Тема 13. Культура київської русі як унікальний феномен

Культурна парадигма Київської Русі: її сутність та особливості становлення.

Розвиток мистецтва в Київській Русі.

Фольклор і література Київської Русі як предтеча сучасної української літератури.

Термінологія: ранньофеодальна держава, князі, бояри, мужі, смерди, закупи, холоп, рядовичі, ізгої, культура, міська культура, сільська культура, духовенство, християнство, релігія, монастир, інститут чернецтва, язичництво, світоглядний синкретизм, монументалізм, архітектура, храм, церква, аскетизм, дитинець, мозаїка, фреска, ікона, іконопис, станкове мистецтво, мініатюра, фольклор, билина, графіті, агіографічна література, житія, літописання, притча, Пален.

Культурна парадигма Київської Русі: її сутність та особливості становлення

Культура Київської Русі – це культура ранньофеодального суспільства. Культурна парадигма цієї держави складалася під дією багатьох чинників, які в сукупності вплинули на її становлення, формування й особливості.

Поняття «Київська Русь» багатозначне.

По-перше, ранньофеодальна держава ІХ-ХІІ століть, яка склалася в результаті об'єднання племен східних слов'ян. Як згадує Нестор літописець у «Повісті минулих літ», до складу Русі в середині ІХ ст. спочатку входили такі слов'янські області, як поляни, древляни, дреговичі, половчани, новгородські словенці, сіверяни. Цей список, на жаль, включає тільки половину східнослов'янських областей. Як повідомляють східні автори, першим містом, навколо якого об'єднувалися слов'янські племена, було місто Куяба або Київ. У ІІ половині ІХ ст. – початку Х ст. кордони держави розширилися унаслідок завойовницької діяльності князів Олега (кінець ІХ – початок Х ст.), Ігоря (початок Х ст. – 945 р.), Святослава Ігоровича (969 – 972 рр.), Володимира Святославовича (980 – 1015 рр.) і до держави приєдналися кривичі, балти, в'ятичі, радимичі, уличі, тиверці, бужани, білі хорвати, Карпатська Русь, а також карели, весь, меря, мурома, мордва, печеніги, чорні клобуки. Племена мають свої традиції, звичаї, свій устрій. Безперечно, це позначилося на формуванні культури ранньофеодальної держави, що вплинуло на її колорит, систему самовираження, особливості і специфічні риси. У цьому виявлялася поліфонічність культури Київської Русі.

По-друге, це період генезису феодального способу виробництва, а також розвиток міських і сільських ремесел, землеробства, скотарства, промислів. З утворенням ранньофеодальної держави створилися сприятливі умови для її економічного зростання. Однак зміцнення цієї держави було пов'язане з розвитком феодальної власності і подальшим поневоленням раніше вільного селянства. У літописах згадуються князівські села, де вказуються «князі» і «бояри». Саме з них формується панівний клас феодалів, які потрапляють у залежність від Києва. Землями наділяють і мужів (дружинників) київських князів. Роздача князями землі дружинникам зміцнювала феодальні виробничі відносини, а це було одним із засобів, що застосовуються державою для підпорядкування місцевого населення своїй владі. Князі самі мали великі земельні володіння.

«Руська правда» – найдавніше зібрання законів ХІ ст. – свідчить про значну соціальну диференціацію давньоруського суспільства. Воно складалося з селян, яких на Русі називали смердами, людьми, рідше сябрам. Кількість вільних смердів, які сплачували данину в княжу казну, поступово зменшувалася. Із переходом земель у власність окремих феодалів селяни різними шляхами потрапляли до них у залежність. Одних селян, позбавлених засобів виробництва, землевласники поневолювали, використовуючи їх потребу в знаряддях праці, інвентарі, насінні і под. Інших селян, що сиділи на землі, обкладеній даниною, і володіли своїми знаряддями виробництва, держава примушувала переходити із землею під вотчинну владу феодалів. Селяни, які потрапляли в залежність до феодала, називалися закупами. Вони отримували від землевласника ділянку землі та позичку (купу), яку відпрацьовували в господарстві феодала панським інвентарем. За втечу від пана закуп перетворювався на холопа (раба), позбавленого всіх прав. Доповнювалася соціальна структура давньоруського суспільства рядовичами (їх походження було від шлюбів вільних із холопами) та ізгоями, людьми, які втратили свій соціальний статус.

Час із кінця Х – початку ХІІ ст. є важливим етапом у розвитку феодальних відносин на Русі. Цей час характеризується поступової перемогою феодального способу виробництва на значній території країни. У сільському господарстві панувало стійке польове землеробство. На півночі основним землеробським знаряддям була дерев'яна соха з залізним наконечником, на півдні – плуг і рало. Для розпушування ріллі застосовувалася дерев'яна борона. На розвиток орного землеробства вказує ремісниче виробництво сільськогосподарських знарядь на продаж, про що свідчать ковальські майстерні ХІІ – ХІІІ ст., в яких виготовляли серпи, коси, лемеші тощо.

Існувала вже й певна культура землеробства. Так, була поширена перелогова система, при якій землю після оранки протягом кількох років не засівали. У той же час уже з'явилася і поширилася парова зернова система землеробства, а саме, двопілля і трипілля. Різноманітним був і склад сільськогосподарських культур. Висівали жито, просо, овес, пшениця, гречка, горох, жито, мак, льон. Були і традиційні городні культури: ріпа, капуста, боби, цибуля, часник, хміль. Із фруктових дерев культивувалися вишня і яблуня. Скотарство розвивалося дуже повільно. Тягловою силою в господарстві були віл і робочий кінь. В економіці велике значення зберігали полювання, рибальство, бортництво. Хутро білок, куниць, видр, бобрів, соболів, лисиць, а також мед, і віск постачали на зовнішній ринок.

Показником зрушень у продуктивних силах Київської Русі в ХІ – початку ХІІ ст. був подальший розвиток ремесла. Центрами розвитку ремесла стали міста. У них до ХІІ ст. налічувалося понад 60 ремісничих спеціальностей. Значна частина ремесел ґрунтувалася на металургійному виробництві, рівень якого був показовий для оцінювання розвитку ремесла в цілому. Якщо в селі доменна справа ще не відокремилося від ковальства, то в містах в галузі обробки заліза і сталі з'явилося не менше 16 спеціальностей, що забезпечили значний випуск виробів. Про технічний рівень металургійного виробництва свідчать застосування ремісниками зварювання, лиття, кування металу, наварювання і загартовування сталі.

Давньоруські ремісники ХІ –ХІІ ст. виробляли понад 150 видів залізних і сталевих виробів, їхня продукція відігравала важливу роль у розвитку торговельних зв'язків міста із селом, а ювеліри цього періоду знали мистецтво карбування кольорових металів. У ремісничих майстернях виготовляли знаряддя праці: лемеші, сокири, зубила, кліщі тощо; зброю: щити, кольчуги, списи, шоломи, мечі та ін.; предмети побуту, золоті, срібні, мідні прикраси.

І в галузі художньої майстерності давньоруські майстри були неперевершеними. Вони освоїли складну техніку зерні (створення візерунків із дрібних зерен металу), скани (створення візерунків із тонкого дроту), фігурного литва, що вимагає особливого мистецтва техніку черні: виготовлення чорного тла для візерункових срібних платівок і перегородчастої емалі.

Центрами ремесла були міста. Вони виникали із фортець-замків, обростали посадами. У скандинавських джерелах Русь називали «країною міст». І правда, в літописах ІХ – Х ст. згадано 25 міст, у відомостях ХІ ст. – 89, а розквіт давньоруських міст припадає на ХІ – ХІІ ст. Як і в країнах Західної Європи, в давньоруських містах виникали ремісничі і купецькі об'єднання, хоча цеховий лад не склався. Існували об'єднання теслярів, городників, будівельників фортечних споруд, братства ковалів. Великі міста Русі – Київ Чернігів, Полоцьк – були адміністративними, судовими і військовими центрами. Це свідчило про диференціацію культури. З одного боку, з'явилася культура панівних класів: князів, бояр, мужів, а з іншого, – це культура смердів, тобто культура пригнобленого класу. Із появою міст з'явилася міська культура і як альтернатива їй – культура сільська. Субкультурами міст була культура ремісників і купецтва.

По-третє, це період установлення зв'язку з південними і західними слов'янами, з Візантією, Західною Європою та іншими народами. Пов'язано це було з тим, що боротьба Київської Русі з набігами кочівників мала велике значення для безпеки країн, як Передньої Азії, так і Європи. Широкими були торговельні зв'язки Русі. Товари в неї надходили з Регенсбурга (Німеччина), Праги (Чехія), Кракова (Польщі), Любека (Німеччина), Сигтуна (Швеція), Візантії та арабських країн. У російських купців були торгові двори в Константинополі, на острові Готланд і в інших торговельних центрах.

Київська Русь налагоджувала різні відносини як політичні, так і торгові, і культурні з Чехією, Польщею, Угорщиною, Болгарією, мала дипломатичні зв'язки з Візантією, Німеччиною, Норвегією, Швецією, налагоджувала також зв'язки з Францією, Англією. Про міжнародне значення Русі свідчать династичні шлюби. Одна дочка Ярослава Мудрого була одружена з французьким королем Генріхом І, інша – за норвезьким королем Гарольдом Сміливим, третя – за королем угорським Андрашем. Володимир Мономах по материнській лінії був онуком візантійського імператора Костянтина Х Мономаха. Сестра Володимира Мономаха Євпраксія-Адельгейда вийшла заміж за німецького імператора Генріха ІV, дочка Євфімія – за короля Коломана і т. д. Сам же Мономах був одружений на Гіде – дочки англійського короля Гарольда.

