Тема 16. Культура україни хх століття

Панорама духовного життя України кінця XIX – початку ХХ століть.

Культура України І третини ХХ століття. Досягнення та проблеми національного мистецтва.

Культура України 30-80-х років ХХ століття.

Характеристика української культури періоду незалежності. Роль української діаспори в зміцненні основ національної культури.

Термінологія: конструктивізм, модернізм, постмодернізм, Товариство пересувних виставок, Пролеткульт, соціалістичний реалізм, іконосфери, хрущовська відлига, шістдесятники, неформальні молодіжні об'єднання, перебудова, діаспора.

Панорама духовного життя України XIX – початку ХХ ст.

Культура України цього періоду зазнала серйозного впливу не лише політичних чинників. Її розвиток значною мірою визначили особливості історичної і культурної спадщини, а також специфічне розташування між Заходом і Сходом, між Європою і Росією. Духовна і матеріальна культура України дуже чутливо реагувала на зміни, що відбуваються в Європі в цей час. Найбільш важливими процесами, що суттєво вплинули на характер соціально-економічного і як наслідок духовного життя України, вважають такі.

1. Почався інтенсивний період індустріалізації європейських країн. Хоча цей процес в Україні проходив значно повільніше, ніж в Європі і тут ще довго зберігалися зони патріархальної сільської культури, однак і на українській території почали розвиватися індустріальні центри. Це були передусім Київ, Юзівка (сучасний Донецьк), Олександрівськ (сучасне Запоріжжя), Одеса, Харків. Саме тут формувалася так звана пролетарська культура, яка протягом кількох десятиліть буде займати провідні позиції в українському духовному житті.

2. Провідну роль у процесі формування національної свідомості та визначення шляхів становлення української культури відіграла інтелігенція України – нова соціальна група, до складу якої увійшли як представники заможних верств суспільства (близько 20%), так і представники міщанства, духовенства і різночинців. Більшість інтелігенції складали фахівці з вищою освітою – інженери, лікарі, юристи та ін. Однак при визначенні стратегії і тактики розвитку культури шляхи української інтелігенції розійшлися. Одна її частина вважала головною проблемою утвердження принципів демократизму й освіти – необхідність підтримки та розвитку творчих здібностей народу. Інша гілка інтелігенції спрямувала свої пошуки на відновлення значущості християнських цінностей. Третя група пропагувала радикальну боротьбу за свої права і самостійний розвиток вітчизняної культури. Такі різнопланові підходи згодом дуже яскраво проявилися у вкрай суперечливих явищах духовного життя України в цілому і в різній спрямованості процесів у сфері художньої культури зокрема.

3. Відбувся значний прорив вітчизняної науки в математиці, фізиці, хімії, агрономії, біології, астрономії, географії, у сфері гуманітарних досліджень. Причому мова йде не про приватні успіхи в межах вже усталеної європейської наукової традиції, а про формування самостійних напрямів у науці, що не мали аналогів раніше і появу вчених, значимість яких перевершує межі національної культури. Прикладом є діяльність В. І. Вернадського – засновника геохімії, біогеохімії та радіогеології. Його вчення про біосферу і ноосферу розглядають природничі науки, біологічні і медицина. В. І. Вернадський був ученим винятково широкої ерудиції: він вільно володів багатьма мовами, стежив за всією світовою науковою літературою, особисто спілкувався або листувався з видатними вченими свого часу. Це дозволяло йому завжди бути на передових рубежах науки, а в своїх висновках нерідко заглядати далеко вперед. Так, ще в 1910 році В. І. Вернадский передбачив неминучість практичного використання атомної енергії.

4. На початку ХХ ст. у зв'язку зі зростанням потреби в грамотних і кваліфікованих фахівцях, продиктованій розвитком індустріального суспільства, різко збільшується мережа навчальних закладів і чисельність учнів і студентів у них. У 27 вузах України в той період навчалося 35,2 тисячі студентів, в 26 тисячах загальноосвітніх шкіл – 2,6 млн. учнів. Подальшому розвитку шкільної освіти заважали дві обставини:

• необов'язковість навчання, тому 2/3 селянських дітей не навчалися, серед сільського населення лише 20% вміли читати і писати (в містах кількість грамотних дітей досягала 50%);

• нерозвиненість матеріальної бази, брак навчальних приміщень, тому десяткам тисяч дітей відмовляли в прийомі через «тісноту приміщень» і «брак вільних місць».

