3. Функції фінансів

Сутність, як і будь-якої економічної категорії виражається в їх функціях. Функції фінансів відбивають форми прояву фінансів і їхнє призначення в суспільстві , їх роль у народному господарстві.

Формами прояву фінансів як економічної категорії є процеси утворення грошових фондів, надходження готівки , витрати грошових фондів, використання готівки.

Переважна більшість науковців і практиків вважають що фінанси виконують такі основні функції:

• розподільна;

• контрольну,

• регулюючу

Розподільна функція фінансів полягає в розподілі й перерозподілі основної частини валового внутрішнього продукту і національного доходу країни через утворення грошових фондів та використання їх за цільовим призначенням для задоволення потреб суспільства.

У процесі вартісного розподілу внутрішнього валового продукту приймають участь різні вартісні інструменти , зокрема, фінанси( податки, бюджет, державний кредит тощо), кредит, ціни і тарифи, заробітна плата. Кожен з низ має свої особливості та власну історію.

Фінанси як інструмент вартісного розподілу використовуються на всіх стадіях суспільного відтворення: виробництві, розподілі, обміні та споживанні і суттєво впливають на відтворювальний процес.

Якщо виходити із суспільного призначення (формування й використання фондів, що забезпечують виконання державою своїх функцій) , то найбільш значна роль фінансів на стадії розподілу. Дійсно, саме на цій стадії створений валовий внутрішній продукт поділяється на частку нагромадження й споживання , а потім кожна з цих частин підлягає подальшому розподілу.

На рівні суспільства об'єктом розподілу є об’єкти розподілу за допомогою фінансів є :

• валовий внутрішній продукт, тобто вартість кінцевих продуктів (благ), вироблених суспільством за певний період часу (переважно рік);

• національне багатство , тобто сукупність створених та нагромаджених благ, якими володіє суспільство Ю а також природні ресурси, залучені в економічний оборот. Національне багатство залучається у розподільні відносини лише у виняткових випадках( війни, стихійні лиха, тощо);

• зовнішні надходження у вигляді фінансової допомоги. Зовнішніх державних позик, іноземних інвестицій , а також міжнародних трансфертів від зарубіжних країн, міжнародних фінансових інститутів та іноземних юридичних та фізичних осіб.

Суб’єктами розподілу фінансів є:

• держава;

• юридичні особи ( суб’єкти господарювання різних форм власності, рівня впорядкування та місця знаходження);

• домогосподарства та фізичні особи;

• інші держави.

Оскілки об’єктів фінансових відносин - обмежена величина, а суб’єктів розподілу – доволі чисельні, то таким відносинам притаманний доволі суперечливий характер, оскільки кожен суб’єкт прагне отримати від розподілу якомога більше вигід, проте зробити це можна лише за рахунок інших суб’єктів, які мають такі самі інтереси. Звідси випливає необхідність збалансування інтересів насамперед шляхом встановлення оптимальних пропорцій розподілу валового внутрішнього продукту. На жаль, науково встановлених показників оптимальних пропорцій розподілу валового внутрішнього продукту на практиці немає, тому для оцінки ситуації використовуються два макроекономічних показника:

• рівень ВВП на одну особу;

• темпи зростання ВВП.

Обсяг ВВП на одну особу є одним з основних критеріїв суспільного добробуту. Світовий банк поділяє країни за цим показником на чотири групи:

І група – країни з низьким рівнем доходів (менше 735 дол. США на одну людину);

ІІ група - країни з рівнем доходів, нижче від середнього ( 736-2935 дол. США);

ІІІ група - країни з рівнем доходів, вищим від середнього (2936-9075 дол. США);

ІУ група - країни з високим рівнем доходів (більше 9076 дол. США).

Розмір ВВП на одну особу серед держав світу дуже коливається. У високо-розвинених країнах він становить від 25 до 40 тис. дол. США, а в окремих (в основному в Скандинавських країнах та Японії) перевищує цю суму. За під­сумками 2006 р. перші місця рейтингу за рівнем життя населення зайняли Люксембург (більше 50 тис. дол. США), Бермуди, Ліхтенштейн, Норвегія. Лі­дерами також є США, Китай, Японія, Німеччина, Велика Британія, Індія. У найменш розвинених країнах цей показник становить близько 100 дол. США. В Україні ВВП на одну особу у 2006 р. становив 1950 дол. США ( Україна відноситься до країн з рівнем доходів нижче середнього – ІІ група), що на 10 % більше, ніж у 2005 р. За цим показником Україна посіла 131-ше місце серед 183 країн світу.

Динаміку фінансових відносин характеризують темпи зростання внутрішнього валового продукту: чим вони вищі, тим більше задовольняються потреби суб'єктів фінансових відно­син у доходах. Загальновідомо, що навіть незначне сповільнення темпів зро­стання доходів (незалежно від того, яким є абсолютний розмір цих доходів) сприймається суспільством досить негативно, а постійне зростання доходів створює сприятливий суспільно-політичний клімат у державі.