Київська Русь згадується і в сагах, які складали в країнах Скандинавського півострова. Про Русь писали арабські мандрівники, візантійські державні діячі, а також історики. Французький епос – «Пісня про Роланда» свідчить про те, що Русь та її багатства були добре відомі у Франції. У Реймсі, в соборі, де коронували французьких королів, до цього часу перебуває «Євангеліє», яке привезла з собою Анна, дочка Ярослава, і на якому присягали в подальшому всі королі Франції. Згадується Русь, а також Київська земля в німецькій поезії – у «Пісні про Нібелунгів». Відомі були російські купці і їхні товари навіть в Англії. У результаті культурної дифузії, культурної селективності культура Київської Русі розвивалася в ешелоні цивілізаційних процесів і сама ставала частиною цивілізованої культури; що вигідно вирізняло її в європейському контексті розвитку.

По-четверте, це період боротьби з хозарським каганатом, печенігами, болгарами тощо. Це дає підстави називати культуру Київської Русі ратною. Про це свідчить давньоруська історія. Так, прагнучи підкорити східнослов'янські землі, київські князі воювали, наприклад, із хозарами. Просування до Дунаю, прагнення оволодіти торговим шляхом по Чорному морю і кримським узбережжям призводило до боротьби руських князів із Візантією, яка намагалася обмежити вплив Русі в Причорномор'ї. У 907 р. князь Олег організував похід морем на Константинополь. У давньоруському флоті, за повідомленням літописів, було 2 тисячі тур, в кожній із них по 40 чоловік (разом 80 тисяч воїнів). Візантійці змушені були просити русичів про укладення миру і заплатили контрибуцію. За мирним договором 911 р. Русь отримала право безмитної торгівлі в Константинополі. Це був не епізодичний факт.

За князювання Ігоря були розпочаті два нові походи на Візантію. Під час першого походу (941 р.) русичі пройшли чорноморське узбережжя від Босфору до Пафлагонії, але у вирішальній битві візантійці завдали поразки російському флоту, спалили його частину «грецьким вогнем». Другий похід (944 р.) закінчився новим мирним договором.

Київські князі здійснювали походи і в більш віддалені землі – за Кавказький хребет, до західного і південного узбережжя Каспію (походи 880, 909, 910, 913 – 914 рр.). В останньому з них брали участь 50 тисяч осіб, а в море вийшло 500 кораблів. У 913 р. давньоруські війська зайняли один з островів поблизу Баку.

У період Київської Русі східна політика була дуже актуальною. Святослав Ігорович бачив на сході можливість виходу до моря, оволодіння волзьким шляхом, зміцнення в гирлах Дону і розширення зв'язків з Іраном, Середньою Азією. Тому походи Святослава в 60-х рр. привели до підкорення Волзької Болгарії, розгрому і знищення хозарського каганату. Були розширені володіння русичів на Північному Кавказі, підкорені землі осетинів, черкесів. Влада Київської Русі поширилася на береги Керченської протоки, де місто Тмутаракань стало великим портом Київської держави.

Багато сил вимагала від Київської Русі боротьба з печенігами. З'явившись у ІХ ст. із межиріччя Волги-Яїка, печеніги облаштувалися в Північному Причорномор'ї, між Доном і Дунаєм. Вони нападали за підтримки Візантії на прикордонні землі давньоруської держави. При князі Володимирі Святославовичу на півдні країни була зведена фортифікаційна лінія укріплення і зміцнені міські стіни Києва.

Таким чином, величезна маса людей, на ті часи, брала участь у військових діях, що не могло не позначитися на культурі цього контингенту і держави в цілому. Тому це підтверджує факт ратності культури Київської Русі всій її історією.

По-п'яте, Київська Русь – це держава, яка являла собою історично важливу, контактну, транзитну територію між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. У геополітичному аспекті це була величезна держава, що займала територію від Балтики і Північного Льодовитого океану до Чорного моря, від Волго-Окського межиріччя до Карпат. Це зумовило її швидке входження в загальноєвропейську історико-культурну спільноту.

Отже, передумовою становлення давньоруської культури були неосяжні простори багатої землі і люди, які адаптували індоєвропейські, іранські, праслов'янські, античні, німецькі, візантійські культурні традиції і в основному монгольську (степову) культуру. Тому культура Київської Русі була наймолодшою в Європі і хронологічно, бо розквіт її припадає на Х – ХІ ст., і змістовно, бо культура ця була учнівською, оскільки засвоювала віру і книжну мудрість у чужоземних, особливо, візантійських вчителів. Цьому сприяла християнізація Русі.

Особливу роль у формуванні культури східних слов'ян відіграло прийняття християнства в 988 р., хоча експансія його почалася задовго до офіційної дати. Ще в ІХ – Х ст. з'явилися в Києві та в Полянської землі поховання шляхом інгумації (ямні поховання), що є безперечним фактом, що вказує на християнізацію населення в цей період. Крім того, частково хрещення дружинників відбувалося під час їхніх походів на Візантію. У Києві, на Подолі, ще в першій половині Х ст. грецькі купці побудували церкву св. Іллі, де вони молилися. Княгиня Ольга, хрещення якої датується 957 р., привезла з Візантії велику бібліотеку, де було дуже багато книг релігійного змісту, і духівника, який поширював християнство.

Вирішальні зміни у ставленні до християнської релігії сталися в часи правління князя Володимира. Саме він у 988 р. охрестив Русь. Християнізація Русі – складний і тривалий процес. У ньому виділяють три періоди:

• передфеодальний період, коли християнство почало проникати до східних слов'ян, що жили в умовах язичництва;

• період генези (становлення) і розвитку феодалізму, коли християнство наприкінці Х ст. стало державною релігією;

• зміцнення феодальних відносин, коли в ХІІІ ст. християнізація Русі завершилася.

Розквіт Київської Русі розпочався за правління Володимира Святославовича, що проявилося в:

• усуненні племінних відмінностей;

• формуванні єдиної економіки у слов'ян;

• потужному містобудуванні.

Однак, разом із процесами централізації в Київській Русі спостерігаються і процеси децентралізації: проявляються антикиївські настрої місцевих князів, постійна загроза зовнішнього ворога, складність відносин із Візантією. Усе це вимагало політичної консолідації та її закріплення ідеологічними засобами. Язичництво древніх слов'ян було малопридатним для налагодження контактів з іншими народами, для культурного спілкування, для обміну ідеями, оскільки воно:

• не допомагало входженню Давньоруської держави в систему європейських відносин;

• перешкоджало консолідації племінних союзів слов'ян в єдину національну спільноту, бо кожен регіон поклонявся своїм богам, ігноруючи богів сусідів;

• закріплювало віджилі патріархально-родові відносини такі, як кровну помсту, багатоженство, звичаї людських жертвопринесень, спалювання дружин із мертвими чоловіками, заохочувало рабство.

Саме тому була потрібна нова релігія, яка:

• була б представлена єдиним, абстрактним, позбавленим етичних ознак бога;

• нівелювала б колишні родоплемінні традиції;

• утверджувала би принцип єднання тільки за ознакою віросповідання.

Тому альтернативою язичництва були і мусульманський Схід, і юдейські хозари, і католицький Рим, і православна Візантія. Перевагу було віддано релігії Візантії, бо з нею вже давно склалися економічні, військові, соціально-політичні і династичні відносини. Літописи повідомляють, що на рішення князя Володимира, крім краси і пишності богослужіння в Константинопольському храмі святої Софії, вплинуло те, що православна релігія:

• на відміну від католицької, дозволяла вести богослужіння рідною мовою;

• підпорядковувалася світській владі.

У процесі хрещення перед князем Володимиром Червоне Сонечко стояли важливі завдання:

• зберегти самостійність Київської Русі в культурному плані в умовах запозичення візантійської культури;

• поставити на чолі церкви Київської Русі свого, а не візантійського патріарха;

• стати дружньою країною для Візантії і зберегти свою суверенність.

Прийняття християнства в Київській Русі розглядають як крутий перелом в її житті, що дозволило за короткий час освоїти потужний культурний пласт історичного минулого і сьогодення візантійської культури:

• запрошені з Візантії майстри будують кам'яні будівлі і храми, розписують їх, прикрашають фресками, мозаїкою та іконами; руські майстри вчаться в них науки містобудування та іконопису;

• поширюються природничонаукові і філософські знання і грамотність;

• організовуються школи;

• вводяться літописи;

• починається карбування золотих монет;

• створюється особлива форма прийняття князівської влади – обряд зведення на престол князя (своєрідне вінчання на царство) – влада ніби дарована богом, а звідси вплив церкви на політичну князівську владу;

• відкриваються нові можливості для розвитку торговельних відносин із Візантією та європейськими країнами, оскільки слов'яни тепер одновірці, а не «варвари».

Прийняття християнства спричинило виникнення внутрішніх проблем, зокрема, спротив поганських жерців, бо вони стали нікому не потрібними, вони порушували своїми діями християнську рівновагу: таємно здійснювали язичницькі обряди або вдавалися до відкритого опору. Тоді християнство вводилося за допомогою «вогню і меча». Тому в таких умов християнська церква ставала основним соціальним інститутом феодальної культури Київської Русі, який:

• відіграв позитивну роль у становленні та розвитку державності давньоруської держави;

• збагатив соціальним і політичним досвідом публічне право і вплинув на його еволюцію силою церковного суду;

• закріпив моногамний шлюб.

Духовенство як особливий соціальний прошарок активно впливало на все суспільне життя держави. Це проявлялося в усьому: єпископи брали участь у радах князів, і князі їх цінували за розумність і винахідливість; митрополити часто керували київським віче і мали великий вплив на їх рішення – саме вони стали символом єдиної Русі. Тому пропорційно до зростання їхнього авторитету збільшувалася кількість їхніх єпархій (у 1240 р. їх налічувалося 16).

Ярослав Мудрий (1019 – 1054), син князя Володимира, продовжив справу батька:

• займався будівництвом: за його правління були побудовані Софійський собор, Золоті ворота;

• дбав про поширення грамотності;

• створює першу в Європі школу вищого типу;

• заклав бібліотеку при Софійському соборі;

• дбав про появу свого духовенства;

• створював монастирі, де займалися наукою: виникає інститут чернецтва і монастирі: вже до І половини ХІІІ ст. відомо було до 70 монастирів, де практикували написання літописів, творів політичного характеру, переписування і написання ікон;

• утверджує в 1051 р. свого митрополита, яким стає руський священик Іларіон – автор «Слова про закон і благодать».

