философия шпоры

1 Досократівський період античної філософії. .А) Більшість дослідників історії філософії єдині в тому, що філософія є творінням генія давніх греків. Антична філософія – а це і є філософія давніх греків та давніх римлян – проіснувала понад тисячу років. Вона зародилась у VІ ст. до н.е. і розвивалась до VІ ст. н.е. В 529 році було зруйновано останню філософську школу – платонівську Академію. Досократівська філософія охоплює VІ–V ст. до н.е..Спочатку давньогрецька філософія була тісно пов’язаною з досить зрілою міфологією Гомера та Гесіода. Рання давньогрецька філософія орієнтується на розум, знання, пошук природних основ, прагне зрозуміти сутність природи, світу в цілому. Філософія Стародавньої Греції була космоцентричною, тобто в центрі її розгляду – космос як упорядковане, гармонійне ціле, де урівноважені природа та людина, держава та індивід, знання та поведінка, мінливе та постійне. складається раціональне пояснення походження та сутності світу. мислителі: Фалес, Анаксимандр, Анаксімен, Гераклітом - першооснову світу – вогонь. Ксенофан Колофонський – засновние егейської школи, Парменід, Зенон Елейський - учень Парменіда(апорії), Мелісс, останній представником школи олеатів. Б) евдемоністична етика Демокрита. Проблеми, поставлені елеатами з приводу сутності буття та його нерухомості, були своєрідно вирішені у філософії атомізму, засновниками якої були Левкіпп та Демокрит. Частіше атомістичне вчення пов’язують з ім’ям Демокрита із міста Абдер. Перша антиелеатська теза атомістів – це визнання існування небуття, яке розумілось як порожній простір, котрий безмежний та немає форми. Друга теза атомістів - визнання реальної множини. Атом розумівся як матеріальна причина речей, причина їх існування, як їх сутність. Атом Демокрит наділяє властивостями, котрі елеати приписували буттю: неподільність, вічність, незмінність, тотожність самому собі. Атоми зовні відрізняються один від одного за своєю формою, порядком та положенням. Вони рухаються в різних напрямках. Земля, вода, повітря, вогонь представляють собою первинні групи атомів, а їх сполучення створюють цілі світи, яких в безконечному просторі існує безліч. І людина сама, і душа її - це теж є сукупністю атомів. Атомісти ввели в філософію поняття “причини”.

2. Філософські погляди Сократа. а) У своїх філософських пошуках Сократ зосередив увагу на питанні, що таке людина та її свідомість. Улюбленим висловом філософа стали слова “Пізнай самого себе”. Сократ поставив перед собою задачу виявити не тільки суб’єктивний, а й об’єктивний зміст людської свідомості і що саме він повинен завжди брати гору над індивідуальною думкою. Всезагальне, загальнообов’язкове знання людина може набути лише шляхом розширення своїх знань про оточуючий світ, лише завдяки власним пошукам, зусиллям, а не отримувати його у готовому вигляді. Сократ проводив майже весь свій час на палестрах, площах, де вступав у бесіди з будь-ким, хто бажав з ним говорити. Спільний пошук істини, на його думку, давав змогу критично поставитись до загальноприйнятих думок, відкидати їх одну за одною доти, доки полеміка не приведе до такого знання, котре усі визнають істинним. Метод, використовуваний ним, одержав назву майевтики. б) Сократ, як і його попередники, також приділяв багато уваги з’ясуванню понять “справедливість”, “добро” тощо. Філософію він насамперед сприймав як пошук критеріїв добра та зла. Але на відміну від софістів зло, аморальні вчинки він розглядав як результат незнання істини і ототожнював їх з оманою, помилкою. А помилок ніхто не робить добровільно, вважав він. Тому уникнути їх людина може, коли знає напевне, які вчинки є моральними і тоді вона ніколи не вчинить погано. Філософію Сократа можна визначити як етичний раціоналізм. Головне призначенням філософії, на його думку, - бути джерелом морального удосконалення, засобом формування доброчинної людини і відповідно – доброчинної держави. 