Методи наукового пізнання

У процесі розвитку науки склався великий арсенал методологічних засобів. На кожному рівні застосовуються свої особливі методи пізнання.

Метод - сукупність прийомів і операцій, система регулятивних принципів пізнавальної та практичної дійсності. Філософське вчення, що досліджує методи пізнання, називають методологією. Основна функція методу - внутрішня організація і регулювання процесу пізнання. Ф. Бекон порівнював метод зі світильником, що дозволяє подорожньому подолати темряву. Р. Декарт методом називав "точні і прості правила", дотримання яких сприяє зростанню знання, дозволяє відрізнити помилкове від істинного.

Детальніше з методологічними концепціями Ф.Бекона і Р.Декарта можна ознайомитись у фрагментах, наведених в даному посібнику.

У структурі загальнонаукових методів і прийомів виділяються три рівні: логічні методи, методи емпіричного дослідження, методи теоретичного дослідження.

Логічні методи і прийоми пізнання

До основних логічних методів пізнання належать аналіз, синтез, абстрагування, ідеалізація, узагальнення, дедукція, індукція, аналогія.

Аналіз - поділ об’єкту на складові частини з метою їх самостійного вивчення, що застосовується як у реальній практиці, так і в мислительній діяльності. Основні види аналізу: механічне розділення; виявлення форм взаємодії елементів цілого; знаходження причин явищ; виявлення рівнів знання і його структури і т. п. Різновидом аналізу є також поділ класів (множин) предметів на підкласи - класифікація і періодизація.

Синтез - об’єднання – реальне чи уявне - різних сторін, частин предмету в єдине ціле. Це має бути органічне ціле (а не агрегат, механічне ціле), тобто єдність багатоманітного. Синтез - це не довільне, еклектичне з’єднання «висмикнутих» частин, «шматочків» цілого, а діалектичне ціле з виділенням сутності. Аналіз і синтез діалектично взаємопов’язані.

Абстрагування - це процес уявного відволікання від ряду властивостей і відношень досліджуваного явища з одночасним виділенням властивостей, що цікавлять суб'єкта в даний момент. Продуктом абстракції є різного роду «абстрактні об’єкти», якими є як окремо взяті поняття і категорії («ефективність», «розвиток», «рентабельність» тощо), так і їх системи (найбільш розвиненими з них є математика, логіка і філософія). З’ясування того, які з властивостей є суттєвими, а які другорядними - головне питання абстрагування.

Існують різні види абстракцій: абстракція ототожнення, в результаті якої виділяються загальні властивості і відносини досліджуваних предметів (від інших властивостей при цьому відволікаються); при цьому утворюються відповідні їм класи на основі встановлення рівності предметів у даних властивостях або відношеннях, враховується тотожне в предметах і відбувається абстрагування від усіх відмінностей між ними. Ізолююча абстракція – коли виділяються деякі властивості і відносини, котрі починають розглядатися як самостійні предмети («абстрактні предмети» - «доброта», «білизна» тощо) тощо.

Ідеалізація - це мисленне конструювання понять про об’єкти, що не існують і не здійсненні у дійсності, але таких, для яких є прообрази в реальному світі (інколи розглядається як специфічний вид абстрагування). У процесі ідеалізації відбувається граничне відволікання від усіх реальних властивостей предмета з одночасним введенням в зміст утворених понять ознак, які не реалізуються в дійсності. В результаті утворюється так званий «ідеалізований об’єкт», яким може оперувати теоретичне мислення при відображенні реальних об'єктів. Як зазначав А. Ейнштейн, закон інерції не можна вивести безпосередньо з експерименту, його можна вивести лише умосяжно - мисленням, пов’язаним із спостереженням. Цей ідеалізований експеримент ніколи не можна виконати в дійсності, хоча він веде до глибокого розуміння реальних експериментів.