У 1037 р. Ярослав Мудрий створює зведення законів давньоруської держави «Руську правду», а також деякі письмові статути. Наприклад, статут про церковні суди вигідно відрізнявся від грецьких канонів, а за деякими положеннями навіть суперечив візантійському церковному праву. У ньому не було таких статей, які б передбачали смертну кару. А такі покарання, як відсікання кистей рук, вух, язика були замінені штрафами. Отож, норми візантійського церковного законодавства змінювалися під впливом княжого права: національна культура інтернаціоналізувалася на ґрунті і в межах власних традицій.

Бажання незалежності від Візантії, гордість за свою державу були характерними для всього народу Київської Русі. Так, ігумен Данило, здійснюючи подорож у Палестину й описуючи її в «Ходінні», в храмі гробу Господнього побачив, що з-поміж кадил немає кадила Київської Русі і, звернувшись до короля Балдуїна, повісив кадило «від усієї Руської землі», бо Русь ніде не повинна стояти нижче за інші держави.

Однак християнізація не змогла запобігти феодальній роздробленості Київської Русі, яка почалася в ІІ половині ХІІ ст. і негативно позначилася на розвитку давньоруської культури.

Розвиток мистецтва в Київській Русі

Культура Київської Русі розвивалася в контексті зіткнення двох укладів життя – патріархального, притаманного древнім слов'янам, і феодального, який тільки формувався; в контексті зіткнення двох релігій: язичництва і християнства. Усе це позначилося на особливостях культурного розвитку, яке набувало національних форм не розчиняючись у запозиченому культурному субстраті. Виживання старої релігії було тривалим процессом.

Були зроблені спроби зміцнити нову релігію, зробити її близькою і доступною. Оскільки християнська релігія прийшла до нас в «готовому» вигляді і насаджувалася «зверху», то, звичайно, вона зустрічала опір широких народних мас, які були послідовниками віри батьків і дідів. Та й сама князівська влада в деяких випадках, обстоюючи державну самобутність Русі, підтримувала давні слов'янські традиції. На цьому ґрунті відбувалася взаємодія християнства з язичництвом, що було характерним для давньоруської культури. Поступово складався світоглядний синкретизм.

Світоглядний синкретизм – це злиття язичницької обрядовості й церковно-християнської догматики при визначальній ролі першої.

_______________________________________________________________

Це особливо простежується в християнських святах, таких, як Великдень, П'ятидесятниця (Зелені свята) тощо. Якщо свято Великодня означало в християнстві воскресіння Ісуса Христа, то воно багато запозичило в язичницького свята – весняного воскресіння духу природи, звідки були взяті українські писанки з сонячним знаком, пісні-веснянки, поминання померлих. Якщо П'ятидесятниця святкувалася на честь послання Святого Духа на апостолів на 50-й день після Великодня, то це свято дублювало Зелені свята, які в язичництві супроводжувалися прикрашанням будинків, церков, господарських будівель зеленню і зберегли своє дохристиянську назва – «Зелені».

Церкви будували на місцях язичницьких жертовників.

У релігію проникали елементи народного обожнювання природи. Так, свято Івана Купала, яке було землеробським святом і святкувалося на початку жнив, транформувалося в християнське свято Іоанна Предтечі. Саме в цей день, тому що «сонце у воді купається», вода набувала очисної сили. Такої самої сили набував і вогонь. Тому у відзначенні цього свята обов'язковим було стрибання через вогнище та плетіння вінків, які опускали в річку.

Деяким святим почали приписувати ролі старих богів. Так св. Ілля, Маковей і Спас, які відповідали за жнива, опікувалися врожаєм, взяли на себе ролі язичницьких богів – Велеса і Перуна. Роль праматері українського народу – Рожаниці – в християнській релігії виконувала Богородиця. Культ останньої набуває першорядного значення. Саме під впливом народного світобачення та розуміння християнських догматів й особливостей давньоукраїнської ментальності відбулося переакцентування релігійного поклоніння з культу Ісуса Христа на культ Богоматері, оскільки Богородиця, на відміну від Христа, який «рятував» людські душі, «рятує» весь світ, а це більш масштабний вплив, який має планетарне значення.

Усе це свідчить про те, що християнізація не означала повного розриву з традиціями народного язичництва, а також, що дуже знаково, з емпіричним ставленням до світу, бо це було його істинною ознакою. Християнство сприймалося в повсякденному середовищі крізь призму традиційного світогляду і було піддане переробці відповідно до його принципів.

Отже, Київська Русь взяла від Візантії християнство, а також сприйняла основи мови культури, які були перероблені і набули національних форм. Свого часу О. С. Пушкін зауважив: «Ми взяли з Візантії Євангеліє і традицію».

Мистецтво епохи Київської Русі дотримується певних канонів – правил, які простежуються і в архітектурі, і в іконографії. Створені були навіть зразки: «прописи», «оригінали», лицьові і тлумачні. Вони показували як треба писати, пояснювали і розповідали. Але навіть дотримуючись цих канонів, і всупереч їм, змогла проявити себе багата творча особистість давньоруського художника.

Майстри Київської Русі, спираючись на традиції східноєвропейського мистецтва, зуміли:

• створити власне національне мистецтво;

• збагатити європейську культуру новими формами храмів, притаманними лише Русі;

• збагатити європейську культуру своєрідними настінними розписами й іконописом.

Для мистецтва Київської Русі домонгольського періоду характерна одна відмінна риса – монументалізм форм. Особливо ця риса відтворена в архітектурі, яка займає особливе місце в мистецтві.

Засобами монументалізації в архітектурі були: великий масштаб, фронтальність, уповільнений ритм руху фігур, особлива структура ліній, яка нагадує віддалену античну класику. До нас дійшла невелика кількість архітектурних пам'яток того часу. До прийняття християнства була розвинена дерев'яна архітектура. Літописець залишив нам відомості, що до кам'яної новгородської Софії на території Новгородського Кремля стояв 13-главий дерев'яний Софійський собор. Спорудження церков і соборів із багатьма банями – споконвічна національна риса будівництва Київської Русі.

У будівництво до Київської Русі з християнством прийшла хрестовокупольна форма храму – типова для греко-східних православних країн. Увесь центральний простір в храмі утворює хрест, звідси назва системи такого храму – хрестовокупольний. Відповідно до цієї системи склеп з центральним куполом спирався на чотири столи, утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини будівлі також вкривалися купольними склепами. Зі східного боку, у вівтарній частині, до храму прибудовували аспіди – напівкруглі виступи, вкриті половиною купольного або замкнутого склепу. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи (міжрядний простір).

Особливого значення набувала баня (купол), яка, з погляду богослов'я, виконувала як естетичну, так і культову функцію. Це – домінінта в архітектурі храму, призначення якої – концентрація духовної енергії людей, концентрація колективної молитви і трансформація її до Бога, бо індивідуальна молитва не така дієва і може не дійти до Всевишнього. А ось молитва колективна, сконцентрована під банею, обов'язково досягне мети. Дотримуючись візантійської традиції, бані, в основному, вкривали свинцевими, позолоченими листами або листами зеленого кольору.

Візитною карткою давньоруських будівничих була вдосконалена візантійська кладка. Стіни соборів викладали з почергових рядів каменю і плінфи – плоскої цегли, форма якої близька до квадратної. Будівельники застосовували метод так званої «втопленої плінфи»: ряди цегли через один були заглиблені в стіну, а проміжки, які утворювалися, заповнювалися цементівкою (розчин вапна, піску і товченої цегли). У результаті стіни ставали смугастими. Сірий граніт і червоний кварцит у поєднанні з оранжево-рожевим кольором плінфи і рожевим відтінком цементівки надавали фасаду благородного вигляду. Кладку виконували на високому художньому рівні – це була головна прикраса будівлі. Пізніше цю кладку запозичила і сама Візантія.

Першою хрестовокупольною церквою була церква Успіння Богородиці або Десятинна церква (989 – 996), тому що київський князь Володимир виділив на її утримання 1/10 частину своїх доходів. Звідси і її назва. Забудовувалася вона за загальнохристиянськими правилами в пам'ять про мучеників-християн. Однак вона була, на жаль, втрачена під час татаро-монгольської навали в 1240 р., які спалили її з останніми захисниками Києва, які там заховалися. Про неї можна говорити тільки, посилаючись на результати археологічних розкопок, і спостерігаючи той фундамент, що залишився.

Проте історична реконструкція цієї споруди свідчить про те, що це була велика 25-глава церква з двох боків обнесена зниженими галереями, що надавало пірамідального вигляду всьому храму. Пірамідальність, нарощування маси – це риси, чужі візантійській архітектурі (можливо, це були риси, властиві язичництву). Церква була багато прикрашена, про що свідчать фрагменти фресок і мозаїк, знайдені археологами на площі, де стояла церква. Писемні джерела свідчать про те, що вона була прикрашена бронзовою квадригою коней («чотири коні мідяні») і двома античними статуями, які князь Володимир вивіз із Корсуня (Херсонеса).

У цьому плані не можна не згадати Спаське-Преображенський собор у Чернігові, який має багато спільного з Десятинною церквою. Побудований у 1036 р. за вказівкою Мстислава Володимировича константинопольськими майстрами цей тринефний п'ятиглавий храм має близькі до західноєвропейського романського стилю риси: масивність об'єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа. Це свідчило про те, що давньоруські будівничі знали культурні традиції заходу. Але водночас в архітектурі собору яскраво виділяється одна з характерних рис давньоруського храму – відповідність інтер'єру й екстер'єру. Це знайшло вираження в тому, що внутрішнім стовпам відповідають лопатки на фасадах, пучковим стовпам другого ярусу аркад – втоплені багатопрофільні пучкові пілястри зовнішні, які є однією з найбільш характерних деталей храму.