5. У сфері української художньої культури у розглядуваний період чітко простежуються дві тенденції. Одна тенденція пов'язана з тим, що образотворче мистецтво і література, реалістичні за своїм змістом досягають найвищого розквіту і суспільного визнання. У складі, наприклад, одного з найвпливовіших об'єднань кінця XIX ст. – Товариства пересувних виставок (так званих «передвижників»), які найбільш повно втілили у своїй творчості принципи критичного реалізму, було чимало українських художників: Микола Трутовський, який присвятив українській тематиці багато робіт («Майська ніч», «Сорочинський ярмарок»), Ілля Рєпін («Запорожці пишуть листа турецькому султану», «Не чекали»), Микола Ярошенко та ін.

На персональну виставку іншого українського художника-пейзажиста Архипа Івановича Куїнджі, що складається лише з однієї роботи – «Місячна ніч на Дніпрі» – у Санкт-Петербурзі шикувалися багатогодинні нескінченні черги. Усі прагнули побачити, як художникові вдалося домогтися такої ефектної реалістичної передачі місячного освітлення водної поверхні Дніпра та його околиць.

В українській літературі на початку ХХ ст. набуває світової популярності творчість одного з її основоположників – Тараса Григоровича Шевченка. Друга тенденція виявлялася в тому, що значна частина української творчої інтелігенції гостро зреагувала на останні віяння європейської культури кінця XIX століття і почала втілювати їх у власних творах. Йдеться про поступове руйнування принципів традиційного реалістичного мистецтва і формування нових образотворчих засобів, які почали використовувати спочатку представники передмодернізму (імпресіонізму і постімпресіонізму), а потім і модерністських течій.

Культура України І третини ХХ століття. Досягнення і проблеми національного мистецтва

Радикальні зміни, що відбувалися в житті суспільства викликали «сплеск» творчої енергії в діяльності національної інтелігенції. Причому найбільш яскраво цей процес виявився у сфері художньої культури.

Прискорення темпів життя, урбанізація, руйнування звичного життєвого ладу, збільшуване передчуття невідворотності грандіозних економічних і військових потрясінь – усе це посилювало розгубленість і дезорієнтованість людини в сучасному світі. Відчуття невпевненості і нестійкості посилювалося кризою природознавства (насамперед відкриттям явища радіоактивності і дослідження внутрішньої структури атома), що руйнують звичні уявлення про матеріальний світ, як про щось незмінне і стабільне. «Для мене розщеплення атома, – писав В. Кандинський, – було схоже на розщеплення світу, повне і раптове, світу, стіни якого обрушилися ... Усе стало невизначеним, безформним. Я не був би здивований, якби побачив камінь, який кинули в повітря, і він там випарувся. Наука здавалася мені, нетривкою в самих основах своїх: це було не то безумство, не то омана». Таке світосприйняття стало живильним грунтом для появи модернізму в українському образотворчому мистецтві, літературі і музиці і його бурхливого розвитку. З погляду послідовників модернізму, істинне знання людині дає не наука, а мистецтво, що може глибоко пізнати універсальні властивості буття й душі людини. Крім того, справжнє мистецтво (яке, на думку модерністів, презентують саме вони) є не просто ефективним способом пізнання навколишнього світу, а й засобом практичного перетворення дійсності, зміни духовного світу особистості і суспільної свідомості в цілому. Отож, ідеться про створення нової «реальності», більш гармонійної і справедливоїї, що передбачає право особистості на вільну творчість.

Прорив до потойбічних джерел цієї реальності і вивчення їх як орієнтирів для своєї практичної діяльності, уважають представники модерністського мистецтва, можливий лише в результаті розриву з традицією реалістичного відображення дійсності і відмови від втілення в художньому творі загальновизнаних цінностей, оскільки все це прив'язує художника до земного світу і не дозволяє вирватися за його межі.

В ірраціональній лінії модернізму (фовізм, психологічний чи «ліричний» абстракціонізм, експресіонізм) заперечували значення сюжету і змісту, символів і алегорій. Представники цих течій спиралися на прийоми навіювання, магічного впливу на людину за допомогою елементів «чистої форми»: кольору, звуку, ритму, фактури, пропорцій. Вихідні положення їхньої творчості – спонтанність, гра і свобода від контролю розуму. Раціоналістичній лінії модернізму (кубізм, супрематизм, конструктивізм) притаманні інші принципи: умоглядність, пріоритет раціонального начала над почуттями, відтворення матеріальних об'єктів через призму інтелекту. У межах цієї лінії модернізму працювали європейські майстри П. Пікассо, Ж. Брак, П. Мондріан, в українському і російському мистецтві їхніми однодумцями були К. Малевич, В. Ермілов та ін.