У результаті ідеалізації утворюється така теоретична модель, в якій характеристики і сторони пізнаваного об’єкта не тільки абстраговані від фактичного емпіричного матеріалу, а й шляхом уявного конструювання виступають у більш різко і повно вираженому вигляді, ніж у самій дійсності. Приклади понять, що є результатом ідеалізації: «точка», «пряма лінія», «абсолютно чорне тіло», «ідеальний газ». Утвореними за допомогою ідеалізації теоретичними конструктами можна далі оперувати в міркуваннях як з реально існуючої річчю і будувати абстрактні схеми реальних процесів, що служить більш глибокому їх розумінню. У розвинених наукових теоріях зазвичай розглядаються не окремі ідеалізовані об’єкти та їх властивості, а цілісні системи ідеалізованих об’єктів та їх структури.

Узагальнення - процес встановлення загальних властивостей і ознак предметів, що тісно пов’язаний з абстрагуванням. Розрізняють різні види наукових узагальнень: виділення будь-яких загальних ознак (абстрактно-загальне) або істотних (конкретно-загальне, закон); узагальнення від окремих фактів, подій до їх виразу в думці; від однієї думки до іншої, більш загальної думки (логічне узагальнення).

Дедукція - перехід в процесі пізнання від загального до одиничного (конкретного), виведення одиничного із загального. Дедукція дає можливість вивести нове знання на основі вже наявного. Зокрема, в науковому дослідженні велику роль відіграє такий тип дедуктивного умовиводу як умовно-категоричний, в якому один із засновків є судженням умовним, а другий засновок і висновок – судженнями категоричними. Він має таку структуру: якщо А, то В; А; отже, В. Наприклад: „Якщо в країні відбувається соціальна революція, то їй передує революційна ситуація. В країні А відбулася соціальна революція. Отже, в країні А була революційна ситуація”. Логічною підставою висновків умовно-категоричного умовиводу є аксіома: ствердження підстави з необхідністю веде до ствердження наслідку, а заперечення наслідку – до заперечення підстави. В аксіомі виражається такий об’єктивно існуючий зв’язок між причиною і наслідком: якщо є певна причина, то вона з необхідністю викличе певний наслідок, а наслідок не може виникнути без відповідної причини. Наприклад, якщо тіло нагріти, то воно обов’язково розшириться, а якщо тіло не розширилось, то немає нагрівання. При цьому умовно-категоричний умовивід має два правильних модуси: стверджувальний ­– modus ponens, заперечний – modus tollens.

У стверджувальному модусі категоричний засновок стверджує підставу умовного засновку, а висновок – наслідок умовного засновку: “Якщо тіло нагрівати, то воно розширяється. Тіло нагрівають. Отже, воно розширяється”. Міркування тут відбувається за схемою: від ствердження істинності (існування) підстави до ствердження істинності (існування) наслідку. У заперечному модусі категоричний засновок заперечує наслідок, а висновок – підставу умовного засновку: “Якщо тіло нагрівати, то воно розширяється. Тіло не розширяється. Отже, воно не піддається нагріванню”. Міркування тут відбувається за схемою: від хибності (заперечення існування) наслідку до хибності (заперечення існування) підстави. Інші модуси умовно-категоричного умовиводу не дають достовірних висновків, а лише імовірні або ж хибні. Тобто заперечення підстави не веде з необхідністю до заперечення наслідку, а ствердження наслідку не веде з необхідністю до ствердження підстави. Це обумовлено тим, що зв’язок причини і наслідку, зазвичай, не є однозначним. Один і той же наслідок може бути викликаний не однією, а різними причинами. Відсутність певної причини ще не означає, що відсутній і наслідок, який міг бути викликаний іншою причиною. Так само, якщо існує певний наслідок, то це не означає, що він породжений з необхідністю саме даною причиною, причина могла бути іншою. Modus tollens застосовується у процедурі фальсифікації гіпотез і теорій.