Втіленням головних архітектурних досягнень Київської Русі вважають Софійський собор, який був закладений Ярославом Мудрим в 1037 р. в Києві. За назвою Софійський собор повторює константинопольський, однак при цьому є абсолютно оригінальною, самостійною архітектурною спорудою. Його особливість у тому, що це пятинефна крестокупольна будівля з тринадцятьма банями, що було символом Ісуса Христа і його 12 апостолів. Усі 5 нефів (від латинського Navis – корабель) на сході закінчувалися апсидами, а в центральній апсиді розміщувався вівтар. 12 маленьких бань східцями піднімалися до великої центральної бані. Ззовні до будівлі з трьох боків приєднувалася арочна галерея, і це утворювало пірамідальну композицію. Уся споруда була розрахована на те, щоб при порівняно невеликому обсязі створити відчуття величі й гармонії.

Стіни і склепіння були вкриті монументальним фресковим живописом і мозаїкою. Зображення, в яких ясно проглядається стилістична спільність зі статуарними, статичними образами Візантії, сповнені урочистості й парадності. У головній вівтарній апсиді мозаїки розміщені в трьох ярусах. У верхньому – велика урочиста постать Богоматері з піднятими руками. Мозаїки набрані з кубиків смальти різного кольору. Яскраві чисті фарби з переважанням синьо-фіолетових тонів декоративно виділяються на блискучому золотому фоні. Монументальний живопис київської Софії, що суцільним килимом вкриває архітектурні форми й органічно пов'язаний із ними, є вищим досягненням тієї епохи. Великі масштаби, цілісна композиційна побудова і деякі інші ознаки дозволяють провести грань між Софією в Києві, першою великою монументальною спорудою Київської Русі, і сучасними їй візантійськими храмовими будівлями.

Cобор св. Софії в Києві виконував важливе ідеологічне й світоглядне навантаження – це:

• символ перемоги християнства над язичництвом;

• головний осередок пропаганди християнства;

• втілення ідеї причетності Київської Русі до світової християнської цивілізації;

• філософське втілення моделі Божественного космосу, бо це образ неба на землі;

• стигма європейської держави на відміну від «варварського», тобто рівності серед усіх країн;

• символ політичної могутності Русі;

• символ князівської влади, бо собор був місцем зведення князя на київський престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічі князя з народом;

• символ військової могутності, бо собор був поставлений на місці перемоги Ярослава Мудрого над печенігами;

• символ утвердження феодальної ієрархії в Київській Русі, бо собор зводився на гроші самого Ярослава Мудрого;

• зразок виховної сімейної парадигми, тому що сімейні сцени з життя Ярослава Мудрого пропагували сімейну доброборядність русичів.

Отже, велика кількість бань, пірамідальність композиції, оригінальність кладки, шоломоподібна форма бань – ось те нове, що давньоруські майстри внесли у візантійську школу, спираючись на традицію дерев'яної архітектури. Крім того, Софія Київська стала зразком при подальшому будівництві соборів у Полоцьку й Новгороді.

Наступний етап розвитку будівництва пов'язаний із ІІ половиною ХІ ст. – І половиною ХІІ ст. В архітектурі, особливо в ХІ ст. в образі храму позначається посилення аскетизму.

_________________________________________________________________

Аскетизм – етичне вчення, яке пропагує крайнє обмеження потреб людини, відмову від життєвих благ.

_______________________________________________________________

Панівним стає одноглавий храм. Саме в цей період архітектура набуває великої самобутність. Складаються київська, переяславська, галицька школи. Будівничі починають використовувати місцеві будівельні матеріали, розробляють нові технологічні прийоми, які відрізняються від візантійських. Архітектурі цього періоду притаманні риси романського стилю.

Класичним зразком київської давньоруської архітектурної школи цього періоду став Свято-Успенський собор Києво-Печерської Лаври, споруджений протягом 1037 – 1038 рр. Саме з нього почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздробленості, що було символічно і відображало ідеологію князівських міжусобиць. Його пропорції стали канонічними для багатьох храмів Київської Русі.

У другій половині ХІ ст. зводять кам'яні будівлі в князівських монастирях у Києві – Видубицькому, Дмитрівському, Печерському.

На межі ХІ – ХІІ ст. в Києві недалеко від Софії Київської було споруджено Михайлівський Золотоверхий собор. Він був присвячений архангелу Михаїлу. І це було неспроста, тому що ангелам в християнстві відводилася важлива роль – керувати світом. Ангели є у всіх, як вважали русичі. Вони приставлені, як повідомляє літописець, до будь-якої «тварі». Тому є ангели темряви і сутінок, снігу і грози, зими і осені, весни і літа. І кожен християнин має свого ангела, який його оберігає за життя. У житті кожного християнина ангели почали відіравати значну роль і врешті-решт витіснили язичницькі обереги. Безумовно, архангел Михаїл в ієрархії ангелів посідав не останнє місце. Йому відводилася роль безпосереднього і дієвого помічника в ратних справах. Через це йому присвячували велику кількість храмів і одним із них був храм у Києві, охоронцем якого обрали саме Михаїла.

Пізній стильовий етап давньоруського будівництва почався в ХІІ ст. Його особливість полягала в тому, що він знаменувався відходом від хрестово-купольної системи завдяки додаванню архітектурних елементів під центральною частиною будівлі. Прикладом такої переробки візантійської системи є однокупольна церква Параскеви П'ятниці в Чернігові (початок ХІІІ ст.). Головна особливість будівлі – оригінальне рішення переходу від прямокутної основи до барабана за допомогою трьохсходових арок – закомар. Існує поширена думка, що це будівля Петра Милонога, відомого архітектора того часу, який уперше застосував «сходові» арки, що набули подальшого поширення.

До таких сакральних споруд відносять Юр'ївську церкву 1144 р. в Каневі, Борисоглібський і Успенський собори І половини ХІІ ст. в Чернігові. Вони об'єднані єдиним стильовим напрямом і спільною конструкцією.

Крім того, для культури Київської Русі були характерні фортифікаційні споруди. У період, коли виникала необхідність захищатися від чужинців, будували високі міцні оборонні споруди з товстими укріпленими стінами. Прикладом можуть бути фортифікаційні споруди Києва, які створювали при Ярославі Мудрому. Київ був обнесений валом висотою до 14 метрів і діаметром 3 км. На валах споруджували дерев'яні стіни. У місто можна було увійти тільки через кам'яні ворота: Львівські, Лядські і парадні з надбрамною церквою – Золоті. Такі ж ворота були в Переяславі: Княжі, Єпископські і Ковальські; в Новгороді-Сіверському: Чернігівські і Курські. Такий тип укріплень був типовим для багатьох міст Київської Русі. Підтвердженням цього є археологічні знахідки в Києві, Чернігові, Путивлі та інших містах.

Фортифікаційні споруди будують й удосконалюють і в ХІІІ ст. Це пов'язано з появою нових тактичних прийомів у ратних справах. Дедалі частіше застосовують при облозі міст стінобитні пристосування, тому зводять високі кам'яні укріплення, оборонні вежі з бійницями. Характерно, що при будівництві фортифікаційних споруд був запозичений досвід європейських країн, але вони були пристосовані до особливостей місцевого ландшафту.

Крім сакральної архітектури та фортифікаційних споруд, існувала і цивільна архітектура. У Х ст. палати князя Ігоря і княгині Ольги були одноповерховими або двоповерховими, зведеними з каменю, з мармуровими колонами, мозаїкою і фресками, за часів князя Володимира в них уже є гридниця (тронний зал, зал для прийому послів і гостей) і поруби (в'язниці для непокірних), а за часів Ярослава Мудрого існував уже княжий двір, де будували двоповерхові будівлі з сіньми, галереями, великими гридницями. Закладається і Київський «кремль» або «дитинець», куди входить багато кам'яних споруд: двір митрополита, двори бояр із золотоверхими теремами і «домашніми» церквами. Цивільне будівництво активно розвивалося у всіх великих містах, особливо Чернігові, Білгороді, Переяславі та ін.

_______________________________________________________________

Дитинець – укріплена центральна частина стародавнього міста на Русі.

_______________________________________________________________

Цивільні будівлі для людей середнього достатку являли собою двокамерні будинки з житловими приміщеннями, що обігрівалися глинобитними печами, і з холодними сіньми – перед входом. Більшість таких будинків мали нижній господарський поверх – підвал, який трохи заглиблювали в землю. Житло для бідних людей було однокамерним, мало каркасностовпову конструкцію, його обмазували глиною і біліли. Уся цивільна архітектура простого люду булла переважно дерев'яною і не збереглася.

Сакральні, фортифікаційні і цивільні споруди мали свою особливість, свій код самобутності, що свідчить про високий рівень розвитку архітектури як виду мистецтва. Віддаючи належне візантійським майстрам, давньоруські будівничі створили свою техніку, свій архітектурний стиль монументальної споруди, що має право назвати «давньоруським стилем».

Важливою складовою інтер'єру давньоруських палаців і храмів був монументально-декоративний живопис – мозаїка і фреска. Цей різновид живопису прийшов на Русь із Візантії десь у 30– 40 рр. ХІ ст.

______________________________________________________________

Мозаїка – це стиль живопису зі смальти, кольорового скла, мармуру або камінчиків, які щільно прилягають один до одного і закріплені на мастиці або цементі.

______________________________________________________________

Фреска – це розпис фарбами по сирій штукатурці.

Настінні мозаїки застосовувалися в спорудах Київської Русі з кінця Х ст. до початку ХІІ ст. Проте технологія виготовлення різнокольорової смальти, особливо золотої, була дуже складною і дуже дорогою, а саме мистецтво мозаїки вимагало великого уміння. Мозаїку практикували за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Це був атрибут прикраси культових споруд і княжих палат.

Основним же видом монументального мистецтва Київської Русі був фресковий живопис.

Фреска – це розпис по сирій штукатурці.

________________________________________________________________

Техніка фрески була повністю перейнята у візантійських майстрів, однак давньоруські художники доповнили її новими елементами і стилістичними зображеннями. Новим проривом у цьому виді мистецтва стало об'єднання мозаїчних і фрескових зображень, чого не робили у Візантії. Мистецтво мозаїки в ХІІ ст. поступається місцем мистецтву фрески. Перші практики мозаїки і фрески були застосовані при розписі Десятинної церкви, але про їх красу свідчать тільки фрагменти, знайдені при розкопках.

