Тема 15. Національно-культурне відродження в україні кінця хvііі – хіх століття

Соціально-політичні й історичні умови розвитку української культури наприкінці ХVІІІ – ХІХ ст.

Генезис і періодизація національно-культурного відродження в Україні в XIX ст.

Головні події і культурні досягнення національно-культурного відродження в Україні в XIX ст.

Термінологія: національно-культурне Відродження, етнос, нація, народність, національна ідея, народництво, українофільство, громади, «хлопомани», панславізм, егалітаризм, «Соборність України», класицизм, ампір, псевдовізантійський стиль.

Соціально-політичні й історичні умови розвитку укpaїнcкoї культури наприкінці ХVІІІ – ХІХ ст.

В останній чверті XVIII ст. розпочався процес національно-культурного Відродження в Україну. В той час українські землі перебували під владою двох багатонаціональних імперій: Російської й Австро-Угорської. А це визначило нові умови й напрями розвитку культури українського народу.

Велика частина українських земель (Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина, частина Волині і Поділля, території на півдні Україні), приблизно 90% всіх українських земель, перебували в складі Російської імперії, а 10% (Галичина, частина Волині, Закарпаття і Буковина) – у складі Австро-Угорщини. Саме слово «Україна» було практично вилучене з офіційного вжитку, і замість нього використовували інші – наприклад, Лівобережжя і Слобожанщину називали Малоросією, Правобережжя – Південно-Західним Краєм, південні землі сучасної України – Новоросією, західноукраїнські землі мали офіційну назву – Королівство Галичини, Лодомерії і Володимирії, а після об'єднання Австорії й Угорщини – Цислейтанією і Транслейтанією. Це свідчить про бажання уряду двох імперій знищити навіть спогади про колись вільну і самостійну державу Богдана Хмельницького, ліквідувати умови для подальшого розвитку українського народу і його культури.

Культура українського народу кінця XVIII – початку ХХ ст. розвивалася в умовах постійних утисків з боку влади Російської й Австрійської імперій. Після ліквідації Гетьманщини (1764 р.) і руйнування 3апорозької Січі (1775 р.), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі і Слобожанщині (1783 р.), скасування дії Магдебурзького права (1831 р.) і Литовського статуту (1840 p.) на Правобережжі, Україна фактично перетворилася на безправну колонію Російської імперії. На колоніальному становищі опинилися і західноукраїнські землі, що перебували в складі Австрійської імперії.

Укази російського уряду (указ Петра 1720 р., Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський акт 1876 р.) відкрито забороняли вживання української мови, а це, з одного боку, ускладнювало розвиток культури, а з іншого, – підштовхувало народ до об'єднання на боротьбу за свої національні права, сприяло формуванню національної самосвідомості українського народу.

У 1801 р. на царський престол вступив Олександр I, який мав репутацію ліберального правителя. По всій Російській імперії відчувався подих так званої «нової ери». Генерал-губернатором Україні був призначений доброзичливий по відношенню до українців князь Куракін. Скориставшись цими обставинами, дворяни створили в 1805 р. у Харкові приватний університет, який став згодом центром національно-культурного відродження в Україні.

На початку XIX ст. в Україні з'явилися масонські ложі – організації опозиційної по відношенню до уряду спрямованості. Одна з них під назвою «Любов до істини», членом якої був І. П. Котляревський, діяла в 1818 р. у Полтаві. У Києві була організована таємна ложа «Товариство об'єднаних слов'ян». Аналогічні організації існували в Харкові, Житомирі, Кременці й інших містах України.

Один з учасників полтавської масонської ложі, повітовий маршал В. Лукасевич був організатором й ідеологом «Малоросійського таємного товариства». У складеному ним «Катехізисі автономіста» уперше була сформульована ідея автономії Україною.

У відповідь на виникнення опозиційного руху російська влада заснувала в 1832 р. в Києві університет святого Володимира, який повинен був стати центром зросійщення і русифікації, але надії уряду не виправдалися, і Київський університет перетворився на центр національно-культурного відродження на Правобережжі.

На тлі таких історичних, суспільно-політичних і національних умов почалося національно-культурне відродження, що ознаменувало нову епоху в історії української культури.

Генезис і періодизація національно-культурного відродження в Україні в XIX ст.

Український народ належить до тих народів Східної, Центральної та Південної Європи (білоруси, поляки, чехи, словаки, македонці, серби, хорвати, чорногорці, албанці), які протягом XIX ст. перебували під гнітом інших більш могутніх держав і пережили період національно-культурного відродження. У сучасній літературі утвердилася думка, що українці увійшли в процес національного відродження доволі пізно і не досягли в XIX ст. кінцевої мети всіх національних рухів – політичної незалежності.

У широкому розумінні поняття національно-культурного відродження розуміють усвідомлення себе, свого етносу як нації, як самостійного дієвої особи історії і сучасного світу. У вузькому значенні – в поняття національно-культурне відродження включають відродження народних звичаїв і традицій, розширення сфери застосування національної (української) мови, створення національної системи початкової, середньої й вищої освіти, науки, мистецтва, театру, кіно.

Національно-культурне відродження починається тоді, коли народність перетворюється на націю, яка має власну національну літературну мову, що склалися звичаї і традиції, зачатки національної самосвідомості. Усі народи, для яких було характерним національно-культурне відродження, пройшли практично однакові його етапи. Загальноєвропейську періодизацію національно-культурного відродження запропонував професор Празького університету М. Грох виділив такі етапи: академічний, культурний і політичний.

На першому – академічному – етапі національного відродження певний етнос стає предметом вивчення дослідників. Вони збирають і публікують народні пісні, приказки, легенди, прислів'я, вивчають звичаї й вірування, складають перші словники, починають збирати етнографічні і фольклорні матеріали, відтворюють історію народу. Однак усе це робиться мовою того народу, під владою якого цей народ перебуває.

Другий етап національного розвитку – культурний – відрізняється тим, що мова, яка на першому етапі була предметом дослідження, перетворюється на мову культури. Народну мову вводять як обов'язковий до навчальних закладів, спочатку початкові і середні, a згодом і в систему вищої освіти. Національна мова починає вживатися в науці, технічній літературі, а наприкінці етапу в політиці, суспільному житті та в побуті верхніх шарів населення.

На третьому – політичному – етапі нація, вже об'єднана спільною мовою і культурою, висуває вимоги спочатку національно-культурної автономії, потім політичної автономії, і в кінцевому результаті, створення самостійної незалежної держави.

Національно-культурне відродження почалося у Східній Україні в останній чверті XVIII ст. Його джерелами було пробудження української народності й збереження історичної традиції. Ця традиція збереглася в Гетьманщині і в Слобідській Україні, які зберігали ще в XVIII ст. політичну і культурну автономію. Це сприяло тому, що саме тут почала відроджуватися і розвиватися українська національна культура. Важливою подією початку українського національного відродження була публікація «Енеїди» І. П. Котляревського (1798 р.), що поклала початок існуванню української літературної мови і діяльність Харківського гуртка літераторів-романтиків на чолі з Г. Квіткою-Основ’яненком. Науковою базою національно-культурного відродження став Харківський університет, навколо якого згуртувалися кращі представники української науки та культури.