Механізм реалізації розподільної функції фінансів включає декілька ета­пів: первинний розподіл, перерозподіл, вторинний розподіл.

Первинний розподіл — розподіл доданої вартості і формування первинних доходів суб'єктів, які беруть участь у створенні валового внутрішнього продукту. Первинними доходами на цьому етапі є такі:

• у фізичних осіб — заробітна плата;

• у юридичних осіб — прибуток;

• у держави — прибуток державного сектору економіки, надходження від державних послуг, ресурсів, угідь, а також непрямі податки.

Перерозподіл полягає у створенні й використанні централізованих фондів. За рівнем централізації їх можна поділити на загальнодержавні, (державний бюджет і державні цільові фонди), регіональні (місцеві бюджети), відомчі (фонди, створювані міністерствами і відомствами) та корпоративні (централі­зація частини доходів структурних підрозділів корпоративних об'єднань).

Вторинний розподіл є завершальною стадією реалізації розподільної функ­ції фінансів і передбачає використання загальнодержавних фондів на розвиток пріоритетних галузей економіки, соціально-культурні заходи, соціальний захист, оборону, управління тощо. Кінцевим результатом перерозподільного циклу є те, що одна частина перерозподілених грошових ресурсів через механізм бюджетного фінансування знову переходить у сферу матеріального виробництва, щоб почати новий цикл первинного розподілу з подальшим п розподілом, а інша частина — у сферу споживання (освіта, наука, куль охорона здоров'я, державне управління, оборона тощо).

Створена в державі вартість валового внутрішнього продукту розподіляється в такому порядку:

• відшкодовується вартість спожитих засобів виробництва й знарядь праці , використовуваних у попередньому циклі відтворення.

• визначена частина знову створеної вартості виділяється на розвиток виробництва і соціальної інфраструктури у формі капітальних вкладень ;

• частина знову створеної вартості направляється на формування резервних і страхових фондів для відшкодування втрат і збитків від нещасливих випадків , стихійних лих , непередбачених подій , що негативно впливають економіку;

• інша частина суспільного продукту направляється на суспільне й особисте споживання : на утримання нематеріальної сфери виробництва, на утримання органів керування держави , на задоволення потреб непрацездатних і т.п.

На всіх цих стадіях розподілу беруть участь фінанси. Держава через податки формує свої доходи, виплачує зарплату працівникам бюджетної сфери. Останні теж платять податки, що йдуть на формування доходів держави. З особистих доходів громадян оплачуються різні послуги , здійснюються внески в страхові фонди, гасяться відсотки за кредит. Отримав доход за надання послуг і реалізацію продукції, підприємства також виплачують податки, що йдуть на формування доходів держави. З державного бюджету держава здійснює капітальні вкладення в економіку, реалізує соціальні програми, надає державні кредити, субсидії й дотації, здійснюючи підтримку промисловості, сільського господарства і малозабезпечених верст населення.

Розподільна функція фінансів на рівні підприємства виявляється при формуванні й використанні децентралізованих фондів підприємства: фонду оплати праці, амортизаційного фонду, фондів оборотних засобів, фінансового резерву й інших фондів. Вона полягає в розумному розподілі отриманого прибутку між підприємством і бюджетом, між фондом нагромадження й фондом споживання підприємства , між грошовими коштами , що направляються на соціальні потреби, і коштами , що направляються на науково-дослідні роботи, на підготовку кадрів і інші цілі.

Отже, фінанси, беручи активну участь у розподілі і перерозподілі створеної вартості, сприяють трансформації пропорцій, які виникають під час її первин­ного розподілу, в пропорції кінцевого використання.

Окрім того, що фінансам внутрішньо притаманна властивість активної участі у процесах вартісного розподілу як одного із найактивніших його вар­тісних інструментів, такою самою рівноцінною за своєю значимістю є і конт­рольна функція фінансів.

Всі ресурси вичерпні, кількісно обмежені, а отже, дефіцитні (що повною мірою стосується фінансових ресурсів та капіталу), тому загальною є потреба контролювати їхній рух, грошові та фінансові потоки, за всіма видами діяль­ності, на різних рівнях, за різними сферами та ланками фінансових систем на­ціональних держав та світової фінансової системи. Реалізація контрольної функ­ції фінансів має забезпечити раціональне, цільове та ефективне використання всіх видів ресурсів, у тому числі фінансових, ефективне управління грошовими та фінансовими потоками, забезпечення фінансової рівноваги, тобто синхроні­зації у часі вхідних та вихідних грошових потоків (доходів та зобов'язань).

Контрольна функція фінансів зумовлюється об'єктивно притаманною їм здат­ністю кількісно відображати рух фінансових ресурсів (який відбувається у фон­довій та нефондовій формах) і забезпечувати контроль за дотриманням пропорцій у розподілі валового внутрішнього продукту, правильністю формування, розподілі та використання фінансових ресурсів держави і суб'єктів господарювання.

