философия шпоры

14. Філософська думка в Україні А) Українська філософська думка розвивалась в органічному зв’язку з всесвітнім філософським процесом. Становлення української філософської думки відбулося в рамках культури Київської Русі. Філософська думка періоду Київської Русі виражена в таких основних джерелах: "Повість временних літ" (кін. X ст.) "Слово о полку Ігореві», "Ізборники Святослава" 1073 і 1076 рр. "Повчання Володимира Мономаха", "Притчі про людську душу" Кирила Туровського, "Моління Данила Заточника", "Слово про Закон і Благодать" київського митрополита Іларіона (XI ст.). Філософія XIV-XVI ст. Це період послаблення значення Києва як центра Києворуської держави, татаро-монгольської навали. В результаті постійних руйнувань і насильства, в свідомості стало домінувати уявлення про минущість матеріально-земних благ. Центральний герой "житія" - святий, що бореться з дияволом, який його спокушає. Ця боротьба - спосіб досягнення святості. У цей період розвивається також література полемістів, що боролися зі спробами ополячити український народ і привести його в католицьку віру. Найбільш видний з полемістів - Іван Вишенський. Класичний період розвитку української філософії: XVII-XIX ст. Засновником, української класичної філософської традиції виступив Г.Сковорода. Українська "університетська" філософія XIX ст. У 1817 р. припиняє своє існування Києво-Могилянська академія, створюються університети і ліцеї: Харківський університет, Київський університет, Рішел’євський ліцей в Одесі. Б) Дмитро Іванович Чижевський (1894—1977 рр.) — ви¬датний український вчений — філософ, історик, філолог, славіст. Чижевський став одним із організаторів Української вільної академії наук в Аугсбурзі, був професором Українського вільного університету, професором філософії і логіки педагогічної академії Української автокефальної церкви. Філософські орієнтації Чижевського формувались під впливом Гуссерля, Ясперса, Хайдеггера. Чижевський не залишив фундаментальної праці, де б чітко визначив основні засади своїх поглядів, але їх можна визначити на основі його творчості. Чижевський виходив з поняття безпосереднього буття людини (вплив екзистенціалізму). Людину можуть витіснити з її місця в бутті різні фактори: теоретичні вчення, придумані для себе соціальні ролі, мода, стереотипи масової культури, ідеологія. Але людина повинна знайти своє справжнє місце в бутті, знайти вищий смисл свого існування, усвідомити себе. Основне в філософії - пошук сенсу життя в цілому, а також сутності світу. Філософія може поставати як матеріалізм, або як спіритуалізм. Особливе місце Чижевський відводить містиці, розуміючи під нею не просто щось таємниче, засноване на вірі, а будь-яке вчення про сполучення, поєднання людської душі з Богом. На думку Чижевського, аж до XIX ст. єдино видатним представником східнослов’янської філософії був Г.Сковорода, під впливом якого через Україну формувалася філософська думка в Російській імперії