3.Вчення__Платона А) виняткове місце серед учнів Сократа займає Платон. Свої філософські ідеї Платон викладав у художній формі, обравши для цього діалогічний жанр. Він стає першим із грецьких філософів, від якого в цілісному виді до нас дійшли справжні тексти. Відправним пунктом платонівського філософствування є смерть Сократа. Для Платона ця подія, як ніяка інша, демонструє і символізує всевладдя зла і страждання у світі. Пошук порятунку від цього зла, осмислення його і з'ясування його природи складають основу проблематики платонізму. У Платона, як і у його учителя Сократа, провідною темою залишається морально-етична, а найважливішими проблемами філософських пошуків є людина, суспільство та держава. Ідеї являють собою зразки речей. Кожен предмет має свою ідею, своєрідний еталон, відповідно до якого він «виготовлений». Ідеї непідвладні ніякій людській сваволі. Ідеї Платона утворюють систему на зразок піраміди, на вершині котрої знаходиться ідея “блага” або “ідея ідей”, котра є причиною ідей, а ті, в свою чергу, причиною речей. Якщо з ідеями пов'язані такі властивості речей, як прекрасне і благо, то матерія, навпаки, символізує для Платона все негативне, зло. Втілюючи в матерії і формуючи окрему річ, єдина ідея не тільки розщеплюється на безліч одиничних предметів, але і піддається опоганенню. Б) Платон глибоко вірив у переселення душ. Це переконання живить та формує платонівську концепцію “природжених ідей”, котра відіграє в його філософії важливу роль при поясненні процесу пізнання. Сутністю останнього він вважав анамнезис - спогад. Речі пізнаються за допомогою розуму, незалежно від чуттєво даного зовнішнього світу, який не може дати справжнього знання, істини, а лише думку про неї. 4. Філософські погляди Аристотеля: А) Серед учнів Платона найбільш відомим та гідним слави свого учителя став Аристотель. До вчення Платона Аристотель поставився як до концепції, що описує світобудову, а не як до спроби подолання зла, що панує у світі, а тому не міг не знайти в ній багатьох протиріч. Саме йому приписують знаменитий вираз “Платон мені друг, але істина дорожча”. У його філософських роздумах значне місце займала теза, відповідно до якої «не можна разом існувати і не існувати». Аристотель прагне звузити прірву між ідеєю і річчю, вириту Платоном. Він відкидає платонівське вчення про ідеї як про надчуттєві, раціонально осяжні сутності, котрі існують окремо від речей. Б) “Світ речей”, речі у Аристотеля реально існують, а поняття про них, - те, що Платон розглядав як ідеї, - лише є похідними від речей, вторинними сутностями. Сутність речі – це одиничне, самостійне буття. Сутність – це єдиний, невидимий та неподільний носій цих властивостей, те, що робить річ саме такою, якою вона є. Саме її Аристотель називає формою, котра втілюється в матерії. Він створював ієрархію форм: сутностями нижчого порядку є форми, котрі існують лише в єдності з матерією, натомість вищого порядку – чисті форми. Найвищою сутністю є “форма форм”, вічний двигун, котрий є причиною та метою усього сутнього. Аристотель не тільки започатковує науку логіки, як науку про докази та форми мислення, а й створює свою власну теорію пізнання.

