Тема 9. Тенденції та особливості розвитку світової культури XIX - початку хх століття

Загальна характеристика й особливості європейської культури XIX століття.

Динаміка світоглядних парадигм в європейській суспільній свідомості XIX століття.

Основні художні напрями: неокласицизм, романтизм і реалізм.

Культурна ситуація кінця XIX століття – початок трансформації художніх традицій і естетичної свідомості суспільства.

Термінологія: ампір, критичний реалізм, романтизм, абсолютний ідеалізм, імпресіонізм, позитивізм, натуралізм, науково-технічний прогрес, еволюційна теорія, «мистецтво для мистецтва», декаданс.

Загальна характеристика й особливості європейської культури XIX століття

В історії Нового часу особливе місце займає XIX ст. – епоха класики, коли європейська цивілізація, яка очолила світовий економічний, соціальний і культурний процес, досягла зрілості й завершеності. Саме так оцінювали XIX століття видатні філософи і культурологи, зорема О. Шпенглер (1880 – 1936), Х. Ортега-і-Гассет (1883 – 1955), Й. Хейзинга (1872 – 1945).

Культура XIX ст. найбільш повно проявляє світоглядні принципи, притаманні епосі Нового часу в цілому: раціоналізм, антропоцентризм, сцієнтизм, европоцентризм.

Модернізація поступово почала охоплювати дедалі більшу кількість країн. Найважливішим її компонентом вважали індустріалізацію. Індустріалізація, або промисловий переворот, в середині XIX ст. означав передусім якісний стрибок в галузі техніки, яка стрімко рухалася від парової машини Ватта (1784) до пароплава Фултона (1807), пасажирської залізниці Стівенсона (1825) до автомобіля Даймлера і Бенца (1885 ), від телефону Райса (1861) до радіопередавача Марконі (1901) і т. д.

Почалося формування громадянського суспільства, залучення до політичної боротьби широких верств населення, модернізація політичного ладу. Наприкінці XIX ст. більшість європейських держав вже мали конституції, в яких визначилися цивільні права людей, а в багатьох країнах законодавчі органи будували свою діяльність, керуючись загальним виборчим правом.

Загальна модернізація життя, технічний, економічний і соціально-політичний розвиток європейських країн сприяли поширенню ідеї соціального прогресу, утвердженню оптимістичного світогляду. Історію людства бачили як цілісний висхідний процес, на вершині якого були цивілізовані країни Заходу. Пріоритет Західної європейської культури був безсумнівим.

У XIX ст. продовжив свій розвиток процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. Складалася нова культура, де експериментальна наука поступово стає на домінуючі позиції. Це проявилося вже на початку століття, коли наука остаточно зайняла провідне місце в духовному житті суспільства і стала незалежною від релігії та філософії.

На перший план вийшли фізика і хімія, що вивчають взаємоперетворення і взаємозв'язок різних форм руху матерії. У цей час зв'язок науки з виробництвом стає тіснішим. З'являються перші науково-дослідні лабораторії, що працюють на промисловість. Відкриття в різних галузях природознавства дедалі більше впливають на розвиток провідних галузей індустрії: металургії, енергетики, машинобудування, приладобудування, транспорту, хімічної промисловості.

Цивілізація в Європі XIX століття почала глобально змінювати не тільки світогляд, а й побут людей. Стефан Цвейг, характеризуючи XIX ст. в цілому як «світ надійності», зазначав, що до кінця цього століття відчувалося істотне покращення комфортності життя, особливо в містах. Впровадження, хоча і не повсюдне, водогону і каналізації, успіхи медицини, санітарії і гігієни були вражаючими. Життя в Європі стало відносно благополучним для доволі широких верств населення. Хоча бідність не подолали, але розв’язання цієї проблеми здавалося досяжним у найближчому майбутньому, бо рівень життя ставав більш високим. Речі – меблі, одяг, посуд, тодішня побутова техніка – хоч у масовому виробництві не дуже витончені, але якісні і доступні за цінами. Досить згадати побутову швейну машину фірми «Зінгер», збережені екземпляри якої можуть працювати донині. Розширилося поле грамотності і навіть освіченості або хоча б інформованості людей через шкільне і спеціальне навчання, університетську освіту, а також через газети і журнали.

Нововведення, і в техніці і в побуті, входили в життя, хоча і не без труднощів, але викликаючи вже швидше ентузіазм, ніж протидію і тривогу. Слова «труднощі» і «протидія» в цьому випадку означають, що не всі верстви європейського населення відразу однозначно позитивно сприйняли цивілізаційні нововведення і зручності.

На думку М. Оссовської, в Європі та Америці відбувався процес поступового злиття зразків поведінки і способу життя переможеного і переможного класів, причому зразки переможеного класу зберігають свою привабливість.

Жителі Європи дедалі більше цінують духовні явища, пов'язані з мистецтвом (як, наприклад, музику у Відні, оперу в Італії). Багато мислителів XIX ст. вважали безмежними перспективні можливості прогресу. Недаремно наукова фантастика зародилася саме в цьому столітті. Прогрес, за висловом Цвейга, в європейському суспільстві став мало не релігією.