Усю красу монументального мистецтва Київської Русі зберегли мозаїки і фрески Софії Київської. Домінантою художнього оздоблення інтер'єру цього храму є утвердження християнства, а настінні розписи можна назвати «біблією для неписьменних». Їх так називали тому, що на фрескових панно зображено три цикли: евангелійський (біографія Ісуса Христа), біблійний (це «Євхаристія», «святительський» чин) і життєвий (це фрески на світську тематику: зображення сім'ї Ярослава Мудрого, «Скоморохи», «Полювання на вепра», «Полювання на ведмедя», «Змагання ряджених»).

Саме монументальні розписи Софії Київської мають особливості, що свідчать про самобутність цього виду мистецтва порівняно з візантійським:

• щільність кладки смальти і різнобарвна палітра фарб: мозаїчне панно Софії виконано на яскраво-золотистому тлі і набрано зі смальти 177 кольорових відтінків;

• з'єднання фресок і мозаїк у розписах інтер'єру: у візантійських храмах з'єднується мармурове облицювання стін із мозаїкою, то в Софії Київській відбувається протиставлення матової поверхні фресок і переливів мозаїки; до наших днів збереглося близько 260 м² мозаїки і 3000 м² фресок;

• в розміщенні фресок немає геометричності і симетрії, а це порушення принципу візантійської тектоніки;

• орнамент розписів мав національні риси;

• домінування мозаїки: мозаїка прикрашає головний вівтар і баню собору; це поясне мозаїчне зображення Христа-Пантократора, тобто Вседержителя, з піднятою правицею, а в апсиді центрального вівтаря є зображення величавої фігури Богоматері-заступниці Марії-Оранти, яку в народі вважали заступницею як Києва так і Русі і називали її ще «Нерушимою стіною», тобто заступницею і покровителькою; Марія-Оранта асоціює і язичницький образ Рожаниці, що втілювала силу землі; нижче за мозаїчне зображення Богоматері-Оранти розміщувалася багатофігурна композиція «Євхаристії» (причащання апостолів), а ще нижче – «святительський» чин (тобто засновники «церкви земної»), що дає найповніше уявлення про монументальному стилі Софіївський мозаїк;

• зображення персонажів мало свої особливості: крупні риси обличчя; положення фігур – строго фронтальне, що підкреслювало іконний характер образів; психологічний акцент робився на зображенні очей, які фіксують погляд на відвідувачі храму (особливо це простежується в «святительському» чині, де зображені найпопулярніші у православному світі святителі: Микола Чудотворець, Василь Великий, Іоанн Златоуст та ін.; тут є неканонічні зображення папи римського Климента і Єпіфанія Кипрського; це дві особистості, які були добре відомі на Русі; перший за те, що передав князю Володимиру реліквії, які стали національним надбанням і зберігалися в Десятинній церкві, а другий – відомий на Русі за свої твори, котрі були перекладені слов'янською мовою);

• всі розписи храму – це пряме звернення до віруючих, а це доказ того, що візантійське спадщину самобутньо адаптувалося давньоруськими майстрами.

Розписи Софії Київської, зберігаючи всю барвистість і витонченість зрілого візантійського стилю, несуть відбиток демократичності, простоти, навіть простонародності давньоруського мистецтва.

Мозаїки і фрески прикрашали Успенський собор Києво-Печерського монастиря і собору Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. У створенні цих мозаїк брав участь художник Алімпій, який, за свідченнями Києво-Печерського патерика, майстерно писав ікони.

Невід'ємним інтер'єром храмів були ікони. Ще сьомий Вселенський собор 787 р. у Малій Нікеї офіційно прийняв культ ікон.

__________________________________________________________________

Ікона (з грецької – образ) – це зображення Отця, Сина і Святого духа, святого, святих, які є предметом релігійного поклоніння в православ'ї і католицтві.

______________________________________________________________

Ікона набула значного поширення в живописі візантійського світу як окреме самостійне зображення. Ікона – це символ присутності святого. Його образ – не художній твір, а відтворення лику (потаємної сутності). Він створюється іконописцем в особливому стані, після багатоденного посту. Ікона дозволяє віруючій людині налаштуватися на спілкування з вищими силами і відчути стан катарсису (очищення).

Ікони – це органічна частина оздоблення храму, підпорядкована його архітектурі. Їх розміщували над передвівтарної перегородкою, що пізніше утворило іконостас, який являє собою перегородку з іконами і різьбленими дверима в православному храмі, яка відокремлює вівтарну частину від основної частини інтер'єру. Перші ікони були привезені з Візантії та Болгарії. Дуже шанували привезену з Константинополя наприкінці ХІ ст. – початку ХІІ ст. ікона «Володимирської Богоматері», або ікона «Богородиці-Елеуса». І тільки наприкінці ХІ ст. на Русі з'явився свій іконопис, який належить до станкового мистецтва.

______________________________________________________________

Іконопис – мистецтво писання ікон, особливо характерне для православної традиції.

Станкове мистецтво – різновид образотворчого мистецтва, твори якого мають самостійний характер і не виконують безпосереднього декоративного чи утилітарного призначення. Назва походить від верстата (наприклад, мольберта), на якому пишуть твори станкового мистецтва.

________________________________________________________________

На відміну від монументального мистецтва, іконопис мав свої особливості: обмежений простір, двомірне зображення, композиційне і колористичне рішення, колірну символіку. Писали ікони мінеральними фарбами на дерев'яних дошках, які обклеювали полотном і вкривали шаром спеціальної грунтовки – левкасу. Іконами прикрашали не тільки храми, але й княжі і боярські палати, житло простих людей. Це був один із найбільш поширених видів образотворчого мистецтва на Русі.

Давньоруських ікон збереглося дуже мало, до них відносять ікони, які датуються ХІІ ст., – «Ярославська Оранта», «Устюзьке Благовіщення», «Дмитро Солунський» – та ікона ХІІІ ст. – «Печерська Богоматір». Ікона «Бориса і Гліба» кінця ХІІІ ст. зберігається до цього часу в Київському державному музеї російського мистецтва. І ще один шедевр київських майстрів ХІІІ ст., збережений до наших днів, – ікона «Свейської богоматері», на якій зображена фігура Богоматері і біля неї Антоній і Феодосій – засновники Києво-Печерського монастиря і яка збережена і донині.

Давньоруські храми прикрашали і за допомогою пластичного мистецтва і різьбленням. Оскільки в храмах східного напряму об'ємна скульптура була заборонена, то це компенсувалося пластичним мистецтвом. Воно розвивалося у вигляді рельєфів. Для різьблення використовували мармур і рожевий шифер. Значна кількість рельєфних орнаментів збереглася в храмах Києва – це різьблені плити, виготовлені в техніці орнаментного і тематичного рельєфу, що прикрашають парапети хорів собору Софії Київської, а також шиферні плити з тематичними рельєфами Михайлівського Золотоверхого собору і Києво-Печерського монастиря.

До пластичного давньоруського мистецтва належать твори, вирізані з каменю у вигляді невеликих ікон. На цих іконах переважно зображували лики святих: Бориса і Гліба, Дмитра Солунського, Богородиці, Спаса, Святого Миколая.

Особливим видом мистецтва в Київській Русі була книжкова мініатюра. Оскільки книга була рукописною, вона мала велику цінність: її не лише довго писали, але вона була і дуже дорога. Наприклад, якщо ціна села була 50 грн., то ціна молитовника була в межах 8 грн. Ціну книги складали дорогий пергамент (тонко вичинена теляча шкіра), на якому її писали і художнє оформлення. Оформляли книги золотом, сріблом, камінням. Книги переплітали в міцну оправу з металевими замками, текст прикрашали ініціалами, вставками і мініатюрами.

________________________________________________________________

Мініатюра – це художній твір (зазвичай образотворчий) малих розмірів, який вирізнявся особливо тонкою манерою накладання фарб. Книжкову мініатюру виконували й ілюстрували писарі і художники.

________________________________________________________________

Зразком мініатюри вважають «Остромирове Євангеліє» (1056 – 1057 рр.) диякона Григорія. Ця літургійна книга була витонченою і високохудожньої. Текст її був насичений художніми заставками. На трьох сторінках книги розміщували мініатюри, виконані в техніці давньоруської емалі, зразки цього для них служили візантійські й болгарські рукописи. Вони зображували євангелістів Іоанна, Луку і Марка. Також шедеврами мініатюрної техніки були «Ізборник Святослава» (1037 р.) диякона Іоанна із зображенням сім'ї Святослава Ярославовича; «Бучацьке євангеліє» і «Юр'єве євангеліє», «Мстиславове євангеліє» (ХІІ ст.). У 1205 р. Радзивіллівський літопис був прикрашений мініатюрами, які фіксували історію Київка Русі: архітектуру, житло, одяг, зброю, речі домашнього вжитку. Для мініатюри цього часу було характерно:

• стилізовані силуети храмів;

• геометричний і стилізований рослинний орнамент;

• заставки із зображенням людей, тварин і птахів.

Важливою сферою художньої творчості в ІХ – ХІ ст. було ужиткове мистецтво. Високого рівня в Київській Русі досягло мистецтво художнього лиття. Були розвинені скляне і керамічне виробництво, художнє різьблення по дереву та каменю. Різьблення по дереву прикрашало давньоруські хати, човни, санки і т. д. Славилася продукція з кістки. Різьблення по кістці було дуже популярним. Виготовляли з цього матеріалу скриньки, гребінці, гудзики, образки.

Майстри прикрашали тонко стилізованим рослинним або тваринним орнаментом металеві деталі одягу, начиння, зброю. У цьому орнаменті були відображені мотиви народних переказів, з'являлися характерні для дохристиянських вірувань і культів образи птахів, дерева життя та ін.