Контрольна функція фінансів полягає в створенні й використанні системи фінансового контролю над дотриманням вартісних пропорцій у процесі формування й використанні грошових фондів і наявних коштів.

Фінансовий контроль виникає тому , що фінансові відносини можна планувати й регулювати , тому що маються конкретні суб'єкти фінансових відносин , норми. Нормативи і цілі використання фінансових ресурсів , обсяги , терміни здійснення фінансових операцій , правові умови , встановлені законодавством.

Контрольна функція фінансів на практиці реалізується в діяльності осіб, які проводять фінансовий контроль. В Україні до органів, що здійснюють фінансовий контроль, належать: Міністерство фінансів, Державне казначейство, Державна контрольно-ревізійна служба, Державна податкова служба, Державний митний комітет, Пенсійний фонд, Фонди загальнодержавного обов'язкового соціального страхування, Рахункова палата Верховної Ради України та ін.

Саме завдяки контрольній функції фінансів суспільство контролює повноту і своєчасність забезпечення фінансовими ресурсами різних суб'єктів фінансових відносин.

Прояв фінансового контролю найрізноманітнішій . Він діє при русі грошей і капіталу через системи й форми розрахунків, кредиту, оподатковування, застави і т.п.

Так, покупець здійснює фінансовий контроль над діяльністю продавця, оплачуючи товари, що купуються лише при відповідності їх, умовам контракту. Продавець контролює діяльність покупця через виставляння векселя, через різні форми розрахунків. Кредитор здійснює фінансовий контроль над позичальником через заставне право, через страхування , через систему фінансових санкцій.

Держава і місцеві органи влади здійснюють фінансовий контроль над діяльністю суб'єктів господарської діяльності через систему податків, мита , квот, ліцензій.

Конкретним проявом дії контрольної функції фінансів на практиці є складання і відстеження графіка виконання фінансових заходів, виникнення і погашення дебіторської й кредиторської заборгованості , повернення кредиту.

Інструментами реалізації контрольної функції фінансів є фінансові показники підприємств, інформаційний дані, аналіз звітності, документальні перевірки.

У залежності від часу проведення розрізняють наступні форми фінансового контролю:

• попередній контроль, що передує здійсненню операцій із грошовими і матеріальними ресурсами і здійснюється на стадії складання, розгляди й твердження державного бюджету, фінансових планів підприємств . кошторисів витрат бюджетних установ, господарських договорів, грошових документів;

• поточний контроль , що ведеться повсякденно на основі оперативних документів при здійсненні господарських і фінансово-кредитних операцій;

• послідуючий контроль, що проводиться після здійснення вищевказаних операцій , надходження доходів і засобів, використання грошових і матеріальних ресурсів. Методами цього виду контролю є аналіз і перевірка звітності, документальні й зустрічні перевірки, проведення ревізій і аудита.

Регулююча функція фінансів зв’язана з втручання держави через фінанси (державні видатки, податки. Державний кредит) в процес відтворювання. Для цілей регулювання економіки і соціальних відносин використовують також фінансове та бюджетне планування, державне регулювання ринку цінних паперів. Проте , в сучасних умовах господарювання ця функція розвинена досить слабо.

Деякі вчені стверджують, що фінансам притаманні й інші функції: регулююча, стимулююча, відтворювальна, стабілізаційна тощо. Проте без применшення значення таких підходів можна стверджувати, що фінанси відіграють важливу у процесі суспільного відтворення саме завдяки розподільній функції.

Отже, надзвичайно важливе значення фінансів у житті суспільства зумовлене тим, що вони: забезпечують розподіл валового внутрішнього продукту та фінансові потреби юридичних та фізичних осіб і держави; здійснюють перерозподіл фінансових ресурсів між галузями економіки, регіонами, соціальними верствами населення, юридичними і фізичними особами; забезпечують збіг фінансових ресурсів і безперервність відтворювального процесу; а : здійснюють контроль за процесами формування і використання фінансових ресурсів як на рівні держави, так і на рівні суб'єктів господарювання.

4. Фінансова система та її складові

Ефективність організації фінансів та реалізація фінансових відносин і фінансової політики у державі залежить насамперед від оптимальної побудови та дієздатності фінансової системи.

Термін "система" (з грец. — "поєднання", "утворення") найчастіше трак­тується як сукупність визначених елементів, між якими є закономірний зв'язок чи взаємодія.

Групування окремих суб'єктів фінансових відносин у загальну фінансову систему держави може здійснюватися за багатьма ознаками, що зумовлює дис-кусійність самого поняття фінансової системи та проблеми її структурування. Теоретично та методологічно сутність фінансової системи можна розглядати як за внутрішньою будовою, так і за організаційно - інституційною структурою. Обидва підходи відображені у науковій фінансовій літературі.