Індукція являє собою і умовивід від часткового до загального, і метод наукового дослідження, що передбачає рух від окремих фактів до загального. Індукція виконує в процесі пізнання функцію узагальнення, генералізації. Вивчивши лише частину об’єктів певного класу, ми робимо висновок про усі об’єкти класу. Підставою для такого перенесення знання з частини об’єктів класу на весь клас є те, що будь-яке явище являє собою єдність загального і часткового. Індуктивні узагальнення можуть носити різний характер - від найпростіших узагальнень повсякденності до емпіричних узагальнень в науці або універсальних суджень, які формулюють закони науки. Індукція пов’язана зі спостереженням і експериментом. Багато наукових положень були сформульовані на основі індуктивного узагальнення емпіричних фактів.

Індукція буває повною і неповною. У повній індукції засновки вичерпують увесь клас предметів, що підлягають узагальненню. Те, що у засновках перераховані усі елементи класу, обумовлює достовірний характер висновків повної індукції.

Неповна індукція являє собою індуктивний умовивід, в якому висновок про весь клас об’єктів отримується на підставі знання лише про деякі об’єкти (частину) цього класу. Дуже важливою властивістю неповної індукції є перенесення знання з явищ, які вивчені, на явища, які безпосередньо не вивчались. Тому неповна індукція дуже широко використовується в усіх сферах пізнання. Висновок в умовиводах неповної індукції не випливає з необхідністю, оскільки всі випадки не перелічені. Отже, суттєвою особливістю неповної індукції є те, що вона дає не достовірні, а лише правдоподібні, ймовірнісні, проблематичні висновки.

Міра імовірності висновку за схемою неповної індукції визначається тим, як, наскільки методично здійснюється відбір вихідних фактів. У відповідності з цим розрізняють три види неповної індукції: популярну індукцію; індукцію шляхом добору фактів; наукову індукцію.

Популярна індукція, або індукція через простий перелік – це такий умовивід, в якому узагальнюючий висновок щодо класу предметів робиться на основі того, що певна ознака повторюється у ряду предметів цього класу і серед спостережуваних випадків немає жодного контрприкладу. Популярна індукція широко використовується в буденній практиці. На її основі формуються практичний досвід, народна мудрість. Популярна індукція може давати продуктивні наукові узагальнення, що відіграють важливу евристичну роль на початкових стадіях дослідження. Така індукція породжує чудові зразки народної мудрості. Проте вона здатна також приводити дуже часто до хибних уявлень. В силу цього індукція через просте перерахування – найменш надійний вид індуктивних умовиводів. Типовими помилками, які трапляються в ході використання популярної індукції є помилка „поспішного узагальнення” і помилка „після цього – значить внаслідок цього”. В результаті і виникають різні забобони та упередженості.

Ступінь імовірності висновків популярної індукції залежить тільки від кількості фактів, що досліджуються. Підвищити ймовірність висновків можна лише за рахунок збільшення числа засновків. Проте, скільки б явищ не було охоплено спостереженням, завжди залишається можливість зустріти таке, що суперечить узагальненню. І тоді виявляється, що висновок хибний. Так, в Європі довгий час вважали, що “усі лебеді білі”, оскільки на користь цього говорили численні спостереження і ніхто не зустрічав лебедів іншого кольору. Але у XVII столітті, висадившись в Австралії, європейці побачили чорних лебедів, в результаті чого попередній висновок за схемою популярної індукції був спростований.

Індукція шляхом добору фактів, як і популярна індукція, базується на повторюваності фактів при відсутності контрприкладів. Але тут беруться не будь-які факти, що трапились, а здійснюється аналіз і добір фактів. Факти добираються за певною системою, планом, які заздалегідь розроблені і перевірені на практиці. Це значно підвищує обґрунтованість висновків, а значить – робить їх значно більш імовірними.

Наукова індукція – неповна індукція, в якій загальний висновок про певний клас явищ робиться на підставі знання необхідних ознак або причинних зв’язків частини явищ даного класу. Це найдосконаліший вид індукції. Висновок тут робиться на основі того, що досліджувана ознака не просто повторюється, а є необхідною і суттєвою для даного класу об’єктів. Наукова індукція дає висновки не тільки імовірні, але і достовірні. При цьому не має значення кількість досліджених фактів, висновок може бути зроблений на основі навіть одного факту. Наприклад, встановивши, що здатність проводити струм є необхідною і суттєвою властивістю металу, можна зробити достовірний висновок, що усі метали є електропровідними. Наукова індукція – це умовивід, в якому узагальнення будується шляхом відбору необхідних та виключення випадкових обставин.