Важливим чинником українського національного відродження була ідея народності, що виникла в ІІ половині XVIII ст. на Заході. Першими серед слов'янських народів, захопилися цією ідеєю на початку XIX ст. чехи, серби і поляки, які почали писати й публікувати наукові праці з етнографії й фольклору. На початку XIX ст. нові науки етнографія і фольклористика з'явилися і на території Російської імперії. Наповнюється новим змістом поняття народності. Ширше інтерпретують і поняття «нація», яке позначає не лише вищі верстви суспільства, а й увесь народ. Виникає поняття «батьківщина», що включає тепер всі українські землі. Інтерес до історичного минулого народу стає одним з основних елементів українського романтизму, що розвивався в загальноєвропейському і слов'янському руслі.

Але верхівка українського суспільства в XVIII – початку XIX ст. ще не усвідомлювала і недооцінювала краси і багатства народної мови і культури. Освічені верстви українського суспільства приваблювала насамперед культура французька, польська, a згодом російська.

Національно-культурне відродження в Україні поділять на такі періоди:

• шляхетський або дворянський (академічний) (1780 – 1840 рр.);

• народницький (культурний) (1840 – 1880 рр.);

• політичний (1890– 1991 рр.).

Головні події і культурні досягнення національно-культурного відродження в Україні в XIX ст.

Дворянський період національно-культурного відродження

Національно-культурне відродження зароджується в останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства, що походить із козацької старшини. Отримавши від Катерини II привілеї і права російського дворянства, колишня козацьких старшина почала ностальгувати за старим гетьманським ладом і мріяти про відродження козацького війська, відновлення старих козацьких традицій. На ґрунті патріотичних почуттів українського дворянства виник особливий інтерес до історії козацької України, почала формуватися українська національна ідея.

У цей час у середовищі освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, творчих досягнень. Починається активне збирання історичних матеріалів – літописів, хронік, грамот й інших державних документів, – їх осмислення крізь призму національно-патріотичних почуттів. Серед ентузіастів збирання історичної спадщини особливо виділялися А. Безбородько, В. Рубан, М. Туманський, А. Мартос, Д. Бантиш-Каменський.

На думку видатного дослідника історії України І. Крип’якевича, українська національна ідея в останні десятиліття XVIII ст. почала своє життя з історичних досліджень історії народу, історії козацтва. Про це свідчать праці А. Ригельмана «Літописні оповіді про Maлу Росію, її народ і козаків взагалі», В. Рубана «Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 р.» (1777 р.), А. Безбородька «Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 рр.», Я. Марковича «Записки про Малоросію, її жителів і виробництві» (1798 р.), що стали своєрідною енциклопедією про природу, історію, народну поезію й мову українського народу. Національна ідея особливо виразно звучить у тих роботах, де йдеться про привілеї, вольності, звичаї, права різних верств українського народу.

У 1846 р. з'явилося видатний за своїм змістом історичний анонімний твір «Історія Русів».

«Історія Русів» – найбільший твір української національно-політичної думки, який відіграв важливу роль у формуванні національної свідомості українського народу. Яскраво, часом у художній формі, в «Історії Русів» показані картини історичного розвитку України від найдавніших часів до ІІ половини XVIII ст. Велику увагу приділено історії козацтва, періоду Хмельниччини й Гетьманщини. Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це була перша політична історія України, в якій наскрізною є ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення і гноблення. Обґрунтовуючи право народу на свободу і державність, автор книги невідступно йде за теорією природного права народів. Він висловлює думку, що народ України відстоює своє право на життя і свободу, на свою державність, оскільки всі народи, що живуть у світі, завжди захищали і вічно захищатимуть своє життя, свою свободу і власність.

Історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Саме цим пояснюється публікація в Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» (1777 р.) Г. Калиновського, одного із засновників української етнографії. Початок досліджень у галузі української фольклористики пов'язаний з ім'ям М. Цертелєва, який видав у 1819 р. збірник «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень», де вперше були надруковані українські думи. У цей час також з’являється «Граматика малоросійського наріччя» (1818 р.) А. Павловського, що дала початок дослідженням у галузі українського мовознавства і стала, по суті, першою друкованою граматикою живої української мови.

Важливим чинником національно-культурного відродження в Україні було заснування в Харкові університету. Засновником університету був відомий громадський і культурний діяч Василь Назарович Каразін (1773 – 1842 рр.), ім'я якого ставлять поряд з іменами Г. Сковороди, В. Капніста, Г. Полетики, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ 'яненка. Він увійшов в історію українського культурного процесу як «архітектор» відродження.

Офіційне відкриття університету відбулося 29 січня 1805 p. Історія Харківського національного університету є невід'ємною частиною інтелектуальної, культурної й духовної історії українського народу. Із Харківським університетом пов'язані імена таких всесвітньо відомих учених, наукових працівників і просвітників, як П. П. Гулак-Артемовський, О. М. Ляпунов, М. І. Костомаров, М. П. Барабашов, М. М. Бекетов, М. Ф. Сумцов, Д. І. Багалій, А. М. Краснов, М. В. Остроградський, В. А. Стєклов, О. О. Потебня, О. В. Погорєлов. Університет стояв біля витоків усієї вищої освіти Харківщини й усієї України. З нього виросли Національна юридична академія, Національний фармацевтичний університет, Харківський національний медичний університет, Харківський національний педагогічний університет, Харківська державна зооветеринарна академія, Харківська державна академія культури, Харківський національний економічний університет й інші вищі навчальні заклади.

Національно-культурне відродження в галузі літератури пов'язане з творчістю І. П. Котляревського, автора поеми «Енеїда» – першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. На основі глибокого знання народу й фольклору письменник створив літературний шедевр, який привертав увагу громадськості до історичного минулого українського народу, надихав оптимізмом в умовах колоніального поневолення. Із появою творів І. Котляревського українська мова завоювала право на офіційне існування. Вона збагачувалася творчими досягненнями в прозі, поезії, драматургії, публіцистиці. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г. Ф. Квітка-Основ'яненко. Антикріпосницькими ідеями пройняті його роман «Пан Халявський», повісті «Українські дипломати», «Життя і пригоди Петра Столбикова ». Окремі його твори «Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Сватання на Гончарівці» є гостро психологічними, витриманими в сентиментальних тонах.

Разом із Г. Ф. Квіткою-Основ'яненком у літературу приходять інші українські письменники і поети-романтики (Є. П. Гребінка, Л. І. Боровиковський, М. І. Костомаров, А. Л. Метлинський, М. С. Шашкевич, Т. Г. Шевченко та ін.).

У своїх творах вони на перший план ставлять духовне життя людини, оспівують героя-козака – мужнього захисника вітчизни, народного співця-кобзаря – виразника дум і сподівань українського народу, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури.

Важливим культурним центром, навколо якого об'єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало М. І. Костомарову (1817 – 1885 рр.) – видатному українському історику, засновнику народницької школи в українській історіографії. М. І. Костомаров також увійшов в історію національно-культурного відродження як талановитий письменник, автор історичних драм і повістей («Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка»). Серед харківських поетів-романтиків найталановитішим був А. Л. Метлинський – автор збірки «Думки і пісні та ще дещо».