Європейці, при всіх національних відмінностях почали вважати себе представниками вищого ступеня розвитку цивілізації і культури, ніж, скажімо, «тубільці», дикуни, або «відсталі», на їхню думку, народи Азії й Африки (такі, як японці, китайці, індуси, араби).

Основні риси цивілізованого європейця XIX століття, як було прийнято вважати – тверезість, практичність, динамічність. Цивілізований європеєць XIX ст. повинен мати спеціальні знання в сфері діяльності, якою займався: знання технічні, технологічні, але не тільки – передбачалося знання історії, географії, іноземних мов, рідної мови. Важливим було вміння письмово й усно, грамотно і красиво висловлювати свої думки і почуття: епістолярний жанр – жанр XIX століття. Поступово, особливо до кінця цього століття, одним з елементів цивілізованості стає також фізична розвиненість (завдяки вправам, спорту), вже не кажучи про охайність, гігієну, чому приділяють дедалі більше уваги. Все це мало поєднуватися з підприємливістю і здатністю діяти, спираючись на знання. Цей тип цивілізованої людини втілював, зокрема інженер Сміт у романі Жуля Верна «Таємничий острів».

Але цими особливостями і рисами не вичерпується ідеальна характеристика європейця XIX століття. Він повинен був ще вміти поводитися в будь-якому суспільстві, відповідно до умов і обставин, в які потрапляв. Цьому сприяло знання різних норм поведінки, володіння тілом, що забезпечувало свободу рухів, керування своїми почуттями: цивілізована емоційність не допускала зайвої афектації пристрастей, бурхливого гніву чи сентиментальної сльозливості. Культурний європеєць повинен бути поціновувачем творінь мистецтва, мати достатньо розвинений естетичний і художній смаки, що дозволяло відчувати гармонію, переживати її. Звичайно, це вміння й «оформленість» почуттів вже стосуються не тільки цивілізованості, а й культури. Джентльмен, або «справжній інтелігент», – не просто цивілізована особистість, це представник культурної еліти свого часу. Отже, і джентльменство – сукупність особистісних якостей і культуру особистої поведінки, що сформувалися під впливом дворянських стандартів, – й інтелігентність у XIX ст. – це прояви впорядкованості поведінки і відносин між людьми.

Однак те, що називають цивілізацією і культурою, стало синтезом усіх попередніх епох. Показовою тут є німецька класична філософія, особливо гегелівська система. Учення Гегеля вважалося вищою точкою всього розвитку філософії і взагалі людської мудрості. Як зазначав філософ радянської епохи М. А. Кіссель, логіка Гегеля була синтезом усіх філософських напрямів, які існували до неї. Йдеться про те, що за задумом Гегеля, з минулого було взято все найкраще. Категорія «чистого буття» моделювала вчення Парменіда, «становлення» – філософію Геракліта, а філософія поняття – систему Аристотеля. Це давало підстави прихильникам гегелівської філософії вважати її абсолютною істиною. Тому що вона, на думку її творця, акумулювала результати всієї історії філософської думки. Філософську систему Гегеля почали сприймати як підсумок самосвідомості людства.

У XIX ст. почали більше приділяти уваги естетичним якостям побутового і промислового середовища, в якому перебуває людина. Поступово приходило усвідомлення того, що самопочуття людини, працездатність, рівень її емоційного та інтелектуального розвитку багато в чому визначається характером середовища її проживання. Деякі мислителі відчули загрозу «стандартизації» життя, пов'язаної з масовим промисловим виробництвом, надмірним і часом грубим утилітаризмом у виробничій, побутовій та інших її сферах.

Відомий англійський естетик, чи не перший теоретик дизайну В. Морріс вбачав у зміні характеру виробництва і праці, умов виробництва, те, що робило неможливим насолоду роботою і відпочинком, те, що духовно спотворювало учасників виробництва і його продукцію. Морріс звертав увагу на збіднення найближчого до людини довкілля: знищення природи в містах і біля них, примітивний стандартний комфорт при одночасному знищенні пам'яток культури минулого. Морріс був переконаний у тому, що потворне оточення, потворні речі надзвичайно войовничі, вони спричиняють зникнення унікальності, індивідуальності, творчості, смаку, культури. Морріс стверджував, що зробити людей культурними в такому потворному середовищі не можна.

Одним із найбільш відомих спроб художнього оформлення європейського побуту в XIX ст. був стиль бідермейер. Угорський дослідник стилів меблів Дюла Кес так схарактеризував його: «Стиль бідермейер дуже повчальний. Він може бути, зокрема, прикладом того, як певна епоха за допомогою відносно скромних коштів розв’язує проблему житлового інтер'єру, гармонізуючого з усім укладом життя даного класу, як успадковані традиції трансформують відповідно до вимог і смаків часу». Важливу роль відіграла діяльність Вільяма Морріса, який, спираючись на праці Джона Раскіна і досвід художників-прерафаелітів, у 1861 році створив підприємство з виготовлення предметів побуту (меблів, килимів, шпалер, вітражів, книг), де знеособленому машинному виробництву була протиставлена ручна праця художників-дизайнерів, що спиралися на традиції середньовічних цехів. Представники естетичного руху («Мистецтво і ремесла»), яке виросло з цього починання (1888), обстоювали «новий англійський стиль», в якому широко використовувалися мотиви середньовічного мистецтва.

