Наукове пізнання в дзеркалі концепцій позитивізму та постпозитивізму
Перетворення науки в ХІХ-ХХ столітті на один з провідних чинників суспільного розвитку в області філософії відобразилось у вигляді виникнення філософії позитивізму, яка заперечувала цінність традиційної філософії і визнавала єдиним джерелом “позитивного” знання лише спеціальні науки, що спираються на емпіричний досвід. Позитивістський напрямок пройшов у своєму розвитку кілька стадій: класичній позитивізм, або так званий «перший позитивізм» XІX ст., «другий позитивізм», або емпіріокритицизм кінця XІX – початку XX ст. і третій – неопозитивізм, або логічний позитивізм. Позитивізм був оформлений в працях Огюста Конта (1798-1857), який вважається його засновником, Джона Стюарта Мілля (1806-1879), Герберта Спенсера (1820-1903).
У своїй роботі «Курс позитивної філософії» О.Конт аналізує три стадії історичного розвитку людства:
- теологічну – усі явища пояснюються надприродними силами, панує релігійна свідомість і яка відповідає богословсько-військовій цивілізації;
- метафізичну – коли в явищах виявляються недоступні сприйняттю сутності і причини, панує філософія – «метафізика» і яка відповідає метафізично-правовій цивілізації; спільним для релігійної і метафізичної стадії є те, що людський розум прагне отримати абсолютне знання про світ;
– наукова, або позитивна – коли знання спирається на факти, людство відмовляється від нерозв’язних теологічних і метафізичних питань і стає на шлях наукового пізнання і яка відповідає науково-промисловій цивілізації.
Істинний дух науки, за Контом, полягає не в пошуках кінцевих причин – не у відповіді на питання «чому» відбувається явища, а в описуванні того, «як» вони відбуваються. Через спостереження і збирання фактів наука може прийти до відкриття законів, що виражають закономірні зв’язки і відносини між явищами. Хоча філософія як метафізичне знання, згідно Конту, у позитивний період і пережила себе, вона не повинна відмерти зовсім, оскільки перед нею виникають нові завдання інтеграції, узагальнення результатів спеціальних наук.
Наука не потребує якоїсь філософії, що стоїть над нею, тому що не має справи з метафізичними проблемами. Кредо Конта: “наука повинна бути сама собі філософією”, тому всі проблеми традиційної філософії необхідно відкинути як псевдопроблеми. Таким чином, позитивізм Конта заперечував роль філософії у розвитку теоретичного мислення, виробленні понять, з’ясуванні світоглядних проблем науки. Завдання науки – поступово накопичувати факти і поширювати принципи емпіричного природознавства на усі сфери життя, а філософії - інтегрувати та узагальнювати результати спеціальних наук.
Наприкінці XIX століття виникає філософія емпіріокритицизму (філософія критичного досвіду), яку називають також «другим позитивізмом». Його творцями стали німецький фізик і філософ Эрнст Мах (1838-1916) і філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896), які прагнули «очистити» досвід від зайвих допущень, що привносяться суб’єктом, не випливаючи із самого досвіду. Свою позицію очищення досвіду від завантаженості його «об’єктивністю», «причинністю» вони обгрунтовували принципами економії мислення (Мах) та найменшої трати сил (Авенаріус).
Починаючи з 20-х років ХХ сторіччя, виникає і розвивається третя історична форма позитивізму – неопозитивізм, або логічний позитивізм. Біля його витоків стояли представники так званого «Віденського гуртка» Моріц Шлік (1882-1936) та Рудольф Карнап (1891-1970) в Австрії, англійський неопозитивізм представлений Людвігом Вітгенштейном (1869-1951), що емігрував з Австрії, та Бертраном Расселом (1872-1970), Львівско-Варшавську школу представляють К.Твардовський (1866-1938), Я.Лукасевич, А.Тарський.
Філософія, на їх думку, тільки тоді буде вартою чогось, коли вона стане науковою, тобто орієнтованою на строгі зразки природничонаукового математичного знання. Традиційна філософія є наддосвідним знанням, зв’язок якого з практикою дуже важко простежити. “Позитивні” ж знання – це знання обґрунтовані, надійні, які можна перевірити, вони виступають основою ефективної раціональної дії. Тому філософію, на думку представників неопозитивізму, треба перевірити на науковість, і для цього було розроблено процедуру «верифікації». Вона передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень певної теорії; зведення їх до простих, далі неподільних «атомарних суджень»; виділення у реальності таких само «атомарних фактів»; співставлення «атомарних суджень» із «атомарними фактами». Тим самим процедура верифікації вимагала зіставлення провідних положень теорії з даними експерименту чи спостереження, тобто з чуттєвим досвідом суб’єкта.
Критерієм об’єктивності знання виявляється інтерсуб’єктивність, тобто визнання тих чи інших положень науковим співтовариством - не окремим, а саме колективним суб’єктом. Поняття інтерсуб’єктивності, поряд з поняттями верифікації, є одним з основних у філософії неопозитивізму.
Справжнім предметом філософії, на думку неопозитивістів, повинна стати розробка методології наукового пізнання: логічного аналізу мови науки, прояснення змісту наукових висловлень, очищення її від позбавлених сенсу понять і суджень, не перевірених досвідом. На місце традиційної філософії, стверджували неопозитивісти, повинна стати логіка науки.