Розвитку стилю романтизму в українській літературі сприяла творчість Є. П. Гребінки (1812 – 1848 рр.). Наслідуючи кращі літературні і фольклорні традиції, письменник виявив творчу індивідуальність у жанрі байки. Він викривав соціальні суперечності тогочасної дійсності, протиставляючи їх високим людським якостям – людяності, працьовитості, доброту. Пристрасною любов'ю до України, захопленням її героїчною історією пройнята поезія Є. П. Гребінки. Серед його поетичних переказів про минуле рідного краю виділяється романтична поема «Богдан» (1843 р.) – один із кращих творів про гетьмана Б. Хмельницького.

Важливим чинником національно-культурного відродження була поява періодичних видань, a також публікація на їхніх сторінках наукових праць, присвячених Україні. За перше десятиліття існування Харківського університету з його друкарні вийшли 210 книжкових видань, що склало половину всіх книг, надрукованих у той час у всій Російській імперії.

B історії українського національно-культурного Відродження важливу роль відіграла періодична преса. Першим в Україні науковим і літературно-мистецьким журналом став «Український вісник», який протягом 1816 – 1819 рр. виходив щомісяця книжкою в 350 сторінок. У цьому виданні публікували матеріали, присвячені Україні, зокрема твори П. Гулака-Артемовського українською мовою, що викликало репресивні заходи царизму, і в 1819 журнал був закритий. Пізніше в Харкові з'явилися видання у формі альманахів і збірок: «Украинский альманах» (1831 г.), «Утренняя звезда», (1838 г.), «Запорожская старина» (1833 – 1838), «Украинский сборник" (1838 – 1841 pp.). Усі періодичні видання в Україні виходили в той час російською мовою. Лише в 1841 p. Є. Гребінці вдалося видати в Петербурзі українською мовою літературний альманах «Ластівка». Нa його сторінках уперше були надруковані деякі твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Л. Боровиковського, В. 3абіли, А. Афанасьєва-Чужбинського, a також цінні зразки усної народної творчості. Альманах «Ластівка» став помітним явищем в царині національно-культурного відродження, зробив помітний вплив на піднесення літературного життя як у Східній Україні, так і в Галичині.

Для західноукраїнських земель характерним було те, що ініціаторами національно-культурного відродження виступили священики греко-католицької церкви. Наприкінці 20-х років ХІХ ст. центр національного відродження галицьких українців перемістився з Перемишля до Львова. У 1833 р. українські студенти Львівської духовної семінарії та Львівського університету створили літературно-просвітницьке об'єднання «Руська трійця», до складу якого увійшли й очолили його Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. Найбільш відомим результатом їх діяльності став виданий у Будапешті в 1836 р. альманах «Русалка Дністрова», на сторінках якого проголошувалася і пропагувалася ідея єдності західноукраїнських земель з усією України, вказувалося на важливості вивчення історичного минулого свого народу.

Важливу роль у національно-культурному відродженні українського народу відіграв професійний театр, що зародився наприкінці XVIII – початку XIX ст. з кріпосного театрі, який став перехідною ланкою від шкільного духовного театру до світського професійного театру. Найбільш відомим був театр поміщика П. Трощинського в с. Кобінці на Полтавщині, здобув собі славу «Нових Атеней». Популярними в той час були трупи акторів-кріпаків поміщика Гавриленка в с. Озерки на Полтавщині та в с. Качанівка Чернігівської губернії. Театральні трупи існували також у Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі.

Основи українського професійного театру були закладені в Харкові й Полтаві – великих у той час центрах культурного й театрального життя України. У 1808 р. після тривалої перерви відновилася робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого в 1812 р. став Г. Ф. Квітка-Основ'яненко. До складу професійної трупи театру входили такі талановиті актори, як М. С. Щепкін, Г. Пряженковська.

На чолі Полтавського театру стояв І. П. Котляревський, з ініціативи якого М. С. Щепкін був викуплений із кріпацтва. М. С. Щепкін (1788 – 1863 рр.) був справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної манери гри до сценічного реалізму, став першим виконавцем багатьох класичних ролей. Ці принципи пізніше були розвинуті у творчості К. Т. Соленика (1811 – 1851 рр.), який успішно виступав з українським класичним репертуаром на сценах Харкова, Полтави, Києва й Одеси. У царині театрального мистецтва Україна плідно працював відомий у той час актор і режисер І. Х. Дрейсиг (1791 – 1888 рр.), а також талановитий оперний співак і відомий український композитор C. С. Гулак-Артемовський (1813 – 1873 рр.).

Паростки національно-культурного відродження в дворянський період з'явилися також в архітектурі, образотворчому мистецтві й музиці.

Архітектура Україні цієї епохи звільнялася від чужих впливів і продовжувала утверджувати свою самобутність. B архітектурі домінував класицизм. На початку XIX ст. йому на зміну прийшов новий стиль – ампір. Однак він мав поступитися українським традиціям будівництва при спорудженні невеликих будинків, провінційних палат, галерей, які набували своєрідних рис української народної архітектури.

Серед українських архітекторів того часу виділявся A. І. Меленський, (1766 – 1833 рр.), який протягом 30 років був головним архітектором Києва. Він побудував і перебудував в місті чимало будівель, зокрема корпус духовної академії, Миколаївську церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, будинок першого міського театру. На Харківщині та Херсонщині плідно працював П. А. Ярославський (1750 – 1810 рр.). За проектом професора Київського університету італійця О. Оберетті був побудований у класичному стилі головний корпус університету св. Володимира в Києві (1837 – 1842 pp.). У 20-30-х рр. у Львові в стилі ампір була збудована бібліотека Оссолінських, Львівська ратуша (1824 – 1835 рр.), Народний дім (1851 – 1864 рр.), низка житлових будинків.

Національне церковне будівництво в Україні на початку XIX ст. тимчасово припинилося, оскільки синод російської православної церкви заборонив будувати церкви українського типу. Останньою церквою, в архітектурі якої простежуються українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря біля Чигирина (1801 р.). На зміну українській традиції в храмове будівництво приходить стиль ампір, a пізніше – псевдовізантійський стиль, прикладом якого є Харківський кафедральний Благовіщенський собор.

Українська скульптура кінця XVIII – І половини XIX ст. також розвивалася під впливом класицизму. Найбільш талановиті скульптори, що вийшли з українського середовища, уславилися на ниві російського мистецтва. Серед них І. П. Мартос (1754 – 1835 рр.), родом із Чернігівської області, який став професором, a згодом ректором Петербурзької академії мистецтв. За півстоліття творчої діяльності митець створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі і мармурі, серед них пам'ятники Мініну і Пожарському в Москві (1804 – 1818 рр.), Рішелье в Одесі (1823 – 1828 рр.).

У 1853 г, в Києві, на мальовничому березі Дніпра, за проектом скульптора B. І. Демут-Малиновського й архітектора К. Тона був споруджений пам'ятник князю Володимиру Великому, виконаний відомим російським майстром німецького походження П. К. Клодтом (1805 – 1867 рр.).

Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили Т. Г. Шевченко і його послідовники Л. М. Жемчужников (1828 – 1912 рр.) та K. О. Трутовський (1826 – 1893 рр.).

Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861 рр.) був одним із найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Його талант яскраво проявився в галузі станкового живопису, монументально-декоративного розпису та скульптури, він досконало володів технікою акварелі, олії, офорту, малюнка олівцем і пером. Т. Г. Шевченко є автором понад тисячі творів образотворчого мистецтва. На жаль, збереглося не більше 165 його робіт, у тому числі монументально-декоративні розписи і скульптури.