Динаміка світоглядних парадигм в європейській суспільній свідомості XIX століття

Усю І половину XIX ст. європейський світогляд розвивався під прапором романтизму. Це явище не тільки художньої культури Європи, а й один із найбільш яскравих феноменів європейського світосприйняття, що виник на початку XIX ст. і впливав на життя європейців протягом усього XIX століття. На формування концепції романтизму суттєво вплинули національно-визвольні війни Європи проти наполеонівської Франції, а потім народів Балканського півострова проти ярма Османської імперії. Пафос визвольної боротьби поєднався в романтичному світогляді з поетизацією «ілюзій минулого».

Цей ідейний і художній напрям охопило філософію, право, політекономію, філологію, історіографію й особливо яскраво виявився в літературі і мистецтві.

Утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу, боротьба за свободу особистості займали важливе місце в програмі романтиків.

_________________________________________________________

Романтизм (французькою romantisme) – ідейний і художній рух у духовному житті європейського й американського суспільства, що розпочався на межі XVIII – XIX ст. і набув вираження не лише в сфері ідеології, а й у сфері суспільної психології, виступивши як певне світовідчуття і світосприйняття епохи. Це потужний художній напрям, в основі якого творчий метод, що проголошував своїм головним принципом абсолютну і безмежну свободу особистості. Сутність романтичного світосприйняття у визнанні драматичної нерозв'язної суперечності між низькою дійсністю і високим ідеалом, несумісним з нею, а часом взагалі нереалізованим.

__________________________________________________________

На характер суспільної свідомості європейців значний вплив виявив бурхливий розвиток наукових знань у ІІ половині XIX ст. і формування позитивізму, представники якого фактично звели основне завдання філософії до обслуговування так званих емпіричних наук, серед яких особливо шанували соціологію.

Уявлення про суспільство і особистість пов'язують з останніми науковими даними про природу та її розвиток, і через призму цих даних людина починає аналізувати й оцінювати більшість антропологічних і соціальних проблем. Наприклад, у рамках концепції натуралізму, який сформувався у Франції та Німеччині (Е. Золя, Г. Гауптман) відбулося фактичне ототожнення законів розвитку суспільства і законів природи, особливо біології, людські вчинки зображували як результат дії стихійних сил природи. Саме в цій галузі відбувався пошук розгадки таємниць людської особистості.

Найбільш характерною рисою позитивістської ідеології був еволюціонізм. Позитивісти зводили (і натуралісти в мистецтві взяли цю тезу) соціальні процеси до природно-фізичних, біологічних й особливо психологічних. Позитивісти розуміли суспільство як «соціальний організм» і шукали закономірності його розвитку у формі поступових еволюційних змін від простого до складного, від однорідного до різноманітного, розглядаючи революційні потрясіння як аномалії історичного розвитку.

Позитивістська методологія, яка визначила стиль і методи європейського мислення ІІ половини XIX століття, утверджувала рівноправність матеріальних і духовних чинників в історичному процесі, непізнаваність кінцевих історичних законів, ставила в центр уваги історію великих мас людей і історичних процесів, різко виступаючи проти їх зведення до послідовності окремих подій і діяльності «великих людей» – героїв і геніїв, що істотно відрізняло її від романтичного світогляду.

Позитивізм завдяки натуралістичному напряму в культурі поширився в європейському суспільстві, перетворившись на найбільш потужний ідейний чинник ІІ половини XIX ст. Він сприяв тому, що в європейському мисленні з'явилися і набули значного поширення принцип техніцизму і пов'язана з ним технократична ідеологія.

Принцип техніцизму в європейському мисленні був пов'язаний з успіхами інженерії, появою в серединіXIX ст. складних технічних пристроїв, що працюють від електрики, сили пари і под., однак він не зводиться до їх використання. Поняття техніки у філософському розумінні, а саме в цьому вияві принцип техніцизму домінує в європейському мисленні XIX – XX ст., значно ширше. Поняття техніки охоплює закономірно і логічно організовані системи мислення і діяльності, в межах яких причини і наслідки, умови і результати діяльності поєднуються однозначним, повторюваним, передбачуваним, верифікованим (ткаим, що перевіряється) зв'язком. У цьому сенсі говорять про техніку мислення, техніку діяльності, техніку пізнання і под.

Діяльність людини починають розглядати як технологічну функцію. Людина «доповнює» технічні системи своєю енергією, нервами, розумом. Виникає уявлення про людські якості та функції, які існують і використовуються в складних технологічних системах начебто самі по собі, окремо від людини – їх називають «людськими чинниками».

Панування позитивістської ідеології в ІІ половині XIX ст. приводить до того, що всю соціальну систему розглядають як своєрідну технічну структуру, яка виробляє людські чинники.