Найбільш значними модерністськими художніми течіями початку ХХ ст. були кубізм, футуризм і абстрактне мистецтво.

Ставлення до мистецтва як до потужного засобу, який перетворює світ, яскраво виявилося, зокрема, в перші роки після жовтневої революції, коли художники-модерністи, надаючи, по суті, естетичну підтримку новій владі, взяли якнайактивнішу участь у святковому оформленні різних походів, мітингів, демонстрацій. Вони щиро вважали, що завдяки такому оформленню змінюється суспільна свідомість і система цінностей, і наближається світла майбутня реальність (в яку ці художники в більшості своїй щиро вірили).

Українські майстри чутливо реагували на зміни, що відбувалися в європейському мистецтві на межі XIX – XX ст. і творчо передавали всі більш-менш помітні стилі і течії як передмодерністського, так і модерністського етапів його розвитку. Українські літератори, музиканти і художники не просто копіювали художні прийоми європейських майстрів, а й самі організовували оригінальні течії або формулювали їх майбутню проблематику, що, безумовно, збагачувало теорію і практику модернізму. Приклад цього є творчість уродженця України Казимира Малевича, який створив супрематизм – різновид геометричного абстракціонізму (творче становлення К. Малевича відбувалося на території Росії, в народився він під Києвом і здобув початкову художню освіту в 1895 – 1896 рр. у київській художній школі М. Мурашка).

Інший яскравий приклад – киянин Олександр Архипенко, що заклав основи кубізму в світовій скульптурі.

Ще одне свідчення «включеності» українських творців у загальний контекст художнього й естетичного процесу Європи кінця XIX – початку ХХ ст. із його новаціями (але вже в літературі) – М. Коцюбинський. Будучи яскравим представником імпресіонізму (це проявилося в його творчості створенням ефекту єдності словесних, музичних і колірних асоціацій у новелах «Лялечка», «Цвіт яблуні», «Intermezzo»), М. Коцюбинський яскраво розкриває тему страху як екзистенціального почуття ще до її відображення в європейській літературі. Його творчості властиві елементи методу, який отримав назву «потоку свідомості».

Наприкінці 20-х – початку 30-х років ХХ ст. модерністське мистецтво перестає задовольняти більшовицьку владу, оскільки, на її думку, модерністи могли створювати іконосфери – систему візуальних ідеологічно насичених образів, що переконують аудиторію в повній соціальної гармонії радянського суспільства і можуть приховувати дедалі збільшуваний розрив між гаслами влади і реальною дійсністю (термін, уведений доктором мистецтвознавства М. Ю. Германом).

Українські художники, які не відгукнулися на новомодні естетичні віяння, продовжували творити в рамках побутового, історичного і пейзажного жанрів, зберігаючи вірність реалістичним традиціям (С. Васильківський, К. Костанді, І. Похітонов, М. Самокиш, М. Мурашко, М. Пимоненко). Звертаючись до життя українського села, вони відтворювали образи українців, етнографічні особливості сільського і козацького побуту, одягу й народної архітектури.

У 20-ті – 30-і рр. реалістичні традиції в живописі стають основоположними для мистецтва «пролетарської культури», що має яскраво виражений класовий характер. Головними темами такого мистецтва були трудові подвиги робітничого класу, що будує фабрики і заводи, робітнича молодь, що поєднує роботу з навчанням («Робітфак іде»).

Досягнення української музики кінця XIX – початку ХХ ст. пов'язаний із діяльністю композитора, піаніста, педагога і громадського діяча М. Лисенка (1842 – 1912 рр.) – основоположника української класичної музики, засновника жанрів української героїко-епічної опери («Тарас Бульба») і побутової лірико-комічної опери («Наталка-Полтавка» за п'єсою І. Котляревського). М. Лисенко також створив основи національного професійної музичної освіти – в 1903 р. він заснував у Києві музично-драматичну школу. Важливою подією музичного життя України було відкриття оперного театру у Львові (1900) і музично-драматичного театру М. Садовського в Києві (1907).

Український театр також оновлювався. Творцями сучасного театру стали Леся Українка (драма настрою), В. Винниченко (соціальна драма) і О. Олесь (символічна драма).