15. Філософська думка в Україні А) Українська філософська думка розвивалась в органічному зв’язку з всесвітнім філософським процесом. Становлення української філософської думки відбулося в рамках культури Київської Русі. Філософська думка періоду Київської Русі виражена в таких основних джерелах: "Повість временних літ" (кін. X ст.) "Слово о полку Ігореві», "Ізборники Святослава" 1073 і 1076 рр. "Повчання Володимира Мономаха", "Притчі про людську душу" Кирила Туровського, "Моління Данила Заточника", "Слово про Закон і Благодать" київського митрополита Іларіона (XI ст.). Філософія XIV-XVI ст. Це період послаблення значення Києва як центра Києворуської держави, татаро-монгольської навали. В результаті постійних руйнувань і насильства, в свідомості стало домінувати уявлення про минущість матеріально-земних благ. Центральний герой "житія" - святий, що бореться з дияволом, який його спокушає. Ця боротьба - спосіб досягнення святості. У цей період розвивається також література полемістів, що боролися зі спробами ополячити український народ і привести його в католицьку віру. Найбільш видний з полемістів - Іван Вишенський. Класичний період розвитку української філософії: XVII-XIX ст. Засновником, української класичної філософської традиції виступив Г.Сковорода. Українська "університетська" філософія XIX ст. У 1817 р. припиняє своє існування Києво-Могилянська академія, створюються університети і ліцеї: Харківський університет, Київський університет, Рішел’євський ліцей в Одесі. б) Найвизначнішою постаттю у колі представників Київської релігійно-філософської школи був Памфіл Юркевич. Його філософія стала продовженням і подальшим розвитком тих ідей, які були закладені попередньою вітчизняною філософською думкою. Основні праці П.Д.Юркевича: "Ідея", "Серце і його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого", "Із науки про людський дух", "Матеріалізм і завдання філософії", "Мова фізіологів і психологів", "Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта", «Мир з ближнім як умова християнського співжиття», "Читання про виховання", "Курс загальної педагогіки", «Докази буття Божого». В загальному плані філософія Юркевича протистоїть панлогізму і панраціоналізму, які, утвердилися на початку XIX ст. в європейській філософській думці. П.Д.Юркевич обстоює погляд на серце як осередок духовного життя, яке визначає сутність людської особистості. Не розум, а серце є джерелом морального діяння. Світ в цілому складається із трьох сфер, що перебувають у гармонійній взаємодії: 1) ідеального світу ідей; 2) реального світу розумних істот; 3) примарного існування тілесності. Визначальним стосовно двох інших є світ ідей. Юркевич критикував матеріалізм. У вченні про пізнання П.Д. Юркевич розрізняє такі форми пізнання, як уявлення, поняття й ідея. Уявлення - нижча форма пізнання, яке несе не стільки не стільки образ відображуваної речі, скільки те, як відчуває цю річ людина. Поняття - більш висока форма, що вміщує у собі об'єктивне уявлення про річ. Але вища форма пізнання - ІДЕЯ. Згідно Юркевичу, у розумінні явищ не можна обмежуватись досвідом і виключати ідеальний момент.

16. Філософські погляди Григорія Сковороди А) Григорій Савович Сковорода (1722-1794) займає особливе місце не тільки в українській філософії, а й у новоєвропейській. Він створює оригінальну для свого часу концепцію, у якій не було місця простому відтворенню, коментуванню думок його попередників та сучасників. Раціоналізму та Просвітництву ХVІІІ ст. Сковорода протиставив свій антропологізм, “філософію серця”, цілковито зосередившись на проблемі сенсу та мети людського буття. У ній він намагався поєднати ідеї античних мислителів, патристики та Відродження з конкретним індивідуалізмом Біблії. Центральною ідеєю філософії Сковороди є його вчення про три світи: “макрокосм, або Всесвіт; мікрокосм, або людину; і третій світ - “символічної” реальності, як єднальної ланки між світом великим і малим. Найбільш досконалим зразком такої символічної реальності, у якій ідеально відбивається характер взаємозв’язку мікрокосму та макрокосму і є, на думку Сковороди, Біблія. У свою чергу, кожний з цих світів складається з “двох натур” – тієї, що осягається почуттями (“тварь”, тварний світ) і невидимої (Бог). Саме у виявленні цієї невидимої “натури” за допомогою видимої і полягає головна проблема людського існування. А саме – у виявленні “внутрішньої”, “сердечної”, “єдиної” людини. Б) Пізнай самого себе – головна вимога філософії Сковороди. Своє бачення процесу самопізнання Сковорода розкриває через концепцію “сродного труда”.Проблему людини Сковорода тісно пов’язує зі свободою, котру він вважає вищим благом для людини. Адже тільки за цієї умови вона може вільно обирати свій життєвий шлях так, як вона його “розуміє” своїми серцем. Людське щастя, повчав мандрівний філософ, знаходиться поряд з нами, всередині нас самих. Воно – не у фальшивій славі, грошах чи владі над іншими, а у душевному спокої, чистій совісті, любові до рідної землі. Філософія Г. Сковороди є дійсно “народною філософією”. І у першу чергу, у тому сенсі, що в ній з дивовижною глибиною відбиті особливості ментальності українського народу, розкривається характер українського духу як цілісний феномен у нерозривній єдності його позитивних та негативних сторін. Вона демонструє самоцінність людського життя, повагу до особистості її право на автономність та самовизначення у світі. Деякі дослідники характеризують етику сковороди як « аморалістичну етику».