Культивується споживацьке ставлення до природи як до комори, яка повинна постачати необхідні матеріали та енергію для людини.

Базаровська формула «Природа не храм, а майстерня, і людина в ній – працівник» передає дух тверезомислячої XIX століття. Навіть більш глибоке проникнення в таємниці природи не сприяють більшій близькості з нею, а, навпаки, перетворюють останню на щось чуже, далеке, що допускає лише діловий, технічний підхід.

До таких самих суперечливих результатів приводить і прагнення людини осягти таємниці власної природи. XIX століття остаточно позбавляє людину статусу «вінця світобудови», «міри всіх речей». Людина дедалі частіше постає як «електронно-протоновий агрегат», «комбінація фізико-хімічних елементів», «тварина, що перебуває в близькій спорідненості з мавпою», «рефлексуючий агрегат», нарешті, «хомо Фабер», тобто той, хто продукує знаряддя праці (П. Сорокін).

Основні художні напрями: неокласицизм, романтизм і реалізм

Початок XIX ст. став завершальною фазою еволюції класицизму як самостійного художнього напряму. Його основні риси пізніше були втілені в ампірі. Сама назва стилю – «ампір»,- походить від французького слова «імперія», і своїм народженням цей стиль зоб’язаний політичній і культурній атмосфері Франції часів правління імператора Наполеона Бонапарта.

Ампір уважає зразком архітектуру імператорського Рима – масштабні форми і специфічні споруди: колони, тріумфальні арки, монументальні масивні портики (головним чином, доричного і тосканського ордерів). Чіткість, лаконічність форм ампіру поєднувалися з прагненням найбільш повного втілення актуальної ідеї державної і військової могутності і сили. Це виражалося в особливому багатстві декору – скульптурних рельєфах, що зображують зброю, лаврові вінки, орнамент на військову тематику.

Аналогія із символами імператорського Риму часів його величі пряма й однозначна: лавровими вінками увінчували під час тріумфу римських полководців, крилаті сфінкси або леви втілювали імператорську владу, силу й могутність. Ампір досяг особливої пишності в меморіальній архітектурі й оформленні палацових інтер'єрів.

Архітектори, які працювали в стилі ампір, були уражені гігантоманією. Тріумфальна арка на Площі Зірки в Парижі виявилася в 4 рази вищою за римські тріумфальні арки, грандіозний проект Пантеону вражав своєю монументальністю і пишністю.

У стилі ампір оформлювали й інтер'єри. Зали обставляли по-античному манер – прямі, довгі кушетки, незручні крісла, ліжка, схожі на саркофаги, білі алебастрові вази, замість шовкових шпалер – червоне дерево і бронза. Радикальні зміни відбулися в одязі і зачісках, все стало «ля антик»: жіночі сукні уподібнили до хітона, волосся прибране на грецький манер, француженки взули сандалі. Новий класицизм поширився і в інших країнах Європи, які звикли наслідувати французьку моду, незважаючи на ненависть до загарбницької політики Наполеона.

У цей час продовжує розвиватися романтизм, який актуалізував особистісне, творче баченню світу, зруйнував всі канони, сформовані класицизмом. На противагу класицизму, який утверджував чистоту видів мистецтва і жанрів, романтизм принципово тяжів до їх синтезу (найбільш яскраво це відбилося в нерозривному злитті музики й літератури). Класицизм орієнтувався на домінування розуму, романтизм – на особистісно забарвлену емоцію. Раціональності класичного мислення романтизм протиставив іронічне бачення світу. Національне начало, що не входило в контекст класицизму, для романтизму стало одним із джерел натхнення. Романтичному стилю властива натхненна, емоційність, суб'єктивізм в оцінюванні зображуваного, контрастність сюжетів і характерів, екзотичність обстановки, прийоми символіки і гіперболізації. Особливості, що проявилися в естетичному світосприйнятті представників романтизму і специфіці стилю, не були випадковими. Якщо епоха Просвітництва ще зберігала віру європейців у розумність світобудови і можливість перетворення суспільства на раціональних засадах, то якобінський терор французької революції і наполеонівські війни, що забрали життя мільйонів людей в європейських країнах і Росії, спричинили соціальну зневіру. Значна частина творчої інтелігенції деяких європейських країн (передусім Франції, Англії, Німеччини), вражена невідповідністю надій, пов’язаних із французькою революцією й отриманими результатами, вже не шукала співвідношення проблеми реалізації загальнолюдських цінностей з історичним прогресом і поступальним перебігом історії. У творах романтиків відбувається повернення до минулого й посилюються містичні тенденції. Пробуджується гострий інтерес до епохи Середньовіччя й притаманних їй (на думку романтиків) високих ідеалів і шляхетних почуттів як лицарів, так і простих людей. Крім того, релігійна середньовічна атмосфера, замки і церковні храми органічно поєднані зі світом ірраціональним, містичним, таємничим. Саме там, на думку представників романтизму, слід шукати розгадки таємниць буття. Жанр «готичного роману» (різновид літератури, містичні, похмурі твори, події в яких зазвичай відбуваються в замках із привидами, на кладовищах, серед руїн) досягає розквіту в 1790-ті роки ХVІІІ ст. і перші роки XIX ст.