Особливе місце в науковій індукції займає дослідження причинно-наслідкових зв’язків між явищами. Сучасна логіка описує п’ять методів встановлення причинних зв’язків: метод подібності; метод відмінності; комбінований метод подібності та відмінності; метод супутніх змін; метод залишків.

Метод подібності формулюється наступним чином: якщо певна обставина постійно передує досліджуваному явищу, а інші обставини є несталими, то імовірно, що саме ця обставина і є причиною цього явища. Метод подібності називають методом знаходження спільного в різному, оскільки усі випадки помітно відрізняються один від одного, окрім однієї обставини.

Метод відмінності формулюється наступним чином: якщо випадок, в якому явище, що нас цікавить, має місце, і випадок, в якому це явище відсутнє, подібні в усіх обставинах , за виключенням однієї, то ця єдина обставина і є, імовірно, причиною досліджуваного явища. Метод відмінності називають методом знаходження відмінного в подібному, бо порівнювані випадки за багатьма властивостями співпадають. Метод відмінності має перевагу порівняно з методом подібності в тому, що він є більш активним методом, оскільки може бути безпосередньо пов’язаним з експериментом, з практичною діяльністю людей.

Комбінований метод подібності та відмінності являє собою сполучення перших двох методів, коли шляхом аналізу множини випадків виявляють як подібне в різному, так і різне в подібному.

Метод супутніх змін. В тих випадках, коли існує тісний внутрішній зв’язок причини та наслідку, там, де вони однозначно пов’язані між собою, завжди є можливості застосувати індуктивний метод супутніх змін. Цей метод можна сформулювати наступним чином: якщо виникнення або зміна попереднього явища всякий раз викликає виникнення або зміну іншого, супутнього йому явища, то перше із них є, імовірно, причиною другого явища.

Метод залишків. Цей метод, як правило, застосовується при дослідженні складного комплексу попередніх обставин, де одна частина компонентів цього комплексу вже вивчена, а інша його частина ще підлягає вивченню. Метод залишків формулюється наступним чином: якщо дві або більше сукупних причин породжують стільки ж сукупних явищ (наслідків) і відомо, то частина цих причин породжує певну частину явищ, що залишкова причина, ймовірно, породжує останню частину явищ.

Аналогія являє собою традуктивний умовивід і метод наукового дослідження, в якому на підставі схожості предметів за одними ознаками робиться висновок про їх подібність і за іншими ознаками. Аксіома аналогії проголошує: якщо предмети подібні в одних певних ознаках, то вони можуть бути подібними і в інших певних ознаках. Наприклад, виявивши, що Марс у багатьох властивостях схожий на Землю, і, знаючи, що на Землі є життя, припускається, що і на Марсі може бути життя.

Шляхом умовиводу за аналогією знання про один предмет переноситься на інший. Можливість висновків за аналогією обумовлена тим, що ознаки явищ не є випадковою сукупністю, а закономірно, необхідно між собою пов’язані. Тому і виявляється можливим перенесення знання з одного явища на інше.

Говорячи про аналогію, можна послатися на низку прикладів із історії науки, коли вона привела до нових відкриттів. Так, вивчення закономірностей коливання маятника Галілеєм в ХVІ ст. почалося саме з аналогії між коливанням люстри в церкві та коливанням маятника. Природа звуку була за аналогією з морською хвилею, природа світла – за аналогією зі звуком, природа електрики – за аналогією зі світлом, корпускулярну та хвильову природу світла за аналогією поширили на структуру речовини.