Т. Г. Шевченко як художник-реаліст одним із перших правдиво зобразив життя і побут українського селянства («На пасіці», 1843 р.; «Селянська родина», 1843 р.). У 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів «Мальовнича України», яку художник задумав як періодичне видання про історію, побут, звичаї, природу, історичні пам'ятники. Його славнозвісна «Катерина» (1842 р.) написана у стилістиці народних картин, де кожен елемент зображення є символом. Центральна фігура картини уособлює Україну, дуб – її силу й нескореність.

Одним із провідних жанрів художньої творчості Т. Г. Шевченка був портрет. У цьому жанрі художник створив понад 130 робіт. У 1860 р. за серію офортів за творами К. Брюлова і автопортрети Т. Г. Шевченко був удостоєний звання академіка гравірування.

На І половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходять у світ перші збірки народних пісень – «Українські мелодії» (1831 р.) М. Маркевича, «Пісні польські і російські галицького народу» у 2-x томах (1833 р.) В. Залеського, збірник «Голоси українських пісень» , зібраний і виданий М. Максимовичем (1834 р.). Усе це свідчить про те, що ідеї національно-культурного відродження проникали в усі сфери духовної культури українського народу.

Народницький період національно-культурного відродження

На народницькому етапі національно-культурного відродження (1840 – 1880 рр.) керівництво національним рухом переходить від українського дворянства козацької походження до демократично налаштованої різночинної інтелігенції, яка створила концепцію про Україну як «етнічну національність». Виділяють такі характерні риси цього періоду:

• головну роль у національному русі відігравала нова різночинна інтелігенція;

• у Харківському та Київському університетах, центрах українського національного відродження, були створені перші національно-культурні організації (Кирило-Мефодіївське братство, гурток «хлопоманів», громади, різні наукові товариства);

• провідну роль у процесі відродження в Україні відіграв Т. Г. Шевченко.

Народницький період українського національно-культурного відродження надзвичайно важливий на шляху до подальшого національно-культурного зростання України. Його поділяють на два періоди: романтичний – діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX століття) – і позитивістський – культурно-просвітницька діяльність членів громадівського руху (60-80-ті роки XIX ст.).

У середовищі провідних діячів української культури починає домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. Саме народництво відкрило мовну й етнічну єдність усіх українських земель. A це стало передумовою культурного, a потім і політичного об'єднання українців.

Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування з боку російського царизму, мав певні досягнення: налагоджуються контакти з Галичиною та російськими опозиційними колами, створюється загальний фронт виступів проти царського самодержавства. У 30-50-х роках XIX ст. у багатьох країнах Європи (Франція, Німеччина, Швейцарія, Польща, Австро-Угорщина) починається нова хвиля буржуазних революцій, відгомони яких відчувалися і в українських землях. Представники освічених верств українського суспільства поширюють філософські ідеї провідних європейських філософів-класиків Гегеля, Гердера, Шеллінга. Твори німецького філософа Г. Гердера та інших романтиків сприяли виробленню філософських основ національної самосвідомості і самовизначення. У сфері національного життя зароджуються ідеї звільнення народів від чужої влади і створення власної держави.

Революційні події в країнах Західної Європи знайшли широкий відгук як у східних, так і в західних землях України. Після придушення польського повстання 1830 – 1831 рр. на Правобережжі та поширення на цій землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя, центром українського романтизму та визвольного антикріпосницького руху став Київ.

Навколо Київського університету згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які проявляли великий інтерес не тільки до історії, народознавства, літератури, а й до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особливу роль відіграли професор університету М. Костомаров, письменник, історик і етнограф П. Куліш, відомі в майбутньому культурні діячі України В. Білозерський і М. Гулак, етнограф П. Маркович. У грудні 1845 р. під керівництвом Миколи Гулака (1822 – 1899 рр.) і Миколи Костомарова (1817 – 1885 рр.) Була заснована таємна організація – «Кирило-Мефодіївське братство», до складу якого входили дванадцять активних членів і кілька десятків співчуваючих. У квітні 1846 р. у суспільство увійшов Т. Г. Шевченко.

Протягом 14 місяців існування братства його учасники кілька разів збиралися на філософські та політичні дискусії. Їх ідеї про суспільний розвиток і долю України найбільш сконцентровано викладені в «Книзі буття українського народу» («Закон Божий»), яка є політичним маніфестом братства. Цей твір, авторами якого були М. Костомаров і М. Гулак, написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами. Він закликав до перебудови суспільства на принципах справедливості, рівності, свободи і братерства.

Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українсько-слов'янського відродження, яка стала панівною в середовищі української інтелігенції 40-50-х років XIX ст. На їхню думку, всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свою культуру, вони повинні створити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є в Сполучених Штатах і назвати нову федеративну державу – Сполучені Штати Слов'ян. Столицею федерації повинен був стати Київ, як найстарше слов'янське місто. Першою на шлях федерації мала стати Україна, яку М. Костомаров і його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою та найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств.

Братство поставило собі за мету перебудувати тогочасні суспільні відносини в Україні на принципах християнства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в рамках слов'янської конфедерації. Але за короткий час свого існування братство так і не змогло реалізувати ці задуми. У 1847 р. організація була розгромлена, a його члени заарештовані.

Кирило-Мефодіївське братство відіграло важливу роль на шляху відродження та поширення української національної ідеї. Воно було першою, хоча і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного відродження. Із забороною діяльності Кирило-Мефодіївського братства центр українського національно-культурного руху на час перемістився в Петербург. У столиці Російської імперії режим щодо українців був дещо м'якшим, ніж у самій Україні, тому після заслання кирило-мефодіївці Шевченко, Костомаров, Куліш, Білозерський осіли в Петербурзі. Тут на кошти поміщиків Тарновського і Галагана була створена друкарня, яка почала систематичне видання творів видатних українських письменників – І. П. Котлярського, Г. Ф. Квітки-Основ'яненка, Т. Г. Шевченка, П. А. Куліша, Марка Вовчка. У Петербурзі в 1861 – 1862 рр. видавали українською мовою щомісячний журнал «Основа», що став головним друкованим органом національно-культурного руху. Редактором його був В. Білозерський.

На сторінках журналу публікували статті, присвячені основним проблемам українського світогляду та світосприйняття, в яких М. І. Костомаров виклав свою концепцію про «двох руських народностей», де доводив «відмінності і самостійність української культури і світогляду». Він визначав у національному характері українців «дуже розвинений індивідуалізм, схильність до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування свободою, відразу до сильної влади».

У середовищі народних мас першими активістами відродження національної самосвідомості виступили студенти Київського університету. Наприкінці 50-х років XIX ст. вони створили таємний гурток «хлопоманів» (від польського – «хлоп», що означає селянин). Його учасники, поляки за походженням (В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький), вирішили зблизитися з українським селянством, щоб обстоювати його соціальні інтереси й виховувати свідомі патріотичні почуття незалежності українського народу. Ідеологом «хлопоманства» став В. Антонтович (1834 – 1908 рр.) – випускник історико-філологічного факультету Київського університету, пізніше його професор. Свою кінцеву стратегічну мету вони бачили в ліквідації царизму, кріпацтва й установленні демократичної республіки, в якій вільно жили б українці, росіяни, білоруси, поляки, що практично продовжувало ідеї Кирило-Мефодіївського братства. Почати здійснення цих задумів вони вирішили з освіти українських селян, піднесення їхньої національної та суспільно-політичної свідомості.