За організаційно-інституційною структурою фінансова система — сукуп­ність фінансових органів та інституцій, які здійснюють управління грошови­ми потоками та фондами грошових коштів. При цьому у фінансовій системі держави виділяють систему органів управління фінансами (Міністерство фі­нансів, Державна податкова служба, Рахункова палата Верховної Ради Украї­ни, Державне казначейство, Контрольно-ревізійна служба), а також фінансо­вих інститутів, задіяних у розподільних процесах (Національний банк України, банківські та небанківські фінансові установи, фондові і валютні біржі, стра­хові компанії, інвестиційні фонди тощо).

При вивченні внутрішньої (змістової) сутності фінансової системи у вітчиз­няній фінансовій науці соціально-економічна природа фінансів розглядається як досить складне суспільне явище, що охоплює широкий спектр розподіль­них відносин, які ззовні відображаються у різноманітних грошових потоках. За єдиної сутності цих відносин вони мають конкретні форми вияву, характер­ні ознаки, а також певні особливості щодо організації фінансової діяльності, формування і використання фінансових ресурсів, які зосереджені у розпоря­дженні держави, підприємницьких структур, певних фінансових інституцій для фінансового забезпечення їх діяльності.

За внутрішньою будовою фінансова система — сукупність відокремлених, але взаємопов'язаних сфер (узагальнена за певною ознакою складова) та ланок (відособлена складова) фінансових відносин, які мають певні особливості в мо­білізації та використанні фінансових ресурсів, а також відповідний апарат управління та нормативно-правове забезпечення.

Найчастіше фінансову систему структурують відповідно до форми власності( рис.1.1), основних суб’єктів фінансових відносин (рис.1.2.) та рівнів економічної системи (1.3.).

Структуризація фінансової системи відповідно до форми власності має вид:

Рис. 1.1. Структуризація фінансової системи відповідно до форм власності

Структуризація фінансової системи відповідно до суб’єктів фінансових відносин має вигляд:

Фінанси комерційних підприємств усіх форм власності

Фінанси установ соціальної сфери

Фінанси громадських організацій та доброчинних фондів

Зведений бюджет України

Державний кредит

Державні цільові фонди

Рис. 1.2. Структура фінансової системи за рівнями економічної системи.

Структуризація фінансової системи за рівнями економічної системи має вигляд:

Рис. 1.3. Структуризація фінансової системи за рівнями економічної системи

Фінансова система держави є відображенням форм і мето­дів конкретного використання фінансів в економіці і відповід­ною до задіяної моделі економіки та значною мірою визна­чається нею. Так, у державі тоталітарного типу фінансова система є спрощеною і дещо примітивною. Не всі її ланки дос­татньо розвинені. У державах із ринковою економікою фінансові системи досягають своєї завершеності, однак у розрізі деяких держав можуть суттєво відрізнятися. У державах із перехідною еконо­мікою фінансові системи характеризуються тим, що окремі їхні ланки перебувають на стадії формування. Це торкається насамперед фінансового ринку, державного боргу, страхових і резервних фондів тощо.

Фінансові системи держав можуть відрізнятися за своєю структурою, але у всіх у них є загальна ознака — це різ­номанітні фонди фінансових ресурсів, які різняться за метода­ми мобілізації та напрямками використання, однак тісно по­в'язані між собою, мають прямий і зворотний вплив на економічні й соціальні процеси в державі, а також на форму­вання й використання фондів фінансових ресурсів у розрізі окремих ланок.

Можна стверджувати, що кожна ланка фінансової системи є самостійним її елементом, проте ця самостійність відносна всередині єдиного цілісного.

Фінансова система — це сукупність різноманітних видів фондів фінансових ресурсів, сконцентрованих у розпорядженні держави, не фінансового сектора економіки (гос­подарських суб'єктів), окремих фінансових інститутів і населення (домогосподарств) для виконання покладених на них функцій, а також для задоволення економічних та соціальних потреб (рис.1.4).

Фінансові системи мають певні характерні риси:

• кожна ланка фінансових систем має властиві їй методи мобілізації коштів для створення фондів фінансових ресурсів та свої напрямки й методи їхнього використання;

• кожна ланка фінансової системи є відносно самостій­ною, має власну специфічну сферу застосування;

• між ланками фінансової системи існують тісний взаємо­зв'язок і взаємна обумовленість, кожна ланка може успішно функціонувати лише при досконалості й ефективності систе­ми в цілому;

• фінансова система держави досягає найбільшої ефектив­ності лише тоді, коли відлагоджена та законодавче закріплена діяльність кожної її ланки;

• залежно від факторів, що впливають на організацію фінансів, насамперед на формування й використання фондів фінансових ресурсів, кожна ланка фінансових систем може поділятися на менші підрозділи.

Поділ фінансової системи на окремі ланки — явище об'єк­тивне, зумовлене потребами економічного розвитку. Структу­ра фінансової системи — динамічна і не може розглядатися в статичному вигляді. У процесі економічного розвитку вона може доповнюватися або деякі її ланки можуть відмирати.