Однак, аналогія дає висновки тільки імовірні, проблематичні, а не достовірні. Виникає питання: від чого залежить ступінь імовірності висновків за аналогією, які логічні основи цих висновків? Таким чином, підвищення ступеню імовірності висновків за аналогією залежить від наступних умов: імовірність висновку за аналогією буде тим більшою, чим більше встановлено ознак схожості між двома явищами, які порівнюються; ознаки схожості повинні носити істотний характер, зачіпати сутність предметів, а не бути випадковими; чим більш тісно пов’язані між собою ознаки схожості (abc) і чим істотніший їх зв’язок із ознакою (d), що переноситься на досліджуваний предмет, тим більш імовірним буде висновок; не можна ігнорувати відмінності, які існують між порівнюваними предметами, особливо, коли ці відмінності суттєві; ознака, що переноситься, повинна бути того ж типу, що і ознаки подібності.

Аналогія виступає одним з активних дослідницьких прийомів переважно на початковому етапі процесу пізнання. Науці відомо немало відкриттів та технічних винаходів, які починались з аналогій. Окрім евристичної ролі аналогії, остання застосовується також як засіб конкретизації думки, спосіб пояснення мислимого змісту, засобом конкретизації думки,

На основі аналогії базується метод моделювання, сутність якого полягає у відтворенні властивостей об’єкту пізнання на спеціально створеному його аналозі, моделі. При моделюванні, як і в аналогії, знання з одного предмету (моделі) переноситься на інший предмет (оригінал). В процесі пізнання в різних областях науки використовують різноманітні моделі. Однак, всі їх можна розбити на дві великі групи: моделі матеріальні та моделі логічні, або ідеальні. Матеріальні моделі в біль-менш наочній формі матеріально відтворюють предмет дослідження. Логічні, або ідеальні, моделі не обов’язково пов’язані з матеріальним їх втіленням. Вони містять в собі як функції наочних уявлень, так і функції певної символізації. Ідеальними моделями виступають також різні знакові системи. Значення знакових моделей полягає в тому, що за допомогою символів виникає можливість розкрити такі зв’язки та відношення дійсності, котрі іншими засобами виявити дуже важко. Це, перш за все, стосується тих наук, які оперують абстракціями дуже високого ступеню.

Загальну методологічну функцію в процесі мислительної діяльності вченого виконують також усі закони і форми правильного мислення; перш за все, слід відзначити закони логіки. Формально-логічні закони виконують функцію правильної побудови і зв’язку думок. Вони виражають такі суттєві, загальні, неодмінні властивості нашого мислення як визначеність, несуперечність, послідовність та обґрунтованість. До основних законів формальної логіки відносять такі: закон тотожності; закон виключеного третього; закон суперечності; закон достатньої підстави.

Закон тотожності формулюється таким чином: будь-яка думка в процесі даного міркування (за будь-яких перетворень) повинна зберігати один і той же самий зміст, тобто повинна бути тотожною самій собі. В традиційній логіці закон тотожності записується у вигляді такої формули: А є А. Зміст цього закону можна конкретизувати у таких вимогах: по-перше, у процесі міркування не змішувати поняття, не припускати двозначностей, не підміняти цей предмет іншим предметом думки; по-друге вживати поняття в одному і тому ж значенні.

Закон суперечності, який зводиться до наступного: два протилежні висловлювання не є одночасно істинними; одне з них неодмінно є хибним. Закон суперечності виражає одну з найсуттєвіших рис логічного мислення - його несуперечність. Символічно закон суперечності зображається таким чином: невірно, що А і не-А. Передача суперечливого повідомлення в комунікаційному плані є дезінформацією. Виявлення суперечності в певному тексті означає його дискредитацію. В той же час ми не порушимо закону суперечності, якщо стверджувальне і заперечне судження віднесемо до різних часових періодів або застосуємо в різних відношеннях. Закон суперечності не заперечує реальних суперечностей, котрі існують в об’єктивному світі. Він лише забороняє логічні суперечності, “суперечність самому собі”.

Закон виключеного третього забороняє визнавати одночасно хибним або одночасно істинним два суперечливих судження: із хибності одного суперечливого судження неодмінно випливає істинність другого. Його символічне формулювання: або А, або не-А, і третього не дано.