Швидкий шлях розвитку пройшло тісно пов'язане з потребами і смаками знаті ювелірне мистецтво. Замість характерного для Х ст. – початку ХІ ст. суворого убору знаті, що складався з важких кованих срібних і золотих речей, у ІІ половині ХІ ст. давньоруські ювеліри створюють вишукані й витончені золоті прикраси, діадеми, медальйони, колти, багато прикрашені емаллю, коштовним камінням, перлами і найтоншої філігранню. Робота давньоруських ювелірів дивувала іноземців своєю технічною і художньою досконалістю, нею цікавилися представники вищого суспільства західноєвропейських країн.

Розвиток давньоруського мистецтва в Київській Русі було неперевершеним, високохудожнім і мало яскраву індивідуальність. І незважаючи на те, що багато моментів були запозичені у Візантії, простежуються зв'язку з грузинською і вірменської архітектурою, спостерігаються спільні мотиви з вірменським фресковим живописом, дух креативності, новаторства, самобутності супроводжував розвиток давньоруського мистецтва, що дозволило створити неперевершені шедеври світового мистецтва.

Фольклор і література Київської Русі як предтеча сучасної української літератури

Фольклор – народна творчість, мистецтво створюване в широких масах.

В усній поетичній творчості і пісенній традиції відбився життєвий досвід народу, відтворений у прислів'ях і приказках, казках і загадки, які були пов'язані з язичницькою культурою.

Значне місце у фольклорній культурі займала календарна обрядова поезія, яка безпосередньо спиралася на язичницький культ: замовляння, заклинання, обрядові пісні, що оспівують природу, весільні пісні, похоронні плачі-голосіння, пісні на бенкетах, які донесли до нас традиції народної усної мовної культури. В обрядовості сільськогосподарських і сімейних свят відбувалася трансформація, з якої культове язичницьке почало поступово зникало, а обряди перетворилися на народні ігрища. Скоморохи – мандрівні актори, співаки, музиканти, вихідці з народного середовища, були носіями демократичних тенденцій у мистецтві. Народні мотиви лягли в основу чудової пісенної і музичної творчості «віщого Бояна», якого в «Слові про похід Ігорів» називають «солов'єм старого часу».

Значення історичних жанрів фольклору зростає з утворенням держави. Протягом багатьох поколінь народ створював і зберігав своєрідний «усний» літопис у вигляді прозових переказів, етичних сказань про минуле рідної землі. Історичні пісні і перекази активно використовували літописці, які підпорядковували фольклорний матеріал своїй ідейно-політичній тенденції. Наприклад, в літопис увійшли перекази про Кия, Щека, Хорива і заснування Києва, про покликання варягів, про похід на Константинополь, про Олега, про його смерть від укусу змії, про помсту Ольги древлянам за смерть Ігоря, про боротьбу давньоруського народу з печенігами.

Зростання народної самосвідомості набуло яскравого вираження в Х ст. новому епічному жанрі – історичному героїчному билинному епосі.

________________________________________________________________

Билина – це народна історична епічна пісня-сказання.

_________________________________________________________________

Це вершина усної народної творчості. В основі билин лежали реальні історичні події, прототипами деяких були реально існуючі люди. У них народ ідеалізував час політичної єдності Русі, хоча ще й дуже нетривкого, коли селяни ще були залежні. Селянина-богатиря Микулу Селяновича малюють в епічних творах вільним і багатим. В образі «селянського сина» Іллі Муромця, борця за незалежність батьківщини, втілений глибокий патріотизм народу. Ці образи богатирів доповнюють Добриня Никитич, Альоша Попович, Вольга – богатирі пов'язані з Києвом, інші – з галицько-волинськими землями: Дюк Степанович, треті – з Новгородом: Садко, Василь Буслаєв. Образи богатирів втілюють силу і мужність східних слов'ян, їхню героїчну боротьбу проти іноземних вторгнень, непохитну стійкість в обороні батьківщини.

Усна поезія існувала і в князівсько-дружинному середовищі. У дружинних піснях прославляли князів, їхні подвиги. У княжих дружинах були свої «піснетворці», які складали пісні-«слави» на честь своїх князів та їхніх воїнів. Таким придворним співаком був, уже згаданий, Боян, «співак Митуса», про якого згадували в Галицько-Волинському літописі. Музичними інструментами, за допомогою яких виконували билини, були гуслі, лютні, гудок, смик, духові роги, труби, сурни, сопілки, сопілки, флейти, бубон.

Усна народна творчість продовжувала жити і після появи писемної літератури і залишалася важливим і невід'ємним елементом всієї культури.

Народна творчість впливала на перекази і легенди, що складалися у феодальній світської і церковної середовищі, і допомагала формуванню давньоруської літератури. Іншим джерелом, що визначило самостійність і художню виразність літератури, була культура усної, ораторської промови – військової, посольської, судової, яка досягла високої досконалості, лаконізму і образності.

Величезне значення для розвитку давньоруської літератури мала поява писемності. Є припущення, що на Русі писемність виникла дуже рано, десь VІІ – Х ст. до н. е. Болгарський письменник Храбр у роботі «Про письмена» повідомляє про два види письма: примітивні піктографічні знаки (риски і зарубки) і грецьке й латинське письмо, що не передавало багатьох слов'янських звуків. Наприклад, збереглося повідомлення про те, що слов'янський просвітитель ІХ ст. Костянтин (Кирило) бачив у Херсонесі книги, писані «руськими письменами», тобто буквами. Свідченням того що в слов'ян писемність була ще до прийняття християнства є виявлений в одному з курганів глиняний посуд початку Х ст., де був напис, який дослідники розшифровують по-різному: «горушіна» – пряність, «горух» – ім'я, «псалом» – писав.

Першими значними пам'ятками давньоруської писемності вважають угоди Київської Русі і Візантії 911, 945, 971 рр., які були написані двома мовами – грецькою і руською. Тому припускають, що болгарські брати Кирило і Мефодій лише удосконалили слов'янську систему письма на базі існуючої раніше.

Сплеск поширення писемності спостерігається після прийняття християнства, коли з ним прийшла «кирилиця» разом із переписувачами і богослужбовими книгами з Болгарії.

Оригінальними пам'ятками давньоруського письма є графіті ХІ – ХІV ст., які є на стінах Софії Київської, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, Золотих воротах.

______________________________________________________________-

Графіті – стародавні написи і малюнки, зроблені гострими предметами на стінах, ремісничих виробах.

__________________________________________________________________

Маючи потребу в грамотності людей, особливо для впровадження нового християнського культу, для функціонування органів державного управління і розвитку торгівлі, князь Володимир Красне Сонечко і Ярослав Мудрий надавали створенню шкільн освіти державного значення. У рукописних пам'ятках дедалі частіше траплялися похвали «вченню книжному», а «розум без книг» уподібнювався до безкрилого птаха: як він не злетить, так і людина не досягне «досконалого розуму без книг».

Утворилося три типи шкіл: палацова школа вищого типу, школа «книжного вчення» для підготовки священиків і світська, або приватна школа домашнього навчання, що створювалася для купецького і ремісничого люду. Вектор шкільного розвитку був спрямований на вивчення основ письма, читання, арифметики, співу, музики, поетики, риторики, іноземної мови (насамперед, грецької і латинської). У навчанні основними посібниками були Псалтир, Часослов, Апостол. Знання черпали як із перекладних книг, так і своїх. Так, знання з природознавства та космології брали з «Шестіднева», «Християнської топографії» Козьми Індикоплова, знання з історії – із візантійських хронік Георгія Амартола, Іоанна Малали, правові знання – зі «Статуту» Володимира Мономаха і « Руської правди »Ярослава Мудрого, знання з географії Європи, Південної Азії, Північної Африки – з «Повісті минулих літ»Нестора-літописця. Отже, база для освіти була і вона успішно реалізовувалася.

Першу школу в Києві Володимир Великий створив при Десятинній церкві, де вчилися діти місцевої аристократії. Школи відкривали в Чернігові, Переяслов-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. Навчання велося церковнослов'янською мовою. У 1054 р. Ярослав Мудрий створив школу для 300 дітей старост і церковників, де вчили читати, писати, рахувати, навчали основи християнства рідною мовою. При Київському жіночому монастирі Анна Всеволодівна, сестра Володимира Мономаха, заснувала школу для дівчаток.

Грамотність не була привілеєм тільки багатих людей. Вона проникала і в середовище городян. У Звенигороді виявлена велика кількість берестяних грамот ХІ ст., що містять листування простих городян; також робилися написи і на ремісничих виробах (горщики, мечі). В ХІ ст. при Києво-Печерському монастирі виникає центр підготовки перекладачів, каліграфістів, лікарів, художників, духовенства.

У 1037 р. Ярослав Мудрий, випереджаючи Західну Європу на 100 років, створює вищу школу нового типу, де навчаються не тільки діти Ярослава, а й майбутній митрополит Іларіон, посадники Остромир, Ратибор, кодифікатори Коснячко і Никифор Киянин (творці кодексу «Руська правда»), а й іноземці – діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олаф. Вони вивчали філософію, риторику, граматику, історію, грецьку мову, географію, природничі науки, висловлювання античних авторів. Це була серйозна заявка на освіту вищого типу.

Золотим фондом Київської Русі були її освічені князі. Це і Володимир Великий, і Ярослав Мудрий, і його донька Анна, і Всеволод Ярославович, і Володимир Мономах, який знав 5 іноземних мов.

У Київській Русі високо цінували книгу і знання. Літописець підкреслює користь «книжного навчання» і порівнює книги з «річками, що напоять всесвіт», із «джерелами мудрості». До книг виявляли особливий інтерес. Їх збирали і при княжих дворах і монастирях створювали бібліотеки, книгосховища. Першу бібліотеку заснував Ярослав Мудрий у 1037 р. при Софії Київській, де налічувалося 1000 примірників, при чому багато книг було іноземними мовами. Потім поступово бібліотеку облаштовують при Києво-Печерському монастирі, а також у Чернігові, Переяславі та Білгороді. За підрахунками дослідників книжковий фонд домонгольського періоду Русі нараховував 130 – 140 тис. примірників книг. Оскільки попит на найрізноманітніші знання був дуже високий, то при монастирях утворювали скрипторії для переписування й перекладу богословської літератури церкослов’янською мовою (Василя Великого, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста). Одночасно з бібліотеками виникали і перші архіви. Уважається, що першим таким архівом була церква св. Іллі в Києві, де зберігалися рукописні документи.