5. Філософія пізньоантичного періоду: А) Елліністичну філософію (кін. IV - I ст. до н.е.) характеризують такі головні філософські школи: епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм. Цим школам передувала філософія кініків, основоположниками якої були учень Сократа Антисфен та Діоген. Сприйнявши деякі положення філософії софістів та Сократа, вони надали їм свого, нового розуміння. Кініки переосмислили призначення філософії, яка, на їхню думку, повинна показувати людині шлях до доброчесного життя. Дух філософії кінізму виразився в повній, нічим не обмеженій свободі: свободі від тілесних потреб, зведених до мінімуму, свободі від людських пороків - марнославства, гордині, жадібності, свободі від умовностей загальноприйнятих норм поведінки. Кініки проповідували спрощення життя; свої погляди викладали у вигляді коротких повчальних висловів. Відкидаючи цінності сучасного їм суспільства, вони зберігали при цьому почуття власної гідності. Хоча етика кініків носила індивідуалістичний і суб'єктивний характер, але вона ґрунтувалася на силі духу, на неабиякій здатності до незалежного існування. Кініки поставили ряд важливих проблем: про свободу дійсну і уявну, внутрішню і зовнішню, про моральну автономію і відповідальність перед суспільством, про моральній ідеал бідняка. Б) Епікуреїзму був притаманний індивідуалістичний характер. Епікур заснував філософську школу у своєму саду в Афінах, що ввійшла в історію як “Сад Епікура”. Головне у вченні Епікура – етика поведінки як спосіб досягнення щастя. Філософію він розумів як практичне вчення, що забезпечує людині щасливе безтурботне життя, вільне від людських страждань. Говорячи про щастя і задоволення, Епікур має на увазі окремого індивіда, а не суспільство. З його точки зору, суспільний союз не є вищою метою, а тільки засобом для досягнення благополуччя індивіда. Епікур зазначав, що для того, щоб стати щасливою, людина повинна пізнати закони природи. Етика Епікура заснована на атомістичній натурфілософії і матеріалістичному сенсуалізмі. Епікурейська етика гедоністична ), саме задоволенню епікурійство надавало значення мети життя. Епікур має на увазі таку істинну душевну рівновагу, коли людина зберігає свободу від усяких пристрастей – і від надмірних радощів, і від надмірної скорботи. Щастя – це стан духовної стабільності. Практична допомога людині в подоланні страху перед смертю – найважливіше завдання філософії.

6. Філософія Середньовіччя А) Середні віки – це період з V по ХV ст. Пануючим світоглядом у середньовічній Європі було християнство. Джерелом істини і краси в епоху середньовіччя стає єдина верховна сутність – Бог, котрий у повній мірі здатен відкрити їх людині лише через віру, а не через розум. Найсуттєвіша риса середньовічної філософії - її теоцентризм. Посилання на Біблію вважались самим надійним філософським, науковим аргументом. До спостереження та досвіду тодішня наука практично не зверталась, оскільки тлумачення їх результатів породжувало різнобій думок, можливість перегляду основних постулатів віри. Філософія розумілася як “служниця богослов'я”. вже в середнє середньовіччя (Х-ХІ ст.) йде активний розвиток філософії, а в зріле (пізнє) середньовіччя (ХІІ-ХV ст.) можна говорити і про її розквіт. ФІЛОСОФИ СЕРЕДН. : Тертулліан, Климент Олександрійський, Оріген, Августин Блажений, Ансельм Кентерберійський, Росцелін, Вільям Оккам, Том Аквінський, Альберта Великий, Б) Філософія цієї епохи осмислювала світоглядні проблеми в межах релігійного світорозуміння. Однією з найважливіших тем була тема співвідношення Бога й створеного ним світу, зокрема, відносин Бог-людина. Особливостями середньовічної філософії є зв’язок з Біблією як парадигмою знання про Бога, світ, людину та її історію; дуалізмом божественного і людського, сакрального і гріховного; теодицією як боговиправданням та есхатологією як вченням про долю світу і людини. Протягом декількох століть у середньовічній філософії точилась боротьба реалізму та номіналізму. У середньовічній філософії розрізняють періоди патристики і схоластики. Найвідоміший християнський мислитель періоду патристики Аврелій Августин. Одним з найвидатніших представників схоластики був Аквінський. Середньовічна філософія, не дивлячись на її релігійний характер, стала фундаментом для формування основ природно-наукового та філософського знання. В ній були розроблені й уточнені поняття релігійних, правових і моральних норм. Філософія середньовіччя мала істотний вплив на подальший розвиток гносеології, визначила особливу цінність навчання і виховання з погляду просування людини до власного порятунку, перетворила людину на духовну істоту, здатну контролювати свою тілесну природу й дотримуватись етичних правил і заповідей, даних у Нагірній проповіді Богом.