Однак, при спробі послідовно застосувати процедуру верифікації виникли нездоланні труднощі: виявилося, що не тільки багато філософських, але й багато наукових теоретичних висловлювань не можуть бути зведені до досвіду. Це пов’язано з тим, що наукові теорії «підносяться» над емпіричним досвідом, вони вводять поняття і понятійні конструкції творчого плану, що не мають прямого чи непрямого еквіваленту в подіях, фактах досвіду, експериментах. Згодом для врятування ідеї відділення наукових знань від ненаукових К.Поппер («Логіка наукового дослідження») ввів послаблену версію принципу верифікації – принцип фальсифікації. Ідея фальсифікації пропонувала вважати, що наукове знання не є завершеним, а тому воно може бути піддане спростуванню, ненаукове ж знання спростувати неможливо. Ще одна послаблена версія процедури перевірки на науковість пов’язана з ідеєю конвенціональності - коли вихідні положення науки приймаються за згодою переважної більшості членів наукового співтовариства.
Хоча неопозитивізм відіграв позитивну роль в історії науки і філософії ХХ століття, сприяючи вдосконаленню мови науки, розробці математичної логіки, його мета, позбавитися повністю “метафізичних понять”, тобто елімінувати філософію з науки виявилася нездійсненною, безперспективною.
Коли було усвідомлено, що “вигнати” з науки “метафізичні” поняття і твердження – справа безперспективна, інтерес багатьох учених, що працюють у руслі аналізу логіки науки, зміщується в бік вивчення її історії. На зміну неопозитивізму приходить постпозитивізм (його ще називають «історичною школою» в філософії науки), який розвивається у 60-70 рр. ХХ століття. Якщо неопозитивісти займалися, головним чином, логікою і структурою готового знання і не розробляли проблеми розвитку наукового знання, то постпозитивізм якраз звернувся до виявлення закономірностей діяльності по виробництву наукового знання.
Натхненником постпозитивізму став англійський філософ Карл Поппер (1902-1994), який почав розглядати закономірності росту наукового знання шляхом зміни однієї теорії іншою. Видатні представники постпозитивізму – Томас Кун (1922-1995), Імре Лакатос (1922 - 1974), Пол Фейерабенд (1924-1994).
У фундаментальній роботі Т. Куна «Структура наукових революцій» пропонується образ науки як діяльності наукових співтовариств та наведена загальна схема історико-наукового процесу, що включає два основних етапи: «нормальна наука», де безроздільно панує певна парадигма і «наукову революцію», яка призводить до розпаду старої парадигми і переходу до нової.
Слід проаналізувати наукові революції і у сфері економічного знання. Найбільші наукові революції тут відбулися майже одночасно і ознаменували кінець панування класичної школи політичної економії.
Перша з них пов’язана з остаточним формулюванням К. Марксом трудової теорії вартості та додаткової вартості, формуванням категоріальної системи політичної економії та відкриттям закону руху капіталістичного способу виробництва на основі діалектичного методу.
Друга – «маржиналістська революція», що заклала основи неокласичної парадигми в економічній науці та у суттєво модифікованому вигляді досі є пануючим теоретичним підходом на Заході. У ході маржиналістської революції на початку 1870-х років трьома різними економічними школами (Австрійською, Лондонською і Лозаннською) був незалежно відкритий принцип спадної граничної корисності як універсальний інструмент аналізу економічних явищ і процесів.
Іншими прикладами наукових революцій в економічній науці є «Кейнсіанська революція», у результаті якої були визнані обмежений характер ринкового саморегулювання та необхідність державного втручання в економічні процеси, і «неоконсервативна революція» або контрреволюція середини 1970-х, пов’язана з поверненням до принципу “laissez faire”, хоча і на суттєво видозміненій методологічній основі.
Інший представник постпозитивізму І. Лакатос представляє розвиток науки як зміну дослідницьких програм, що представляють собою зв’язну послідовність теорій, кожна з яких, за винятком вихідної, виникає як результат додавання допоміжних гіпотез до попередньої теорії. Важливим структурним елементом дослідницьких програм є «жорстке ядро» та "захисний пояс" навколо цього ядра, який повинен нести на собі основний тягар перевірок.
Прикладом дослідницької програми в галузі економічної науки, яка в різні періоди повністю змінювала свій «захисний пояс», є неокласика. Першим фактом зміни «захисного поясу» неокласичної теорії став «кейнсіансько-неокласичний синтез», коли неокласика інкорпорувала основні положення кейнсіанства, зберігаючи при цьому власну методологічну основу.
Іншою віхою в еволюції неокласичної теорії було виникнення нового інституціоналізму. Використовуючи неокласичну методологію, він включив в орбіту дослідження позаекономічні сфери, які раніше були предметом старого інституціоналізму. Неокласична економічна теорія є настільки гнучкою дослідницькою програмою, що допускає навіть певні коригування навіть у власному «методологічному ядрі». Прикладом такого метаморфозу може бути заміна принципу повної економічної раціональності допущенням про неповну (обмежену) економічну раціональність та існування на ринку асиметрії інформації.
Ще один представник постпозитивізму П. Фейерабенд стоїть на позиціях «методологічного анархізму». Він стверджує, що наука ірраціональна, нічим не відрізняється від міфу і релігії, представляючи собою одну з форм ідеології; суспільство треба звільнити від «диктату науки», а останню – відокремити від держави. В науці «усе підходить» («anything goes»), надійних методів не існує, вони створюються нами і згодом міняються.
З поглядами цих видатних представників постпозитивізму, з фрагментами їх творів можна ознайомитись у даному посібнику.