Проте на сьогодні очевидно, що фінансова наука постійно поглиблює своє розуміння фінансової системи, її структури, функцій тощо. Якщо в середині XX століття більшість науков­ців поняття фінансової системи ототожнювали з поняттям державних фінансів, тобто різних видів бюджетів, то нині до складу фінансової системи стали включати фінанси підприєм­ницьких структур, державний кредит, страхові й позабюджет­ні фонди тощо.

Для теорії й практики правильне визначення фінансової системи загалом і окремих її ланок зокрема має важливе зна­чення, оскільки сприяє побудові ефективної фінансової полі­тики, націленої на економічне зростання та поліпшення доб­робуту населення.

Фінансова система — це сукупність окремих її ланок, що ма­ють особливості в створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави, не фінансового сектора економіки, певних фінансових інститутів, домогосподарств для фінансового забезпечення економічних і соціальних потреб суспільства в цілому, окремих його верств населення, гос­подарських структур, окремих громадян.

Фінансові системи держав можуть вирізнятися за структу­рою та функціями. Це зумовлено видами форм власності, по­літичними орієнтирами правлячих еліт, рівнем економічного розвитку держави тощо. Нині у світі нараховується понад 20 різних моделей фінансових систем окремих держав. За наяв­ності певних відмінностей вони мають спільну основу в пере­ліку окремих ланок. Структура фінансової системи України представлена на рисунку 1.

У складі фінансової системи виділяють такі основні сфери фінансових відносин: фінанси держави ( утому числі за рівнями органів державної влади й управління – державні і місцеві фінанси), фінанси суб’єктів господарювання, фінанси домогосподарств, фінансовий ринок і міжнародні фінанси. Кожна з цих сфер фінансових відносин характеризується специфічними рисами і має певне функціональне призначення.

Центральне місце у фінансовій системі кожної держави займають фінанси держави – сфера за допомогою якої здійснюється вплив держави на економічний і соціальний розвиток країни. Державні фінанси відображають систему фінансових відносин на різних рівнях адміністративного поділу між державою, юридичними та фізичними особами з приводу формування і використання фінансових ресурсів та доходів держави, а також щодо управління і розпорядженням державною власністю.

Державні фінанси відображають грошові відносини, пов’язані з діяльністю держави як суб’єкта господарювання.

Державні фінанси можна визначити як сукупність фондів фінансових ресурсів загальнодержавного призначення.

За своєю структурою це дуже складна та багатопланова ланка фі­нансової системи. Державні фінанси охоплюють: державний та місцеві бюджети; централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення; фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності; державний кредит; державне особисте й майнове страхування. Провідне місце в державних фінансах належить бюджетам різних рівнів, які об'єднуються у зведеному бюджеті держави.

Зведений бюджет — це сукупність усіх бюджетів держави, що входять до бюджетної системи. Принципи побудови бюд­жетної системи регулюються бюджетним законодавством і за­лежать насамперед від її адміністративно-територіального по­ділу. Взаємовідносини між різними складовими бюджетної системи визначаються рівнем розвитку демократичних засад у державі.

Зведений бюджет України включає державний бюджет Ук­раїни, бюджет Автономної Республіки Крим і місцеві бюдже­ти. Державному бюджету належить центральне місце в систе­мі державних фінансів. Він охоплює всі сфери економічно діяльності держави.

Самостійною ланкою фінансової системи України і важливим елементом державних фінансів є державні централізовані та децентралізовані цільові фонди.

Державні цільові фонди - фонди грошових ресурсів , які формуються у процесі розподілу і перерозподілу внутрішнього валового продукту за рахунок сплати фізичними та юридичними особами обов’язкових внесків та інших надходжень. Кошти цих цільових фондів використовуються на фінансування державних економічних та соціальних програм і перебувають у розпорядженні центральних та місцевих органів влади. Існування державних цільових фондів пов’язане з необхідністю задоволення певних економічних та соціальних потреб , які мають особливе значення для суспільства. Централізовані та децентралізовані фонди України ці­льового призначення включають Пенсійний фонд, Фонд со­ціального страхування, Фонд сприяння зайнятості, Фонд конверсії, Фонд Чорнобиля, Фонд соціального страхування від нещасного випадку на виробництві, позабюджетні фонди місцевих органів самоврядування тощо. Усі централізовані та децентралізовані фонди на сьогодні концентрують у своєму розпорядженні майже чверть усіх фі­нансових ресурсів держави. Кошти означених фондів витрача­ються, як правило, на соціальні потреби, вони допомагають насамперед підтримувати життєвий рівень значної частини на­селення, які закінчили свою трудову діяльність за віком, у зв’язку з втратою працездатності або безробіттям. Ці фонди сприяють локалізації-негативних соціальних виявів у суспіль­стві, допомагають певним громадянам здійснити перекваліфі­кацію тощо.

Наприклад, Фонд конверсії та Державний інноваційний фонд впливають на розвиток економіки завдяки фінансуван­ню інноваційних проектів, створенню нових виробництв і тех­нологій, форм організації господарської діяльності. Тому акту­альними є питання наукового обґрунтування обсягу та цільового призначення фондів, а також контролю за цільовим використанням їхніх коштів.