7. Філософія епохи Відродження А) Політико-економічна суть епохи Відродження (XIV-XVI ст.) полягає в її розумінні як фази повного розквіту простого товарного виробництва. Суспільство стає більш динамічним, розвивається та ускладнюється суспільний поділ праці, робляться перші відчутні кроки в секуляризації суспільної свідомості, плин історії прискорюється. Антична культурна спадщина вперше за багато століть забуття в умовах епохи Ренесансу починала набувати величезного практичного змісту — вона в однаковій мірі була необхідною для формулювання нової натурфілософії, нової етики й естетики, елементів нового права і нової політики. Цей процес секуляризації багатьох важливих областей знання і мислення як такого привів до появи культури Ренесансу, у центрі якої знаходиться гуманізм як прояв особливого інтересу до людських, земних цінностей. Ідейною оболонкою нового змісту культури стає гуманізм. Поняття “гуманізм” вводять в ХV століття самі творці нової культури. По мірі того, як людина усвідомлює себе в якості творця власного життя і долі, вона стає необмеженим хазяїном над природою. ПРЕДСТАВНИКИ: Джаноццо Манетті, Микола Кузанський, Микола Копернік, Джордано Бруно. Б) Доба Відродження (XIV—XVI ст.) характерна зміною погляду на людину та цінності її життя. На відміну від аскетизму середньовіччя, ідеалом епохи стає земне, радісне життя в повноті двох природ людини. Результатом зміни погляду на людську природу стає зміна її самопочування: розвивається почуття гідності, а не приниженості, що мало місце у середні віки на ґрунті ідеї гріховності людини. Об´єктивною підставою гідності людина доби Відродження бачить діяльність. Саме у діяльності відкриваються творчі можливості людини: здібності пізнавати явища та формувати досконалу предметність, керуючись віднайденими розумом мірками краси. Здатність об´єктивації духу в формах краси розкриває сутність духу саме як красу та велич. Гуманістам чужий повчально-проповідницький тон. Вони обґрунтовують моральні ідеї, апелюючи до розуму людини, не залякуючи її фатальністю наслідків необачно вибраних учинків. Людина утверджується як свідомий суб´єкт вибору. Особливе значення у розвитку гуманістичного погляду на людину мала "Промова про гідність людини" відомого філософа гуманіста Пікодел ла Мірандола. Велика увага моральній проблематиці приділена у філософській спадщині Марсіліо Фічино. Його етико-естетична концепція органічно поєднана з онтологією, космологією та гносеологією.