Наприкінці 50-х – початку 60-х років в Україні сформувалася народницька ідеологія, що поширювалася в середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті і недоторканності тільки в селянському середовищі. А тому всі інші верстви суспільства повинні повернутися обличчям до українського народу (під яким розуміли селянство), вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти і прогресу. Молода українська різночинна інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створила свої товариства – так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти і знань. Перша «Українська громада» виникла в Києві під керівництвом молодого історика В. Антоновича. До її складу входили відомі українські культурні й громадські діячі М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, Ф. Вовк, І. Касьяненко, М. Лисенко, А. Кониський. Перший публічний виступ Київської громади відбувся в 1862 р. На сторінках журналу «Сучасний літопис» була опублікована заява громади про захист «українців молодого покоління». За прикладом київської громади подібні організації виникають 60-х роках XIX ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі й інших містах. Усіх членів громад об'єднувала спільна національна ідея, що розвивалася на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за досягнення його духовної культури – гідний внесок у скарбницю світової культури.

Громади створили в Україні мережу недільних шкіл з українською мовою навчання для дорослих і дітей, писали і видавали підручники для цих шкіл, у тому числі і підручники з української мови і українською мовою, збирали й публікували кращі зразки усної народної творчості. Важливе значення для формування національної самосвідомості мала робота хат-читалень, створених громадами в селах, в яких селяни ознайомлювалися з кращими зразками української класичної художньої літератури мовою оригіналу. Громади виконували велику просвітницьку роботу серед різних верств українського суспільства, проводили українознавчі дослідження, займалися вивченням і пропагандою історії й етнографії України, складанням українсько-російського словника.

Культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння в урядових колах царської Росії, оскільки видання книг і викладання українською мовою в недільних школах означало зміцнення національних основ духовного життя в Україні. Російське самодержавство боялося не лише відділення української мови від російської, а й тих демократичних тенденцій, які поширювали громадівці. У зв'язку з цим почався відкритий наступ царизму на національні права українського народу. У 1862 р. недільні школи були закриті. Незабаром царський уряд заборонив друкування науково-популярних і релігійних книжок українською мовою, про що свідчив циркуляр міністра внутрішніх справ П. А. Валуєва, виданий у 1863 році. Унаслідок дії цього циркуляра громади самоліквідувалися.

У 70-х роках XIX ст. відбулося відродження громадівського руху в Україні, що свідчило про нове піднесення національно-визвольної боротьби. Члени громад розгорнули плідну роботу в Україні з вивчення економіки, історії, географії, фольклору, підготували й надрукували низку фундаментальних робіт.

Провідну роль у цій діяльності відігравали радикальні представники демократично налаштованої інтелігенції (С. Подолинський, О. Терлецький, М. Зібер, М. Павлик, І. Франко, М. Драгоманов). У пошуках найбільш реалістичного ідеалу соціальної q національної справедливості вони старанно студіювали вчення західноєвропейських мислителів, вивчали громадянські традиції у народному побуті s фольклорі, розробляли соціалістичні теорії. За свідченням одного з провідних тодішніх громадівців С. Подолинського (1850 – 1891 рр.), відомого громадського і політичного діяча, соціолога і економіста, майже всі так звані «українофіли» – учасники громадівського руху були «соціальними демократами», які пропагували ідею «народної революції».

У пробудженні національної самосвідомості українського народу помітну роль відіграли наукові публікації, в яких розглядали проблеми історії й етнографії України, фольклористики і мовознавства. З-поміж наукових видань на особливу увагу заслуговують такі історичні праці: «Історія Малоросії» М. Маркевича в п'яти томах, дослідження М. Костомарова «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа і мазепинці», П. Куліша «Записки о Южной Руси»,«Історія України з найдавніших часів». У той час плідну наукову діяльність розгортає професор Київського університету В. Антонович (1834 – 1908 рр.), який очолював Історичне товариство Нестора-літописця. Він був автором численних праць з історії, археології, етнографії, першим почав вивчати історію українського народу з періоду первісного суспільства, увів археологію в лоно історії України.

У 1873 p. з ініціативи П. Чубинського (1839 – 1884 pp.) в Києві було відкрито Південно-Західний відділ Російського гоеграфічного товариства, який став першою українознавчою легальною організацією. Навколо товариства згуртувалася передова інтелігенція (М. Драгоманов, А. Кістяківський, М. Лисенко) й зініціювала активну науково-дослідну роботу. За результатами наполегливої фольклорно-етнографічної діяльності колективу вчених-професіоналів і любителів була опубліковане семитомне видання «Праці етнографічно-статистичної експедиції в західно-російський край» (СПб., 1782 – 1879 рр.) за редакцією П. Чубинського. Ця робота як найважливіше джерело вивчення духовної культури та побуту українського народу не втратила своєї цінності й актуальності і сьогодні. Крім того, П. Чубинський був автором вірша «Ще не вмерла Україна», який уперше був опублікований у 1863 р. з нотами українського композитора М. Вербицького (1815 – 1870 рр.). Цей твір після проголошення Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. став українським національним гімном.

Текст вірша-гімну пройнятий ідеями українського національного відродження, непохитності визвольної боротьби українського народу за «святу справу», прославляння козацької минулого Україну. Патріотичні ідеї вірша-гімну викликали глибоке занепокоєння в правлячих колах Російської та Австро-Угорської імперій. Твір заборонили друкувати і виконувати, але це лише сприяло зростанню його популярності в широких народних масах. Вірш-гімн став могутнім чинником утвердження національної свідомості, становлення української нації. Аналогічну роль відіграли музичні обробки поезій Т. Шевченка «Заповіт», І. Франка «Не пора», А. Духновича «Я русин був, є і буду", створені українськими композиторами М. Лисенком, М. Аркасом і Д. Січинським. Патріотичні мотиви тісно перепліталися з гуманістичними ідеями в «Молитві за Україну» М. Лисенка – «Боже великий, єдиний, нам Україну храни ...», яка утверджувала ідеали свободи, любові до рідного краю.

Цементуючою основою єдності української національної культури, що відроджувалася в XIX ст., була українська літературна мова. Важливим чинником її розвитку були численні наукові праці й навчальні посібники з історії, граматики української мови О. Потебні, П. Житецького, А. Кримського.

У 40-80-х роках XIX ст. особливу увагу приділяли науковим дослідженням у галузі мовознавства. У цей час вийшли в світ «Словник малоросійської або південно-східної мови» П. Білецького-Носенка і «Досвід южнорусского словаря» К. Шейковського. Окремі граматики української мови, двомовні словники, зокрема українсько-німецькі та німецько-українські, вийшли у ІІ половині XIX ст. в західноукраїнських землях. Важливу роль в утвердженні української літературної мови в цьому регіоні відіграли твори І. Франка, І. Верхратського, К. Студинського, М. Возняка. Завдяки їхнім зусиллям була започаткована багатотомна книжкова серія «Пам'ятки українсько-російської мови і літератури».