Резонансними подіями в культурному житті України 20 – 30-х років минулого століття стала політика Радянської держави, спрямована на ліквідацію неграмотності населення різних вікових категорій і боротьбу з безпритульністю. У 1921 р. була прийнята постанова Раднаркому УРСР, в якій зазначалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов'язане навчатися грамоти російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!». Підручники для гуртків лікнепу друкували мовами багатьох національностей. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався (наприклад, того, хто працює звільняли від виконання своїх обов'язків на дві години кожного дня зі збереженням заробітної плати). У результаті дії цієї постанови протягом 20-х років кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення.

Проблема безпритульності в 20-ті роки вкрай загострилася. Кількість безпритульних дітей на території колишньої Російської імперії сягала 6000000. У цей час в Україні працював видатний педагог і письменник Антон Семенович Макаренко (1888 – 1939). Протягом 15 років (1920 – 1935 рр.), який керував дитячими навчально-виховними закладами, в тому числі колонією ім. М. Горького і комуною ім. Ф. Дзержинського в Харкові.

Програму формування особистості А. С. Макаренко ділив на три частини: формування загальнолюдських моральних якостей, необхідних кожній духовно розвиненій особистості; виявлення і розвиток індивідуальних здібностей і талантів; набуття знань, вироблення умінь і навичок, певної професійної підготовки у процесі поєднання навчання з виробничою практикою загальноосвітніх.

Методика професійної підготовки і виховання підростаючого покоління, запроваджена А. С. Макаренком, виявилася надзвичайно ефективною, це викликало недоброзичливість чиновників і колег-викладачів. Врешті-врешт у результаті інтриг заздрісники зламали долю і кар'єру відомого педагога. Проте багато в чому завдяки зусиллям А. С. Макаренка і його послідовників проблему дитячої безпритульності і неписьменності в основному вдалося вирішити.

Культура України 30 – 80 - х років ХХ століття

1930 – 1950-ті роки – період розквіту соціалістичного реалізму в літературі, музиці й образотворчому мистецтві. У 1934 році на Першому всесоюзному з'їзді радянських письменників були сформульовані принципи соціалістичного реалізму як «художнього методу мистецтва, який вимагає від художника правдивого, історично конкретного зображення дійсності в революційному розвитку». Основою методу проголошували «принцип партійності і соціалістичної ідейності». Фактично художній метод реалізму в мистецтві був поєднаний із політичним терміном «соціалістичний», що на практиці спричинило знецінення самого змісту мистецтва, його підпорядкування принципам ідеології і політики.

Соціалістичний реалізм стає «офіційним» мистецтвом, поставленим під жорсткий ідеологічний контроль. У 1932 р. реорганізували всі художні об'єднання, творчість яких не відповідала канонам соцреалізму. Багато діячів культури були репресовані.

Зразком втілення методу соцреалізму в радянському живописі вважають картину відомої української художниці Тетяни Яблонської «Хліб» (1949). Тут цілком очевидна і «конкретно зображена дійсності» (важка фізична праця колгоспниць, відсутність чоловіків, які загинули на фронтах війни, більш ніж скромні одяг і елементи побуту) і водночас наявний «революційний розвиток» і «виховання трудящих у дусі соціалізму »(картина залита сонячним світлом, важка фізична праця приносить щиру радість колгоспницям, які відчувають наближення світлого комуністичного майбутнього).

У радянській драматургії, яка сповідувала принцип соціалістичного реалізму, провідні позиції посів український драматург, кіносценарист і громадський діяч Олександр Корнійчук (1905 – 1972). Яскрава індивідуальність його персонажів, схильність до глибокого психологічного аналізу поєднувалися з вірністю принципам соціалістичного реалізму, що, безумовно, сприяло його політичній кар'єрі. Він був керівником Спілки письменників України (1946 – 1953), Головою Верховної Ради УРСР (1959 – 1972), лауреатом державних премій.

Середина 1950-х – кінець 1960-х – період ослаблення ідеологічного контролю. Цей період пов'язаний із розвінчанням культу особи Сталіна і лібералізацією суспільного життя. Після виступу М. С. Хрущова з доповіддю «Про культ особи Сталіна і його наслідки» і постанови ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків» починається масова реабілітація людей, засуджених у період сталінських репресій. Цей нетривалий період радянської історії отримав метафоричну назву «відлига» (за однойменною повістю І. Еренбурга).

Переворот у світоглядних установках, демократизація суспільного життя вплинули на ціле покоління радянської інтелігенції 60-х років – художників, поетів, письменників, громадських діячів (серед яких – М. Стельмах, М. Вінграновського та ін.). Головним підсумком «відлиги» стало формування покоління молодих українських письменників, поетів, публіцистів, так званих шістдесятників, які намагалися відновити культурну національну традицію (І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, В. Марченко, В. Симоненко, І. Драч, М. Руденко, В. Чорновіл, М. Осадчий та ін.).