На сучасному етапі на України існує близько 350 різних цільових фондів. Багато з них мають соціальну направленість. Державні цільові фонди певною мірою доповнюють державний бюджет, проте специфіка їх полягає у тому, що ці фонди мають строго цільове призначення і на інші цілі не використовуються.

Одним із елементів державних фінансів являється державний кредит. Він відіграє важливу роль у функціонуванні фінансової системи і є одним з інструментів впливу держави на структурну перебудову економіки, на стан фінансового ринку, регулювання економічних процесів в країні.

Державний кредит – це рух позикового капіталу у формі кредитних угод, що здійснюються за участю держави щодо передачі фінансових ресурсів у борг з розрахунком на певну вигоду . При цьому держава може виступати як у ролі кредитора або гаранта ( рідше), так і у ролі позичальника коштів (частіше).

Основною формою державного кредиту є державні позики, які здійснюються шляхом емісії державних цінних паперів. За правом емісії розрізняють державні та комунальні (місцеві) позики.

Державні позики випускаються центральними органами управління , а залучені фінансові ресурси поступають до центрального державного бюджету.

Місцеві (комунальні) позики випускаються місцевими органами управління і самоврядування і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети. У розвинутих країнах місцеві позики є важливою складовою фінансів місцевого самоврядування , оскільки дають можливість мобілізувати тимчасово вільні грошові кошти для потреб регіонального розвитку. Натомість в Україні місцеві позики не набули поширення , однак у перспективі можуть стати важливим інструментом забезпечення формування інвестиційної складової місцевих бюджетів.

До державних фінансів відносяться фінанси комунального сектору економіки, яки відображають грошові відносини , пов’язані з діяльністю місцевих органів влади як суб’єкта господарювання. Комунальний сектор економіки пов’язаний з комунальною власністю., яка є власністю відповідної територіальної громади. Тобто спільності громадян – жителів міста, села, селища або їх об’єднань.

Підприємства комунального господарства в основному ф функціонують у таких сферах . як житлове господарство, транспорт ( автобусні парки, трамвайні та тролейбусні депо, метрополітен). Комунальна енергетика (електричні , газові та теплові мережі), комунальне обслуговування (готелі), міські шляхи тощо.

Чільне місце у фінансовій системі посідають фінанси недержавного сектора економіки, тобто фінанси суб’єктів господарювання.

Фінанси суб’єктів господарювання відображають економічні відносини , що пов’язані з рухом грошових потоків і виникають у процесі формування, розподілу та використання фінансових ресурсів і доходів на мікрорівні. Вони обслуговують створення валового внутріш­нього продукту — основного джерела фінансових ресурсів. До цієї ланки належать фінанси як виробничої, так і невиробни­чої сфер. Фінанси виробничої сфери можуть поділятися, за­лежно від форми власності, як на державні, акціонерні, колек­тивні, індивідуальні, орендні, спільні тощо, так і, залежно від виду діяльності, на машинобудування, будівництво, транс­порт, сільське господарство тощо.

До цієї ланки належать також фінанси так званої невироб­ничої сфери, яка поділяється на фінанси освіти, охорони здо­ров'я, культури, науки, оборони й інших підрозділів. Харак­терною особливістю створення й використання фондів та фінансових ресурсів у цьому разі є наявність, поряд із власни­ми джерелами, бюджетного фінансування. У не фінансовому секторі економіки провідне місце нале­жить підприємствам державної форми власності. З розвитком ринкових реформ питома вага підприємств недержавної фер­ми власності зростатиме.

Фінансова діяльність суб’єктів господарювання може бути організована за такими трьома методами:

• комерційний розрахунок;

• неприбуткова діяльність;

• кошторисне фінансування.

До складу фінансів суб’єктів господарювання належать такі ланки: фінанси комерційних підприємств і організацій, фінанси некомерційних установ і організацій.

Фінанси комерційних підприємств (суб’єктів підприємницької діяльності) є вихідною ланкою фінансової системи. Оскільки саме тут створюються більша частка ВВП. Від стану фінансів комерційних підприємств багато в чому залежить загально фінансове становище в країні, адже комерційні підприємства є основним платником податків до бюджету, а також внески у державні цільові фонди. Ці комерційні підприємства діють на засадах комерційного розрахунку, який передбачає отримання прибутку , відшкодування за рахунок власних коштів всіх затрат на основну діяльність, а також на її розширення та розвиток. Для таких підприємств прибуток є головним джерелом виробничого і соціального розвитку.