У творчості романтиків посилюється трагізм світовідчуття, що переходить у відвертий жах перед реальною дійсністю. Це стосується творів Мері Шеллі, Амброза Бірса і засновника жанру жахів у світовій літературі Едгара Алана По.

У творах романтиків на першому плані неординарна особистість, наділена сильним характером і пристрастями, трагічно самотня, бо стоїть вище за своє оточення.

У літературі світового значення набули твори англійських романтиків Дж. Байрона, В. Скотта, німецьких поетів і драматургів В. Гете, Ф. Шиллера, Г. Гейне.

В образотворчому мистецтві романтизм найбільш яскраво виявився в живописі і графіці: Ф. Гойя (Іспанія), Ж. Л. Давід, А. Ж. Гро, Т. Жеріко, Е. Делакруа (Франція).

У музиці романтизм сформувався в 20-х рр. XIX ст. під впливом романтизму в літературі і на основі досягнень музичної класики. Найбільш яскравими прикладами є творчість відомих композиторів І половини XIX ст.: Ф. Шуберта (Австрія), Р. Шумана, Р. Вагнера (Німеччина), Н. Паганіні, Д. Верді (Італія), Ф. Шопена (Польща). Естетика романтизму також вплинула на твори західноєвропейських композиторів ІІ половини XIX ст.: Й. Брамса, Р. Штрауса.

Романтизм у філософії – ідеалістичний напрям у філософській думці XVIII – початку XIX ст. Найвідоміші представники – Ф. Шлегель, Ф. В. Шеллінг, Новаліс. Спираючись в основному на ідеалістичні погляди І. Фіхте, мислителі сприймали дійсність як естетичне явище, вважали мистецтво першоосновою світу: закони художньої творчості розглядали як конструктивні принципи перетворення дійсності, провідну роль відводили інтуїції. Романтизм фактично стирав грань між філософією і мистецтвом. Вільне розкриття особистості (яке адекватно здійснювалося тільки в художній творчості) – вищий ідеал романтичної етики та естетики.

На противагу містичному романтизму в XIX ст. оформлюється критичний реалізм. Зображення розвитку сучасного йому суспільства, критика і розкриття його суперечностей (звідси і назва «критичний») стали основним змістом критичного реалізму.

Витоки реалізму в літературі відносять до епохи Відродження, констатуючи його прояв уже в творчості Ф. Петрарки, Ф. Рабле, В. Шекспіра, М. Сервантеса, які створили галерею людських характерів – вічних образів (Гамлет, Лір, Дон Кіхот), для яких характерними є масштабність соціально-психологічних узагальнень, глибоке проникнення в психологію персонажів, в обставини їхнього життя.

Наступним етапом у розвитку реалізму можна вважати епоху Просвітництва, елементи якого спостерігаються у творчості Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Й. Гете.

Реалізм І половини XIX ст. (в основному у Франції та Англії) уважають «класичним періодом». Творчість Стендаля, Бальзака, В. Теккерея, Ч. Діккенса дає можливість усвідомити сутність і природу реалізму, визначити його фундаментальні ознаки, до яких відносять історичний погляд на дійсність, зображення типових характерів у типових обставинах, проникнення в соціальні закони розвитку.

На відміну від натуралізму критичний реалізм був орієнтований на виявлення внутрішньої взаємозв'язку і закономірності в зовнішньо суперечливому розвитку людського життя і навколишнього соціального середовища. Критичному реалізму притаманне розуміння людської особистості, з одного боку, як продукту історичного розвитку того соціального середовища, до якої вона належить, а з іншого, – як носія активного і вольового начала.

Реалістичні тенденції XIX ст. у французькій літературі втілив Оноре де Бальзак у масштабній епопеї «Людська комедія», що складалася з більш ніж 90 творів (серед них «Шагренева шкіра», «Батько Горіо», «Втрачені ілюзії») і стала відображенням духу епохи.

Засудженням реакційних тенденцій суспільства, яке не приймає яскраві індивідуальності і відкидає їх на узбіччя соціального життя, пройнята творчість Стендаля («Червоне і чорне», «Пармська обитель»).

Видатний письменник епохи Г. Флобер у романах «Пані Боварі», «Виховання почуттів» розвінчує мораль буржуазного суспільства.

В англійській літературі підґрунтя критичного реалізму створив Ч. Діккенс. У романах «Записки Піквікського клубу», «Пригоди Олівера Твіста», «Домбі і син» діють типові образи буржуа як носіїв зла.

Відображенням реалістичних тенденцій в англійському образотворчому мистецтві стала пейзажна творчість Дж.Констебла. У французькому живописі в дусі критичного реалізму працювали художники Ф. Мілле і Г. Курбе (який сам уперше використав термін «реалізм» щодо живопису, назвавши свою програмну виставку 1885 «Павільйоном реалізму»).