Закон достатньої підстави проголошує: “будь-яка думка має достатню підставу”, будь-яка думка може бути істинною тільки тоді, коли вона обґрунтована. У вигляді формули записується так: А є тому, що є В, де А є наслідком, а В – підставою цього наслідку. Закон достатньої підстави відображає необхідний зв’язок, що існує між предметами та явищами оточуючого нас світу, а саме - відображення причинно-наслідкових відношень, генетичних зв’язків тощо. Закон достатньої підстави забороняє визнавати істинність думки на віру, якою б правдоподібною вона б не здавалась, до того часу, поки її істинність не буде доведена.

Важливу роль в науковому пізнанні також відіграють логічні принципи класифікації.

Класифікація - стійка систему поділу множини досліджуваних об’єктів на підмножини таким чином, що кожний предмет займає в цій системі строго визначене місце, опиняється в одній з рубрик, які називаються “класом”, “родом”, “видом” тощо. Вона здійснюється з метою систематизації знань. Її результати закріплюються, зазвичай, в таблицях, схемах, кодексах і т. д. Яскраві приклади класифікації - систематизація світу тварин в зоології, система права, що включає різноманітні галузі: державне право, фінансове право, громадянське право і т. д. Класифікація підлягає усім правилам поділу: поділ повинен відбуватися за однією підставою, члени поділу повинні виключати один одного, обсяг діленого поняття повинен бути вичерпаний членами поділу, основа поділу мусить була ясною. Класифікація являє собою розгалужену систему, і одним з найбільш зручних способів її графічного виразу є зображення у вигляді класифікаційного дерева. З розвитком знань класифікація, як правило, змінюється: доповнюється, інколи замінюється новою, більш точною.

Важливим різновидом класифікації, який дозволяє врахувати те, що між різними видами відсутні чіткі розмежувальні лінії, є класифікація, що базується на принципі субординації. Відповідно до цього принципу об’єкти розташовуються в порядку виникнення одних (вищих) із інших (нижчих). Прикладом такої класифікації може бути поділ К.Марксом капіталістичних форм та стадій промисловості на капіталістичну кооперацію, мануфактуру та крупну машинну індустрію. За Марксом, із простої капіталістичної кооперації виростає капіталістична мануфактура, а із мануфактури – крупна машинна індустрія, тобто фабричне капіталістичне виробництво.

Ще одним прикладом класифікації в економічних науках є класифікація благ в мікроекономіці, котрі поділяються за різними підставами:

- з точки зору речового змісту економічні блага поділяються на матеріальні і нематеріальні. Матеріальні блага можна чуттєво сприймати. Вони, у свою чергу, складаються з корисних матеріальних речей і включають дари природи (землю, повітря), продукти сільського господарства, будівлі, машини тощо. Нематеріальні блага представлені послугами, а також такими умовами життя як здоров’я, здібності людини, ділові якості, професійна майстерність. У свою чергу послуги поділяються на комунікаційні – послуги транспорту, зв’язку; розподільчі – торгівля, збут, складське господарство; ділові – фінансові, страхові послуги, послуги аудиту, лізингу, маркетингу; соціальні – освіта, охорона здоров’я, мистецтво, культура, соціальне забезпечення; суспільні – послуги органів державної влади (забезпечення стабільності у суспільстві) та інші;

- з точки зору споживання благ їх підрозділяють на споживчі – призначені для безпосереднього задоволення людських потреб, і виробничі – використовувані у процесі виробництва ресурси (станки, механізми, машини, обладнання, будівлі, земля, професійні навички);

- в залежності від характеру споживання економічні блага поділяються на приватні і суспільні; приватне благо надається споживачу з врахуванням його індивідуального запиту, воно подільне, належить індивіду на правах приватної власності, може успадковуватись і обмінюватись, надаватись тому, хто за нього заплатив; суспільні ж блага неподільні і належать суспільству, тобто ті блага, котрими користуються усі без виключення громадяни країни.