17. Філософія життя: А) Філософія життя» – напрямок, що склався в останній третині XІX –початку XX ст. головним чином у Німеччині і Франції. Основні представники: Ф.Ніцше, В.Дільтей, А.Бергсон, О.Шпенглер. Джерелами “філософії життя” стали традиції німецького романтизму та філософія А.Шопергауера. Теоретики «філософії життя» звернулися до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу, що передує поділу матерії і духу, буття і свідомості. У Ніцше первинна життєва реальність виступає у формі «волі до влади». Науковому раціональному пізнанню “філософія життя” протиставляє позаінтелектуальні, інтуїтивні, образно-символічні способи осягнення ірраціональної у своїй основі життєвої реальності: інтуїція, переживання, розуміння. Найбільш адекватним засобом збагнення і вираження життя розглядається мистецтво, інтуїтивно-несвідоме вираження життя в міфі. Б) Основні роботи Ніцше - «По той бік добра і зла», «Антихрист», «Воля до влади». Ніцше виділяє інтелект і фантазію як головні властивості фізично слабкого «зоологічного виду» ), за допомогою яких він вирішує практичні задачі виживання. На ранніх етапах людської цивілізації мистецтво, в порівнянні з наукою, відігравало провідну роль у житті суспільства. Надалі ж співвідношення змінилося на користь науки. Справжня культура, за Ніцше, існувала в досократівскій Греції, де була рівноправність двох начал: діонісійського і аполонівського. За Ніцше, усі процеси як фізичного, так і духовного життя – це різні модифікації волі до влади, могутності – найважливішої властивості життя як такого. Ніцше вважає, що раціональна діяльність паралізує волю до влади, підмінюючи активність, діяльність - міркуваннями. Загальноприйнята мораль також підриває «волю до влади», проповідуючи любов до ближнього. «Воля до влади» – основа права сильного, котрий стоїть вище од усіх моральних, релігійних і інших нормативних установлень. Саме таким правом повинна керуватися справжня людина у всіх сферах своєї життєдіяльності. Вчення Ніцше дуже вплинуло на західну культуру: на філософію, на мистецтво, літературу.

18. Філософія екзистенціалізму А) Одним з впливових напрямків сучасної західної філософії є екзистенціалізм. Екзистенціалізм, на противагу раціоналістичній філософії, став розглядати людину як переживаючу, страждаючу і трагічну істоту, що має свободу вибору і є відповідальною за свої вчинки. Екзистенціалізм зародився в 20-і роки XX сторіччя між двома світовими війнами, продовжував розроблятися під час і після другої світової війни. Головна увага цією філософією приділяється духовній стійкості людини перед лицем ворожого світу. Основні представники екзистенціалізму: Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс; Габрієль Марсель, Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Ортега-і-Гасет та ін.. Б) Вихідний принцип екзистенціалізму – розглядати людину не іззовні, не як об’єкт спостереження та вивчення, а із середини її феноменального світу. Екзистенціалісти підкреслюють, що людина не є річчю серед речей, до якої можна застосувати універсальні характеристики, такі ж категорії, як і до будь-яких інших речей. Для опису буття екзистенціалісти вживають не категорії об’єктивної науки, а суб'єктивні, емоційно-забарвлені поняття - екзистенціали. Як основні категорії людського буття в екзистенціалізмі виступають «турбота», «покинутість», «відчуженість», «страх», «абсурдність», «смерть». Екзистенціали характеризують не світ у відриві від людини, а єдність світу і людини. Екзистенціалізм виходить з того, що людина створює сама себе, знаходить свою сутність, вже існуючи; в ній існування передує сутності. Людина обирає себе в кожний момент свого існування, вона приречена на свободу. Особливе місце в пізнанні людиною самої себе, згідно екзистенціалізму, належить маргінальним (пограничним) ситуаціям, коли людина знаходиться перед обличчям смерті, у ситуації втрати, любові, страждання, провини, коли найбільш повно відкривається її власна справжня сутність. Екзистенціальна філософія визначає життя як «буття до смерті».