Культурна ситуація кінця XIX століття – початок трансформації художньої традиції й естетичної свідомості суспільства

Наприкінці XIX ст. мистецтво Західної Європи входить в епоху декадансу (термін декаданс уживають для позначення кризових явищ у духовній культурі, зазначених настроями безнадійності, песимізму). Чому ж в умовах висхідного капіталістичного розвитку, в найбільш його мирний і стабільний період, на тлі блискучих успіхів науки і техніки в духовній культурі настає епоха декадансу? З одного боку, тут, можливо, влинуло відчуття невідповідності, що переходить у збільшувану суперечливість науково-технічних досягнень і кризових явищ у соціально-економічній, політичній і духовно-моральній сферах (наприклад, економічна криза, починаючи із 60-х років XIX ст., набуває світових масштабів). Певно, передчуття майбутніх світових катаклізмів як невідворотного результату подібної суперечності привело до того, що на кінець XIX ст. деякі течії в мистецтві почали відходити від реалістичних принципів відтворення дійсності (швидше за все це був один із проявів не повністю усвідомлюваного психологічного захисту). І спочатку відхід від цих принципів сучасники розглядали як ознаку занепаду, кризи літератури і мистецтва. Відмова від реальності, що не відповідає високим ідеалам, спроба знайти вищу правду в іншій, потойбічній реальності – головна мета декадентів.

Як не дивно, тенденції, пов'язані з декадансом, несли найбільш впливові течії і напрями XIX ст. – символізм, натуралізм, імпресіонізм.

_________________________________________________________

Символізм (французькою simvolisme – символ, знак.) – європейський інтегральний стиль культури кінця XIX – початку ХХ ст., що зв'язав воєдино філософію, релігію, мистецтво, а також відповідні форми творчої діяльності. Основу сюжету творів символізму складала відмова від зображення дійсності, переважання непрямого контакту з нею. Саме в цьому значенні розуміють символ як натяк, який не відображає дійсність, а тільки посилається на неї.

__________________________________________________________

Біля витоків символізму стоїть Ш. Бодлер із книгою «Квіти зла» (1857). Завдяки тонкій передачі настроїв втомленої пригніченості і страху за бунтівне боговідступництво, що виносить вирок всьому земному, Бодлер став відомим, бо на кінець століття ці настрої стануть панівними. Бодлер одним із перших зазіхнув на дві найважливіші підвалини раціоналізму – віру в початкову моральну досконалість людини і переконаність у розумній доцільності поступального перебігу історії.

Одночасно із символізмом розвивався натуралізм.

________________________________________________________

Натуралізм (з французької naturalisme від латинського natura – природа) – художній метод, що склався в західноєвропейській і американській культурі останньої третини XIX ст. під впливом філософії позитивізму О. Конта, Г. Спенсера, І. Тена.

_______________________________________________________

Натуралізм прагне до зовнішньої правдоподібності деталей, протокольного опису і зображення одиничних явищ. При цьому вплив соціального чинника значно применшується. Прихильники натуралізму в мистецтві розглядали людину як пасивний результат невідворотного впливу спадковості і матеріального середовища.

Натуралізм, тісно пов'язаний із позитивізмом, був зовсім позбавлений ідеальної поетизації людських цінностей. Спираючись на теорію Ч. Дарвіна, його прихильники зводили людську сутність і сенс існування людини до біологічних мотивів, пояснювали формування характеру тільки середовищем, в якому опинилася людина. Творчість представників натуралізму утверджувала невідворотність грубої реальності, пригніченість людини буденним, перебільшувала роль підсвідомого в людині. Все це призводило до фаталізму і песимізму, а у натуралістів, близьких до декадентського світогляду, принцип «неупередженості» стає виправданням соціальної апатії.

Ще одним впливовим мистецьким напрямом того часу був імпресіонізм, основнними ознаками якого є зображення миттєвих ситуацій, фрагментарність композиції, несподівані ракурси і точки зору, свіжість і безпосередність сприйняття.

_________________________________________________________

Імпресіонізм (з французької Impression – враження) – художній напрям, який виник у Франції в 60 – 70-х роках XIX ст.; найбільш яскраво виражений в образотворчому мистецтві, художній літературі, музиці, скульптурі.

_________________________________________________________

Метод імпресіоністів полягав у поверхневому висвітленні того чи того явища, а не осягненні його сутності. Гранична індивідуалізація ситуацій, характерна для імпресіонізму, не сприяла соціальним узагальненням. Імпресіонізм вирізнявся соціальною апатичністю, і навіть введення в мистецтво патологічних типів (повій, сутенерів, п'яниць, волоцюг) не мало ніякого соціального підгрунтя – це були картинки з натури.

Нині твори імпресіоністів займають провідні місця в постійно оновлюваних списках найдорожчих картин світу. А переважна більшість сучасних художніх напрямів генетично бере початок із творчих надр імпресіонізму і постімпресіонізму.