З іншого боку, в 50-ті роки почалася серйозна криза офіційного мистецтва, що обслуговувало державні інтереси і, по суті, контролювало масову аудиторію країни. Розкрита правда про масові репресії, гігантську систему таборів ГУЛАГу, масштабне використання безкоштовної праці ув'язнених гостро суперечила ідеологічним запевненням у справедливості соціалізму і неминучому настанні ще більш справедливого «світлого» комуністичного майбутнього. Унаслідок цього підривалася довіра і до мистецтва, яке естетично забезпечувало таку ідеологічну обробку населення. Доля талановитих художників, які вирішили служити системі, теж часто виявлялася трагічною: вони не могли змиритися з невідповідністю своїх уявлень про моральні цінності і того, чим їх примушували займатися.

Мистецтво, затиснуте в ідеологічні лещата, поступово вироджувалося. Професійна безвідповідальність наростала, питання художньої якості не обговорювалося, якщо захоплення героєм, що втілював ідеали режиму, виражалося яскраво і переконливо. Дедалі більш важливою ставала лише тема, а не рівень виконання. Спочатку мистецтво ще зберігало певний рівень професіоналізму, проте неухильно деградувало. Той же О. Фадєєв, оцінюючи результати розвитку вітчизняної художньої літератури до початку 50-х років, зазначав: «Проза художня впала так низько, як ніколи за час існування Радянської влади. Зростають нестерпно нудні, нудні до того, що аж нудить, романи, написані без душі, без думки ...».

Період 1970 – 1985 рр., названий «застоєм», характеризувався посиленням цензурного контролю і появою неформального мистецтва, що відображає реальні процеси в житті суспільства. Починаючи з 1968 року (із моменту введення військ Варшавського договору до Чехословаччини) виникає таке явище в культурному і соціально-політичного життя країни, як рух правозахисників (дисидентів). Дисиденти (від латинського dissidens – ті, що не погоджуються) – учасники руху проти тоталітарного режиму, які виступали проти переслідування інакомислення, що протистоять діям влади, яка порушує права і свободи особистості. Дисиденти заперечували саму ідею співпраці з владою на будь-якій основі. Серед найбільш відомих українських дисидентів із середовища творчої інтелігенції називають І. Драча, Б. Олійника, Ю. Щербака.

Новий етап у культурному житті країни пов'язаний із так званою перебудовою (1985 – 1991 рр.) – спробою модернізації суспільства і політичної системи, яку розпочав генеральний секретар ЦК КПРС М. С. Горбачов. Політика гласності і лібералізації радянської системи в роки «перебудови» сприяла публікації творів численних авторів забороненої раніше емігрантської літератури, оприлюдненню низки документів, які відкривали завісу над приховуваними раніше сторінками радянської історії.

Провідну роль у розвитку української культури в «перебудовні» роки і ліквідації «білих плям» історії відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета «Літературна Україна». Публіцистика зайняла провідні позиції в освіті мас. Широкий резонанс мали виступи О. Гончара, Б. Олійника. Почалася публікація заборонених раніше творів В. Винниченка, М. Хвильового й інших репресованих поетів і письменників та представників української діаспори.

Процес реформування радянської тоталітарної системи привів до входження з середини 80-х років в соціально-політичну і культурну сфери життя десятків «неформальних» (незалежних від офіційних структур) громадських організацій. З'являються перші «неформальні» об'єднання молоді – панки, рокери, металісти й інші, які виступаючі опонентами заідеологізованої і заформалізованої комсомольської організації. Хоча їхній «внесок» у духовне життя суспільства доволі сумнівний, проте таке бунтарство змусило більш критично оцінити підсумки розвитку культури попереднього періоду. Основою молодіжної субкультури стала рок-музика, яка була «засобом самосвідомості і самореалізації молоді, символом настроїв молодих людей, опозиційних до соціально-політичного устрою, альтернативною моделлю буття, яка вступає в непримиренний конфлікт з існуючими ідеологічними, моральними й естетичними установками».

Одним із маніфестів неформальної молоді 80-х років у радянському кіномистецтві став фільм режисера С. Соловйова «Асса», де молодий рок-музикант на прізвисько Банан через любов до дівчини протистояв напівкримінальному ділку Кримову, який добре вписався в корумповану систему влади.