19. Філософська герменевтика А) Герменевтика як напрямок у філософії досліджує теорію і практику тлумачення, інтерпретації, розуміння тексту. Свою назву герменевтика одержала від імені давньогрецького бога Гермеса, що був посередником між богами і людьми. Витоки герменевтики сягають античності. В XVIII – на початку XIX герменевтичні методи поширюються на дослідження історії, виникають герменевтики, що застосовуються вже до таких областей як філологія і природничі науки. Вільгельм Гумбольдт. став відносити до предмету герменевтики все багатство мови, яку він розглядав як «роботу духу». Великий внесок у формування герменевтики як універсальної теорії розуміння вніс Фрідріх Шлейермахер. Предметом герменевтики мислитель вважає, насамперед, тексти, що відокремлені від дослідника великою часовою, історичною, культурною дистанцією. Важливий етап в подальшому розвитку герменевтики пов'язаний з ім'ям німецького філософа Вільгельма Дільтея. У XX сторіччі формуються дві течії герменевтики: теорія і методологія інтерпретації текстів. Б) Найважливішими поняттями герменевтики виступають: - розуміння – реконструкція і осягнення смислового змісту явищ історичної і соціокультурної реальності. - інтерпретація – операція мислення, що полягає в наданні смислу будь-яким проявам духовної діяльності людини. - «герменевтичний трикутник" – взаємини між автором тексту, самим текстом і читачем. - «герменевтичне коло», яке виражає циклічний характер процесу розуміння. =Значення герменевтики в сучасну епоху обумовлено потребою забезпечити взаєморозуміння між людьми різних культур та релігій, необхідністю пошуку шляхів до діалогу і єднання людства.

20. Філософія позитивізму та постпозитивізму А) Позитивізм заперечує значення традиційної філософії. Ідеал позитивізму - позитивне, тобто корисне наукове знання, обґрунтоване експериментально. У світлі цієї настанови відбувається і переорієнтація філософії. Позитивістський напрямок пройшов у своєму розвитку кілька стадій: класичній позитивізм; «другий позитивізм» або емпіріокритицизм рубежу XІX-XX ст. і третій – неопозитивізм або логічний позитивізм. Основні ідеї позитивізму були сформульовані в середині ХІХ століття в працях Огюста Конта, Джона Стюарта Мілля, Герберта Спенсера. Наприкінці XIX століття виникає філософія емпіріокритицизму, яку називають також «другим позитивізмом». Б) На зміну неопозитивізму приходить постпозитивізм, який розвивається у 60-70 рр. ХХ століття. постпозитивізм якраз звернувся до виявлення закономірностей діяльності по виробництву наукового знання. Натхненником постпозитивізму став англійський філософ Карл Поппер. Видатні представники постпозитивізму – Томас Кун, Імре Лакатос , Пол Фейерабенд , Стефан Тулмін. Практично всі представники постпозитивізму залишили значний слід в обґрунтуванні суті наукової теорії. Впливовою частиною постпозитивізму є критичний раціоналізм.

1.Досократ.період античної філос.. 2.Філософські погляди СОКРАТА 3.Вчення__ПЛАТОНА 4.Філос. погляди АРИСТОТЕЛЯ 5.Філос. пізньоантичного періоду 6.Філософія___СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 7.Філос.__ВІДРОДЖЕННЯ 8.Філос. НОВОГО ЧАСУ. БЕКОН 9.Філос.НОВОГО_ЧАСУ_ДЕКАР 10.Погляди__КАНТА 11.Погляди__ГЕГЕЛЯ 12.Погляди__ФЕЄРБАХА 13.МАРКСИЗМ 14.Філ.дум_в__УКР_ЧИЖЕВСЬК. 15ФілДУМ.в_УКР,ЮРКЕВИЧ 16.Погляди__СКОВОРОДИ 17.ФІЛОСОФСЬКЕ_ЖИТТЯ 18.ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ 19.ГЕРМЕНЕВТИКА 20.ПОЗИТИВІЗМ_та_ПОСТПОЗ.