8. Філософія Нового часу. Ф.Бекон . А) В епоху Нового часу відбувається подальший розвиток капіталістичних відносин в країнах Західної Європи. З ХVІ ст. передовими капіталістичними країнами стають Англія і Голландія, де розвиток капіталістичних відносин був значно прискорений буржуазними революціями. Пов’язані з новою епохою істотні зрушення в способі життя, системі цінностей, духовному світовідчуванні знайшли своє відображення в новій проблематиці і стилі філософії. Важливою подією, що визначила характер і спрямованість філософської думки, стала наукова революція. Оскільки наука стає центральним елементом світогляду епохи, то на філософію покладається, насамперед, роль систематизатора науки, здатного стимулювати раціоналізацію виробничих процесів. На перший план у ній виходять проблеми теорії пізнання – гносеології. Зростає критика схоластичної середньовічної освіченості. Б) Емпіризм, як один з найголовніших напрямків філософії Нового часу, з’являється і знаходить своїх численних прихильників саме в Англії. Родоначальником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626). У своїх найбільш відомих працях - “Новий Органон”, "Спростування філософією та “Новій Атлантиді”, котра вийшла по смерті філософа, Ф.Бекон виступає як провісник досвідного природознавства і наукового методу. Йому вдалося дати образ нової науки. Методи і прийоми науки повинні відповідати справжнім її цілям - забезпечувати благополуччя і достоїнства людини, приносити користь людському роду. Наука не є самоціллю, а засобом, за допомогою якого людство зможе вийти на дорогу істини після довгого і марного плутання в пошуках мудрості. Вчення Бекона вирішує двоєдину задачу - критично переосмислює вади схоластичної філософії і вказує на вірні методи оволодіння істиною. Він виділяє 4 види ідолів, які перешкоджають успішному пізнанню природи: ідоли роду, печери, ринку (площі) і театру. “ідоли роду” - це забобони нашого розуму, що виникають внаслідок прагнення людини пояснювати природні процеси по аналогії з самою собою, змішування нашої власної природи з природою речей. “Ідоли ринку” - це помилки, що виникають з необхідності користатися словами з уже готовими значеннями, котрі сприймаються нами некритично. “Ідоли печери” - це забобони, що пов’язані з індивідуальними особливостями людей, з їх психологічним складом, нахилами, пристрастями, вихованням тощо. “ідоли театру” - омани, що виникають внаслідок безумовного підпорядкування авторитету.

9. Філософія Нового часу. Р.Декарт. А) В епоху Нового часу відбувається подальший розвиток капіталістичних відносин в країнах Західної Європи. З ХVІ ст. передовими капіталістичними країнами стають Англія і Голландія, де розвиток капіталістичних відносин був значно прискорений буржуазними революціями. Пов’язані з новою епохою істотні зрушення в способі життя, системі цінностей, духовному світовідчуванні знайшли своє відображення в новій проблематиці і стилі філософії. Важливою подією, що визначила характер і спрямованість філософської думки, стала наукова революція. Оскільки наука стає центральним елементом світогляду епохи, то на філософію покладається, насамперед, роль систематизатора науки, здатного стимулювати раціоналізацію виробничих процесів. На перший план у ній виходять проблеми теорії пізнання – гносеології. Зростає критика схоластичної середньовічної освіченості. Б) Основи альтернативної емпіризму раціоналістичної традиції були закладені французьким філософом Рене Декартом (1596-1650) - засновником філософії Нового часу. Зародження та розвиток раціоналістичної філософії саме на французькому ґрунті обумовлено рядом причин суспільно-економічного, політичного та культурного характеру. Декарта хотів створити єдиний науковий метод, котрий у нього носить назву “універсальної математики”. За допомогою цього методу він прагнув побудувати таку систему науки, котра б орієнтувалась не на окремі відкриття, а відтворювала б відразу певну загальну картину природи у вигляді своєрідної системної понятійної мережі. Декарт вирішує загальну для усієї філософії Нового часу проблему вірогідності знання через пошук його ознак у сфері самого пізнання, його внутрішніх характеристик. Декарт розвиває спеціальне вчення про метод. Найголовніша проблема, котрою переймався Декарт, була проблема пошуку очевидних істин, що лежать у основі всього нашого знання. Декарт пропонує з цією метою удатися до методичного сумніву. Тільки з його допомогою можна відшукати істину, засумніватися в якій вже неможливо. Декарт вважає, що всі речі складаються з двох самостійних і незалежних одна від одної субстанцій - душі і тіла.

