Наука як соціокультурний феномен
Наука є основною, вищою формою людського пізнання, що спрямоване на виробництво об’єктивних знань про природу, суспільство і саме пізнання, виявлення законів, у відповідності до яких об’єкти можуть бути перетворені людською діяльністю.
Як один з найважливіших елементів суспільного життя вона є багатогранною за своїми основними характеристиками. Наука являє собою і творчу діяльність по отриманню нового знання, і результат цієї діяльності - сукупність знань про сутнісні зв’язки дійсності. Крім того, вона постає як сфера духовного виробництва і як особливий соціальний інститут.
На відміну від стихійно-емпіричного, науковому пізнанню притаманний ряд властивостей: систематизованість і обґрунтованість знання; вихід за межі повсякденного досвіду, виявлення істотних зв’язків і закономірностей реальності; наявність власного концептуального апарату; наявність специфічних способів обґрунтування істинності знання, зокрема - експериментального контролю за одержуваним знанням; використання спеціальних матеріальних засобів пізнання - обладнання, приладів; розробка особливих методів дослідження об’єкту. Крім того, необхідною є також спеціальна підготовка самого дослідника, тобто освоєння ним засобів наукового пізнання, специфічних для науки ціннісних орієнтацій і цільових установок, норм.
Сучасна наука в її взаємодії з різними сферами життя суспільства і людини виконує три важливі соціально-культурні функції. По-перше, це культурно-світоглядна – формування уявлень про світобудову, сутність і походження життя і людини, в яких сучасна наука має пріоритетне значення. По-друге, наука через техніку стає безпосередньою продуктивною силою суспільства. Нарешті, це могутня соціальна сила, що надає засоби вирішення самих різних проблем життя суспільства, безпосередньо включаючись у процеси соціального розвитку, вирішення глобальних проблем.
За об’єктом дослідження науки поділяються на соціально-гуманітарні і природничі, фундаментальні та прикладні, технічні науки тощо; іноді додатково виділяють логіко-математичні. Усі ці групи наук суттєво відрізняються не тільки за предметом, а й за методологією дослідження та критеріями науковості, однак вони мають спільні риси, виступаючи раціональною, логічно обґрунтованою формою духовної діяльності людини, яка спирається на зовнішній досвід і формує мисленні моделі об’єктів.
Виникнення науки відносять до VІ ст. до н. е, коли давньогрецькі мислителі створили свої системи знань, що відповідали деяким ознакам науковості – раціональності та систематичності. Мова йде про математичні, астрономічні, медичні, історичні, політичні та інші знання. Існували в історії і більш ранні знання, наприклад, вавілонська та єгипетська математика, астрономія, але вони носили рецептурний характер, були несистематизованими.
Даний перехід від протонауки до науки у Давній Греції був пов’язаний зі створенням греками особливого типу знання - теорії, що оперує ідеальними об’єктами і їх зв’язками. Причому історично першою цей перехід здійснила математика. Числа і фігури в ній починають розглядатися не як прообрази предметів, котрими оперують на практиці, а як самостійні математичні об’єкти, властивості яких систематично вивчаються (геометрія Евкліда).
Виникнення теоретичних знань було пов’язане з культурою античного полісу, з притаманними йому цінностями публічної дискусії, демонстраціями доведень і обґрунтуванням як умовами отримання істини. Перевага однієї думки перед іншою виявлялась через доведення. Ідеал обґрунтованого знання, відмінного від простої думки, отримав своє раціональне осмислення і розвиток у античній філософії.
Але в античній науці був відсутній експеримент, що пояснюється сприйняттям природи як цілісного живого організму, насильницьке препарування частин якого не могло привести до пізнання гармонії космосу, яке вважалось можливим лише в умосяжному спогляданні. Зачатки наукового знання в цей час формувалися всередині натурфілософії як її елементи, що поступово виділяються в окремі науки - математику, астрономію, медицину тощо, які продовжували трактуватися як частини філософського знання.