У розвитку українського мовознавства провідна роль належала видатному філологу, професору Харківського університету О. О. Потебні (1835 – 1891 рр.), який досліджував методологічні проблеми мови і літератури, створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Праці О. Потебні «Думка і мова», «Нотатки про малоросійське наріччя» (1870 р.), «Мова і народність» (1895 p.) й інші не втратили своєї актуальності й нині.

Особливу цінність мають думки О. Потебні щодо формування національної ідеї. Він уважав, що її відсутність у середовищі українців є внутрішньою причиною безсилля і непродуктивності нації, небезпекою на шляху її подальшого існування. Ця небезпека не менш загрозлива, ніж зовнішній натиск денаціоналізації. Становлення і розвиток національної ідеї, консолідація внутрішніх сил пробуджує волю і прагнення до незалежності.

У нації О. Потебня вбачав ту реальну силу, яка здатна підняти і вивести Україну з політичної залежності на шлях нового життя. Спираючись на національну ідею, він обстоював право української культури на самостійне існування і розвиток, тобто робив акцент на ідеї суверенності, реалізувати яку має право кожен народ, у тому числі й український. Для усвідомлення основ української національності, на думку вченого, необхідно, перш за все, добре засвоїти українську мову – без її вивчення і поширення досягнення незалежності неможливо.

Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т. Г. Шевченка і М. П. Драгоманова. Тарас Шевченко став джерелом духу і слова українського народу, утвердивши його самобутність. Михайло Драгоманов визначив шляхи суспільного розвитку українського народу.

За визначенням І. Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов «два головних сина України», які підняли українську культуру до світового рівня. Шевченківське слово стало символом самої України, a політична думка Драгоманова потужною силою, що згуртувала навколо себе кращих представників українського народу.

Ідея національного відродження, витворена плеядою діячів української культури наприкінці XVIII – початку XIX ст. і розвинена в творах письменників-романтиків Харкова і Києва, остаточно оформлилася у творчості Т. Г. Шевченка.

Великий український поет, художник, мислитель Т. Г. Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу; реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії і надії. Вихід у світ «Кобзаря» (1840 р.), поеми «Гайдамаки» (1841 p.), збірки «Три літа» (1843 – 1845 pp.) вивели поета на вершини української літератури. Т Г. Шевченко насамперед повернув з небуття історичну пам'ять українського народу. До минулого звернені його п'єси та етюди «Тарасова ніч», «На вічну пам'ять Котляревському», «До Основ'яненка», «Гамалія», «Іван Підкова» і героїко-романтична поема «Гайдамаки», в них Україна зображена «гіркою і розтерзаною, вкритою могилами» на багатолюдному всесвітньому роздоріжжі. Низка поетичних творів Т. Г. Шевченка присвячена Б. Хмельницькому – організаторові боротьби народу України за незалежність («Розрита могила», «Стоїть в селі Суботові», «Дабі-то ти, Богдане, п'яний», «Великий льох»). Його твори пройняті ідеями соціального і національного визволення України.

Отже, національна ідея є однією з провідних і визначальних ідей світогляду Т. Г. Шевченка. Шлях її втілення в життя поет вбачав у народній революції і побудові Соборної Української держави. Тема Соборності України, збирання всіх її земель в одну національну державу вперше найбільш чітко прозвучала у творчості Кобзаря. Одночасно, продовжуючи і розвиваючи ідеї Кирило-Мефодіївського братства, Т. Г. Шевченко сформулював своє бачення єдиної панслов'янської спільноти: «Серце болить, a розповідати треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, вкрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря – слов'янська земля». У слов'янській федерації, яка на демократичній основі об'єднала всіх слов'ян, Т. Г. Шевченко вбачав одну з можливих форм державного устрою, яка могла б сприяти утвердженню української державності. Ідеалом поета є об'єднання сучасних йому народів на антикріпосницьких і антимонархічних засадах. Однак це об'єднання не повинно привести до забуття рідної мови, розмивання національної самосвідомості. Загальнослов'янську федерацію поет розглядав як один з можливих способів звільнення України, утвердження її мови, культури й історії, усвідомлення українцями себе як самостійного окремого народу, як нації.

Ідея об'єднання слов'янських народів у творчості Т. Г. Шевченка ґрунтується на принципах гуманізму, тобто об'єднання рівноправних народів, a не підкорення одного народу іншим. Гуманізм і щирий український демократизм поглядів разом з ідеями самостійності й державності, є характерною ознакою творчості великого Кобзаря – борця за свободу українського народу.

Творчість Т. Г. Шевченка виявила потужний вплив на розвиток духовної культури українського народу, вона увійшла до золотого фонду європейської і світової культури. Твори Т. Г. Шевченка, за визначенням І. Франка, принесли йому «безсмертну славу і всезростаючу радість». Відомий грузинський поет А. Церетелі, підкреслюючи світове значення творчості Т. Г. Шевченка, писав, що він «... перший дав мені зрозуміти, як треба любити батьківщину і народ... Таких великих людей народжує велика нація, але вони, крім своєї нації, – належать іншим».

Під впливом творчості Т. Г. Шевченка проходила літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків, творчість яких пройнята ідеями гуманізму, демократизму і народності. На ниві поезії плідно працювали Л. Глібов, A. Свидницький, С. Руданський, П. Чубинський, П. Куліш та ін. Демократичний напрям української прозової літератури представляли Марко Вовчок, Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Леся Українка. Їxні твори залишили глибокий слід у свідомості народу, сприяли формуванню національних і патріотичних почуттів українців.

Ідеї Т. Г. Шевченка розвинув публіцист, учений і громадський діяч М. П. Драгоманов (1841 – 1895 рр.), діяльність якого відкрила якісно новий період у розвитку суспільно-політичної думки України. Ураховуючи потреби нового історичного періоду, він заклав теоретичні основи третього, політичного етапу національно-культурного відродження в Україні наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. У публіцистичних статтях та історичних дослідженнях – «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Неполітична політика», «Брехня не просвіта», «Довгі вуха нової гри» – Драгоманов обстоював ідеї можливої політичної і національної автономії Україні. Учений уважав, що «без політичної самостійності чи автономії не може бути й автономії національної».

У національному питанні М. Драгоманов стояв на федералістичних позиціях. Не вбачаючи на той час реального підґрунтя для державної незалежності України, він уважав за можливе боротися за політичну і культурну самостійність українського народу на засадах федеративної системи.

Твердо дотримуючись ідей федералізму, М. П. Драгоманов не виступав за відокремлення України від Росії, a вважав за необхідне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів. Водночас у статті «Втрачена епоха» він доводив, що в цілому українці під російським правлінням більше втратили, ніж придбали. На думку вченого, українці повинні зберігати вірність не «всій Pycі», a насамперед Україні: «Освічені українці, – писав він, – як правило, трудяться для всіх, тільки не для України та її народу. Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, що виїжджає з України, кожна копійка, витрачена не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, – марна трата капіталу українського народу, a за даних обставин кожна втрата є безповоротною».

Історична заслуга М. П. Драгоманова полягає в тому, що він, випередивши свій час, перевів українську національну ідею з культурної площини в політичну, став активним захисником духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами української мови. За це його піддавали репресіям з боку царського уряду, йому було заборонено жити на території України, що спричинило вимушену еміграцію M. П. Драгоманова до Швейцарії, де він продовжив займатися українськими справами і видавав у Женеві український громадсько-політичний альманах «Громада» (1878 – 1882 рр.).