Це означає лиш одне: імпресіоністам вдалося вловити реальні тенденції, пов'язані зі зміною естетичної свідомості й естетичного світосприйняття на рівні масової аудиторії. З-поміж таких змін дослідники називають:

• звуження проблематики, що цікавить художника і пересічного глядача – переважають соціальні теми;

• обмеження естетичних уподобань митця кількома чинниками:

• акцентуванням чуттєвого (насамперед колірного) сприйняття;

• віртуозною передачею фактури зображуваних об'єктів, світлових відблисків і руху повітря;

• фіксацією мінливого швидкоплинного настрою людини без спроб глибинного аналізу її особистісних рис: зі структури естетичного ідеалу «випадає» уявлення про модель досконалої людини, яка втілює інтелектуальні, фізичні і моральні якості, обумовлені історичною епохою.

Для досягнення більш переконливого ефекту безпосереднього сприйняття об'єкта імпресіоністи відмовляються від лінійної перспективи і загальноприйнятого світлотіньового моделювання зображуваного на полотні. Використання таких нововведень руйнує принцип антропоцентризму. Людина стає одним з об'єктів, специфічно відображає колірну або світлову гаму, наприклад, сонячне світло (Клод Моне «Дама в саду»).

Тут виразно проступають характерні риси декадансу і передусім його основна установка – «мистецтво для мистецтва». «Відкидаючи» соціальну проблематику, імпресіоністи зосереджувалися на вирішенні суто мистецьких завдань. Йдеться насамперед про створення живописної системи, в якій відбувається поділ тонів на чисті кольори, що дає можливість отримувати враження від їх взаємопроникнення, примушуючи око глядача «працювати» і викликати в нього відчуття «дихання» життя. Найбільш примітне в імпресіонізмі як передвісникові модерністської революції в мистецтві ХХ століття в тому, що він сам був результатом спочатку ніби непомітного, але з часом посилюваного зміщення акценту в бік суб'єктивності в процесі творчості.

Художники-імпресіоністи – К. Моне, О. Ренуар, К. Піссаро – були налаштовані на максимальне наближення зображення дійсності до самої дійсності, прагнули якнайточніше зобразити природу, людину. Вони намагалися зафіксувати фрагменти світу, як вони є. Імпресіоністи посилили традиційний принцип «пиши, що бачиш», до «пиши, як бачиш». Вони продовжували вважати очі гарантією правди в зображенні, а метою мистецтва – бачення і відображення правди цього світу, його істинності, його об'єктивної краси. Але при цьому акценти у творчості переносилися на суб'єктивне бачення світу «як він є». Зображуваний імпресіоністами світ ніби «поплив», вібруючи, втрачаючи стійкість і визначеність форм. І разом з тим, художники, захоплені пошуками нових виражальних засобів та образотворчих можливостей, створюючи чудові за мальовничістю полотна, уникали гострих, болючих соціальних і особистісних проблем, відводячи глядачів у світ, який хвилює своєю красою – реальною і ірреальної водночас.

Споріднені декадансу ідеї розвивали представники англійського естетизму і близьких до нього течій. О. Вайльд, наприклад, утверджував самоцінність мистецтва. Він уважав, що мистецтво нічого не виражає, крім самого себе, і найбільш повно цьому ідеалу «чистого мистецтва» відповідають музика і орнамент. Єдине джерело розвитку мистецтва – запозичення сюжетів одним видом мистецтва з іншого, а не з реального світу. Оскільки, на думку Вайльда, життя може почерпнути красу тільки з мистецтва, що стоїть над нею, остільки воно більше наслідує мистецтво, ніж останнє – життя.

Однією зі світоглядних і гносеологічних причин появи феномена декадансу в культурі XIX століття став розпад цілісної картини світу, перші ознаки якого виявляються вже в І половині століття в так званій теорії малих причин. Найбільш яскраво ця теорія виражена у спадщині французького драматурга Ежена Скріба. У найвідомішому його творі – п'єсі «Склянка води, або Причини і наслідки» (1840) – цю теорію сповідує герой – відомий мислитель і політичний діяч XVIII ст. Болінброка: «Ніколи не треба нехтувати маленькими величинами, тому що через них ми приходимо до великих. Ви вважаєте, ймовірно, як, утім, і більшість людей, що політичні катастрофи, революції, падіння імперій спричиняє щось серйозне, глибоке і важливе... Помилка! Герої, великі люди підкорюють держави і керують ними, та самі вони, ці великі люди, перебувають у владі своїх примх, свого марнославства, тобто найдрібніших і найжалюгідніших людських почуттів. Великі наслідки малих причин! ... Ось моя система! ... »

Декаданс, характерні риси якого проявлялися в різних мистецьких напрямах, течіях і стилях культури XIX ст., провіщав початок великого перелому не тільки в художній, а й в усій європейській та світовій культурі. Перелому, який розпочався наприкінці XIX ст. і став реальністю всього XX ст.

_______________________________________________________

Декаданс (з латинської decadentia – занепад) – загальне позначення кризових, занепадницьких явищ в філософії, естетиці, мистецтві і літературі кінця XIX – початку ХХ ст., що характеризуються опозицією до загальноприйнятої «міщанської» моралі, культом краси як самодостатньої цінності, що нерідко супроводжується естетизацією гріха і пороку, переживаннями відрази до життя і витонченою насолодою нею.