Одночасно зі зміцненням позицій неформальної молодіжної субкультури значна частина української молоді виявила зацікавленість процесом відродження і розвитку української популярної музики. Про це свідчить проведення Першого фестивалю «Червона рута» (Чернівці, 1989) –значної події в культурному житті України.

Наприкінці 80-х – початку 90-х рр. розпочата радянською владою спроба перебудови тоталітарної системи спричиняє непоправні для режиму наслідки: в 1991 р. СРСР розпадається на незалежні держави. Єдиний культурний простір під назвою «радянська культура» припиняє своє існування.

Характеристика української культури періоду незалежності. Роль української діаспори у зміцненні основ національної культури

Діапазон нових явищ і тенденцій у сучасній українській культурі настільки широкий, що приділити їм належну увагу було б складно навіть у спеціальному дослідженні. Тому обмежимося лише аналізом основних тенденцій.

Проголошення незалежності України в 1991 р. різко підвищило соціальну активність українського народу і стимулювало звернення громадян до національного досвіду. Це сприяло відродженню національних пам'яток і повернення їх з-за кордону на батьківщину. Значний внесок у цей процес роблять Всеукраїнський фонд відновлення пам'яток історико-архітектурної спадщини і Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей. В Україну було повернуто велику кількість культурних цінностей з-за кордону (колекції багатьох живописців та ін.).

Посилилася увага до археологічних, історичних та етнографічних досліджень. Побачили світ видання, присвячені культурно-історичним процесам і пам'яткам Україні: «Духовні скарби України» (в 50 томах.), «Історія української культури» (в 4 томах.), «Історія української культури ХХ століття» (у 2 томах) та ін.

Відчутні зміни відбуваються в системі освіти. Паралельно з державною освітою розвивається приватна освіта. У наш час приватні навчальні заклади функціонують як у системі середньої, так і вищої освіти. Значно збільшилася кількість вищих навчальних закладів, серед яких провідне місце належить вузам юридичного, економічного, філологічного профілю. Одночасно втратили популярність технічні навчальні заклади і в тому числі середні спеціальні, особливо професійно-технічного профілю. Така ситуація має і негативний вияв: надлишкова кількість фахівців-гуманітаріїв і нестача працівників технічної спеціалізації. Із 27 серпня 2010 року в Україні впроваджено 11-річне навчання для загальноосвітніх навчальних закладів і 12-бальна система оцінювання знань учнів (із 2008 року).

Відповідно до завдань реформування школи з 2008 року почала працювати система зовнішнього незалежного оцінювання знань учнів середньої школи.

Вища школа приєдналася до Болонського процесу. Проте використання в його контексті кредитно-модульної системи ще раз показало, що будь-який зарубіжний досвід повинен органічно поєднуватися зі специфікою даної країни, її вже усталеними традиціями вищої і середньої школи. У цьому випадку були отримані неоднозначні і не в усьому позитивні результати і в плані засвоєння студентами навчального матеріалу і в плані врахування їх знань викладачами.

Значні зміни відбулися і в культурно-просвітницькій роботі, позбавленій ідеологічного навантаження, регламентації і нормативності. Мережа традиційних культурно-просвітницьких установ, клубів, бібліотек різко зменшилася, а та, що почала формуватися і швидко розвиватися в основному орієнтувала відвідувачів на розвагу, споживання, робила акцент на поширення продукції масової культури. Протягом короткого часу стали очевидними настільки непривабливі в соціальному плані деякі види новомодних ігрових закладів і форм дозвілля, що боротьба з ними почалася в на державному рівні (ліквідували казино в Києві, демонтували ігрові автомати в деяких містах Україна та ін.).

Важливе місце в сучасній культурній реальності України займає релігія, статус якої в суспільстві безперервно підвищується. Вона зміцнює свій вплив на духовне життя українців, у тому числі на мораль і мистецтво. Завдяки релігії формуються ціннісні орієнтири, змінюється спосіб життя багатьох верств населення. Разом із тим в країні немає взаєморозуміння, співпраця між напрямами розколеної православної церкви, між православними і католицькими конфесіями, що, безумовно, духовно роз'єднує українців. Ситуація ускладнюється ще й тим, що в Україні активно поширюються нетрадиційні для неї буддизм, індуїзм, кришнаїзм, іслам, а також християнські течії протестантського спрямування (баптизм, Свідки Єгови, Мармон, адвентизм та ін.). Різновекторність релігійних ціннісних орієнтирів, їх протистояння значно ускладнює завдання збереження цілісності і самобутності національної культури.

Найбільш свіжими тенденціями у розвитку сучасного українського мистецтва є такі.