Комерційний розрахунок є раціональним і високоефективним методом фінансової діяльності. Він спонукає підприємство до пошуку достатніх і дешевих фінансових ресурсів, раціонального їх розміщення, мінімізації витрат і максимізації доходів та прибутку. Визначальну роль у формуванні фінансових ресурсів відіграють власні кошти підприємства, які покривають значну частину витрат, а також є фінансовим забезпеченням отриманих кредитів. Бюджетні асигнування і надходження з цільових фондів виконують допоміжну роль, а балансування потреб у фінансових ресурсах здійснюється за допомогою кредиту. Саме в умовах ринку комерційні підприємства отримали реальну фінансову незалежність, стали вільними від дріб'язкової опіки з боку держави, але підвищилася їх відповідальність за економічні та фінансові результати діяльності

Некомерційними вважаються установи, які надають послуги або виконують роботи безкоштовно чи за символічну плату, що не відшкодовує їхніх затрат. Тобто головна мета функціонування неприбуткових установ і організацій – забезпечити певні потреби суспільства, а не отримати прибуток. Виділення некомерційної діяльності цілком логічне в умовах ринкової економіки, тому є певні сфери, які або не можуть бути прибутковими і тому не цікавлять підприємницькі структури, або повинні бути доступними широким верстам населення.

До некомерційних установ і організацій належать:

• бюджетні установи та організації, головним джерелом фінансування видатків яких є бюджетні кошти (лікарні, школи, дитячі садки, музеї, бібліотеки тощо);

• добровільні громадські формування (громадські організації, політичні партії, благодійні фонди), які об'єднують громадян на основі єдності інтересів для спільної реалізації своїх прав і свобод, сприяння здійсненню доброчинної благодійницької діяльності.

Головним джерелом доходів громадянських організацій - є вступні і членські внески, добровільні і спонсорські пожертвування.

У соціально орієнтованій ринковій економіці (шляхом розвитку якої йде Україна) однією із важливих сфер фінансової системи держави є фінанси домогосподарств, що відображають рівень життя та фінансового забезпечення населення. Отже, стан розвитку та організації фінансів домогосподарств вказує на ефективність функціонування фінансової системи в цілому.

Фінанси домогосподарств є засобом створення та викорис­тання фондів фінансових ресурсів для задоволення особистих потреб громадян.

Джерелом створення вказаних фондів є заро­бітна плата й інші джерела доходів кожного громадянина чи його сім'ї. До доходів домогосподарств належать доходи від продажу власного капіталу, землі, продукції підсобних госпо­дарств, доходи, одержані від здачі в оренду майна, відсотки на капітал, вкладений у цінні папери тощо. Основним джерелом формування доходів населення в Україні є заробітна плата працюючих членів сім'ї, яка становить близько 40 % доходів домогосподарств. Все ще велике значення у бюджетах сімей відіграють натуральні надходження від особистого підсобного господарства. Натомість не виконують і належної ролі ринкові складові — доходи від підприємницької діяльності та операцій з цінними паперами і нерухомістю.

До видатків домогосподарств належать витрати на прид­бання споживчих товарів, оплату наданих послуг і виконаних робіт, формування заощаджень, купівлю цінних паперів та ін­ші витрати.

Домогосподарства за своєю економічною сутністю — це господарські структури виняткового типу, діяльність яких ґрунтується на створенні й використанні фондів фінансових ресурсів. Ця підсистема безпосереднє пов'язана з інши­ми підсистемами фінансової системи. Так, домогосподарства одержують кошти з бюджету та від господарських структур у рахунок оплати праці та при одержан­ні безоплатних послуг від держави. Зі свого боку домогосподар­ства вносять платежі до бюджету та централізованих фондів, бе­руть участь у формуванні й використанні страхових фондів, є суб'єктами фінансового ринку. Економічна суть і призначення кожної із підсистем найповніше розкривається в їхній взаємо­дії та методах впливу на інші системи економіки держави.

На жаль, фінанси домогосподарств в Україні ще не мають належним чином організованих та юридично забезпечених засад функціонування. Саме людина як найвища цінність є фундаментальною опорою і носієм загальносуспільних інтересів і важливим суб’єктом фінансових відносин. Громадяни є платниками податків і , одночасно, отримувачами суспільних благ, наданих державою; саме вони в умовах демократії через своє право голосувати можуть впливати на суспільне життя – визначати ефективність прийнятих рішень у сфері політики та економіки. Через суспільний вибір приймати рішення щодо кількісних і якісних параметрів державних видатків і доходів. Не менш важливо враховувати людський фактор і в контексті реалізації принципу солідарності та забезпечення суспільного добробуту.

В умовах розвиненої ринкової економіки важливу роль у фінансовій та економічній системі держави відіграють фінансові ринки і фінансове посередництво. Фінансовий ринок як забезпечуюча сфера фінансової системи має винятково важливе значення для ефективного розвитку економіки.

Фінансовий ринок — механізм перерозподілу фінансових активів між окремими суб'єктами підприємницької діяльності, державою і населенням, а таї міжнародними фінансовими інститутами. Фінансовий ринок через посередників, фірми та інституції, що надають фінансові послуги, реалізує фінансові рішення домогосподарств, приватних компаній та урядових організацій.

Фінансовий ринок — ланка фінансової системи, яка створює і використовує фонди фінансових ресурсів у тих випадках, коли інші ланки фінансової системи не можуть діяти ефективно. Фі­нансовий ринок включає ринок грошей, кредитних ресурсів, цінних паперів і фінансових послуг.