________________________________________________________

Однак протягом XIX ст. розвиток цивілізації і культури навіть в Європі (не кажучи вже про світ) відбувався нерівномірно. У цей час були визначені деякі риси майбутніх структурних потрясінь, але відчували їх не всі. Навпаки, найбільш освічена частина населення Європи була впевнена в успіхах цивілізаційно-культурного прогресу, в стійкості сформованих ціннісних систем і переваг. Вищою цінності й основним ціннісним критерієм для європейці утвердили Розум. Усі інші цінності цивілізації і культури, співвідносилися з ним, звірялися зі шкалою «розумності-нерозумності», тому з їхньої погляду Істина мала бути корисною, Добро – доцільним, Віра – зручною, Краса – ясною, функціональною, такою, що служить Добру, Свобода – розумною, Любов – оформленою і законною. І саме такі цінності-ідеали мають бути реалізовані в житті, яке вже певною мірою упорядковане, і буде впорядковане ще більше на основі розуму, для втілення цих ідеалів повсюди, де вони поки що не діють. У XIX ст. дуже більшість дивилася в майбутнє з оптимізмом, хоча й стриманим, вірили в те, що в культурі діють традиції. І саме традиції європейської культури дадуть можливість утвердження гуманізму. Панувала віра в те, що суспільство, людство при всіх відступах від принципів гуманізму, ідеалів традиційної культури, таки рухається до досяжної гармонії, хоча й досягає її часто через боротьбу.

У XX ст. від самого початку почали спростовувати загальний оптимістичний настрій, притаманний XIX ст. – золотому століттю європейської, і в тому числі української, російської, певне, і світової культури.

Персоналії: О. Шпенглер, Х. Ортега-І-Гассет, Й. Хейзинга, С. Цвейг, Жуль Верн, В. Морріс, Ф. Гойя, Ж. Давід, А. Ж. Гро, Т. Жеріко, Е. Делакруа, Ф. Шуберт, Р. Шуман, Р. Вагнер, Н. Паганіні, Д. Верді, Ф. Шопен, І. Брамс, Р. Штраус, Ф. Шлегель, Ф. Шеллінг, Ф. Новаліс, І. Фіхте, Стендаль, Бальзак, В. Теккерей, Ч. Діккенс, Г. Флобер, Д. Констебл, Ф. Мілле, Г. Курбе, Ш. Бодлер, Ч. Дарвін, К. Моне, О. Ренуар, К. Піссаро, О. Вайльд, Е. Скріб.

Запитання для самоконтролю

1. Схарактеризуйте європейську культуру XIX ст.

2. Назвіть ознаки промислового перевороту середини XIX ст.

3. Як проявився потяг європейців до побутового комфорту і більш високого рівня життя?

4. Як романтизм вплинув на характер європейського світогляду І половини XIX ст.?

5. Прослідкуйте вплив наукового і технічного прогресу на європейський світогляд і духовні цінності ІІ половини XIX ст.

6. У чому проявився феномен декадансу в європейській культурі кінця XIX ст.?

Тести

1. Позначте художній стиль, що склався в епоху Наполеона:

А класицизм;

Б бароко;

В модерн.

2. Укажіть стиль, якому властива передача миттєвого враження від реальності характерна для:

А реалізму;

Б імпресіонізму;

В романтизму.

3. Назвіть стиль, для якого характерні уява і творче натхнення художника:

А готика;

Б бароко;

В романтизм.

4. Установіть відповідність мистецьких стилів і художників, які їх представляли:

1 класицизм; 2 імпресіонізм; 3 постімпресіонізм; 4 романтизм.

А К. Моне; Б В. Ван Гог; В А. Канова; Г Е. Делакруа.

5. Установіть відповідність між творами та їх авторами:

1 «Собор Паризької богоматері»; 2 «Так говорив Заратустра»; 3 «Людська комедія»; 4 «Кільце нібелунга».

А О. Бальзак; Б Ф. Ніцше; В Р. Вагнер; Г В. Гюго.

6. Укажіть імена представників декаденства в літературі ХІХ ст.:

А Ш. Бодлер;

Б Стендаль;

В О. Бальзак.

7. Позначте назву світогляду, для якого характерні абсолютизація ролі науки, розгляд її як універсального засобу розв’язання всіх проблем:

А раціоналізм;

Б сцієнтизм;

В прагматизм.

8. Назвіть філософський напрям ХІХ ст., представники якого абсолютизують роль науки в суспільному житті:

А позитивізм;

Б об'єктивний ідеалізм;

В марксизм.

9. Позначте назву філософсько-світоглядної установки, за якою Європа є центром світової культури:

А раціоналізм;

Б вестернізація;

В європоцентризм.

10. Укажіть визначення, що розкриває поняття «секуляризація»:

А відчужування або передача будь-яких ділянок землі державі;

Б перехід деяких сфер життєдіяльності суспільства під юрисдикцію церкви;

В перехід особи зі світського стану в духовний.