10. Філософські погляди І.Канта: А) Творче життя Іммануїла Канта чітко розпадається на два періоди – до критичний і критичний. Кант висуває свою космогонічну гіпотезу, що одержала пізніше назву теорія Канта-Лапласа, походження Сонячної системи з первісної туманності. Він розглядав Сонячну систему не як одвічно існуючу, а як таку, що виникла у часі і представляє собою постійний процес утворення та руйнування космічних систем. Головною ж причиною створення світу у Канта залишається Бог. У філософії Канта також спостерігається привілейоване становище суб’єкту. Сутність перевороту Канта у філософії, котрий він назвав коперніканським, полягала в тому, що він вперше суб’єктивне начало розглядає не тільки як невід’ємний атрибут пізнавального процесу, а й як головний, визначальний його чинник. Кант пропонує зробити предметом філософського дослідження не об’єкт сам по собі – природу, світ, людину, – а дослідження самих законів та умов пізнавальної діяльності людини та встановлення її (діяльності) меж. Кант називає свій метод – критичним. Про критичну спрямованість філософських досліджень Канта красномовно свідчать і назви його головних праць: “Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”, “Критика сили суджень”. Основу усіх трьох “Критик” складає вчення про явища, та про речі, як вони існують самі по собі (світ “речей у собі”). Саме розрізнення світу явищ і світу “речей у собі” дозволяє Канту ввести важливі для його філософії поняття “трансцендентального” і “трансцендентного”. Думка Канта зводиться до того, що кожна людина одну і ту ж річ може сприймати по-різному залежності від її суб’єктивних уподобань, стану організму, настрою тощо. Б) На основі вчення про антиномії розуму Кант будує свою етику. Її тлумачення філософ дає в “Критиці практичного розуму”. Практичним розум тут називається по тій причині, що його функція полягає у тому, щоб керувати вчинками людини, тобто встановлювати принципи моральної дії. Саме він дає змогу людині підпорядковувати їх вчинки формальному незмінному моральному закону, який Кант назвав категоричним імперативом. Поставивши питання про трансцендентне походження моралі, Кант намагається довести, що вона не має ніякого відношення до світу “речей для нас”, тобто чуттєвого світу. Адже розсудок, розмірковує він, вимушений рахуватись з досвідом, у своїх судженнях підкоряючись лише принципу доцільності та вигоди, і в силу цього, по природі своїй є аморальним. Це означає, що для обґрунтування моралі ми не повинні апелювати ні до почуттів, ні до досвіду. Джерело моральної дії полягає у законі, згідно з яким воля наказує самій собі, переборюючи будь-які прояви зовнішнього тиску на людину. Моральний закон – це закон позаемпіричний, оскільки він стосується того, що повинно бути, а не того, що є. Кант був переконаний, що знання морального закону (категоричного імперативу) не є проблемою.

11. Філософські погляди Г.Гегеля А) Суть філософської системи Гегеля полягає у тому, що він розглядає мислення як діяльність самого мислення, котре має субстанціональний характер і існувало ще до того, як виникли світ і людина. Будучи розчарованим у можливостях людського розуму у якості засобу пізнання Абсолюту, Гегель на його місце ставить потенційно всесильний та всезнаючий розум Абсолютної ідеї, котра хоче себе пізнати. Відповідно до вихідної засади гегелівського абсолютного ідеалізму, уся його система поділяється на три великі розділи: логіку, філософію природи та філософію духу. Їм відповідають три головні праці Гегеля : “Наука логіки”, ”Філософія природи” та “Філософія духу”. Б) Сутність діалектичного методу Гегеля полягає в наступному. Будь-який розвиток здійснюється за чітко визначеною схемою: ствердження, або покладання (теза), заперечення цього ствердження (антитеза) і, нарешті, заперечення заперечення, тобто зняття протилежностей (синтез). За Гегелем, кожне поняття, а відтак і кожне явище у природі, суспільстві, духовному житті людини, проходить такий тріадичний цикл розвитку. Діалектичний розвиток має одночасно циклічний і поступальний характер, котрий надає йому форму спіралі, кожний новий виток якої представляє собою нову якість, вищу ступінь розвитку.