Центрами освіти, зокрема, були Київ, Полоцьк, Чернігів, Галич. Освітніми центрами в Києві були собор Софії Київської і Печерський монастир. У соборі Святої Софії було складене літописне зведення 1037 р., написане і проголошене «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, сформовані основи першої збірки законів Київської Русі «Руська правда», створений «Ізборник Святослава», написане «Остромирове Євагеліє», переписували книги. У Печерському монастирі була об лаштована художня і книгописна майстерні, заснована бібліотека, створена унікальна пам'ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ».

Література Київської Русі розвивалася за двома напрямами: оригінальна література, яку писали й осмислювали руські автори, і перекладна, іноземна література, завезена з Болгарії, Сербії, Візантії. Крім того, представники оригінальної літератури писали твори в різних жанрах. Уже в найбільш ранній домонгольський період у літературі були представлені такі жанри:

• промови – шедеври ораторського мистецтва;

• житійна література;

• літописи;

• паломницька література;

• проповідницька література;

• навчальна література;

• світська література;

• притчі.

Для оригінальної давньоруської літератури характерні велика ідейна насиченість і висока художня досконалість. Вона ґрунтувалася на усних традиціях дохристиянської культури і висвітлювала найважливіші політичні й історичні проблеми. Першими руськими книжниками були священнослужителі, зокрема, київський митрополит Іларіон, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський, Лука Жидята, ігумен Печерського монастиря Феодосій. Це зумовило специфіку давньоруської літератури, надало їй релігійного змісту.

Основним джерелом викладу філософських, соціальних, морально-етичних проблем стала Біблія. Найчастіше перекладали Євангеліє, Апостол, Псалтир. Перший переклад Євангелія належить дякові Григорію, який з 1056 по 1057 переклав її на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, що дало назву їй «Остромирове Євангеліє».

Яскравим і оригінальним письменником-філософом був перший митрополит Іларіон, автор відомого «Слова про закон і благодать» – шедевра красномовства. Митрополит із гордістю говорить про Київську Русь: «Не в поганій країні і не в невідомій землі вони (мова йде про князя Володимира і його попередників) були владиками, але в Руській, яка відома і чутна в усіх кінцях землі». У цьому творі чітко виявляється думка про необхідність єдності Русі. Тут же автор проголошує язичницькі народи істинними спадкоємцями Ісуса Христа і виступає проти візантійської церкви. Іларіон уперше в давньоруській літературі в особі Володимира Святославовича створив образ ідеального князя: правдивого, мужнього. Іларіон обгрунтовує ідею даної Богом княжої влади, і цим обстоює принцип прямого престолонаслідування. А в «Посланні пресвітеру Хомі» Клима Смолятича висловлена ідея боротьби за незалежність Київської Русі проти Візантії.

Видатним письменником та істориком був і монах Києво-Печерського монастиря Нестор. Збереглися його «Читання» про князів Бориса і Гліба і цінне для історії побуту «Житіє Феодосія». Це житійна (агіографічна) література ХІ – ХІІІ ст., яку ділять на дві групи. До першої групи належать твори, де прославляли подвиги хрестителів Русі – княгині Ольги, її внука Володимира. До другої групи належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть: Бориса і Гліба, Михайла Чернігівського, Андрія Боголюбського.

________________________________________________________________

Житія – життєпис людей, яких церква прирівнювала до лику святих, удостоювала церковної поваги і поминання. Складання житія було невід'ємною умовою канонізації – визнання святості.

_________________________________________________________________

Особливе місце в оригінальній творчості Київської Русі займають літописи. Літописання – визначне явище не лише в давньоруської, а й світової літератури. Збереглося близько 1500 літописних списків.

_________________________________________________________________

Літописання – це записи подій, які вели ченці в монастирях.

________________________________________________________________

Давньоруське літописання виникло в ХІ ст. в Києві. Першим літописом було Київське зведення, створене в 1037 – 1039 рр. при Софії Київській, де обґрунтовувалася ідеологія давньоруської держави. Не менш оригінальним був і Печерський літопис монаха Никона, де розповідалося про походи на греків Аскольда, Олега, Ігоря, Святослава. Із 1093 р. по 1095 р. писали «Початковий літопис», або другий Печерський літопис, в якому була приділена увага княжій міжусобиці, а також боротьбі Русі з половцями.

У літописних зведеннях збереглися повісті про князів – про Андрія Боголюбського, Ізяслава Мстиславовича Волинського, – про великі історичні події – про взяття хрестоносцями Константинополя. У цих повістях є багато деталей, які свідчать про зростання інтересу до людської особистості, до дій і переживань окремих людей.

Приблизно до 1113 р. відносять чудову пам'ятку давньоруського літописання – «Повість минулих літ». Ця праця складена на основі більш ранніх літописних зведень – історичних творів, присвячених минулому Руської землі. Автор «Повісті», монах Нестор, яскраво й образно розповів про виникнення Русі і пов'язав її історію з історією інших країн. Основна політична ідея, що проводиться тут, – ідея єдності Руської землі. Цю ідею літописець трактує як феодально-васальне підпорядкування всіх князів великому князю київському. «Повість минулих літ» – перший видатний твір з історії східних слов'ян.

У період феодальної роздробленості характер давньоруського літописання значно змінився. Виникають нові літописні центри в Чернігові, Переяславі, Володимиро-Волинському і т. д. Однак у цей час з'являються нові оригінальні форми історичних творів: сімейні й родові князівські літописи, життєписи князів, повісті про князівські злочини.

У цей час активно створюється паломницька література.

_______________________________________________________________

Паломництво – це соціальне явище на Русі, яке виникло відразу після введення християнства.

______________________________________________________________-

Сюди відносять ходіння новгородського боярина Добрині Яндрейковича, який відвідав Царгород у 1200 – 1204 рр. і описав усе побачене в книгах «Мандрівник», «Книга-паломник», «Житіє і ходіння Данила, руської землі ігумена», де відображена топографія середньовічної Палестини. Оскільки чернігівський ігумен Данило два роки прожив у Палестині, він створив достовірний довідник, матеріал у якому написаний простою мовою, доступний для різних верств населення і був пронизаний глибокою ідеєю патріотизму. Це вказує на той факт, що рукописні пам'ятки показують гарну обізнаність руськихх людей про деякі країни Європи й Азії.

Церковна проповідницька література, ідейна спрямованість якої полягала у заклику населення до покори владі небесній і земній, представлена творами Климента Смолятича, Кирила Туровського та ін. Ці письменники були освіченими і в своїх творах використовували досягнення античної літератури. Відомий книжник Климент Смолятич (середина ХІІ ст.) активно посилався на Гомера, Аристотеля і Платона, за що зазнав утисків з боку представників ортодоксального богослов'я. Ідеологія церковної і частково світської знаті яскраво відображена в пам'ятці літератури 20-х рр. ХІІІ ст. – «Патерику» Києво-Печерського монастиря, в якому було вміщено 20 повчальних оповідань про життя найбільшої церковної феодальної корпорації.

Авторами «учительної» літератури ІХ – ХІІ ст. були Феодосій Печерський, Лука Жидята. Так, Лука Жидята у «Повчанні до братії» порушує етико-соціальні проблеми: бути правдивим і піклуватися про жебраків, принижених, слуг; уникати жадібності, сварок, лайки.

Неабияким письменником був Володимир Мономах. Його «Повчання» було духовною настановою його дітям. У цьому творі наскрізним є міркування про долю Русі. Також у повчанні створений ідеальний образ князя – ідеального феодального правителя, досвідченого господаря і ідеального сім'янина. Крім того, у книзі були порушені такі питання тогочасної дійсності, як необхідність сильної князівської влади, боротьба з набігами кочівників. «Повчання» є твором світського характеру, автор якого переймається безпосередністю людських переживань, наповнює оповідь реальними образами і життєвими прикладами.

У ІХ ст. з'являються книги для світського читання. Це так звані ізборники. До наших днів їх збереглося два. Перший був виготовлений на замовлення київського князя Святослава Ярославовича в 1073 р. і складався з творів грецьких авторів богословсько-філософського змісту. Другий – 1076 р. – фіксує етичні погляди феодальної верхівки. Є припущення, що він був укладений київськими книжниками.

Перлиною давньоруської літератури вважають «Слово про похід Ігорів», створене приблизно 1187 р. За художнім рівнем цей твір не мав аналогів у світі. «Слово» розповідає про трагічний епізод із життя стародавньої Русі, зокрема про невдалий похід проти половців князя Ігоря Святославовича в 1185 р. Цю поразку автор «Слова» пояснює тим, що не було єдності між князями. І, звертаючись до спадкоємців Ярослава Мудрого, він закликає їх скласти зброю і помиритися між собою. Автор – прихильник єдності країни, єдності її найсильніших князів, єдності народу. Руська земля для нього – це свята Русь, від Таманського півострова до Прибалтики, від Дунаю до Суздальської землі. В той час, коли внаслідок князівських усобиць і половецьких набігів «по Руській землі рідко ратаї гукали, але часто ворони крякали, трупи між собою ділячи», автор возвеличує мирну працю. Описуючи одну з кровопролитних міжусобних битв на Немизі і протиставляючи мир війні, він користується образами, які відтворюють працю селянина-орача. Автор пише, що чорна земля під копитами кістьми засіяна, кров'ю полита: тугою і горем зійшли вони по Руській землі.

«Слово» пройняте глибоким патріотизмом. Образ руської землі центральний у творі. Автор закликає князів встати на захист батьківщини і засуджує тих, які розпалюють чварами: «кують крамолу» і «сіють по землі стріли». Автор створює образи сильних і могутніх князів: Всеволода Велике Гніздо, Ярослава Осмомислова, які поширили свою владу на більшу територію й уславилися в сусідніх країнах.

