знання про Бога.

3. Магія – це:

А віра в існування духів і душ;

Б культ неживих предметів

В обрядовість, в основі якої віра в надприродні здібності людини.

4. Назвіть види стародавнього мистецтва:

А графика;

Б скульптура;

В театр.

5. Язичництво – це:

А віра в існування душ і духів;

Б монотеїстичні вірування;

В політеїстичні вірування;

6. Міфологія – це:

А уявлення про родинні зв’язки людини з якоюсь рослиною чи твариною;

Б віра в існування душ і духів;

В форма світогляду давніх людей.

7. Тотемізм – це:

А культ предків;

Б уявлення про родинні зв’язки людини з якоюсь рослиною чи твариною;

В культ неживих предметів.

8. Міфи первісного суспільства:

А космічні;

Б календарні;

В героїчні.

9. Знахарство в первісній культурі було:

А формою релігії;

Б зародком медичних знань;

В формою світогляду.

10. Позначте характерну рису первісної культури:

А синкретизм;

Б космоцентризм;

В теоцентризм.