12. Філософські погляди Л.Фейєрбаха А) Людвіг Фейєрбах (1804-1872) був першим філософом, котрий піддав критиці систему об’єктивного ідеалізму Г.Гегеля і здійснив поворот до матеріалізму в німецькій класичній філософії. Основні положення філософії Фейєрбаха викладені в його працях: “До критики філософії Гегеля”, “Сутність християнства” і “Основні положення філософії майбутнього”. Погляди Л.Фейєрбаха пройшли складну еволюцію. Критикуючи Гегеля, Фейєрбах довів, що його Абсолютна ідея — це не що інше, як людський розум, відірваний від людини і перетворений у щось надприродне. Він вважає, що мислення не може існувати поза людиною і незалежно від неї, тому що воно нерозривно зв'язане з діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами. Звідси, мислення не первинне, як доводив Гегель, а вторинне, похідне від матерії. На основі матеріалізму Фейєрбах розробляє теорію пізнання. Фейєрбах вважає, що філософія і релігія – протилежні за своєю суттю. В основі релігії лежить віра в догмати, в основі філософії – знання. Релігія виникає шляхом приписування людиною своїх кращих рис Богові і замість того, щоб любити іншу людину, вона починає любити Бога. Не Бог створив людину, а людина – Бога. Б) Нова філософія, яку пропонує створити Фейєрбах, винна бути філософією людини, це антропологічна філософія, у ній Бог і теологія повністю розчиняються у вченні про людину. Згідно Фейєрбаху, природа і людина – єдині об’єктивно реальні речі. Людина, за Фейєрбахом, – природна істота, вона є частиною природи, вищим ступенем її саморозвитку; якраз через людину природа відчуває, сприймає, пізнає себе. Тим самим він відкидає ідеалістичне трактування людини, коли вона розглядається, перш за все, як духовна істота. В сферу досліджень філософа не потрапляє ні дійсний світ людини, ні її реальні стосунки з іншими людьми, ні духовна, ні виробнича діяльність. Таким чином, людина виступає як позаісторична і позасуспільна істота.

13. Філософія марксизму А) Філософія, створена німецькими мислителями Карлом Марксом (1818—1883) та Фрідріхом Енгельсом (1820-1895), увібрала в себе багато досягнень європейської філософської думки, стала однією з багатьох спроб теоретичного відображення глибинних змін в усіх сферах західноєвропейського суспільства. Формування і розвиток філософії марксизму відбувались з кінця 30-х до кінця 40-х років XІX сторіччя. Соціально-економічними передумовами виникнення марксизму стало утвердження капіталізму в Європі як пануючого способу виробництва, набуття процесом виробництва усе більш вираженого суспільного характеру, соціальна поляризація суспільства. Теоретичними передумовами були англійська політична економія з її трудовою теорією вартості, французький утопічний соціалізм, німецька класична філософія, в рамках якої був розроблений діалектичний метод аналізу явищ. Природничонауковим підґрунтям виникнення марксистської філософії став бурхливий ріст науки і техніки, обумовлений потребами виробництва. Основні концепції марксизму викладені в таких роботах: – гуманістична концепція людини; – обґрунтування всесвітньо-історичного покликання пролетаріату; – матеріалістична концепція суспільства; – проблеми діалектики. Б) Вихідним моментом марксистської філософії є вчення про людину. Природне, соціальне і духовне в людині, згідно марксизму, утворюють єдність. Людей відрізняє від тварин спосіб існування. Людина – істота творча, вона перетворює природу. Вихідною, базисною формою існування і характеристикою людини виступає праця – процес, «в якому людина своєю власною діяльністю опосередковує, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою». Але відтворювати своє життя шляхом перетворення природи люди можуть тільки спільно, вступаючи у певні відносини один з одним. Суспільні відносини трактуються марксизмом матеріалістично й історично. . Оскільки в різні епохи матеріальне відтворення людського життя здійснюється різними способами, то відповідно і змінюється характеристика людини. Матеріальне виробництво як творчість, у якій втілені фізичні і духовні здібності людини, позначається в марксистській філософії поняттям «предметно-практична діяльність». Поняття практики – одне з найважливіших у марксизмі. Практика – це специфічний, предметно-перетворюючий, соціально-організований і опосередкований духовними структурами спосіб включення людини в оточуючий природний світ.