У цьому творі щедро використані образи народної поезії. Це відчувається в описі природи, в словах скорботи з приводу бід, які спіткали Русь, у порівняннях, притаманних народній творчості, до яких вдавався автор, описуючи воїнів і битви. Незабутні за яскравістю оспівані в «Слові» ліричні жіночі образи. Це й дружина князя Ігоря Єфросинія Ярославна і «червона» Глібівна. Руський народ висловлював устами автора «Слова» своє прагнення до єдності в ім'я праці, миру, в ім'я захисту батьківщини. Це був актуальний твір, який закликав до об'єднання всіх сил Руської землі в боротьбі проти ворога.

Багато ідей є у видатній пам'ятці ранньої дворянської публіцистики, що збереглася у двох редакціях ХІІ – ХІІІ ст., – «Слові», або «Молінні» Данила Заточника, який високо оцінював людський розум. Блискуче освічена Данило вміло використовував скарби фольклору й античної мудрості для возвеличення сильної князівської влади, для викриття шкідливого для Русі самовладдя світської і церковної знаті.

Не менш значимим уважають публіцистичний твір І половини ХІІІ ст. «Слово про погибель Руської землі», де описується краса і багатство Русі і водночас з відвертою тривогою говоритися про ослаблення її міжнародного значення. Минули ті часи, коли правителі сусідніх країн тремтіли від одного імені Русі, коли візантійський імператор, боячись київського великого князя, «великії дари посилав до нього», коли німецькі лицарі раділи, що вони перебувають далеко «за синім морем».

Надбанням давньоруської літератури були притчі.

______________________________________________________________

Притча – це малий дидактико-алегоричний літературний твір, в основі якого моральне або релігійне повчання.

_____________________________________________________________-

У ХІІ ст. була відома «Притча про людську душу і тілеса», в якій відомий письменник, оратор Кирило Туровський дає характеристику свободи волі людини як свободи вибору між добром і злом. Широкі міжнародні зв'язки Київської Русі зумовили інтерес до іноземної літератури. Ярослав Мудрий дбав про перекладання книг із грецької мови на руську. Перекладацьку справу продовжували і пізніше. Насамперед перекладали християнські гімнографії: канон (зведення релігійних положень), який праславляв святих; кондак (жанр ранньовізантійської церковної поезії), що описував християнські свята і житійні легенди; акафісти (християнські хвалебні піснеспіви), псалтир (книга Біблії, яка включала 150 псалмів) – книга для домашнього читання, Новий Завіт, апокрифи – ранньохристиянські твори, які розповідали про народження, життя і смерть Божого сина, їх не включали в канон і не визнавала церква.

________________________________________________________________

Житійна література – це агіографічна література, яка була прямим продовженням біографічних традицій Біблії (опис подвигів видатних християнських діячів). Наприклад, житіє Іоанна Златоуста.

__________________________________________________________________

Крім богослужбових книг і житійної літератури, були перекладені історичні твори – візантійські хроніки, військові повісті, природничо-наукова література. Це були хроніки Іоанна Малали (сирійського проповідника), Георгія Синкели; повісті «Александрія» – про подвиги А. Македонського, «Девгеніеве діяння» (ХІІ – ХІІІ ст.) – опис битв. До природничо-наукової літературі відносять таку літературу ХІІ – ХІІІ ст., як «Фізіолог», «Шестиднев» (Івана Екзарха), «Християнську топографію» Козьми Індикоплова. Перекладачі іноді творчо переробляли і доповнювали оригінали.

Отже, літературі Київської Русі властива своя стигма. Вона виражається в таких характерних рисах, як історизм, повчальність, внутрішня єдність.

Однією з характерних рис давньоруської літератури є історизм. Він полягав у тому, що література являла собою світ в цілому, навіть тоді, коли вона описувала конкретний сюжет. Це проявлялося в усьому:

• будинок розміщували червоним кутом на Схід;

• після смерті слов'янина клали в могилу головою на Захід, щоб лицем зустрічати сонце;

• церкви були звернені вівтарями назустріч новому дню.

Людину розглядали як мікрокосмос, «малий світ», вона була незначною часткою, та все ж учасником світової історії. Існувала символіка кольорів, дорогоцінних каменів, рослин, тварин, а коли книжнику не вистачало їх, залучали символи фантастичних звірів античної і східної міфології. Література ґрунтувалася на відчутті важливості і величі світу, і це виправдовувало її необхідність і божественну значущість.

Другою характерною рисою літератури Київської Русі була її внутрішня єдність, єдність теми, єдність поглядів на світ. Давньоруську літературу розглядають як літературу однієї теми і одного сюжету. Цей сюжет – світова історія, а тема – сенс людського життя. Книги замовляли князі. Цілком оригінальним жанром давньоруської літератури були літописи. Літописи – не лише записи про те, що сталося в хронологічному порядку; це і зведення тих творів літератури, які мав літописець і які містили історичні відомості. У літопис вводили історичні повісті, житія святих, різні документи.

Такими є «Літописець по великому викладу», «Еллінський і римський літописець» (вони настільки великі, що досі залишаються невиданими) так звані палеї – різного роду трактування старозаповітної історії: історична, хронографічна, тлумачна та ін.; степенні книги і літописи.

Літописець, створюючи власну історію, ніколи не забував про рух історії, її світові масштаби: повість або починається зі згадки про головні події світової історії або безпосередньо включається в світову історію: в яке-небудь велике зведення із всесвітньої історії. Так, наприклад, автор «Сказання про Бориса і Гліба», перш ніж почати свою розповідь, коротко розповідає історію всесвіту від створення світу. Великі рукописи, до складу яких входять «історичні» твори: багатотомні Великі Четьї-Мінеї (тобто читання, розміщені за місяцями року) – усе це свідчить про те почуття величі світу, яке прагнули висловити давньоруські книжники.

Третьою характерною рисою давньоруської літератури є повчальний характер. Повчально-побутова література займала важливе місце в літературі. Це передусім відображено в притчах.

Притчі вводили в тексти проповідей про вічне, про боротьбу зі злом, про прагнення Бога виправити людей, покарати їх за гріхи. Притча – це образне формулювання законів історії, законів, якими керується світ.

Отже, в Х – І половині ХІІІ ст. культура Київської Русі досягла свого високого рівня розвитку і нічим не поступалася культурам передових країн свого часу. Її швидкий розвиток був обумовлений логікою історичного розвитку: соціально-економічним прогресом країни, урахуванням культурних досягнень східнослов'янських племен. Творцем всієї культури Давньої Русі була давньоруська народність. За своїм складом культура Русі була феодальною, але значний внесок в її розвиток зробили представники народних низів, які й створювали високохудожні твори.

Давньоруське мистецтво є однією з яскравих сторінок історії художньої культури епохи Середньовіччя. Саме Київська Русь відіграла значну роль у світовій історії, а її мистецтво за три століття досягло художніх вершин. Великий вплив на мистецтво Київської Русі виявила культура інших народів, особливо Візантії. Проте і давньоруська культура відіграла важливу роль в житті сусідніх земель. Давньоруські літописи увійшли до складу найбільших польських хронік, руські літописи склали основу літописання Литви. Тексти руських літописів проникли навіть до Англії і були згадані в хроніці Матвія Паризького.

До скарбниці світової культури багато нового і цінного внесли давньоруські діячі культури. Про це свідчить розвиток оригінальної літератури, архітектури, іконопису. Культурний розвиток Київської Русі Х – ХІІІ ст. перебував на високому європейському рівні. Однак татаро-монгольська навала перервала цей яскравий період вітчизняної історії. Але традиції Київської Русі не зникли, і пізніше набули розвитку не лише в культурі українського народу, а й білоруського і російського.

Персоналії: князь Олег, князь Ігор, князь Святослав Ігорович, князь Володимир Святославович, княгиня Ольга, князь Ярослав Мудрий, митрополит Іларіон, князь Володимир Мономах, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський, Лука Жидята, ігумен Феодосій, князь Святослав Ярославович, Данило Заточник, Іван Малала, Георгій Синкела.

Запитання для самоконтролю

1. Поняття «Київська Русь» та його сутність.

2. Історичні умови формування культури Київської Русі.

3. Вплив християнства на становлення культури Київської Русі.

4. Парадигма освіта Київської Русі.

5. Основи формування мистецтва давньоруської держави і його самобутність.

6. Сакральна архітектура Київської Русі та етапи її розвитку.

7. Мозаїка і фреска як прояв монументального мистецтва давньої Русі.

8. Характерні стигми давньоруської літератури.

9. Оригінальна давньоруська література: її різноманітність, особливість і значущість.

10. Перекладна іноземна література: її вплив на формування світогляду русичів.

Тести

1. Укажіть те, що не відповідає змісту явища «Київська Русь»:

А період генезису феодального способу виробництва;

Б держава, що являла собою історично важливу, контактну, транзитну територію;

В епоха Відродження.

2. Час прийняття християнства на Русі:

А 911

Б 988

В 1037

3. Позначте рису, характерну для архітектури Київської Русі:

А масштабність;

Б швидкий ритм руху фігур;

В фронтальність.

4. Укажіть риси, не притаманні сакральній архітектурі давньоруської держави:

А пірамінадальність;

Б багатокупольність;

В стрілчасті склепіння.

5. Софія Київська – це:

Асимвол політичної могутності Русі;

Б головний осередок пропаганди християнства;

В панування церковної влади над світською.

6. Укажіть час появи іконопису в Київській Русі:

А Х ст.

Б ХІ ст.

В ХІІ ст.

7. Позначте рік, коли була засована школа – прообраз вищої школи нового типу:

А 1037 р.;

Б 1054 р.;

В 1056 р..

8. Аскетизм – це:

А духовний стан людини;

Б етичне вчення, яке пропагує крайнє обмеження потреб людини, відмову від життєвих благ;

В образ життя, яке повне задоволення.

9. Позначте рік написання «Слова про похід Ігорів»:

А 1073 р.;

Б 1113 р.;

В 1187 р.

10. До ужиткового мистецтва Київської Русі ІХ – ХІІІ ст. належить:

А книжкова мініатюра;

Б художнє лиття;

В різьблення по кістці.