Другий етап становлення науки пов’язаний з науковою революцією ХVI-ХVII століть, коли відбувається сполучення математичного опису природи з утвердженням експериментального методу. Експериментально-математичне природознавство характеризується новими нормами і ідеалами побудови наукового знання, пов’язаними з математичним формулюванням законів природи, експериментальною перевіркою теорій, критичним ставленням до релігійних та натурфілософських догм, що не мають досвідного обґрунтування. Воно починається з досліджень Коперника і Галілея і завершується фундаментальними фізико-математичними працями Ньютона і Лейбніца. Формування новоєвропейської науки було підготовлено духовною революцією епохи Ренесансу і переходу до Нового часу, коли складаються необхідні для цього світоглядні передумови: розуміння людини як творця, бачення суб’єкта пізнання як такого, що протистоїть природі і активно її змінює, продовжуючи акти божественного творіння, розуміння природи як поля прикладення людських сил. Наприкінці цього періоду наука вже оформляється як особлива, самостійна область діяльності і соціальна інституція і розглядається вже як система знань, яку можна розвивати незалежно від філософських поглядів, релігійних догматів. З’являються вчені-професіонали, складається система університетської освіти, виникає наукове співтовариство з властивими йому специфічними формами і правилами діяльності, спілкування, обміну інформацією. У цей час спосіб теоретичного пізнання, заснований на русі дуки у полі теоретичних ідеальних об’єктів, утверджується і в природознавстві.
Третя віха розвитку науки – ХVIII-ХIХ століття - характеризуються як етап класичної науки. У цей період з’являються численні наукові дисципліни, в яких накопичується і систематизується величезний фактичний матеріал, створюються фундаментальні теорії у математиці, фізиці, хімії, геології, біології, психології та інших науках. Виникають і починають відігравати все більш помітну роль у матеріальному виробництві технічні науки. Виникають перші програми побудови наук про суспільство (К.А.Сен-Сімон, О.Конт, К.Маркс) і гуманітарних наук, основними об’єктами котрих стають стани культури, духовні феномени, виражені в текстах (Г.Ріккерт, В.Віндельбанд, М.Вебер).
На кожному з цих етапів розвитку наукове пізнання ускладнювало свою організацію. В усіх розвинених науках складаються рівні теоретичного і емпіричного дослідження зі специфічними для них методами і формами знання. Формується дисциплінарна організація науки – система дисциплін зі складними зв’язками між ними. Взаємодія наук формує міждисциплінарні дослідження, питома вага яких зростає по мірі розвитку науки.
XX століття – посткласична епоха в розвитку науки, оскільки вона переживає фундаментальну трансформацію, в результаті якої починає істотно відрізнятися від класичної науки попереднього періоду. Відкриття на зламі ХIХ-ХХ століть - теорія відносності та квантова механіка, генетика тощо - потрясають основи цілого ряду наук. Друга половина XX століття характеризуються як період науково-технічної революції. Дистанція між науковими відкриттями і їх практичним застосуванням скорочується до мінімуму, досягнення науки у величезних масштабах впроваджуються в практику. Держава і приватні фірми йдуть на великі витрати для підтримки перспективних напрямків розвитку науки. У результаті наука другої половини ХХ століття бурхливо розвивається і перетворюється на одну з найважливіших галузей суспільної праці, особливий тип духовного виробництва, що включає різні типи об’єднань вчених і їх комунікацій, особливу промислово-технічну базу, складний розподіл праці і цілеспрямовану підготовку кадрів.
Сучасний світ зобов’язаний науці своїми досягненнями та своїм динамізмом. Але зараз усвідомлюються суперечливий характер науково-технічного прогресу. Якщо у свій час Ф.Бекон афористично охарактеризував наукове знання як силу, то нині виникають алармістські оцінки цього знання як такого, що може нести серйозну небезпеку – реальну можливість створення знарядь вбивства, засобів маніпуляції людиною і контролю над нею. У зв’язку з цим актуалізується проблема гуманістичної орієнтації наукового пошуку, моральної оцінки його шляхів та наслідків.
В останній час активно обговорюється проблема відповідальності вченого за свої відкриття, особливо в галузі генної інженерії, біотехнології, біомедицині. Йдеться про необхідність підпорядкована наукової діяльності певній системі етичних норм. Велику роль в розробці та вивченні етосу науки відіграв американський соціолог Р. Мертон, з однойменною роботою якого читачеві пропонується ознайомитись в даному Посібнику.