Відповідно до художніх процесів, що відбуваються в західному мистецтві, українські митці активізували свої пошуки в галузі мови мистецтва, його увиразнення і формування діалогу з аудиторією. Результатом цих процесів стало поширення у вітчизняній художній панорамі таких нових для національного мистецтва явищ, як електронна музика і комп'ютерні технології в музичному мистецтві, хепенінг, перфоманс, реаліті-шоу та ін. Українські письменники і драматурги дедалі частіше пишуть твори в стилі постмодернізму. Такі твори характерні для С. Жадана, О. Бондар і представників так званої «Київської іронічної школи»: В. Діброва, Л. Подерев’янського та ін. Творчість цих авторів об'єднують такі риси, як іронічність світосприйняття, видовищність, маскарадність, цитати і колажі з різних творів, відверто пародійний характер і критичне ставлення до досягнень класичної літератури. Навіть на тлі виняткового різноманіття творчих персоналій національного сучасного мистецтва виділяється живий класик українського живопису Іван Марчук – український авангардист, імпресіоніст, конструктивіст, сюрреаліст і гіперреаліст. Сьогодні його твори демонструють не лише в Україні, а й у виставкових залах Торонто, Нью-Йорка, Сіднея.

Входження у світовий художній простір не обійшлося і без негативних наслідків. Набули поширення твору кітчевою характеру з виразним зниженням як художнього, так і ідейного рівня – трилери, блокбастери, «мильні опери». Демонструються твори в стилі «естетизації потворного», орієнтовані на ниці почуття людини, на відверті психічні відхилення. Чого варта, наприклад, експозиція, що відбувалася кілька років тому у виставкових залах Києва «творів» скандально відомого Дем’єна Херста, серед яких – трупи тварин (наприклад, корови, вівці) або частини їхніх тіл, законсервовані за допомогою формальдегіду.

Культура української діаспори за кордоном у ХХ ст.

Значну підтримку Україні в її прагненні до збагачення системи власних культурних цінностей з одночасним освоєнням і використанням досягнень світової культури надає українська діаспора далекого і ближнього зарубіжжя. Зв'язки з нею в останні десятиліття помітно розширилися і зміцнилися. Досвід збереження національних традицій, можливість співіснування із сучасним культурним світом, входження в його реалії, все це може бути використано в практиці зовнішньої культурної політики України.

Українська діаспора практикує надання матеріальної допомоги як для реалізації окремих культурних проектів, так і для підтримки діяльності суспільно-культурних об'єднань, установ культури, діячів науки, освіти мистецтва та ін. Зусиллями представників діаспори забезпечується організація обміну культурними проектами між Україною і країнами зарубіжжя. Таким чином, діаспора здатна дати потужний імпульс розвитку української культури.

Така співпраця цінна не лише в плані організаційному, а й матеріальному. З-поміж українських емігрантів немало діячів літератури, мистецтва і мистецтвознавства, творча спадщина яких може збагатити духовний потенціал національної культури. У цьому відношенні яскраво проявило себе творчість самобутнього і талановитого поета української політичної еміграції Є. Маланюка. Він же є автором оригінальних есе, присвячених філософії української культури.

Значущість теми, художні достоїнства роману Івана Багряного (1907 – 1963 рр.). «Сад Гетсиманський», присвяченого долі людини в умовах тоталітарного режиму (сам автор був репресований у 1932 році, а в 1945 році емігрував за кордон), роблять його співзвучним кращих творів європейської літератури ХХ століття.

Майстри української діаспори зміцнюють авторитет України на міжнародній арені, роблячи більш доступними і зрозумілими для західної аудиторії досягнення і традиції національної духовної культури. Відомий художник, мистецтвознавець, поет і перекладач С. Я. Гординський (1906 – 1993 рр.) в роки ІІ Світової війни заснував «Об'єднання митців-українців в Америці», куди увійшли близько 400 художників, й організував масштабну виставку художників, що живуть в США. Каталог цієї виставки, опублікований Гординським, на тривалий час став чи не єдиним енциклопедичним довідником про життя і творчість українських майстрів-живописців у Сполучених Штатах.

У Бразилії Віра Вовк переклала і видала португальською мовою «Антологію української літератури» і збірник сучасної української поезії.

Олександр Кошиць (1875 – 1944 рр., жив у Канаді і США) – диригент, хормейстер і композитор, заснував українську хорову школу. На концерті хору в Мехіко 26 грудня 1922 р. був зафіксований світовий рекорд присутніх – 32 000.