М. П. Драгоманов увійшов в історію української культури також як видатний фольклорист. Йому належать фундаментальні наукові праці з історії, фольклору та етнографії: «Історичні пісні малоросійського народу», у співавторстві (1874 – 1875 рр.), «Малороссийскі народні перекази й оповідання» (1876 р.), «Нoві українські пісні про громадські справи. 1764 – 1880»(1881 р.),« Політичні пісні українського народу XVIII – XIX ст.» (1883 – 1885 рр.).

У галузі літературознавства М. Драгоманов був одним із найвизначніших представників порівняльно-історичного методу. Він прагнув обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських гуманістичних і естетичних цінностей у національно-культурному розвитку. Про це свідчить його робота «Дивні думки про українську національну справу» (1891 р.).

Глибока ерудиція М. Драгоманова в царині світової літератури поєднувалася з прогресивними поглядами щодо місця і ролі української літератури в громадському житті. На його думку, українська література повинна бути «за ідеями демократична, за манерою – критичною і реалістичною, за мовою – життєдайною».

М. П. Драгоманов був глибоким аналітиком і блискучим полемістом. Він удосконалив форми і засоби української літературної критики, підняв її авторитет і дієвість. Його погляди мали позитивний вплив на розвиток української літератури і передової літературно-естетичної думки.

Значення творчості М. Драгоманова для розвитку української національної ідеї, піднесення української культури, високо оцінили І. Франко, Леся Українка, В. Стефаник, М. Коцюбинський, М. Павлик. На думку І. Франка, кращі твори М. Драгоманова «забезпечили йому місце серед видатних публіцистів XIX століття».

Наукова, просвітницька і культурна діяльність української інтелігенції викликала занепокоєння в середовищі царських чиновників. Вони були стурбовані не тільки розвитком національних тенденцій серед діячів української культури, а й зростанням їхньої суспільно-політичної і революційної активності. У травні 1876 р. за участю імператора Олександра II на особливій нараді в м. Емc (Німеччина) обговорювалося питання про українофільськe пропагандe. Тоді ж було підписано «Емський акт», який забороняв ввозити з-за кордону українські книги, друкувати в Російській імперії українські переклади з інших мов, ставити театральні вистави українською мовою і под. Усе це стало великою перешкодою на шляху розвитку національної культури. Для того щоб обійти ці обмеження, П. Куліш, О. Кониський, М. Драгоманов встановили контакти з українцями Галичини, використовуючи їхню українську пресу, особливо газету «Правда», яку видавали у Львові, для поширення ідей, заборонених у Росії. У 1873 р. з допомогою Л. Скоропадської-Милорадович і церковного діяча В. Симиренка вони заснували у Львові Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, в 1892 році перейменоване в Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, що стало прообразом майбутньої Української академії наук і відіграло важливу роль у національно-культурному відродженні українського народу в західноукраїнських землях.

Важливим чинником формування світоглядних позицій української інтелігенції в той час стала філософія. Найбільш відомим серед філософів був C. C. Гогоцький (1813 – 1889 рр.) – професор Київської духовної академії і Київського університету. Його роботи присвячені аналізу філософських систем І. Канта і Г. Гегеля. Він відомий також як автор «Філософського лексикону» в чотирьох томах (1857 – 1873 рр.), що став одним із перших видань філософського словника в Росії.

Видатним представником так званої «філософії серця» («кордоцетризму») в Україні був професор Київської духовної академії, a потім Московського університету П. Д. Юркевич (1826 – 1874 рр.). У його творах розкрита специфіка українського менталітету, характерні ознаки національного характеру і національної психології. Християнське вчення про серце як основу людської душі і духовно-моральне джерело душевної діяльності філософ розвиває в роботі «Серце і його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого». Сферу духовного життя П. Юркевич, як і Г. Сковорода, позначає символом «серце», що є вираженням душевного стану людини. Душа в глибині людського серця, вона вічна, так само як вічною і безсмертною є людина, повністю залежна від Бога.

Філософські концепції українських мислителів XIX ст. відбилися і на інших сферах духовної культури українського народу – літературі, театрі, мистецтві.

Важливим чинником прогресу української культури в XIX ст. є театр, який протидіяв русифікації, прищеплював народу любов до української мови, глибоку повагу до досягнень національної культури. У 60-х роках XIX ст. «Артистичне суспільство» в Єлисаветграді вперше в Україні поставило п'єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», a в 70-х роках оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». У Києві діяв аматорський театр, в якому починали свою творчість композитор М. Лисенко (1842 – 1912 pp.) і драматург М. Старицький. У 1882 p. в Єлисаветграді за активної участі М. Кропивницького був створений професійний театр. У трупу увійшли відомі зірки української сцени М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька, Е. Вірін. Театр успішно виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, інших містах України.

Слухачів кращих оперних сцен Європи й Америки вражали своїм талантом співачки сестри Ганна та Соломія Крушельницькі.

Великі досягнення були і в архітектурі. Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються своєю художньою цінністю оперні театри в Одесі (архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер, 1884 – 1887 рр.), Києві (архітектор В. Шребер, 1891 – 1901 рр.) та Львові (архітектор З. Горголевський, 1897 – 1900 рр.), будинок Нової біржі в Одесі (архітектор А. Бернардацці, 1894 – 1899 рр.), Львівський політехнічний інститут (архітектор Ю. 3ахаревич, 1873 – 1877 рр.).

Основоположниками національної реалістичної школи в галузі скульптури були Л. Позен і П. Забіла. Л. Позен успішно працював у жанрі скульптури малих форм («Кобзар», «Хазяїн», «Переселенці», «Рілля на Україну"), П. Забіла – в жанрі скульптурного портрета (мармуровий портрет Т. Г. Шевченка, пам'ятник М. B. Гоголю в Ніжині). Серед монументальних творів виділяють пам'ятник Б. Хмельницькому у Києві (скульптор М. Микешин). B образотворчому мистецтві Україні утверджується реалізм, який найбільш яскраво проявився в жанрі пейзажу. З-поміж українських пейзажистів цього періоду виділяють В. Орловськго, С. Світославського, П. Левченка. Найбільш відомим був харківський художник С. Васильківський, якому вдалося майстерно поєднати досягнення реалізму з українською національною традицією і на цій основі передати неповторну красу природи рідного краю. Його пейзажі «Козача левада», (1893 р.), «Дніпровські плавні» (1896 р.), «По Дінцю» (1901 р.) є справжніми шедеврами українського образотворчого мистецтва.

Ідеєю національного відродження пройнята і музика тієї епохи, що розвивалася в річищі народної пісенної творчості. У І половині ХIХ ст. музична культура Україна розвивається в досить складних умовах. Основними концертними майданчиками були поміщицькі садиби. Деякі великі землевласники, такі, як М. Овсянико-Куликовський, В. Тарнавський, Г. Галаган, мали свої симфонічні оркестри, оперні і балетні трупи. Деякі оркестри продовжили своє існування і після скасування кріпосного права: вони влилися в музичну культуру великих міст і збагатили її. Найбільші міста України – Київ, Одеса, Харків, Львів, Полтава – мали власні музичні традиції. У І половині ХIХ ст. їхня культура розвивалася не так інтенсивно, як у наступні десятиліття. Але саме в цих українських містах зароджувалося і дало перші паростки демократичне мистецтво, література і наука. Із відкриттям театрів, появою оперних труп, організацією концертного життя починається новий етап культурного розвитку.