Ринок грошей або валютний ринок — це створення фондів фі­нансових ресурсів для здійснення зовнішньоторговельних операцій. Тут має місце обмін валюти однієї держави на валюту іншої. При девальвації національної грошової одиниці підприєм­ницькі структури та населення, власники національної грошо­вої маси несуть втрати пропорційно темпам знецінення націо­нальної грошової одиниці, а власники валюти іноземної держави одержують додатковий дохід. Втім, девальвація націо­нальної грошової одиниці має й деякі позитивні ознаки. Вона, зокрема, впливає на зменшення імпорту і, отже, розширює ринок збуту для власних товаровиробників.

Ринок кредитних ресурсів є формою залучення тимчасово вільних коштів на інвестиційні та інші потреби. Ринок кредит­них ресурсів регулюється за допомогою облікової ставки націо­нального банку.

Ринок цінних паперів — це мобілізація коштів на потреби господарської діяльності шляхом випуску й реалізації цінних папе­рів, які є гарантом повернення вкладених коштів і одержання до­ходу. Усі операції з реалізації цінних паперів здійснюються на фондовому ринку. Існує також позабіржова торгівля цінними паперами. Фонди фінансових ресурсів, мобілізовані на фондо­вих біржах при продажу цінних паперів, суттєво впливають на рівень фінансового забезпечення розвитку економіки, зміц­нення фінансового становища держави.

Тривалий час вітчизняні вчені не виділяли у складі фінансової системи таких складових, як фінансовий ринок і фінансове посередництво, мотивуючи це тим, що порівняно невисокий розвиток фінансових посередників та проблеми становлення і функціонування фінансового ринку в Україні не дають став для виділення відповідних секторів у складі фінансової системи України. Однак такий підхід був виправданим лише на початкових етапах ринко трансформацій української економіки. У результаті реформування банківської системи і переведення банків на ринкові засади діяльності, формування конкурентного середовища, становлення та функціонування ринку цінних паперів на основі відкриття фондових бірж, створення акціонерних товари інституційних інвесторів, відповідної інфраструктури ринку було створено організаційні і правові засади функціонування фінансового ринку в Україні . Це дає підстави для виокремлення цієї дуже складної структури (як за змістовним наповненням — грошовими потоками, так і за організаційною будовою — сукупністю різноманітних інституцій) як невід'ємного компонента і забезпечуючої сфери фінансової системи.

Страхові та резервні фонди відіграють специфічну роль у фінансовій системі. Вони є сукупністю фондів фінансових ресурсів, основне призначення яких — покрити втрати, що виникли з непередбачених причин, або фінансового забезпе­чення заходів, які не були включені в плани фінансування, але є важливими для держави.

Страхові фонди створюються за рахунок страхових внесків юридичних та фізичних осіб і перебувають в розпорядженні страхових організацій і страхових компаній різних форм влас­ності. Страхові фонди й резерви — об'єктивне явище в еконо­міці держави, що пов'язане з наявністю ризиків у господарсь­кій діяльності та суспільному житті.

Наявність страхових і резервних фондів фінансових ресур­сів дає можливість локалізувати втрати економіки та окремих громадян, пов'язані з фактами стихійного лиха і непередбаче­них обставин. Страхові фонди можуть використовуватися та­кож як інвестиційний та кредитний ресурси в економіці до настання страхового випадку. Резервні фонди як на рівні держави , так і на рівні господарських структур сприяють підви­щенню ефективності господарської діяльності.

Трансформаційні перетворення в Україні торкнулися не лише формування ринкової економіки і демократичних форм державності, а й відкритого суспільства. Однією з основних складових фінансової стратегії України є поглиблення її інтеграції і міжнародний фінансовий простів. Це породжує необхідність функціонування міжнародних фінансів.

Фінанси як категорія існують об'єктивно та підпорядкову­ються економічним законам. Від рівня пізнання їхньої суті та призначення залежить їх використання в економічній системі держави. Водночас будь-яке використання фінансів владними структурами держави є суб'єктивним, тобто на ньому познача­ються інтереси певних економічних, соціальних і політичних сил, які можуть не збігатися з інтересами суспільства або біль­шості його членів.

Міжнародні фінанси – одна з основних форм міжнародних економічних відносин, функціонування і розвиток яких пов’язані з існуванням та обслуговуванням усього комплексу міжнародних зв’язків. Як економічна категорія міжнародні фінанси – сукупність відносин , опосередкованих рухом валютно-фінансових потоків, що виникають у зв’язку з перерозподілом фінансових ресурсів і капіталу в системі світового господарства через дію ринкового і неринкового механізмів.

Отже, фінансова система – це не просто набір окремих взаємопов’язаних елементів, а надзвичайно складна за внутрішньою побудовою фінансова архітектура, від ефективності побудови якої залежить можливість збалансування інтересів і суперечностей, узгодження фінансової політики з раціональністю економіки.