Про популярність українських музичних колективів за океаном свідчить такий факт – із початку 70-х років минулого століття урочистості з нагоди Дня незалежності США в Білому домі відкриває капела бандуристів ім. Т. Шевченка.

У США, Латинській Америці й Канаді зусиллями скульпторів-емігрантів споруджено пам'ятники діячам української культури. Так, відомий скульптор М. Черешньовський (1911 – 1994 рр.) створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) і Торонто (Канада), скульптор Л. Молодожанин (1915 – 2009 рр.) став автором пам'ятників Т. Г. Шевченку у Вашингтоні (1964 р.) і Буенос-Айресі (1971 р.).

Завдяки діяльності літераторів і перекладачів діаспори стають більш доступними для українців досягнення європейської і світової культури. У цьому плані одним із тих, хто взяв на себе відповідальну місію сполучної ланки між українською і світовою культурами став С. Гординський. Йому належать переклади віршів Горація, Овідія, Ш. Бодлера, Г. Апполінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. Гете, Ф. Шиллера. Інший американський українець, Василь Барка (1908 – 2003 рр.), уславився не тільки епічними полотнами з української історії, але і перекладами українською мовою творів Данте і Шекспіра.

Таким чином, українська діаспора сприяє розвитку вітчизняної культури власною творчістю, утверджує її авторитет на світовій художній арені і сприяє залученню українців як на історичній батьківщині, так і за кордоном до духовних цінностей світової цивілізації.

Персоналії: В. Вернадский, М. Трутовський, І. Рєпін, М Ярошенко, Т. Шевченко, О. Архипенко, М. Коцюбинський, С. Васильківський, К. Костанді, І. Похитонов, М. Самокиш, М. Мурашко, М. Пимоненко, М. Лисенко, Леся Українка, В. Винниченко, О. Олесь, А. Макаренко, Т. Яблонська, М. Стельмах, М. Вінграновський, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, В. Марченко, В. Симоненко, І. Драч, М. Руденко, В. Черновол, М. Осадчий, Б. Олійник, М. Хвильовий, С. Жадан, О. Бондарь, В. Дібров, Б. Жолдак, Л. Подерев’янський, Д. Херст, І. Багряний, В. Барка, Є. Маланюк.

Запитання для самоконтролю

1. Які явища духовного життя України характерні для кінця XIX – початку ХХ ст.

2. Які нові течії в українському мистецтві з'являються в І третині ХХ ст.?

3. Що таке «Соціалістичний реалізм»? Як він вплинув на творчість української інтелігенції?

4. Як «хрущовська відлига» вплинула на розвиток української художньої культури?

5. Схарактеризуйте українську культуру періоду незалежності.

Тести

1. Назвіть модерністський художній напрям, що розвивався в українській архітектурі І третини ХХ ст.:

А абстракціонізм;

Б кубізм;

В конструктивізм;

2. Укажіть ім’я видатного діяча культури України ХХ ст.:

А О. Архипенко;

Б Г. Сковорода;

В В. Кандинський.

3. Позначте ім’я відомого представника соціалістичного реалізму в українській драматургії:

А Т. Яблонська;

Б О. Корнійчук;

В К. Малевич.

4. Укажіть назву українського театру, відомого в 20-ті рр. ХХ ст.:

А «Березіль»;

Б МХАТ;

В Державний ордена Леніна академічний Великий театр.

5. Позначте ім’я видатного українського кінорежисера ХХ ст.:

А Р. Віктюк;

Б Е. Рязанов;

В О. Довженко.

6. Укажіть імена відомих українських композиторів ХХ ст.:

А М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель;

Б М. Леонтович, С. Людкевич;

В П. Ніщинський, М. Вербицький.

7. Назвіть найбільш значне наукове відкриття або технологічне досягнення України:

А створення першої атомної підводного човна;

Б впровадження технології автоматичного електрозварювання у виробництві танків та авіабомб в роки ІІ Світової війни;

В створення кібернетики і ЕОМ.

8. Укажіть ім’я діяча культури, який зробив серйозний внесок в об'єднання представників української художньої інтелігенції за кордоном і пропагував їхню творчість у США та інших країнах:

А С. Городинський;

Б М. Черешньовський;

В В. Горовиць.

9. Назвіть представника діаспори, який заснував закордонну українську хорову школу:

А О. Кошиць;

Б І. Багряний;

В Є. Маланюк.

10. Один із засновників Української академії наук і перший її президент В. Вернадський (1863 – 1945 рр.) відомий як творець такої науки, як:

А біогеохімія;

Б дизайн;

В органічна хімія.

ДодатОК