Становлення української музичної культури пов'язують з іменами С. Гулака-Артемовського, П. Сокальського, П. Ніщинського. М. Аркаса. У музиці цих композиторів б'є джерело народного життя, але через об'єктивні причини, професійні якості їхньої творчості ще не піднялися на європейський рівень. Більшість композиторів того часу ще не мали професійної підготовки, їхня музична мова спиралася передусім на мелодику побутового романсу, інтонації народної пісні, традиції побутової комічної опери. Водночас в українській музиці пробиваються паростки професійної творчості, виникає жанр опери. У 1862 р. була створена перша українська за змістом національна опера «Запорожець за Дунаєм», музику до якої написав композитор С. Гулак-Артемовський. Значний внесок у розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні зробили такі композитори: П. Сокальський – опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна», П. Ніщинський – музична картина «Вечорниці» до драми Т. Шевченка «Назар Стодоля»; М. Аркас – опера« Катерина»; О. Ніжанковський, А. Вахнянин – майстри хорової музики.

Розвиток української музичної культури в ІІ половині ХIХ ст. тривав в тому самому напрямі, але вже на засадах професіоналізму. Насамперед це було пов'язано з діяльністю М. В. Лисенка. Його творчість відкрила новий етап – створення української національної музичної школи і прагнення підняти її на рівень європейської культури. М. Лисенко був одним із небагатьох українських композиторів, хто мав професійну музичну освіту. Коло його інтересів було надзвичайно широким. Діяльність М. Лисенка охоплювала всі галузі професійної музичної культури: він був композитором, піаністом, педагогом, фольклористом, теоретиком музики, громадським діячем. Широко відомими стали його опери «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», вокальні твори під загальною назвою «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», романси на слова І. Франка, Лесі Українки, М. Старицького. Теоретичні роботи композитора заклали основи української музичної фольклористики. Талановитими послідовниками М. Лисенка були композитори К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, С. Людкевич. Українська музика ХIХ ст. розвивалася в напрямі професійного мистецтва. Так само як і в світовій музиці, розвивалися оперні, симфонічні, інструментальні жанри. Міцно спираючись на народні джерела, українська музика виходила на європейський простір як самобутня національна культура.

Отже, протягом ХIХ ст. творцем та ідеологом національно-культурного відродження в Україну була українська інтелігенція, яка виступала як за національний розвиток українського народу, так і за соціальну справедливість. У своїй боротьбі українська інтелігенція спиралася тільки на власні сили і постійно долала опір влади. Передова українська художня і наукова еліта переходила від простого висунення своїх вимог розвитку української культури, до активних спроб втілити свої ідеї в життя і мобілізувати широкі кола українського суспільства на досягнення культурної і мовної самостійності Україні. У ХIХ ст. розвивалися всі види і форми української культури. Але величезною перешкодою в цьому розвитку стала колоніальна політика Російської та Австро-Угорської імперій, що проголошували українську мову й українську націю поза законом. Проте українська культура, спираючись на могутні народні традиції, морально-етичні і духовні цінності народу, вижила, зберегла національну ідею. Українська національна ідея не згасала в найтяжчі часи, її успадкували і розвинули прогресивні діячі культури ХХ ст. у своїх пошуках найбільш дієвих способів збереження і піднесення національної самосвідомості і національної культури. Ідея незалежності, прагнення до суверенітету стали основою відродження України в ХХ столітті.

Персоналії: І. Котляревський, Г. Сковорода, Г. Квітка-Основ'яненко, С. Гулак-Артемовський, М. Костомаров, М. Бекетов, М. Сумцов, Д. Багалій, А. Краснов, О. Потебня, Л. Боровиковський, М. Шашкевич, Т. Шевченко, Є. Гребінка, М. Максимович, П. Куліш, В. Білозерський, М. Гулак, В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький, М. Драгоманов, М. Старицький, Ф. Вовк, М. Лисенко, І. Франко, М. Вербицький, Марко Вовчок, Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, Леся Українка, П. Юркевич, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька, С. Крушельницька, М. Леонтович, С. Людкевич.

Запитання для самоконтролю

1. Що означає поняття «українська національна ідея»? Як вона розвивалася протягом останніх десятиліть ХVІІІ ст. – ХІХ ст.?

2. Який навчальний заклад ХІХ ст. увійшло в історію українського культурного процесу як архітектор Відродження?

3. Що розуміють під поняттям національно-культурного відродження?

4. У чому полягала культурно-просвітницька діяльність громад?

5. Яку роль відіграв професійний світський театр і музика у розвитку національно-культурного процесу?

6. Схарактеризуйте особливості українського літературного процесу в ХІХ ст.

7. Який внесок у розвиток української культури зробили Т. Г. Шевченка і М. П. Драгоманов?

8. Які найбільш видатні архітектурні та скульптурні пам'ятники ХІХ ст. вам відомі?

9. Які стильові особливості були характерні для українського образотворчого мистецтва ХІХ ст.?

10. Які проблеми українські філософи розробляли ХІХ ст.?

Тести

1. Укажіть літературний твір, який дав початок існуванню української літературної мови:

А «Кобзар» Т. Шевченка.

Б «Сад божественних пісень» Г. Сковороди;

В «Енеїда» І. Котляревського.

2. На відміну від «Руської Правди» Південного товариства декабристів статут Кирило-Мефодіївського братства передбачав:

А ліквідацію монархії;

Б об'єднання всіх слов'янських народів в єдину федерацію;

В встановлення рівності всіх громадян перед законом.

3. Укажіть прізвище, зайве ланцюжку «М. Шашкевич – Я. Головацький – М.Драгоманов – І. Вагилевич»:

А М. Шашкевич;

Б М. Драгоманов;

В Я. Головацький;

Г І. Вагилевич.

4. Позначте прізвище вченого, який обґрунтував і ввів у науковий обіг поняття «кардоцентризм»:

А Г.Сковорода;

Б С. Гогоцький;

В П. Юркевіч.

5. Укажіть, прізвище українського письменника, якого російська влада вважала «найбільш небезпечним злочинцем»:

А М. Костомарова;

Б Т. Шевченка;

В І. Франка.

6. Позначте прізвище письменника, який започаткував наукове вивчення культури українського козацтва:

А Д. Яворницький;

Б І. Франко;

В Леся Українка.

7. Визначте, з чим в історії української культури пов'язані 1863 р. і 1876 р.:

А уведенням земств і єдиної системи початкової освіти;

Б заснуванням товариства «Просвіта» і Літературного товариства ім. Т. Шевченка;

В забороною друкувати і ввозити з-за кордону книги українською мовою.

8. Укажіть міста, які стали центрами національно-культурного відродження в Україні:

А Київ, Львів, Чернігів;

Б Харків, Київ, Львів;

В Львів, Харків, Кам'янець-Подільський.

9. Позначте культурно-просвітницькі організації, які діяли в Україні в народницький період національно-культурного відродження:

А наукове товариство ім. Т. Шевченка;

Б громади;

В товариства з ліквідації неписьменності.

10. Укажіть вищий навчальний заклад ХІХ ст., який увійшов в історію українського культурного процесу як «архітектор» Відродження:

А Київський університет св. Володимира;

Б Харківський університет;

В Львівський університет.